ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ МІЛОРАДА ПАВИЧА

Сербський письменник, як і властиво постмодерністському мистецтву, зробив із літературного тексту перформанс, ефект гри. Романи і повісті Мілорада Павича дають читачеві свободу самостійного вибору послідовності оповіді, дозволяють безпосередньо втручатися в перебіг подій і у такий спосіб активно взаємодіяти з текстом. Такі моделі художніх творів називають інтерактивними (інтеракція — взаємодія), а Мілорада Павича — творцем нової — інтерактивної — книги.

Гіпертекст у широкому розумінні — це будь-який текст, у якому є посилання на інші частини цього тексту: словники, енциклопедії, а також веб-сайти, у яких використані гіперпосилання.

Павич є також автором інтерактивних п'єс, зокрема «Вічність і ще один день», у яку закладено дев'ять варіантів сюжету. Глядачі перед початком вистави, за задумом автора, можуть «голосувати», яку саме версію вони хотіли б переглянути. Автор пропонує жіночу та чоловічу версії вистав, зазначаючи, що вони не мають жодного стосунку до питань статі: просто глядачі обирають певну частину зали, у якій можуть бачити (або не бачити) певні сцени п'єси. Так глядачі інтерактивно долучаються до участі у виставі.

Якось Мілорад Павич визнав, що найбільший його страх — це страх набриднути читачеві, тому митець постійно «підігрівав» публіку своїми експериментами-провокаціями, тримаючи її в інтризі і створюючи для читачів своєрідні текстові лабіринти. Ви знаєте, що лабіринт є одним із ключових образів літератури постмодернізму. Текстові переходи-лабіринти сербський письменник створює, використовуючи модель гіпертексту, тобто такого, що містить набір різних інших текстів або епізодів книжки. Із запропонованих автором частин читач може «конструювати» твір, обираючи послідовність подій, вибудовуючи в тексті різні зв'язки і формуючи нові смисли.

Систему посилань зараз використовують у статтях Інтернет-мережі, на веб-сторінках, і вони мають назву гіперпосилання (лінки). Читач може ігнорувати їх і йти за лінійним текстом, а може зануритися в посилання і довго блукати їхніми лабіринтами. Письменник уважав, що художній твір у такий спосіб набуває додаткових змістів, а автор втрачає «монопольний» вплив на порядок нашого читання і сприймання твору. Мілорад Павич казав: «Структура цих романів пропонує читачеві більшу кількість шляхів для прочитання... Комп'ютери підрахували, що деякі мої книги можна прочитати мільйоном способів».

Уважаючи класичну літературу застарілою, Мілорад Павич писав нелінійні художні тексти, в яких можна обирати довільний порядок читання їхніх частин. На думку митця, нелінійний наратив (оповідь) був ідеальною моделлю твору, а взірцем такого наративу є сновидіння. Автор зауважував, що саме сни є досконалою формою оповіді: «Сновидіння вказують мені, як можна врятувати літературу від лінійності. Сни не лінійні, і література тим краща, чим більше вона наблизиться до них».

Картина «Примхлива ентропія: постмодерна елегія» художника-постмодерніста Френсіса Беррі, 2006 рік

У художній літературі система нелінійної оповіді була застосована ще представниками «латиноамериканського буму», зокрема всесвітньо відомим аргентинським письменником Хуліо Флоренсіа Кортасаром (1914—1984). Однак найбільш цілеспрямовано використовував ці моделі у своїх творах сербський письменник.

На відміну від традиційних лінійних текстів з одним послідовним порядком оповіді в нелінійних текстах таких послідовностей може бути безліч, і виявляються вони за умови багатократного прочитання твору. Можливість різного комбінування частин зумовлює не лише нові несподівані повороти сюжету, а й нову інтерпретацію образів героїв. У творах Мілорад Павич закладає різні моделі майбутнього своїх героїв, проводячи водночас паралелі з життям самих читачів: «Кожен із нас має багато майбутніх. Ми обираємо лише одне». Очевидно, іронія в тому, що ми — читачі — також є інтерактивними учасниками, але не твору, а власного буття.

Митець-постмодерніст демонструє, що одні й ті самі події з різних поглядів мають різне значення. Читач усвідомлює, що може абсолютно не розуміти ані справжніх причин подій, ані їхніх реальних наслідків, а також і те, що все у світі відносне, немає нічого сталого. Людина не в змозі осягнути навіть законів власного буття, тим паче, вона не бачить усієї картини світу. Водночас різні варіанти комбінування нелінійного тексту дають читачеві відчуття свободи, створюють враження співтворчості, дарують змогу вибору сюжету, початку твору і його кінця.

Прикладом нелінійного тексту є оповідання «Скляний равлик» (у деяких перекладах «Скляний слимак»). На думку літературознавців, у такого роду творах відображається концепція пізнання світу. Адже світ можна пізнавати з будь-якого місця і з будь-якого моменту. Водночас текст (і книга) в інтерпретації Мілорада Павича набуває магічних властивостей, ним можна кружляти, і кружляти не лише у подієвому полі твору, а й нанизувати на цей текст нові смисли.

Передріздвяна повість «Скляний равлик» була опублікована в 1998 році, і позаяк події відбуваються на Різдво, то мотив дива, подарунків і здійснення бажань є наскрізним у творі. Залежно від порядку прочитання частин тексту герої або отримають подарунок долі, диво станеться, і вони житимуть далі, або ж ні — і вони загинуть. У тексті можливість дива або його неможливість залежить від читача, від того, який порядок читання він обере і стане у такий спосіб співавтором повісті і співтворцем доль героїв.

У повісті «Скляний равлик» автор натякає нам, що ми постійно натрапляємо на дива, які в життєвому плині навіть не помічаємо, не усвідомлюючи, що світ варіативний, а повсякденні події можуть розвиватися різними шляхами — щасливими і трагічними. Скляний равлик, начинений вибухівкою, стає своєрідним символом долі, і для кожного з нас залишається невідомим, коли він спрацює.

Письменник використав свій улюблений прийом — змішання історичних періодів, реальних і вигаданих подій. Він удається до постмодернового жарту, наділивши головних героїв (звичайних наших сучасників) іменами відомих особистостей давньоєгипетської цивілізації XV століття до н. е.: Хатчепсут — жінка-фараон, Сенмут — видатний архітектор, державний радник, друг і коханий Хатчепсут.

Давньоєгипетська скульптура жінки-фараона Хатчепсут

Також у творі згадується Ніферуре — принцеса, дочка Хатчепсут і вихованка Сенмута, яка померла ще молодою.

Мілорад Павич стверджував, що кожна людина є слимаком, що залишає за собою слизький прозорий слід минулого, а на спині несе майбутнє. Так і герої твору — Хетчепсут і Сенмут — крізь тисячоліття дивляться один одному у вічі і сподіваються на щастя. Але ж чи досягнуть вони його і чи взагалі буде у них майбутнє, залежить від читача.

Іронія і водночас філософічність повісті, мабуть, у тому, що звичайнісінька продавчиня з магазину білизни, можливо, в минулому була жінкою-фараоном, за правління якої Єгипет досяг розквіту. І в наш час Хетчепсут знову зустріла Сенмута, а він знову закохався і знову готовий для цієї жінки «будувати будинки, опікуватися нею, бути ким завгодно, доглядати дітей, стати палким коханцем або приятелем...».

У нього навіть раптово виникає дивне бажання потримати на колінах дитину (як у відомій давньоєгипетській скульптурі Сенмута з Ніферуре).

Давньоєгипетська скульптура Сенмута і Ніферуре

Імена, події, думки, передчуття у постмодерністській повісті-грі перетікають лабіринтами часу і життів. І те, якого сенсу набуде ця гра, які нові й нові ідеї та інтерпретації виринуть із неї, залежить лише від нас — читачів. Адже ми тепер знаємо, що твір — це «гаряча картоплина», яку іронічний автор кинув до наших рук і дав над ним цілковиту свободу...

Зміст