Українська література. 7 клас. Коваленко

Галина Пагутяк

(нар. 1958 р.)

Королівство

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Повернення Королівства

«Бідний трамвай аж змучився цілий день виїжджати на гору, до того ж стояла спека. Повсюди літав пух з кульбаб і тополь, через що люди смаркали й терли почервонілі очі. Трамвай не мав алергії ні на пух, ні на трави, ані на мох, яким пообростали дерева у ярах Погулянки. Однак від спеки у ньому весь час щось пересихало й ламалось, і тоді змордована алергією кондукторка лаялась: «От старе одоробло! Знову відстаємо від графіка...» Зрештою, її неважко зрозуміти. Бувало, трамвай зависав за кількадесят метрів до кінцевої зупинки, і втомленій, спітнілій кондукторці доводилось йти догори пішки, щоб зателефонувати у трамвайне депо. Водій задумливо дивився їй услід. Вони, трамвай, водій і кондукторка, їздили разом уже п’ятнадцять років. Десь стільки було єдиній пасажирці, що залишилась у вагоні за дві зупинки до кінцевої. Дівчинка тримала на колінах згорнутий рулон паперу, виглядаючи у вікно, бо їй нецікаво було дивитись на подряпаний салон з рядами червоних сидінь і на кондукторку, котра мала здати зміну аж опівночі й тепер дрімала, притиснувши до живота торбинку з грішми та квитками.

Та мала у білій футболці й обрізаних по коліна джинсах не виглядала на грабіжницю трамваїв, але краще було б, якби їхав ще хтось. Хоча досі кондукторку ні разу не пограбували, вона ніколи не втрачала пильності. За недбалість її могли б звільнити з роботи, а вона вміла лише обілечувати пасажирів та варити їсти чоловікові й дітям. І вже дуже давно не ходила в кіно на жоден з тих фільмів, назви яких писали на боках старенького трамваю. Коли хтось із пасажирів питав її про новий фільм, вона відповідала: «У мене немає часу ходити по кінах!» Або: «Мені за це не платять грошей!»

Кондукторка справді нічого не тямила у фільмах, бо, як тільки вмощувалась перед телевізором, через п’ять хвилин засинала. Хай би це було навіть ток-шоу «Без табу». Трамвай, ясна річ, не міг піти до кінотеатру і взяти собі квиток. Мусив чомусь терпіти на своїх боках різні написи. Наприклад, «Закоханий убивця», «Люди зі склепу», «Смертельна гра» чи «Кривавий полудень». Учора його обновили: тепер трамвай рекламував фільм «Народжений убивати». Зрештою, кіно — це розвага, а трамвай має возити всіх, хто не хоче ходити пішки.

Отож, у порожньому салоні панував спокій. Водій не оголошував зупинок, бо не було для кого. Дівчинка знала, куди їде. Вона не збиралась кататись, а поверталась додому. Була вже восьма година вечора. Зараз вона вийде, і вже нічого не пов’язуватиме її з трамваєм, на якому чорною і жовтою фарбами виведено «Народжений убивати». Сам трамвай досі не вчинив жодного вбивства і навіть його спроби. Він був сам по собі: старенький порядний трамвай другого маршруту.

Але тут з ним щось трапилось. Трамвай зупинився перед найважчим підйомом, відчинив дверцята, щоб впустити пасажира, хоча усім відомо, що трамваї не підбирають нікого між зупинками. Це ж бо не таксі. Водій сам не розумів, як воно сталося. Двері хутко зачинились, і розморена кондукторка вирішила: «Нехай...» Своїх 50 копійок вона одержить, ким би не був цей пасажир, якщо у нього, звісно, немає документа на безкоштовний проїзд. Їй вистачило одного ока, та й то примруженого, щоб побачити, що новий пасажир не вартує того, аби задля нього трамвай зупинявся за двісті метрів до кінцевої зупинки. Друге око було їй потрібне, щоб упевнитись у цьому, але серце вагалося: чи не дати собі з цим спокій. Пасажир впав на сидіння збоку від юної панночки, наче конав від утоми, і не мав сили підійти за квитком. Був це рудий хлопець років шістнадцяти з волоссям, зібраним у хвіст, що сягав майже до пояса. Такі патли викликають особливу відразу у літніх пань. А кондукторка, певно, ще й до кінця життя не забуде неймовірної камізельки без ґудзиків з чорного потріпаного атласу, бридких куцих штанів зеленого кольору і босих брудних ніг.

Алергія, яка тихо тліла в організмі кондукторки тижнів зо два, вибухнула з нечуваною силою. Бідолашна чхнула, аж бризнули сльози. Здавалось, сама Алергія з’явилась перед нею в образі пасажира, як білочка з’являється затятому п’яниці, а пані з косою — кандидату в небіжчики.

— Будьте здорові! — гукнув привітно рудий, але кондукторка не змогла не те, що подякувати, а й навіть виконати свій посадовий обов’язок — обілетити пасажира. Їй засвербіло у носі, зашкребло у горлі, сльозами залило щоки. Носова хустинка вмить перетворилась на огидну мокру ганчірку. А тут ще почав чхати сам водій. Із напіввідчиненої кабіни долинало щось схоже на далекі гарматні постріли.

Нарешті панночка вийшла із задуми, потривожена дивними звуками. А потім перевела погляд на пасажира. Очі у неї стали круглими, наче вона щойно звалилась з неба і побачила Землю, населену химерними істотами.

— Бідолахи, зітхнув хлопець. Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній...

Якби то був автобус, то давно би вже заїхав у кущі, і для когось це скінчилося б кепсько. Але трамвай долав останні метри до пагорба без допомоги водія, бо, навіть якби забув дорогу, блискучі рейки, освітлені вечірнім сонцем, освіжили б його пам’ять.

— А вам, панночко, не погано? — стурбовано спитав хлопець.

Вона хитнула заперечно головою. Дівчинці навіть на думку не спало запідозрити попутника в причетності до того, що зараз відбувалось з кондукторкою та водієм.

— Це дуже добре, — сказав хлопець. — Я радий, що ви не такі.

«Ніколи не розмовляй з незнайомцями», — згадала дівчинка слова мами. А може, так називався якийсь з фільмів? їй захотілось швидше опинитись надворі.

Трамвай вихопився на гору й застиг. Настала тиша, а потім трамвай теж чхнув. Здавалось, він зараз розлетиться на шматки. Але цей трамвай зробили за старих добрих часів, тому по шибках лише розбіглися тріщинки, наче павутинки. Кондукторка, здається, знепритомніла, а, можливо, перед тим встигла закричати. Двері розчахнулися. Панночка не зауважила, як зійшов хлопець. Він наче розчинився у повітрі.

На зупинці сидів дід, що торгував соняшниковим та гарбузовим насінням, міряючи його скляночкою. Він повернув голову у бік парку. Там посипаною цегляною крихтою доріжкою бігла руда істота з пишним хвостом, так наче пес прогулювався перед вечерею. Але то був не пес, а лис, на якого ніхто не звертав уваги, бо не було кому. Власне, насувалася гроза.

У того діда наша панночка ніколи не купувала насіння, бо не любила його взагалі. Дід їй теж не подобався, бо не раз вона чула, як той брудно лаявся. Однак він першим помітив лиса чи лисицю, але, здається, це все-таки був лис. Зупинившись перед світлофором, дівчинка зауважила, що дід, витягнувши з-за пазухи мобільника, комусь телефонує.

Треба було поспішати, бо небо потемніло. Дома ніхто її не чекав. Мама сьогодні поїхала у відрядження. Попереду були довгі й нудні канікули.

Дівчинка перейшла дорогу, залишивши позаду занедбаний парк, що більше нагадував ліс, і трамвай з потрісканими шибками. Їй стало його шкода; коли почнеться злива, він не матиме навіть куди сховатись. Так і будинки, якщо їхні дахи не діряві, захищають людей від негоди, а самі мокнуть, мерзнуть і, певно, хворіють на грип.

Їй було недалеко: вулиця Кульбабова, 4, квартира 14. Дім, певно, пережив не одну епідемію грипу та вітрянки — вгруз у землю, посірів на виду... Старі дерева сягали третього поверху, і, коли виставити голову з вікна, знизу від землі тягнуло вогким духом провалля, бо туди сонце заглядає лише на кілька хвилин. Вночі чутно було скрипи, шарудіння, брязкання, під що так легко засипалося, а гілки дерев розхитував вітер, і на стелі мерехтіли тіні. Той, хто виріс у такому будинку, не боятиметься привидів і не проганятиме їх, бо це також і їхній дім. Люцина, правда, досі не бачила жодного, але чула різні незвичайні звуки.

Якісь малі бігали поміж будинками з іграшковими автоматами, стріляючи одне в одного. Вони страшенно дратували. На підвіконнях перших поверхів сиділи товсті коти, знервовано посіпуючи вухами. Їм хотілось зістрибнути вниз, але вони боялись гармидеру надворі. За спинами тих котів готувалась вечеря. Люцина проковтнула слину.

На верхніх поверхах крутили дешеву попсу. Усе це так не пасувало до лиса, що біг стежкою у зеленій траві вечірнього парку, що дівчинці хотілось негайно опинитись удома — світі, захищеному з усіх сторін від диких вересків невихованих дітисьок, лементу тупої музики, запахів кухонь, відполірованих до блиску мамами, що виходять лише за покупками та іноді в гості. У свої неповних п’ятнадцять років Люцина розуміла, що існує багато світів, а той рудий хлопець нагадав їй, як небезпечно потрапляти з власного до чужого світу. Справді, коли сутеніє, можна злякатися: наскільки небезпечною була прогулянка по місту вдень. Мама щотижня купувала місцеву газету, що називалась «Посейбічні і потойбічні новини», половина якої складалась з моторошних кримінальних історій. Коли мама надибувала щось особливо страшне, то казала несміливо: «Може, мені зустрічати тебе не на трамвайній зупинці, а приходити просто до художньої школи?» Ясна річ, для нашої панночки то було вже занадто. Бабуся, коли ще жила, міркувала набагато розсудливіше: «Що має статися, те станеться». А мамі знову доводилося їхати у відрядження: вона пропонувала книгарням книжки свого видавництва, і грошей у них завжди не вистачало.

То тут, то там спалахувало світло у вікнах, не змішуючись з білими спалахами блискавок, що були десь далеко. Люцина зайшла нарешті до під’їзду, де завжди хтось крав лампочки. Хтось із дуже довгими руками. У першій квартирі загавкав доберман Фантом, у третій — пекінес Холмс. А в них удома жив кіт Фелікс, який навідувався поїсти та поспати після гульок. Він залазив по дереву через кватирку і так само вертався назад. Цьому котові не потрібні були ні двері, ні ключі. Люцині часом здавалось, що коли вона зайде, то побачить когось на ослінчику у передпокої біля телефона, і той скаже до неї страшним голосом: «У-у-у!..» Може, той, хто викручує лампочки у під’їзді. [...]»

«[...] Без сонця та свіжого повітря ріка помутніла, і води її не дуже приємно пахли. На її берегах, у печерах та тунелях, жили опирі, довгомудики, слинявці, велетенські павуки, щурі, — тобто ті істоти, котрих люди панічно бояться і називають «нечистю». Час від часу історії про них публікував тижневик «Посейбічні і потойбічні новини». Автором цих захоплюючих статей був чоловік на псевдо Мортіус, за основним фахом слюсар-водопровідник. Він умів догодити читачам і по той бік, і по сей, бо писав лише 10 процентів правди, як, зрештою, більшість репортерів. Йому потрібно було багато-багато грошей.

Цього вечора, коли підземна ріка стала наповнюватись дощовими водами, шанований у певних колах опир фон Стронціус прокинувся трохи раніше. Його дратував шум води. Чого доброго, ріка вийде з берегів і підмочить майно, дбайливо зібране кількома поколіннями опирів. Власне, скарби Стронціус вважав старим мотлохом. Він боявся за комп’ютера Макінтоша, котрий ненавидів свого власника і був норовистішим за дикого коня, якби опир мав такого, але жоден порядний кінь не підпустив би до себе Стронціуса.

Була у салоні чималенька колекція знарядь для тортур, поцуплених дідом Стронціуса з підземель інквізиції: шафка, нашпигована всередині цвяхами, куди опир вішав краватки, пара іспанських чобітків, непридатних до вжитку... Обабіч каміна стояли ганебний стовп і дорожня, для виїздів, шибениця. Це все було таке ветхе, що Стронціус тримав його в себе лише з поваги до пам’яті покійного дідуся.

Антикварний мотлох відчував неприязнь Стронціуса. Якось на нього звалився ганебний стовп. Зашморг від шибениці вночі перебирався на його шию і так набрид, що опир мусив його позбутись назавжди. Іспанські чобітки, дарма, що зсохлися від недбалого зберігання, займали місце кімнатного взуття, очікуючи нагоди накинутись на господаря. Одним словом, життя Стронціуса вимагало неабиякої уваги та пильності. Єдиною прихильною до нього річчю був стілець-підступець. Той щоразу міняв зовнішній вигляд, вгадуючи смаки Стронціусових гостей. Ставав то різьбленим кріслом чорного дерева, то простою надійною табуреткою, то мініатюрним фотеликом, оббитим шовком... Як тільки хтось на ньому вмощувався, стілець-підступець... розпадався на шматки. Це викликало у Стронціуса легку посмішку, а він дуже рідко посміхався.

Комп’ютер, до якого Стронціус звертався ніжно Тосику, міг вилаяти господаря і періодично симулював віруси, погрожуючи сконати, якщо не отримає негайної допомоги. Чому Тосик його недолюблював, Стронціус не знав. Може, він чимось його образив, може, йому не сподобалось підключення без його згоди до Вампірнету. Без комп’ютера Стронціус уже не міг жити. Наземні новини він отримував блискавично, а стоси дисків з іграми та енциклопедіями дозволяли не нудитись на самоті. Книги під землею псувались від вогкості.

Стронціус замкнувся у собі. Все рідше виходив у місто помилуватись польотом кажанів і старовинним цвинтарем у місячному світлі. Навіть кров він замовляв через Вампірнет, не завжди найкращого ґатунку, але тут винна була погана екологія, а не старовинна фірма «Свіжа кров».

Через зливу й повінь Стронцієві було трохи марудно і вогкувато вдома. Він натягнув грубі вовняні шкарпетки, копнувши іспанський чобіток так, що той аж відлетів у протилежний кут кімнати.

Посмоктуючи через соломинку кров, опир увімкнув комп’ютер, як завжди, з острахом. Через хвилю на чорному тлі з’явився текст: «Ну, чого тобі?»

Це ще був не найгірший варіант. Стронціус вставив диск «Опівнічне сафарі», сподіваючись, що на цей раз вгадає пароль. Власне, це була дитяча забавка, стрілялка, але потім до гри вступали мисливці за вампірами. Минулого разу Стронціус зробив помилку: став переслідуваним, а втеча ніколи не приносить перемоги. Найліпше — заманити ворога у пастку і там з ними, не кваплячись, розправитись. Мабуть, Тосику було теж цікаво; бо він не перешкоджав ні на третьому, ні на четвертому рівнях. Стронціус тріумфував, загнавши останнього ворога у вежу. Щоб його взяти, треба було відчинити двері. Ні бомби, ні міни, ні таран не допомогли. «Назвіть ім’я», — з’явились слова. Стронціус, підступно посміхаючись, набрав «Тосик». У відповідь проревів траурний марш, з’явився напис: «Не те». А комп’ютер додав від себе: «Ідіот!»

— Сам ти недоумок! — розлютився Стронціус і натиснув клавішу «Вихід». Після невдачі він не захотів навіть переглянути електронної пошти, бо така ніч не віщувала нічого доброго.

«Мабуть, я старію, — подумав опир, — втрачаю волю до життя, агресивність...» Він щораз рідше писав сестрі... і матусі..., бо не траплялось нічого цікавого. Місто втратило для нього привабливість: люди здрібніли й не чинили опору. «Щоб зло було сильним, — казав дідусь, — мусить бути сильним добро». Азартний був опир! Шкода, що прожив небагато — 291 рік. Зовсім молодим загинув... [...]

Стронціус начепив окуляри, бо сидів задалеко, і приготувався. Через екран навскоси побіг вогняний напис, безупинно повторюючись:

— Хто я?.. Де я?..

— Хто я?.. Де я?..»

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Яке враження справили на тебе прочитані розділи? Який настрій викликали? Які деталі тебе зацікавили?
2. У чому загадковість хлопця, який їхав у трамваї?
3. Чи ти поділяєш позицію Люцини щодо лайки? Як ти реагуєш на людину, яка вживає нецензурні слова?
4. Поміркуй, чому канікули, яких так чекають діти, для Люцини «довгі й нудні».
5. Проаналізуй, як описано дім Люцини. Який настрій і думки цей опис викликає?
6. Якими ти уявляєш опирів, довгомудиків, слинявців?
7. Чи читав/читала ти твори, у яких протиставлено світ людей світу нечисті? Чи помітив / помітила ти це протиставлення в прочитаних розділах? Наведи приклади.
8. Чим особливе помешкання Стронціуса? Як це характеризує героя?
9. Чи можна вважати комічними тижневик «Посейбічні і потойбічні новини», всесвітню мережу Вампірнет, упертого комп’ютера Тосика, стільця-підступця? Чому?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Які два епізоди тебе найбільше вразили? Перекажи їх.

«[...] Тепер Люцина відчула, що мами справді нема вдома. Досі вона ще могла уявити, як мама відчиняє двері, змокла і втомлена. У них була одна парасолька на двох. Мама залишала її для Люцини, а та — для мами. Бабуся знала, як зробити так, щоб ніхто не простудився, потрапивши під дощ.

Дівчинка поставила чайник на вогонь і повернулась до кімнати, Сьогодні треба почати картину. Коли вона їхала у трамваї, то за деревами побачила будинок з двома вежами. Вона хотіла зробити так, щоб будинок вийшов легким, наче прозорим, а дерева важкими, темно-зеленими, бо вечірньої пори сонце уже не світило на них. Ніч починається від землі й поволі виростає до неба. Люцина не могла малювати будь-коли і будь-що. Мусила мати певний настрій.

Коли вона підійшла до чистого аркуша паперу, то зрозуміла: у цьому світі щось зрушилось, і вона не зможе вдавати, ніби нічого не трапилось. Через папір навскоси було написано: «Хто я? Де я?»

Червоною фарбою, такою сухою, що, здавалось, вона пекла.

— Хто я? Де я? — повторила Люцина вголос.

Кіт миттю прокинувся. Очі спалахнули, хвіст розпушився.

— Що з тобою, Феліксе? Я знаю, що це не ти...

Кіт стрибнув на підлогу, а звідти на стіл — і пронизливо нявкнув.

Таким стривоженим дівчинка його ще не бачила.

— Я теж не писала цього. Віриш мені?

Фелікс кинувся до зачиненого вікна, заплутався у фіранці. Він дуже поспішав. Дозволити собі спати у такий час!

— Не сюди, до кухні! — зрозуміла дівчинка і побігла відчиняти. Дощ слабшав, але за вікном панувала темінь. Кіт стрибнув у ніч, та вона знала, що кожен рух Фелікса був завжди зважений.

— Щасливо! — гукнула навздогін Люцина. Так казала бабуся, коли хтось йшов з дому. Вона вважала, що це допоможе відвернути нещастя.

— Не можна залишати дітей самих! — вголос подумала дівчинка.

Коли усе починає отак з’їжджати кудись убік, потрібен хтось розсудливий, котрий міг би пояснити, що відбувається. Мама не належала до розсудливих людей, бо працювала у видавництві. Книжок зараз ніхто не читає. Сама Люцина любила читати. «Нічого, — казала мама, — треба підтримувати вогонь, щоб не погас. От мені завжди щастить на гарних людей, куди б я не приїхала. А що грошей у нас небагато, то це не таке уже й лихо. І ти колись це зрозумієш».

Коли до Люцини заходили однокласники, у них відбирало мову, бо всюди вони бачили книжки, навіть там, де їх би не мало би бути. Книжки почав збирати ще прадід, професор. І якось ніхто не помічав, що Люцина ходила цілий рік до школи в одній і тій самій спідничці. А вона не відмовляла, коли треба було щось намалювати в альбомі чи допомогти вивчити. У квартирі майже не було меблів, бо все займали полиці з книжками. А отже, не існувало проблеми килимів, кришталю та інших коштовних придбань, якими так пишаються господарі.

Проте зараз Люцина думала не про книжки, а про себе — самотню, покинуту напризволяще. Усе почалось з трамваю, у якому щось вибухло. І з лиса. Досі життя було нудне, а тепер вона опинилась ніби на краю виру, й хоча ще начебто далеко до його центру, їй уже не вирватись.

Напис на папері побляк, почав зникати, а на краєчку сидів павук і вдивлявся у літери вісьмома очима. Фелікс теж знав, що там було написано. Ну, що їй було робити? Хіба заспокоїтись й випити чаю, поки вода не википіла. Врешті, не завадило б підкріпитись. Голод нападав на Люцину завжди зненацька. Вона кинулась до холодильника, вхопила масло, розпочату банку рибного паштету і яйце. Усе це важко було взяти одночасно. Яйце висковзнуло і розбилось.

От лихо! Фелікс миттю дав би собі раду з тим яйцем. Люцина, стогнучи, підібрала з підлоги вцілілий жовток і поклала в котячу мисочку. Як зранку Фелікса не буде, доведеться винести надвір. Бабуся не дозволяла викидати їжу, кажучи, що найменший шматочок може підтримати життя якійсь істоті.

Фелікс ніколи не повідомляв, коли повернеться. Якби він умів говорити по-людськи, то напевно відповів би: «Коли-небудь!» Люцина любила його і таким. В інших господарів коти й собаки жили наче у в’язниці. Що таке сидіти самій удома, Люцина добре знала, замикалася ізсередини на засув, зачиняла вікна, а все одно не могла відігнати моторошних думок перед сном.

Гроза минула, але ніхто не збирався виходити з дому: Люцина відчинила вікно, щоб впустити прохолодного повітря. І тут пролунало три короткі дзвінки у двері. То могла бути тільки Гортензія, їхня сусідка, схожа на циганку. І косоока. Мама недолюблювала Гортензії, бо та не читала книжок, кажучи, що має алергію на друкарську фарбу.

— Вибач, Люцинко, наш телефон чомусь не працює, а мені треба терміново подзвонити.

— Звичайно, — знизала плечима Люцина.

— То важка розмова! Я би тебе не турбувала...

Не слухаючи вибачень, дівчинка зачинила за собою двері. Аркуш знову став білим. Зрештою, чарівні видіння швидко з’являються і швидко зникають.

— Хто я? Де я? — повторила дівчинка й відповіла собі: Я — Люцина, мені майже 15 років. Зараз вечір, і я вдома. Прошу мене не турбувати, на сьогодні вистачить.

— Так, через півтори години... Подвійну дозу? Не знаю, чи вистачить... Слухаюсь, мій повелителю!

«Овва! — подумала Люцина. — Мабуть, правда, що Гортензія відьма. Її матуся — це вже точно!»

Відьом у місті аж кишіло. Деякі дівчата з її класу ходили на курси, а на кожному стовпі висіло оголошення на кшталт: «Чорна Земфіра знімає закляття та віщує майбутнє ». Правда, тепер вони називали себе екстрасенсами.

Люцина якось не цікавилась відьомським ремеслом. Це було модно, а той, хто сліпо наслідує щось, не має клепки в голові. До того ж відьми мусили задля своїх потреб вбивати кротів, кажанів, потрошити жабок і навіть посягали на священних істот — котів. Мама казала, що на тисячу міських відьом, можливо, знайдеться одна справжня. Люцина бувала у Гортензії й не бачила ні людських черепів, ні в’язанок зілля, ні амулетів. Звичайнісінька квартира без книжок. Гортензія чхнула, нагадавши дівчинці про поїздку в трамваї. А тоді відчинила двері:

— Дуже дякую! Я вже. Ти що, малюєш?

— Будинок. Я такий бачила сьогодні. Там дві вежі: одна вища, друга нижча. Може, ви знаєте його?

— Я?.. Та знаю... Там знаходиться...

Гортензія чхнула, аж на дівчинку полетіли бризки слини.

— ...Клуб книголюбів.

— О, я би туди записалась.

— Але ж ти вмієш... — сусідка раптом схопилась за поперек, наче її щось вщипнуло. — Тобто я хотіла сказати... Цей Клуб для дорослих... А твоя мама коли приїде?

— Післязавтра.

— Якщо щось буде потрібно, заходь. Ще раз дякую! Добраніч!

— Нарешті! — сказала собі Люцина. — Як же я втомилась! Ця Гортензія забрала у мене всю енергію...

Не встигла Гортензія переступити поріг власної кухні, як у неї полетів капець і боляче вдарив у плече.

— Ну, чого ви б’єтеся, мамо? Я ж ходила дзвонити...

— Еге ж, і ляпати язиком! Клуб книголюбів, аякже! Якби я тебе не вщипнула, ти б усе витрясла перед нею...

— Вона б все одно мені не повірила! Ну, винна я, винна! Зате я прихопила книжечку в передпокої... — Гортензія витягла з кишені вицвілого халатика маленький томик у шкіряній палітурці.

— Дай сюди! — наказала стара.

— Ну, мамо!..

Від другого капця Гортензія ухилилась й хіхікнула:

— Промазали, матусю!

Стара сиділа долі, на вовчій шкурі й мішала у чорному казанку щось брудно-сіре. При такій оказії довгі сиві патли вона вільно пустила по плечах. Варити на відьомському вогні було так само легко, як на газовій плиті. Один рух вліво довгим жовтим нігтем — і вогонь слабшав, а вправо — рідина починала бурхливо кипіти. Інтер’єр кухні був цілком у відьомському стилі, чимось, правда, скидався і на розбійницьку печеру. На грубій неструганій полиці, поруч з коробкою чаю «Чорна вдова» сиділа ворона Алергія, котра вперто не бажала прилучитися до відьомської справи, не каркала, не розмовляла. Милосердна Гортензія підібрала її з підбитим крилом ще взимку. Стара не любила цієї мовчазної пташки, у якої вистачало кебети не брати їжі з рук старої, що прагнула переселити її у кращий світ. А ціпок не досягав полиці.

— Усе ви, мамо, бачите, — щебетала Гортензія, подаючи старій капці. — А я неначе в тумані... Повелитель казав подвійну дозу, чого б це?

Стара занурила палець у вариво й облизала:

— А того, що той паскудний сусідський кіт перегриз телефонний кабель і чкурнув у закляте місце до своєї Котячої Величності. Поміркуй своєю тупою головою, чого б це рудохвостий примчався з розпроклятої землі? Наше діло маленьке, то не наш світ, хай він ще більше западеться, але крутиголовці дістануть і нас.

— Знаю, — кивнула Гортензія. — З більшого добра треба вибирати менше...

— Я ж тобі давала отрути для кота, чого він досі нам шкодить?

— Він втікає від мене! То дуже розумний кіт. Та й сусідка з четвертої квартири питала, чого я за ним ходжу. Нащо нам вирізнятись? Пронюхають, що до нас ходять клієнти за зіллячком, і донесуть в податкову інспекцію...

— Розумна в мене доня! Може, тебе в колисці підмінили і ти не нашої крові? Тремтиш, як оці міщухи! Вони хіба озираються один на одного, полохливі зайці...

— Ой, ні, мамо!..

— Не скигли! Чекай, Повелитель казав всипати густіше? Давай ту коробку з хвостами пуголовків. І ще раз кажу, як не маєш кебети у голові, не супереч!

— Та хіба ж я суперечу? Я ж вам слова впоперек не сказала... Може, якби я навчилась читати, швидше б порозумнішала...

— Тьху на тебе! Хочеш у діжку з чортовою кропивою? Може, сказати Повелителю: моя Гортензія хоче навчитися читати?

— Мамо, не треба! Я знаю, що це неможливо. Але я чую, як там за стіною книжки шепчуться між собою...

— Як вони тобі заважають, підпали хату!

— А дитина?

— Що вона ніг не має, щоб втекти? Тримай свої дурниці при собі, Гортензіє! Кинь ще заморочки, щоб помалу кипіло, а я піду збиратися.

Гортензія покірно взяла почорнілу дерев’яну ложку й сіла на витерту вовчу шкуру. Її подарував старій один перевертень, у якого були проблеми з перекиданням через пеньок. За другим разом починало наморочитися в голові. За поданням старої відьми, яка засвідчила, що медицина і тут безсила, вовкулаку дискваліфікували, що його, по правді, втішило, бо у нього було троє малих дітей, яких треба годувати і одягати. Слід колишнього вовкулаки згубився. Звичайні люди вміють отак непримітно жити: у них і зовнішність звичайна, і звичайні почуття. Є чому позаздрити... От якби Гортензія вийшла заміж за звичайного чоловіка, то мала б таку дівчинку, як Люцина. Читала б з нею книжки, купувала їй гарний одяг. Якось Люцина допомагала нести важку сумку, і вони трохи погомоніли. Про школу і взагалі про життя. На роботі, а Гортензія працювала в аптеці, завжди хтось на неї гримав. Приятельок вона не мала. Знайомі відьми надто любили гроші та всілякі земні блага. Її мати, Олівія-Гізелла-Павлонія, була останньою Великою відьмою у цьому світі, із тих, хто не має страху, бачить речі та людей наскрізь...

Сяйво материної слави не падало на Гортензію. Вона росла дуже закомплексованою, сором’язливою, схильною до самоти. Найбільше їй подобалося збирати трави, купатися в росі на світанку. Якби її воля, вона б оселилася у хатинці серед лісу, щоб поблизу дзюркотів струмок.

— Ти чого розмріялась? Сип зілля! — гаркнула стара.

— Уже сиплю! — похопилася Гортензія і щедро сипнула порошку з бляшаної коробки.

Повітря наповнив дух м’яти. Вариво зашипіло, і клубок зеленої пари здійнявся над казанком. А потім велично поплив до дверей.

— Дурепа! Що ти наробила?! Ти що не нюхала?!

— У мене нежить, — схлипнула Гортензія.

Було вже пізно щось вдіяти. Перед дверима клубок зупинився і, не дочекавшись, що їх відчинять, почав виходити через щілини. Після нього перемінились усі причандалля відьомської кухні: вогнище на газову плиту, вовча шкура на пластиковий стілець блакитного кольору. Ворона опинилась на кухонній шафці серед банок з-під спецій. Тим часом зелений туман із сильним запахом м’яти заповнив сходи і, вийшовши крізь розбиті будинковими хуліганами двері, розлився по вулиці. Він множився, розростався і ніщо вже не могло його спинити.

Стара відьма раптом перестала сердитися й хіхікнула, наче коментуючи те, що сталося, а потім скомандувала:

— Пішли!

Вона любила шокувати товариство і вдягнула лису цегейкову шубу, а на ноги натягнула чоботи-бурки. Голову стара обмотала шарфом салатового кольору, який при сушінні на вогні місцями отримав опіки другого ступеня.

У такі миті Гортензія завжди захоплювалась матір’ю. Сама вона не могла бути такою екстравагантною. Скинула халат, під який вдягнула коротку вечірню чорну сукню, а у сумочку поклала книжку. Вона взяла саме таку, щоб могла вміститись у сумочці. Стара помилувалась на себе у дзеркалі й, нагадавши Гортензії про ліхтарик, випливла з квартири. Якщо хтось з людей і зауважив би цієї пізньої пори зелений туман, то сам би собі не повірив. Люди — такі.

На господарстві залишилась ворона Алергія, припнута ланцюжком до газової труби. З нею навіть не попрощались. Та їй було байдуже. Ворону хвилювало тільки одне: як вийти на волю, хай навіть з невилікуваним крилом... Обох господинь вона вважала недоумкуватими. Вони ніяк не могли вивчити її мову, щоб зрозуміти, чого вона хоче. А їхньою говорити ворона не хотіла, вважаючи принизливим розмовляти мовою поневолювачів. Думки ворони — це лише блідий переклад людською мовою.

На розі Кульбабової вулиці темною купою громадилися старі кущі бузку. Там колись стояла капличка Святого Антонія. Стару з дочкою надійно прикривав зелений туман. Запах м’яти міг заспокоїти щонайменше половину міста.

— Добре, що ти не вкинула в казан валеріани! — захіхікала стара відьма.

— Еге ж, добре, — підтакнула Гортензія. — Коти супроводжували б нас до самого...

— Тихше, моя розумнице! Ти своє ще нині отримаєш від Повелителя за цей сморід.

— Запах, сподіваюсь, не буде тривким. Вивітриться...

Втім, Гортензія не була у цьому певна. Таку вже мала вдачу, боязку й нерішучу. Зелений туман виглядав дуже гарно: кольору молоденьких листочків, які вона збирала ранньою весною за містом біля болітця, до якого підступали іржаві конструкції недобудованого заводу. Восени там гарно шелестіла висока трава, поміж якої зустрічались кволі кущики шипшини. Восени там було навіть краще, ніж весною: смуток опановував романтичну душу Гортензії...

— Довго нам ще тут стовбичити? Посигналь!

Гортензія мусила кілька разів клацнути кнопкою ліхтарика. Батарейка вже сідала. Нарешті світло перестало блимати, Гортензія спрямувала промінь угору. Було гарно. Наче зірка впала на землю й запрошувала інших зірок приєднатись до неї.

Запах м’яти заглушило різким запахом цапів, запряжених у чорний візок з напнутою халабудою. Чотири цапи теж були чорними. На козлах сидів довгомудик Лукаш. Ного довгі руки могли вхопити за ріг переднього цапа в попарному запрягу.

— Що тут смердить? — зморщив Лукаш довжелезного носа.

Із ним треба було бути завжди насторожі. Як і всі довгомуди, він міг вкрасти що завгодно. Крадіжкою електричних лампочках у під’їздах займались неповнолітні довгомудики. Лукаш крав навіть у себе. Разів з десять він крав оцей візок з чотирма цапами і кожного разу клявся, що більше не буде.

Йому ніхто не відповів. Гортензія підсадила стареньку матусю на візок і сама всілася коло неї, намагаючись не дихати густим запахом нафталіну. Панчоху вона все-таки порвала об якийсь цвях і тепер почувалася ще більше несміло. Подряпина не так боліла, як втрата новісіньких сірих панчіх. Доведеться зняти. Зрештою, це не бал.

Лукаш гукнув до цапів:

— Вйо, мої воронії!

І шлейф запахів м’яти, нафталіну, цапів і розквітлого бузку покотився вслід за ними. Туман прокладав їм дорогу. [...]»

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Як зображено пейзаж у творі? Який настрій він навіює?
2. Як у прочитаних розділах розгортається тема книги, читання?
3. Чи погоджуєшся ти з думкою: «Книжок зараз ніхто не читає». Чи не надто вона категорична? Свою відповідь аргументуй.
4. Чи є логіка в словах Гортензії, яка стверджувала, що не читала книжок, бо мала алергію на друкарську фарбу? Як би ти відповів / відповіла їй?
5. Передбач подальші події: для чого Гортензія, яка не вміє читати, вкрала в Люцини маленьку книжку в шкіряній палітурці?
6. Чому Ворона не хоче «розмовляти мовою поневолювачів»?
7. У якому літературному жанрі можливе перетворення героїв?
8. Хіба можна любити книги, не читаючи їх?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Створи інтелектуальну карту прочитаних розділів. Стисло перекажи ключові епізоди твору.

ВЧИМОСЯ ПРАЦЮВАТИ З НАУКОВИМ ТЕКСТОМ

Опрацюй статтю.

Фентезі

Фентезі — різновид фантастичного твору, у якому зображено уявний світ із вигаданими персонажами й вигаданими подіями, і ця вигадка не потребує наукового пояснення. Зазвичай у центрі такої розповіді — пригодницький сюжет (подорож, війна, пошук якогось предмета тощо), сповнений чаклунства і магії, найнесподіваніших подій, карколомних інтриг. Головний герой / головна героїня долає безліч перешкод і досягає мети, отримуючи винагороду за зусилля.

Потойбічний світ у фентезі протистоїть світу людей. Ці світи розділяє моральна позиція: добро — зло. Часто автори таких творів запозичують фантастичні події, героїв із міфології та фольклору.

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

В одному з інтерв’ю Г. Пагутяк зазначила: «Половина світу шаленіла від Гаррі Поттера, а друга половина шукала йому альтернативу А я просто жила в Королівстві, де люблять книги і котів і куди зло може потрапити лише для того, щоб відтінити добро».

Прочитай повністю книгу «Королівство». Чи є вона альтернативою історіям про Гаррі Поттера?