Зарубіжна література. Профільний рівень. 11 клас. Ковбасенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Правда совісті «срібної доби»...
АННА АХМАТОВА
Вірші
«Із лігвища змієва, із града із Києва, не жінку я взяв, а чаклунку», - так писав про Анну Ахматову її чоловік, відомий російський поет-акмеїст Микола Гумільов. І справді, його обраниця жила в Києві, місті, яке не могла забути все життя... Як же сталося, що «київська чаклунка» стала гордістю російської поезії?
ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ
АННА АХМАТОВА (1889-1966)
Анна Ахматова
Коли вночі я жду її приходу.
Життя моє висить на волоску.
Над почесті, над юність, над свободу
Я ставлю Музу, гостю палахку.
Анна Ахматова (Анна Андріївна Горенко) народилася 11 червня 1889 р. в родині морського інженера, колишнього викладача Миколаївського юнкерського училища, в передмісті Одеси. Через рік родина переїхала до Царського Села (тепер м. Пушкіно Ленінградської області РФ). Майбутня поетеса стала ученицею царськосільської Маріїнської гімназії, але зв'язків з Україною не поривала. У 1905 р., після розлучення батьків, вони з матір'ю переїхали до Євпаторії. Завершувала освіту в Києві: у 1906-1907 рр. вчилася в Фундуклеївській гімназії, у 1908-1910 рр. - на юридичному відділенні Вищих жіночих курсів.
25 квітня 1910 р. «за Дніпром в сільській церкві» Анна повінчалася з російським поетом Миколою Гумільовим. Медовий місяць подружжя провело в Парижі.
Потім поетеса переїхала до Петербурга і до 1916 р. жила переважно в Царському Селі.
Навчалася на Вищих історико-літературних курсах М. Раєва. 14 червня 1910 р. відбувся її поетичний дебют, а з 1911 р., обравши за псевдонім прізвище своєї прабабусі по материнській лінії, поетеса почала друкуватись у петербурзьких журналах, зокрема в «Аполлоні». На стилістику ранніх поезій Ахматової помітно вплинули проза норвезького письменника Кнута Гамсуна, поезія В. Брюсова й О. Блока. Вона увійшла до молодіжної спілки митців «Цех поетів», стала його активною учасницею та секретарем.
Про початок свого літературного шляху Ахматова писала так: «1910 р. чітко намітилася криза символізму, і поети-початківці вже не приставали до цієї течії. Одні йшли до футуризму, інші - до акмеїзму. Разом із моїми товаришами по першому “Цеху поетів”, Мандельштамом, Зенкевичем і Нарбутом, я стала акмеїсткою... Наш бунт проти символізму абсолютно виправданий, оскільки ми відчували себе людьми XX ст. і не хотіли залишатись у попередньому».
Анна Ахматова (перша ліворуч) із мамою, братами і сестрою
1912 року вийшла друком перша збірка А. Ахматової «Вечір». Передмову до неї написав авторитетний поет і перекладач М. Кузмін, який зазначав, що молодій поетесі відкривається «милий, радісний і сумний світ», однак насиченість психологічних переживань викликає передчуття майбутньої трагедії. Критики спів відносили поетичне світосприймання А. Ахматової з тенденціями, характерними для нової поетичної школи. У її віршах вони побачили не лише модну тоді реалізацію ідеї «вічної жіночності», вже не пов'язаної із символізмом, а й «витонченість» психологічного малюнку.
Наступна книжка Ахматової «Чотки» (1914) ніби продовжила ліричний сюжет «Вечора». Якщо збірка «Вечір», у якій відчутний вплив символізму, мала невеликий наклад (300 примірників) і була розрахована на вузьке коло читачів, то збірка «Чотки» отримала високу оцінку в пресі й мала такий успіх, що її перевидавали кілька разів. Обидві книжки об'єднані впізнаваним образом героїні, тому читачі сприйняли їх як «ліричний щоденник». Нова збірка засвідчила, що Анна Ахматова як поетеса розвивається не за рахунок розширення тематики, а завдяки поглибленому психологізму.
Після «Чоток» до Ахматової прийшла слава. Її лірика, як іронічно зауважила сама авторка, зацікавила не лише «закоханих гімназисток». Шанувальниками поетеси стали тогочасні літератори-початківці: Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак. Стриманіше, але також прихильно до А. Ахматової поставилися вже маститі Олександр Блок і Валерій Брюсов.
Основною темою ранньої поезії Ахматової є кохання, переважно нерозділене й глибоко драматичне. Через це В. Брюсов порівняв її ліру з «інструментом, який має лише одну струну». Проте вірші Анни Ахматової підкуповують тонким психологізмом, зумовленим великим, усепоглинальним почуттям (чимось вони нагадують таку саму щиру й душевно напружену поезію Сапфо).
Амедео Модільяні. Анна Ахматова. 1911
З італійським художником і скульптором-модерністом Амедео Модільяні (1884-1920) Анна Ахматова познайомилася 1910 р. в Парижі. Як вона згадувала, того літа часто йшли теплі дощі, і Модільяні ходив із величезною, дуже старою чорною парасолею, під якою вони годинами сиділи в Люксембурзькому саду. У два голоси вони читали Верлена, якого обидва знали напам'ять, раділи, що пам'ятали ті самі чотиривірші.
Хоча в ранніх віршах поетеси ще відчутний вплив символізму, однак уже тоді її живі й трепетні жіночі образи протистояли умовним зображенням символістів. Відкидаючи притаманні їм абстрактність і туманність (Вічна Жіночність, Незнайома та ін.), Ахматова наголошує на життєвій правдивості створюваного нею портрета жінки. Програмовими в цьому сенсі є рядки вірша 1912 р. із зовнішніми ознаками буденної драми: «Ти листа мого, любий, не кидай, // До кінця дочитай його ти. // Незнайомою бути набридло, // Нетутешньою поруч іти...»1.
1 Тут і далі, якщо не зазначено інше, переклади автора підручника.
Водночас образ ліричної героїні Ахматової не приземлений. Хоча героїні її віршів різні, їх об'єднує неприборканість пристрасного почуття і непокірливість, а вирізняє поєднання внутрішньо суперечливих почуттів, душевного болю й радості. «Болю безвихідний, слався тепер!» - так незвично починається балада «Сіроокий король» (1910). Страждання, приховане за зовнішніми веселощами, характеризує душевний стан покинутої жінки у вірші «Мене покинув в молодик ти...» (1911): «Оркестр щось жартівливе грає, // І усміхаються вуста. // Та серце знає, серце знає, // Що ложа п'ятая - пуста!».
Із наближенням Першої світової війни у поетеси загострювалося відчуття драматизму й посилювалася внутрішня тривога, водночас ширшим ставав тематико-емоційний спектр її лірики. О. Блок у статті «Без божества і без натхнення» (1921), різко критикуючи акмеїстів, далеких від проблем сучасності, пророчо виокремив з-поміж них Анну Ахматову. Згодом у акмеїстів почала з'являтися ура-патріотична риторика: «Щоби Цар-Христос нашій раті дав // Вінець золотих перемог» (М. Кузмін. «Моління»). Іноді такі вислови навіть переростали у бравурні погрози іншим народам (як свого часу в «Наклепниках Росії» Пушкіна чи пізніше у «Скіфах» Блока). Причому нерідко з відсиланням до фактів не власне російської, а привласненої історії, як, наприклад, в акмеїста С. Городецького: «Росія знов прийде в Царград, // Хрести на храмах заблищать, // А мінарети упадуть...» (як відомо, часи Царграда - це доба не Росії, а Київської Русі).
І в цьому дружному хорі квасного патріотизму сумний і сердечний голос Анни Ахматової лунав самотою. У її віршах «Липень 1914», «Пам'яті 19 липня 1914», «Втіха», «Молитва» та інших війна поставала лихоліттям, народною бідою: «Над малятами стогнуть солдатки, // Вдів ридання по селах дзвенить». У вірші «Травневий сніг» (1916) переживання передчасної загибелі молоді, утілене в пейзажній паралелі «жорстокої, студеної весни», яка «бруньки набубнявілі убиває», прозвучало в тонах високої біблійної скорботи:
І юні смерть такий жахливий вид,
Що вже не в змозі божий світ зорить я,
В мені печаль, якую цар Давид
По-царськи жалував тисячоліттям.
З 1924 р. Ахматову не друкували. 1926-го мало вийти двотомне зібрання її віршів, проте цього не сталося. Лише в 1940 р. побачила світ невелика збірка «Із шести книг», а дві наступні аж у 1960-ті - «Вірші» (1961) і «Плин часу» (1965).
У трагічні часи сталінського терору та Другої світової війни (1939-1945) Ахматова розділила долю більшості своїх співвітчизників, переживши арешт чоловіка, сина, загибель друзів, відлучення від літератури згідно з партійною постановою 1946 р. Попри жорстокість часу, в Ахматовій жив незламний дух високої класики, визначаючи і її творчу манеру, і стиль поведінки. Головний твір цього періоду - поема «Реквієм» (написана в 1935-1943 рр., доповнена в 1957-1961 рр.), а в СРСР опублікована вже після смерті поетеси.
1944 року Анна Ахматова повернулася з евакуації до зруйнованого Ленінграда: «Страшна примара, яка прикидається моїм містом, так вразила мене, що я змалювала цю мою зустріч з ним у прозі... Проза завжди здавалася мені і таємницею, і спокусою. Я від початку все знала про вірші - я ніколи нічого не знала про прозу».
Найважливішою рисою поетичного світосприймання А. Ахматової літературознавець Б. Ейхенбаум вважав «відчуття свого особистого життя як життя національного, народного, у якому все знакове та загальнозначуще. Звідси - вихід в історію, у життя народу, звідси - особливого роду мужність, пов'язана з відчуттям обраності, місії, великої та важливої справи».
Творчість Ахматової як помітне явище культури XX ст. здобула широке визнання. У 1964 р. вона стала лауреатом міжнародної премії «Етна-Таорміна» (Італія), у 1965 р. отримала ступінь почесного доктора літератури Оксфордського університету (Велика Британія).
5 березня 1966 р. А. Ахматова померла в с. Домодєдово, похована на Комаровському кладовищі поблизу Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).
ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ
КИЇВ
Древній град неначе вимер,
Дивний мій приїзд.
Над рікою Володимир
Чорний хрест підніс.
Шелестливі липи й в'язи -
Трепетний нічліг.
Зір вознесені алмази
Богові до ніг.
Шлях мій слави та офіри
Тут закінчу я.
Й ти, що був мені до міри,
І любов моя.
Літо 1914
Переклад з російської Дмитра Павличка
Натан Альтман. Портрет Анни Ахматової. 1914
Значна частина життя Анни Ахматової пов'язана з Україною: Одеса, Євпаторія, Київ, Слобідка-Шелехівська Хмельницької області, де пройшли останні роки життя її матері й молодшої сестри...
Чоловік поетеси М. Гумільов журився, що нічого не зміг удіяти з її «українською упертістю». А в самої Ахматової ставлення до України було складним і неоднозначним. Вона стверджувала, що не любила Україну та її мову, водночас усвідомлювала свій нерозривний зв'язок із рідним краєм. Григорій Кочур згадував, як Ахматова обурилася, коли припустили, що вона перекладала збірку І. Франка за підрядником, тобто не знала української мови: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!». Тож можна погодитися з О. Смольницькою, яка зауважила: «Якщо в молодості Ахматова ідентифікувала себе з материнським родоводом, то в зрілості повернулася до батьківського коріння. В юності вона зреклася батьківського прізвища для поезії, а в зрілості повернулася до своїх витоків». А батько Ахматової вів свій родовід від козацької старшини!
Саме в Києві маленькій Анні Горенко було провіщено її долю. За переказом, ще дівчинкою вона гуляла у Маріїнському парку і знайшла застібку у формі ліри. Няня сказала, що їй судилося стати поетесою. А з циклу «Київський зошит» (1909) почався її шлях у літературу.
Вірш «Київ» Ахматова написала влітку 1914 р. Цей рік розділив життя світу на до і після війни. Перша світова війна назавжди змінила Європу та зруйнувала звичне життя й усталений порядок. Вірш вражає пророчим передбаченням тернистого «шляху слави та офіри», на який стала Анна Ахматова. Нічний київський пейзаж із шелестливими липами та в'язами, пам'ятником Володимиру Хрестителю, який видно з Дніпра, просякнутий містичними відчуттями тривоги та водночас надії.
Виражально-зображальні засоби за експресією можна поділити на дві частини. Одна - піднесено-патетична: давній град; Володимир Великий як символ змін, які відкривають нові духовні горизонти; яскраві літні зорі, що віддзеркалюються у воді; кохання... Інша - бентежно-фатальна: нічна тиша навіює тривогу та внутрішню напругу; чорний хрест як символ очікування чогось непоправно-неминучого; шлях офіри (пожертви) і кохання як єдиний оберіг у житті...
- 1. Як співвідноситься епіграф «...Над почесті, над юність, над свободу // Я ставлю Музу, гостю палахку» з особливостями життєвого і творчого шляху А. Ахматової?
- 2. Як життя і творчість А. Ахматової пов'язані з Україною?
- 3. Чим відрізняються жіночі образи Ахматової від образів у поезіях символістів? Про який образ відомого поета-символіста згадує А. Ахматова: «Незнайомою бути набридло...»? Як ця творча суперечка ілюструє перебіг російського літературного процесу початку XX ст.?
- 4. Яку роль у вірші «Київ» відіграє контраст, чи впливає він на експресію твору? Відповідь аргументуйте.
- 5. Поясніть значення метафори «шлях мій слави та офіри». Чи пов'язана вона з постаттю Володимира? Обґрунтуйте відповідь.
- 6. За допомогою яких виражально-зображальних засобів відтворюється атмосфера тривоги та неспокою?
- 7. До кого звертається лірична героїня вірша? До якого різновиду лірики - інтимної чи філософської - можна віднести цей вірш? Відповідь аргументуйте.
* * *
В київськім храмі Премудрості Бога
Поклялась я тобі край святого стола,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б вона не вела.
Все те почули янголи злотні
І в білій труні Ярослав.
Як голуби, в'ються слова незворотні,
Що їх мені Бог послав.
Коли мені тяжко, я бачу ікону
І сходинок дев'ять на ній.
І в голосі грізнім Софійського дзвону
Вчувається голос твій.
1915
Переклад з російської Дмитра Павличка
На початку ХХ ст. під впливом філософів-містиків і письменників-символістів російська інтелігенція зацікавилася вченням про Софію як Премудрість Божу, яка є першообразом, покладеним Богом в основу творіння, і водночас є благою звісткою про подолання смерті та воскресіння. Це було дуже актуально на початку Першої світової війни, коли масштаби прийдешньої катастрофи окреслювалися щораз чіткіше. До того ж храм Святої Софії у Києві відіграв особливу роль у духовному становленні Анни Ахматової. Однокласниця поетеси В. Беєр згадувала: «Київська весна. Сині сутінки. Над площею густо, повільно лунає благовіст. Хочеться зайти в древній храм св. Софії, але я ж належу до “передових” і до церкви мені не личить ходити. ...Ліворуч у темному боковому вівтарі вимальовується знайомий своєрідний профіль. Це Аня Горенко. Вона стоїть нерухомо, тонка, струнка, напружена. Погляд зосереджено спрямований вперед. Вона нікого не бачить, не чує. Здається, що й не дихає... Відчуваю, що заважати їй не можна... Я виходжу з церкви. Горенко залишається і зливається зі старовинним храмом».
Юрій Анненков. Портрет А. А. Ахматової. 1921
Вірш «В київськім храмі...» написано у 1915 р. За початковим задумом, його мали надрукувати 1917 р. у збірці «Біла зграя». Однак Ахматова вилучила твір, і він чекав на друк довгих шість десятиліть...
Лірична героїня вірша «В київськім храмі...» у соборі Святої Софії складає обітницю чи то Богу, чи то коханому, чи ще комусь. Свідками цієї клятви стали «янголи злотні» (золоті мозаїки Софії?) та мощі Ярослава Мудрого, які тоді зберігалися в білому мармуровому саркофазі. Образи вірша графічно чіткі й прозорі: саркофаг Ярослава Мудрого, дзвони та ікона Святої Софії, лірична героїня, що молиться біля вівтаря. Змісту молитви-обітниці ми не знаємо. Але метафори-паралелізми (небесні янголи - золоті мозаїки Софії, слова молитви - голуби у небі, церковний дзвін - голос того, до кого звертається лірична героїня) переконують нас, що це не пересічна подія, а надзвичайно важливе дійство, яке визначить її подальше життя. Поезія має трагічне емоційне обрамлення. Вона починається з образу дороги, з відчуття неминучості страшних випробувань («Буде твоєю моя дорога, куди б вона не вела») і закінчується грізним голосом софійського дзвону. Вірш просякнутий настроями трагічного оптимізму, який дарує ікона Богородиці, Стіни Нерушимої, яка є уособленням захисту, заступництва та оборони, що їх дарує Небесна Цариця (щоправда, в самім описі ікони Ахматова припустилася помилки, оскільки там зображено насправді не дев'ять, а сім сходинок).
- 1. Що ви знаєте про історію храму Софії у Києві? Кого вважають його засновником? Які духовні та мистецькі скарби зберігаються у ньому?
- 2. Підготуйте мультимедійну презентацію про іконостас і мозаїки Софії Київської.
- 3. Яку роль у духовному становленні Ахматової відіграли київські святині? Чи можна цей вірш назвати автобіографічним? Відповідь аргументуйте.
- 4. Чи мають символічне значення образи Володимира Хрестителя та Ярослава Мудрого у віршах Ахматової? Відповідь обґрунтуйте.
- 5. Знайдіть звукові та зорові образи у вірші «В київськім храмі..». Що їх поєднує? В оповіданні «Пісня про Правду» Р. М. Рільке, говорячи про українські ікони, називає їх верстовими каменями Бога, опорою і знаком на шляху. Чи погодилася б із цим твердженням лірична героїня Ахматової? Чому?
- 6. Яка деталь вказує, що лірична героїня молиться перед іконою Софії, Премудрості Божої? Чи допомагає сакральне значення цієї ікони краще зрозуміти ліричну героїню і її духовні поривання?
- 7. Р. М. Рільке та А. Ахматова перебували у Києві майже в один і той самий час. Що об'єднує їхні твори, написані в Києві? Чим це можна пояснити? Яким постає Київ у віршах Ахматової?
РЕКВІЄМ
(скорочено)
По чужинах не шукала зроду
Я притулку для своїх скорбот.
Я була тоді з моїм народом -
Там, де був, на лихо, мій народ.
1961
ПРИСВЯТА
Горе це і гори пригинає,
І ріка під кригою стає.
У в'язниці виходу немає,
Там, за муром, каторга конає,
Смертний смуток п'є.
А для когось віє свіжий вітер,
Лине захід в золото зірок.
Ми не бачимо, бо є на світі
Тільки скреготи несамовиті
Та важкий солдатський крок.
Мов до церкви, вдосвіта вставали,
Здичавілим містом йшли туди,
Зустрічались, з мертвих повставали,
А надія плакала з води.
Вирок... Наче смерть у серце вступить.
Відокремлена вже і від них, -
Наче з кров'ю вирвуть з серця стукіт,
Наче вдарять підло і підступно.
Та ідеш... Не падаєш із ніг.
Де оті, кого пізнала зблизька
У лихій недолі двох років?
Що їм плаче віхола сибірська,
Що гойдає місячна колиска?
Їм присвячую прощальний спів.
Березень 1940
ВСТУП
Це було, коли в нас посміхався
Тільки мертвий - ні втрат, ані ґрат,
Коли власної тіні сахався
Біля власних в'язниць Ленінград.
І коли, збожеволівши з муки,
Йшли приречених цілі полки,
І в знедоленій пісні розлуки
Захлинались станційні гудки.
Зорі смерті ми вчились плекати.
Безневинно розчавлено Русь
Під скривавленим чоботом ката
Та під шинами чорних марусь1.
1.
Як забрали тебе на світанні,
За труною неначе ішла.
Плач дитячий почув ти востаннє,
Під божницею свічка спливла.
На вустах твоїх посміх-приблуда,
Смертний піт відчуваю здаля.
Як стрілецька дружина, я буду
Голосити на вежі Кремля.
1935. Січень. Москва
1 «Чорна маруся» (те саме, що й «воронок») - машина для перевезення арештантів.
2.
Тихо ллється тихий Дін,
Жовтий місяць входить в дім.
Прослизає поміж стін,
Бачить жовтий місяць тінь.
Жінка ця у самоті,
У знемозі, в небутті.
Син в неволі, муж - в землі.
Помоліться по мені!..
4.
Показати б тобі, любительці
Насміхатися до нестям,
Царськосільській веселій жительці,
Що накоять з твоїм життям -
Як трьохсотою, з передачею
Ти затерпнеш біля воріт
І сльозою, іще гарячою,
Пропечеш новорічний лід.
Як тополя в'язнична хилиться, -
Не шелесне. А скільки там
Безневинних життів у потилицю...
1938
5.
Вже другий рік кричу на крик -
Тебе додому кличу.
Я кату кидалась до ніг,
Мій сине і мій відчаю.
Все переплуталось, повір,
Мені не розібрати,
Хто тут людина, хто тут звір,
Коли чекати страти.
Лиш квітів золоте шиття,
Кадильний дзвін, передчуття,
Неначе скоро щезну.
І в очі дивиться мені
В своїй безмежній однині
Та зірка величезна.
1939
6.
Легко пролітають тижні.
Що це, як мені збагнуть,
Як до тебе зазирнуть
Білі ночі дивовижні.
Зазирають знов і знов
Круковим запеклим оком.
При хресті твоїм високім -
Смерть, в'язниця і любов.
1939. Весна
Біля в'язниці
7.
ВИРОК
І упало скам'яніле слово,
Поховало начебто живцем.
То нічого. Я була готова.
Якось там переживу і це.
В мене справ сьогодні забагато:
Треба пам'ять знищить до ноги,
Треба душу у каміння вбгати,
Треба вчитись до життя снаги.
Бо інакше... Святом небувалим
Літо мліє під вікном моїм.
Я давно оцей передчувала
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо. Фонтанний дім
8.
СМЕРТІ
Ти прийдеш все одно - то опір не чиню,
Чекаю, бо вже понад силу скрута.
Я світло вимкнула і двері відчиню
Тобі, омріяна отруто.
Хоч би в якому вигляді - скоріш.
Чи кулею отруєною в лоба,
Злочинцем, що у тінь ховає ніж,
Чи жаром смертної хвороби.
Чи казкою, з якої вже нудить,
Проте її довіку не забуду, -
Щоб шапці голубій мене збудить
І зблідлому закляклому кербуду.
Все байдуже. Вирує Єнісей.
Зоря Північна сяйвом лине.
І синій блиск укоханих очей
Тепер останній жах поглине.
19 серпня 1939. Фонтанний дім
9.
Так, божевілля, мов крилом,
Душі накрило половину,
І вогняним п'янить вином,
І в чорну кличе домовину.
Я зрозуміла, що йому
Віддати перемогу маю,
Бо я пірнула у пітьму,
Де я собі чужою марю.
І не дозволено мені
Нічого із собою взяти,
Бо не перепросити, ні,
Оту недолю заповзяту:
Жахливих синових очей -
Закам'янілого страждання,
Ні сліз, ні зайвих вже речей,
В'язничних зустрічей жадання,
Ні прохолоди милих рук,
Ні лип, схвильованих до краю,
Ні той далекий перегук -
Слів, із якими помираю.
4 травня 1940
10.
РОЗП'ЯТТЯ
«Не ридай мене, мати, во труні сущу».
І
Хор янголів співати славу вийшов,
Розплавилося небо у вогні.
Рік батькові: «Пощо мене залишив?»
І матері: «О, не ридай мені...»
ІІ
Магдалина сліз спинить не може.
І найкращий учень скам'янів.
Місця, де застигла Матір Божа,
Поглядом ніхто не осквернив.
ЕПІЛОГ
ІІ.
І знов поминальний наблизився час.
Я бачу, я чую, торкаюся вас.
І ту, що насилу свій погляд здійма,
І ту, що її вже на світі нема.
І ту, дуже гарну, та дуже бліду,
Що каже: «Сюди, як додому, іду».
Хотіла б я кожній належне віддать,
Та список відібрано, ніде спитать.
Зіткала хустину для донь і для вдів
Із тих, що у них же підслухала, слів.
Я їх пам'ятаю, слова віднайду
І знову згадаю в прийдешню біду.
Якщо ж мені стулять навічно вуста,
Котрими Росія кричить із хреста, -
Так само вони пригадають мене,
Допоки мій день поминальний мине.
Якщо ж коли-небудь в країні моїй
Надумають пам'ятник ставити мій, -
Я згодна на це вшанування сумне,
Та тільки умова - не ставте мене
Ні там, біля моря, де зріс мій бузок:
Останній із морем урвався зв'язок,
Ні в Царськім, де є заповідні місця,
Де тінь безневинна блукає оця;
А тут, де простояла триста годин
І де пожалів мене хоч би один.
Бо вже і в омріяній смерті боюсь
Забути я гуркоти чорних марусь.
Забути, як грюкали двері у двір
І вила стара, як поранений звір.
І хай з металевих незрушних повік
Стікає сльозою розплавлений сніг,
І горлиця стогне в'язнична в імлі
І повагом йдуть по Неві кораблі.
1940. Березень. Фонтанний дім
Переклад з російської Валерії Богуславської
ЗІ СПОГАДІВ СУЧАСНИКА
Під час війни Ахматова дала мені на зберігання папку. Таку товсту. Я була менш «культурною», ніж молодь зараз, і не здогадалася зазирнути в неї. Потім, коли заарештували сина вдруге, Ахматова спалила цю папку. Це були, як тепер прийнято називати, «спалені вірші». Мабуть, треба було зазирнути і переписати все, але я була, за теперішніми поняттями, неосвіченою.
Фаїна Раневська
Анна Ахматова писала поему з 1935 по 1961 р. і боялася тримати записаний текст удома, тому рукопис знищила. У 1940-1950-х рр. про поему знали тільки її найближчі люди, які заучували вірші напам'ять, і жоден її не зрадив. До поеми Ахматова повернулася в 1960-ті рр. Відтоді твір поширювався через самвидав, повністю надрукований 1987 р.
Це один із перших відомих поетичних творів, присвячених жертвам великого терору більшовицької влади 1930-х рр. У передмові Ахматова переповідає історію створення поеми: «У страхітливі роки “єжовщини” я простояла сімнадцять місяців у в'язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось “упізнав” мене. Тоді жінка з блакитними губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам'яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки): “А це ви можете описати?”. І я сказала: “Можу”. Тоді щось схоже на усмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям».
Поетеса дотримала слова, адже знала з власного досвіду, що таке сталінські репресії. У 1921 р. розстріляли її першого чоловіка, поета М. Гумільова. Сина Ахматової, Льва Гумільова, виключили з Ленінградського університету і заарештували в 1935 р. За сприяння Б. Пастернака їй вдалося звернутися з листом до Сталіна. Сина відпустили, проте в жовтні 1938 р. заарештували вдруге. Цього разу нічого не допомогло: його засудили до 10 років таборів, які згодом замінили п'ятирічним ув'язненням. Чоловіка Ахматової, мистецтвознавця М. Пуніна, арештовували тричі, він помер у таборі.
Перші начерки «Реквієму» датовано 1934 р. Спочатку поетеса збиралася створити ліричний цикл, який згодом трансформувався у поему. Найінтенсивніше вона працювала над твором у 1938-1940 рр., після другого арешту сина.
Микола Гумільов і Анна Ахматова із сином Львом. 1915
Назва поеми пов'язана з першими рядками католицької заупокійної служби: «Requiem aeternam dona eis, Domine, // Et lux perpetua luceat eis», що означає «Покій вічний даруй їм, Господи, // і світло вічне хай світить їм». Епіграф до поеми, який Ахматова взяла з вірша, написаного 1961 р., передає і задум, і пафос, і головну думку твору.
Крізь усю поему проходить тема долі матері й сина, образи яких співвідносяться з євангельською символікою. Історія ніби виходить за межі часу і простору, переростаючи в загальнолюдську трагедію, набуваючи космічного масштабу.
Поема має кільцеву структуру. Перші два розділи - пролог, а останні два - епілог, які дещо контрастують із центральною частиною поеми. Якщо основна має переважно ліричне звучання, то пролог і епілог тяжіють до епосу, узагальнення. 1-4-й розділи розповідають про горе матерів із минулого: 1-й - часів стрілецького бунту, коли Петро І наказав стратити всіх стрільців, які виступили на боці його сестри, царівни Софії; 2-й - історія козачки, у якої «мужа вбито, син в тюрмі»; 3-й - нібито ремінісценція шекспірівської трагедії (це можна зіграти на сцені, але пережити - несила); 4-й - голос ліричної героїні, що згадує себе веселою насмішницею, яка навіть не уявляла, які нещастя чекають її попереду. 5-й і 6-й розділи - кульмінація поеми, апофеоз страждання героїні-матері. Наступні чотири присвячені темі пам'яті.
Поема звучить як поминальна молитва - утілення народної трагедії, це крик болю і відчаю «стомільйонного народу», якому довелося жити в страшні часи сталінських репресій.
Анна Ахматова усвідомлювала свою роль і значення не лише в російській, а й у світовій поезії. Вона знала, що колись їй, гнаній і невизнаній за радянської влади, ставитимуть пам'ятники. Заповітом звучить у поемі бажання-веління поставити його біля в'язниці Хрести, де перебували її рідні, де вона від таких самих знедолених отримала наказ розповісти нащадкам правду.
Поема мала гучний розголос як у СРСР, так і поза його межами. Один зі списків «Реквієму» потрапив за кордон, і 1963 р. у Мюнхені його вперше опублікували повністю. У нарисі відомого прозаїка Б. Зайцева, надрукованому в газеті «Російська думка» (Париж, 1964 р.), ідеться про реакцію на поему російського зарубіжжя: «Днями отримав з Мюнхена книжечку віршів, 23 сторінки, називається “Реквієм”... Це вірші Ахматової - поема... Що й казати, довелося цій витонченій дамі з “Бродячого пса”1 випити чашу, можливо, найгіркішу з-поміж усіх нас, у ці воістину “окаянні дні” (І. Бунін)... Я бачив Ахматову “царськосільською веселою грішницею” і “насмішницею”, але Доля піднесла їй оцет Розп'яття. Чи ж можна було припустити тоді, у цьому “Бродячому псові”, що ця тендітна і тоненька жіночка спромоглася на такий крик - жіночий, материнський, крик не лише про себе, а й про всіх стражденних - дружин, матерів, наречених, узагалі про всіх розіп'ятих.
1 Петербурзьке літературно-артистичне кафе «Бродячий пес» було улюбленим місцем зустрічі поетів-модерністів, художників і артистів. Там виступали зі своїми віршами Маяковський, Гумільов, Ахматова, Мандельштам та ін. У грудні 1912 р. С. Городецький прочитав там доповідь про акмеїзм і його відносини з символізмом.
Звідки ж узялася така чоловіча сила вірша, простота його, грім слів неначе й звичайних, але розкотистих лунким похоронним подзвоном, що крають людське серце й викликають захват мистецький? Воістину “томів громади важчий він”. Написано двадцять років тому. Залишиться назавжди німотний вирок звірству»...
- 1. Якою була творча історія поеми «Реквієм»? Чому друзі Ахматової заучували фрагменти з поеми напам'ять?
- 2. За формою «Реквієм» - молитва. Порівняйте її з молитвами ранніх віршів Ахматової («В київськім храмі...»). Як змінився настрій і зміст цих молитов? Чому?
- 3. Яку роль у поемі відіграють біблійні образи?
- 4. Як трансформувалася «дорога слави і офіри» ліричної героїні в «Реквіємі»? Чи є зв'язок між ліричною героїнею ранніх віршів Ахматової та оповідачем поеми?
- 5. Знайдіть у поемі «Реквієм» антитези, контрасти, оксюморони.
- 6. Як ви розумієте висловлювання Б. Зайцева: «А я ж бачив Ахматову “царськосільською веселою грішницею” і “насмішницею”, але Доля піднесла їй оцет Розп'яття»? Для чого письменнику знадобилися ремінісценції з Біблії в оцінці творчої еволюції поетеси? Відповідь аргументуйте посиланням на текст поеми «Реквієм».
- 7. Російський поет Й. Бродський закидав Ахматовій, що замість того, щоб розказати про злочини сталінського режиму, вона розповіла лише про трагедію матері. Чию думку - Бродського чи Ахматової - поділяєте особисто ви? Чому?
- 8. Як відзначили творчість поетеси за кордоном? Яким було ставлення до неї в СРСР (з одного боку - влади, з іншого - народу)? Чи можна до цієї ситуації застосувати вислів «немає пророка у своїй Вітчизні»? Відповідь аргументуйте.
- 9. Що означає слово «Requiem» у перекладі з латини? Як це значення пов'язане зі змістом поеми та з життям А. Ахматової за сталінського режиму?
- 10. Схарактеризуйте особливості композиції поеми «Реквієм». За допомогою яких засобів поетеса створює враження багатоголосся в поемі?
- 11. Одна із найвідоміших музичних заупокійних молитов - «Реквієм» В. А. Моцарта. Чи може ця музична композиція стати ілюстрацією до поеми Ахматової?
- 12. Підготуйте мультимедійну презентацію «Анна Ахматова і Україна» або «Над почесті, над юність, над свободу я ставлю Музу, гостю палахку».
У МИСТЕЦЬКОМУ КОНТЕКСТІ
До чудотворної ікони Святої Софії Премудрості Божої, розташованої в іконостасній частині собору Святої Софії в Києві, звертається лірична героїня вірша А. Ахматової «В київськім храмі...». Ікона символізує втілення Софії Премудрості Божої в іпостасі Богородиці. Божа Матір на ній зображена у позі Оранти, Стіни Нерушимої, а на її лоні відтворено Спасителя. Богородиця стоїть на хмарі під балдахіном, який підпирають сім стовпів. На карнизі балдахіна вислів: «Премудрість збудувала собі дім і витесала сім стовпів його». Угорі в променях світла зображений Бог Отець в оточенні ангелів. До Богородиці ведуть сходинки, що символізують головні християнські чесноти - віру, надію, любов, чистоту, смирення, благодать і славу. Обабіч сходинок стоять старозавітні праотці й пророки.
Зазвичай перед іконою Софії Премудрості Божої просять Господа дати мудрості, щоб прийняти правильне рішення в надзвичайно важливих справах. Тож лірична героїня вірша Анни Ахматової добре знала, куди і навіщо вона прийшла з молитвою...
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
