Підручник з Зарубіжної літератури (рівень стандарту). 10 клас. Ковбасенко - Нова програма

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Принц Парадокс

ОСКАР ВАЙЛЬД

Роман «Портрет Доріана Грея»

Є митці, які, наче метеор, промайнуть край небосхилу і зникнуть, щоб потім залишитися в людській пам’яті яскравою зіркою. Саме таким був Оскар Вайльд: «Король життя», «Принц Парадокс», як називали його сучасники. Здається, саме його життя було ніби уособленням XIX ст. Недаремно й сам він вважав, що йому, дитині дев’ятнадцятого століття, в столітті новому, двадцятому, робити нічого. Коли друзі в його останній день народження, як годиться, побажали іменинникові довгих років життя, він посміхнувся і сказав: «Нашого століття я не переживу. Піду разом із ним. Ми були створені одне для одного, а майбутньому століттю я не зміг би дати нічого нового»...

Парадокс (від грец. paradoxos — «неочікуваний») — судження, що різко суперечить звичній логіці, але глибоке за значенням. Іноді парадокс формулюється у вигляді афоризму, має лаконічну, завершену за думкою форму. Парадокс, на відміну від афоризму, вражає несподіванкою, це завжди напівправда, і, за висловом О. Вайльда, це «краще з-поміж того, чого ми можемо досягти, оскільки абсолютної правди не існує взагалі».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

ОСКАР ВАЙЛЬД (1854—1900)

Оскар Вайльд. Близько 1890

Любов до самого себе — це початок роману тривалістю на все життя.

Оскар Вайльд

Народився Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Вайльд (таким було повне ім’я письменника) в Ірландії, у Дубліні, в родині відомого лікаря, батька сучасної отології (науки про хвороби вуха) сера Вільяма Вайльда. За успіхи в медицині той отримав титул баронета, а поміж його пацієнтів були особи королівської крові. До речі, сер Вільям Вайльд свого сина, майбутнього письменника, назвав Оскаром, бо саме таке ім’я мав його пацієнт — король Швеції. Мати Оскара, онука відомого англійського письменника Чарльза Метьюріна, була особою непересічною. Ця діячка ірландського національно-визвольного руху, поетеса та збирачка кельтського фольклору (як свого часу її видатні земляки Роберт Бернс і Вальтер Скотт) свій родовід виводила аж від великого Данте Аліґ’єрі! Тож дитинство майбутнього письменника було теж непересічним: цікаві пізнавальні подорожі з батьком по Ірландії (сер Вільям мав хобі — археологію), бурхливі зібрання шанувальників словесності в популярному літературному салоні його матері, навчання в одній із найкращих шкіл країни. А ще були листи матері, пересипані перлинками парадоксального гумору на кшталт: «Оскаре, любий мій хлопчику, не рви одягу, адже рваний одяг ще не є ознакою геніальності». Отже, «геніальність» майбутнього письменника програмувалася з дитинства. Щоправда, якраз про одяг юному Оскарові нагадувати було зайвим, оскільки його прискіплива й навіть перебільшена увага до своєї зовнішності стала легендарною.

Він гарно вчився в школі, а дублінський коледж Трійці (знаменитий Трініті-коледж, де свого часу вчилися видатні письменники: Джонатан Свіфт, творець «Мандрів Гуллівера», Брем Стокер, автор роману про графа Дракулу, та ін.) закінчив із відзнакою. А потім було навчання в коледжі Св. Магдалини в Оксфорді. Успадкувавши від батька працелюбність, а від матері — вишуканий естетичний смак, Оскар Вайльд постійно здобував у конкурсах стипендії на подальше навчання (як у Трініті-коледжі, так і в Оксфорді), у такий спосіб позбавляючи батьків від суттєвих фінансових витрат на його навчання. Та й упродовж життя Оскар Вайльд постійно самовдосконалювався: багато читав, захоплювався історією мистецтва, добре орієнтувався у світовій літературі. Він вивчав і високо цінував народну пісенну творчість, зі знанням справи й глибокою повагою писав про художню майстерність Оноре де Бальзака, Льва Толстого й Федора Достоєвського.

Оскар Вайльд. Фото Наполеона Сароні, 1882

В Оксфорді О. Вайльд захопився античною літературою і культурою, італійським мистецтвом і блискучими лекціями Джона Рескіна про мистецтво. Саме під їхнім впливом майбутній письменник зацікавився ідеями естетичного руху, що сповідував необхідність відродження краси в повсякденному житті як засіб подолання практицизму буржуазного суспільства. Оксфорд на той час був своєрідним клубом аристократичної та заможної молоді. Щоб жити так, як жила оксфордська «золота молодь», Вайльд коштів не мав, тож він обрав шлях усамітнення й пошуку краси. Саме в Оксфорді Вайльд дебютував як письменник. Його збірка «Вірші» (1881) мала неабиякий успіх у читачів. Рання поезія Вайльда вишукано орнаментована, шліфована, у ній відчутний сильний вплив французького символізму. Приблизно в той самий час були написані також ліричні, піднесені за стилем і змістом казки «Щасливий принц», «Соловей і троянда», «Молодий король», які нині входять до кола улюбленого дитячого читання.

Ще навчаючись в Оксфорді, Вайльд відвідав Грецію та Італію, колиску античної культури. Він був вражений красою цих країн, а надто — культурною спадщиною давнього світу. Тоді ж за поему «Равенна» він здобув престижну Ньюдигейтську грошову премію, що її у XVIII ст. заснував сер Роджер Ньюдигейт для студентів — переможців щорічного конкурсу поем Оксфордського університету. Свого часу цю премію одержав і Вайльдів кумир Джон Рескін, про якого згодом уже визнаний Вайльд сказав: «Завдяки магії своєї особистості та музиці своїх слів Рескін познайомив нас в Оксфорді з тим сп’янінням красою, яке становить таїну еллінського духу, і з тим пориванням до творчої сили, що становить таїну життя».

Закінчивши Оксфордський університет (1879), Вайльд переїхав до Лондона. Квартира в богемному районі — убоге, погано вмебльоване приміщення — була для нього лише місцем ночівлі. Зате перший виїзд юнака у світ запам’ятався надовго. Річ у тім, що він став палким прихильником дендизму, тож свій вихідний костюм називав «другою після Лютера великою реформою»: короткий оксамитовий жакет, сорочка з м’якої тканини з відкидним коміром, довга краватка, атласні штани до коліна, шовкові панчохи, неглибокі туфлі зі срібними пряжками, на голові берет, лимонного кольору рукавички, а в руках — соняшник.

Карикатура на Оскара Вайльда в журналі «Панч». 1881

І це в той час, коли традиційний одяг джентльмена був консервативним і підкреслено простим — чорний фрак! Тож письменник стає законодавцем моди: у пресі досить докладно описували його жилети, а крій його штанів іноді відсував на газетних шпальтах політичні новини. Він суворо дотримувався в житті свого ж естетичного принципу: «Потрібно або самому бути витвором мистецтва, або носити витвір мистецтва на собі».

Заробляв на життя майбутній письменник газетними статтями. Але він уважав себе не журналістом, а вчителем естетики і скоро став уособленням естетизму. Карикатури на Вайльда постійно з’являлися в газетах, у деяких п’єсах його впізнавали в образах блазнів, а згаданий уже успіх його першої збірки пояснювали не якістю віршів, а славнозвісним беретом і карикатурами.

Дендизм — побутове явище естетичного плану, відтворене в європейській літературі першої половини XIX ст. Виник в Англії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. як форма боротьби аристократії з енергійним наступом буржуазії у сфері побуту й світогляду. Прагненню буржуа дотримуватися усталених моральних норм і смаків дендизм протиставляв культ ексклюзивної особистості, ворожої усьому банальному, тривіальному, а дещо примітивному буржуазному комфорту — витончену вишуканість зовнішності, манер і обстановки.

Представники дендизму заперечували спрощене розуміння цього терміна як такого собі «мистецтва зав’язувати краватку»: франтівства, надмірного прагнення до вишуканості в одязі. Дендизм являв собою цілий світогляд, головною в якому була ідея про природну нерівність людей у сфері витонченого. Політико-економічній перемозі буржуазії протиставлялась «естетична перемога» аристократів.

Дендизм поширився Європою, ставши, наприклад, у Франції своєрідним «естетичним викликом» владі буржуа, а в Росії — військово-бюрократичному абсолютизму. Він привернув увагу письменників. Приміром, Стендаль у «Червоному і чорному» виводить тип російського денді, князя Коразова, який викладає Жульєну Сорелю правила «найвищого дендизму», які полягали в тому, щоб нічому не дивуватися; вражаючи несподіваністю, самому бути незворушним; іти геть, щойно досягнеш потрібного ефекту.

У другій половині XIX ст. спроби відродження дендизму здійснили в Англії Оскар Вайльд, у Франції — Шарль Бодлер.

До того ж Вайльдом почали «пригощати» відвідувачів аристократичних салонів: «Приходьте обов’язково, не пошкодуєте — сьогодні в нас обіцяв бути цей ірландський дотепник!».

Однак гонорар за вже згадану збірку «Вірші» закінчився дуже швидко, працювати в газетах не хотілося, і «Принц Парадокс» погоджується на несподівану пропозицію одного лондонського театру. Цей театр поставив оперету, в одному з персонажів якої лондонці впізнавали самого дивака-естета Оскара Вайльда. Вистава у столиці Великої Британії стала надзвичайно популярною, і трупу запросили до Америки. Однак керівництво театру розуміло, що про естетизм за океаном нічого до ладу не знали, тому й не всі сюжетні ходи та жарти цієї вистави могли оцінити вповні. Ось тоді театр і запропонував письменникові поїхати до Америки, щоб прочитати там лекції з естетики, та ще й стати «живою ілюстрацією» до згаданої оперети. За свої вірші Вайльд був удостоєний почесного звання професора естетики, що й дало йому змогу виступати в ролі лектора в Новому Світі.

«Чи не хочете чогось задекларувати?», — спитали його на митниці. «Нічого, — відповів майбутній лектор у своїй звичайній манері, — окрім своєї геніальності». Звісно, це було нескромно, але він анітрохи не перебільшував, адже вже перша лекція в Нью-Йорку («Ренесанс англійського мистецтва») зробила його знаменитим. «Ми марнуємо своє життя на пошуки його сенсу, — завершив свій виступ заокеанський естет. — Так ось запам’ятайте: сенс життя — у Мистецтві!». Зал вибухнув оплесками.

А в Бостоні місцеві денді, кілька десятків студентів із Гарварду, перед виступом Оскара Вайльда прийшли до зали в смокінгах, бриджах, перуках із зеленими стрічками і з соняшниками в руках. Вони мали на меті ошелешити лектора, «скопіювавши» його манеру одягатися. Вайльд усе те побачив, але спокійнісінько вийшов на сцену і почав лекцію. А вже згодом кинув немов побіжний погляд на «американських денді» і виголосив із ледь прихованою іронією: «Я вперше благатиму Всевишнього звільнити мене від послідовників!».

Однак найбільший успіх Вайльд-лектор мав у віддалених штатах, де промовця тоді могли просто пристрелити за те, що він повернувся спиною до зали. Натомість від Вайльда публіка була в захваті, особливо ж імпонувала людям здатність лондонського денді без пихи спілкуватися з простим народом: лісорубами, ковбоями, шахтарями. Одного разу гірники навіть запросили його на банкет... під землею, і він запрошення прийняв. І так запанібрата з простим людом спілкувався той самий Вайльд, який колись після постановки своєї п’єси вийшов на сцену лондонського театру з цигаркою в зубах і заявив шокованій аристократичній «шовково-діамантовій» публіці: «Я розумію, що з мого боку нечемно курити у вашій присутності. Але ж з вашого боку нечемно відволікати мене, коли я курю». Тож знамениті дендизм і снобізм Вайльда найпевніше були позою, своєрідним щитом, яким письменник прикривав вразливу душу.

Естетизм виник в Англії наприкінці XIX ст., певною мірою як реакція на стриманий стиль вікторіанської доби. Філософським підґрунтям зародження таких поглядів була ідея «мистецтва заради мистецтва», що існувала ще від античних часів. Представники естетизму не лише вивищували мистецтво та проголошували його самоцінність, а й навіть розглядали його як первинне щодо життя.

Естетизм був своєрідною противагою реалізмові, який орієнтував митців переважно на розв’язання соціальних проблем. На його формування вплинули філософські ідеї Джона Рескіна та Волтера Пейтера, а найяскравішим митцем-практиком був Оскар Вайльд. Теорію естетизму викладено в його книжці «Задуми» (1891), а діалогічний вступ до неї — «Занепад мистецтва брехні» — став маніфестом цього мистецького явища. У ньому йде суперечка двох персонажів про кризу в мистецтві та шляхи виходу з неї. Сиріл закликає повернутися до природи, наслідувати її в мистецтві. Натомість Вивіан заперечує правдивість реалістичних творів, вважає, що життя наслідує мистецтво. Мистецтво є самодостатнім і самоцінним естетичним явищем, яке не закорінене в дійсності і не несе в собі жодних моральних настанов. «Картина не має жодного іншого сенсу, крім власної краси», — заявив Вайльд.

Дві карикатури на Оскара Вайльда з журналу «Харпер», 1883

У перервах між лекціями Вайльд інтенсивно працював. Там само, у США, він видав мелодраму «Віра, або Нігілісти» (1882), де втілені бунтарські настрої молодого письменника, а також віршовану трагедію «Герцогиня Падуанська» (1883). У своїх мандрах видатний ірландець не забув заїхати до Кемдена, де тоді мешкав уже старий Волт Вітмен. Цю зустріч Оскар Вайльд оцінив так: «Я прийшов туди як поет, щоб поспілкуватися з поетом». Великий американець зустрів його в зношеному халаті й запросив до кімнати, захаращеної старими газетами та журналами. Не знайшовши вільного стільця, Вайльд так і залишився стояти. А потім Вітменова невістка пригостила його вином із бузини. Згодом Вайльд скаже: «Якби це був навіть оцет, я випив би його без вагань, так я схиляюся перед великим стариганом». Загалом же Оскар Вайльд мав в Америці шалений успіх, недаремно ж він жартівливо (і не без звичного для нього парадокса) похвалився своєму давньому знайомому: «Америку я вже цивілізував — залишились лише небеса!».

Після повернення з Америки він ненадовго завітав до Лондона, а потім поїхав до Парижа. Там він був визнаний найяскравішими діячами світової літератури: Полем Верленом, Емілем Золя, Віктором Гюго, Стефаном Малларме.

У особистому житті Вайльда також відбулися зміни: він одружився і став батьком двох синів. У 1886 р. побачили світ оповідання письменника, пізніше — казки.

ЦЕ ЦІКАВО

ПАРАДОКСИ ОСКАРА ВАЙЛЬДА

Жінки мають дивовижну інтуїцію: вони пронюхують геть усе, окрім усього, що відоме всім.

В Англії людина, яка двічі на тиждень не просторікує на моральні теми перед великою аморальною аудиторією, не може вважатися серйозним політиком.

Мода — настільки нестерпний різновид потворності, що її доводиться міняти щопівроку.

Джентльмен — це людина, яка ніколи не образить ближнього... ненавмисно.

Важко уявити тогочасний лондонський вищий світ без блискучих монологів Вайльда. Радше саме вони привертають увагу до його книжок, а не навпаки. Про нього казали: «Якщо коли-небудь на світі жила людина, що говорила, як боги, — то це Оскар Вайльд». А ось успіхом головної книги його життя «Портрет Доріана Грея» він не міг похвалитися. Справжнє визнання і неабиякі гроші принесли письменникові комедії, які йшли з незмінними аншлагами не лише в Англії, а й в Америці.

Пам’ятник Оскару Вайльду в Парку архієпископа Раяна в Дубліні (Ірландія). Скульптор Денні Осборн. 1997

Оскар Вайльд зробив відчутний внесок в оновлення англійського театру другої половини XIX ст. У театральному мистецтві відчувався певний застій, тож Вайльд, сказати б, узяв на себе непросту роль оновлювача драматургії, змістивши акцент драми від легкої розважальності в бік порушення важливих життєвих проблем (згодом цю саму тенденцію блискуче продовжить його видатний земляк, теж майстер парадокса Джордж Бернард Шоу, розробник так званої драми-дискусії). У комедіях «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Як важливо бути серйозним» (постановка — 1895, друк — 1899), а особливо найвідомішій з-поміж них — «Ідеальний чоловік» (1895) Оскар Вайльд неперевершено висміяв міщанську вікторіанську мораль, а також фальш і нікчемність «вищого світу». Зокрема, в комедії «Ідеальний чоловік» авантюристка місіс Чівлі шантажує помічника міністра іноземних справ аристократа Роберта Чільтерна, який надзвичайно пишається своєю незаплямованою репутацією. Однак згодом виявляється, що він зробив кар’єру, продавши державну таємницю і отримавши таким чином стартовий капітал.

Аж раптом у житті Оскара Вайльда все пішло шкереберть. Восени 1891 р. письменник познайомився з лордом Альфредом Брюсом Дугласом. Їхня дружба, марнотратство не подобалися Альфредовому батьку лорду Квінсборрі. Він вимагав припинити стосунки і написав Вайльду образливого листа. Вайльд — не без тиску Альфреда — подав до суду, однак справу виграв лорд Квінсберрі. Найближче оточення радило письменнику виїхати з країни, але той залишився в Англії. Під час процесу Вайльд утратив усе: театри зняли з репертуару його п’єси, сини вимушені були залишити школу, кредитори розтяглії його майно. Вирок — два роки в’язниці і важкі роботи — юрба, що зібралася біля дверей суду, зустріла захоплено.

Ці два роки для Вайльда були жахливими: голод, знущання та приниження були невід’ємною частиною тюремного життя. До того ж умови в’язниці та байдужість тамтешніх лікарів не дали змоги приборкати прогресуючу хворобу вуха, що супроводжувалася болем і загрожувала глухотою (згодом Вайльд напише про це в листі до англійських урядовців). 19 травня 1897 р. письменника звільнили, виплативши йому, мов на посміх, зароблені ним півсоверена. Друзі зібрали близько 800 фунтів. Якби Вайльд міг повернутися до повномасштабної літературної діяльності, цього було б досить. Проте в такому морально-психологічному стані він спромігся лише на своєрідну сповідь — «Баладу Редінзької в’язниці», надруковану спочатку анонімно, та ще на листи про жорстокість режиму в англійських в’язницях... Його сповідь «De Profundis» було опубліковано вже посмертно (1905).

Через фінансову скруту письменник погодився на допомогу колишньої дружини, яка змінила прізвище і над усе боялася, щоб ніхто не дізнався про її стосунки з Оскаром. Адже коли їхній старший син випадково прочитав газети зі звітами про батьків процес, він різко замкнувся в собі, і відтоді ніхто вже не бачив посмішки на його обличчі... Після виходу з в’язниці Вайльд теж змінив прізвище і став називати себе Себастьяном Мельмотом (саме таке ім’я мав герой найвідомішого твору його прадіда Ч. Р. Метьюріна — «Мельмот Блукач»). Адже Вайльд насправді став блукачем — принаймні помер він не на батьківщині.

Наостанок життя приготувало письменникові гіркий смертельний «парадокс» — син провідного отолога Великої Британії помер саме від хвороби вуха. Останні роки життя Вайльд не покидав Парижа, живучи там на гроші своїх друзів. Навіть помираючи (це сталося 30 листопада 1900 р.), він залишився творцем блискучих афоризмів: «Я помираю, як і жив: не по кишені...».

Гіркою іронією пролунали останні слова О. Вайльда перед смертю. «Принц Парадокс» помирав у кімнаті з потворними шпалерами. Розуміючи, що йому лишилося жити кілька хвилин, промовив: «Вбивче забарвлення! Одному з нас доведеться звідси піти».

Пам’ятник Оскару Вайльду в Лондоні. Скульптор Меггі Хемблінг. 1998

Роман «ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ»

Естетизм і роман Оскара Вайльда

На письменників-декадентів в Англії дуже сильно вплинув викладач Оксфордського університету Волтер Пейтер і його праці (1867—1868), де він стверджував, що треба жити, неухильно дотримуючись ідеалу краси. Невипадково О. Вайльд називав їх «святим письмом Краси».

Письменники-декаденти підняли на щит гасло «мистецтво для мистецтва».

Художники й письменники, прибічники естетичного руху, вважали, що мистецтво має приносити людям вишукане задоволення, але аж ніяк не повчати їх. На думку естетів, мистецтво не має жодної дидактичної мети, а єдина вимога до нього — бути прекрасним. Естети розвинули культ краси, вважаючи її основним чинником у мистецтві. Вони проголосили, що життя має наслідувати мистецтво. Природа порівняно з мистецтвом здавалася їм грубим матеріалом, і її дизайн був аж ніяк не досконалим. Головними рисами руху були навіювання (на відміну від твердження), чуттєвість, інтенсивне використання символів, а також синестетичних ефектів (наприклад, відповідностей між словами, кольорами й музикою).

Роман «Портрет Доріана Грея» своєю довершеністю нагадує витончені твори мистецтва — еллінську амфору або японську вазу. З-поміж усіх творів Вайльда постулати естетизму найповніше втілені саме в цьому творі. Підкреслено парадоксальна «Передмова» готує читачів до сприйняття книги, немов закликаючи не шукати в ній нічого, окрім того, що лежить на поверхні. Вона вміщує 25 афоризмів, зміст яких розкривається в романі, але не однозначно і не прямо. Взагалі варто зауважити, що в романах наприкінці XIX ст. традиційно велику роль відіграє певна ідея, а образи втілюють той чи той її аспект. Це ми спостерігали в реалістичному романі — ця сама тенденція зберігається і в романі О. Вайльда. Лорд Генрі, художник Безіл Голуорд і його натурник Доріан Грей є носіями якоїсь своєї ідеї, яку вони втілюють у життя.

Сторінка «Щомісячного журналу Ліппінкотта» (липневий номер 1890 р.), де вперше опубліковано роман Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея»

Лорд Генрі, як витончений естет, розуміється на красі й перетворює її на джерело насолоди. Його можна назвати теоретиком та ідеологом естетизму. Цей образ іноді трактують як образ змія-спокусника, оскільки його слова Доріан сприймає як програму дій, реалізує їх на практиці і поширює серед «золотої молоді».

І справді, моральне падіння Доріана відбувається під безпосереднім керівництвом лорда Генрі, людини непересічної, яка озвучує деякі з власних парадоксальних суджень письменника. Вайльд цінує передусім гру розуму, чи не тому й холодний цинік лорд Генрі цікавиться не пошуком істини, а прагненням до блискучої фрази: «Він грав думкою й ставав зарозумілий. Він підкидав її в повітря й перевертав її, випускав її з рук і знову ловив, прикрашав її райдужними фарбами фантазії й окриляв парадоксами».

Безумовно, багато чого зі сказаного лордом Генрі вражає уяву читача, оскільки контрастує з усталеними уявленнями, адже його мислення є неповторним і неординарним:

«Єдиний спосіб збутися спокуси — піддатись їй»;

«Своїми досягненнями людина тільки здобуває собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю»;

«Любов живе в повторенні, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво»;

«Смерть і вульгарність — це єдині дві речі в дев’ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритися».

Проте водночас лорда Генрі навряд чи можна вважати й таким собі холодним експериментатором, оскільки він передбачає наслідки і навіть чесно попереджає про них Доріана. Утім, він байдужий до того, чому бракує вишуканості, тож і в житті, і в смерті шукає лише красу. За словами Голуорда, цинізм лорда Генрі — це лише поза, оскільки він лише говорить аморальні речі, проте ніколи не чинить аморального в реальному житті («Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального»).

Але є ситуації, коли позиція відстороненого спостерігача є аморальнішою, ніж позиція активного носія зла. Лорд Генрі — ідеолог Краси, тож письменник поставив цю фігуру поза вимогами моралі та етики.

Творцями прекрасного («Митець — творець прекрасного») є Безіл Голуорд та актриса Сібіл Вейн. Вони втілюють ідею самовідданого служіння високому мистецтву. Високе «мистецтво брехні» (О. Вайльд) приховує їхні особистості. Наближення ж до правди життя веде обох до загибелі, спочатку творчої, згодом — фізичної. Прикметно, що причиною смерті обох є Доріан.

У романі О. Вайльда життя в буквальному сенсі наслідує мистецтво. Так, утілюючи на сцені образ закоханої героїні Шекспіра, Сібіл покохала сама і, як її героїня, загинула від нещасливого кохання. Натомість наслідуючи життя (своє кохання до Доріана) на сцені, юна актриса всіх своєю грою розчаровує.

Наслідуючи життя, Голуорд створює дедалі гірші полотна. Лише з позиції «мистецтва для мистецтва» він творить шедевр — портрет Доріана. Для нього краса і доброта, естетичне й етичне є неподільними явищами. Це стан душі: людина з почуттям прекрасного не може бути аморальною, отже, не потребує моралізаторських повчань. Мабуть, тому він і не повчає та не засуджує Доріана, а лише закликає його до покаяння (щоправда, при цьому гине).

Доріан Грей ототожнює себе з портретом — витвором мистецтва. Спроба поставити себе над мораллю веде його до морального падіння, а намагання мати користь (чуттєву насолоду) від Краси веде до спотворення його портрета. На полотні дивовижним чином викарбовується його справжнє обличчя. Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять йому дедалі більше насолоди, відтісняючи милування красою на задній план. Доріан Грей доводить ідею лорда Генрі до логічного завершення або ж до абсурду. Якщо естет Воттон особисто не чинить нічого аморального (адже, на його думку, «кожен злочин — вульгарний, так само як і кожна вульгарність — злочин»), то життя його послідовника Доріана Грея постає ланцюжком аморальних вчинків, які різко контрастують із його ангельською зовнішністю.

Центральним образом роману є портрет головного героя. Це своєрідна метафора душі Доріана. Цей фантастичний образ якраз і є найреальнішим, а лють героя, який не може примиритися з його змінами, є люттю Калібана1, який впізнав себе справжнього в зображеному (див. афоризм із передмови: «Ненависть XIX ст. до реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в дзеркалі» та «Ненависть XIX ст. до романтизму — це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в дзеркалі»).

1 Калібан — образ напівзвіра-напівлюдини у трагедії В. Шекспіра «Буря».

ХТО НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИН?

Цікавим є питання про те, чи несе людина, яка провокує злочин, але сама його не чинить, відповідальність за злодіяння, вчинені іншими під впливом її слів? Лорд Генрі сам не чинить злочинів, однак Доріан Грей під впливом його ідей стає злочинцем. Схожі думки викликає роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара», де Родіона Раскольникова до вбивства лихварки певною мірою підштовхує розмова в трактирі між студентом і офіцером. Коли студент сказав, що можна вбити стару, його співрозмовник ставить питання руба: «От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб’єш ту стару чи ні? — Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа... — А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості!».

Лорд Генрі та Доріан Грей. Кадр із фільму «Доріан Грей». Велика Британія. Режисер Олівер Паркер. 2009

«Поза» героя стає його життєвою позицією. За зовнішністю Доріана не видно набутого ним досвіду, він виглядає навіть дещо штучно. Зовнішнє немов «відривається» від внутрішнього. Порожня краса гине, знищуючи саму себе, а портрет (мистецтво), який наслідував життя (вчинки героя) вцілів, утверджуючи вічність Прекрасного. Так дещо парадоксально завершив роман Вайльд, який один із етичних уроків твору вбачав у тому, що «караються і надужиття і самозречення».

Проблема співвідношення естетики й етики

Сучасники роман «Портрет Доріана Грея» переважно сприймали як проповідь естетського імморалізму1; у цьому ж твір звинуватила й тогочасна критика. Вайльду часто закидали те, що він ставить красу вище за моральність. Однак об’єктивний зміст роману спростовує це твердження.

1 Імморалізм — заперечення принципів і приписів моралі. Відносний імморалізм заперечує закони й приписи моралі, які мають значення в конкретній ситуації і в певному культурному середовищі; абсолютний імморалізм — це заперечення будь-яких моральних цінностей.

Варто зауважити, що, прикрасивши проповідь імморалізму, вкладену в уста лорда Генрі, всім блиском свого стилю, Вайльд водночас вважає, що культ краси і жага насолод не повинні призводити до абсолютної відмови від моральності. Отже, начебто задекларований на початку твору войовничий естетичний імморалізм («Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. Ото й усе») є в письменника лише вихідним положенням (а можливо, й своєрідним епатажем, засобом привернути увагу читача), водночас розвиток ідеї у його творах приводить до відновлення прав етики. Інакше кажучи, якщо Вайльд-теоретик шокує публіку імморальними фразами, то Вайльд-митець ці самі правила своїми творами, своєю письменницькою практикою і заперечує.

Так, милуючись своїми героями — лордом Генрі або Доріаном, Вайльд усе-таки змушений (чи хоче) засудити їх. Історія життя й смерті Доріана Грея стає осудом гедонізму, морального нігілізму й індивідуалізму. «Невже я зовсім не маю серця?» — це запитання, яке не залишає сумнівів у тому, на чиєму боці симпатії автора (хоч і глибоко приховані під маскою естетської незворушності).

У відповідь на 216 (!) надрукованих критичних відгуків Вайльд написав понад 10 відкритих листів до редакцій британських газет і журналів, пояснюючи, що ті, хто «не помітив» у романі моралі, є повними лицемірами, оскільки ця мораль полягає в тому, що «вбивати совість безкарно не можна». Намагаючись остаточно покінчити з докорами сумління, своєрідним матеріальним утіленням яких є портрет, герой убиває себе. Кінцевий висновок твору Вайльда, по суті, викладений у словах: «А між іншим, Доріане, яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... свою власну душу?..».

Доріан Грей і його портрет. Кадр із фільму «Доріан Грей». Велика Британія. 2009. Режисер Олівер Паркер

Особливості стилю Вайльда

Оскар Вайльд виробив свій особливий «декоративний» стиль оповіді; він докладно, буквально смакуючи деталі, описує інтер’єр, одяг і зовнішність героїв, коштовності й прикраси, дерева та квіти. І все, що він зображує, як правило, є надзвичайно мальовничим, витонченим, вишуканим.

У системі епітетів, порівнянь, метафор, що їх використовує Вайльд, панують квіти та мінерали. За це його іноді навіть називали «ботаніком і мінералогом» у літературі. Але дехто з дослідників уважає, що Вайльд радше був «квітникарем та ювеліром», адже квіти цікавили його лише після того, як садівники виростили їх на садовій клумбі, а мінерали — лише тоді, коли ювеліри перетворили їх на коштовне каміння. «Мистецтво вище за природу і не може її наслідувати», — стверджував письменник. Навпаки, це природа повинна прагнути до наслідування мистецтва, тому кров має нагадувати рубін, синє небо — сапфір, а зелена трава — смарагд, і аж ніяк не навпаки.

ВАЙЛЬД ТА ІМПРЕСІОНІЗМ

З одного боку, велика увага до впливу на сприйняття читача (розмаїтість і поєднання звуків, кольорів, запахів), прагнення вразити його споріднювали стиль Вайльда з творчою манерою імпресіоністів. Проте, на відміну від імпресіоністів, у творах Вайльда немає розчинення предметності в потоці вражень («імпресій»). За всієї всій барвистості стилю творам Вайльда притаманні ясність, замкнутість, відточеність форми предмета, який не розпливається, зберігаючи ясну чіткість контурів. Тож, наприклад, казки Вайльда зробили хрестоматійними не в останню чергу простота, логічна точність і ясність мовного оформлення.

У творах О. Вайльда основним об’єктом опису є не природа чи людина, а передовсім барвистий світ речей, найчастіше інтер’єр чи натюрморт: коштовні камені, меблі, тканини тощо. Навіть природа в нього стає, сказати б, «штучною», «обробленою», частиною того ж таки інтер’єру. Прагнення до мальовничої багатобарвності зумовлює тяжіння Вайльда до східної екзотики й навіть казковості. Для стилістики письменника характерні мальовничі розгорнуті порівняння, часто деталізовані.

Вайльд у прагненні вишуканих відчуттів перетворює логіку мислення на певну естетичну гру, віддаючи перевагу формі відточених афоризмів, разючих парадоксів, оксюморонів. Тому головну цінність має не стільки істинність думки, скільки гострота її втілення, гра слів, надлишок образності, побічних змістів, і все це притаманне його афоризмам. Парадокси Вайльда покликані відтінити суперечність між зовнішньою й внутрішньою сторонами зображуваного ним лицемірного великосвітського середовища. Але водночас їхнє призначення значно ширше — це ще й демонстрація антиномічності, суперечливості людського розуму й знання, умовності й відносності усталених понять.

Оксюморон (оксиморон) (від латин. oxymoron — «нісенітниця») — стилістична фігура, що поєднує протилежні за змістом, контрастні поняття, які спільно дають неочікувану смислову єдність. Наприклад, «живий труп», «сумна радість» тощо.

1. Поясніть значення понять «естетизм», «парадокс», «інтелектуальний роман».

2. Якими були естетичні й філософські погляди О. Вайльда? Чому ця людина стала своєрідним символом кінця XIX ст.?

3. Як філософія естетизму втілилася у житті О. Вайльда?

4. Зазвичай читачі не надто серйозно ставляться до авторських передмов. Яку роль виконує передмова в «Портреті Доріана Грея»? Чи зміниться філософія роману, якщо відмовитися від передмови?

5. «Портрет Доріана Грея» поділено на дві симетричні частини. Знайдіть у кожній із них спільні сюжетні ходи й знакові події. Яку роль вони відіграють у романі?

6. Яку роль у творі відіграє фантастичний елемент? Що вас дивує більше: містичні властивості портрета чи реакція оточення на незмінну красу Доріана Грея?

7. Знайдіть у романі посилання на твори мистецтва. Що вам відомо про них? Як вони характеризують персонажів роману?

8. Що герої роману вважають прекрасним, а що — потворним?

9. Знайдіть сцени, де відбувається якась дія; описані події або щось характеризується; сцени-діалоги. Які з них переважають у тексті роману?

10. Назвіть філософсько-естетичні та моральні проблеми, порушені автором у творі.

11. Складіть план характеристики Доріана Грея та доберіть до неї цитати.

12. Чи можна стверджувати, що Доріан Грей деградував як особистість?

13. Відтворіть ланцюжок подій і вчинків Доріана Грея, що призвели його до зміни з символу краси на символ потворності й зла.

14. Як герої роману ставляться до Доріана? Які наслідки знайомства з ним?

15. Порівняйте поведінку Доріана в сценах, коли лорд Генрі й Безіл Голуорд повідомляють йому про смерть Сібіл Вейн.

16. Як би склалося життя Сібіл і Доріана, якби дівчина не померла, а Доріан, як і збирався, помітивши перші зміни на портреті, одружився з нею?

17. Чи міг би Доріан Грей стверджувати, що краса врятує світ?

18. Знайдіть у тексті слова, що мають значення «красивий». Щодо кого / чого вони вжиті? Поясніть їхню роль у тексті.

19. Порівняйте ставлення до мистецтва в парадоксах О. Вайльда (передмова) і головних персонажів роману. Чи завжди вони збігаються?

20. Великий вплив на погляди й поведінку Доріана мала книжка, подарована лордом Генрі. Чи можемо ми услід за О. Вайльдом стверджувати, що «немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. Ото й усе».

21. Чому Доріан Грей боявся свого портрета?

22. Що довело Доріана до трагічного фіналу: вседозволеність, згубний вплив теорій лорда Генрі чи особисті риси характеру? Відповідь аргументуйте.

23. Знайдіть у тексті парадокси лорда Генрі. У чому їхня привабливість? Чи несуть вони в собі якусь небезпеку?

24. Доведіть, що «Портрет Доріана Грея» — інтелектуальний роман.

25. Чи згодні ви з О. Вайльдом, що краса лежить по той бік добра і зла, а від мистецтва немає жодної користі? Відповідь аргументуйте.

26. Оскар Вайльд визначив моральний зміст свого роману як заперечення крайнощів і зловживань будь-чим. Чи згодні ви з думкою автора?

27. Напишіть за романом Вайльда «Портрет Доріана Грея» твір на одну з тем: «Чи треба дбати про красу душі?»; «Чи винен Доріан Грей у смерті Сібіл і Джеймса Вейнів?»; «Хто винен у загибелі Доріана Грея?».

МИСТЕЦЬКИЙ ПОРТРЕТ

У першій частині роману розповідається, що Доріан слухав оперу Ріхарда Вагнера «Лоенгрін», у другій — що він захоплюється «Тангейзером» Вагнера. Чи мають ці деталі якесь символічне значення для розуміння того, що відбулося з головним героєм? Чому «йому чулося в увертюрі до цього величного твору (“Тангейзера”) відбиття трагедії його власної душі»? Про яку трагедію йдеться?

Для довідки: Лоенгрін — загадковий ідеальний рицар, який спустився з неба, щоб врятувати юну дівчину, яку після смерті батька сусід примушував до заміжжя. Тангейзер — рицар, що багато грішив, а наприкінці життя пішов за спокутою до Папи Римського. Папа відмовився відпустити гріхи, сказавши, що скоріше посох зазеленіє у його руках, ніж Бог відпустить гріхи Тангейзеру. Після цих слів посох Папи зазеленів молодими листочками.

ВІДЛУННЯ

Перша спроба перекладу роману «Портрет Доріана Грея» українською мовою належить Валер’яну Підмогильному, який працював над ним під час заслання на Соловках. Слід рукопису загубився, адже 1937 р. письменника розстріляли. Наміри видати в 1930-ті рр. роман у перекладі українською були невдалими. Перше видання українською з’явилося 1968 р. завдяки зусиллям Ростислава Доценка. Здійснений ним переклад став «найбільшою подією української вайлдіани» (Максим Стріха) і здобув високу оцінку в літературному та перекладацькому середовищі. Останнім часом побачили світ переклади Олени Ломакіної (2015) та Миколи Дмитренка (2017).

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТ ПЕРЕКЛАДАЧА

РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО

Життя Ростислава Івановича Доценка (1931—2012) — яскравий приклад подвижницького служіння Україні. Двадцятидворічного юнака прямо зі студентської лави забрали до в’язниці і засудили як українського буржуазного націоналіста. Однак табір не зламав мужнього українця. В ув’язненні він став активним учасником підпільної молодіжної спілки, після викриття якої Р. Доценка засудили до страти. На щастя, саме в цей час відмінили смертну кару, тож Ростиславу Івановичу її замінили на додаткові сім років таборів. Як згадував Р. Доценко, «з мордовських конопель несподівано-сподівано шубовснув у київське шістдесятництво, де радо познайомився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Аллою Горською та багатьма-багатьма іншими непересічними особистостями тих явно відродженських років»...

Особливу роль у розвитку тогочасного українського мистецтва відігравав художній переклад, адже його матеріалом була жива українська мова. Тож фактично україномовні переклади сприяли формуванню національної ідеї та розвиткові самобутньої національної культури. Влада це добре розуміла.

Переклад Доценком роману О. Вайльда «Портрет Доріана Грея» (1968) уважають одним із найкращих в українській літературі.