Зарубіжна література. Профільний рівень. Повторне видання. 10 клас. Міляновська

Вільям Шекспір

(1564-1616)

Англійський драматург Вільям Шекспір, який жив на межі XVI—XVII століть, увійшов у світову культуру як один із найвидатніших митців. Його визнано беззаперечним генієм, творчість якого вплинула не лише на розвиток європейської літератури, а й на літератури інших континентів.

Сьогодні кожна освічена людина у будь-якій країні світу знає, хто такий Вільям Шекспір, однак біографічних даних про цього видатного митця збереглося напрочуд мало.

Значною мірою так сталося тому, що тогочасним глядачам було просто байдуже, хто написав п’єси, постановки яких вони дивилися. Так само як, наприклад, зараз мало хто знає авторів сценаріїв популярних кінофільмів, хоча зірки-актори відомі всім. А про творчість Шекспіра як найзначніше явище англійської літератури почали говорити лише у XVІІІ—ХІХ століттях, тобто тоді, коли зробити хоч якісь біографічні дослідження вже було просто неможливо.

Сучасники Вільяма Шекспіра, зокрема літератори та актори, визнавали і цінували його талант, сприймали як успішного драматурга, але не бачили ані в ньому, ані в його творах нічого надзвичайного. Жоден сучасник не вважав за потрібне збирати матеріали про життя драматурга, записувати свої спогади про Вільяма Шекспіра або спогади його друзів. Для нащадків залишилися тільки найзагальніші враження про видатного митця і найзагальніші характеристики його творчості, зафіксовані в тогочасних літературних оглядах і дискусіях сучасників. Втрачено головне — образ Вільяма Шекспіра як живої людини і як митця.

Ми не знаємо, хто був його другом, а хто — недоброзичливцем. Нам не відомо, що він читав, чим захоплювався, якими були його творчі пошуки. Ми не знаємо де, коли і під час яких життєвих обставин був написаний той чи інший твір. Про все це можна лише здогадуватися, а достеменно відомі лише факти, записані в офіційних документах.

Вільям Шекспір народився під час правління королеви Єлизавети І (1558-1603) у невеличкому ярмарковому містечку Стратфорд-на-Ейвоні з населенням у 1500 душ. Хрещення дитини датоване в місцевій церковній книзі 26 квітня 1564 року. Батько — Джон Шекспір — походив із родини заможних йоменів, а мати Марі Арден— із дрібнопомісних дворян давнього англосаксонського роду.

На момент народження сина Джон Шекспір мав прибутковий бізнес — він займався чинбарством і виготовленням шкіряних виробів, здебільшого рукавичок. Статки дозволили главі сімейства стати поважним стратфордським міщанином і обіймати посади у місцевому самоврядуванні. Вершиною його кар’єри була посада бейліфа (міського голови), яка дозволяла особі, що її обіймала, претендувати на дворянський титул.

Хоча немає жодних документальних свідчень, однак ні в кого не виникає сумнівів, що такий поважний городянин віддав свого сина Вільяма до місцевої граматичної школи, яка давала ґрунтовну гуманітарну освіту. Навчальний день у граматичній школі тривав з шостої години ранку до шостої вечора, з двома перервами — на сніданок і обід. Решту часу учні завзято штудіювали латинську граматику, читали римських авторів (найпонулярніші — Вергілій, Горацій і Овідій), а деколи розігрували сценки з п’єс римських драматургів. Передбачалося також вправляння у складанні латинських віршів, уроки красномовства і читання «Нового Заповіту» давньогрецькою мовою.

Будинок, де народився Шекспір (сучасний вигляд, світлина із сайту Treasure Trail)

Стратфордська школа вважалася однією з кращих в Англії. Усі її вчителі мали не лише університетську освіту, а й вчені ступені. Пояснення цього феномену досить просте — якщо звичайна заробітна плата вчителя складала 10 фунтів на рік, то багата стратфордська громада платила вчителям своїх дітей 20 фунтів, що дорівнювало платні університетського професора.

Закінчив Вільям школу чи ні (а про це досі точаться суперечки), хлопця з сім’ї міщанина після 15 років чекала одна дорога — навчитися професії батька, щоб згодом продовжити поважний сімейний бізнес. До того ж в родині Шекспірів це питання постало доволі гостро — з кінця 70-х років справи Джона різко погіршилися, він зазнав значних збитків і реально потребував допомоги старшого сина. Тому всі біографи сходяться у думці, що як мінімум із 16 років майбутній драматург працював підмайстром у свого батька.

Наступне документальне свідчення датоване 27 листопада 1582 року — цього дня в єпархіальній книзі зроблено запис про дозвіл на шлюб Вільяма Шекспіра з Енн Хетевей, донькою заможного йомена з околиць Стратфорда. Обставини одруження неповнолітнього Шекспіра (повноліття в єлизаветинській Англії наставало у 21 рік) на дівчині, яка була старшою за нього на 8 років, і донині викликають запитання у дослідників. Проте відомо, що молода пара не мала свого будинку і жила разом із сім’єю Джона Шекспіра, а до 1585 року 21-річний Вільям уже був батьком трьох дітей — доньок Сьюзен та Джудіт і сина Гамнета.

Нові згадки про Вільяма з’являються аж у 1592 році в Лондоні вже як про відомого драматурга. Період від 1585 до 1592 біографи Шекспіра називають втраченими роками. Відсутність будь-яких архівних даних призвела до появи неймовірної кількості шекспірівських легенд, перші з яких почали записувати ще на початку XVIII століття. До найвідоміших належить легенда, що пояснює причину переїзду Шекспіра до столиці і описує його конфлікт із місцевим ленд-лордом. Молодого Шекспіра нібито звинуватили у браконьєрстві в приватних заповідних угіддях та в написанні образливих віршів, які майбутній драматург приклеював до воріт парку вельможі.

Однак переїзд молодого Шекспіра до Лондона значно вірогідніше пояснює звичайне бажання провінціала шукати щастя в столиці. Як свідчать документи, багато

юнаків зі Стратфорда у той час залишили рідне містечко і вирушили до величезного мегаполіса, міста великих можливостей. Щоб допомогти родині фінансово, туди вирушив і Вільям. Заробітки в столиці завжди виглядали привабливіше, ніж удома.

Враховуючи розсудливість Шекспіра, можна припустити, що навряд чи він поїхав у Лондон наосліп, без будь-яких гарантій знайти роботу. Сьогодні біографи схиляються до думки, що саме театр міг дати такі гарантії молодому провінціалові. У 1586 та 1587 роках лондонські трупи активно гастролювали у Стратфорді. Документально засвідчено, що одна із них потребувала актора. Найімовірніше, Вільям Шекспір приєднався до цієї трупи і потрапив у Лондон, уже маючи місце роботи, яке давало непогані заробітки.

Невдовзі з’ясувалося, що акторські здібності молодого Вільяма доволі скромні, однак він не втратив роботу, а, навпаки, опинився у найкращій столичній трупі під керівництвом Джеймса Бербеджа,власника стаціонарного приміщення для вистав із назвою «Театр». Із документів, датованих 1592 роком, зрозуміло, що Шекспір вже не просто актор, а автор п’єси «Генріх VI» — драматичної трилогії на історичну тему, яка мала шалений успіх. У той час, коли деякі п’єси вже після першої вистави знімали з репертуару, кожна частина «Генріха VI» йшла десятки разів у повній залі.

Для будь-якого театру такий автор, як Вільям Шекспір, був знахідкою. Особливо, якщо згадати, що театральні вистави в єлизаветинській Англії були суто розважальним видовищем — найближчими їх конкурентами за увагу публіки вважалися не романи і поеми, а цькування на арені ведмедів собаками, змагання зі стрільби з лука та публічні страти. Догодити публіці означало досягти успіху, тому над репертуаром працювали всі члени трупи, які на основі доступного матеріалу (старих п’єс, давніх хронік, новел) писали тексти для нових постановок. Навіть куплені у професійних авторів готові п’єси переробляли з врахуванням специфіки трупи.

Окремої професії «драматург» тоді не існувало, створення п’єс було комерційною діяльністю, якою підробляли і письменники, і журналісти, й актори. Гак, наприклад, Вільям Шекспір в усіх документах лондонського періоду, пов’язаних із його професією, зазначений як актор трупи Бербеджа. Проте акторство в єлизаветинській Англії було не надто почесною справою. Складається враження, що, поділяючи упередження епохи, В. Шекспір, незважаючи на успішну театральну кар’єру, і сам свою роботу в театрі високо не цінував. Коли у 1593 році з друку вийшов його перший поетичний твір — поема «Бенера і Адоніс», у передмові Шекспір назвав його «первістком моєї фантазії», хоча відомо, що він уже був автором щонайменше шести п’єс.

Безумовно, син статечного городянина Джона Шекспіра, претендента на дворянський титул і фамільний герб, був незадоволений своїм становищем і докладав усіх зусиль, щоб зайняти гідне місце у суспільстві. І на цьому нелегкому шляху театральна діяльність стала для нього найкращим ґрунтом.

Успішний автор касових п’єс, Вільям Шекспір уже з 1594 року фігурує як співвласник лондонського театру (так званий актор-пайщик) і отримує прибутки з кожної вистави, яку ставить трупа, незалежно від авторства. Гідні доходи, які оцінюють у 200 фунтів щорічно, дозволили не лише налагодити фінансові справи родини Шекспірів, але й домогтися в Геральдичній Палаті дворянства для батька (1599 рік) і зробити у рідному Стратфорді значні капіталовкладення в нерухомість (будинки і землі). Жоден письменник — сучасник Шекспіра — не мав таких небачених фінансових здобутків, жоден із них так розумно не розпорядився своїми грішми. Після 1599 року ім’я Вільяма Шекспіра, як поважної особи, в юридичних документах писали зі словом «джентльмен».

Початок XVII століття ознаменувався в долі Шекспіра новими професійними успіхами. Трупа Бербеджа наприкінці 1599 року переїхала у приміщення нового театру, який отримав назву «The Globe» («Глобус», точніший переклад «Земна куля»). Називаючи так театр, актори мали на увазі, що вони показуватимуть у своїх виставах життя всього світу. Саме на сцені «Глобуса» в наступні роки відбулися постановки трагедій, які принесли Шекспірові безсмертну славу (серед них такі шедеври, як «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет»). Лондонці сприймали їх захоплено і влаштовували «Глобусу» тріумфальні аншлаги.

Театр Глобус у Лондоні (максимально точно відбудований на історичному місці у 1997 році, світлина by Nick Weall)

Зовсім несподівано позначилася на успіхові трупи Бербеджа і смерть у 1603 році королеви Єлизавети, яка стримано ставилася до театральних вистав. Її наступник король Яків (Джеймс) І (1566-1625) затятий театрал, узяв під своє покровительство найкращу трупу Лондона — трупу Бербеджа, яка офіційно стала називатися «слуги його величності короля». Кількість її постановок при дворі відразу збільшилася до 12-14 разів на рік проти 2-3 за правління Єлизавети. Це був час найвищого злету генія Шекспіра і кар’єри його товаришів-акторів.

За короля-театрала неминуче мала з’явитися мода на театр серед придворних, знаті та й просто серед освічених людей. «Слуги його величності» як наближені до двору особи першими вловили нове віяння — театральними виставами нарешті масово зацікавилися заможні люди з вишуканим смаком, а не лише любителі розваг, які ходили в загальнодоступний «Глобус». 1 тому в 1608 році члени труни Бербеджа наважилися на ризикований експеримент, обладнавши у Лондоні спеціально для нової публіки закритий театр на кілька сотень місць для сидіння глядачів, який отримав назву «Блекфраєрс».

Це був початок нової театральної епохи — до появи «Блекфраєрса» всі публічні англійські театри були відкритими (тобто без даху), вміщували до 3000 осіб і в партерах місця для сидіння не передбачалися. Нова елітна публіка, яка не бажала йти в загальнодоступний театр і традиційно замовляла постановки у своїх приватних садибах, оцінила переваги «Блекфраєрсу». Він став надзвичайно популярним і багато років збирав повну залу, хоча вартість квитків у ньому була в 6 разів вища, ніж у звичайному театрі. Зрештою, «Блекфраєрс» виявився значно прибутковішим навіть за «Глобус». Одна восьма частина нового театру, як свідчать документи, належала Вільяму Шекспіру.

У 1612-1613 роках Шекспір завершує свою театральну кар’єру і перебирається зі столиці до рідного Стратфорда, щоб жити як заможний та поважний джентльмен — власник будинків і земель. Однак у 1616 році геніальний митець несподівано помирає від хвороби, яку його зять-лікар визначив як лихоманку. Днем смерті відомого драматурга став, як припускають біографи, день його народження — 23 квітня. За дивним збігом того ж дня помер і видатний іспанський письменник Мігель де Сервантес.

Скупі спогади сучасників, зроблені як за життя, так і після смерті Вільяма Шекспіра, дозволяють у загальних рисах відтворити психологічний портрет видатного драматурга. Практично всі вони відзначають, що Шекспір був людиною доброзичливою, приємною у спілкуванні та надзвичайно дотепною. У взаєминах він демонстрував чесність, відвертість, незалежність і ніколи не принижувався, навіть перед вельможами. Почуття власної гідності змушувало В. Шекспіра триматися осторонь від богемних розваг, до яких прихильно ставилися інші актори, — він уникав великих і гучних компаній, пиятики та гультяйства.

Сучасники характеризували митця як «благородного Віла», підкреслюючи цим вроджену шляхетність Шекспіра, хоча сам він не був знатного походження. Творчість Шекспіра-митця залишилася поза спогадами, однак відомо, що робота давалося йому легко, на сторінках рукописів він майже не залишав виправлень, а «його думки завжди встигали за його пером».

Творчий доробок Вільяма Шекспіра

Вільям Шекспір не контролював видання своїх п’єс, а в останні роки життя не впорядкував своєї літературної спадщини. Після нього залишилося лише кілька книжок, виданих за життя (зокрема й піратські видання), та обсяжний том — так зване «Фоліо¹» — виданий у 1623 році. До цих видань увійшло 40 п'єс, дві поеми та 154 сонети.

¹ Фоліо — формат видання розміром у піваркуша (зігнутий аркуш).

Якщо видання поем і сонетів не викликають сумнівів, то між різними виданнями п’єс існує помітна відмінність, тому в багатьох випадках початковий текст довелося відновлювати. Усі драматичні твори пройшли також текстологічну перевірку, яка визначила, чи справді вони належать перу одного автора. Відтак 37 п’єс, які пройшли таку перевірку, називають «шекспірівським каноном²». Роки видання книг і дати постановок п’єс дозволяють приблизно з’ясувати, коли був написаний той чи той твір. Завдяки цій інформації визначено періодизацію творчості Шекспіра.

²Канон — перевірений і визнаний дослідниками текст художнього твору або сукупності текстів, авторство яких не викликає сумніву.

Творчий шлях Шекспіра прийнято поділяти на три періоди. Перший період (1590-1600) отримав назву оптимістичного; другий (1601-1608) — трагічного; третій (1609-1613) — романтичного.

У перший період творчості Шекспір написав більшу частину свого літературного спадку — 22 п’єси (9 історичних хронік, 10 комедій і 3 трагедії), 2 поеми і 154 сонети. У всіх цих творах переважає радісне сприйняття життя, особлива увага до теми кохання, віра в торжество добра (згадайте вивчену у 8 класі трагедію «Ромео і Джульєтта»).

1. У якій країні і в якому місті відбувається дія трагедії «Ромео і Джульєтта»?
2. У чому полягає гуманістична ідея трагедії про кохання і ренесансний оптимізм її фіналу?
3. Згадайте новелу італійця Луїджі Да Порто «Історія двох шляхетних закоханих» (1524 рік), з якої Вільям Шекспір запозичив сюжет про Ромео і Джульетту. На основі цього матеріалу зробіть висновок про вплив італійської літератури на англійську.

Найкращі твори цього періоду — історична хроніка «Генріх IV» (у двох частинах), трагедія «Ромео і Джульєтта», комедії «Сон літньої ночі», «Венеційський купець» і «Дванадцята ніч».

У другий період творчості Вільям Шекспір створив 10 п’єс (7 трагедій і 3 комедії). У цих творах переважає трагічне світосприйняття, навіть комедії настільки похмурі, що називати їх комедіями можна лише умовно.

Найкращі твори цього періоду — трагедії «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет», які увійшли в світову скарбницю літератури і вважаються вершинними у творчості Шекспіра.

У третій період творчості Шекспір створив 5 п’єс, 4 з них — трагікомедії, тобто трагедії зі щасливим кінцем, або ж, як їх ще називають, романтичні драми «Перікл», «Цимбелін», «Зимова казка» та «Буря». Вони художньо менш досконалі, ніж більшість творів попередніх періодів.

Для тих, хто хоче знати більше

Шекспірівське питання

У XIX столітті, коли наукові методи досліджень почали застосовувати і до історії літератури, з’ясувалося, що здебільшого біографічні матеріали про Вільяма Шекспіра, які публікували, починаючи з XVII століття, містять багато невірогідних даних, а часто і звичайних народних побрехеньок та легенд.

Водночас там немає відповідей на важливі й очевидні запитання. Наприклад, чому з усього написаного рукою В. Шекспіра збереглося лише кілька підписів під фінансовими документами? Чому навіть у заповіті митець і словом не обмовився про свої п’єси? Ба більше, там немає жодної згадки про будь-які книги, хоча відомо, що в заповітах тієї епохи освічені люди вказували, хто успадкує їхню бібліотеку. Звідки син ремісника з провінції так добре знав придворний етикет і придворне життя, яке він описав у своїх творах?

Як пояснити успішну фінансову діяльність Вільяма Шекспіра, коли відомо, що жоден сучасний йому письменник не розбагатів? Звідки у людини, яка не відомо, чи закінчила граматичну школу, такі глибокі знання з усіх сфер життя, таке тонке розуміння людської психології? І нарешті, чому на його надмогильній плиті в Стратфорді не згадано, що це могила геніального драматурга?

Голі факти без домислів різко протиставили побутового Шекспіра — заможного власника земель і будинків — Шекспірові творчому — автору геніальних п’єс. До середини XIX століття серед дослідників, які не вірили, що син простолюдина може мати видатні здібності, остаточно склалася гіпотеза, що Вільям Шекспір був підставною особою.

На їхню думку, актор Шекспір за грошову винагороду вдавав, що нише п’єси. Натомість справжнім автором цих творів, у яких стільки бездоганного смаку, розуму і благородства почуттів, була людина високої культури, найімовірніше, представник верхівки суспільства — високоосвічений аристократ, що з невідомих міркувань бажав приховати своє ім’я.

Першим претендентом на звання «справжнього Шекспіра» став видатний англійський філософ Френсіс Бекон. Згодом один за одним висувалися нові кандидатури і практично всі як один, із вищої англійської знаті. Зараз їхній список сягнув 57 осіб, а питання щодо авторства Вільяма Шекспіра — шекспірівське питання — висвітлено у сотнях книг.

Прихильники авторства історичного В. Шекспіра останні півтора століття також брали активну участь у цій дискусії, і зараз в науці саме їхній погляд вважається найприйнятнішим і найвірогіднішим. Жоден із претендентів на титул «справжнього автора шекспірівських п’єс» не має на нього більше підстав, ніж сам Вільям Шекспір. Прискіпливі дослідження довели, що всі «кандидати в Шекспіри» також не залишили жодних документальних свідчень свого авторства — ані рукописів, ані згадок у своїх щоденниках, які здебільшого збереглися. І що найдивніше — навіть після смерті цих осіб жоден сучасник не пов’язав їхнє ім’я з відомими п’єсами.

Водночас люди, які безпосередньо контактували з історичним Шекспіром, жодного разу не висловили сумнівів у його авторстві. Навіть більше — у 1623 році актори трупи Бербеджа видали збірку шекспірівських п’єс (так зване «Фоліо»), зазначивши на обкладинці ім’я Вільям Шекспір. А вже відомий вам визначний тогочасний драматург Бен Джонсон (1572-1637), який особисто знав В. Шекспіра, написав до цього видання передмову. Тому для заперечення авторства історичного Шекспіра потрібно припустити, що сотні людей десятиліттями свідомо вводили в оману всіх своїх сучасників.

Титульна сторінка посмертного видання шекспірівських п'єс («Фоліо») у 1623 році

Крім цього, дослідження прихильників авторства історичного Шекспіра показали, що на більшість біографічних запитань, які викликали сумнів ще у XIX столітті, існує цілком коректна відповідь. Так, власноручно написані тексти шекспірівських п’єс, найімовірніше, були втрачені внаслідок пожежі 1613 року, коли приміщення театру «Глобус», де вони зберігалися, згоріло вщент. А в заповіті Вільям Шекспір про них не згадав тому, що заповіт — це майновий документ. П’єси ж як майно належали не йому, а труні Бербеджа.

Особисті бібліотеки справді були цінністю, про них згадували у заповітах, але часто власник ще за життя дарував книги спадкоємцям, щоб вони уникли сплати зайвих податків. Наприклад, у заповіті видатного англійського філософа Френсіса Бекона (1561-1626), якого не можна звинуватити в неуцтві, також немає жодної згадки про його бібліотеку (хоча відомо, що вона у нього була, і неабияка).

Придворний етикет і придворне життя Шекспір, син ремісника, добре знав тому, що був членом театральної труни, яку постійно запрошували в королівський палац. Розсудливість Шекспіра у фінансових справах виглядає приголомшливою лише тоді, коли порівнювати його з тогочасними письменниками, а на тлі інших акторів-пайщиків труни Бербеджа він нічим особливо не вирізнявся.

Надто перебільшена й універсальність знань Вільяма Шекспіра. Аналіз текстів його п’єс показав, що в них міститься і велика кількість фактичних помилок, із яких найбільше кидаються в очі помилки географічні та історичні — високоосвічений аристократ таких просто не припустився б. Нині доведено, що всю інформацію, використану під час написання шекспірівських п’єс, легко можна було отримати з невеликої кількості недорогих і доступних книг.

З другого боку, тексти п’єс вказують, що їхній автор досконало знав професійні особливості загальнодоступного єлизаветинського театру. Наприклад, усі шекспірівські п’єси враховують фізичні можливості акторів — для кожної ролі передбачена достатня кількість пауз, щоб дати змогу акторові відпочити і підготуватися до наступного виходу. Навряд чи дилетант-аристократ так досконало міг знати особливості професійного театру, а ймовірність того, що він переймався фізичним станом актора, практично дорівнює нулю.

І, нарешті, поховання геніального Шекспіра не вирізняється нічим особливим тому, що для своїх провінціалів-земляків і родичів він був передусім заможним і поважним землевласником. А про його лондонську славу вони мало чули. Якщо ж згадати, що в ті часи театральна кар’єра не вважалася почесною, стає зрозуміло, чому в надмогильному надписі немає згадки про його причетність до акторства.

У XX столітті впродовж певного періоду пристрасті навколо особи й авторства В. Шекспіра вирували настільки бурхливо, що в англійський парламент на голосування подавалося рішення про необхідність розкопати стратфордську могилу. Що у такий спосіб намагалися з’ясувати та яку інформацію знайти, і досі незрозуміло. Щоправда, цю дику пропозицію було відхилено.

Нині у західноєвропейському літературознавстві через брак достовірних фактів питання про авторство Вільяма Шекспіра не порушується, як не порушується питання щодо авторства Езопа, Гомера, Мольєра та багатьох інших митців.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. Чому театральні групи Лондона гостро потребували все нових і нових п’єс?
2. Поміркуйте, чому в Англії доби Відродження театри були надзвичайно популярними.
3. Що вам відомо про життя геніального драматурга Вільяма Шекспіра і про його театральну кар’єру?
4. Як пояснити той факт, що про Шекспіра майже не збереглося біографічних відомостей?
5. Які твори називають «шекспірівським каноном»?
6. Схарактеризуйте головні особливості періодів творчості Вільяма Шекспіра. Поясніть назви цих періодів.
7. У чому полягає сутність шекспірівського питання? Поясніть, чому виникли сумніви щодо його авторства.
8. Чому сучасне літературознавство не розглядає шекспірівське питания? Як ви гадаєте, чи можна зараз довести щось «за» чи «проти» авторства Шекспіра?

Інформаційно-цифрова компетентність

Компетентність спілкування іноземними мовами

Скористайтесь посиланням https://cutt.ly/R4MrPlB або QR-кодом і подивіться фільм «The globe: Shakespeare's Theatre».

Запишіть у зошит українською мовою ті положення, які видалися вам найцікавішими.

На основі фільму і матеріалу підручника розкажіть про особливості перших англійських театрів часів Вільяма Шекспіра.

ТРАГЕДІЯ ГАМЛЕТА, ПРИНЦА ДАНСЬКОГО

Трагедія «Гамлет, принц данський» розпочинає другий період творчості Вільяма Шекспіра. Час її написання достеменно невідомий, але, найімовірніше, трагедія була створена у 1600-1601 роках. Текст «Гамлета» дійшов до наших днів у трьох виданнях — перше видання 1603 року було піратським і дуже недосконалим; друге видання у 1604 році здійснила труна Бербеджа, але й воно містило значну кількість помилок і незрозумілих місць. І, нарешті, третє видання — це відоме «Фоліо» 1623 року, в якому використано неточний примірник п’єси, зроблений для суфлера в театрі.

Всі три видання слугували матеріалом для відновлення авторського тексту, тому реконструйований варіант п’єси значно повніший і досконаліший, і в такому вигляді сучасники Вільяма Шекспіра «Гамлета» не читали.

Історична основа трагедії «Гамлет»

Як і більшість творів Вільяма Шекспіра, трагедія «Гамлет»написана на основі відомого сюжету. Першоджерелом історії про данського принца була давня скандинавська сага¹, в якій описано криваву помсту Амледа — молодого спадкоємця престолу, за вбивство його батька-короля. Хитрий принц із саги спочатку ввів в оману своїх ворогів, зокрема рідного дядька — вбивцю і узурпатора престолу, прикинувшись безумцем, а потім, не вагаючись, убив їх і повернув собі трон. У XII столітті цю сагу переповів у своїй латиномовній книзі «Діяння данів²» відомий середньовічний історик-літописець Саксон Граматик, і після нього оповідь про Гамлета неодноразово привертала увагу письменників.

¹ Саги — давні скандинавські та ірландські сказання, джерелами яких були усні народні перекази та історичні хроніки.

² Дани — давнє германське плем’я, яке населяло нинішню території. Швеції, Норвегії, Данії. Перша згадка про них зустрічається в рукописах VI століття Дани були засновниками Данського королівства. У ХІ—Х століттях данські вікінги володіли англійськими землями.

Обкладинка книги Саксона Граматика «Діяння данів», 1514 рік видання

У часи Шекспіра ім’я скандинавського принца-месника було добре відомим і в Англії — у 1580-ті роки в лондонських театрах з успіхом йшла «кривава трагедія» невідомого автора. Її сюжет детально відтворював історію помсти данського принца з давньої саги. Найімовірніше, що саме цю п’єсу Вільям Шекспір використав як основу, працюючи над своїм «Гамлетом».

Головні елементи сюжету і більшість персонажів у трагедії Вільяма Шекспіра збігаються з історією про принца Амледа. Однак Шекспір глибоко переосмислив і переробив відомий до нього матеріал. З історії тріумфу помсти п’єса перетворилася на трагедію мислячої особистості, яка живе в оточенні корисливих людей, позбавлених будь-яких моральних принципів.

Трагедія «Гамлет»— це найкращий і найвідоміший, але водночас і найзагадковіший твір Вільяма Шекспіра, в якому з найбільшою повнотою виражена зміна світогляду видатного драматурга-гуманіста, що відбулася на межі XVI і XVII століть. У п’єсах-хроніках першого, оптимістичного, періоду його творчості ллються ріки безневинної крові, однак відчуття приреченості та безвиході у глядача і читача не виникає. Герої цих творів Шекспіра цілеспрямовані і не зазнають розчарувань, вони сповнені наснаги і готові боротися до кінця.

У «Гамлеті», першій п’єсі трагічного періоду, цей настрій різко змінюється — з’являється відчуття безперспективності боротьби зі злом; головний герой п’єси не знає як вчинити, і постійно вагається. Гака зміна не була випадковою — Шекспір як драматург ніколи не мав на меті просто розважати публіку. Він завжди відгукувався на сучасні йому суспільні проблеми. На момент написання «Гамлета» найактуальнішими проблемами в країні були втрата англійцями національної єдності та криза гуманістичних ідей.

В Англії наприкінці правління королеви Єлизавети І (1558-1603) сім років поспіль були страшні неврожаї, понад третина жителів королівства голодувала, а податкові надходження катастрофічно зменшилися. Спроби королеви наповнити спорожнілу скарбницю зустріли одностайний опір — кожна суспільна група захищала свої права, привілеї та доходи і не бажала ділитися ними настільки вперто, що деколи доходило до бунтів.

Негаразди в англійському суспільстві кінця XVI століття наочно засвідчили, що уявлення багатьох поколінь гуманістів про доброчесну природу кожної людини та про гармонію людських взаємин не відповідають дійсності. Незважаючи на те, що в Англії феодальні та релігійні обмеження, характерні для Середньовіччя, фактично були подолані, люди прагнули не високих духовних цінностей, а матеріальної вигоди.

Самі ж гуманістичні ідеї свободи і розкутості пересічні англійці сприймали як ідеї вседозволеності — якщо людина сама по собі вже є носієм найвищих моральних якостей і не потребує жодних обмежень, то що б вона не вчинила, все буде правильно. Таке тлумачення свободи людського духу дозволило користолюбцям легко переступати через моральні принципи, які для середньовічної людини були священними. А це, своєю чергою, вело до засилля лицемірства та підступності у взаєминах між людьми, особливо коли йшлося про особисту вигоду.

Сюжет трагедії «Гамлет, принц данський»

На майданчику перед королівською резиденцією — замком Ельсінор — щоночі о дванадцятій годині став з’являтися привид померлого два місяці тому короля Данії. Про це вартові розповіли Гораціо, університетському товаришеві данського принца Гамлета Пересвідчившись у правдивості слів охоронців, Гораціо вирішує наступної ночі викликати під стіни замку Гамлета, сина покійного короля.

Принц важко пережив смерть батька, який помер раптово у повному розквіті сил. Ще важче Гамлет сприйняв несподіване одруження своєї матері Гертруди. що відбулося лиш через місяць після похорону короля. Гертруда вийшла заміж за Клавдія. брата її покійного чоловіка, який став наступним королем Данії. Принц не може зрозуміти, чому мати, яку гаряче кохав його батько і якому вона відповідала взаємністю, з таким поспіхом вийшла заміж за недостойну людину і нікчемного правителя. Гамлет продовжує носити жалобу за батьком як живий докір і просить у нового короля дозволу поїхати у Віттенберг для продовження навчання в університеті. Стурбований його поведінкою Клавдій не довіряє принцу і не дозволяє покинути Данію.

Звістка про привид батька збурила у Гамлета недобрі підозри. Уночі ці підозри підтвердилися. Привид постав блідий, смутний і в повному бойовому обладунку. Він розповів, що рідний брат Клавдій його убив, вливши у вуха отруту, коли він спав у саду. Смерть застала його без сповіді й без причастя, тому на нього чекає пекло. До сина він має єдине прохання — помститися Клавдію, але не чіпати матір. Гамлет клянеться, що виконає заповіт батька.

Щоб убезпечити себе від зайвих підозр, принц бере слово з Гораціо і вартових зберегти у таємниці все, що вони бачили цієї ночі. Водночас попереджає, що, як би дивно він не поводився, вони не повинні жодним словом його виказати.

Після цього випадку поведінка принца Гамлета справді різко змінилася. Він виглядав пригніченим, «зі страшною розпукою на обличчі», одягався абияк. Королівський радник Полоній вважає, що Гамлет збожеволів від безнадійного кохання до його доньки Офелії, якій він свого часу заборонив відповідати на почуття принца. Королева Гертруда підозрює, що причиною є смерть батька та її поспішний другий шлюб, а не кохання до Офелії.

Королю Клавдію кортить дізнатися, що ж так гнітить принца. Він викликав друзів дитинства принца Розенкранца і Гільденстерна, які погодилися вивідати таємницю принца. Водночас Клавдій також не відкидає і любовне божевілля. Разом із Гертрудою він уважно слухав любовного листа Гамлета до Офелії, якого їм прочитав Полоній. Однак для остаточного рішення погодився на хитрий і не надто порядний план свого радника — підслухати розмову принца з Офелією під час їхньої начебто випадкової зустрічі, яку організує вірний Полоній.

Замок Кронборг у дамському місті Гельсінгер (англійською — Ельсінор) всесвітньо відомий як місце дії трагедії Шекспіра «Гамлет» (світлина із сайту Wind of travel)

Розенкранцу і Гільденстерну не вдалося обманути принца, він одразу здогадався, що колишні друзі підіслані королем для вивідування його намірів. Плутані і песимістичні розмови Гамлета про світ і про людину дуже подібні на маячню і збивають з пантелику вивідників короля.

Водночас до замку наближається трупа столичних акторів, які хотіли виступити перед принцом Гамлетом — затятим театралом. Гамлет радо зустрів акторів, більшість з яких чудово знав. Після дружніх розмов і читання улюблених монологів він домовляється, що виставою, яку трупа зіграє завтра при дворі, буде «Вбивство Гонзаго». Однак принц попередив, що має намір дописати в деяких місцях п’єси дещо від себе.

Залишившись наодинці, Гамлет виплескує назовні свої переживания. Він досі не може визначитися, чи має вірити привиду, який вимагає помсти. І тому вистава стане певним випробуванням для Клавдія — актори інсценізують батькове вбивство, а принц і Горацій будуть пильно спостерігати за реакцією дядька.

Наступного дня перед виставою психологічне напруження Гамлета зростає настільки, що перед ним постає глобальне питання життя і смерті, «чи бути, чи не бути» взагалі. У момент своїх найрозпачливіших міркувань він зустрічає Офелію, підіслану Полонієм і королем, і з перших слів дівчини зрозуміє, що вона не щира і має лише один намір — з намови короля вивідати його думки. Однак не лише Гамлет виявив проникливість. Клавдій, який підслуховував розмову принца і Офелії, дійшов висновку, що любовного божевілля у небожа нема, і вирішив відправити його в Англію «справляти недоплачену данину».

Вистава повністю викрила короля в очах Гамлета. Італійська п’єса «Вбивство Гонзаго», підправлена принцом, дійшла лише до сцени отруєння герцога Гонзаго у саду під час сну його конкурентом на трон. У цю мить король Клавдій раптово підвівся і мовчки вийшов із зали. За ним вийшли всі присутні, крім Гамлета і його друга. Вражений Гораціо погодився з принцом, що дивна поведінка Клавдія доводить його винуватість у вбивстві брата.

У цю хвилину Гамлета кличуть до королеви на розмову. Прямуючи в покої матері, він в одній із кімнат бачить Клавдія. Король ревно молиться вголос і просить у небес прощення за пролиту кров брата. Принц переконується, що його дядько — підступний братовбивця. Гамлет готовий помститися, однак не хоче вбивати злочинця під час молитви, щоб його душа не потрапила до раю.

Королева хотіла присоромити сина за образу Клавдія, однак Гамлет у нападі гніву сам почав звинувачувати матір. Вражена жінка кличе на допомогу, і на крик несподівано відгукнувся Полоній, який зі згоди Клавдія і Гертруди ховався за килимом, щоб підслухати розмову з Гамлетом і скласти про неї безсторонню думку. Гамлет, вирішивши, що в покоях матері зачаївся король, простромив мечем килим і вбив нещасного радника. Над тілом Полонія принц дуже жорстко пояснив матері, як виглядає її шлюб із вбивцею чоловіка, і покинув покої королеви лише після появи привида батька, який вступився за Гертруду.

Король не бачить можливості покарати Гамлета за вбивство Полонія, тому що принца дуже любить простий народ. Отож мандрівка Гамлета в Англію стає неминучою. У супровід принцу Клавдій призначає Розенкранца і Гільденстерна, які мають передати англійському королю листа з наказом негайно вбити Гамлета.

Смерть Полонія, поховання, яке відбулося поспіхом, і швидкий від’їзд Гамлета спровокували нову лавину подій. Збожеволіла Офелія, вона ходить замком, співає пісні і веде дивні розмови. Її брат Лаерт, який таємно повернувся з Франції, ніяк не може пережити горе і, зрештою, щоб отримати відповіді на свої запитання, на чолі юрби прихильників проривається в замок до Клавдія. Запальний юнак прагне помсти за смерть батька, однак достеменно не знає, на кого спрямувати цю помсту, хоча підозрює саме короля.

Хитрий Клавдій скористався простодушністю Лаерта і зробив його своїм союзником, підтвердивши, що Гамлет убив Полонія, але насправді бажав смерті саме йому — королю. Про мотиви принца Лаерт і не здогадується.

У цей час несподівано з’ясовується, що Гамлет не в Англії, а Данії. На корабель, яким він плив, напали пірати, і під час сутички принц перескочив на вороже судно. Розбійники не наважилися зашкодити члену могутньої данської королівської родини і просто висадили його на данський берег. Ця звістка громом вразила Клавдія, але він одразу зорієнтувався і запропонував Лаерту свій план помсти: вбити принца під час начебто дружнього поєдинку на мечах.

Гамлет — великий прихильник фехтування, чув про успіхи Лаерта в двобоях, тому не відмовиться від поєдинку. Однак затуплений меч буде лише у Гамлета, Лаерт підступно скористається гострим мечем, який він для певності змастив отрутою. Син Полонія погодився на підлий план без роздумів. Ще більшої жадоби помсти йому додала трагічна звістка про смерть його збожеволілої сестри Офелії, яка втонула у річці.

Статуя Гамлета у Гельсінгері (світлина by Light4dow, 2015 рік)

Зустріч Гамлета і Лаерта відбулася на кладовищі під час похорону Офелії. Юнаки зчепилися біля могили дівчини. Гамлет, який недавно прибув у Данію, не знав про її смерть. Водночас він був вражений безпідставною, на його думку, агресією і ненавистю з боку Лаерта. Принц не вважає себе винним у смерті Офелії, навпаки, стверджує, що заради неї готовий зробити значно більше, ніж її рідний брат. Придворні розбороняють юнаків, і Гораціо виводить Гамлета.

Під час розмови з Гораціо принц висловлює смуток з приводу сварки з таким шляхетним юнаком як Лаерт. А потім розповідає, як доля врятувала його від лютої смерті в Англії. Першої ж ночі на кораблі він відчув неспокій і довго не міг заснути. Зрештою вирішив потай перевірити королівські листи, які везли Розенкранц і Гільденстерн. Здивуванню Гамлета не було меж, коли він побачив наказ англійському королю негайно вбити «його особу». Розлючений принц підкладає іншого листа, в якому жертвами призначає своїх віроломних супутників.

Як і очікував король, Гамлет погодився на дружній двобій з Лаертом, хоча Гораціо відмовляв його, підозрюючи пастку. Підставою для поєдинку Клавдій оголосив свій заклад із Лаертом на шістьох берберійських коней проти шести французьких мечів за те, що його племінник виграє. Тому подивитися на змагання зібралися всі придворні на чолі з королем і королевою.

Двобій тривав недовго. Гамлет майстерно бився, і Гертруда винила вина за успіх сина. Та виявилося, що вино було отруєне — Клавдій приготував його для принца на випадок, якщо Лаерт не досягне успіху. Відразу після цього Лаерт ранить Гамлета, далі вони вибивають із рук один в одного мечі, а, підбираючи їх, випадково ними обмінюються, і Гамлет ранить Лаерта.

Несподівано королева непритомніє. Двобій припиняється, і Лаерт повідомляє враженому принцу, що королева випадково випила отруєне вино, призначене Гамлету; дрібні подряпини, які вони отримали під час поєдинку, насправді смертельні через отруєне лезо; а винуватець усіх смертей — король Клавдій. Гамлет без вагань протинає мечем короля. Клавдій вмирає, за ним помирає Лаерт.

Помираючи, принц просить свого друга Гораціо розповісти людям правду про все, що відбулося в Ельсінорі, та оголосити його останню волю — наступним королем Данії має стати звитяжний норвезький принц Фортінбрас.

Філософські та моральні проблеми в трагедії

Розчарування В. Шекспіра в тогочасному англійському суспільстві та його песимістичний погляд на людей повною мірою знайшли своє відображення в трагедії «Гамлет». Щоб глядач міг безпосередньо під час перегляду п’єси відчути глобальність суспільних та ідейних змін в умовному Данському королівстві, за яким легко вгадується Англія початку XVII сторіччя, драматург використав як художній прийом погляд зі сторони.

Уже з першої сцени зрозуміло, що головний герой твору — молодий гуманіст принц Гамлет — тривалий час перебував за межами рідного королівства. Він навчався у Віттенберзькому університеті, який за часів Шекспіра був осередком європейського вільнодумства. Дізнавшись про несподівану смерть свого батька Гамлета-старшого — короля-гуманіста, за правління якого Данська держава процвітала, Гамлет прибув додому на похорон. І тут він побачив, що його ідеальне королівство змінилося невпізнанно, перетворившись у «тюрму» для людей із почуттям власної гідності.

Гамлет (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі, 1990 рік)

Поведінка довколишніх, яким Гамлет раніше довіряв і яких любив, стала для нього незбагненною. Мати (Гертруда) після смерті короля з непристойним поспіхом уже через місяць виходить заміж за його рідного брата Клавдія. який став новим правителем. Клавдій, відчуваючи непевність свого становища в присутності прямого спадкоємця престолу, з підозрою ставиться до принца Гамлета, інтригує проти нього і прагне обмежити його свободу.

Головний королівський радник Полоній, який ще зовсім недавно давав поради попередньому монархові-гуманісту, тепер служить новому королю і радо допомагає йому інтригувати проти принца. Донька Полонія Офелія, дівчина, що подобалася Гамлету, погодилася за ним шпигувати, друзі дитинства — Гільденстерн і Розенкранц — теж намагаються за наказом Клавдія вивідати наміри принца. Але найбільше Гамлета пригнічує підозра, яка швидко переростає у впевненість, — батько не помер, батька було підступно вбито. Ім’я вбивці назвав, явившись синові, привид Гамлета-старшого, — це Клавдій, новий король і рідний брат короля колишнього.

Так окреслилася суть трагедії, яка спіткала Гамлета. Вона полягала в тому, що молодий принц раптово відкрив для себе такі жахливі сторони життя, про які раніше і не здогадувався. Приголомшений юнак виявив — звичні для нього людські стосунки, побудовані на щирості, повазі та любові, після смерті батька зникли невідомо куди.

І мати, і друзі, і придворні намагаються знайти своє місце під новим сонцем, думаючи лише про свою вигоду і нехтуючи не лише високими ідеалами, а й порядністю. Водночас вони лицемірно вдають, що все гаразд, що все залишилося без змін. Гамлет спересердя вигукує: «От мій дядько став королем Данії, і ті, що показували йому язика, доки жив батько мій, тепер дають по двадцять, сорок, п 'ятдесят, а то й сто дукатів за його портрет у мініатюрі. Хай йому біс, тут щось надприродне, якби філософія та могла дошукатись!» Єдиним його другом залишається Гораціо. який також навчається у Віттенберзі й розділяє гуманістичні ідеали молодого принца.

За цих складних обставинах перед Гамлетом постає непросте завдання — з’ясувати, чи правдива розповідь привида про вбивство батька, і якщо правдива, то помститися за його смерть. Гуманістичне виховання не дозволяє принцові без повної впевненості підняти руку на людину, яка не відомо, чи вчинила цей страшний злочин. Адже, крім слів привида, немає жодних свідчень, що Гамлет-старший помер від руки рідного брата Клавдія. А привид може бути оманою, посланцем потойбіччя, який явився, щоб ввести молодого принца у спокусу вбивства.

Тяжкі роздуми про смерть батька незмірно поглиблюють трагедію Гамлета і вносять нове сум’яття у його внутрішній світ. Щоб повірити привидові, він має не просто змінити, а повністю відкинути всі свої наївно-оптимістичні уявлення про світ і про людей та стерти зі своєї пам’яті «всю мудрість книжну». Щоб з’ясувати правду і убезпечити себе від несподіванок з боку підозріливого Клавдія, Гамлет починає дивно поводитися, вдаючи безумство і провокуючи оточення на відверті реакції.

Поступово в п’єсі виникають два протилежні полюси, дві психологічні точки відліку, між якими постійно наростає напруження. Перша пов’язана з переконанням більшості персонажів, що Гамлет дійсно з’їхав з глузду, не змирившись зі смертю батька і стикнувшись із проблемами реального життя. Водночас світ і люди не змінювалися, вони завжди були такими. І, можливо, Гамлет-гуманіст просто їх ідеалізував, не знаючи темних сторін дійсності. А щоб прийти до тями, принц має просто змінити свої погляди.

Друга точка відліку пов’язана з особою самого Гамлета, який після довгих сумнівів, вагань і спостережень за оточенням доходить висновку, що насправді він — єдина нормальна людина при данському королівському дворі. На думку принца, світ справді радикально змінився, а люди зрадили собі і тому відійшли від природного стану речей.

Напруження між двома психологічними полюсами п’єси досягає кульмінації у монолозі Гамлета «Чи бути, чи не бути...», що своїм песимізмом і зневірою перегукується зі знаменитим 66 сонетом Вільяма Шекспіра. Молодий принц до цього моменту вже впевнений, що Клавдій — це властолюбець, який задля престолу холоднокровно вбив рідного брата. Водночас для принца стає все очевиднішим, що вбивство батька на совісті не одного лише Клавдія — вчинити цей кривавий злочин можна було тільки з мовчазної згоди всього оточення. Вбивця точно розрахував, що заради свого спокою і комфорту ніхто, навіть вдова покійного короля, не стане дошукуватися правди.

Тому для здійснення помсти молодому принцові вже недостатньо виступити проти Клавдія. Тепер йому, щоб не зрадити пам’яті батька і своїх гуманістичних ідеалів, потрібно виступити проти всього світу, проти всіх корисливих людей, позбавлених моральних принципів. Він має викорінювати зло, яке вони чинять, і домагатися торжества справедливості, щоб якнайшвидше відновити порушений природний стан речей.

Таке завдання не під силу одній людині, і Гамлет розуміє, що він приречений на поразку. Саме тому головний герой трагедії, на відміну від принца Амледа із давньої скандинавської саги, гине у нерівній боротьбі, а не займає престол після смерті Клавдія.

Образ Гамлета, принца данського

Образ принца Гамлета в трагедії — це не просто образ головного героя, це основа конфлікту, композиції і руху сюжетних ліній п’єси. Душевна криза Гамлета створює вісь, навколо якої обертається все у творі. Внутрішній стан принца виявляється через зустрічі з іншими персонажами, а сутність персонажів — через взаємини з Гамлетом. Цей прийом, запропонований В. Шекспіром, робить трагедію «Гамлет» глибоко психологічним твором, у якому нема несуттєвих дрібниць. Кожна сцена має важливе значення як для розуміння образів героїв, так і для розвитку дії всієї трагедії.

Образ молодого принца багатогранний, він змінюється упродовж п’єси неодноразово. З контексту твору зрозуміло, яким був Гамлет до приїзду на батьків похорон. Юнак постає веселою, доброзичливою, освіченою і творчою людиною. Він — оптиміст, легкий у спілкуванні і здатний на галантні залицяння. Його світогляд сформований на ренесансних цінностях, Гамлет вірить, що світ — чудовий, а людина є центром Всесвіту.

Гамлет на кладовищі (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі, 1990 рік)

Такий погляд на людину сформувався у юнака не лише з допомогою «книжної мудрості», отриманої в університеті, а й завдяки безпосередньому прикладу батька. Коли Гораціо говорить Гамлету, що його батько «справжній був король», принц відразу ж виправляє друга: «В усьому і для всіх він був людина».

Оптимістичного і безтурботного Гамлета в трагедії глядач уже не застає. З першої ж сцени зрозуміло, що данський принц у розпачі. Спершу видасться, що його стан спровокований смертю батька і заміжжям матері. Але, отримавши звістку від Гораціо, що привид Гамлета-старшого з’являється на майданчику перед замком, він одразу робить висновок: «Діяння злі на світло вийдуть навіть з-під землі». Тобто ще до зустрічі з привидом батька принц був сповнений недобрих підозр. На слова ж самого привида про злочин братовбивства, вчинений Клавдієм, Гамлет вигукує: «О віще серце!»

Відразу ж виявляються й світоглядні зміни в образі героя — вже перед зустріччю з привидом юний принц зауважує, що своє життя не ставить «в вартість шпильки», а після зустрічі з Клавдієм і матір’ю жалкує: «Чому на себе руки накладати Всевишній не дозволив?» Причини цих змін Гамлет чітко озвучує сам наприкінці першої дії: «Звихнувся час... О доле зла моя! Чому його направить мушу я?» Тобто завдання помсти сина за смерть батька, такс очевидне в давній сазі, у трагедії Шекспіра відразу перетворюється на глобальнішу проблему — проблему «звихнутого часу» та необхідності його виправити.

Головний конфлікт у душі героя відбувається саме через це — Гамлет просто не знає, як виправити час, тому постійно сумнівається, вагається і ніяк не може змусити себе перейти до активних дій.

Юнак через сумніви і вагання називає себе «боягузом» і «тюхтієм», але щомиті усвідомлює грандіозність і масштабність мети. Маскуючись божевіллям, він пильно вдивляється в кожну людину, що з’являється в його оточенні, намагаючись зрозуміти — невже «звихнувся час» лише для нього і Данія лише для нього перетворилася на в’язницю.

Переломним моментом у ваганнях Гамлета стає центральний монолог всієї трагедії («Чи бути, чи не бути...»), в якому герой, долаючи звичне душевне сум’яття, робить вибір — ніж «коритись долі» і потерпати від її «гострих стріл», краще стати на герць «з морем лиха» і в цій боротьбі загинути. Смерті він не боявся і раніше, але тепер ставлення до неї — це не бажання сховатися від проблем, а готовність навіть ціною життя здійснити «високі наміри».

Принц відкидає сумніви і стає діяльною особистістю, готовою змінити світ. Можливості для випробування рішучості Гамлета відразу з’являються — Клавдій виказує себе під час вистави, у якій ідеться про заволодіння троном шляхом підступного вбивства. Залишившись наодинці після вистави, новий Гамлет вигукує

Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці.

Діяльний Гамлет здатний на рішучі вчинки. Перша спроба вбити Клавдія була невдалою — під час слушної нагоди узурпатор престолу молився, і принц не захотів відправити його у рай, замість пекла, де мучився його батько, що помер без сповіді. Адже несподівана смерть під час молитви забезпечувала навіть найбільшому грішникові рай.

Друга нагода випала у спальні матері — Гамлет зрозумів, що за килимом хтось підслуховує його розмову з королевою, і, вважаючи, що це король, помилково заколов Полонія. Смерть старого інтригана зовсім не засмутила принца. Також він посилає на смерть друзів свого дитинства Гільденстерна і Розенкранца («Вони мені сумління не гнітять», — зауважує принц з цього приводу), підмінивши лист Клавдія до англійського короля. Навіть його мова стає жорсткою, дошкульною і дуже непоштивою, зокрема у розмовах із матір’ю та Офелією.

Після спалаху активності, яка не досягла потрібного результату, відбувається чергова трансформація образу Гамлета. І знову про зміну сигналізує ставлення героя до смерті — п’ята дія починається на кладовищі. Гробокоп риє свіжу могилу, викидаючи з неї старі кості. Дивлячись на це, Гамлет задається філософським питанням — чи варте життя докладених до нього зусиль, якщо навіть найповажніший вельможа перетвориться на купку кісток: «Аж мої кості ломить на думку про це». Смерть постає як природне явище, непідвладне жодній людині, і навіть видатні діяння за життя нічого не змінять.

В образі Гамлета з’являються фаталістичні риси — принц уже не вірить у власні сили, а віддає себе на присуд долі. Коли король Клавдій заманює його у відверту пастку, організовуючи начебто звичайне змагання на мечах із Лаертом сином убитого Полонія, Гораціо намагається відмовити свого друга від поєдинку. Але Гамлет незворушний: «І горобець не впаде без Божої на те волі», «Головне — приготуватися. Смерть сплачує всі борги. То чи не все одно, коли помирати? Хай буде, що буде».

Клавдій (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі. 1990 рік)

Створений генієм Шекспіра понад чотириста років тому образ Гамлета став вічним образом світової літератури. У найширшому сенсі данський принц — це уособлення людини, яка сповідує Добро, однак жити їй доводиться в лицемірному суспільстві, де за лаштунками панує Зло. Перед героєм постає одне з вічних питань: чи можливо взагалі боротися зі всеохопним злом, чи все ж варто з ним змиритися. А якщо боротися, то як це робити, щоб не перейти на його бік і самому не стати злом.

1. У 8 класі ви вже вивчали поняття вічний образ. Згадайте, які образи ми називаємо вічними.
2. Які герої і з яких творів належать до вічних образів?
3. Поміркуйте, чому образ Гамлета належить до вічних образів.

Протистояння особистості ницому суспільству, яке в трагедії представлене умовним Данським королівством, виявилося актуальним для всіх наступних епох. Слова Гамлета «бути чесним на цім світі — значить бути одним-єдиним з десяти тисяч» стали визначальними для творчості багатьох митців, які розмірковували над долею своїх країн.

Образи шекспірівських персонажів у трагедії «Гамлет»

Крім Гораціо, персонажі трагедії чітко поділяються на дві групи. До першої належать свідомі антагоністи Гамлета, щирі представники «звихнутого часу» — король Клавдій, головний королівський радник Полоній та зрадливі друзі Гільденстерн і Розенкранц. До другої групи — персонажі, які стають антагоністами Гамлета і чинять свої підлі та лицемірні вчинки під впливом зовнішніх обставин. Це королева Гертруда, донька Полонія Офелія та її брат Лаерт.

Образ короля Клавдія — це образ безпринципного мерзотника, який задля досягнення цілей не зупиняється ні перед чим. Король розумний, обережний і лицемірний. Він майстерно вдає із себе люблячого брата і дядька, показує свою турботу про Данське королівство і стверджує, що на одруження з королевою Гертрудою зважився лише після наполегливих прохань довколишніх, піклуючись про лад і спокій у країні.

Шекспір зберігає інтригу щодо образу Клавдія — на початку трагедії у нас нема впевненості, що він убивця. Так, король організовує шпигування за Гамлетом, але його мотивом може бути й цілком зрозуміле хвилювання за свій трон, адже принц — «улюбленець юрби» («Палка любов простолюду до принца»). Неоднозначність зникає, коли Клавдій намагається наодинці помолитися і промовляє монолог «Ядучий сморід злочину мого!», яким відкриває завісу свого внутрішнього світу. З’ясовується, що вбивця брата вірить у загробне покарання, панічно його боїться, але нічого із собою вдіяти не може і зупинятися не збирається.

Монолог Клавдія — це розмірковування на тему, як було б добре «і розгрішитись, і спожити гріх». Він добре знає, що християнство для відпущення гріхів передбачає щире покаяння, хоча відразу ж визнає: «Але ж я навіть каятись не годен!» Усі наступні вчинки короля підтверджують ці слова — Клавдій увесь час планує знищення Гамлета. Спочатку це лист до англійського короля з проханням стратити принца, а згодом — отруєне лезо меча у поєдинку з Лаертом.

Головні характеристики образу королівського радника Полонія — запопадливість перед Клавдієм, лицемірство і абсолютна безпринципність. Його бажання прислужитися таке велике, що королю навіть не потрібно віддавати накази — Полоній вгадує хід його думок і кидається виконувати їх. Так, наприклад, ідея сховатися за килимом у кімнаті королеви і підслухати її розмову з Гамлетом належала Полонію. Клавдій, щоправда, не заперечує: «Ми вдячні, друже, вам».

Полоній (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі, 1990 рік)

Лицемірство Полонія особливо виявляється у його ставленні до рідного сина. Відправляючи Лаерта у Париж, Полоній вимагає від нього порядної і чесної поведінки. Λ згодом посилає туди ж довіреного слугу і задля шпигування за сином радить слузі обмовити його. Безпринципність Полонія вражає: щоб на догоду Клавдію дізнатися потаємні думки принца, він без докорів сумління маніпулює своєю донькою Офелією.

Особливе місце в першій групі образів посідають друзі дитинства Гамлета Розенкранц і Гільденстерн їх поява при дворі — результат інтриги Клавдія. Щоб вивідати наміри Гамлета, Король задіює людей, яким принц довіряє. Під час прийому королева видає причину запрошення Розенкранца і Гільденстерна — Гамлет про них «згадує всякчас», і більше немає на світі нікого, «до кого він прихильніший». Однак друзі дитинства принца охоче погоджуються стежити за принцом і доповідати Клавдію про його поведінку: «Ми завжди вам до послуги готові».

Обидва персонажі зображені як корисливі кар’єристи, готові догоджати королю задля королівської віддяки. Гамлет зустрів їх радісним вигуком «мої найліпші друзі», однак одразу відчув їхню двоєдушність і бажання маніпулювати ним. Згодом принц назвав Розенкранца і Гільденстерна «підлими гадюками» та «губкою, що вбирає королівську ласку, щедроти і зиск від його влади. Такі слуги — найкращий десерт для короля».

Образ королеви Гертруди психологічно складніший. Вона не була співучасницею вбивства чоловіка, але після його смерті втрачала статус королеви. Тому Гертруда погодилася на швидке заміжжя з Клавдієм, хоча поспіх у цій справі дошкуляє її сумлінню. Щоб позбутися неприємних думок, вона готова слухати Клавдія й улесливих придворних, які мають для неї готові виправдання: померти — це звична річ, вийти заміж овдовівши — теж звична річ.

Водночас Гертруда не готова слухати Гамлета. Мати не радилася із сином про нове заміжжя і навіть жодного разу не розмовляла з ним наодинці. У результаті її моральні орієнтири викривлені настільки, що вона не бачить нічого поганого в тому, щоб разом із Клавдієм і Полонієм читати любовні листи сина, написані до Офелії. Гертруда не заперечує і проти підслуховування бесід Гамлета з Офелією.

Королева сама приводить Полонія в свої покої, щоб той став свідком її бесіди з Гамлетом, і заохочує сина до відвертості. Зрештою королева разом із королем дає настанови Розенкранцу і Гільденстерну, як краще втертися в довіру до принца. І виправдовує всі ці вчинки тим, що дбає про сина.

Гертруда (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі. 1990 рік)

Зручна позиція пристосуванки, яка не хоче бачити і чути нічого, що зруйнує її комфорт, мало не розбилася під час зустрічі з Гамлетом. Син повідомляє про вбивство Гамлета-старшого та, не добираючи слів, пояснює, як виглядає її шлюб з убивцею. Гертруда шокована: «Звернув мені ти очі в глиб душі: У ній тепер я чорні плями бачу». Однак у найнапруженіший момент, щоб остудити запал Гамлета, з’являється привид, невидимий для королеви.

З цієї хвилини, попри болючу правду, сказану сином, Гертруді зручно думати, що він таки божевільний. І до кінця трагедії королева залишається поруч із Клавдієм, продовжує жити так, як і жила. Однак слова принца її зачепили, і Гертруда мучиться докорами сумління: «Душа моя — вмістилище гріха», «нечиста совість кари жде зусюди».

Не менш двозначним є й образ юної Офелії. Її внутрішні мотиви не озвучені, насамперед вона — слухняна донька, готова виконувати накази батька. Глядач не має навіть певності, чи кохає вона Гамлета. Надто спокійно і покірливо Офелія погоджується не бачити Гамлета. Її не доводиться для цього навіть умовляти — жодних емоцій, вона не береться втікати з дому, як Джульетта. Жодного разу Офелія не сказала, що любить принца, хоча Гамлет освідчився їй, писав про свої почуття у листах до неї і востаннє повторив на могилі дівчини: «Я так її любив, що й сорок тисяч братів, з'єднавши всю свою любов, мою не здужали б».

Коли пригнічений Гамлет прийшов до Офелії «блідий як сніг», «а на виду така страшна розпука», вхопив за руку і довго мовчки на неї дивився, дівчина навіть не запитала про причини душевних мук. Вона лише так само мовчки дочекалася, щоб він пішов, — і відразу побігла до батька розповісти про цю подію.

Наступна їхня зустріч була заздалегідь зрежисована Клавдієм і Полонієм для зручності підслуховування, і Офелія свідомо взяла участь у ганебній справі, яка, звичайно ж, робилася «з наміром найкращим». Принц, побачивши кохану, щиро радіє: «Офелія! Згадай мої гріхи в своїй молитві, німфо», а ось дівчині щирості й емоційного чуття ситуації бракує. Вона віддає юнакові його любовні листи і говорить, що не потребує цих «дарів», якщо «той, хто дав їх, приязню збіднів».

Офелія (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі, 1990 рік)

Однак саме Офелія уникала їхніх зустрічей, а коли ж принц до неї прийшов — не промовила ані слова. Гамлету про це відомо (як відомо і глядачеві), тому відтепер він упевнений, що Офелія його не кохає, вона — лише черговий інструмент Клавдія з вивідування його намірів. Подальші слова і вчинки Гамлета щодо дівчини мотивуються лише цим переконанням. Вона ж після цієї зустрічі твердо переконана, що принц божевільний.

Важливим є монолог Офелії, промовлений наодинці («О, що за дух знеміг!»). У шекспірівському театрі — це був спосіб донесення до глядачів справжніх думок героя. В монолозі дівчини немає відчаю закоханої, яка рантом усвідомила, що її коханий збожеволів. Офелія говорить, як вона захоплювалася видатними рисами вдачі принца, як їй лестила його увага («упивалась медом клятв його») та якою важкою втратою для данської держави є його божевілля. Дівчина зізнається, що їй тяжко порівнювати колишнього Гамлета з тим Гамлетом, якого вона бачить зараз.

Образ Офелії навіть на цій високій ноті справляє таке саме враження, як і на початку — вона слухняна донька, дівчина, яку збентежили почуття принца — істоти з іншого світу. Тож не дивно, що Офелія збожеволіла, коли «шляхетності свічадо і взірець» принц Гамлет убив її батька, кожному слову якого вона готова була коритися беззаперечно.

Лаерт у трагедії є своєрідним двійником Гамлета. Ситуація з Лаертом відтворює ситуацію з принцом — поки він перебував за кордоном, його батько Полоній помер за загадкових обставин (причину смерті приховали). Однак Лаерт, на відміну від Гамлета, відразу переходить до рішучих дій: збирає «юрбу бунтарів» і успішно штурмує королівський замок.

Образ Лаерта — це образ запального, щирого, але не схильного до роздумів юнака. Гамлет високої думки про нього: «Вважаю його людиною великої душі й такої рідкісної та шляхетної вдачі, що, коли говорити правду, другого такого можна побачити лише в дзеркалі». Однак Лаерт одержимий виключно помстою за батька: «До дідька в пекло вірність і присягу! Сумління і спасіння Боже — к бісу».

Його лють настільки велика, що він зраджує своїм шляхетним принципам і погоджується на підступний план убивства Гамлета під виглядом дружнього поєдинку затупленими мечами. Клавдій пропонує підлаштувати так, щоб затупленим був лише меч принца, а Лаерт вирішує свій гострий меч ще й змастити отрутою. Для повної певності король отруює вино, призначене Гамлету.

Лаерт (кадр із фільму «Гамлет» режисера Франко Дзефіреллі. 1990 рік)

Лаерт знає, що принц убив Полонія помилково. Перед поєдинком Гамлет просить його вибачити і пояснює свій вчинок нападом божевілля. Юнак на словах приймає ці вибачення: «Так, душа прощає», але насправді не збирається відмовлятися від задуманої помсти. І лише під час поєдинку, коли королева випадково випиває отруєне вино, призначене Гамлету, Лаерт починає усвідомлювати ницість своєї змови з Клавдієм: «Одначе це не в лад з моїм сумлінням».

Незважаючи на це, Лаерт продовжує двобій і ранить отруєним лезом Гамлета. Далі вони вибивають один в одного мечі, а, підбираючи їх, випадково ними обмінюються, і Гамлет ранить Лаерта. Перед обличчям смерті Лаерт жахається скоєного («Мене вбива моя підступність власна»), щиро розкаюється, викриває короля Клавдія і просить пробачення у принца.

Серед образів трагедії вирізняється образ Гораціо — довіреної особи і єдиного друга Гамлета, з яким принц ділиться своїми думками. Нін стриманий, розсудливий, у жодній сцені трагедії не втрачає самовладання, демонструє філософське ставлення до життя. Роль Гораціо важлива, але епізодична, про багато його чеснот ми дізнаємося лише зі слів Гамлета («правдивіший за всіх», «дари й удари долі» приймає «із вдячністю», його «розум і гаряче серце» «у згоді»).

Провідні мотиви трагедії

мотив боротьби добра зі злом;
мотив протистояння особистості суспільству;
мотив помсти;
мотив зрадженої довіри;
мотив зрадженого кохання; мотив божевілля;
мотив смерті

Відданість юнака принцу настільки велика, що він за давньоримським звичаєм готовий покінчити життя самогубством, коли дізнається, що Гамлет помирає. І лише рішуча заборона друга зупиняє його від цього кроку: «Гораціо, як не розкрити все, заплямиться ім'я моє навіки!»

Так з’являється ще одна важлива роль образу Гораціо у творі — роль останнього свідка, який знає, що відбулося. Адже всі персонажі, дотичні до трагедії при данському дворі, загинули — вбито Полонія, страчено Розекранца і Гільдестерна, втопилася Офелія, отруєно королеву Гертруду, здійснено помсту і заколото короля Клавдія, гинуть у поєдинку Лаерт і сам Гамлет. Завдання Гораціо — очистити ім’я принца від підозр і відкрити наступному королю правду про жахливі злочини, що призвели до такої кількості смертей.

HAMLET’S MONOLOGUE

То be, or not to be — that is the question:

Whether ’tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune

Or to take arms against a sea of troubles

And by opposing end them. To die, to sleep —

No more — and by a sleep to say we end

The heartache, and the thousand natural shocks

That flesh is heir to. ’Tis a consummation

Devoutly to be wished. To die, to sleep —

To sleep — perchance to dream: ay, there’s the rub,

For in that sleep of death what dreams may come

When we have shuffled off this mortal coil,

Must give us pause. There’s the respect

That makes calamity of so long life.

For who would bear the whips and scorns of time,

Th’ oppressor’s wrong, the proud man’s contumely

The pangs of despised love, the law’s delay,

The insolence of office, and the spurns

That patient merit of th’ unworthy takes,

When he himself might his quietus make

With a bare bodkin? Who would fardels bear,

To grunt and sweat under a weary life,

But that the dread of something after death,

The undiscovered country, from whose bourn

No traveller returns, puzzles the will,

And makes us rather bear those ills we have

Than flу to others that we know not of?

Thus conscience does make cowards of us all,

And thus the native hue of resolution

Is sicklied o’er with the pale cast of thought,

And enterprise of great pitch and moment

With this regard their currents turn awry

And lose the name of action.

Афіша фільму «Гамлет» (режисер Франко Дзефіреллі, 1990 рік)

МОНОЛОГ ГАМЛЕТА

Чи бути, чи не бути — ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти —

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

Переклад з англійської Леоніда Гребінки

SONNET 66

Tired with all these for restful death I cry,

As to behold desert a beggar born,

And needy nothing trimmed in jollity,

And purest faith unhappily forsworn,

And gilded honour shamefully misplaced,

And maiden virtue rudely strumpeted,

And right perfection wrongfully disgraced,

And strength by limping sway disabled

And art made tongue-tied by authority,

And folly (doctor-like) controlling skill,

And simple truth miscalled simplicity,

And captive good attending captain ill.

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that to die, I leave my love alone.

COHET 66

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.

Переклад з англійської Дмитра Паламарчука

Обізнаність та самовираження у сфері культури

Компетентність спілкування іноземними мовами

Скористайтесь посиланням https://cutt.ly/94mthcD або QR-кодом і перегляньте художній мультиплікаційний фільм «Hamlet» («Гамлет») (26 хвилин). Проаналізуйте художні засоби, використані у ньому.

За допомогою чого автори проєкту змогли передати гнітючу атмосферу твору? Якими у мультфільмі постають герої трагедії Вільяма Шекспіра?

Компетентність спілкування державною мовою

Напишіть невелику рецензію на мультфільм «Hamlet». Згадайте з попередніх років навчання особливості написання рецензій або скористайтеся довідковою літературою щодо виконання цього виду роботи.

Мистецька галерея

Цікаве неоромантичне бачення героїв трагедії «Гамлет»у 1897 році представив відомий британський ілюстратор Гарольд Коппінг (1863-1932). Прокоментуйте, до яких епізодів шекспірівської трагедії створені запропоновані художником ілюстрації.

Привид батька Гамлета

Гамлет і Офелія

Гамлет і Полоній

Офелія, Клавдій і Гертруда

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

1. До якого періоду творчості Вільяма Шекспіра належить трагедія «Гамлет, принц данський»? Розкажіть про джерела сюжету нього твору.

2. У чому полягає суть головного конфлікту трагедії «Гамлет»?

3. Доведіть, що Гамлет належить до інтелектуальної еліти доби Відродження. Поміркуйте, чому гуманістичні ідеї втратили для нього сенс.

4. Чому після раптової смерті батька у Гамлета виникло відчуття руйнації усіх життєвих ідеалів (вірності, дружби, кохання, честі, гідності тощо)? Що означають слова Гамлета про самого себе: «Гамлет був в розбраті з собою»?

5. Яким постає Гамлет у монолозі «Бути чи не бути...»? Чому Гамлету важко зробити вибір між тим, щоб «коритись долі і... біль терпіти, а чи, зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому»? Що, на вашу думку, чекає його в першому, а що у другому випадках?

6. Що, на думку ліричною героя сонету 66, є причиною відсутності гармонії у світі? Які пороки засуджуються у творі? Які думки і почуття переважають у монолозі Гамлета і сонеті?

7. Чому Гамлет не скористався можливістю здійснити помсту, коли застав Клавдія наодинці під час молитви? Чому таку смерть Гамлет називає «винагородою, а не помстою»?

8. Чому у королівському палаці принц відчуває самотність і розгубленість? Якби королева Гертруда розуміла його переживання, чи відчував би він так гостро свою самотність?

9. Чи виконав Гамлет свій синівський обов’язок? На вашу думку, чи варті були жертви того, щоб заспокоїлася душа батька?

10. Поміркуйте, якщо Клавдія можна назвати уособленням зла, то чи можна назвати принца Гамлета уособленням добра? Відповідь обґрунтуйте.

11. У чому полягає життєва трагедія Гамлета як людини мислячої, вихованої на високих ідеалах? Чи можна стверджувати, що він переміг у сутичці з реальною дійсністю? Поясніть чому.

12. Згадайте головні ідеї мислителів доби Відродження Доведіть, що у трагедії Вільяма Шекспіра зображено крах високих гуманістичних ідеалів.

Обізнаність та самовираження у сфері культури

Згадайте зміст голлівудського мультфільму «Король Лев» (режисери Роб Мінкофф, Роджер Айронс, 1994 рік, США), який уже став класикою анімаційних фільмів. Знайдіть спільні мотиви в трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц данський» та у всесвітньо відомому мультфільмі студії Волта Діснея «Король Лев».

Як американські автори сценарію розвинули середньовічний сюжет давньої скандинавської саги про данського принца?

Зробіть висновок про взаємовплив різних видів мистецтва різних історико-культурних епох.