Підручник з Економіки. 11 клас. Крупська - Нова програма

§ 51. Форми міжнародних економічних відносин

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини (МЕВ). Це система економічних зв'язків між країнами (між юридичними та фізичними особами різних країн) щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів і послуг. До основних форм МЕВ належать:

• міжнародна торгівля товарами й послугами;
• міжнародний рух капіталів і закордонних інвестицій;
• міжнародна міграція робочої сили;
• науково-технічне співробітництво;
• міжнародні валютно-кредитні відносини.

Історично найпершою економічною формою зв'язків між країнами була торгівля. Поступово процес обміну ставав регулярним і починав охоплювати території спочатку цілих держав, а із часом виходити за їхні межі, тобто набувати форми міжнародного обміну. У XIX ст. в ньому почали проявлятися ознаки світового ринку, у якому брали участь майже всі цивілізовані держави.

Світовий ринок — це система відносин між суб'єктами світового господарства з приводу пропозиції та попиту, купівлі та продажу товарів і послуг. На сучасному етапі ця система відносин характеризується дотриманням принципів економічної незалежності та суверенітету, добровільності та еквівалентної вигідності.

Об'єкт міжнародного обміну — це, як правило, найбільш конкурентоспроможна продукція з низькими витратами виробництва та кращими споживчими властивостями. Для її виготовлення використовуються передові техніко-технологічні процеси або враховуються специфічні природні й географічні умови. Вигідність міжнародної спеціалізації та торгівлі, напрямки товарних потоків (експорт-імпорт) визначаються не лише можливостями виробництва певних товарів (пропозицією), але й різницею в потребах споживачів (попитом).

Інтенсивність міжнародних товарних потоків значно відрізняється за країнами та регіонами. Близько 40% світового експорту та імпорту припадає на Західну європу, 20 % — на Північну Америку, приблизно стільки ж — на Азію, решта — на інші країни світу. Зрозуміло, що переважна частина світової торгівлі припадає на промислово розвинені країни. Дуже важливою частиною світової торгівлі є регіональна торгівля. Так, частка ЄС у світовій торгівлі досягає майже 2/5. При цьому внутрішні регіональні потоки становлять близько 1/4 від обсягу міжнародної торгівлі.

Протягом останніх декількох десятиліть змінювалася товарна структура: випереджальними темпами розвивалася торгівля готовими промисловими виробами, а всередині цієї групи — обмін машинами та обладнанням, засобами зв'язку, електронною технікою, комп'ютерами, ще швидше — торгівля комплектуючими вузлами до агрегатів, які постачалися в межах виробничої кооперації, за каналами ТНК. Крім того, відбувалося прискорене зростання міжнародної торгівлі завдяки наданню послуг, частка яких у загальній вартості світового експорту становила близько 1/5. Згідно з експертними оцінками, за останні десятиліття відбулося скорочення у світовому експорті питомої ваги сільськогосподарських товарів, продукції добувної промисловості. і, навпаки, суттєво зросла частка готових виробів.

У структурі експорту України збільшилася частка готової продукції, зокрема таких товарних груп, як жири та олія, кондитерські вироби із цукру, тютюнові вироби, цемент, продукція хімічної промисловості, шкіра та вироби з неї, трикотажні полотна, текстильні вироби, залізничні й трамвайні вагони, шляхове обладнання.

Багатосторонню міжнародну торговельну систему, у центрі якої перебуває COT, у широкому розумінні можна визначити як сукупність міжнародних правил, яких мають дотримуватися країни в торговельних відносинах між собою. Ці правила спрямовані на всебічне сприяння відкритій і ліберальній торгівлі. COT не лише є форумом для переговорів, а й відіграє роль арбітра в урегулюванні торговельних суперечок між країнами-членами. За роки існування положення СОТ довели свою ефективність і досягли значного прогресу в лібералізації міжнародної торгівлі. Вступ України до COT (3 травня 2008 р. Україна набула повноправного членства в організації) розглядається як системний чинник розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі та створення передбачуваного прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій.

Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу в різних його формах (товарній, грошовій) з однієї країни до іншої з метою отримання доходу його власником у формі дивідендів або відсотків. Саме ця форма міжнародних відносин, яка почала активно розвиватися ще в період становлення світового господарства, перетворилася на вирішальну ознаку сучасного етапу розвитку світового господарства. Країна, що стає «донором», має відносний надлишок фінансових ресурсів. Це означає, що за теорією попиту й пропозиції в разі збільшення пропозиції грошей (кредитних або у формі інвестицій) їхня ціна (відсотки або дивіденди) зменшується, що не відповідає інтересам бізнесу. Тому вигідніше вивезти фінансові ресурси з країни.

За джерелами походження капіталовкладення поділяються на державні й приватні. Державні капіталовкладення — це кошти з державного бюджету, які спрямовуються за кордон (або які отримують звідти) відповідно до рішень урядів або міжурядових організацій. Це державні позики, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад кредити МВФ, Світового банку).

Приватний капітал — це кошти недержавних джерел, які вивозять за кордон (отримують із-за кордону) приватні фізичні та юридичні особи у формі інвестицій, торговельних або міжбанківських кредитів.

Позичковий капітал — це надання коштів у борг заради отримання прибутку у формі відсотка. Підприємницький капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції забезпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отримання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як правило, прямі інвестиції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, облігації та інші цінні папери довгострокового характеру, не забезпечують контролю за об'єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на світову економіку здійснюють прямі інвестиції, які мають тенденцію до стрімкого зростання. На сучасному етапі майже всі країни є як експортерами, так й імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на просторі світового господарства досить нерівномірний. Основними експортерами й імпортерами капіталу є США, Велика Британія, японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада та інші. Зараз у світі сформувалася триполюсна структура прямих іноземних інвестицій: США, ЄС, японія. На цю тріаду припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Для країн, що розвиваються, і країн із перехідною економікою найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Східна Азія, у тому числі Китай, який домінує в азіатському інвестиційному бумі. Серед нових тенденцій стала помітною активізація іноземних інвесторів у країнах Центрально-Східної європи, зокрема в Польщі, Чехії, Угорщині тощо.

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій у її економіку є дуже незначним. При цьому за останні роки відбулися зміни в розподілі прямих інвестицій між галузями української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу до виробничої галузі. Зараз іноземні інвестори проявляють найбільший інтерес до підприємств харчової промисловості, машинобудування та металообробки, транспорту й зв'язку, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також внутрішньої торгівлі.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнародних зв'язків, як довгострокова оренда обладнання (лізинг), субпідрядні контракти на надання інженерно-будівельних робіт, а також технологічних, фінансових та інших послуг (інжиніринг).

Однією із характерних рис життя світової спільноти другої половини XX — початку XXI ст. є масова міграція населення. Сучасний міжнародний ринок робочої сили об'єднує національні ринки робочої сили й проявляється у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція трудових ресурсів зумовлюється економічними, політичними, оборонними (захисними), релігійними, національно-етичними та іншими причинами, але серед них сьогодні переважають економічні.

Існують суттєві національні відмінності в рівнях безробіття, оплаті праці, вартості життя тощо. Прискорює міграційні процеси розвиток засобів зв'язку та транспорту. Сучасні міждержавні міграційні потоки мають такі напрямки:

• міграція зі слаборозвинених країн в індустріально розвинені — основний потік мігрантів;
• обмін трудовими ресурсами між розвиненими країнами;
• міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
• міграція з колишніх соціалістичних країн (особливо пострадянських) у промислово розвинені держави, а також близьке зарубіжжя.

Таблиця 1

НАСЛІДКИ МіЖДЕРЖАВНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦіЇ

Позитивні наслідки	Негативні наслідки
• Зниження рівня безробіття в країнах — експортерах трудових ресурсів; • отримання країнами-експортерами додаткових валютних надходжень; • заміщення вакансій у виробництві та сфері послуг у країнах-імпортерах за рахунок іммігрантів; • економія на соціальних витратах із боку роботодавців	• Втрата слаборозвиненими країнами працездатної частини робочої сили та значної частки кваліфікованих кадрів; • формування тенденції до зростання обсягів споживання зароблених за кордоном коштів; • виникнення соціальної напруженості в країнах-імпортерах через масове засилля іноземних громадян; • зниження кваліфікації мігрантів тощо

Міграційні процеси для країни проявляються у двох напрямках: якщо трудові ресурси залишають країну, то щодо своєї батьківщини вони стають емігрантами, а щодо країни, яка їх приймає, — іммігрантами.

Міждержавна міграція робочої сили має як позитивні, так і негативні наслідки (табл. 1).

Міжнародна організація праці (МОП) розробляє міжнародні трудові стандарти щодо визначення рівня зарплати, тривалості робочого дня, страхування, відпусток, охорони праці тощо. За роки існування МОП ухвалила із цих питань понад 300 конвенцій і рекомендацій.

Динамізм руху товарів і послуг, робочої сили, капіталів через національні кордони прискорює розвиток фінансових і валютних відносин.

Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Вони пов'язані із функціонуванням грошей у міжнародному обігу.

Державно-правова форма організації валютних відносин називається валютною системою. Світова валютна система містить сукупність способів, інструментів та установ, за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в межах світового господарства.

Складовими елементами світової валютної системи є: y форми міжнародних засобів платежу (світові гроші);

• уніфікований режим валютних курсів;
• умови взаємної конвертованості валют;
• валютні ринки; міжнародне регулювання валютних обмежень;
• міжнародні валютно-фінансові організації.

Процес сучасної валютної інтеграції проявляється в появі колективних валют і розвитку їх у напрямку перетворення на світові гроші. Обмін валют відбувається на валютному ринку. Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі ТНК та транснаціональні банки (ТНБ).

Світові валютні ринки концентруються у світових фінансових центрах — місцях, де зосереджені банки, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, у яких здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції. Найбільш відомі — це валютні ринки в лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Цюриху. Наприкінці XX ст. розвинулися фінансові центри Південно-Східної Азії — у Сингапурі, Гонконгу, а також фінансові центри в Бахрейні, Панамі, на Багамських та Антильських островах. Тут вони функціонують на офшорних засадах, мають пільгові валютні режими, що приваблює ТНК і ТНБ.

ЗАУВАЖИМО!

Емігранти з економічно відсталих країн працюють у розвинених державах у тих галузях, де спостерігається дефіцит робочої сили внаслідок зменшення національної пропозиції на ринках непрестижних і низькооплачуваних професій. Наприклад, у Франції іммігранти становлять 1/4 зайнятих у будівництві та 1/3 в автомобілебудуванні, у Бельгії — 1/2 всіх шахтарів.

Характерно, що обсяг операцій на валютних ринках значно більший, ніж обсяг торгівлі товарами й послугами. Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами зумовив появу міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій — інститутів, створених за міждержавними угодами для регулювання міжнародних економічних відносин.

Україна потребує значного фінансового забезпечення економічних реформ. із цією метою країна співпрацює з міжнародними валютними та кредитно-фінансовими організаціями — МВФ, Світовим банком, європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР). із 1992 р. вона є членом МВФ, до складу якого входять 189 країн світу, та Світового банку. Україна отримує фінансові ресурси з МВФ у межах таких програм, як «Системна трансформаційна позика» (STF), «Механізм розширеного фінансування» (EFF) та «Кредитні підтримки» (Stand-by). Кредити МВФ використовуються в Україні для створення системи управління в умовах ринкової трансформації економіки. Від 1992 р. Україна є членом ЄБРР, за фінансового сприяння якого було реалізовано понад 30 інвестиційних проектів у нафтогазовій, енергетичній, харчовій, транспортній та інших галузях економіки.

Міжнародні науково-технічні відносини сформували світовий ринок технологій, ноу-хау, патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. За сучасних умов різко посилилося значення науково-технічних компонентів господарського зростання як чинників удосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна кількість населення, подвоюючись у розвинених країнах кожні 7—10 років, а подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. На підставі цього посилюються процеси інтелектуалізації виробництва та праці, зростає ефективність використання всіх ресурсів.

Міжнародний технологічний обмін був відомий вже наприкінці XIX ст. Формування світового ринку технологій як системи постійних відносин між державами припадає на другу половину 1950-х — початок 1960-х рр. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій становить майже 2/3 світового обсягу. Далі йдуть японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері проявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

Розвиток економіки України як складової світової економіки передбачає насамперед участь у МЕВ на світовому ринку товарів і послуг, у міжнародній міграції капіталу, технологій та інновацій, робочої сили, а також співпрацю з міждержавними регіональними економічними об'єднаннями та міжнародними економічними організаціями з конкретних питань функціонування світового господарства (СОТ, МВФ, Світовим банком, ЄБРР тощо).

Україна є органічною складовою сучасного світового господарства, системи міжнародного поділу праці, що дає їй змогу використовувати додаткові можливості та ресурси для поглиблення системних ринкових реформ, надання їм цілісного, збалансованого та завершеного характеру. Водночас це сприятиме забезпеченню необхідних темпів економічного зростання, здійсненню структурних зрушень в економіці, створенню сучасної ринкової інфраструктури, підвищенню ефективності експортно-імпортних операцій, а також збільшенню внеску зовнішньоекономічного комплексу в приріст ВНП України.

Рівень економічного розвитку країни щодо інших країн можна проаналізувати за допомогою індексу глобальної конкурентоспроможності. Цей індекс складається з більш ніж 100 змінних, що згруповані у 12 контрольних показників («інституції», «інфраструктура», «Макроекономічне середовище», «Охорона здоров'я та початкова освіта», «Вища освіта та професійна підготовка», «Ефективність ринку товарів», «Ефективність ринку праці», «Розвиток фінансового ринку», «Технологічна готовність», «Розмір ринку», «Узгодженість бізнесу із сучасними вимогами» та «інноваційний потенціал»).

ЗАУВАЖИМО!

За індексом глобальної конкурентоспроможності у 2012—2013 рр. Україна посідала 73-тє місце зі 144 країн світу; у 2013—2014 рр. — 84-те місце зі 148 країн; у 2014—2015 рр. — 76-те місце зі 144 країн; у 2017—2018 рр. — 81-ше місце зі 137 країн. Згідно з даними дослідження, Україна за останні роки погіршила свої позиції в чотирьох із 12 основних показників. Найбільше втрачено (мінус 13 пунктів) за складовою «Ефективність ринку праці». Також Україна зазнала втрат за оцінкою інноваційної складової індексу (мінус 9 пунктів), інфраструктурної (мінус 3 пункти) та за складовою, що характеризує вищу освіту та професійну підготовку (мінус 2 пункти).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

• 1. Назвіть наслідки міжнародного руху капіталів для країни-«донора».
• 2. Як міжнародна валютна система впливає на розвиток національних валютних відносин?
• 3. Охарактеризуйте сучасний етап розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва.
• 4. Які заходи ви пропонуєте, щоб збільшити індекс глобальної конкурентоспроможності України за показником «Ефективність ринку праці»?