Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 10 клас. Ковбасенко - Нова програма

Тонке відчуття поезії

Школа «чистого мистецтва» в російській поезії

Мабуть, стільки ж часу, скільки існує світова література, зокрема поезія, існують два діаметрально протилежні погляди на її призначення. Прихильники одного з них переконані, що поезія має служити державі, суспільству, громаді, розв’язуючи гострі політичні та соціальні проблеми. Тож ці люди сповідують першість громадянської лірики, а отже — політично заангажованої літератури й мистецтва.

Прекрасним є лише те, що нікому й нічому не служить, а все корисне є потворним.

Теофіль Готьє

Натомість другі дотримуються думки, що «краще загорнути у вірші оселедця, аніж утягувати їх до політики», бо справжня лірика, мовляв, має служити окремо взятій особі, відтворюючи найтонші порухи її душі, найінтимніші переживання (кохання, дружбу, ревнощі тощо), тому таку поезію назвали інтимною лірикою. Крім того, є поезія, яка оспівує мистецтво, насолоду красою. Тож мистецтво, яке не слугує жодним політичним або соціальним інтересам, а живе за власними естетичними законами та служить лише Красі, назвали «чистим мистецтвом», або «мистецтвом для мистецтва».

Яка з-поміж цих думок є «правильнішою» і має більше право на життя? Мабуть, що обидві. Тим паче, якщо врахувати, що обидва ці річища світової поезії беруть свій початок ще в античності. Наприклад, у VII ст. до н. е. еллінський поет Тіртей присвятив свій талант громадянській ліриці («заангажованому мистецтву»), а його сучасниця Сапфо — ліриці інтимній («чистому мистецтву»). Але, попри таку суттєву різницю в поглядах, вони були геніями, тому їхні твори пережили тисячоліття...

У середині XIX ст. концепція «чистого мистецтва» неначе отримала «друге дихання»: талановиті французькі поети Шарль Леконт де Ліль (1818—1894), Теофіль Готьє (1811—1872), Жозе-Марія де Ередіа (1842—1905), Теодор де Банвіль (1823—1891) об’єдналися в угруповання «Парнас» і надрукували три випуски збірки «Сучасний Парнас» (1866, 1871, 1876). Уже сама назва — «Парнас» — засвідчила принципове небажання його учасників порушувати якісь сучасні їм соціально-політичні проблеми. Адже в давньогрецькій міфології Парнас — це гора, де перебували Аполлон і Музи, а ці боги служили лише високому мистецтву і аж ніяк не залежали від «смертних людей» з їхніми «не гідними божественної уваги» темами: політикою, суспільними проблемами тощо.

Так само себе позиціонували й парнасці, неначе «вивищуючись» над буденністю та реальним життям. Запозичене з біблійної «Пісні над Піснями» порівняння «вежа зі слонової кістки» спочатку слугувало метафорою краси і непорочності, а в XIX ст. набуло іншого значення і стало загальновизнаною метафорою «чистого мистецтва». Цей вислів означав прагнення митця вирватися з полону земного, ніби усамітнившись у вишуканій високій вежі. І треба зауважити, що така позиція поетів-парнасців у другій половині XIX ст. сприймалася як виклик модному тоді реалізму, оскільки для реалістичних творів традиційною і головною була саме соціальна проблематика.

Однією з провідних тез парнасців була відома ще від античності думка про тлінність усього, окрім Вічного Мистецтва. «І навіть боги умирають, — писав Теофіль Готьє. — Рядки ж божественних віршів / Нетлінними перебувають / У ланцюгу століть-віків» (переклад Т. Некура).

Отже, парнасці зверхньо ставилися до «заземленості» реалізму. З іншого боку, їх не влаштовував і емоційний суб’єктивізм романтиків, що звеличували творчу розкутість митця, атрибутом якої часто була принципова незавершеність, «геніальна хаотичність» художніх творів. Натомість парнасці активно використовували культурні надбання попередніх епох, сміливо уводячи до своїх творів інтертекст (фрагменти інших творів, цитати, ремінісценції-натяки тощо), ретельно «шліфували» кожен рядок, кожне слово.

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРНАС

На початку XX ст. українські поети почали шукати нових шляхів розвитку нашої літератури, орієнтуючись на найкращі світові зразки. Зокрема, творчість парнасців привернула увагу групи неокласиків, які прагнули наслідувати мистецтво минулих епох. Як поетичний маніфест звучить вірш її очільника Миколи Зерова «Prodomo» (з латин. «на пояснення своєї позиції», «на свій захист»), у якому названі імена французьких поетів-парнасців:

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет — сентиментальна кваша...

О ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий.

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

Парнасців із романтиками зближує також прагнення до екзотики, неприйняття тогочасного «сірого» реального світу та «царства крамаря», духовна та мистецька втеча від буденності — чи то до екзотичних країв, чи то до минулих епох, чи то до «чистого мистецтва», поетизація, оспівування меланхолії, спліну, самотності, — та попри все це парнасизм позбавлений бунтівної сили романтизму. Художня досконалість творів, прагнення відкривати нові поетичні обрії перетворили доробок парнасців на визначне художнє явище. Щоправда, іноді їм дорікали, що їхня поезія беземоційна та «холодна». «То й що ж, — відповідали вони, — мармур античних статуй теж холодний, але попри це вищої краси людство не створило». Один із шанувальників парнасизму український неокласик Максим Рильський тонко зауважував: «Морозе, ти душа парнаського співця. / Так, як вона, ховаєш ти в кришталі (тут: крига. — Авт.) / І подив вод, і трав завмерлих жалі, / І все, від чого міняться серця...».

Зверхньо ставлячись до настанов реалістів, парнасці стверджували, що висока моральність притаманна лише високому мистецтву (сліди цієї естетичної установки ми згодом побачимо у творчості Оскара Вайльда, який стверджував: «Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. Ото й усе»). Чи не найталановитішим з-поміж парнасців був Шарль Леконт де Ліль, небезпідставно проголошений «королем поетів».

У Російській імперії в середині XIX ст. теж утворилася «школа чистого мистецтва». Вона протиставляла свою творчість т. зв. революційно-демократичному крилу поезії (безумовним лідером якого був Микола Некрасов).

1. Поясніть значення понять «чисте мистецтво», «вежа зі слонової кістки». Які ідеї сповідували прихильники теорії «чистого мистецтва»?

2. Спробуйте розподілити усіх письменників, з творчістю яких ви ознайомилися на уроках зарубіжної літератури, на умовних прихильників і противників теорії «чистого мистецтва». Поясніть свій вибір.

3. Чим, на вашу думку, викликана поява в Росії поетичної школи «чистого мистецтва»?