Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

Пауль Целан (1920—1970)

Австрійсько-єврейський німецькомовний поет і перекладач Пауль Лео Анчель (літературний псевдонім Пауль Целан) народився 23 листопада 1920 року в місті Черновіц (сьогодні Чернівці, Україна) — в столиці Буковини. За два роки до народження Пауля Буковина внаслідок перемоги країн Антанти у Першій світовій війні вийшла зі складу Австро-Угорщини і стала частиною королівства Румунія.

На той момент понад третину населення міста Черновіц становили євреї. Власне, сім'я Анчелів була німецькомовною єврейською родиною. Батько, Лео — небагатий комерсант, торгував деревиною і мріяв про відродження єврейського народу і єврейської держави на обіцяній землі предків — у Палестині. До речі, у дитинстві Пауль вивчав іврит — давню мову іудеїв. Мати — Фріці, хоч і без освіти, була розумною і начитаною жінкою. Вона вчила сина любити літературу та музику, підтримувала Пауля в усіх його починаннях.

Хлопчик був єдиним сином і мав теплі стосунки з батьками. Незважаючи на невеликі родинні статки, Пауль не відчував себе обділеним чи нещасним — у сім'ї Анчелів панували любов і повага. Батьки вчили сина за будь-яких обставин позитивно сприймати світ. І хлопець ріс життєрадісним, мав чудове почуття гумору та дещо ексцентричний характер.

У 1926 році Пауль вступив до початкового німецькомовного освітнього закладу, з 1927 по 1930 роки навчався в народній івритомовній школі, а згодом — у державному румунському ліцеї, де стикнувся з відверто антисемітськими настроями. Та це не завадило обдарованому єврейському хлопцеві взяти максимум від навчання в ліцеї. Анчель захоплювався іноземними мовами і літературою, саме там 14-15-річний хлопець почав писати свої перші вірші.

Оскільки до 1918 року Буковина належала до Австро-Угорщини, мовою родини Анчелів була німецька, яка, зрештою, стала мовою лірики майбутнього митця. Водночас мати прищепила синові любов не лише до німецької, а й до французької поезії. Особливо Пауль захоплювався лірикою Генріха Гейне, Райнера Марії Рільке, Артюра Рембо та Гійома Аполлінера, вплив яких доволі відчутний у його творчості.

Однак у шкільні роки складання віршів було для хлопця радше розвагою, аніж чітко визначеною професійною метою. Батьки мріяли, що син стане лікарем, тож у 1938 році юнак вирушає на навчання в медичну школу до французького міста Тур (через «єврейські квоти», які обмежували кількість євреїв у навчальних закладах, він не зміг вступити до румунського чи австрійського університету).

Прямуючи до Туру, Пауль побував у Польщі, Німеччині і Бельгії, і, мабуть, символічно, що в Берлін він потрапив одразу ж наступного дня після єврейського погрому, який через побиті вікна та вітрини будинків, крамниць і синагог отримав назву «кришталева ніч». Ці осінні погроми 1938 року прокотилися усією Німеччиною та частиною Австрії на заклик головного нацистського пропагандиста Йозефа Геббельса (1897—1945) Вони стали відправною точкою цілеспрямованої державної політики нацистського режиму в масовому знищенні євреїв як народу. Однак тоді ще мало хто усвідомлював стрімке наближення жахливої трагедії.

У Франції Пауль із задоволенням навчався, мав друзів, читав, радів життю. У липні 1939 року, склавши іспити, юнак приїхав до батьків на літні канікули. Та повернутися до Туру і стати медиком йому так і не судилося — 1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна: гітлерівська армія напала на Польщу, союзна їй Франція оголосила Німеччині війну, і дорога до Туру була закрита.

Дев'ятнадцятирічний Пауль залишається з батьками в Чернівцях і продовжує навчання. Він успішно вступає до місцевого університету (нині Чернівецький національний університет) на кафедру романістики, де вивчає мови. Здавалося, що Друга світова війна десь далеко, а в рідних Чернівцях життя плине доволі спокійно.

Сподівання буковинців, що глобальні події у Європі їх не торкнуться, не справдилися. Радянський Союз вимагав від Румунії віддати частину території Королівства та влаштовував збройні провокації на його кордоні. Намагаючись захистити свій суверенітет, Румунія пішла на зближення з нацистською Німеччиною. Однак це їй не допомогло — у червні 1940 року Королівство втратило Бессарабію і Північну Буковину, а Червона армія на цих територіях розпочала встановлення радянської влади, що супроводжувалося засланням до таборів тисяч місцевих мешканців.

Так Пауль несподівано стає громадянином СРСР, він вчить російську мову та періодично підробляє перекладачем. А через рік, у червні 1941 року, гітлерівські війська напали на Радянський Союз. У Чернівцях почали порядкувати підрозділи німецької і союзної з ними румунської армії. Значна частина населення покинула рідну Буковину, тікаючи від нацистів. Проте серед тих, хто залишився, була і сім'я євреїв Анчелів, які не відчували страшної небезпеки. Пауль усе життя картатиме себе, що не зміг тоді умовити Лео і Фріці поїхати в евакуацію.

Друга світова війна і Голокост

На захоплених територіях Адольф Гітлер упроваджував щодо євреїв репресивну політику, за яку згодом каятиметься вся Європа. Євреїв змушували ходити з нашивками у вигляді жовтих зірок («знак ганьби»), їх виганяли з домівок, примусово переселяли у гето (контрольовані нацистами території), щоб ізолювати від решти населення, відправляли в робітничі та концентраційні табори і знищували. Уже в перші дні окупації лише в Чернівцях було вбито сотні євреїв, а впродовж лише трьох літніх місяців 1941 року — тисячі...

Вивезення чернівецьких євреїв у концтабір. Шестикутна зірка на одязі для вирізнення євреїв з-поміж інших була обов'язковою з серпня 1941 року

Затишний світ Пауля в одну мить розбився на друзки. Спершу юнака із сім'єю переселили в єврейське гето, яке в Чернівцях було одним із найбільших у Європі — на його території в 1942—1943 роках перебувало 100 тисяч осіб. Згодом Пауль потрапляє на примусові роботи до бригади, що будувала дороги в румунському місті Буцау. Від'їжджаючи, юнак навіть не припускав думки, що більше ніколи не побачить своїх найрідніших людей. Лео помре від тифу в концтаборі, а Фріці, нездатну до важкої фізичної праці, нацисти просто розстріляють. Пізніше у своєму вірші Пауль напише рядки:

Моя мати сивини не знала.

Зелено, купаво, на Вкраїні.

Моя світла мати не вернулась [...]

Серце матері свинець пронизав... (Переклад із німецької Петра Рихла)

Отримавши звістку про загибель батьків, балансуючи між життям і смертю, щоб не збожеволіти в нелюдських умовах, Пауль Анчель перекладає сонети Вільяма Шекспіра і пише власні вірші, які пізніше стануть голосом скорботи кожного єврея. Студент Анчель надто швидко втрачає всіх рідних і друзів — прірва між щасливою юністю та жахливою абсурдною реальністю була катастрофічною.

В одну мить вразливий хлопчик, який любив читати з мамою поезії Райнера Марії Рільке та Гійома Аполлінера, зник, як зникли мільйони замордованих євреїв. Ті, хто пережив ці трагічні події, вже ніколи не зможуть забути жахіть Голокосту. Не зміг їх забути і Пауль Анчель.

• 1. Розкажіть, що ви знаєте про Голокост. Як ви розумієте значення цього слова?
• 2. У 7 класі ви вивчали вірш єврейського поета Іммануеля Вайсґласа «Круки». Визначте тему та ідею цього твору.
• 3. Згадайте, що є спільного в долях Пауля Анчеля та Іммануеля Вайсґласа.

У 1944 році з приходом Червоної армії Пауль, дивом виживши, повернувся до Чернівців, у порожню квартиру, в якій не так давно мешкав разом із батьками. Із загибеллю Лео, Фріці та інших родичів і друзів місто стало для нього чужим. Водночас юнака бентежили порядки радянської влади. Та попри це Пауль Анчель продовжує навчання, штудіює англійську мову і літературу, заробляє перекладами і влаштовується помічником у лікарню для душевнохворих.

У цьому ж році юнак укладає дві рукописні збірки своїх поезій довоєнних та воєнних років. Вірші молодого нікому не відомого поета отримують високу оцінку місцевого літератора єврейського походження Альфреда Маргула-Шпербера.

Трагічні події Голокосту позначилися на творчості Пауля глибокою раною. У віршах цього періоду поет відмовився від класичних віршованих розмірів і перейшов на верлібр. Найвідоміший твір Пауля Анчеля — «Фуга смерті» — був написаний саме в 1944—1945 роках у Чернівцях і згодом здобув величезну популярність.

Еміграція

Переконання, що СРСР ніколи не стане комуністичним раєм, підтвердилося репресіями і тотальним контролем влади за кожною особою. Найперше прискіпливої уваги і жорстких зачисток зазнавали колишні громадяни Австрії. У 1945 році, через рік після приходу радянської влади, Пауль Анчель переїздить до румунського Бухаресту, де працює перекладачем у видавництві «Російська книга».

Пауль знайомиться з поетами-сюрреалістами і в літературному часописі «Агора» друкує кілька своїх творів, зокрема вірш «Фуга смерті». Власне, у Бухаресті народжується його літературний псевдонім Целан. Пауль обрав прізвище Целан (Celan) як анаграму до свого справжнього прізвища — Анчель (Antschel).

Після зречення румунського короля від трону і встановлення в Румунії під тиском СРСР влади комуністів Пауль у 1947 році знову переїздить, цього разу — в Австрію, у Відень. Друзі сприймають його переїзди як втечу від трагічного минулого. Відень — раніше блискуча імперська столиця, тепер окуповане й збідніле місто — кишів радянськими військовими. Проте у Відні розмовляють рідною мовою Пауля, і тут він знаходить нових друзів. Зважаючи на те, що батьки Целана були австро-угорськими підданцями, а Целан мав статус єврея, який постраждав від Голокосту, отримати австрійське громадянство не було проблемою.

У Відні Пауль обертається в інтелектуальних колах, читає свої вірші на літературних зібраннях, із допомогою друзів та покровителів готує до друку збірку поезій «Пісок із урн». До неї увійшло 48 віршів, вона була видана накладом 500 примірників. Отримавши такі очікувані примірники, Целан був жахливо розчарований. Помилок у друці було настільки багато, що спотворювався або й втрачався зміст деяких поезій. Він не бачив іншого виходу, як повністю знищити тираж.

Пауль Целан не витримує у Відні й року — вже у 1948 вирушає до столиці богеми і мистецтв, у місто Париж, де залишиться до кінця життя і напише більшу частину своїх творів. Там він вступає до Сорбонни, знаходить роботу, багато перекладає. Здається, Париж може «бути святом» не тільки для інших митців, а й для нього. В Парижі приязно і просто, але навіть у такому вільному середовищі Целан не може не думати і не писати про Голокост. Його наче постійно крутить у каруселі, і він знову й знову повертається у час жахіть геноциду.

Пауль Целан у Парижі, 1951 рік

Психологічно Пауль зламаний, все, що стосувалося тих болючих подій, він сприймає вкрай серйозно. Його поезія не розважальна і не комерційна, він пропускає крізь своє згорьоване серце кожне слово, кожну літеру та намагається примусити світ почути і збагнути його біль.

У Парижі Целан зустрічає людину, котра його зрозуміла і сприйняла таким, яким він був, — хлопцем, що, не встигнувши змужніти, потрапив у криваву м'ясорубку війни, євреєм-утікачем із досі незагоєними душевними ранами. Художниця Жізель Лестранж була далека від політики і глибоких світоглядно-філософських тем, тому змогла відчути страждання Пауля і зрозуміти їх. За рік після знайомства вони одружаться, всупереч бажанню рідних дівчини.

Жізель оточила поета турботою і любов'ю. Зі спогадів сина, Жізель була щирою та сміхотливою, сповненою життєрадісної енергії, вона майже ніколи не падала духом і була осердям цієї сім'ї. У рік одруження (1952 рік) виходить збірка «Мак і пам'ять», присвячена пам'яті загиблих у Другій світовій війні, яку Пауль уважав своєю першою книгою. На жаль, збірка не мала широкого резонансу. Поет-модерніст Пауль Целан був автором не для всіх, тим паче, що німецькомовний масовий читач залишався ще занадто консервативним. Однак у літературно-інтелектуальних колах Целана сприймають позитивно. Австрійські прихильники запевняли, що він — найкращий поет Австрії та Німеччини.

«Група 47»

У післявоєнній Європі літератори об'єднувалися навколо антивоєнних ідей, німецькомовні митці також не стали винятком. Такою була і «Група 47» — літературний гурток німецькомовних митців, заснований 1947 року письменником Гансом Вернером Ріхтером для просування гуманістичних ідей у німецькомовній літературі.

Під час війни (та й після її закінчення) до німецької ставилися як до мови нацизму, наказів, репресій і смерті. Сам Пауль Целан упродовж усього життя неабияк страждав від усвідомлення того, що мова, якою він пише про злочини проти людства, проти євреїв, є мовою самих душогубів («мова не для поезії та мистецтва, мова — для руйнування»).

Пауль Целан і Жізель Лестранж

«Група 47» поставила собі завдання подолати ці стереотипи і створити нову гуманістичну основу для розвитку німецькомовної літератури. До спільноти входили такі відомі митці, як Генріх Белль, Гюнтер Грасс, Еріх Кестнер та багато інших, однак стати учасником цього елітного гуртка було не так легко. Отож Пауля Целана, який швидко здобув популярність завдяки перекладацькій та літературній діяльності, запросили на зустріч з учасниками «Групи 47».

Окрилений змогою приєднатися до близьких по духу митців, які служили благородній меті і до того ж були німецькомовними, Пауль, не роздумуючи, купив квиток до німецького містечка Нієндорф, де мала відбутися творча зустріч. Порядок представлення новими поетами своїх доробків був доволі жорстким: прочитавши твір, автор сідав на так званий «електричний стілець» і вислуховував міркування товариства щодо його текстів. І на цьому стільці відомого поета Пауля Целана очікувало... цілковите фіаско.

Спосіб ведення дискусій у Вернера Ріхтера — засновника «Групи 47» — був деспотичний і, зазвичай, його думка була вирішальною. Саме він узяв перше слово для аналізу прочитаної Целаном поезії «Фуга смерті» і завдав першого удару. Шестеро з дев'яти присутніх експертів також розкритикували подачу Пауля як надто піднесену, патетичну. Окрім того, голос поета, на їхню думку, був надто дзвінкий і не відповідав змістові твору. Про ідею, закладену у вірші, ніхто навіть не згадав, настільки всі захопилися критикою нової літературної зірки. Найбільш нищівним стало порівняння авторської декламації з манерою читання Йозефа Геббельса¹. Пауль Целан у листі до дружини написав, що люди, які не люблять поезію, — перемогли.

¹ Йозеф Геббельс (1897—1945) — один із вождів нацистської Німеччини, близький соратник Адольфа Гітлера, керівник пропаганди. Закликав до масового винищення населення окупованих країн і, зокрема, євреїв (через що для Пауля Целана порівняння з Геббельсом було особливо болісним). Й. Геббельс, усвідомивши поразку Німеччини у Другій світовій війні, вчинив самогубство. Нюрнберзький суд над нацистами визнав його винним у геноциді.

Творчість Пауля Целана учасники «Групи 47» не сприйняли з кількох причин. Дехто з опонентів уважав, що Целан спекулює на своєму єврейському походженні та Голокості, що він начебто «осідлав єврейську тему» і грає на почутті вини німців перед євреями. До того ж у 1952 році «Група 47» ще не була настільки прогресивною, щоб відчути і зрозуміти новаторську поезію Целана.

Задля справедливості варто зазначити, що через кілька років виступ Пауля Целана в тій самій групі виявився тріумфальним. Однак після перемоги поет покинув спільноту. До речі, Целан був не єдиним, хто залишив елітний мистецький клуб через розбіжності в поглядах. Ба більше, такі відомі митці, як Томас Манн і Бертольт Брехт через свої політичні погляди були у спільноті персонами «нон ґрата».

Хвороба і загибель поета

1955 року Пауль Целан видає збірку поезій «Від порога до порога». Книжка була удостоєна престижної премії імені німецького поета і драматурга ХІХ століття Георга Брюхнера. Наступними прижиттєвими збірками стали «Мовні Ґрати» (1959 рік), «Нічийна Троянда» (1963 рік), «Злам Подиху» (1967 рік).

Творчістю Целана захоплюються, його запрошують читати лекції, він знаний у світі, але біль у його душі не стихає. Згодом сучасники порівнюватимуть його з годинниковим механізмом, закладеним у час Голокосту, який неминуче мав вибухнути.

Пауль Целан, володіючи багатьма мовами, пише лише німецькою — «мовою, травмованою нацизмом». Однак кожен вірш дається поетові дедалі важче, і Целан більше не знаходить у собі сили писати. Він замикається, періодично в нього трапляються психічні зриви, наслідком яких стало розлучення з Жізель.

На жаль, Пауль так і не зміг подолати свою недугу. Він перебував під постійним наглядом у лікаря, періодично залишався у клініці для душевнохворих на тривалий час. У цей тяжкий час поет все частіше згадує свою рідну Буковину, тужить за нею і мріє повернутися. Але «залізну завісу»¹ між СРСР та демократичною Європою неможливо було здолати. Щоб відвідати Радянський Союз, треба було отримати дозвіл спецслужб, окрім того, чимало колишніх громадян СРСР боялися репресій.

¹ Термін «залізна завіса» на означення політики самоізоляції Радянського Союзу від впливу «країн Заходу» використав у 1946 році британський політичний діяч Вінстон Черчилль.

Пам'ятник Паулю Целану в Чернівцях (скульптор Іван Салевич, 1992 рік))

Не маючи змоги побувати на батьківщині, Пауль Целан розшукує давніх друзів із Чернівців, які свого часу емігрували до Ізраїлю, та вирушає в поїздку на Близький Схід. Ця мандрівка стала для змордованого поета ковтком свіжого повітря: там він зустрів давню подругу дитинства Ілану Шмуелі. Побачення двох давніх приятелів виявилося емоційним — Ізраїль подарував поетові нове кохання.

Друзі Целана зауважували, що його улюбленим мовним зворотом був зворот «незважаючи ні на що». І, здавалося, так зрештою і буде: незважаючи ні на що, поет після стількох років страждань подолає жахливі спогади і знайде душевну рівновагу та спокій. Але так не сталося.

Після повернення з Ізраїлю в Париж стосунки поета з Іланою мали продовження в листуванні, однак жінка відчувала, що Пауль втрачає ґрунт під ногами. У квітні 1970 року Целан попросив Ілану не хвилюватись, якщо вона не отримає листа, бо, з його слів, працівники пошти оголосили страйк. Через кілька днів після цього він стрибнув у води ріки Сена з моста Мірабо. Глибока депресія призвела до самогубства великого поета, який писав про біль і не боявся бути іншим.

Обізнаність та самовираження у сфері культури

Фуга (від латин. — бігти) — поліфонічний (багатоголосний) музичний твір, у якому основна коротка тема (мелодія) переходить (ніби перебігає) від одного голосу до іншого. Впродовж твору одна і та сама мелодія послідовно починається з різних нот, повторюючись декілька разів у різних голосах, розвиваючись і переплітаючись.

Надзвичайно популярними досі є фуги німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха (1685—1750). Йоганн Себастьян Бах — музикант-віртуоз, автор понад тисячі найрізноманітніших музичних творів, визнаний геній. Митець, зокрема, написав цикли фуг — «Добре темперований клавір» і «Мистецтво фуги». Зараз укладено каталог партитур Баха BWV (скорочено від нім. Bach Werke Verzeichnis — каталог робіт Баха), у якому кожний визначний твір має свій номер.

Найвідомішими є органні фуги, хорали, кантати Баха, їх виконували під час богослужінь (композитор був релігійною людиною і писав багато літургійної музики).

Знайдіть в інтернеті звукозапис «Фуги соль мінор для органу» (BWV 578) Йоганна Себастьяна Баха. Прослухайте цей твір і спробуйте відстежити, як перша — головна — тема переходить від голосу до голосу, що звучать на інструменті, створюючи загальне поліфонічне (багатоголосне) музичне полотно. Послухайте запис «Токати і фуги ре мінор для органу» (BWV 565) і спробуйте розповісти про свої враження. Які думки виникли у вас під час звучання твору видатного німецького композитора?