Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Ковбасенко

Знайти самого себе

БАРБАРА КОСМОВСЬКА. БУБА

Письменниця належить до тих майстрів слова, чия біографія не буяє якимись яскравими барвами: ще зі школи писала оповідання, які були надруковані, а згодом здобувала перемоги й отримувала численні нагороди на поетичних конкурсах.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Барбара Космовська

(1958)

Барбара Космовська народилася 24 січня 1958 року в невеличкому містечку Битові на півночі Польщі, де, до слова, є велика українська громада. Після закінчення Гданського університету, де студіювала польську філологію, Барбара Космовська повернулася додому і викладала польську мову.

«Щоб написати справжній роман, потрібно бути собою, а не загравати із читачем його сленгом. Будь-яка фальш призведе до нашої поразки, як і надмірна «правильність». Адже колись ми так само блукали власними просторами й сподівалися на розуміння. Розуміння - це найкраща спільна мова з юним читачем».

Барбара Космовська

У 1999 році захистила дисертацію «Між дитинством і дорослим життям. Про романи Зофії Урбановської», тема якої ніби провістила і подальшу мистецьку долю самої Барбари Космовської, яка на той час працює в Поморській Академії (м. Слупськ) і бере активну участь у житті громади міста. Вона має двох доньок, отримала безліч літературних нагород, а її книги активно перекладаються й видаються за межами Польщі. Письменницю цікавлять найрізноманітніші теми. Наприклад, у 2013 році вийшов друком її роман «Українка» про долю заробітчанок у Польщі. Проте саме завдяки книгам про підлітків Барбара Космовська здобула заслужене визнання. Серед них - історії про Бубу, шістнадцятилітню дівчину, яка живе звичайним, буденним життям. У писанні для молоді письменниця вбачає своє покликання: «Для такого читача значно важче писати, ніж для дорослого, адже потрібно розуміти його проблеми, знати його мову, розуміти спосіб мислення. Я схиляюся перед молоддю і вважаю, що ми маємо чудову молодь... Пишу для молоді, бо вважаю, що як доросла маю розповідати молодим про важливі речі... як друг».

Моя книжка може стати чудовою нагодою, аби розпочати діалог. Вона може призвести до того, що стіну між поколіннями вдасться бодай у якихось місцях пробити.

Барбара Космовська

Твори Б. Космовської просякнуті гумором, часто лукавим і в’їдливим, але необразливим і добрим. Її книги щирі й позитивні, характери і вчинки героїв психологічно вмотивовані, кожен із них, навіть другорядний, переживає свою особисту драму.

РОМАН «БУБА»

У 2002 році побачив світ роман «Буба», який посів перше місце в загальнопольському конкурсі романів для дітей та юнацтва «Повір у силу фантазії». Він має певні автобіографічні риси. І це не лише особисті спогади про проблеми з батьками чи однолітками, без чого не обходиться життя жодного підлітка. Так, наприклад, мама Буби, авторка жіночих романів, - це іронічна самопародія письменниці.

У центрі повісті - історія життя дівчинки-старшокласниці, доньки зіркових батьків. Її мати - відома письменниця, батько - телеведучий. Буба - гарна учениця, любить симфонічну музику, джинси Левайси та мартінси. Але позірно успішна родина насправді нещасна: дорослі, надто зайняті своєю кар’єрою, не можуть дати ладу власному життю. Тож Буба вимушена розплутувати родинні проблеми і стати тим стрижнем, на якому тримається її сім’я. Письменниця задумала Бубу як героїню, яка не наслідує новомодні тенденції. Вона нагадує дівчину з сусідньої вулиці або під’їзду чи однокласницю. Тож, уважає Б. Космовська, коли вампіри чи юні чарівники цілком заселять молоді душі, настане час для зустрічі зі звичайними однолітками, якою і є Буба та її однокласники.

Характер Буби дещо несподіваний: вона така собі мудра дівчина, оточена інфантильними дорослими - дідусем, мамою й татом, старшою сестрою Олькою. Перед нами постає світ через світосприйняття підлітка, який дуже добре усвідомлює всі складнощі і проблеми дорослого життя, а відтак не дуже і хоче дорослішати. Буба не має вибору: саме вона, а не навпаки, вимушена втішати маму, заспокоювати батька, берегти дідуся від згубних звичок, мирити Ольку з чоловіком. І заплутаний дорослий світ знаходить свою точку опори в дитячій розсудливості Буби, адже вона робить усе можливе, щоб її зберегти родину. Дівчинка розгублена перед життям, але водночас вона намагається виправити світ і зробити його кращим.

Б. Космовська з юними читачами

Барбара Космовська вважає, що «книжка може зробити щось таке, чого не можуть ані віртуальний, ані медійний світи. Вона дає молоді можливість надзвичайно важливого “обмеження простору”. Перебування у вічному “космосі” не дає молодій людині змоги зосередитися, усвідомити себе індивідуумом. Тож саме книжка володіє тим безцінним даром, який дає можливість зосередитися на самому собі, спонукає змагатися із собою, а не з якоюсь анонімною групою людей. Це спосіб знайти самого себе в цьому безмежному й непривітному просторі, якого ми не знаємо. Книжка вміє вимагати: замість малюночків частує нас словами, спонукає думати... А це не так уже й легко в часи, коли електроніка приходить нам на допомогу в будь-яких ситуаціях».

І з цим важко не погодитися...

Хоча сім’ю Буби важко назвати взірцевою, та все ж центром її життя є дім. Саме в ньому вона вчиться грати в бридж, переживає своє перше кохання, тривожиться за сестру Ольку та переймається проблемами подруги Агати, бо «дочці алкоголіка завжди гірше, ніж йому самому». Родинна оселя стає свідком тріумфу Буби, бо саме там батьки дізнаються, що вона стала чемпіонкою Польщі, хоча спочатку їм важко було збагнути, що чемпіонка Агнешка і є... їхньою Бубою. Та хай там як, але саме вдома Буба знаходить необхідну підтримку (саме дідусь записав її на участь у турнірі з бриджу!), тепло і затишок, адже «мудрі птахи завжди повертаються до своїх гнізд».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

БУБА

(уривки)

Півтори партії

Буба не була ані дуже вродливою, ані негарною. Не була й надто високою, хоча низенькою її теж не назвеш. Можна було б сказати, що вона товста, проте насправді гладкою вона також не здавалася. Деякі продавчині навіть зверталися до неї «крихітко», коли дівчина приміряла чергову пару джинсів. Бо Буба ходила лише в джинсах. Так, ніби в усіх крамницях з лахами продавали виключно вилинялі й витерті «Левіси».

Через оті джинси найбільше гнівалася Бубина мати.

— І коли ти лише виростеш із цих жахливих штанів? — питала вона щоразу, натрапляючи на доньку в їхньому просторому помешканні на третьому поверсі багатоповерхівки на вулиці Звіринецькій, у якому, проте, не бракувало пожильців. Буба не вдавалася в дискусії, бо не збиралася ні з чого виростати. Тим більше, що її дорослішання ніхто з родичів, певне, й не помітив би. Дівчина не раз замислювалася, чи хтось у сім’ї знає, як її звуть насправді. Про всяк випадок нікому не задавала цього незручного питання. Зрештою, байдуже, яке її справжнє ім’я, якщо його взагалі не використовують. Щось схоже відбувалося і з Бубиним прізвищем. Теж незручним. Завжди її запитували про маму або тата. «Дитинко, ти випадково, не донька цієї відомої письменниці?». Або: «Це твій татко веде передачу «Обрій надії»? Цю програму про хворих на серце?». А Буба знала, що вона донька аж ніяк не «випадково», та ніколи не вимовляла цього вголос.

— Я? — удавала вона в таких ситуаціях щире здивування.

І люди приймали це лаконічне пояснення й більше не мучили запитаннями таку посередню людину, як Буба. Вона чудово пригадувала кошмар під час поїздки зі своїми знаменитими батьками на відпочинок. Буба просто повинна була навчитися зберігати анонімність. Коли поруч були батько з матір’ю, вона перетворювалася на об’єкт суворої критики численних шанувальників їхніх талантів, котрі були гірко розчаровані тим, що Буба виглядає так, а не інакше, а до того ж не настільки розумна, дотепна й вродлива. Якби ж то йшлося лише про вроду! Буба відчувала, що від неї очікують усього, чим природа обдарувала її батьків аж надто щедро. А може, навіть трохи більшого. Вона швидко зрозуміла, що мусить боротися за власне право залишитися Бубою. Подобається це комусь, чи ні. Тому щоразу, коли вона не признавалася до свого відомого прізвища й тим самим відмовлялася дати комусь автограф, дівчина відчувала себе знаменитою актрисою після чергової вдалої вистави.

Українське видання роману Б. Космовської «Буба» (Львів: Урбіно, 2012). Художнє оформлення Н. Гайди

«... у домі, де дорослі переймаються тільки собою і поводяться, як діти, мусить бути хтось один нормальний, виважений, розсудливий. Саме такою є Буба. Часто буває, що батьки роблять кар’єру, захоплені власними справами, і віддаляються від дітей. Тоді діти в різний спосіб намагаються їх до себе наблизити, я власне й хотіла розповісти про таку родину».

Барбара Космовсъка

Зараз вона теж так почувалася. Проте цього разу Буба нікому не збрехала, не зіграла жодної зі своїх чудових ролей, а просто поверталася з ліцею, стусаючи каменюки носаками мартенсів. Водночас уявляла собі, що коли переступить поріг рідної домівки, її відразу огорне атмосфера загального зацікавлення. Пролунають важливі запитання: Ти зголодніла? Як ти написала контрольну з фізики? Що думаєш про нові квіти на балконі пані Пенцикової? Або інші, які стосуються, наприклад, хатніх справ, у яких її голос виявиться вирішальним. Важливо, аби Бубу запитували й очікували її відповідей.

Дівчина натиснула на кнопку домофона. Знову забула вдома ключі.

— Знову забула ключі? — почувся невдоволений голос Бартошової. Двері із глухим рипінням відчинилися, і Буба усвідомила, що окрім їхньої хатньої робітниці ніхто її ні про що більше не запитає. І їй не доведеться нічого вигадувати.

* * *

— Як добре, що ти вже прийшла, сонечко. Будь ласка, принеси мені срібні шпильки з комода. У мене зустріч із читачами, а я так жахливо виглядаю! — у материному голосі забриніла незрозуміла Бубі скарга.

Мати виглядала чудово. У неї було прекрасне, горіхового кольору, волосся, таке густе й блискуче, що навіть брильянтові шпильки виглядали б на ньому як дешевенькі скельця.

— Бубо! — перелякано глянула на неї мати. — У тебе нині день народження?

— Був учора.

— Боже! Дитинко! Чому ти нам не нагадала?

— Бо вас не було.

— Справді. Нас учора не було. Але дідусь був...

— Дідусь навіть про власний день народження не пам’ятає.

— Боюся, ти маєш рацію.

— А я боюся, що ні! Я пам’ятаю не лише про власний, але й про твій, Маріє, — дідусь стояв у дверях. Окуляри на носі перехнябилися, на сивій голові панував безлад. — Якщо так звані нащадки можуть бути старими, то ти — саме той випадок, — продовжував він. — Твій онук Францішек сам тобі про це скаже, щойно в нього проріжуться зуби.

Буба заплющила очі. Будь-яка згадка про онука викликала в матері істерику. Цього разу її не сталося, мабуть, через старанний, щойно зроблений макіяж.

— Тобі не вдасться мене рознервувати, — запевнила вона, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. — Я не сперечатимусь зі старим, який у житті надбав хіба що хворобу Альцгеймера.

— І погану дочку, — додав добряче ображений дідусь.

Він хотів щось докинути, але дзвінок у двері пригасив його полемічний запал.

— Кого це знову принесло? Бубо, золотко, відчини. Я вже запізнилася, — про всяк випадок мати схопила торбинку. — Бартошова дасть вам обідати. Скажи батькові, що я повернуся до восьмої. Про що це я забула? — вона нервово крутилася перед дзеркалом.

— Про наш сьогоднішній бридж, Марисю!

У дверях стовбичило подружжя Маньчаків. Пані Віолетта виглядала так, немовби пан Вальдек зняв її з обкладинки журналу для підлітків. Довгі смугасті гетри закривали могутні стегна. Шию затуляло вилиняле боа, а голову прикрашав кокетливий капелюшок, усіяний блискітками.

— Ви запросили нас на бриджа, — спокійно нагадав Маньчак, стягаючи із дружини білу кролячу шубку.

— Це кінець. — Мати в розпачі сіла на поламаному кріслі, яке невипадково називали «Людовиком». — Як мені відмінити зустріч у бібліотеці?

— Там, напевно, нікого немає, — припустила Маньчакова. — На останній зустрічі з тобою теж було лише троє людей.

— Але це була зустріч у в’язниці, — виправдовувалася мати. — До того ж, у чоловічій, а я пишу жіночі романи.

— То хто, власне кажучи, прийшов на зустріч із тобою? — зацікавився дідусь.

— Ну... — мати глибоко зітхнула. — Якийсь трансвестит, бібліотекарка й старша куховарка. Було ще кілька в’язнів... — зніяковіло пояснювала вона.

— Певне, це їх покарали, — зробив висновок дідусь і дипломатично подався до своєї кімнати.

— То що з тим бриджем? — не здавався Маньчак.

Він стояв із записником, у якому нотував усі поразки Бубиних батьків протягом останніх десяти років.

— Ну, не знаю... Бубо... — мати несміливо глянула на доньку. — Може, зіграєте з дідусем.

— З яким дідусем? Бо коли йдеться про пана Генрика, то я пас, — кинула пані Віолетта.

— А чому це «пас»? — дідова голова знову з’явилася у дверях кімнати. — Останнього разу ми вас із Бубою так розгромили, то тепер уже й «пас»? — єхидно засміявся дідусь.

У передпокій вийшла Бартошова. Побачивши паруючу супницю, усі замовкли.

— Обід, — замогильним голосом промовила вона, залишаючи за собою аромат сушених грибів.

— Тоді ми залишаємося, — вирішила Маньчакова. — Зіграємо з Бубою та паном Генриком. Зрештою, яка різниця, у кого ми виграємо, правда, любий? Ще тільки дві партійки, Бубо. Два робери й підемо додому, — обіцяла пані Віолетта, нервово збираючи карти й роздаючи їх.

— Не лови ґав! — нагадав Бубі дідусь.

Він був сердитий після останнього програшу, і Буба знала, що наступного тижня він звинувачуватиме її в помилці. Навіть перед Бартошовою.

— Завтра мені відповідати з англійської, — сказала Буба, аби щось сказати.

— Якщо відповіси так, як зараз граєш, то опинишся без сімки. Тобто залишишся на другий рік у тому ж класі, — дідусь знову люто сіпав кінчик вуса, що мовою родини означало цілковиту відсутність очок.

— Я не приховую, що мені треба ще займатися англійською, — навіть глухий почув би в Бубиному голосі волання про допомогу.

— Бриджем теж, — буркнув дідусь.

На вустах Маньчакової розквітла тріумфальна посмішка.

— Граємо, ну ж бо! Граємо! — квапила вона, удаючи малу дівчинку, готуючись завдати суперникам вирішального удару, що перетворений на стовпчик цифр, міг би стати одним із найпереможніших записів у нотатнику пана Вальдека.

Так, напевне, і сталося б, коли б не задзеленчав телефон.

— Не бери слухавку, Бубо! — вигукнула пані Віолетта, притуляючи карти до грудей, неначе побоюючись, що телефон відбере всі її бриджеві трофеї.

— Це ж півхвилинки, — пообіцяла Буба й побігла на звук невгамовного дзеленчання.

Дівчина повернулася щаслива.

— Наречений? — увічливо поцікавився Маньчак.

— Ні. Це пані Коропова із третьої квартири.

— Напрошується в якості закуски? — пожартувала Маньчакова, яка обожнювала заливного коропа. Вона сиділа замріяна, і довгим нігтем погладжувала трефового короля.

— Ні. Вона просить, аби ви дали їй дорогу.

— Куди? — пан Вальдек підвів очі, сповнені щастя. У них справді були чудові карти.

— До рибної крамниці, — урвав дискусію дідусь, дужче сіпаючи вуса.

— Бо ви їй перегородили дорогу. Своєю машиною, — урочисто закінчила Буба. — Вона вимагає, аби хтось негайно прибрав авто, бо вона поспішає до аптеки.

— Яка невихована жінка! — обурилася пані Віолетта. — Якщо вона стільки витримала, то могла б ще трохи почекати. Люди настільки нетерплячі, що просто слів бракує.

— Вона хотіла подзвонити до поліції, бо каже, що це вже втретє, — Буба зі стоїчним спокоєм спостерігала за поразкою Маньчаків і тим невимовним болем, з яким вони підводилися зі стільців і розставалися з козирями, викладеними рівненьким рядочком.

— А я стільки разів просив тебе, щоб ти здала на права, — мстиво нагадав Маньчак. — Я спокійненько розіграв би цю партійку.

— Може, й так, зате не мав би чим повернутися додому, — ледь не плакала Маньчакова.

Усі мусили погодитися з її аргументом. Адже відомо було, що вона сім разів намагалася скінчити курси. Завдавши при цьому шкоди сімом автомобілям та двом інструкторам. Зараз вона шукала капелюшок і здавалося, от-от розплачеться.

Новий телефонний дзвінок примусив Маньчаків швидше збиратися.

Буба полегшено зачинила двері за роздратованою парою. Цього разу телефонував батько.

— Дай мені його, — зажадав дідусь. — Тобі відомо, як жахливо грала сьогодні Буба? Це просто неймовірно, як ви занедбали дитину! — кричав він у слухавку.

Лише за дверима своєї кімнати Буба відчула себе в безпеці. Зняла мартенси, які досі тримали в ув’язненні її змучені ноги, і залізла під кольоровий плед. Дозволивши собі вперше за цілий день розкішну хвилину блаженних лінощів, вона подумала, про що можна мріяти о пів на одинадцяту вечора, після жахливого вечора з Маньчаками та перед не менш жахливим ранком у ліцеї. Зате, понишпоривши під подушкою, Буба сказала собі, що в неї є чудова книжка, на яку очікує півкласу. Заради дружби я мушу прочитати її до завтра, вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим. Майже, бо шістнадцятирічний життєвий стаж навчив її з обережністю захоплюватися світом, який готував їй тисячу непередбачених ситуацій, котрі тут, на Звіринецькій, траплялися постійно.

Переклад із польської Божени Антоняк

• 1. Б. Космовська назвала Марка Твена серед письменників, які вплинули на її творчість. Пригадайте роман «Пригоди Тома Соєра», з яким ви познайомилися у 5 класі, та порівняйте використання іронії у творах цих письменників. Чи можна стверджувати, що Б. Космовська є своєрідною ученицею Марка Твена?
• 2. В одному зі своїх інтерв’ю Б. Космовська зауважила: «Найбільше я ціную звичайну літературу, яка торкається наших щоденних проблем, іноді незначних, проте болючих. Якщо ми бодай одним словом чи влучною фразою наблизимося до того, що болить, муляє, що є поширеним, то зуміємо самі збагнути причину свого болю, хвилювань, страху перед життям... Іноді більше можна досягти зворушенням, викликаним нашим почуттям до людей, аніж гаслами, які висять так високо, що й людське око не розгледить. Література не повинна бути гаслом. Нехай вона пробуджує в нас кращі почуття й зворушує». Чи можна ці слова віднести до повістей про Бубу? Чому?
• 3. Зовнішній вигляд людини може чимало розказати про неї. Так, наприклад, образ Стіва Джобса у чорній водолазці та джинсах Levis 501 став легендарним. А як Бубу характеризує її одяг?
• 4. У своєму щоденнику Буба написала: «Про нашу родину можна сказати, як про цей місяць: у березні сім погод надворі». Як ви розумієте цей вислів?
• 5. Коли дідусь відчув себе «всемогутнім Пігмаліоном»? Як це характеризує родину Буби? Доведіть, посилаючись на текст, що насправді батьки дуже люблять доньку.
• 6. Випишіть із тексту твору висловлювання, які б могли стати афоризмами. Наприклад, «Подарунки — це такі собі скрині Пандори. Якби не вони, то в дорослих було б менше нагоди повернутися до власного дитинства».
• 7. У кінці повісті «Бубині очі засяяли щастям». Що для неї було важливішим - тріумф у ліцеї чи реакція родини? Відповідь аргументуйте.