Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Ковбасенко

Естетичне двовладдя

Взаємодія романтизму і реалізму

Ще не бувало так, щоб попередня літературна доба закінчилася саме о 12-й годині ночі 31 грудня старого року, а наступна почалася саме 1 січня року нового. У мистецтва власний годинник. Це стає ще очевиднішим, коли йдеться про епоху велику й продуктивну, яка впливає на літературний процес навіть через століття. Саме такою була доба романтизму. Від часу свого панування (початок - середина XIX ст.) він постійно нагадував і нагадує про себе аж до сьогодні: так, уже на початку XX ст. виник т. зв. неоромантизм (новоромантизм, за Лесею Українкою). Поруч із панівним напрямом чи стилем завжди існують інші: ті, що згасають, і ті, що народжуються.

Між культурно-історичними епохами немає чітких хронологічних меж, ці межі рухливі й досить-таки відносні, епохи «заходять» одна в одну, певний час «співіснують» і взаємодіють між собою.

Дмитро Наливайко, український літературознавець

Тож десь від середини XIX ст. надмірне прагнення до екзотики та невтішна «світова скорбота» романтиків, їхнє намагання відтворити світ мистецької уяви та фантазії почали певною мірою надокучати широкій публіці. Колишні відкриття романтизму все частіше перетворювалися на затерті штампи, а зрештою - на пародію. А тим часом навколо вирувало реальне життя, абсолютно не схоже на романтичну картину світу.

До того ж у той час провідним філософським напрямом у Європі та США став позитивізм - вчення про те, що все істинне (позитивне) знання є виключно результатом спеціальних наук. Для позитивістів абстрактне фантазування романтиків було пустопорожньою балаканиною, марнуванням часу. Бо яка від нього «позитивна» користь? Конфлікт між світоглядом романтиків і позитивістів можна співвіднести з різницею у світобаченні двох братів, персонажів відомої притчі. Коли вони зайшли в розкішний весняний гай, перший вигукнув у захваті: «Яка краса!». А другий відповів: «Згоден! Бо це ж скільки грошей можна заробити, виготовивши з цих дерев табуретки й продавши їх». Реаліст О. Бальзак, який називав своїм літературним батьком романтика В. Скотта, зазначив, що «перемога реалізму над романтизмом зумовлена торжеством науки над фантазією».

Які є найважливіші ознаки реалізму? Реалізм (лат. realis - «речовий, дійсний») - великий напрям у літературі та мистецтві, що набув розвитку в 1830-1840-х рр. спочатку у Франції, а в XIX ст. поширився по всій Європі та Америці. Основоположним для реалізму стає принцип відповідності мистецтва реальній дійсності. Ключовою проблемою є взаємини людини й середовища, а також впливу суспільства на формування особистості.

Жак Луї Давид. Наполеон на перевалі Сен-Бернар, 1801

Існує думка, що саме ця картина дала початок романтизму в європейському живописі.

У 1830-1850-х рр. склалася ситуація «естетичного двовладдя» романтизму і реалізму. Багато видатних письменників починали свій творчий шлях як романтики, а потім ставали реалістами. Так було з Ч. Дікенсом, О. Бальзаком, М. Гоголем, Т. Шевченком та ін. Утім, творчість деяких письменників, особливо непересічних, важко обмежити якимись рамками, «розкласти по поличках»: ось це - «чистий романтик», а ось це - «чистий реаліст».

Мистецька критика намагається за всяку ціну втиснути кожного митця в якусь шухляду, приклеїти йому дешеву етикетку якогось напряму... Пам’ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями.

Богдан-Ігор Антонич, український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець

Що ж у реалізмі й романтизмі було спільного чи схожого, а чим вони відрізнялися? Передовсім реалізм не відкидав (або відкидав не цілком) знахідки романтизму. Так, реалісти не змогли б бути такими переконливо точними в описах часу й місця дії, якби не знахідки романтизму - історизм і місцевий колорит. Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як правдоподібність і точність деталей, так і вірогідність «обличчя епохи» в цілому. Бо характер, вчинки та й, зрештою, доля персонажів у реалістичній літературі мали бути чітко зумовлені реальною історичною ситуацією, походженням та оточенням героя тощо. Ось тут і знадобився реалістам художній досвід романтиків. Адже коли В. Скотт (історичний роман «Айвенго») описує лицарський турнір у Ашбі, то читачі ніби самі потрапляють в добу Середньовіччя, чують хрипіння лицарських коней, дзвін ударів меча об панцир, бачать яскраві прапорці на списах бійців.

Поль Деларош. Бонапарт переходить через Альпи, 1848

Наполеон Бонапарт (1769-1821) був для романтиків улюбленим героєм: доля піднесла його на непомірну висоту, а відтак жорстоко кинула в безодню. Він переміг у багатьох битвах, завоював народи, заснував імперію, а потім зазнав поразки і скінчив життя у вигнанні.

Крім того, письменників-реалістів цікавило відтворення внутрішнього світу персонажів, мотивація їхніх вчинків. «Незмірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, - зізнавався Стендаль, - аніж розповісти про те, що він відчуває, і змусити його розмовляти».

Європейський реалізм першої половини XIX ст. багато в чому формувався як напрям у межах загальноромантичного потоку - в боротьбі з неприйнятними для нього чи навіть йому ворожими сторонами романтичної естетики (зокрема, з наявністю «двох світів», з тенденцією ідеалізації художнього образу) і у згоді з романтичним сприйняттям постійної мінливості світу.

Дмитро Затонський, український літературознавець

Отже, необхідно було шукати нові художні засоби для відтворення внутрішнього стану персонажів. Це завдання почали розв’язувати вже романтики, які переважно те й робили, що описували «життя духу» своїх героїв. Вони зробили душевні порухи рушієм сюжету своїх творів, а пейзаж - своєрідним «пейзажем душі» (Дж. Байрон, Г. Гайне, М. Лермонтов та ін.). Письменники-реалісти продовжили справу романтиків.

Реалізм вимагав зображення «типових героїв у типових обставинах». Тож учинки героїв мають мотивуватися не письменницькою примхою, а внутрішньою логікою самого образу. Іноді реалістичні персонажі навіть «не слухаються» свого автора! Якось Пушкін написав фразу, яка наробила галасу, - мовляв, його Татьяна Ларіна «узяла та й вискочила заміж». Читай: автор «Євгенія Онєгіна» навіть не здогадувався, що вигадана ним героїня вийде заміж! «Живіть життям зображуваних персонажів, - закликав письменників Л. Толстой, - показуйте їхні внутрішні відчуття, і вони самі зроблять те, що їм потрібно за їхніми характерами зробити».

А В ЦЕЙ ЧАС В УКРАЇНІ...

Відгуркотіли наполеонівські війни, захлинулося кров’ю на російських багнетах польське «листопадове повстання» 1830-1831 рр. Але «весна народів» уже стояла на порозі Європи, її подих відчула й Україна...

На межі 1845-1846 рр. у Києві утворилася політична спілка - Кирило-Мефодіївське братство. До неї увійшов Тарас Шевченко, за що поплатився десятьма роками солдатчини на Аралі та ранньою смертю. І що аж такого загрозливого для російського царату було в мирних дискусіях української інтелігенції у тісній квартирці на Андріївському узвозі? Адже навіть самі слідчі доповідали Миколі І: «Украйно-славянское общество Св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред... Учредители его были не в состоянии сделаться скорою причиною восстания...». Проте росіяни передчували, що романтична поетизація всього українського, національно-самобутнього для Російської імперії може стати бомбою сповільненої дії: «...Но вред от них мог произойти медленный и тем более опасный... Правительство должно принять меры по отношению особенно к украйнофилам, поскольку мысли последних о возобновлении народности (державної незалежності. — Авт.) их родины могут привести малороссов, а за ними и прочих подданных России к желанию существовать самостоятельно».

А найвидатніші письменники-романтики поступово ставали реалістами, тож у їхніх творах зросла питома вага зображення та критики конкретних суспільних вад. Шевченко наважився зачепити не лише імперську політику, а й узагалі самого імператора та членів його родини (особливо скаженів Микола І від поеми «Сон» («У всякого своя доля»)). Та й значно обережніший за Кобзаря Микола Гоголь перейшов від поетизації козаччини («Тарас Бульба») до сатиричного висміювання російських реалій («Ревізор», «Мертві душі», «Шинель»).

Проте між романтизмом і реалізмом, звісно, існували й принципові розбіжності. Якщо романтиків цікавили «незвичайні герої у незвичайних обставинах» (загадкові розчаровані бунтарі, пригнічені фатальними пристрастями вигнанці суспільства тощо), то реалістів - люди, які займаються буденною діяльністю: селяни чи дрібні службовці, банкіри чи лихварі. Здавалося б, ну що поетичного може бути в описі роботи банкіра чи лихваря? Проте перелік відсотків лихваря Гобсека зачаровує читацьку аудиторію не менше, ніж опис екзотичних краєвидів у романтиків.

Потрібно також згадати, що у реалістів немає улюбленого романтиками мотиву втечі героя від сірої буденності. Дія реалістичних творів відбувається в конкретному та добре відомому місці. Дехто навіть полюбляє ходити й перевіряти номери будинків, згаданих у творах реалістів. І часто ці номери й навіть кількість вікон чи балконів збігається.

І насамкінець слід зауважити про зміну жанрових пріоритетів. Якщо романтизм є добою панування поезії, то реалізм - епоха домінування прози. Провідним жанром стає соціальний роман, який давав змогу якомога повніше й детальніше відтворювати картини життя суспільства.

  • 1. Творчість яких письменників тісно пов’язана як із романтизмом, так і з реалізмом? Чим це можна пояснити?
  • 2. Що приваблювало письменників-реалістів у романтизмі, а від чого вони прагнули відмовитися?
  • 3. Що було філософським підґрунтям романтизму, а що - реалізму? Чи могло вплинути це на зміст і форму літературного твору?
  • 4. Які відкриття та знахідки романтизму реалісти запозичили, а від чого принципово відмовилися?
  • 5. Порівняйте, як зобразили один і той самий епізод у житті Наполеона художники Жак Луї Давид і Поль Деларош (с. 77). Чим, на вашу думку, відрізняються ці картини і чому? Доведіть, що в картині Делароша поєднуються риси романтизму і реалізму.