Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

ТРАГЕДІЯ ЙОГАННА ВОЛЬФГАНГА ҐЕТЕ «ФАУСТ»

Задум трагедії «Фауст» виник у Йоганна Вольфганга Ґете ще у 1773 році, коли юнакові було лише 23-24 роки. Його зацікавила легенда XVI століття про відомого мага і чорнокнижника Йоганна Георга Фауста, який, продавши душу дияволові, отримав багатства і надзвичайні знання.

Уважають, що доктор Фауст насправді існував і жив у середньовічній Німеччині приблизно у 1480—1540-х роках. Відомо, що Йоганн Георг Фауст був мандрівним лікарем, віщуном, алхіміком, астрологом і чорнокнижником. У книгах і моторошних переказах про його життя розповідається, що він чаклував за допомогою темних сил.

Припускають, що алхімія зародилася в Стародавньому Єгипті ще задовго до нашої ери, була поширена в Давній Греції, Індії та Китаї.

У Європі алхімія з'явилася у ХІІ столітті і була популярною аж до XVІІ століття. Ця давня містична наука поєднала філософські вчення, мистецтва із системою знань із хімії, астрології, фізики, плавлення металів, медицини та інших галузей науки.

Для прихильників алхімії характерна таємничість, вони вважали, що секретами цієї науки можуть володіти лише обрані.

Свою мету алхіміки вбачали у винайденні речовин, за допомогою яких можна було б звичайні метали перетворювати на дорогоцінні (золото і срібло), а також омолоджувати людину і подовжувати її життя (філософський камінь, або ж еліксир життя). У дослідженнях вчені послуговувалися металами та їхніми сполуками, коштовним камінням, травами, зверталися до п'яти стихій. Також деякі алхіміки проводили магічні ритуали.

Алхімія в Європі, з одного боку, перебувала під забороною церкви, а з другого, — під пильною увагою і зацікавленістю правителів, які завжди хотіли скористатися її досягненнями. Оскільки алхіміки боялися, що їхні знання потраплять до рук зловмисників, вони ретельно приховували свої здобутки, перевівши їх у формули та таємні знаки.

Алхімію і зараз уважають таємним вченням, але про її вагомі досягнення відомо дуже мало. Однак досліди із добування цінних металів нерідко мали несподівані наслідки. Наприклад, відомий вчений Ісаак Ньютон під час алхімічних експериментів винайшов сплав для дзеркал телескопів.

Сюжет про зухвалого мага-безбожника, що продав душу, ліг в основу багатьох літературних творів, які перекладені багатьма мовами, та ввійшов до репертуару мандрівних театрів. У XVIII столітті в Німеччині були поширені ярмаркові лялькові вистави про алхіміка Фауста, які показували й у Франкфурті.

Літературознавці стверджують, що Й. В. Ґете у своєму творі опирався на народну книгу «Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чародія і чорнокнижника», видану у Франкфурті в 1587 році Йоганном Шпісом. Її вважають першою літературною обробкою переказів про вченого-алхіміка, який прожив доволі дивне життя і ще дивнішим чином помер. У книзі Йоганн Шпіс застерігав читачів від зречення Бога і від будь-яких угод із темними силами. Також, за задумом Йоганна Шпіса, читачі на прикладі долі головного героя мали побачити, до чого «призводять людину самовпевненість, зухвалість і допитливість».

Й. В. Ґете був не першим письменником, який звернувся до образу середньовічного алхіміка. Однак його попередники і сучасники акцентували увагу на Фаустовій жадобі задоволень і багатств. Сам же Й. В. Ґете ще у бурхливий штюрмерський період хотів запропонувати власне оригінальне трактування образу доктора Фауста. Він змалював його не як авантюриста-безбожника, а як титанічну особистість, наділену надзвичайним розумом, пристрасним бажанням дії, жагою необмежених знань.

Гадане зображення чорнокнижника Фауста (портрет невідомого художника, XVII століття)

Молодий Ґете-штюрмер почав працювати над трагедією ще у Франкфурті, а, оселившись у Веймарі і ставши міністром, любив читати друзям незавершений твір про Фауста, розчарованого в науці, який захотів пізнати життя і своїм коханням занапастив милу наївну дівчину. В історії літератури цей початковий варіант отримав назву «Пра-Фауст».

До роботи над трагедією поет знову взявся, повернувшись з Італії. Відомо, що друг Ґете — Фрідріх Шиллер — наполегливо переконував його відновити роботу над цим твором. Після багаторічної праці (переписування деяких сцен, доповнення тексту цілими епізодами¹, поглиблення характеристик героя) у 1808 році була видана Перша частина трагедії «Фауст», яку одразу ж визнали світовим шедевром.

¹ Й. В. Ґете, зокрема, додав Пролог у театрі та Пролог на небі, які зробили зміст твору глибшим, більш філософським і узагальненим.

Для тих, хто хоче знати більше

Народна книга «Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чародія і чорнокнижника» Йоганна Шпіса

Починається середньовічна книга з того, що, що доктор Йоганн Фауст походив із добропорядної селянської родини, але виховувався у місті бездітним дядьком. Завдяки своєму родичеві розумний юнак отримав змогу вивчати в університеті богослов'я. Однак за якийсь час, незважаючи на успіхи, він покинув вивчення Святого Письма і став чорнокнижником-чаклуном.

Спочатку Фауст, займаючись алхімією, допоміг багатьом людям, лікуючи їх травами і напоями, але поступово у нього виникло бажання «пізнати всі глибини неба і землі». Піддавшись власній легковажності, він заклинаннями викликав чорта.

Нечистий явився докторові у вигляді духа сірого монаха і спитав, чого йому треба. Фауст висловив такі побажання: дух повинен цілком коритися Фаустові і виконувати будь-які його забаганки, також чорт має відповідати на усі його запитання. Своєю чергою, доктор пообіцяв духові підписати угоду кров'ю, зректися християнства і віддати йому свою душу через 24 роки.

Відтоді дух, який назвався Мефістофелем, служив Фаустові, показував різні чудеса, забезпечував його грішми і найкращими стравами, які крав у торговців. Дух спокусив Фауста на розпусту, забороняючи своєму підопічному одружуватися: «Шлюб створений Всевишнім, а ми йому вороги...»

Із допомогою Мефістофеля Фауст став відомим вченим та віщуном, оскільки чорт завжди давав йому потрібні відповіді і точні передбачення. На дозвіллі доктор багато розмовляв із Мефістофелем про Бога, про смертні гріхи і пекельні покарання.

Відповіді злого духа вразили вченого і вселили у його серце невимовний смуток — Фауст усвідомив, що після смерті його чекає жахливе покарання без будь-якої надії на спасіння, адже він відвернувся від Господа.

У книзі з-поміж іншого йдеться про те, як Фауст подорожував Пеклом і небом, оглянув Землю і країни. Вчений, якого супроводжував його учень Вагнер (розбещений юнак), пережив багато пригод, творив різні чудеса і жорстокі витівки. У своїх розпусних бажаннях Фауст викликав дух Прекрасної Єлени, яка народила йому сина (після смерті Фауста Єлена і син зникли).

Що ближчим ставав час розплати, то сумнішим ставав Фауст і більше боявся майбутнього. Усім спробам звернутися до Бога Мефістофель жорстоко перешкоджав, погрожуючи докторові негайно позбавити його життя. Передчуваючи жахливий кінець, чорнокнижник нарікав на свою душевну сліпоту, бо не бачив, якими жахливими будуть наслідки його зухвалої угоди з чортом.

Через 24 роки до Фауста явився Мефістофель із його ж угодою, підписаною кров'ю. В останні дні свого життя Фауст невимовно тужив і шкодував, що зрікся Бога, він заповідав усім, аби ті ревно молилися, ходили до церкви і не піддавалися диявольським спокусам.

Однієї ночі у кімнаті Фауста почулися страшний гуркіт і несамовиті крики — це по душу чаклуна прийшли темні сили.

У книзі описується жахливе видовище, що постало перед очима переляканих сусідів, які вранці увійшли до кімнати чаклуна...

Твір завершується цитатою із Першого послання Петра (Святе Письмо): «Будьте обережні й пильнуйте, бо диявол, ворог ваш, нишпорить навколо, мов лев, який рикає і шукає, кого б пожерти. Опирайтеся йому, будьте дужими у вірі своїй».

Жанр і композиція твору Й. В. Ґете

Трагедію «Фауст» Й. В. Ґете розпочав у період юнацького захоплення штюрмерськими ідеями, згодом вона увібрала естетичні принципи класицизму, а завершення твору припало на добу романтизму. Трагедія про свободу духу і потребу людини в діяльності була особливо на часі в країні, де панував феодальний гніт.

Йоганн Ґете визначив жанр «Фауста» як трагедію, однак фахівці стверджують, що сценічне втілення цього твору неможливе.

• 1. Розкажіть про виникнення літературного роду драма (афінська драма) та жанру трагедія.
• 2. Визначте ідею античної трагедії «Прометей закутий». Які релігійні та міфологічні мотиви Давньої Греції покладено в основу твору Есхіла?
• 3. Визначте особливості трагедійного жанру у творі «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра.
• 4. Визначте тему та ідею цієї трагедії, створеної В. Шекспіром у добу Відродження.
• 5. Розкажіть про особливості організації трагедії як твору, призначеного для сценічного втілення.

Літературознавці називають твір «Фауст», який поєднує у собі ознаки різних літературних жанрів, драматичною поемою або філософсько-ліричною трагедією. Події «Фауста» не обмежуються ні часовими, ні просторовими рамками, а численні образи сягають корінням давньої міфології, фольклору, історії, переказів і легенд. Треба зазначити, що у творі немає жодного незапозиченого персонажа, всі дійові особи трагедії мають найрізноманітніше походження.

Мефістофель (картина художника Едуарда фон Грюнцера, 1872 рік)

Як істинний штюрмер, який закликав звертатися до національної культури, Й. В. Ґете використав поширені фольклорні сюжети: про згублену дівочу долю, про отримання дару від потойбічних сил і містичної угоди. Філософська трагедія просякнута похмурою середньовічною готикою, духом німецького протестантизму і біблійною символікою.

Трагедія «Фауст» складається з п'яти частин:

Присвята,

Пролог у театрі,

Пролог на небі,

Перша частина,

Друга частина.

Організація Першої частини більше відповідає будові драматичного твору, ніж Друга частина, яка має надто великий обсяг і неймовірно широке коло подій і персонажів. Водночас обидві частини твору сюжетно слабо пов'язані.

У невеликій Присвяті поет ніби підсумовує свій життєвий шлях — кохання, дружбу, «життя зиґзаґи звинні». Тут звучать смуток, біль втрат і самотність («кругом чужі»), і від них митець рятується натхненням і творчістю.

Пролог у театрі — це жвава дискусія між директором театру, поетом і коміком про суть істинного мистецтва, про невибагливі смаки публіки, а також практичні рецепти театрального успіху. Кожен з учасників діалогу дає своє розуміння, яким має бути твір, що заслуговує на увагу глядачів (чи читачів) і дарує авторові радість усвідомлення виконаної високої місії.

Пролог на небі є даниною традиціям барокового театру, в якому на початку вистави боги обговорювали героїв твору та їхні долі. У пролозі Й. В. Ґете Господь слухає, як архангели натхненно звеличують створений ним світ і захоплюються його величними справами. Однак невдовзі з'являється чорт-Мефістофель. Він відверто кепкує з Господа і з вінця його творіння — людини.

Мефістофель називає людину «твариною з тварин», яка на землі не живе, а мучиться. Між Господом, який уособлює сили добра, творення та життєствердну концепцію віри в людину, та Мефістофелем, носієм ідеї зла, заперечення та руйнування, виникає суперечка.

На думку Господа, людині властиві високі поривання, і щоб довести Мефістофелю, що серед людей є і гідні поваги, Господь згадує старого вченого-алхіміка Фауста. Всевишній уважає, що вчений є прикладом духовного горіння, високого жадання істини, активної дії. Натомість Мефістофель бачить у людині істоту з примітивними бажаннями, втіленням усього ницого на землі. Він береться довести, що навіть Фауст, про якого говорить Господь, — не виняток.

У фіналі Прологу Господь дозволяє Мефістофелю випробувати дух вченого диявольськими спокусами, вважаючи, що Фауста неможливо «злудити». Так суперечка між Господом і чортом про призначення людини, її сутність та можливості її розуму стає головним рушієм розвитку подій.

Перша частина трагедії «Фауст» є історією однієї людини, її страждань, сумнівів, помилок і злетів. Друга частина — багатовікова алегорична історія людства від античних часів Прекрасної Єлени до часів Й. В. Ґете.

Для тих, хто хоче знати більше

Події Прологу на небі перегукуються з Книгою Йова зі Старого Заповіту. Одного дня між Господом і сатаною відбулася розмова про чоловіка на ім'я Йов — чоловіка «невинного, праведного», який «Бога боявся і від злого втікав». Йов жив у щасті і спокої, мав десятьох дітей і чималі статки.

Господь уважав, що немає на Землі більшого праведника і Божого угодника, ніж Йов. Але сатана відповів, що Йов шанує Господа тільки тому, що щедро обдарований ним. І як тільки Господь позбавить Йова своєї допомоги і ласки, то чоловік одразу ж зречеться його. Тоді Господь, аби показати вірність раба свого, дозволив сатані випробовувати Йова різними стражданнями.

Випробування праведника почалося з того, що викрали його худобу і повбивали слуг, потім загинули його діти, але Йов не зрікся Бога і був міцний у своїй вірі. Тоді Йова спіткала нова біда — його тіло вкрилося гнійними болісними ранами, від яких чоловік не мав спокою ні в день, ні в ночі.

Спочатку Йов сприймав свої нещастя стійко і на пораду жінки проклясти ім'я Господа і померти відповідав, що люди мають приймати від Господа не лише добре, але й зле. Але поступово дух Йова почав занепадати, страждання чоловіка стали нестерпними, і прокляв він той день, коли народився, і гірко скаржився на нещастя, що несправедливо спіткали його.

Поряд із Йовом були його друзі. Вони багато днів не залишали його у жахливих стражданнях самотнім і розмовляли з ним, намагаючись зрозуміти, за що ж добродійний Йов несе такий важкий тягар мук. Бог «чинить велике та недослідиме, предивне, якому немає числа...»

Книга завершується тим, що Господь являється змордованому муками Йову і розгортає перед ним картину всього світу.

Йову відкривається розуміння величезної відповідальності Творця за весь світ, який він створив. Чоловік кається за свої слабкодухі нарікання і повертає собі Божу ласку.

Перша частина трагедії «Фауст»

У Першій частині доктор Фауст постає у цілковитому душевному сум'ятті. Все життя він прагнув осягнути Істину, зрозуміти Закони Всесвіту, він прочитав безліч трактатів, навіть вдавався до магії, викликаючи Духа Землі. Однак на порозі смерті старий вчений остаточно переконується в обмеженості можливостей пізнання, у слабкості людини перед стихіями та в її безпорадності перед невблаганним часом. Життя Фауста минуло, попереду на нього чекає лише морок смерті, а він так і не наблизився до своєї мети.

Розчарований, зневірений і самотній, головний герой зважується на жахливий вчинок — самогубство. Але в останню мить до нього долинають звуки Великодніх дзвонів і святкових співів, вони рятують його від страшного кроку.

Уперше Мефістофель являється Фаусту у вигляді чорного пуделя, якого головний герой підбирає під час прогулянки. Пізніше у домі вченого він постає у вигляді мандрівного схоласта (вченого-теолога). Старий книжник швидко здогадався, що перед ним чорт. Однак він не знав, що вищі сили проводять над ним своєрідний експеримент, тому досить швидко зважився на запропоновану Мефістофелем угоду, яку мусів скріпити власною кров'ю.

За домовленістю чорт виконуватиме усі бажання Фауста, який, очевидно, більше не вірить, що хоч щось у світі може викликати у нього щирий захват. Проте Мефістофель робитиме все, щоб вчений відчув, як його життя наповнилося вщерть, як щастя заволоділо всім його єством, як тремтливе серце готове зупинитися в екстазі... І тільки-но Фауст вигукне «Спинися, мить! Прекрасна ти!», Мефістофель одразу ж забере у Пекло його безсмертну душу.

Учений-скептик переконаний, що чорт не зможе виконати його умови, адже бажання невичерпні, а прагнення — безмежні, і тому Фауст нічим не ризикує, йдучи на оборудку з дияволом. Натомість Мефістофель переконаний у зворотному і хвацько береться до справи. Відтоді розпочинається життєві випробування Фауста

Першим знайомством Фауста із «некабінетною реальністю» стала пивничка Авербаха в Лейпцігу. З одного боку, нас дивує, що Мефістофель, аби «звести його на стежку зла», обрав примітивну пиятику. З другого боку, у пивничці автор змальовує гультяїв, які самі себе називають ««свиньми із свиней». Це якраз і є ті «смішні божки землі», про яких Мефістофель говорив Господу під час суперечки. Ці огидні пияки і забіяки зі «скотячим нутром» — наочний приклад «мізерності людської», що зводить нанівець божественний задум про властивий людині «живий і вічний-творчий дух» й «любові світла животворну» силу.

Наступне випробування Мефістофель задумав, знаючи, що Фауст ніколи не кохав, адже він все життя провів у запилюженому кабінеті. Чорт приводить головного героя до відьми, де старому книжникові дають якийсь напій, відтак він молодішає на тридцять років та відчуває нуртування молодечих бажань. І ось на шляху шукача незвіданих вражень трапляється юна та довірлива Маргарита, яку лагідно називають Гретхен. Показово, що Фауст, якого поглинув любовний шал, зустрів дівчину тоді, коли вона поверталася з церкви.

Фауст і Маргарита (картина художника Арі Шеффера, 1846 рік)

Підбурюваний Мефістофелем, Фауст починає упадати за Маргаритою, прагнучи «утіх незнаних». Однак, побачивши її довірливість і «невинність дитинну», він залишає дівчину і ховається від спокуси у лісовій печері. На самоті у монолозі головний герой, страшачись власного жадання насолоди, говорить про Мефістофеля: «Він зухвало і холодно знижає мене в моїх очах...». Та тільки-но чорт з'явився у сховку Фауста і заговорив про кохання покинутої ним Гретхен, Фауст кинувся назустріч «розкошам неземним», готовий занапастити і себе, і дівчину.

Фатальна зустріч із Фаустом руйнує світ Маргарити і стає причиною жахливих злочинів. Під час несподіваної сутички головного героя з Валентином, братом Маргарити, Фауст ненавмисно вбиває його і тікає від правосуддя.

Фауст повернувся до коханої лише тоді, коли під час Вальпуржиної ночі¹, де гуляла і розважалася усіляка нечисть, побачив моторошне видіння — мертву Маргариту. Він і не підозрював, що у той час, коли Мефістофель відкривав йому нові й нові враження, дівчину звинуватили у вбивстві, ув'язнили і засудили до страти.

¹ Вальпуржина ніч — свято, яке поєднує в собі язичницькі та християнські риси, його відзначають у ніч з 30 квітня на 1 травня в країнах Європи. В Німеччині вважається, що саме тоді в лісисті гори Гарцу злітаються тисячі відьом і чаклунів на свої збіговиська і бенкетування — шабаш. Щоб відігнати темні сили, селяни палять вогнища. Назва Вальпуржиної ночі походить від імені християнської святої Вальбурги, канонізованої 1 травня.

Перша частина завершується тим, що Фауст намагається врятувати свою Гретхен від смерті, але вона, збожеволівши від жаху скоєного, відмовляється від його допомоги і помирає у в'язниці...

Друга частина трагедії «Фауст»

Сам Йоганн Вольфганг Ґете писав, що від задуму трагедії до її завершення минуло 60 років. За такий час змінилося авторське бачення героя, проблем твору, образної системи, часових меж тощо. Ґете зазначав, що у Першій частині зображав особистість, що перебувала у дурмані пристрасті, у прагненні «насолоди життям». Стосовно Другої частини трагедії «Фауст», завершеної аж у 1831 році, він писав, що мав на меті зобразити «насолоду діяльністю», «насолоду знанням, красою» і «насолоду творчістю». На схилі років Й. В. Ґете переконаний, що життя не вичерпується коханням.

У Другій частині поет використав багато символів, алегоричних, міфологічних, біблійних образів, змальовуючи хід світової культури. Він використав майже всі віршовані форми, переносив дію твору в різні місця - реальні та фантастичні.

На початку Другої частини сили природи зцілюють виснажену душу Фауста, пробуджуючи його до наступного морального вдосконалення, до осягнення світу розуму, а не почуттів. Навіть антична Прекрасна Єлена (Гелена), яка стала дружиною Фауста, - це символ естетичного ідеалу і культу античної гармонії.

Насамперед Фауст прагне активної діяльності й доходить висновку, що справжнє щастя може дати лише діяльність на благо людей. Протягом усієї трагедії у пошуках істини він заходить у глухі кути, даремно покладається на інших, переоцінює власні сили. Але автор підводить нас до думки, що не помиляється лише той, хто нічого не робить, хто сприймає життя пасивно.

Мефістофель намагається спокусити Фауста славою і владою. Він втручається у людські справи, що призводить до катастрофічних наслідків під час війни, на будівництві тощо. Результатом його диявольських дій стають інфляція, піратство, руйнування. Чорт замість того, щоби допомагати Фаусту і реалізувати його мрії щодо вдосконалення світу, постійно спотворює його плани. Найсміливіші, найблагородніші поривання вченого обертаються для людей бідою, а Мефістофель та його прислужники їх висміюють.

У кінці трагедії автор зображує, як уже старий і сліпий Фауст намагається керувати спорудженням греблі, яка має слугувати людству. Він не розуміє, яких нещасть завдають його утопічні прагнення в поєднанні з диявольською підступністю. Проте у стані найвищого духовного піднесення, малюючи в уяві картини масштабного будівництва, немічний Фауст, який не бачить, що стоїть на краю виритої помічниками чорта могили, вигукує заповітні слова «Спинися, мить! Прекрасна ти!».

Очевидно, сліпота Фауста символічна - адже нерідко людина у замилуванні власною добродійністю не бачить, що своїми благими намірами завдає ближнім непоправної шкоди.

Однак після смерті Фауста божественні сили не дозволяють Мефістофелеві забрати душу вченого, утверджуючи цим оптимістичну ідею твору. Адже головний герой не зійшов з дороги добра і не став на бік темних сил, усе життя він прагнув пізнання і йшов до високої мети.

Періоди роботи Й. В. Ґете над трагедією «Фауст»

1771—1775	виникнення задуму і поява «ПраФауста»
1788—1790	створення нових сцен і перше видання у 1790 році неповного тексту
1797—1808	завершення Першої частини і видання її у 1808 році; задум Другої частини трагедії «Фауст»
1825—1831	робота над Другою частиною
1832	посмертний друк Другої частини трагедії «Фауст»

Образ Фауста

Фауст своїм невтомним прагненням знань і діяльності близький до Й. В. Ґете — митця, науковця, мислителя і державного діяча. Ґете, обізнаний у найрізноманітніших галузях науки, впродовж життя намагався втілювати найсміливіші свої задуми. Йоганном Вольфгангом Ґете, як і його героєм, володіло невситиме прагнення діяльності, свідченням чого є його життя у Веймарському князівстві.

Хоча події твору належать до пізнього Середньовіччя, Фауст Йоганна Ґете — носій суто просвітницьких рис. На відміну від середньовічного чорнокнижника, якого не цікавило нічого, крім власної насолоди та багатств, герой Йоганна Ґете пристрасно, по-штюрмерськи, навіть на схилі літ прагнув служити людству. Він — цілковита протилежність безумцеві, зображеному в народній книзі Йоганна Шпіса.

Фауст (картина художника Арі Шеффера, 1848 рік)

На момент суперечки між Господом і Мефістофелем старий вчений із розпачем виявив, що, згаявши роки у кабінеті-«норі», не пізнав життя й так і не зміг осягнути «одвічні таємниці» Всесвіту. Фауст не здається, але його доводить до безтями думка, що доведеться «проскніти вік, немов сліпий хробак» у темряві незнання. В образі вченого немає і натяку на покірливість, часом Фауст навіть бачить себе рівним Богові («чи ж я не Бог?») і Духові Землі.

На початку твору Фауста гнітить бездіяльність. На відміну від свого учня Вагнера, якого не цікавить реальне життя і який у стінах власного кабінету омертвляє будь-які знання, Фауст хоче застосовувати свої знання на користь людям. Головного героя не задовольняє механічне «вагнерівське» накопичення різної наукової інформації і бажання займатися наукою заради науки.

У сцені перекладу на німецьку мову Нового Заповіту, в реченні «Було в почині Слово!» грецьке «логос» вчений перекладає спочатку як «мисль», а потім як «діло»¹, демонструючи свою готовність до реальних справ. Цікаво, що у цьому епізоді Ґете використовує коментар до Євангелія Йоганна Ґотфріда Гердера, з яким товаришував ще в юності Гердер нарікав, що німецький відповідник «слово» не відображає усієї палітри значень, закладених у давньому біблійному понятті.

¹ У перекладі трагедії «Фауст» Миколою Лукашем.

Фауст, щоб бодай наблизитися до своєї мети, виходить із Мефістофелем у реальний світ, керуючись певним науковим інтересом і вважаючи, що цілком готовий стикнутися з усіма його принадами і гіркими розчаруваннями. Він легко погоджується на пропозицію Мефістофеля отримати необмежені можливості в обмін на душу. Вчений, який досі вів доволі відлюдне життя, не усвідомлює, що може принести нещастя іншим людям.

Головний герой твору — глибока і мисляча натура, але, провокований Мефістофелем, він діє егоїстично і нерозважливо. Занапастивши Маргариту, зруйнувавши її життя, Фауст нагадує безпорадну дитину, яка мимоволі вщент зламала улюблену тендітну іграшку.

Поставивши перед собою високі цілі всесвітнього масштабу, прагнучи розгадати таємниці людського щастя і нещастя, головний герой не витримав випробування коханням до звичайної земної жінки. Випробовуючи себе, Фауст зруйнував затишний домашній світ простих людей, призвів їх до катастрофи.

Масштабність образу Фауста вражає, його могутня енергетика, нестримність поривань і сміливість задумів мають справді космічний розмах. В образі Фауста відобразилися просвітницькі прагнення людини до пізнання, панування над природою, служіння людству і віра у прогрес.

Й. В. Ґете не мав на меті створити ідеальний образ вченого, проте його Фаустом, незважаючи на трагічні помилки, пишається сам Господь. Йому, Творцеві Всесвіту, який привів у рух дивовижний механізм життя, близьке і зрозуміле бажання Фауста створювати щось нове. Тому Бог у суперечці з Міфестофелем покладає на вченого особливу місію: представляти все людство, показати, що людина — істота духовна, здатна на високі помисли і діяння. Господь вірить у духовні сили людини, яка, хоч і помиляється, йде вперед, і він забирає її до себе, вирвавши з рук диявола.

Образ Мефістофеля

Головний герой пов'язав себе угодою з Мефістофелем, утіленням цинізму і презирства до людини, справжнім уособленням диявола-спокусника. Мефістофель нічого не цінує і нічого не любить, для нього не існує жодних моральних обмежень і авторитетів. Навіть суперечка з Господом за душу Фауста його всього лиш забавляє.

Припускають, що ім'я Мефістофель походить із різних мов, зокрема з івриту — мефіз (руйнівник) та німецької — тофель (чорт). Сам же Мефістофель називає себе «запереченням усього», а своєю рідною стихією вважає «гріх, згубу, чи просто зло». Він не приховує бажання винищити «людське й звірине кодло», а життю на Землі протиставляє Ніщо.

В ієрархії темних сил Мефістофель посідає не найвище місце, і влада його не безмежна. Наприклад, він безпорадний перед душевною чистотою і щирою побожністю людини. Очевидно, що він владний над душами померлих грішників та німецьких відьом і домовиків.

Мефістофель зовнішністю і поводженням мало подібний на чорта з народних повір'їв. Його вбрання відповідне епосі, будь-які атрибути нечистої сили (роги, хвіст, копита тощо) відсутні, він має сучасні погляди і стежить за досягненнями прогресу. Мефістофель - це своєрідний філософ із вільними манерами і витонченим розумом, який усе піддає сумніву й насмішці. Він, навіть знайомлячись із Фаустом, називає себе: «Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Говорячи так, Мефістофель, очевидно, має на увазі, що його володіння у потойбіччі - Пекло - місце справедливого покарання грішників. А отже, роль чорта у світобудові двоїста: він - зло, але це зло навіть усупереч своїй лихій природі стає запорукою дотримання справедливості у світі.

Отримавши дозвіл трохи «побешкетувати» на Землі, Мефістофель одразу вміло заманює Фауста у свою пастку і роками утримує його в полоні. У Першій частині він веде свого бранця від трагедії пізнання до трагедії кохання, від бачення себе надлюдиною до відкриття у собі злочинця, змушеного до принизливої втечі.

Водночас Мефістофель дарує головному героєві нове життя і безмежне поле для пошуків сенсу буття й активної діяльності. Він пропонує Фаусту небувалі для людини можливості для пізнання себе і випробування своїх сил на будь-яких теренах: від угамування низьких тваринних бажань до неймовірних злетів людського духу.

Однак Мефістофель не завжди дотримує умов угоди. У Другій частині він не допомагає Фаусту, а перешкоджає йому. Чорт множить нещастя й очікує винагороду за багаторічну службу Фаусту - зваблену «високу душу» улюбленця Господа. Мефістофель, який так і не зміг відвернути Фауста від творчої діяльності, зазнав поразки - душа, в якій не гаснуть високі прагнення, ніколи не стане здобиччю диявола. Ангели забирають Фауста на небо.

Образ Маргарити

Німецькі дослідники переконані, що в основу історії юної Маргарити автор трагедії «Фауст» поклав реальну подію, що сталася у німецькому місті Франкфурт в 1771 році. Її головною учасницею була Сусанна Маргарета Брандт, служниця у трактирі. Її спокусив проїжджий голландський ювелір, який за кілька днів виїхав до Росії.

Завагітнівши, дівчина не знала, де шукати батька дитини. Вона приховувала своє становище і передчасно народила хлопчика, який одразу ж після пологів помер. Влада арештувала Маргарету, а суд визнав її вбивцею і засудив до смертної кари. Справа Сусанни Маргарети Брандт і досі зберігається у Франкфуртському міському архіві під номером 62.

У той час молодий Й. В. Ґете працював у Франкфурті адвокатом і стежив за перебігом судового процесу, який тривав кілька місяців.

Очевидно, що випадок глибоко вразив поета, він навіть мав копію цієї кримінальної справи. Літературознавці вважають, що сцена у в'язниці (божевілля і смерть героїні) була написана однією з перших у «ПраФаусті».

За матеріалами Вікіпедії

У відому середньовічну історію про Фауста Й . В. Ґете ввів новий образ - образ Маргарити (Гретхен), доброї, побожної, хазяйновитої дівчини, якій автор дав ім'я свого юнацького кохання. Також літературознавці вбачають у цьому образі риси Фредеріки Бріон із Зезенгейму, якій молодий Ґете присвячував вірші (зокрема, «Травневу пісню»). Стосунки між Фредерікою і Йоганном, яку він називав у своїй автобіографічній книзі «чарівною зіркою», тривали недовго. Юнак порвав із Фредерікою, яка так ніколи і не вийшла заміж. Уважають, що почуття провини перед покинутою дівчиною відобразилися у Першій частині трагедії Йоганна Ґете «Фауст» в історії нещасної Маргарити.

Маргарита із трагедії «Фауст» — один із найзворушливіших жіночих образів світової літератури. Вона настільки чиста і добродійна, що Мефістофель не має над нею жодної влади. Її біда в тому, що впала в око Фаусту, який після відьминого зілля готовий був, за грубим висловом чорта, «Гелену бачить в кожній дівці».

Ставлення головного героя до Маргарити спочатку було доволі образливим. Усвідомлюючи цнотливість, скромність дівчини, він вимагає від Мефістофеля тієї ж ночі привести її до нього («таку гарненьку штучку»). З часом, пізнавши дівчину краще, почувши розповідь про її непросте життя, Фауст захоплюється добротою, чуйністю і щирістю почуттів Маргарити.

Маргарита (як і Фауст) не підозрювала, що стала частиною гри Мефістофеля. Для чорта ця дівчина, з дитинним поглядом на життя, була знаряддям реалізації його планів, адже він сподівався, що Фауст, спокушений її любовними чарами, зазнає найвищого раювання і легко віддасть йому душу.

Однак не Маргарита занапастила Фауста, а Фауст звів дівчину. Не розуміючи життєвих цілей свого коханого, не підозрюючи, наскільки він далекий від повсякденної реальності, проста і наївна дівчина довіряється йому повністю й беззастережно. Єдине, що засмучує дівчину, — це незрозуміле ставлення Фауста до релігії та його «дружба» з чортом. Не знаючи, ким є насправді Мефістофель, у його присутності чиста душа Маргарити відчуває містичний жах.

Сам головний герой сприймав стосунки з юною городяночкою як пригоду, гру і був щиро вражений, що ця гра мала такі жахливі наслідки. Фауст не очікував, що, спокусивши Маргариту, запустить цілий ланцюжок непоправних нещасть: смерть матері, брата, крихітної донечки і самої юної Маргарити.

У фіналі Першої частини у в'язниці дівчина постає морально знищеною. Вона усвідомлює весь жах скоєного, визнає себе винною і віддає себе на суд Божий. І коли її змордована душа залишає тіло, з неба долинає одне слово «Врятована!», що стає знаком прощення Маргарити.

У трагедії «Фауст» Й. В. Ґете звертається до віковічних проблем сенсу буття, сутності людської натури, її прагнень; митець порушує питання відповідальності людини перед собою і суспільством. Згідно із заповітом автора, повністю твір був опублікований лише після його смерті. Трагедію «Фауст» вважають вершиною творчості Йоганна Вольфганга Ґете, вона мала надзвичайний вплив на світове мистецтво. Її образи стали вічними у світовій літературі: Фауст — втілення непоборного прагнення пізнання і діяльності, Мефістофель — скептичного заперечення та руйнування, а Гретхен — відданого і нещасливого кохання.

Трагедія «Фауст» вплинула на творчість Джорджа Гордона Байрона, Олександра Пушкіна, Генріха Гейне, Федора Достоєвського, Михайла Булгакова та багатьох інших митців. Українською мовою цей видатний твір перекладали такі майстри, як Микола Лукаш, Дмитро Загул, Микола Улезко, Тодор Вернивода. Також перший переклад українською мовою лібрето до опери «Фауст» Шарля Ґуно здійснила Людмила Старицька-Черняхівська.