Зарубіжна література. Профільний рівень. Повторне видання. 10 клас. Міляновська

Густав Флобер

(1821-1880)

Густав Флобер — відомий французький письменник, творчість якого вплинула на подальший розвиток французької літератури і жанру роману зокрема. Неймовірно, але за все життя Флобер надрукував лише п’ять книг, із них лише дві присвячені сучасній йому дійсності — це романи «Пані Боварі» та «Виховання почуттів». Однак цього виявилося достатньо, щоб значна частина французьких митців вважала письменника своїм учителем.

Народився Густав у нормандському місті Руан, що на півночі Франції, у сім’ї головного хірурга руанської лікарні Ашіля-Клофаса Флобера. Батько майбутнього письменника пробивався в житті сам, і, незважаючи на фінансові труднощі, виявив блискучі здібності, отримав медичну освіту в Парижі та став відомим хірургом. За наукові досягнення в 1824 році його навіть обрали членом королівської Медичної академії наук.

Мати Флобера — Анна-Кароліна — була скромною, розсудливою жінкою, вона дуже турбувалася про дітей, особливо про Густава, який не відзначався міцним здоров’ям і пізно почав говорити. Сім’я жила в будиночку на території лікарні, саме там, серед медичних клопотів батька — «всесильного божества у фартусі, забризканому кров'ю» — пройшло дитинство Флобера.

Ні батько, ні мати не мали мистецьких чи літературних нахилів, у домі не було творчої атмосфери. «Літературною освітою» хлопця займалася служниця, яка розповідала йому казки, та сусід — він читав для нього «Дон Кіхота» Сервантеса. Цей твір викликав неймовірний захват у юного Густава.

Тим дивнішою була рання пристрасть хлопця до літературної творчості. «Я став творити, заледве навчившись грамоти», — згадував пізніше Флобер. Його першими дитячими спробами були невеликі комедійні сценки на побутові теми, коли автору ще не виповнилося й дев’яти років. Густав разом із молодшою сестрою і двома друзями розігрував їх на більярдному столі перед родичами і друзями сім’ї. Сценки мали успіх, і юний драматург починає писати трагедії та комедії на історичні теми. У ньому прокидається честолюбство, і хлопець мріє про літературну славу. Йому марилося, що він у великій театральній залі, яка наповнена публікою. Усі в захваті кричать: «Автора! Автора!» — і несамовито плещуть у долоні. А автор — це він, Густав Флобер! Публіка хоче його бачити, ба, навіть більше — вона «гордиться тим, що любить і бачить його!»

Потайний і неуважний хлопець живе у світі бурхливої уяви, постійно щось нотує у свої зошити і листується з двома найкращими друзями, пропонуючи їм долучитися до літературної творчості.

Восени 1831 року Флобер вступив в Руанський королівський коледж, а з осені 1832 він став пансіонером, тобто залишався у коледжі цілодобово. Хлопець переживає шок від порядків у цьому навчальному закладі з давніми традиціями виховання і навчання молоді. Життя учня було розписане по хвилинах, починаючи з підйому о п’ятої ранку під гучний барабанний бій. Умивання відбувалося на вулиці у фонтані, в аудиторіях було холодно, усі, навіть вчителі, мали носити форму. Дисципліна була сувора, вихованці ходили строєм, навчання в молодших класах полягало у зубрінні латини. Мрійник Густав тяжко вписувався в казармене життя, воно викликало в нього огиду. Зубріння латини не давало поживи для його фантазії, він постійно робив помилки, чим викликав суворий осуд з боку вчителів і образливий сміх учнів.

Єдиною його розрадою стає буйна уява, читання книжок та написання власних творів. Це була втеча від реальності в прекрасний світ свободи, де він був не звичайним учнем звичайного коледжу, а творцем своєї долі. У цей час він із захопленням читав не лише класичні твори Гете, Шекспіра, Расіна, Корнеля, а й сучасну йому романтичну літературу, зокрема твори лорда Байрона, Вальтера Скотта, і Віктора Гюго, які викликали особливий захват.

Свобода, якої він був позбавлений у коледжі, почала ототожнюватися для нього з романтизмом, бурхливими переживаннями, пристрастями, неймовірними пригодами, екзотичними східними країнами, повстаннями проти тиранії. Хлопець мріяв, як він, уже дорослий, буде частиною романтичного світу і, засинаючи, радів: прекрасне майбутнє стало ближчим ще на один день.

Видатних досягнень у навчанні Густав не показав, однак, починаючи із середніх класів, отримував відзнаки з історії та літератури. Захоплення історією мало той самий романтичний відтінок втечі від реальності, тільки цього разу в прекрасне минуле. У листі другу Флобер писав, що якби не творчість, то його життя «остаточно стало б гидким».

І дійсно — в цей період він дуже багато і легко пише, ледве встигаючи втілювати в слово плоди своєї бурхливої фантазії. Його твори — наслідувальні та недосконалі, часто не завершені, але дуже різноманітні. Це романи, комедії в стилі Мольєра, історичні драми, оповідання, фарси.

Флобер-підліток (картина невідомого художника)

У 1834 році Флобер засновує в коледжі рукописний журнал «Мистецтво і прогрес», у якому сам виступає автором. Зберігся лише один номер цього журналу, що розпочинається етюдом Густава «Подорож у Пекло», написаним ритмічними строфами. Герой твору разом із Сатаною летить над світом і розмірковує про безрадісні картини, що вкриваються його очам. У цьому невеличкому фрагменті дослідники вбачають становлення авторського «я» Флобера, його усвідомлення себе справжнім письменником. Вони відзначають суб’єктивний ліричний тон, а також песимізм і скептицизм юного романтика. На запитання героя твору, коли ж Сатана покаже йому пекло, той відповідає: «Світ — це і є Пекло».

Останні роки навчання в коледжі даються Густаву значно легше, старшокурсники вже не жили в пансіоні, а вільно відвідували заняття. Учитель літератури зацікавився талановитим хлопцем і почав спрямовувати його читання, а також уважно стежив за його творчістю. У цей період Флобер, що подорослішав, у важких муках усвідомлює недосконалість своїх попередніх творів, розчаровується в них, сумнівається у творчих можливостях, заздрить «геніям» і говорить про себе як про німого, який «люто» хоче говорити, але не може.

Перша творча криза спонукала юного письменника звернутися до жанру «особистого роману» — дуже популярного в романтиків жанру сповіді головного героя. Твори цього жанру передбачали значну автобіографічну складову, ведення оповіді від першої особи, опис внутрішнього життя героя, його розчарування і розлад з навколишнім світом. У цьому жанрі Флобер написав «Мемуари божевільного», твір дуже відвертий і безсюжетнії: «Я просто збираюсь вилити на папір все, що прийде мені в голову».

Мотив божевілля — це гамлетівський мотив, у якому втілюється ідея протистояння людини з бурхливою поетичною уявою і реального світу, де панує «здоровий глузд». З погляду світу герой твору й не жив, за ним немає жодних матеріальних досягнень, однак з погляду самого героя його життя дуже насичене: «Моє життя — не події. Моє життя — думки».

Насправді дійсність лякала Флобера: навчання в коледжі завершувалося. «Питання “ким ти будеш?", звернене до людини, — це безодня, що постала перед нею і наближається з кожним кроком» — написав він у листі своєму другу Ернесту Шевальє. Зрозуміло, що юнак хотів стати професійним письменником.

Однак на його шляху непереборною перепоною поставала думка батьків, які не вірили в літературне покликання свого сина і хотіли, щоб він отримав пристойну і гарно оплачувану професію. До закінчення коледжу вони навіть визначилися з цією професією — Густав мав стати адвокатом. Утішило юнака лише те, що правничого факультету в Руані не було і він буде навчатися в Парижі — там, де вже навчалися двоє його найближчих друзів.

Життєвий і творчий злам

Париж не вразив молодого провінціала, навпаки, його дратувала вулична метушня. «Мене не роздавив омнібус, обличчя не витягнулося від здивування, і очі не вилізли з орбіт», — жартівливо написав він матері про свої перші враження від столиці. Ситуація з навчанням складалася не найкращим чином: вивчення права тяжко давалося студенту Флоберу. Заняття виснажували морально і фізично. Юнак чесно визнавав, що його зусилля — це лише бажання догодити батькам. Він відчуває себе не майбутнім адвокатом, який у вільний час займається творчістю, а письменником, якого чомусь змушують займатися правом.

Утім, творчі сумніви продовжувалися — питання, що не так з ним і з його творами, й надалі мучать Густава. Він починає критично ставитися до своєї манери писання, яка передбачає бурхливе і безпосереднє висловлення почуттів: «Смак — ось чого мені бракує насамперед. Я хочу висловити все. Я схоплюю і розумію все цілісно, в синтезі, не помічаючи деталей [...] Мені браку лаконічності, а ще більше — точності [...] і стиль мій багатослівний». На тлі цих роздумів письменник завершує ранній період творчості і в 1843 році розпочинає роман «Виховання почуттів». Над ним твором він працює набагато довше і ретельніше, ніж зазвичай.

Невдовзі в житті Флобера сталася подія, яка перервала і навчання і працю над романом. У січні 1844 року з ним стався напад, який мало не призвів до смерті. Юнак втратив свідомість і не ворушився, наче мертвий. Свої відчуття від нападу він описав так: «Спочатку блискає вогонь у правому очі, потім у лівому, все видається золотим». Поруч з Флобером був його старший брат Ашіль, дипломований лікар, який зробив йому кровопускання і цим урятував життя.

Отримавши лікування під наглядом батька, Флобер повертається в Париж на навчання, але з ним знову стається напад. Продовжувати навчання не було жодної змоги: напади повторювалися регулярно. Високому, атлетичної статури юнакові, який щодня плавав у Сені, лікарі заборонили фізичні й розумові навантаження у зв’язку з його «нервовою хворобою».Флобер усвідомлював важливість життєвих змін, що відбулися з ним: «Моє активне, захопливе, схвильоване життя, сповнене потрясінь і найрізноманітніших вражень, скінчилося в 22 роки. У цей час несподівано все змінилося і розпочалося щось нове».

Густав Флобер у Круассе (прижиттєве зображення). Зліва — павільйон, в якому письменник працював. Зараз там музей його імені

Навіть думка про навчання праву викликає в Густава жах. Зважаючи на свій стан, юнак розраховує, що рідні облишать свої плани щодо його «практичного» майбутнього. Він зможе цілковито присвятити себе літературі, і батькові не буде за що йому дорікнути. Дійсність перевершила всі очікування письменника. Флобер-старший перейнявся хворобою сина, взяв його на повне утримання і вирішив створити умови, щоб той міг спокійно і врівноважено жити під наглядом близьких. Несподівано для всіх Ашіль-Клофас купує заміський маєток Круассе в кількох кілометрах від Руана — чудовий замок XVІІІ століття з великою земельною ділянкою, що простяглася вздовж річки.

Хвороба змусила Флобера переглянути життєві цінності. Багато речей, про які здорова людина навіть не замислюється, стали для нього недоступні. Напад міг статися кожної миті, рідні переживають, навіть коли він наодинці виходить погуляти в сад. Як із сумом зауважує сам письменник, відстань між ним і світом зростає: «Тепер між мною і рештою світу постала така велика відстань, що інколи я дивуюся, чуючи найприродніші чи найпростіші у світі речі. Інколи найбанальніше слово викликає в мене якесь особливе захоплення...»

Після втрати можливості вести «активне, захопливе, схвильоване життя»,Флобер раптом виявив, що його не цікавить слава і літературний успіх, яких він так сильно бажав ще недавно. Зникло честолюбство, але водночас зросла цінність творчої праці, яка перетворилася на єдину можливість самореалізації і на втечу від усіх життєвих негараздів: «Єдиний засіб бути щасливим — розчинитися в мистецтві і не надавати жодного значення усьому іншому».

Густав стає прихильником теорії «мистецтва задля мистецтва». На його погляд, мистецтво перевершує будь-який інший вид діяльності тим, що задовольняє не матеріальні, а духовні потреби людини. Тому справжнє мистецтво не має на меті розважати публіку і не повинне орієнтуватися на продаж. Флобер радіє, що він забезпечений і може себе присвятити Істинному Мистецтву, не переживаючи про комерційний успіх. Адже справжній митець працює не задля грошей, а для створення ідеального твору, який, скоріш за все, пересічна публіка й не зрозуміє. Але зрозуміють «посвячені», духовно багаті люди. «Я пишу тільки для десяти чи дванадцяти читачів», — любив повторювати Флобер.

• 1. Тогочасна теорія «чистого мистецтва» передбачала, що митець має відмежовуватись від соціальних потрісінь і уникати зображення соціально-побутових тем.
• 2. Поміркуйте, як розумів концепцію «мистецтво заради мистецтва» Густав Флобер».

Поступово напади рідшають, і деколи письменнику здається, що він майже здоровий. У березні 1845 року Густав завершує першу редакцію роману «Виховання почуттів», але відразу розуміє, що вона не відповідає його новим уявленням про досконалий твір мистецтва. Тому Флобер вирішує, що не друкуватиме роман, але перевірить його на публіці, далекій від мистецтва. У Круассе його вибір падає на батька. Посадивши після сніданку Ашіля-Клофаса в крісло, Густав почав дзвінким голосом читати рукопис. Флобер-старший прикрив очі, похилив голову і майже одразу заснув. Ображений юнак розбудив батька, який посміхнувся і, вважаючи писанину забавкою хворого сина, сказав: «Будь-яка людина, маючи вільний час, може написати роман, як Гюго чи пан де Бальзак. Навіщо література, поезія? Ніхто і ніколи цього не знав!»

Неприємний осад від цієї події зникає у щасливих клопотах. Саме тоді молодша сестра Флобера — Кароліна вийшла заміж, і сім’я організовує двомісячну весільну подорож Європою. Флобер-старший вирішує, що разом із нареченими поїде він, мати Анна-Кароліна і Густав — для відпочинку і зміни обстановки.

Це перша подорож юнака після початку хвороби, вона відриває його від звичного способу життя. На думку дослідників, саме під час цієї мандрівки Флобер став поповому дивитися на довколишній світ — він пильно зосереджується на предметах, які споглядає, ніби розчиняється в них і починає помічати деталі: «Аби річ була цікавою, на неї треба просто дуже довго дивитися».

Найбільшим враженням подорожі для Густава стали відвідини картинної галереї в палаці родини Бальбі, що у Генуї. Він пережив внутрішнє осяяння перед картиною «Спокуса святого Антонія» фламандського живописця XVI століття Пітера Брейгеля-старшого. Полотно Брейгеля, як і більшість його творів, відзначалося великою кількістю фігур і значною деталізацією кожної з них. Крім єгипетського самітника Святого Антонія, художник зобразив спокуси у вигляді дивних істот: «голови, що вивалюються з черева тварин; жаби з руками, що стрибають по землі; чоловік із червоним носом на потворному коні, оточений демонами; крилатий дракон у польоті...» Густав пережив містичне відчуття єднання з цією картиною, вона затьмарила для нього всі шедеври галереї. І відчув бажання докладно передати пережите у вигляді літературного твору.

Роботі над драматичною феєрією «Спокуса святого Антонія» — твором, схожим на середньовічний жанр видіння, — передували тривалі добросовісні історичні та сходознавчі студії. Святий Антоній — відлюдник, засновник християнського чернецтва, що жив у Єгипті в кінці III — на початку IV століття нашої ери. Лише обдумавши історичне тло, Флобер розпочинає сам твір. Робота над ним просувається важко, виснажуючи автора. Нарешті 12 вересня 1849 року він надсилає листа паризькому другові Максиму Дю Каму: «Я завершив "Святого Антонія". Чекаю!» Запрошення також отримав Луї Бує, поет і давній друг Густава ще з руанського коледжу.

Максим Дю Кам

Дю Кам і Бує — непересічні поціновувачі мистецтва, у них чудовий художній смак, і в майбутньому вони обидва стануть відомими літераторами. Флобер вирішив улаштувати для них читання вголос, розраховуючи почути професійну думку митців і водночас близьких людей, які не стануть приховувати від нього правду. Щоб отримати цілісне враження, друзі пообіцяли нічого не казати під час читання і висловити свою думку лише після його закінчення. Схвильований автор, тримаючи в руках рукопис обсягом у 500 сторінок, вигукнув: «Якщо ви не будете кричати від захвату, вас уже нічим не пройняти!»

Читання тривало чотири дні по вісім годин у день. Четвертого дня Флобер закінчив і спитав: «Щиро скажіть, що ви думаєте?» Вердикт друзів був безжальним: «Ми думаємо, що ти маєш кинути цей рукопис у піч і ніколи про нього не згадувати». Щоб заспокоїти розчарованого друга, радять йому забути про романтизм, відмовитися від ліричних відступів і нестримних фантазій. І пропонують використовувати не містичні, а прозаїчні повсякденні сюжети, як це робить, наприклад, пан де Бальзак. Густав не знає що відповісти, він відчуває повне спустошення, і ставить собі прикре питання — навіщо стільки часу й сил витрачати на писання, якщо не здатний створити шедевр.

Професійна літературна кар’єра

Від творчої кризи Флобера рятує тривала поїздка на Схід (1849-1851), організована Максимом Дю Камом. Письменник прагне забути творчий провал, відволіктися і водночас задовольнити свою давню цікавість: він з дитячих років марив Сходом. Бажання там побувати посилилося під час роботи над «Спокусою святого Антонія». З міркувань здоров’я радикально проти була лише мати (батько помер 1846 року), однак лікарі її запевнили, що Густав в гарній формі, а подорож — це розвага, яка може піти навіть йому на користь.

Друзі відвідали Єгипет, Єрусалим, Назарет, Віфлеєм, Дамаск, острів Родос, малоазійське місто Смирну і Константинополь — столицю Османської імперії. На початку 1851 року вони прибули в Грецію, потім у південну Італію і в червні 1851 року Флобер уже був у Круассе. Схід вразив його уяву, однак навіть на тлі екзотичних пейзажів його продовжують мучити думки про майбутнє: «Ким я буду після повернення? Що стану писати? [...] я помру, так і не зрозумівши самого себе, і, можливо, навіть не написавши твору, який покаже, на що я здатен».

Упродовж подорожі Флобер переживає «напади несамовитої пристрасті до літератури», під час яких обмірковує плани своїх майбутніх творів. За спогадами Дю Кама, особливе місце у цих роздумах посідає ромам «Пані Боварі».

Найважливішою зміною, яка відбулася з письменником на Сході, стала зміна його творчої манери. Усе, написане Флобером до цієї мандрівки, також щоденники і листи, відзначалося високою емоційністю, суб’єктивністю і зосереджувалося на зображенні бурхливих переживань. Однак його східний подорожній щоденник підкреслено лаконічний, спокійний, неемоційний і зосереджений на описі побаченого. Для відтворення «романтичного раю» — екзотичного східного колориту, незвичної архітектури та звичаїв місцевих «нецивілізованих» народів — письменник обирає підкреслено реалістичну манеру.

Насправді побачене на Сході Флобер переживає бурхливо та по-романтичному, він часто «впадає в мрійництво і випадає з реальності». Його листи до матері та Луї Бує за манерою письма нічим не відрізняються від його попередніх творів. Однак у щоденнику письменник свідомо, всупереч своєму темпераменту і баченню світу, боровся з романтиком у собі. Потрапивши до Греції і стоячи під горою Парнас, Флобер занотовує: «Ми вітаємо Парнас і уявляємо собі, яку борю почуттів викликав би його вигляд в душі романтика...»

У 1851 році Флобер починає писати свій найвідоміший роман «Пані Боварі». Він збирається втілити в життя звичайний прозаїчний сюжет про невірну дружину і хоче зробити це своїм новим стилем — без романтичного багатослів’я, точно, лаконічно, зосередившись лише на зображуваному. «Я розпочав вчора увечері мій роман. Передбачаю тепер труднощі стилю. Не така проста справа — бути простим», — написав він у листі. На зміну романтичному натхненню приходить важка праця над кожним написаним словом. Він працює 10-12 годин на день, щоб написати півсторінки тексту, але вперто придушує в собі романтика заради реалістичного зображення повсякдення. Праця розтяглася на довгі 5 років, однак, як з’ясувалося, зусилля були недаремними.

Роман уперше вийшов друком в шести номерах журналу «Ревю де Парі», співзасновником якого був друг Флобера Максим Дю Кам. Інший друг — Луї Бує, перший читач «Пані Боварі» — переконав письменника, що вагався, здійснити цю публікацію. Суспільний резонанс від роману перевершив усі сподівання автора, і першим його результатом став судовий процес проти Флобера, журналу і друкарні. Звинувачення підтримував державний прокурор, твору закидали образу суспільної моралі. Суд, попри бажання недоброзичливців, перетворився на велику рекламу для Флобера і роману «Пані Боварі». Зрештою, рішення було на користь обвинувачених — вони були виправдані.

Окреме видання, здійснене у квітні 1857 році, викликало справжній ажіотаж. Флобер стає відомим письменником, йому надсилають привітання інші митці, зокрема й Віктор Гюго, вони визнають його талант і захоплюються романом. І це при тому, що «Пані Боварі» — перша публікація Густава Флобера.

Однак слава і видавничі клопоти швидко втомлюють письменника, він повертається в Круассе і намагається якнайрідше з нього виїжджати. Його життя присвячене кропіткій творчій праці. У 1862 році виходить друком його наступний роман «Саламбо», дія якого відбувається у Карфагені ІІІ століття до нашої ери. Щоб досягти найбільшої вірогідності в зображенні далекого минулого, Флобер навіть здійснює поїздку в Туніс, щоб оглянути руїни давнього міста. Як і «Пані Боварі», «Саламбо» мав великий успіх.

Міст імені Густава Флобера в Руані. Центральна частина мосту піднімається, щоб річкою могли проходити вітрильники.

Протягом наступних 18-ти років напруженої праці письменник переробляє і завершує два свої юнацькі задуми — роман «Виховання почуттів» (1869 рік) та драматичну феєрію «Спокуса святого Антонія» (1874 рік), працює на п’єсою, повістями і романом.

Флобер зберіг свою відстороненість від оточуючої дійсності, яку вперше відчув у 1844 році. Він мало цікавився суспільно-політичними проблемами Франції, зберігав урівноваженість упродовж революцій і воєн, що припали на його життя. Письменник вважав, що справжній митець повинен жити у «башті зі слонової кістки» і сприймати події в довколишньому світі як дрібну метушню. Напади «нервової хвороби» переслідували його все життя. Під час одного з таких нападів, що стався 8 травня 1880 року, Густав Флобер помер.

РОМАН ГУСТАВА ФЛОБЕРА «ПАНІ БОВАРІ»

Роман «Пані Боварі» — важлива точка відліку не лише у творчості Густава Флобера, а й в європейській літературі XIX століття. Твір ніби розділив усю реалістичну літературу на дві частини — до і після «Пані Боварі».

Творчість письменників-реалістів першої половини XIX століття припала на період, коли реалістична література розвивалася одночасно й у взаємодії з романтичною, причому провідна роль належала саме романтичній літературі. Тому твори реалістів відзначалися деякими рисами романтизму. Навіть у повістях і романах таких видатних майстрів реалістичної прози, як Опоре де Бальзак і Фредерік Стендаль можна знайти романтичні елементи. Наприклад, Флобер бачив «невірогідності» і «перебільшення» в образах персонажів Бальзака (згадайте образ Гобсека в повісті «Гобсек», вивченій вами у 9 класі). Подібні зауваги можливі й щодо персонажів роману Стендаля «Червоне і чорне». Наприклад, образ Жульєна Сореля можна витлумачити як занадто яскравий, його честолюбство занадто пристрасне, а здібності занадто видатні.

Роман «Пані Боварі» став першим у європейській літературі XIX століття твором, у якому не було жодних ознак романтизму, він був свідомо створений у реалістичній манері на всіх рівнях: починаючи від головного конфлікту, сюжету, образів героїв і закінчуючи стилем написання. Флобер віддав багато сил тому, щоб художній світ роману навіть у дрібних деталях відповідав реальній дійсності. Дослідники творчості письменника провели велику роботу і встановили всіх, хто міг виступити прототипом кожного персонажу «Пані Боварі», знайшли села, містечка і маєтки, які були використані для зображення місця подій.

Поза сумнівом, Флобер використав у романі багато особистих спостережень, спогадів, вражень, розповідей і навіть газетних повідомлень. Однак він не мав на меті описувати конкретних людей, а, як письменник-реаліст створював типові характери в типових обставинах: «Моя пані Боварі в цю саму мить страждає і плаче в двадцяти французьких містечках одночасно».

Першим поштовхом для Флобера до створення реалістичного роману з простим сюжетом стала розмова з друзями Максимом Дю Камом і Луї Бує після провального читання «Спокуси святого Антонія» в 1849 році. Друзі заспокоювали письменника і намагалися підказати нові шляхи для творчості. За спогадами Дю Кама, раптом Луї Бує вигукнув: «Чому б тобі не написати історію Деламара?»

Лікар Ежен Деламар, учень Флобера-старшого, жив у селі на околицях Руана, і його історія була широко відома в тих місцях. Уперше Деламар одружився на жінці, старшій за себе, а коли невдовзі вона померла, одружився вдруге на дівчині Дельфіні Кутюр’є. Дельфіна у шлюбі почувалася вільно, зраджувала чоловікові, витрачала гроші на прикраси й одяг, робила борги і, зрештою, заплутавшись, померла, ймовірно, внаслідок самогубства. У 1849 році через кілька місяців після її смерті помер і Ежен, залишивши сиротою маленьку доньку.

Флобер визнав, що ідея чудова, але вона його не надихнула — він не збирався писати провінційний побутовий роман. Однак подорож на Схід утвердила Флобера в думці використати цей сюжет і таки написати провінційний побутовий роман. Він розпочав «Пані Боварі» згідно з відміткою на рукописі 19 вересня 1851 року в день Святого Густава.

Незважаючи на те, що історія лікаря Деламара повністю відповідала сюжету роману «Пані Боварі», вона стала лише загальною схемою для роботи письменника. Флобер перетворив банальну провінційну історію подружніх зрад і грошових розтрат на глибокий психологічний роман

Головний конфлікт у творі — це конфлікт романтичних ілюзій головної героїні Емми Боварі та вульгарної дійсності невеликих провінційних містечок, у яких їй довелося жити. Емма невдоволена довколишнім світом, відчуває тугу і внутрішню потребу змін. Захоплення романтичною літературою вказує їй шлях. Героїня переконана, що зображений у книгах романтичний світ — це безумовний взірець, за яким потрібно жити у світі реальному. Вона щиро очікує, що відомі їй прекрасні романтичні історії рано чи пізно стануться з нею і її життя докорінно зміниться. Емма йде за власними почуттями, шукає близьку романтичну душу і, долаючи перепони, уперто намагається реалізувати мрію — змінити реальний світ на свою корить і прожити у ньому пристрасне романтичне життя.

Зображення суспільства в романі

Реальний світ, який викликає невдоволення героїні, представлений провінційними містечками, зокрема «чималим містечком» Йонвіль, де розгортаються основні події твору. Весь Йонвіль — це один майдан, на якому розташовано критий ринок, мерію і церкву, та одна вулиця з аптекою, заїздом, нотаріальною конторою, крамничками і будинками городян. Життя в «глухому закутку» йде нудно й одноманітно, як годинник по колу, пожвавлення настає лише в базарні дні у середу.

Символом цієї одноманітності є акцизник Біне, який щодня в один і той самий час приходить в заїзд на обід і сідає на одне й те ж саме місце за одним і тим самим столом. З нудьги молодий клерк Леон Дюпюї, що працює в нотаріуса, не знає куди себе подіти і виходить з дому щовечора, сподіваючись на зустріч з подорожніми, щоб бесідою з ними хоч якось розвіятися. Жінки з цією ж метою займаються пересудами і підгляданням за сусідами.

Французьке провінційне містечко поблизу Руана (поштова листівка кінця XIX — початку XX століття)

Коло зацікавлень мешканців містечка вкрай обмежене: зазвичай вони занурені у свої дрібні побутові інтереси, більшість з яких пов’язана з отриманням прибутку. Аптекар Оме незаконно надає лікарські послуги, акцизник Біне займається браконьєрством, крамар Лере займається лихварством, священик Бурнізьєн підробляє ветеринарною справою, нотаріус тісно пов’язаний з крамарем, він бере в нього гроші для позичок клієнтам під заклад майна, а також має ще один додатковий бізнес — використовує кошти своїх поручителів для спекуляцій на біржі. Вершиною неприкритого цинізму в гонитві за прибутком є поведінка сторожа при кладовищі, який вільні від могил ділянки засаджує картоплею. Усі ці обивателі загрузли у «мізерії буденщини», їхнє життя безсенсовне.

На тлі сірої буденщини Флобер зображує не менш сірі характери. «Я зараз в сфері пильного спостереження найпересічніших подробиць. Мій погляд зосереджений на душевній цвілі» — написав він своїй подрузі під час праці над «Пані Боварі». Персонажі роману недалекі, самовдоволені, лицемірні, марнославні, але всі ці риси позначені душевною убогістю і егоїзмом. Їхнє лицемірство і марнославство має просту мету — забезпечення комфортного існування, не гребуючи засобами, демонструючи зовнішню добропорядність. Пристрасть для мешканців провінційних містечок — це бажання розбагатіти, отримати чергову посаду чи стати кавалером ордена, але аж ніяк не кохання.

Егоїзм і моральна деградація обивателів Йонвіля набули ще огиднішої форми після смерті головної героїні Емми. Використовуючи депресію її чоловіка Шарля Боварі, «всі почали гріти руки». До Шарля приходили нові і нові люди, які стверджували, що Емма їм заборгувала, хоча більшості цих боргів вона не робила. Завершилося все тим, що Еммина улюблена й вірна служниця втекла з коханцем, прихопивши із собою гардероб покійної пані.

Сюжет роману «Пані Боварі»

Роман «Пані Боварі» розпочинається з історії Шарля Боварі, скромного, старанного, не надто розумного сільського парубка. Долею Шарля переймалася мати, саме вона наполягла, щоб син потрапив до руанського коледжу, а згодом став «студіювати медицину». Після отримання Шарлем звання «санітарного лікаря» мати знайшла йому роботу в містечку Тост і оженила на жінці, старшій за нього з розрахунку на значні статки невістки.

Під час лікарської практики Шарль Боварі познайомився з Еммою Руо — донькою заможного сільського господаря. Між молодими людьми виникла симпатія. Після несподіваної смерті дружини лікар Боварі вирішує свататися до Емми. Проте він не надто вірить в успіх свого задуму, адже дівчина така гарна, а її батько такий багатий. Однак зовсім несподівано пан Руо підтримав його наміри. Старий господар керувався принципом: майбутній зять «чоловік порядний, ощадливий, освічений, такий за посагом дуже тягтися не буде».

Далі сюжет роману пов’язаний із життям головної героїні Емми Боварі. Молода жінка швидко розчарувалася у своєму заміжжі. Чоловік і буденне одноманітне життя почали її дратувати, вони зовсім не відповідають її уявленням про щасливе життя і пристрасне кохання, які вона отримала з романтичних книг. Тому Емма домоглася переїзду сім’ї у більше містечко Йонвіль.

Емма і Шарль Боварі (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Містечко Йонвіль виявилося не набагато жвавішим, ніж Тост. Єдина людина, з якою Емма заприятелювала, став молодий клерк Леон Дюпюї, що нудився не менше за неї. У Йонвілі молода жінка народила доньку, та це не змінило її поведінки. Їй було приємно бачити Леона, хоча їхні стосунки не виходили за межі пристойності. Коли ж Емма нарешті вирішила, що її почуття відповідають романтичним стандартам і вона кохає юнака, Леон саме втомився від пісного Йонвіля, свого «безплідного кохання» і поїхав у Париж завершувати освіту.

За розчарованою Еммою почив упадати багатші землевласник Родольф Буланже. У них розвивався бурхливий і тривалий роман. Жінка настільки захопилася, що зробила коханцю романтичну пропозицію — разом утекти з Йонвіля і розпочати нове життя. Родольф погодився, але в домовлений день замість нього прийшов служник із листом, у якому була чемна відмова від втечі.

Емма переживає настільки велике потрясіння, що впадає в нервову гарячку і довго хворіє. Як тільки хвороба відступила, Шарль везе дружину в Руан, щоб розважити її театральною виставою. У театрі вони випадково зустрічають Леона Дюпюї, який після паризького навчання отримав посаду в Руані. Емма, згадавши старі почуття, не заперечувала проти нового роману.

Кохання, розділене відстанню потребувало коштів. Щоб знімати кімнату в руанському готелі, робити подарунки коханцю, купувати для себе дорогі речі, жінка почала підписувати боргові зобов’язання (векселі) крамарю Лере. Коли суми стали значними, до оселі Боварі прийшли судові виконавці. Емма, яка зовсім заплуталася грошових справах і змушена була постійно всім брехати, вирішує покінчити з усіма проблемами і випиває отруту.

Особливістю сюжету роману «Пані Боварі» є його надзвичайно довга експозиція, яка за обсягом більша, ніж зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка разом узяті. Експозицією є події твору, починаючи від історії життя Шарля Боварі й аж до хвороби Емми після розриву з Родольфом.

Зав’язка відбувається під час несподіваної зустрічі в руанському театрі Шарля і Емми Боварі зі своїм старим знайомим Леоном Дюпюї.

Розвиток дії збігається з розвитком стосунків Леона і Емми. Жінка, зав’язавши роман на відстані, добивається від чоловіка дозволу брати в Руані уроки гри на фортепіано. Насправді ці дні вона присвячує Леонові. Щоб роздобути грошей, Емма з намови лихваря Лере хитрістю змушує Шарля, який їй безмежно довіряв, зробити на неї нотаріальне доручення, що давало їй право розпоряджатися майном сім’ї. Завдяки цьому дорученню всі підписані нею зобов’язання ставали чинними. Коли Лере зрозумів, що з жінки, яка потрапила до нього в тенета, вже нічого взяти, він опротестував її векселі у суді.

Кульмінація роману — це усвідомлення Еммою, в яку халепу вона потрапила. Щоб уникнути скандалу, героїня оббігала всіх руанських банкірів, попросила Леона знайти гроші, потім у відчаї звернулася до зовсім чужих людей, які, на її думку, могли мати достатні суми, — йонвільського нотаріуса і акцизника. І, нарешті, згадала навіть колишнього коханця Родольфа. У день, коли конфіскація майна стала неминучою, «мов прірва розступилась перед нею».

У розв’язці йдеться про долю Шарля Боварі, його доньки Берти і для контрасту — про долю найуспішнішого обивателя Йонвіля аптекаря Оме.

Композиція роману «Пані Боварі»

Довга експозиція створила незвичну композицію твору. Значний обсяг експозиції дослідники пов’язують з бажанням автора передати нудьгу, тягучу одноманітність і сірість провінційного життя, а також зі складною еволюцією образу головної героїні, яку неможливо відобразити в короткій експозиції.

Композиційно експозиція роману дуже неоднорідна і складається з кількох частин, які виразно відмінні одна від одної. Дві її частини — історії життя Шарля Боварі та Емми Руо до їхнього шлюбу — знайомлять читача з характерами, уподобаннями, бажаннями і життєвим досвідом героїв.

Три інші частини — перебування подружньої пари Боварі в Тості, їхнє життя в Йонвілі і платонічні стосунки Емми з Леоном Дюпюї, а також опис її бурхливого роману з Родольфом — вводять Шарля і Емму в середовище маленького провінційного містечка. У цих частинах автор показує еволюцію їхніх образів під впливом життя в глушині, а також ознайомлює читача з багатьма персонажами, які будуть задіяні в основній частині роману. Відповідно на момент завершення експозиції про Шарля, Емму, Леона і середовище, у якому вони діють, відомо все. І це дає змогу письменнику розгорнути перед очима читача повноцінну драму Емми Боварі, не відволікаючись на роз’яснення контексту.

Емма Боварі (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Головна особливість композиції твору — це наявність, крім головної кульмінації, ще трьох додаткових кульмінаційних центрів у експозиції.

Перший кульмінаційний центр пов’язаний із подіями, що розгорнулися в Тості. Пана і пані Боварі було запрошено на бал до маркіза д’Андервільє, якому Шарль вдало видалив нарив у горлі. Перебування Емми на балу посеред розкошів справжнього замку і аристократичних гостей стало кульмінацією її перебування в Тості з нелюбим чоловіком. Вона зажадала переїзду.

Другий кульмінаційний центр — це відкриття Емми, що вона закохана в Леона. Героїня переживає внутрішнє збурення і не знає, як правильно вчинити.

Третій кульмінаційний центр — це події, пов’язані з втечею Емми і Родольфа. Після відмови Родольфа героїня, не тямлячи себе, мало не вчинила самогубство і лише випадок перешкодив її наміру.

Еволюція Емми Боварі

Емма Боварі з дитинства відзначалася мрійливістю і не знаходила душевної розради в розміреному сільському житті на батьківській фермі.

Освіту дівчина здобула в монастирі, де навчилася танцювати, малювати, вишивати, грати на фортепіано і засвоїла основи географії. Спочатку черниці покладали надії, що Емма обере для себе «релігійне покликання», настільки ревно тринадцятирічна учениця перейнялася молитвами, катехізисом і церковними відправами. Черниці вважали, що дівчина живе глибоким духовним життям, але вони помилялися. Їхня підопічна була напрочуд поверховою людиною, її вабили лише зовнішні ознаки релігійності. У церковних відправах, до яких вона навіть не дослухалася, їй подобалася млосна містична атмосфера, а в молитовнику — красиві «побожні малюнки, облямовані блакитними віньєтками».

Внутрішній розвиток Емми визначили романтичні книги, які вона читала потай. Романтизм у Франції 1840-х років був модним напрямом, тому на догоду невибагливій публіці комерційні літератори писали твори в романтичному стилі. Дія в них розгорталася на лоні екзотичної природи або в аристократичних замках. Основною темою було пристрасне кохання двох споріднених душ, які долають перепони, що заважають їхньому щастю.

Зростає захоплення Емми романтичною літературою — у її свідомості відбувається підміна цінностей. Сільському життю, яке завжди видавалося їй вульгарним і нудним, донька фермера протиставила не духовні досягнення, про які писали митці-романтики, а лише зовнішні романтичні ознаки, взяті з дешевих комерційних підробок, — замки, маркізи, пристрасті, «кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанах». Навіть читаючи твори Вальтера Скотта і Віктора Гюго, вона бачила в них лише це.

Своє щастя Емма почала пов’язувати з коханням, але її уявлення про це почуття було далеким від звичайного: це мала бути бурхлива пристрасть, раювання з коханим, про яке вона так багато читала. Дівчина чекала «рицаря з білим султаном на вороному коні». І зрозуміло, що її обранець мав поділяти її романтичні ілюзії і розуміти з півслова.

Своє буденне життя після монастиря Емма сприймала болісно, вона відчувала себе «вкрай розчарованою істотою». Усе, що її оточувало, видавалося їй «чимось винятковим у житті, прикрою випадковістю, що не знати як звалилась на її голову, але поза цим тісним колом буяв безмежний світ блаженства й пристрасті». Тому для неї життєві зміни — це насамперед зміна місця проживання. Зрозуміло, що найромантичніші люди живуть у Парижі, але і за межами її рідної ферми в найближчому містечку точно мало бути краще.

Емма Боварі (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Емма вийшла заміж за Шарля тому, що на фермі її батька він виглядав достойним романтичним героєм, який ще й жив у місті. До шлюбу їй навіть здавалося, що вона його кохає, але, що таке справжнє кохання не знала, тому порівняла те, що відбувалося між нею і Шарлем, з описом «блаженства, жаги, сп'яніння, які здавалися їй такими прекрасними в книжках». Порівняння відбулося не на користь нудного і недолугого провінційного лікаря, тому розчарована Емма дійшла висновку, що помилилась і насправді не кохає його.

Важлива внутрішня зміна героїні відбулася на балі в маркіза д’Андервільє. Емма вперше не прочитала в книгах, а на власні очі побачила, що аристократичний розкішний світ існує насправді, маркізи і віконти бувають живими, вони навіть передають любовні записки дамам. Стоячи біля вікна і споглядаючи селян у саду біля замку, Емма зрозуміла, що її справжнє життя тут, на пишному балу, а «минуле життя, досі таке ясне, цілком відходило в тінь». Удома вона символічно спалює в каміні свій весільний букет.

Леон Дюпюї (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Уже з утвердженими романтичними ілюзіями Емма переїхала в Йоивіль, де зустріла Леона Дюпюї. Платонічні стосунки з Леоном — важливий етап її внутрішніх змін. Уперше в житті вона зустріла людину, зовнішність, поведінка і сфера уподобань якої відповідали її романтичним уявленням. Леон був у неї закоханий, демонстрував таке ж захоплення романтикою і полюбляв млосні розмови про споріднені душі. Еммі знадобився час, щоб сприйняти його як коханого, але коли це сталося, «серце їй затьохкало від радощів». Нарешті вона на практиці, а не з книжок, встановила, що романтичне кохання дійсно буває!

Однак Еммі важко переступити через свої уявлення про порядність («я чесна») і насолодитися омріяним романтичним коханням, тому вона стримує в собі почуття і тримає Леона на відстані. Їй дуже хочеться, щоб якийсь романтичний випадок зняв з неї відповідальність, щоб сталися «випадковості й катастрофи», які б розкрили її почуття, або щоб Леон сам про них здогадався. І лише після від’їзду юнака кохання перемагає порядність. Емма у розпачі і шкодує, чому не кинулася йому в обійми і не вигукнула: «Ось я, я твоя!»

Цією перемогою скористався Родольф Буланже, який чудово знав усі романтичні прийоми зваблення жінок. Після першого побачення героїня радіє як дитина: «У мене є коханець! Коханець!» Емма очікувала, що тепер «зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати». Усе станеться, як у прочитаних нею книгах, — вона буде на «осяйній вершині почуттів», а «буденщина» залишиться десь далеко внизу.

Родольф, звісно, ж не планував досягати жодних вершин:, його цікавила банальна і вульгарна інтрижка, тому з часом «він став недбалим» і перестав поводитися, як належить романтичному коханцю. Їхні стосунки перестали бути пристрасними і, зрештою, нічим не відрізнялися від прісних стосунків давньої подружньої пари, яких Емма так прагла уникнути. Героїня хотіла все змінити, організувавши романтичну втечу, але зазнала поразки. Родольф відмовився втікати з нею, і вона зрозуміла, що її просто використовували.

Зрада Родольфа спустошила Емму, вона пережила хворобу, тяжку душевну кризу і спокутувала свій гріх «надмірною доброчесністю». Однак відвідини руанського театру повернули героїню до романтичних поривань. Вона поринула в «казковий світ» романтичної опери про палке кохання, яке призвело до загибелі закоханих. У голосі співачки вона впізнала «все те сп'яніння, всі ті страждання, від яких мало не вмерла сама». Єдина різниця, на її думку, полягала в тому, що так сильно як героїню опери, її «ніхто на світі» не кохав.

У цей час дуже до речі нагодився Леон, у якому вона побачила очікувану романтичну чистоту і незіпсованість. Емма відчайдушно переконує себе, що нові стосунки — справжнє пристрасне кохання, а Леон — її романтичний герой, але водночас у глибині душі сама не вірить у це.

Щоб її стосунки точно відповідали зовнішнім ознакам «романтичного кохання», вона знімає розкішний номер в дорогому готелі, купує розкішний одяг з журналів мод, з підкресленою пристрасністю поводиться з коханцем. Але марно. Дуже швидко жінка стає «подразливою, вередливою», розчаровується в Леонові й починає мріяти про ідеального романтичного героя, якого так і не зустріла, — «благородну натуру, повну високих і разом з тим витончених почуттів, з серцем поета і видом ангела». Хоча, зрештою, доходить висновку — знайти таку людину неможливо. Та й чи варто її взагалі шукати: «Все тлін, все омана!»

Свою смерть Емма сприйняла як визволення: «Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її».

Героїня пройшла довгий шлях від наївної сільської дівчини, що дивилася на світ «щиро, сміливо і довірливо», до зрадливої дружини, для якої брехня стала «потребою, манією, насолодою». Її романтичні ілюзії виявилися такими ж вульгарними, як і буденщина, від якої вона втікала, а романтичні пристрасті — самообманом, який привів лише до банкрутства і смерті.

Образи персонажів твору

Образ Шарля Боварі в романі «Пані Боварі» розкритий найповніше після образу його дружини. Упродовж твору Шарль постає як несамостійний, обмежений, невпевнений у собі, готовий терпіти образи, неамбіційний, але наполегливий і добрий. Коло його інтересів приземлене, зазвичай його цікавить успішність поточної лікарської практики і побутове благополуччя. Розмови Шарля «пласкі, як вуличні тротуари». Він абсолютно не романтичний персонаж.

У дитинстві його долею розпоряджалася мати, у першому шлюбі — дружина, у другому шлюбі — Емма. Стосунки Шарля з Еммою відкрили нові риси в характері героя — він щиро любить свою дружину, пишається її талантами, визнає, що вона розумніша за нього, не ревнує і виявляє дивовижну терплячість. На відміну від Емми, Шарль трепетно дбає про доньку і мріє про її майбутнє. Однак абсолютно не підозрює про романтичні ілюзії, що вирують у душі дружини. Він щиро впевнений, що вона з ним щаслива.

Герой відчуває відсутність емоційного контакту з Еммою, але завжди знаходить виправдання для будь-яких її примх і готовий повірити слову дружини, навіть коли очевидно, що вона говорить неправду. Його великодушність не має меж. В останній день, коли Емма шукає гроші для лихваря, вона розуміє, що може спокійно розповісти про арешт майна чоловіку, і він пробачить: «Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу». Сама ж вона палко його ненавидить і не може пробачити, що він взагалі став її чоловіком.

Шарль важко пережив смерть дружини, занедбав справи, став марнотратним, наче наслідував спосіб життя покійної Емми. Про зради дружини він дізнався з листів її коханців, які збереглися, але номер, затиснувши в руках пасмо її волосся. Остання фраза Шарля Боварі в романі: «У всьому винна доля».

Коханці Емми Боварі Родольф і Леон такі ж неромантичні персонажі, як і Шарль. Щоправда вони зовсім не такі порядні й наївні. Родольф і Леон — звичайні обивателі з власними уявленнями про стосунки із жінками. Бонн лише використовують романтичні розмови для зваблення і очікують, що для жінок це також лише розмови, які спрощують зближення. Тому їх дивує, дратує, а згодом і лякає бажання Емми проживати справжні романтичні пристрасті. Так, від Родольфа вона очікує спільної втечі, а від Леона — пограбування каси нотаріальної контори для вирішення її фінансових проблем. Емму шокує, що її обранці не роблять бажаного, адже вона вимагає від них лише те, що готова зробити для них сама. Коли героїня говорить Родольфу, що для нього все продала б і «ходила б жебрати по дорогах», вона не перебільшує.

Зловісним у романі постає образ крамаря Лере. Емма Боварі не перша людина, яка потрапила в залежність від його позичок і збанкрутувала. Спочатку, щоб заманити клієнта і спонукати його до витрат, Лере поводиться догідливо, тримається, «злегка зігнувшись, ніби кланяється». Як тонкий психолог, він відстежує людей, що хочуть жити краще, ніж можуть собі дозволити, а потім щедро відпускає їм товар, не вимагаючи негайної сплати. Згодом виставляє всі рахунки, які неможливо сплатити за один раз, і змушує свої жертви підписувати векселі. Водночас не хоче, «щоб у містечку вважали його за кровожерного тигра», тому опротестовує векселі від імені знайомого руанського нотаріуса. З боржниками, в яких уже нічого взяти, поводиться байдуже і цинічно.

Крамар Лере (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Важливим у романі є образ кюре Бурнізьєна. Кюре — людина, занурений у повсякденні господарські й організаційні клопоти. Йому ніколи думати про душі своїх парафіян. У житті Емми був важливий момент, коли після приїзду в Йонвіль вона зрозуміла, що закохалася в Леона, але не знала, як вчинити. Порада кюре для доброї християнки була логічним кроком. Однак Бурнізьєн за своїми клопотами навіть не спромігся її вислухати, а його матеріалістичні уявлення про щастя просто відштовхнули нещасну жінку, яка вагалася між закладеною в ній доброчесністю і набутими уявленнями про кохання.

Найцікавіший другорядний персонаж твору — це аптекар Оме. Значною мірою образ аптекаря постає як антитеза образу Шарля Боварі. Оме успішний, енергійний, щасливий у сімейному житті, встигає вести аптечний бізнес, підпільно надавати лікарські консультації і дописувати в газети про події в Йонвілі. Він обмежений, але претендує на енциклопедичну освіченість, дуже балакучий і готовий будь-з-ким обговорювати будь-яку тему. При цьому претендує на вільнодумство, політичну опозиційність і навіть «революційність».

Однак душевні якості аптекаря сумнівні, він марнославний, мстивий, хамовитий, боягузливий і егоїстичний — власні забаганки важливіші для нього за чужі трагедії. Але саме ці риси привели його до найбільшого в Йонвілі успіху. Одного дня Оме забажав отримати орден Почесного легіону, і після цього всі його опозиційні переконання виявилися порожнім звуком. Щоб досягти бажаної мети, він перестав критикувати владу, запобіг великої ласки в начальства, і, зрештою, отримав омріяний орден. Флобер розглядав Оме як типовий образ провінційного буржуа: «Усі аптекарі Нижньої Сени, впізнавши себе в Оме, хотіли прийти до мене і надавати мені ляпасів».

Об’єктивний стиль Флобера. Психологічні деталі

Роман «Пані Боварі» — це перший твір, який Густав Флобер написав так званим «об’єктивним» стилем. Суть розробленого ним стилю полягає в тому, що присутність автора, його позиція у творі має бути непомітною, вона не повинна відслідковуватися. Йдеться не лише про відсутність авторського «я» — читач не повинен виявляти автора на жодному рівні. Наприклад, Флобер не любив, щоб персонажі довго про щось розмірковували, уникав їхніх внутрішніх монологів, бо вважав це прихованим способом передачі авторської позиції. «Романіст не має права висловлювати свою думку про що б то не було», — вважав письменник.

Аптекар Оме (кадр із фільму «Пані Боварі» режисера Софі Бартез, 2015 рік)

Читач повинен здобувати авторський задум з художнього твору приблизно таким само, як здобуває життєвий досвід з реального світу. Він має проживати твір, пропускати його через себе, і лише наприкінці отримати те, що хотів сказати автор. Відповідно митець, який пише художній твір, перетворюється на деміурга, що створює подобу об’єктивного світу: «Автор у своєму творі має бути як Бог у світобудові — усюди сущим і ніким не зримим».

Об’єктивність твору, на думку Флобера, досягається не копіюванням навколишньої дійсності, не відтворенням зовнішньої правдоподібності, а проникненням у глибинні закономірності людського життя. І лише на основі цих закономірностей, спільних для реальної і художньої дійсності, автор може створити об’єктивний художній твір: «Мистецтво — це правдивий вимисел».

Флобер вважав, що персонажі проживають всередині художнього твору справжнє «об’єктивне» життя, яке визначає не воля автора, а закономірності створеної ним художньої реальності. Самі ж персонажі не поділяються на позитивні і негативні, а зображуються такими, якими вони є в реальному житті — різними і неоднозначними. Письменник повинен творчим зусиллям переселяти себе в персонажа, щоб проживати з ним його життя, а не нав’язувати персонажу своє «я». «Як гарно заговорять твої персонажі, коли ти перестанеш говорити їх устами», — писав він у листі другу. За спогадами сучасників, саме так Флобер писав роман «Пані Боварі». Був випадок, коли, він на стільки проник у світ свого персонажа, що цілий день ридав. А під час праці над сценою отруєння в митця з’явилися описані симптоми, і до нього викликали лікаря.

Об’єктивний стиль вимагав великої майстерності від автора, який відкидав великий арсенал художніх прийомів літературних попередників. Головним інструментом нового стилю стали точні описи, які змушують читача переживати й відчувати все, що зображує автор. Будь-яка неточність може викривити зміст настільки, що авторський задум буде втрачено безповоротно. Унаслідок цього Флобер одержимий пошуком «точного слова», для нього форма і зміст — єдине ціле, тому його кропітка праця над стилем — це праця насамперед над змістом: «Чим прекрасніша думка, тим музикальніша фраза».

Образ Емми Боварі надихнув французького філософа Жюля де Готьє (1858-1942) до створення теорії «боваризму». За цією теорією, «боваризм» — це бажання людини жити в світі ілюзій, а не в реальній дійсності і, всупереч здоровому глузду, уявляти себе не тим, ким вона є насправді.

Об’єктивний стиль накладає обмеження на зображення психологічних станів, зокрема й тому, що Флобер ніколи не дає оцінки своїм героям. Про справжні переживання Емми Боварі та інших персонажів читач дізнається не з монологів (як це було, наприклад, у романі Стендаля «Червоне і чорне»), а вчинків, які вони здійснюють протягом твору. Важливу роль у проникненні в їхній внутрішній світ відіграють художні психологічні деталі

Психологічні деталі через зображення якоїсь незначної зовнішньої риси чи подробиці виявляють внутрішній психологічний стан персонажа і його справжні почуття. Прикладом може бути сцена підготовки до балу Шарля і Емми в замку маркіза д’Андервільє. Шарль переодягся першим і дивився на жінку, яка чепурилася перед дзеркалом. Він підійшов і хотів поцілувати її в плече. «Облиш! — сказала вона. — Сукню помнеш». Із цієї деталі читачу зрозуміло, що йдеться зовсім не про сукню, а про справжнє ставлення Емми до чоловіка.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

• 1. Розкажіть про життєвий шлях Густава Флобера.
• 2. Прокоментуйте захоплення Густава ідеєю «мистецтва заради мистецтва».
• 3. На основі яких подій у письменника виник задум роману «Пані Боварі»?
• 4. Визначте тему та ідею роману «Пані Боварі».
• 5. У чому полягає конфлікт між ілюзіями і реальністю у головної героїні твору?
• 6. Чому ілюзії Емми можна назвати «вульгарним романтизмом»?
• 7. Яким постає оточення Емми Боварі?
• 8. Що стало причиною самогубства Емми і які наслідки воно мало для її близьких?
• 9. Поміркуйте, що є спільною у загибелі Жульєна Сореля і Емми Боварі.
• 10. Розкажіть про особливості «об'єктивного стилю» письменника. Як цей стиль автор застосовує у романі?
• 11. Порівняйте особливості психологізму у Густава Флобера і Фредеріка Стендаля.
• 12. Доведіть, що роман «Пані Боварі» належить реалістичної літератури
• 13. Визначте риси жанру соціально-психологічного роману у творі Густава Флобера.

Соціальна та громадянська компетентності

Реалісти вважали, що їхні твори мають нести у собі повчальну думку. Які, на ваш погляд, повчальні думки «зашифрував» Густав Флобер у романі «Пані Боварі»? Відповідь обґрунтуйте.

Скористайтесь посиланням https://cutt.ly/i42B3QX або QR-кодом і перегляньте на каналі «UA: Культура» випуск № 8 передачі «#БіблоFUN» (26 хвилин).

Випишіть головні тези переглянутого випуску.

Які паралелі проводить автор передачі та з якими творами він порівнює роман «Пані Боварі»? Яка спільна тема об’єднує згадані твори літератури XIX століття?

Що особливого побачив автор передачі у фіналах творів XIX століття, написаних письменниками-чоловіками? Якими ж є фінали літературних текстів, створених письменницями-жінками?

З’ясуйте, що означає термін «феміністичний», вжитий у передачі? Чим, на вашу думку, можна пояснити появу феміністичної літератури? Твори яких авторів, згаданих у передачі, ви читали? Випишіть у зошит прізвища письменників і письменниць та назви їхніх літературних текстів.

Радимо прочитати

Герберт Уеллс «Невидимець»