Зарубіжна література. 5 клас. Міляновська
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Ернест Сетон-Томпсон
(1860-1946)
Відомий канадський письменник, художник, природознавецьЕрнестСетон-Томпсон народився в Англії у сім’ї судновласника, в якій виховувалося десятеро синів.
Коли хлопчикові виповнилося шість років, родина емігрувала до Канади. У Канаді батько вирішив стати фермером і купив земельну ділянку, розташовану посеред лісу.
Діти допомагали батькам по господарству. Кожний із малюків мав свою корову, яку повинен був доглядати: поїти, підкладати сіно, чистити ясла. Взимку, коли лютували морози, благенько одягнені маленькі фермери потерпали від холоду, відморожуючи собі вуха і носи.
Але саме тут, серед лісів, маленькийЕрнестпознайомився з багатою канадською природою. Хлопчик захоплено слухав розповіді мисливців про надзвичайні пригоди, спостерігав за життям птахів, багато читав, малював тварин і вирізьблював їхні фігурки з дерева.
Згодом сім’я переїхала до міста Торонто, деЕрнестзакінчив школу і коледж мистецтв. Юнак продовжив мистецьку освіту в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку. Він багато подорожував, вивчав фольклор індіанців та ескімосів, але найбільшим його захопленням залишалося вивчення життя тварин. Він не любив великих міст і жив у лісах та преріях, де мав усі умови для природознавчих досліджень.
Це захоплення вилилося в літературну діяльність, яка принесла Ернестові Сетону-Томпсону світову славу письменника-анімаліста1. Він був одним із перших літераторів, чию увагу привернув світ тварин, їхня поведінка у дикій природі.
1Анімаліст — митець, який зображує тварин (від лат.animal— тварина).
Також Е. Сетон-Томпсон був талановитим художником: він власноруч ілюстрував деякі свої книжки, яких видав близько 40, його картини мали чималий успіх серед поціновувачів живопису.
ЕрнестСетон-Томпсон у своїх творах зображував тварин як істот, які мають почуття і власну гідність. Письменник-анімаліст, художник, науковець доводив, що людина повинна з повагою ставитися до світу дикої природи.
ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ
Зовсім малимЕрнестпобачив у крамниці книжку «Птахи Канади» і загорівся бажанням її придбати. Щоб заробити гроші на цю книжку, хлопчик наймався допомагати сусідам, цілий місяць рубав дрова і навіть збирав колекцію комах для англійської мандрівниці.
...У дорослому життіЕрнест Сетон-Томпсонстав засновником організації бойскаутів в Америці і Ліги знавців та захисників лісу.
Письменник, опираючись на досвід індіанців, розробив особливу систему виховання дітей. Згідно з цією системою діти вчилися правильно поводитися в походах, маскуватися, будувати курені і навіть опановували прийоми виживання в умовах дикої природи.
Ернест Сетон-Томпсонстверджував, що людина є невіддільною частиною природи; що знищення довкілля завдає великої шкоди усій нашій планеті.
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ОПОВІДАННЯ
Оповідання — невеликий розповідний твір, присвячений одній чи кільком подіям у житті героя/героїні. Описи в оповіданнях стислі або ж їх зовсім нема. Розповідь часто ведеться від особи оповідача/оповідачки.
ЛОБО —ВОЛОДАРКУРУМПО
(скорочено)
I
Курумпо—велика скотарська округа на півночі Нью-Мексико. Це край соковитих пасовищ, де вигулюють незліченні стада, край високих гір, гримкотливих потоків, що впадають у річку Курумпо, від якої і походить назва місцевості. Могутнім володарем, чия свавільна влада простяглася на весь край, був тут старий сірий вовк.
Старий Лобо, або Володар Лобо1, як його називали мексиканці, був ватажком зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років. Усі місцеві скотарі та пастухи добре знали цього хижака. Кожні відвідини Лобо і його вірної зграї наганяли смертельний жах на тварин і викликали напад безсилої люті у їхніх господарів.
1Лобо — іспанською мовою «вовк».
Старий Лобо — справжній велетень — був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його нічне виття враз розпізнавали всі тутешні люди. Коли луна доносила з ущелини могутнє виття старого ватажка, пастухів огортав неспокій: вони готувалися дізнатися вранці про нові безчинства сірої ватаги.
Зграя Лобо була невеликою. Я не міг зрозуміти чому. Звичаємнавколо такого виняткового в усьому звіра завжди збирається чималий гурт. Може, він сам не хотів збільшувати ватаги, а може, всіх відлякувала його аж надто лиха вдача. Без сумніву одне: протягом останніх років його панування у нього було лише п’ятеро підлеглих, кожен із яких зажив слави своїми величезними розмірами.
Кожен член ватаги мав свою характерну рису. Одного красивого білого вовка мексиканці звалиБланкою1.Гадали, Бланка — самиця, подруга Лобо. Інший вовк, рудої масті, відзначався нечуваною спритністю. Ходили чутки, буцім він легко наздоганяв прудконогу антилопу.
1Бланка — іспанською мовою «біла».
Життя вовків тісно перепліталося з життям скотарів, тим-то не дивно, що вони прагнули будь-що і якнайшвидше спекатися зграї. Кожен скотар ладен був віддати чимало молодих бичків за скальп бодай одного вовка з ватаги Лобо.
Тим часом сіроманці насолоджувалися полюванням, зневажаючи всі виверти мисливців. Вони ніби глузували з них, нехтуючи отруєною приманкою, і збирали й далі, принаймні останні п’ять років, данину зі скотарів Курумпо в розмірі однієї корови щодня. Таким чином, здобич зграї становила щонайменше дві тисячі добірних голів.
Застаріле поняття, що вовк завжди голодний і пожирає все поспіль, у даному разі не відповідало дійсності, бо ці свавільники були дорідні, вгодовані, ситі та ще й вередливі до харчу. Вони ніколи не торкалися тварини, що здохла сама або сконала в пошесть, гребуючи навіть тією, що її забив скотар. Свій вибір зупиняли на щойно зарізаній самими гладкій телиці, ласуючи лише найніжнішою частиною. Старою коровою чи бугаєм просто гидували. Відомо також, що вони не любили баранини, однак часто, розважаючись, загризали овець. Якось уночі, в листопаді 1893 року, Бланка і рудий вовк, охочі до таких забав, вигубили двісті п’ятдесят овець, навіть не скуштувавши їхнього м’яса.
Я міг би множити подібні приклади, розповідаючи про спустошувальні набіги ненажерливої зграї. Щорічні спроби покласти край безчинству сіроманців кінчалися марно: вони безжурно втішалися життям попри всі зусилля своїх ворогів. За голову Лобо було призначено велику нагороду.Навмисно для нього розкидали кругом отруєне м’ясо, але він ніколи не схибив: завжди непомильно розпізнавав приманку.
Лобо боявся лише вогнепальної зброї. Він знав, що всі тутешні чоловіки носять із собою рушниці, тим-то ніколи не нападав на людину й всіляко уникав зустрічі з нею. Непорушним законом для зграї був порятунок втечею, хоч би на якій відстані майнула людська постать. Звичка Лобо дозволяти вовкам жерти лише самими впольовану здобич не раз ставала їм у великій пригоді, а гострий нюх ватажка завжди визначав людський запах і давав їм можливість уникнути неминучої загибелі.
Якось один ковбой почув могутній клич старого Лобо. Покрадьки він наблизився до улоговини й побачив, що зграя оточила невелику череду корів. Лобо сидів на пагорбі, а Бланка й решта вовків намагалися відбити від стада телицю, вибрану на обід. Але худоба згуртувалася в коло і виставила до ворога суцільний ліс рогів. Однак оборона не була щільною: кілька передніх корів, настрахані наскоками грізного суперника, рвалися досередини. Саме через цей злам в обороні вовкам вдалося поранити облюбовану телицю. Але вона ще мала силу.
Терпець Лобо урвався, з горла вихопилося глухе виття, він стрімголов помчав на череду. Очманіла від переляку череда сахнулася і розпалася навпіл. Лобо з розгону увірвався в розколину. Корови кинулися врозтіч. Обрана жертва й собі рвонула бігти, але кількома стрибками Лобо наздогнав її, люто вп’явся в горло і, вгрузаючи в землю лапами, різко спинився. Від могутнього ривка телиця повалилася, задерши ратиці догори. Зграя в лічені хвилини прикінчила нещасну телицю.
Старий ватажок не брав участі в розправі. Він повалив жертву і всім своїм виглядом, здавалося, говорив: «Чому ніхто з вас не зробив так само, а лише марно гаяв час?»
Ковбой з голосним гиканням помчав на вовків, і ті кинулися навтьоки. Ковбой тут-таки посипав зарізану тушустрихніном у трьох місцях і подався геть, упевнений, що зграя повернеться по здобич.
Наступного ранку, коли він прийшов поглянути на сподівані трупи, з’ясувалося, що вовки і справді ласували телицею, але перед тим старанно відокремили й викинули геть усі отруєні частини.
Страх перед ватагою Лобо дедалі зростав. Щороку винагорода за його голову підвищувалася, аж поки сягнула нечуваної суми — тисячі доларів. За людську голову, голову небезпечного злочинця, призначалася куди менша ціна.
Якось в ущелині Курумпо, приваблений обіцяною винагородою, з’явився техаський мисливець на ім’я Теннерей. Техасець був чудово споряджений для полювання на вовків: найновіші рушниці, добрі коні, зграя собак-вовкодавів. У рідному краї він зі своїми собаками винищив чимало вовків, тим-то не сумнівався: невдовзі відтята голова старого Лобо теліпатиметься на луці його сідла.
Літньої пори, вдосвіта, він вирушив у путь. Незабаром голосний і радісний гавкіт собак сповістив, що вони натрапили на слід. За дві милі від ловця на видноті з’явилася зухвала зграя сіроманців. Почалися запеклі і тривалі гони. Собаки мали догнати вовків і тримати в облозі, доки під’їде ловець та постріляє їх. Це легко зробити на рівнинних просторахТехасу,але тут нові умови вступали в силу. Старий досвідчений ватажок уміло вибирав шлях відступу.
Лобо повів свою зграю до найближчої гірської розколини, перетяв неглибокий струмок і втік від мисливця. Його ватага кинулася врозтіч, а за вовками розбіглися й собаки. Невдовзі вовча зграя з’єдналася. Частина собак лишилася далеко позаду, і вовки, скориставшись чисельною рівновагою, кинулися на переслідувачів і безжально знищили їх.
Увечері, коли Теннерей скликав собак, з’ясувалося, що вціліло тільки шестеро, з яких двоє були жорстоко скалічені. Мисливець зробив іще дві спроби заволодіти скальпом Лобо. Та жодна не увінчалася успіхом. В останній спробі загинув його найкращий кінь, який упав зі скелі йрозбився. Зневірившись в успіху, ловець облишив полювання й подався до рідного штату.
Наступного року з’явилося ще два мисливці. Кожен з них був твердо переконаний, що саме йому пощастить знищити знаменитого вовка. Один сподівався досягти цього за допомогою особливої отрути, розкладаючи принаду новим способом, другий — канадець — теж мав намір ужити отруту, присмачивши її всілякими замовляннями. Канадець свято вірив, що тут не обійшлося без втручання нечистої сили, і він має справу з перевертнем, якого звичайними прийомами не позбутися.
Але всі отруєні хитрі принади, чари й магічні слова були безсилі проти осоружного свавільника. Підупалі духом, мисливці облишили марні спроби здолати Лобо й помандрували полювати до інших країв.
Один фермер, Джо Калон, розповідав мені, до яких тільки хитрощів йому довелося вдаватися, щоб здихатися Лобо. Зухвалий сіроманець анітрохи тим не клопотався, беручи на кпини всі ворожі зусилля.
РанчоКалонапритулилося в мальовничій гірській ущелині. Лобо зі своєю подругою влаштували лігво й вивели дитинчат за якихось тисячу ярдів від будинку. Влітку вони заповзялися знищувати корів, овець і собак, почуваючи себе в безпеці серед кам’янистих урвищ, тим часом Джо сушив собі голову, якимпобитомвикурити їх звідти або знищити динамітом. Але вони, як і раніше, безкарно грабували скотарів.
«Отам вони жили, — показував мені рукою Калон на урвище. — Я нічим не міг зарадити. Він таки добре попсував мені кров».
II
Я не йняв віри розповідям ковбоїв, аж поки восени 1893 року випала нагода стрітися з сірим пронозою і вивчити його краще, ніж інші.
За кілька років до цих подій я частенько полював на вовків. Тим-то, коли мій давній друг — фермер із Курумпо — запросивприїхатидонього і спробувати покласти край розбійницьким нападам сірої зграї, я погодився, радіючи можливості познайомитися з її ватажком.
Аби ліпше вивчити місцевість, я багато їздив верхи. Часом мій проводир показував на кістяк тієї чи іншої тварини й говорив: «Це його робота».
Я зрозумів: шкода й думки вполювати Лобо в горах верхи на коні.
Лишалося єдине — капкани й отрута. Та нам бракувало достатньої кількості капканів, тим-то я вдався до отрути. Не описуватиму з усіма подробицями десятки хитромудрощів, на які я пускався, щоб обвести «вовка-перевертня». Годі було знайти таку суміш стрихніну, миш’яку, синильної кислоти, якої б я не випробував як отруту для Лобо. Годі було знайти такий сорт м’яса, якого б не підкинув цьому лиходію для приманки. Минали дні, а мої зусилля йшли нанівець. Старий пройдисвіт був хитріший.
Наведу один приклад, що свідчить про його надзвичайну кмітливість. За порадою досвідченого мисливця, я розтопив трохи сиру з жиром свіжозарізаної молодої телиці. Вариво навмисно готував у порцеляновій посудині, м’ясо різав кістяним ножем, щоб не відгонило металом. Коли суміш захолола, я розрізав її на шматочки, поробив укожному дірки, куди позасовував велику дозу стрихніну й ціанистого калію в капсулах, з яких не проникав запах, і позатикав отвори сиром. Пильнуючи всіх правил, я працював у рукавичках, змочених у теплій крові телиці, уникаючи й дихати на принаду. Потім уклав приманку у вимащений кров’ю мішок і погнав коня. За собою тяг на мотузці печінку й нирки забитої тварини. Миль через десять заходився розкидати шматки отруєного м’яса, уникаючи торкатися до них руками.
В понеділок надвечір луна докотила басовите виття володаря краю. Один ковбой стурбовано сказав:
— Це він. Тепер побачимо, що буде.
На світанку мені нетерпеливилося взнати результати нашого маневру. Невдовзі я натрапив на свіжі сліди зграї сірих грабіжників. З-поміж усіх помітно виділявся відбиток Лобо. Відомо, що розмір сліду звичайного вовка — чотири з половиною дюйми1, відбиток лапи старого ватажка сягав п’яти з половиною дюймів. Згодом я дізнався, що він важив сто п’ятдесят фунтів2. Тим-то його сліди, хоч би як густо поцятковані іншими, легко відрізнити.
1Дюйм — міра довжини. 1 дюйм дорівнює 2,54 см.
2Фунт — міра ваги. 1 фунт дорівнює 454 г.
Зграя винюшкала принаду, яку я тягнув на мотузці, і погнала по сліду. Я переконався, що Лобо наблизився до першого шматка, обнюхав його і проковтнув. Я не міг стримати радості, що нуртувала в мені.
— Нарешті він упіймався! — вигукнув я. — Скоро побачу його труп.
Я погнав коня і не відводив погляду від велетенських вовчих відбитків на закуреному шляху. Сліди вивели мене до місця, де я кинув другу приманку. Вона також зникла. Все в мені співало від радості. Я був певен, що він таки упіймався, а може, ще хтось із його зграї.
Але широкий слід його лап не зникав. Я піднімався на стременах, роззирався довкіл, та ніде не бачив мертвого вовка. Я поїхав далі слідами і помітив, що зникла третяпринада, а сліди сірого поганця вели до четвертої. Тут-таки я переконався, що він не ковтнув жодної принади, а ніс усі в пащі. Поскладав їх на купу і обгидив, висловивши таким чином зухвале презирство до моїх хитрощів. Після цього він подався геть, ведучи за собою свою зграю, про яку так дбайливо піклувався.
Наведений приклад — один із багатьох, які переконали мене, що отрутою такого розбишаки не здолаєш. Я терпляче чекав, доки надішлють потрібну кількість капканів, а тим часом винищував койотів.
Якось мені довелося стати свідком ще одного випадку, який виявив диявольську хитрість старого пройди.
Сіра зграя, охоча до розваг, різала овець, навіть не ласуючи їхнім м’ясом. Овець випасали в отарі від тисячі до п’яти тисяч голів. На ніч їх заганяли в затишне місце. З кожного боку отари на чатах стояв вівчар. Вівця — така дурноголова істота, що будь-яка дрібниця змушує її тікати наосліп. Але вівці — тварини стадні, тож їхньою непохитною звичкою йти за ватажком уміло користуються вівчарі, запускаючи в отару кілька цапів. Вівці беззастережно визнають розумову перевагу бородатих родичів і під час нічної тривоги гуртуються навколо них.
Одного разу вночі наприкінці листопада двох вівчарів збудив раптовий напад вовчої зграї. Вівці за звичкою скупчилися навколо цапів. Не дурні, не боягузи, бородані хоробро залишалися на посту. Але мов на біду керував тим нападом не звичайний сіроманець. Як і вівчарі, старий вовкулака достоту знав, що моральна сила отари — цапи. Він проскочив по спинах овець до їхніх бородатих ватажків і миттю загриз їх. Перелякані на смерть вівці кинулися врозтіч.
Тижнями по тому мене стрічали й розпитували стурбовані пастухи, чи не бачив я часом овець із тавром «ОТО». Майже завжди мені доводилося відповідати:
— Авжеж. Я натрапив на п’ять чи шість трупів біля Діамантового струмка. — Або: — Ні, але Хуан Мейра двадні тому бачив понад двадцять щойно зарізаних вовчою зграєю овець на Кедровій горі.
Нарешті прибули довгождані капкани. Я та ще двоє мисливців тиждень, не шкодуючи сил, поралися з ними, аби їх поставити.
Наступного дня, коли я поїхав оглянути капкани, тут-таки натрапив на сліди Лобо, що в’юнилися від одного пристрою до іншого. Сліди розповіли історію його нічних походеньок.
Він шастав у темряві і, хоч капкани були ретельно замасковані, відразу викрив перший з них. Лобо наказав зграї зупинитися, а сам заходився розгрібати землю навколо, доки розкопав і капкан, і ланцюг, і колоду. Лобо перебігав від капкана до капкана і з кожним проробляв те саме. Невдовзі я помітив: старий проноза спинявся і збочував щоразу, помічаючи на дорозі якийсь підозрілий предмет.
Тоді у мене визрів новий план. Я розташував капкани у формі літери «Н». Замаскував їх уздовж обох боків стежки, а один поставив, мов поперечку для літери, посередині. Спливали дні. Я визнав, що вкотре мене спіткала невдача.
Лобо вільно біг стежкою і вже був між двома паралельними рядами капканів, як завважив «поперечку». Старий пройда зупинився саме вчасно. Як він здогадався — не знаю. Лобо не збочив ні на дюйм уліво чи вправо, обережно, повільно позадкував, ставлячи кожну лапу в свій попередній слід, доки опинився в безпечному місці. Перегодом обійшов капкани з іншого боку і задніми ногами заходився загрібати землю так, що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися.
Точнісінько так само він робив і в інших випадках. Попри всі мої хитромудрі виверти, Лобо ні разу не схибив, неухильно обминав небезпеку, розв’язуючи мої головоломки. І досі чинив би він спустошливі набіги, якби глибока прихильність до подруги не занапастила його, поповнивши іменем сіроманця довгий список героїв, що були нездоланні наодинці й загинули через необережність друга, якому сліпо довіряли.
III
Я не раз помічав, що у зграї Лобо не все гаразд. Скажімо, чому попереду слідів ватажка видно відбитки меншого вовка? Я не міг збагнути причини, та ось один ковбой мені сказав:
— Бачив їх сьогодні. Стрій порушує і відривається від зграї Бланка.
Отже, Бланка — справді самиця. Жоден вовк-самець не дозволить собі йти попереду ватажка, інакше накладе життям.
Це наштовхнуло мене на новий план. Я зарізав телицю, прилаштував кілька помітних капканів біля її туші. По тому відтяв їй голову, яку вовки вважають за нікчемну покидь, і поклав її трохи збоку. Біля неї поставив два могутніх капкани, добре вивітрених, без людського запаху. Працюючи, я щедро облив свіжою кров’ю руки, взуття, всі інструменти. Кругом обляпав землю кров’ю. Надійно замаскувавши капкани, я замів над ними землю шкурою вбитого койота, а його лапою зробив густе мереживо слідів. Голову телиці поклав так, щоб між нею та чагарями залишався вузенький прохід. У ньому я поставив два найкращих капкани, притуливши їх до самої голови.
Вовки мали за звичку підходити до кожної туші, що траплялася їм на шляху, навіть не маючи наміру їсти. Я сподівався, що ця їхня звичка стане мені в пригоді, хоча здогадувався, що Лобо розкусить мою хитрість з м’ясом і заборонить зграї наблизитися до нього, але я покладав великі надії на голову, яка мала цілком безневинний вигляд.
Наступного ранку я вирушив обстежити капкани. Яка радість! Земля навколо них була густо поцяткована свіжими вовчими слідами, а місце, де лежала голова з капканом, було порожнє.
Огляд слідів переконав, що Лобо справді не дозволив зграї наблизитися до м’яса, але один, менший вовк, легковажно підійшов понюхати голову, що лежала осторонь, і потрапив у сталеві лабети.
Ми подалися слідами і за милю побачили цього горопашного вовка — Бланку. Завваживши людей, вовчиця наддала бігу, але голова телиці, що важила понад п’ятдесят фунтів, добряче їй заважала. Однак Бланка сильно випередила мого помічника, який ішов пішки. Ми перехопили її поблизу скелястого узгір’я: голова телиці міцно застрягла рогами між камінням.
Ніколи раніше не доводилося мені бачити такої красивої вовчиці. М’яка густа шерсть Бланки була срібно-сірого відтінку.
Вона обернулася і завила, її голос був сповнений розпачу. Луна відкотила його далеко в гори. Неподалік з ущелини басовитим виттям озвався вірний Лобо. То був останній поклик Бланки; ми підступали ближче, біла вовчиця мала берегти сили, щоб боронитися.
Невдовзі сталася неминуча трагедія. Кожен із нас накинув на шию приреченій тварині ласо і погнав коня в протилежний бік. Мотузки зашморгнулися, кров хлюпнула з горла Бланки, очі оскляніли, кінцівки витягнулися і знерухоміли. Ми поскакали додому, волочучи мертву вовчицю, і раділи, що завдали зграї Лобо першого смертельного удару.
Дорогою ми чули тужливе завивання. Старий ватажок блукав мов неприкаяний, сподіваючись знайти Бланку. Він-бо не хотів її кидати, але нічим не міг зарадити біді, порятувати: страх перед вогнепальною зброєю глибоко сидів у ньому. Цілий день ми чули виття: у безнадійних пошуках вовчиці минав час.
Надвечір Лобо став наближатися до нашої ущелини: його виття чимраз ближчало. Як разюче воно змінилося! Войовничий клич воїна-звитяжця, хижу лють і нескореність заступили відчай і глибокий сум.
Лише проти ночі він знайшов місце, де сконала Бланка: протяжливий стогін вихопився з грудей Лобо. Від йогоскорботи хололо на серці. Я ніколи б не повірив, що відчуватиму таке гостре почуття жалю до нього. Суворі стримані ковбої не уявляли, щоб вовк так гірко побивався. Лобо зрозумів, що сталося: земля на тому місці була скривавлена.
Він побіг слідами наших коней аж до ранчо мого друга. Що гнало його — жадоба помсти чи сподівання знайти там Бланку — не знаю. Принаймні частково відплатити за кривду йому вдалося. За п’ятдесят ярдів від воріт ранчо він напав на нашого сторожового собаку й роздер сердегу на шматки. Очевидно, Лобо приходив сам, на ранок я не помітив більше нічиїх слідів. Він знавісніло гасав навколо ранчо, втративши страх. Я чекав на це і понаставляв по всьому пасовиську багато нових капканів. Перегодом переконався, що він таки попався в один, але завдяки своїй могутній силі вирвався зі сталевих лещат.
Я був переконаний, що Лобо ганятиме довкіл, доки відшукає труп Бланки, тож усі зусилля спрямував на те, щоб покінчити з ним, перш ніж він угамується і назавжди покине ці місця. Я зрозумів, що припустився великої помилки, коли вбив вовчицю і не скористався нею як живою приманкою, — тоді б мені вдалося заскочити Лобо тієї-таки ночі.
Я зібрав з усього краю капкани — сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток — і поставив їх по чотири вздовж усіх стежок, які вели в ущелину. Кожен капкан окремо кріпився до колоди, а кожна колода окремо прикидалася землею. Маскуючи їх, я ретельно знімав дерен, клав його на полотно, щоб по закінченні роботи знову покласти на місце, аби старий вовк не помітив бодай найменшого сліду людини.
Коли капкани були надійно сховані, я протяг між ними труп бідолашної Бланки. Я вдавався до всіляких хитрощів і вживав усіх пересторог, аби забезпечити успіх.
Пізно ввечері я повернувся додому. Вночі мені чувся голос Лобо, але я не був того певен. Назавтра згуслі вечірнісутінки не дали мені об’їхати всієї північної частини ущелини і довідатися щось про старого ватажка. За вечерею один із ковбоїв сказав:
— Уранці худоба в Північній ущелині чогось страшенно ревла. Може, в капкан упіймалася якась звірина?
Лише пополудні наступного дня мені пощастило дістатися до вказаного місця. Іще здалеку я побачив велику сіру тінь, що при моїй появі підвелася з землі, марно намагаючись метнутися кудись убік. Переді мною виріс сам Лобо, могутній володар Курумпо, міцно стиснутий сталевими лещатами.
Безталанний герой! Він ні на мить не припиняв пошуків своєї подруги, натрапив на її слід, сліпо, не роздумуючи кинувся вперед і потрапив у пастку. Чотири капкани намертво стиснули у своїх сталевих обіймах чотири лапи звіра, а густа мережа слідів на землі свідчила про те, що худоба збиралася навколо переможеного кривдника, щоб поглузувати з нього, але близько підійти не наважувалася.
Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився. Та коли я підійшов до нього майже впритул, звір підвівся, шерсть на ньому наїжилася. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос. Він завив, скликаючи своїх підданців. Але ніхто не озвався, не прибіг на поміч. І тоді він зібрав останні сили й кинувся на мене. Марно. Кожен капкан важив щонайменше триста фунтів, Лобо був безсилий проти них.
Він скреготав могутніми іклами, кусаючи ненависні ланцюги, а коли я спробував торкнутися до нього рушницею, схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим’ятини. Очі звіра потемніли від люті й ненависті, щелепи грізно клацали, але мене й коня, що тремтів від страху, годі було дістати. Лобо сильно виснажився від голоду й втрати крові і невдовзі знесилено впав на землю.
Щось схоже на жалість ворухнулося у мене в грудях:
— Старий невгамовний свавільнику! Герою незліченних спустошливих набігів! — сказав я, звертаючись до нього. — Захвилину ти станеш купою мертвечини. Так буде справедливо!
Ласо1майнуло в нього над головою. Але ватажка не так легко було обдурити. Перш ніж петля зашморгнулася в нього на шиї, він на льоту схопив її зубами, легко перекусив і кинув від себе.
1Ласо — сплетена з ременів довга мотузка з петлею на кінці.
Звісно, я мав напохваті рушницю, але мені шкода було псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Ми кинули вовку цурпалок, який він міцно схопив зубами, і перш ніж Лобо встиг випустити його, наші ласо просвистали в повітрі й упали йому на шию. Я гукнув до свого помічника:
— Стривай! Захопимо його живцем і відвеземо до табору.
Лобо так знемігся, що ми легко просунули йому в пащу товсту палицю, пообсновували щелепи міцним мотузяччям і прив’язали до палиці. Таким чином ми убезпечили себе від грізного звіра.
Лобо вгамувався і байдуже позирав на нас, наче хотів сказати: «Ваше зверху. Ви здолали мене. Тож робіть зі мною, що хочете!..»
Відтоді він перестав нас помічати.
Ми надійно зв’язали йому ноги. Лобо не загарчав, не завив, навіть не підвів голови. Хекаючи, ми ледве завдали вовка коневі на спину. Лобо дихав рівно й спокійно, мов уві сні. Погляд його линув у далечінь, обіймав колишні володіння, де щасливилося йому та його грізній зграї.
Ми їхали поволі і незабаром дісталися до ранчо. Накинули на Лобо ошийник, сталевими ланцюгами прип’яли його до стовпа на пасовиську й розв’язали йому ноги. Тут я вперше ретельно оглянув вовка і переконався, що не можна сліпо вірити народним переказам. На шиї в Лобо не було золотого ошийника, а на плечах — перевернутого хреста, який би свідчив про таємну спілку з дияволом. Зате набоцівньогояпомітивширокийрубець—слід від іклаДжуни— ватажка зграї вовкодавів Теннерая, який вона залишила, перш ніж Лобо загриз її.
Я поставив перед ним воду і м’ясо, але він навіть не повернув голови. Лежав нерухомо, жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї. Він не здригнувся й тоді, коли я доторкнувся до нього. Сонце сідало за обрій, а Лобо невідривно дивився в далину. Я сподівався, що вночі старий ватажок скликатиме свою зграю, навіть приготувався до цього. Але він уже кликав її в скрутну мить, і ніхто не прибіг на допомогу. Більше він кликати не схотів.
Кажуть, лев, який позбувся сили, орел, що втратив волю, і голуб, котрого розлучили з подругою, гинуть від розбитого серця. Тож чи можна було сподіватися, що серце цього нескореного свавільця стерпить потрійний удар? Він втратив і силу, і волю, і подругу.
Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий.
Я зняв ланцюг з його могутньої шиї. Один з ковбоїв допоміг мені відтягти труп у повітку, де лежала й Бланка. Ми поклали Лобо поруч із нею, і ковбой сказав:
— Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом.
Переклад з англійської ЛарисиБоженко,ілюстраціїВадима Горбатова
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Працюємо над змістом твору
1. Що ми дізнаємося з оповіданняЕрнеста Сетона-Томпсонапро Лобо і його зграю?
2. Чому скотарі прагнули будь-що знищити невеличку зграю Лобо? Чим вона відрізнялася від інших вовчих зграй?
3. Що свідчить про те, що Лобо справжній ватажок, який уміло керує своєю зграєю?
4. Доведіть, що мисливець ставився до Лобо не лише як до небезпечного хижака, а й як до сильного та розумного суперника.
5. Яке «слабке місце» виявив мисливець у зграї Лобо?
6. Розкажіть про те, як була впіймана Бланка.
7. Поміркуйте, через що загинула вовчиця.
8. Що свідчить про вірність Лобо своїй подрузі?
9. Як мисливцеві вдалося упіймати розумного ватажка зграї? Як ви гадаєте, чи зумів би він це зробити, якби Бланка не порушувала закони зграї?
10. Розкажіть про поведінку Лобо в полоні. Чому він більше не кликав свою зграю на допомогу?
Міркуємо самостійно
11. Яке значення мали правила в житті вовчої зграї і якими стали наслідки порушення цих правил? Порівняйте значення правил і законів в житті зграї Лобо і в оповіданнях про Мауглі.
12. Прокоментуйте назву оповіданняЕрнеста Сетона-Томпсона«Лобо — володар Курумпо».
13. Схарактеризуйте образ вовка Лобо.
14. Виберіть зі списку 5 слів, які характеризують Лобо, і випишіть їх у зошит: лякливий, скупий, свободолюбний, розумний, грайливий, лінивий, зухвалий, маленький, сліпий, велетенський, веселий, відданий, білий, могутній, беззахисний, догідливий, сумирний, неповороткий.
15. Яке ставлення у нас до вовка на початку твору? А яке — у кінці?
16. Які почуття викликають учинки ковбоїв?
17. Як ви гадаєте, чому автор так детально описує приготування пасток на вовків?
18. Що дає підстави стверджувати, що автор намагається викликати у нас співчуття до тварин?
19. Придумайте заголовки до кожного розділу твору.
Застосовуємо теоретичні поняття
20. Які літературні твори ми називаємо оповіданнями?
21. Доведіть, що твірЕрнеста Сетона-Томпсона«Лобо— володар Курумпо» — це оповідання.
22. Хто головний герой оповідання. Яких персонажів твору можна назвати другорядними та епізодичними?
23. Спробуйте одним реченням розповісти, про що йдеться в оповіданні «Лобо — володар Курумпо». Сформулюйте тему твору.
24. Яка головна думка твору про Лобо і його зграю? Сформулюйте ідею оповідання.
Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше
25. Що спільного, а що відмінного між оповіданням про Лобо та народними казками про тварин?
26. Порівняйте особливості зображення звірів у «Книзі джунглів» та в оповіданні «Лобо». В якому із творів автор використав елементи фантастики?
27. Чому оповідання «Лобо — володар Курумпо» ми називаємо літературним твором?
Що спитав у нас Згадайко?
- 1.З якими творами про природу і тварин ви вже познайомилися на уроках зарубіжної літератури. Назвіть їх.
- 2.Згадайте твори, у яких тварини взаємодіють із людьми.
Завдання від Фантазерчика
- 1.Якщо ви маєте домашню тварину, опишіть її зовнішній вигляд, вдачу і звички.
- 2.Розкажіть, чи піклуєтеся ви про свого улюбленця. На вашу думку, які взаємини склалися між вами?
Потіште Знаюсю своїми знаннями!
СкористайтесьQR-кодомабо посиланнямhttps://cutt.ly/hYySpuKі виберіть правильну відповідь у тестах.
