Всесвітня історія. 9 клас. Ладиченко

§ 15. Німецька імперія в 1871-1913 рр.

Актуалізація знань. Складіть хронологічний ланцюжок подій: битва під Садовою, король Пруссії «дарував» підданим конституцію, війна з Данією, війна Пруссії та Франції.

1. Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р. 18 січня 1871 р. німецькі королі, герцоги й князі, зібравшись у Версалі, на території переможеної Франції, проголосили короля Пруссії Вільгельма І кайзером (імператором) Німеччини. Політичну систему країни було визначено імперською конституцією, ухваленою у квітні 1871 р. Історичні традиції наклали відбиток на нове державне утворення. Імперія складалася з 25 автономних держав: 22 монархій і трьох вільних міст. Провідне місце в імперії посіла Пруссія - ініціатор і головний рушій об’єднання німецьких земель.

Документ

Конституція Німеччини. 16 квітня 1871 р.

Імперське законодавство здійснюється Союзною радою і рейхстагом. Згода більшості в тому й іншому зібранні необхідна для імперського закону і встановлює його.

Союзна рада складається з представників держав, що входять до союзу, між якими голоси розподіляються так, що Пруссія одержує 17 голосів із 58.

Президентство в союзі належить королю прусському, який має титул німецького імператора. Імператор є представником імперії в міжнародних зносинах; від імені імперії оголошує війну й укладає мир, вступає в союзи та інші договори з іноземними державами... Імператорові належить розробка та публікація імперських законів і нагляд за виконанням останніх.

• Визначте форму правління німецької держави за конституцією 1871 р.

Вищим законодавчим органом країни став рейхстаг (імперський з’їзд), що обирався на підставі загального виборчого права. Проте його права були обмежено бундесратом (від нім. Bundesrat - Союзна рада) імперії і кайзером. Бундесрат, що виконував функції верхньої палати парламенту, формувався з представників німецьких монархів і вільних міст. Пруссії належало в рейхстазі 17 місць із 58, вона мала право вето (заборони) у випадку зміни конституції країни. Виконавча влада була цілком незалежною від законодавчої. Кайзер особисто призначав канцлера імперії, який був відповідальним лише перед ним.

Державний устрій Німецької імперії

Конституція 1871 р. мала й прогресивні аспекти. Хоча титули й станові привілеї дворянства не скасували, конституція гарантувала всім німцям, незалежно від походження, рівне право на обіймання державних посад, володіння власністю і підприємницьку діяльність.

2. Економічне піднесення країни. В останній третині XIX - на початку XX ст. німецька економіка зробила потужний крок уперед, поступаючись темпами розвитку лише США. Уже в 70-х роках XIX ст. Німеччина за промисловим розвитком обігнала Францію, а на початку XX ст., залишивши позаду Англію, вийшла на перше місце в Європі та стала другою (після США) індустріальною державою світу.

Німецькі підприємці успішно впроваджували новітні досягнення науки й техніки, передові технології. Держава заохочувала розвиток важкої індустрії та захищала її інтереси від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. Поєднуючи лотаринзьку руду з вугіллям Рурського та Саарського басейнів, німці створили потужну паливно-металургійну базу, а французькі мільярди використали для фінансування розвитку індустрії та транспорту.

Подумайте!

Які з означених причин швидкого економічного зростання Німеччини мають вирішальне значення, а які - другорядне? Можливо, усі вони однаково важливі?

Індустріальне піднесення у країні супроводжувалося утворенням потужних промислових об’єднань, багато з яких перетворилися на монополії. Зокрема, у вугільній промисловості панував Рейн-Вестфальський вугільний синдикат, в електротехнічній - фірми АЕГ, «Сіменс-Шуккерт» і «Сіменс-Гальське». Безумовне лідерство на ринку озброєнь Німеччини на початку XX ст. належало концерну відомого «гарматного короля» А. Круппа.

Економічну потужність Німеччини було зосереджено в руках фінансово-промислових магнатів, таких як Крупп, Тіссен, Кірдорф, Стіссен, Ганземан тощо. Захопивши провідні позиції в економіці, фінансова олігархія помітно впливала й на політичне життя.

3. Внутрішня політика Німеччини. Отто фон Бісмарк. Перший канцлер Німецької імперії, її «хрещений батько», князь Отто фон Бісмарк користувався повного довірою Вільгельма І й фактично сам керував країною впродовж 20 років, з 1871 по 1890 р. Як вам уже відомо, завдяки розуму, енергії, величезній волі цей видатний політичний діяч заслужив у сучасників прізвисько «залізний канцлер».

З утворенням єдиної німецької держави своє перше завдання Бісмарк вважав виконаним. Тепер він спрямував свої зусилля на централізацію влади в імперії, забезпечення першості Німеччини в Європі. Будучи представником дворянської військової касти, він одночасно всіляко сприяв промисловому зростанню Німеччини та прагнув рахуватися з інтересами великої німецької буржуазії. Бісмарк першим з європейських політиків відмовився від застарілого принципу державного невтручання в економіку. З огляду на зростання конкуренції на світовому ринку він зумів провести через рейхстаг закон, який захищав німецьку промисловість і сільське господарство протекційними митами.

Конрад Зіменрот. Бісмарк і Вільгельм І. 1887

Одним з провідних напрямів політики Бісмарка стало зміцнення військової могутності імперії. У 1874 р. він домігся від рейхстагу згоди на затвердження військових витрат на сім років уперед. Після цього військове відомство було фактично звільнено від парламентського контролю і канцлер безперешкодно збільшував витрати на військові потреби.

Подумайте!

Чому Бісмарк так наполегливо піклувався про зміцнення німецької армії?

Проводячи політику централізації імперії, Бісмарк рішуче придушував будь-які спроби опору своєму курсові. Так, на початку 70-х років він розпочав наступ на католицьку церкву, навколо якої згуртувалися всі сепаратистські сили країни. Формально антиклерикальні заходи Бісмарка було спрямовано проти засилля духівництва у сфері культури, тому вони й дістали назву культуркампф (боротьба за культуру). Однак фактично удару зазнавало автономне становище церкви в державі, її вплив на політичне життя країни. Поступово гоніння на церкву слабшали, але католицька опозиція більше не загрожувала центральній владі.

Серйозну загрозу своїй політиці Бісмарк вбачав також у зростанні впливу революційної німецької соціал-демократії. У 1878 р. він провів через рейхстаг винятковий закон проти соціалістів, який фактично поставив партію поза законом. Але, розправившись із лівою опозицією, Бісмарк виявив неабияку гнучкість і схильність до соціального реформізму. З його ініціативи рейхстаг ухвалив закони про страхування на випадок хвороби (1883 р.), виробничого травматизму (1884 р.) і втрати працездатності (1889 р.). У 1889 р. запровадили також пенсії для робітників із 70-річного віку. Тож Німеччина стала першою країною із соціальним законодавством.

Робота у групах. Перегляньте відео про діяльність О. фон Бісмарка. Використовуючи матеріали параграфа та інформацію з відео, складіть замітку про внутрішньо- та зовнішньополітичні заходи, яких вживав Бісмарк.

https://cutt.ly/UWgfwpH

(тривалість 06 хв 28 с)

4. Вільгельм II. Перехід Німеччини до «світової політики». Після смерті Вільгельма І трон незабаром перейшов до його онука - Вільгельма II. Хоча новий кайзер вважався виучеником Бісмарка та його другом, терпіти біля себе Бісмарка та бути його тінню імператор не хотів. Незважаючи на суперечливість характеру, кайзер був досить амбітним та енергійним політиком. Кайзера, зокрема, не влаштовувала обережна зовнішня політика Бісмарка. Вільгельм II і його оточення припускали можливість війни на два фронти (проти Франції і Росії) і були готові до боротьби за переділ колоніального світу. На початку 1890 р. за згоди імператора рейхстаг відхилив пропозицію Бісмарка перетворити «винятковий закон проти соціалістів» на постійний, і незабаром після цього «залізний канцлер» був змушений піти у відставку.

Бурхливий розвиток промисловості, яка переросла можливості внутрішнього ринку, змушував панівні кола країни підтримувати німецьку торговельну експансію, шукати «нових вільних місць» для збуту товарів. Ставши на шлях колоніальних загарбань пізніше за інші країни, Німеччина значно поступалася їм у розмірах захоплених територій. Імперське керівництво гостро потерпало від такої «несправедливості» і, активізуючи колоніальну політику, уперше порушило питання про переділ уже поділеного європейськими державами світу. «Минули вже ті часи, - зазначав у рейхстазі майбутній канцлер Бернгард фон Бюлов, - коли інші народи ділили між собою землі й води. Ми вимагаємо й для себе місця під сонцем».

На відміну від Бісмарка, який вважав, що інтереси Німеччини зосереджено в Європі й колоніальні загарбання лише розпорошують її сили, Вільгельм II оголосив про перехід до «світової політики». Це, зокрема, відбилося на бажанні закріпитися на Близькому, Середньому і Далекому Сході, прагненні до переділу сфер впливу в Африці. Головним напрямком німецької експансії став Близький Схід. У 1899 р. кайзер домігся від турецького султана згоди на будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала з’єднати Берлін, Басру та Багдад (ще її називали 3 Б), після чого розпочалось активне проникнення німецького капіталу на Балкани, до Анатолії і Месопотамії.

Просування німців на Схід і неприховані територіальні претензії Німеччини призвели до різкого загострення її відносин з найбільшою колоніальною державою світу - Англією. Економічне, політичне й колоніальне суперництво двох країн доповнилося гонкою військово-морських озброєнь. Розгорнувши в 1898 р. будівництво потужного військового флоту, Німеччина кинула виклик «володарці морів», загрожуючи її посередницькій торгівлі та зв’язкам з колоніями.

5. Німеччина на початку XX ст. Плекаючи загарбницькі плани й готуючись до війни за переділ світу, панівні кола імперії вжили заходів для згуртовування своїх сил. Намагаючись заручитися підтримкою юнкерів, Б. фон Бюлов провів у 1902 р. через рейхстаг новий митний тариф, який майже вдвічі підвищив мита на ввезене зерно. Після запровадження тарифу в 1904 р. чистий прибуток поміщиків тільки за рік склав 1,5 млрд марок.

У 1906 р. Німеччина пережила сильну урядову кризу, пов’язану з появою у пресі інформації про звірства німецьких колонізаторів у Південно-Західній Африці. Обурення громадськості підтримали преса та парламентська опозиція, і рейхстаг відхилив затвердження асигнувань на придушення повсталих африканських племен. Однак на виборах 1907 р., роздувши націоналістичну пропаганду, фон Бюлов спромігся згуртувати в єдиний блок консервативні й ліберальні партії країни та забезпечити своїм прихильникам більшість депутатських мандатів. Голосами «бюловського» блоку було виділено кошти на завершення колоніальної війни, чергове підвищення мит та нові асигнування на будівництво флоту.

У 1909 р. фон Бюлова на посту рейхсканцлера замінив Т. фон Бетман-Гольвег. Спираючись на блок прусських консерваторів і клерикалів, канцлер цілком підтримував курс Вільгельма II на підготовку війни та перешкоджав будь-яким спробам реформ у країні. За п’ять років перед війною (1909-1914) військові витрати Німеччини збільшилися на 33 % і становили половину всього державного бюджету. У 1913 р. її армія нараховувала 666 тисяч осіб, а флот складався з 232 нових військових кораблів.

Перевіряємо знання

• 1. Які повноваження мав канцлер Німеччини за конституцією 1871 р.?
• 2. Поясніть суть і значення політики «культуркампф».
• 3. Проаналізуйте соціальне законодавство Німеччини.
• 4. Як змінилася внутрішня політика Німеччини за Вільгельма II?
• 5. Що стало причиною різкої активізації і зміни спрямованості зовнішньої політики Німеччини на зламі ХІХ-ХХ ст.?
• 6. Розкажіть про підготовку Німеччини до світової війни.

Удосконалюємо вміння

1. Використовуючи карту (с. 85), простежте напрямки колоніальної політики Німецької імперії.

2. Візьміть участь в онлайн-вікторині «Німецька імперія в 1871-1913 рр.».

https://cutt.ly/pWsvjno

3. Перегляньте відео «Німеччина в 1870-1914 рр. Вільгельм II». Використовуючи матеріали параграфа, інформацію з відео, а також додаткові джерела, складіть історичний портрет Вільгельма II.

https://cutt.ly/PTeXWhW

(тривалість 03 хв 58 с)

Діємо творчо

Робота у групах. «Брейн ринг». Візьміть участь у «батлі» між німецькими політиками О. фон Бісмарком і Б. фон Бюловим і командами їхніх прихильників. Проведіть дебати з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Команди отримують по два аркуші паперу (бажано А 3) і записують здобутки свого лідера й прорахунки опонента, а потім ставлять запитання одне одному щодо наслідків тих чи інших реформ. Перемагає той, чиї аргументи були переконливішими.