Українська література. 7 клас. Коваленко
Розділ 6. Чим приваблюють читачів і читачок детективи?
Навчальний маршрут розділу:
- А. Кокотюха «Гімназист і Чорна Рука»
- К. Штанко «Дракони, вперед!»
- інтрига детективного твору
- особливості композиції детективного твору
ПРИГАДУЄМО ВІДОМЕ, ВИЗНАЧАЄМО ЦІЛІ, АНАЛІЗУЄМО ПОСТУП У НАВЧАННІ
У робочому зошиті накресли таблицю ЗХД. Заповни її першу колонку. Запиши, що ти знаєш про детективи. У другій колонці зазнач, що нового ти хочеш про них дізнатися. Коли опануєш новий матеріал, заповни третю колонку. Проаналізуй записи другої та третьої колонок. Чи вдалося тобі знайти відповіді на свої запитання? Якщо ні, пошукай їх в інтернеті або звернися за консультацією до вчительки / вчителя.
Андрій Кокотюха
(нар. 1971 р.)
Гімназист і Чорна Рука
(Скорочено)
Розділ перший
Тут київський гімназист іде назустріч небажаній пригоді
«Чорний слід від долоні з розчепіреними пальцями відбився на весь аркуш.
А вільне місце згори займав зроблений друкованими літерами напис, без розділових знаків:
ЗАВТРА 5 ГОДИНА СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ
— Не вийде мовчати, — сказав собі Юрко Туряниця, учень восьмого класу Першої зразкової київської гімназії.
Хлопчина знав, про що казав. Таку записку раніше отримували інші учні. Якби кожен послухався й справді тримав язика за зубами, у Чорної Руки нічого б не вийшло вже з першою жертвою, Колею Моховим. Той [...] відправив послання, як каже Валик Зубко, у бан, тобто — забанив. А вже наступного дня сталася біда. Ну, не аж таке горе — ніхто не загинув і не скалічився, слава Богу. Але батьки байдужого до попереджень гімназиста дізналися, куди їхній син насправді ходив замість додаткових занять із французької мови.
Ох, і було Моховому вдома! [...]
— Теж мені — щастя! — розпинався він потім перед Юрком та іншими однокласниками на перерві. — Нічого не можна, не подуй, не плюнь! Вся наука — самі понти!
Хтось із Моховим погоджувався. Хтось — ні. Частині гімназистів з числа зануд справді подобалося вчитися там, де все за правилами й залізна дисципліна. Але непорядки в їхній гімназії неприйнятні. В іншому справа, хіба не ясно.
Чорна Рука погрозу виконав.
Чи — виконала. Чорт його знає, що воно таке: хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка. Справжній лиходій із коміксів, явно грається.
Однак лиха завдає справжнього. Моховий потім зізнався — з нього п’ять сотень гривень вимагали. Міг би знайти ці гроші, дати й забути. А так втратив усе, що мав. Зате отримав потужний, зовсім не бажаний для дванадцятирічного хлопця батьківський контроль. Добре, хоч директор гімназії не дізнався — тато мудро вирішив тримати все від нього в таємниці. Бо порядки справді жорсткі й обов’язкові для всіх.
Нема першого попередження, останнього теж. Воно завжди єдине: порушив правила Першої зразкової — вибачення не приймається, терміну випробування не дають. Кру-гом! Кроком руш у звичайну школу.
Юрко, може, й хотів би. Наприклад, у ту, що недалеко від дому, лиш оминути Ботанічний сад — і прийшов. Можна довше поспати, хай на пів години, та все ж таки.
Коли читаєш під ковдрою з ліхтариком комікси чи детективи, забуваєш про час, засинаєш пізніше, ніж треба хлопчикові його віку, потім важко розліпити повіки: цілу ніч сняться гонитви й бійки. Щоразу Юрко в таких снах був за крок від перемоги. Або зависав над прірвою, внизу кипить водоспад, над ним — гидкий лиходій, що ось-ось заволодіє світом. Аж раптом дзвонить будильник, потім вмикається мама: «Вставай, вставай!» Ще б пів годинки, ну добре — хвилинок з п’ятнадцять, і дізнався б Юрко, чим усе скінчиться, коли і як він переможе. Та доводилося виповзати зі сну, потім — із ліжка й понуро плентатися у ванну, яку вже звільнив тато.
Перша зразкова далеченько, вглибині Печерська. Поряд не було зручного виходу з метро, не зупинявся наземний транспорт. Вважалося: якщо тут навчатимуться діти з заможних родин, батьки возитимуть їх автівками. А учні з родин не дуже багатих по добру науку ходитимуть навіть пішки. В цьому керівництво Першої зразкової бачило відголоски давніх українських міських освітянських традицій.
Юрко опинився в дивній ситуації. Його тато, інженер Туряниця, працював у міжнародній компанії, вільно володів трьома мовами — англійською, французькою та польською, — тож їхня родина вважалася заможною. Проте тут підтримували всі давні українські традиції. Тому інженер Туряниця був категорично проти, аби сина возити машиною, ось і долав Юрко шлях до гімназії пішки.
Тато підвозив до «Університету», найближчої від них станції метро. Учнівський квиток давав право їздити безкоштовно. А там до «Печерської» — і далі — сам, за будь-якої погоди. Перші класи ще мама водила за руку, потім — сам, бо мама працювала з татом на тій самій фірмі бухгалтером, та ще й не простим — старшим, тому не могла довго засиджуватись удома.
Поки Юрко Туряниця був малий, йому не надто подобалися такі довгі прогулянки. Та щойно почав дорослішати, зрозумів усі переваги. Особливо, коли повертався з гімназії додому. Батьки завжди приходили пізно, сина після школи не контролювали, лиш дзвонили на мобільний, питали, де він. Відповідь могла бути, якою завгодно. Юркові вірили, бо вчився непогано.
Спробував би інакше: за незадовільні табелі з Першої зразкової теж просили на раз-два. Нема чого псувати загальну картину успішності. Може, Юрко й хотів би зібрати віночок із поганих оцінок, щоб перейти до звичайної школи, та, по-перше, підведе батьків, котрі покладають на Першу зразкову надії. А по-друге, уже переконався: чим ближче від дому місце навчання, тим менше волі і більше батьківського контролю.
Ось і тепер, отримавши погрозу від лиховісної Чорної Руки, гімназист Туряниця міг, нікому не звітуючи, піти в призначений час у призначене місце.
Вирішить неприємну справу — й по всьому.
Хоч зараз Юркові було за себе трошки соромно. Навіть не трошки — дуже. Йшов у бік Подолу і увесь час думав, навіть тихенько бурчав собі під ніс:
— Теж мені — герой. У снах так б’ється, опирається, хоча б щось робить. Різні там ігри, спортивний табір пройшов. А тут злякався. Сказали принести гроші невідомо кому й не знати за що. Ще й цілу тисячу. І ти нічого не робиш. Береш свої заощадження, киваєш як баран, і слухняно несеш. Йдеш, як ягня на бійню. Хто ти після цього, Турянице...
Пригнічений невеселими думками, Юрко дістався до «Печерської», пересів на «Палаці спорту». Минаючи пересадкову станцію, побачив двох поліцейських — молодого й старшого. Чоловіки стежили за людськими потоками й про щось тихо перемовлялися. Майнуло — підійти до них, показати записку з погрозою, розповісти все, хай ловлять злочинця-вимагача. Навіть кілька кроків ступив до них, пішовши проти людської течії.
Молодший помітив хлопчину.
Кивнув запитально.
Юрко похитав головою, розвернувся і пішов до переходу. Думав — поліцейський дивиться на нього, знайшов момент, повернувся, озирнувся. Де там! Забув офіцер, утратив інтерес, знову зайнятий своєю справою.
Кликати на допомогу можна й треба, коли знаєш: тобі особисто це не вилізе боком. Юрко ж навіть не уявляв, що на нього має Чорна Рука. Чим притисне в разі відмови нести викуп. А так почнеться розбірна, щось неприємне спливе, тоді — прощавай, Перша зразкова.
А разом з нею — батьківські надії.
Тож Юрко вийшов на потрібній станції, поправив сумку на плечі, роззирнувся, визначивши напрямок, який раніше перевірив по карті з мобільного.
І рушив назустріч пригоді.
Не та, про яку читав у книжках. Не така снилася. Цю треба якнайшвидше відбути й забути. Бо соромно отак іти на капітуляцію. Ще й невідомо перед ким».
У спаленому будинку на Подолі Юрко бачить убитого невідомого чоловіка, зустрічає кумедного сірого песика бульдога, знайомиться з приватним детективом, колишнім міліціонером, капітаном у відставці Назаром Захаровичем Шпигом.
Розділ шостий
Тут родина гімназиста дізнається, як звати її нового несподіваного члена
«Знав Юрко, як зустрінуть удома його нового друга.
Тож не здивувався, коли мама трохи театрально сплеснула руками й запитала, чи воно не голодне, а тато попередив, аби пес не гриз його черевиків, інакше бульдосик вилетить разом із попсованими черевиками на смітник. Потім зсунув окуляри на ніс, глянувши на прибульця з-під скелець, і запитав найголовніше:
— Його ж якось звуть?
Юрко вкотре за день розгубився. Придумав цілу історію про свою зустріч з бульдогом. Ішов додому вгору Андріївським узвозом, бо в метро з собакою не пустять, навіть якби був на повідку і з намордником. Спинявся кілька разів, переводячи подих і закріплюючи вигадане в пам’яті. Все передбачив, окрім такого простого. Тож, вибитий батьком з колії, не сказав — мекнув тихенько:
— Не-е знаю...
— Тоді як ми будемо його кликати? Жива істота мусить мати ім’я, — мовив Іван Станіславович, упираючись плечем в одвірок.
— Дружок, — посміхнулася мама. — Або Шарик.
— Не смішно, — огризнувся Юрко.
— Отут ти маєш рацію, — охоче погодився тато, кивком запрошуючи маму в свідки. — Скажіть, Раїсо Лук’янівно.
— І скажу, — мама так само здивувала, бо не часто погоджувалася з чоловіком. Хоча після тривалих суперечок, які велися надто голосно, лишала таки за ним право останнього слова. — Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело.
— О! — Іван Станіславович клацнув тонкими пальцями, він часто так робив, коли наближався, на його думку, до самої суті справи. — Дуже правильні спостереження, Раїсо. Наш гість найперше — породистий. У Києві зараз повно бродячих собак, усі газети про це пишуть. Я навіть склав пожертву товариству, яке рятує їх на вулицях від гицлів. Але ж, Юрію, — тато називав сина на повне ім’я відтоді, як той пішов у перший клас гімназії, — бульдоги, якщо не помиляюся, англійські, просто так вулицями не вештаються. У нього є хазяїн.
— А нашийника нема, — додала мама.
Увесь цей час бульдосик сидів на задніх лапах і крутив короткою шиєю, щоразу переводячи погляд на того, хто говорив про нього.
— Тим більше, — тато кивнув, погоджуючись із мамою. — Все це, дорога моя родино, наводить на не надто втішні висновки. Собака не втік від господарів. Бо нашийник він мав, це видно за смужкою на загривку. Але ж сам він не міг його зняти.
— Лапи закороткі, — пожартувала мама.
— Не смішно, кажу, — знову буркнув Юрко.
— Печально, — погодився тато. — Те, що пес без нашийника, наштовхує на ще сумніші роздуми. Нашийники не крадуть, хіба що вони оздоблені коштовностями. Отже, викинув його той, хто викинув собаку з дому на вулицю. Щоб не знайшли господаря. Ось чому нема в цій пригоді нічого смішного, — і аж тепер не стримався: — Не пожаліла якась скотиняка такого пса!
Інженер Туряниця не завжди давав волю словам у присутності всієї родини. І стало ясно: голову сімейства те, що трапилося, справді обурило. Юрко побачив у цьому добрий знак: батько може дозволити лишити бульдога. Адже гімназистові давно кортіло мати собаку, проте все впиралося в татову до них неприязнь. Але батько, мовби прочитавши його думки, перекреслив усі сподівання.
— У нас бульдог жити все одно не зможе. Ви ж знаєте, що я не собачник і всі вони на мене гавкають.
Пес, напевне, розумів людську мову. Бо як інакше пояснити, що він підняв кругленький куцохвостий зад, став на чотири кривенькі лапи, подріботів до господаря дому і тицьнувся носом йому в ногу. Інженер здригнувся, зойкнув і трохи відскочив. Та бульдог не посунув за ним і не виявляв ніякої агресії. Навіть не загарчав і не гавкнув. Знову сів, але в усіх на виду, й терпляче почав чекати вирішення своєї долі.
— Тату! — вигукнув Юрко.
— Що — тату? — буркнув той. — Та добре, добре, нехай лишається, куди ж його дівати...
— Тату! — Юрко вже не приховував радості.
— Спокійно, кажу. Житиме в нас, доки не знайду його справжнього хазяїна.
Наперед виступила мама.
— Іване, отут ти не правий! Сам щойно назвав його скотинякою.
— Кого?
— Хазяїна цього симпатичного песика!
— Не плутай мене, Раїсо, — інженер Туряниця помахав пальцем перед собою. — Той, хто викинув породистого собаку на вулицю, може й не бути його справжнім хазяїном. Англійський джентльмен лишиться тут, поки...
Раптом він замовк, а всі інші завмерли. Бо бульдог стрепенувся, знову став на рівні ноги, глянув на тата і вже впевненіше, ніж раніше, посунув до нього. Не ластився, не намагався сподобатись. А спокійно, сповнений власної гідності, як справжній британський аристократ, примостився поруч, навіть гавкнув, що цілком могло означати спосіб привітання.
— Чого це він? — здивувався хлопець. — Тату, а він тебе за свого визнав.
— Нічого не розумію, — розвів руками батько, зиркнувши на бульдога з висоти свого зросту, притримуючи окуляри. — Приблуда наче все життя мене знає.
І тут нарешті Юрка осяяло.
— Тату, ти назвав його на ім’я! Він почув — тому й визнав.
— Та нічого я такого не казав! — вигукнув інженер Туряниця. — Ні про Бобика, ні про Дружка, ні про Шарика.
— Та ні! — тупнув ногою Юрко. — Де ти бачив джентльмена на ім’я Бобик?
Після цих слів бульдог подріботів через увесь передпокій до нього, ткнувся пласкою мордою в черевик, присів поруч, остаточно визнаючи ще одного друга.
— Джентльмен! — крикнув Юрко.
— Гав-гав! — озвався пес.
— Джентльмен! — сплеснула в долоні мама.
— Гав! — познайомився бульдог і з нею.
— Ти ба! Справжній джентльмен! — підхопив Юрко.
— Гав-гав-гав! — вкотре відрекомендувався бульдог.
Інженер Туряниця із задоволеним виглядом схрестив руки на грудях.
— Уже краще. Нашого гостя, Раїсо, таки слід нагодувати. Але це нічого не змінює. Знайдеться хазяїн — доведеться прощатися. Ми ж не крадемо чужих собак, Юрію.
Хлопець слухняно мовчав, лише киваючи у відповідь. А тато, ідучи до свого кабінету, кинув на ходу:
— Тим паче — справжніх англійських джентльменів».
БУДЬ УВАЖНИМ / УВАЖНОЮ ДО СЛОВА
Гицель — особа, що займається відловлюванням безпритульних тварин: кішок, собак. Слово має негативне значення, оскільки професія гицеля непопулярна в народі.
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
- 1. Які думки й емоції викликали в тебе перші абзаци прочитаного?
- 2. Чи має рацію Моховий, однокласник Юрка, коли, виправдовуючи свій негідний учинок, звинувачує інших у певних гріхах? Про що це свідчить? Свою позицію аргументуй.
- 3. Що ти думаєш про правила в Першій зразковій гімназії?
- 4. Чи доводилося тобі, як Юркові, читати під ковдрою книги? Які його улюблені жанри? Про що це говорить? А які книги любиш читати ти?
- 5. Як ти розумієш вираз «давні українські міські освітні традиції»? Знайди за потребою інформацію про це в інтернеті.
- 6. Чи довірливі в тебе стосунки з рідними? Чи контролюють вони кожен твій крок? Якими ти хотів би / хотіла б бачити ваші стосунки?
- 7. Чи правильне рішення ухвалив Юрко щодо викупу? Як би ти вчинив / учинила на його місці?
- 8. Як ти розумієш слова: «Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело»?
- 9. Чи поділяєш ти гнів тата Юрка? Чому він не стримався?
- 10. На яких умовах залишили бульдога у квартирі Туряниць? Поясни позицію Івана Станіславовича.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
- 1. Розкажи, що ти дізнався / дізналася з перших розділів повісті. Прочитай розділи сьомий і восьмий.
- 2. Намалюй «хмарку слів», які характеризуватимуть головного героя твору.
- 3. Напиши сенкан за змістом прочитаних розділів.
- 4. Підготуй завдання для літературного диктанту за змістом твору.
Розділ сьомий
Тут дізнаємося, чий бульдог, але від того нікому не стане легше
«[...] Тато цього дня працював удома, і коли Юрко повернувся, він покликав сина до себе й мовчки простяг роздруковане на принтері оголошення. Знайшов в інтернеті, в соціальних мережах. Його поширили багато разів, і воно відразу кидалося в очі. Не могло не кинутись: поряд із закликом знайти зниклого пса і повернути його за винагороду, автор помістив фото, з якого дивився зниклий бульдог. Шукали саме англійського бульдога, що відгукується на кличку Джентльмен.
Тато міг би нічого не казати — оголошення відповідало на всі запитання. Юрко забув, коли востаннє плакав. Але тут ледь стримував сльози. Ще й Джентльмен, не розуміючи, що сталося, тицяв пласким писком у ногу, вимагаючи прогулянки — мама, як і обіцяла, принесла нашийник та ретязь. Батько все зрозумів, поклав газету на комод оголошенням донизу, поплескав по аркушу долонею:
— Нікуди хазяїн від нас не дінеться. Не знаю, скільки він терпів, але до неділі з його улюбленцем нічого не станеться.
— До неділі? — перепитав Юрко.
— Сьогодні п’ятниця. Вільним я буду лише в неділю, підемо разом. Їхній будинок — на Липках, і я не дивуюся. Абихто англійського бульдога собі не дозволить. Не здивуюся, якщо там живе якась дуже важлива персона, державна. Але поки Джентльмен у нас — ідіть гуляти.
Зітхнув Юрко — що тут поробиш. Уявив себе на місці хазяїна. Шукає пса, докладає всіх зусиль, а хтось знайшов собаку і вирішив не повертати. Справді, скільки прокльонів можна отримати на свою голову. Юрко був трохи забобонний, тож вирішив не гнівити долю, не брати чужого...
На Липську поїхали після сніданку.
Цілу дорогу Джентльмен поводився незвично для себе: сидів тихо, ніби розумів — його везуть назавжди, погостював недовго. Та щойно інженер Туряниця зупинив машину біля потрібного будинку й знайшов на домофоні номер зазначеної в оголошенні квартири, бульдог пожвавився. Навіть почав скавчати й нетерпляче підстрибувати.
— Ясно, — сказав Юрко, понуро дивлячись на собаку. — Впізнав свій будинок. Назад йому хочеться, домом запахло, — і, розуміючи, що каже зараз не те, все одно вичавив із себе повне образи слово: — Зрадник ти, ось так.
Джентльмен покрутив головою, ніби перетравлював почуте. Проте висновків не зробив — далі рвався з повідка. Коли гостей запросили пройти, і вони рушили сходами на другий поверх, пес так смикнувся, що ледь не звалив Юрка, який міцно тримав за ретязь.
Щойно двері відчинилися, бульдог дав волю почуттям. Він повів носом, відчув знайомий запах, радісно гавкнув і шаснув усередину. А там уже була дівчинка десь одного з ним віку, як устиг помітити Юрко. Він навіть десь її бачив, тільки не міг пригадати де й коли. Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей. Не дивлячись ні на кого, крім собаки, дівчина, розкривши обійми, кинулася до нього.
— Дженка! Мій Джентльменчик! Ти повернувся! — заверещала вона радісно.
Юркові від того аж у вухах задзвеніло. Не любив дівчачого галасу і вереску. І чому ці панночки не можуть поводитися тихо?
І як це погано звучить: Дженка!.. [...]
Тим часом з’явився ще один учасник подій. Високий, не так худий, як стрункий чоловік, та все одно схожий Юркові на того, хто ковтнув жердину і змушений тримати її всередині себе. Через те мовби не може зігнутися чи й навіть порухатися вільно. Як і батько гімназиста, господар був одягнений у дорогий костюм і на ходу поправляв під коміром щойно пов’язану краватку.
Напевне, господар збирався кудись із офіційним візитом, дарма, що сьогодні неділя.
А ще високий чоловік був лисий. Зовсім голомозий. Немов коліно. Густі чорні брови робили його не грізним — кумедним.
З появою лисого ніхто не пожвавився. Навпаки, дівчинка дозволила строгій дамі відвести її за руку від пса, Джентльмен завмер, бо теж знав про господаря щось, чого ще не встигли дізнатися візитери. Сухоребра пані виструнчилася, наче солдат на плацу. Навіть тато мимоволі обсмикнув свій замшевий піджак зі шкіряними латками на ліктях, пробігшись пальцями по ґудзиках, перевіряючи, чи всі застебнуті. Юрко теж принишк: тут стало якось прохолодно.
— То ви, значить, знайшли втікача? — мовив лисий, і в голосі його не чулося радості. — З ким маю честь?
— Туряниця, Іван Станіславович, — відрекомендувався тато, простяг заготовану наперед візитівку.
— Раєвський, Аркадій Львович, — лисий простяг інженерові руку, але Юрко відзначив: не потиснув, як належить чоловікам, а лиш на коротку мить потримав у своїй, пустив, узяв візитку, заховав у кишеню, навіть не глянувши, і озирнувся до дівчинки: — Лізо, йди до себе. Собака може бути з тобою. Марто Ернестівно, простежте, будь ласка, щоб нам не заважали.
Дівчинка, уникаючи прямого погляду лисого, поквапилася залишити передпокій. Джентльмен задріботів за нею. Суха дама гордо розвернулася й так само забралася, лишивши Раєвського та його гостей самих. Аж тепер господар звернув увагу на присутність Юрка.
— Де ти вчишся?
Питання було несподіваним — яке лисому діло?
Проте Туряниця-молодший чемно відповів:
— Перша зразкова, — і тут же додав: — Восьмий клас. «Б».
— А з Лізою ти хіба не знайомий?.. Ну, звісно, ні! — Раєвський картинно постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Ми ж перевелися туди щойно цього року. Ліза вчиться в «А» класі. І в вас, напевно, різне коло друзів та коло інтересів.
Тепер Юрко згадав — мигцем бачив хазяйку бульдога в коридорі. Нічого особливого. Він і до дівчат зі свого класу не надто ще придивлявся.
— Місце, де навчається мій син, має якесь значення? — поцікавився тато, і Юрко відзначив ледь помітні зміни його тону.
— Для мене — ні. Я вже отримав освіту. Ви теж, зрозуміло. Ми з вами знайшли себе в житті, бо змалку розуміли, що таке дисципліна, закон та чинний суспільний лад. Тому мене влаштовують порядки Першої зразкової. Отже, ми, як кажуть тепер, з вами на одній хвилі. Тож спільну мову знайдемо. Мене чекають у мерії на прийнятті, зустріч із іноземними інвесторами. Та все ж дозволю собі затриматись. Треба дещо з’ясувати і прояснити. Прошу вас.
Раєвський жестом показав на двері, які напевно вели до його кабінету. А коли Юрко машинально посунув за татом, його зупинив холодний погляд.
— Юначе, вам пристойніше побути тут. Багато часу наша розмова не займе.
Гімназист — нічого робити — лишився.
А інженер Туряниця пройшов до кімнати. За ним ступив Раєвський.
Двері зачинилися».
Розділ восьмий
Тут гімназист чує, як бреше його тато
«[...] Принишк Юрко біля дверей. Нашорошив вуха. А потім зважився на ризикований крок: узявся за ручку, обережно потяг на себе, роблячи щілину. Пощастило гімназистові, не рипнуло, легко ходили двері — мабуть, петлі добре змащували. Не те, що в них удома — рип та рип.
Чути стало краще, хоч для певності Юрко щільніше притулив вухо до щілини. Судячи з почутого, розмова щойно почалася, і говорив Раєвський. Знав хлопець такі голоси. Їхні власники не люблять, коли перебивають. Упевнені у вазі й важливості кожного свого слова, вони вбивають їх, мов цвяхи, міцно й наглухо. Вчитися мовчки слухати таких — ціла наука, яку не всякий осягне й опанує. Схоже, в інженера Туряниці виходило.
— ...не давав цього оголошення, — говорив Раєвський тим часом. — Моя вихованка вчинила так без мого дозволу, за що буде покарана. Їй узагалі заборонено користуватися соціальними мережами. Там ховається багато збоченців, пишуть різну дурню, і це взагалі забирає час. Інтернет — даність, але в нашому домі для Лізи він лише для навчання.
— Сподіваюся, ви покараєте її не суворо, — вставив тато, і його голос звучав спокійно та рівно. — Не маю права влізати у ваші особисті родинні справи. Хоч, виховуючи своїх дітей, покарань не практикую.
— Під карою кожен розуміє, що хоче, — гостро сказав Раєвський. — Відповідати за скоєну провину люди мають вчитися змалку. І в моєму розумінні обмеження в деяких правах чи привілеях вдарить винного досить сильно. Інакше відповідальності не навчиш.
— Ваша донька...
— Вихованка, — перервав Раєвський. — Я взяв на себе зобов’язання перед дружиною дати пристойне виховання і належну освіту її доньці. Знаєте, я людина старої формації. Називайте консерватором, як хочете. Але на консерваторах тримається світовий порядок. Лізу виховую строго. Стежу, щоб навчалася лише того, що повинні знати підлітки її віку. Й навантажую рівно стільки, аби вона не мала часу та змоги займатися різними дурницями.
— Цікаво, якими саме дурницями, на вашу думку, шановний пане Раєвський, може займатися така чудова дівчинка?
— Різними, — відкарбував той, пропустивши комплімент повз вуха, і Юрко знову зрозумів: це — відповідь, іншої не буде. — Наприклад, пес. Я мав із матір’ю Лізи серйозну розмову після того, як дівчинка отримала цей дарунок на іменини від свого хрещеного батька. І ми погодилися, що дарунок недоречний.
— Слід розуміти, ви причетні до зникнення собаки?
— Хіба я схожий на того, хто зловить тварину, запхає в мішок, прив’яже камінь і викине її з мосту в Дніпро?
— Я зовсім нічого такого не мав на увазі!
І Юрко з прикрістю почув: тато виправдовується.
— Я заплатив Романові, своєму водієві. Коли Ліза в гімназії, з псом змушена гуляти моя тітка, ви її бачили. Вона живе з нами й дбає про дівчину. Мені цікаво, де ви знайшли собаку. Роман, бач, не впорався з обов’язком.
— Вашого бульдога привів мій син. З його слів, пес тікав від ватаги босяків недалеко від Ботанічного саду. Юрій любить собак. І я не заборонив. Але попередив: породисту тварину напевне шукатимуть. Припустити не міг, що англійського бульдога викинули на вулицю.
— Ніхто його не викинув, сказали ж вам, — кинув роздратовано Раєвський. — На цьому розмову вважаю вичерпаною. Я пояснив усе це вам, пане інженере, для того, аби ви мене не розчарували.
— Тобто?
— Скільки ви хочете, щоб забрати бульдога?
За дверима запала тиша. Завмер і Юрко, закляк на місці. Він не чекав такого повороту.
Нарешті тато прокашлявся.
— Як накажете розуміти вас, пане Раєвський?
— Назвіть суму. В межах пристойного, звісно. Тисячу доларів за позбавлення мене від противного пса не пропоную. Але п’ять сотень, думаю, досить. Вважайте це премією, обіцяною за знайденого собаку. І приймайте рішення зараз, пане інженере. Зробіть приємне синові.
— Синові?
— Слухайте, я ж не сліпий! Бачу, як світяться його очі! Він хоче цього бульдога, я — ні.
— Але ж він належав вашій вихованці.
— Їй належить лиш те, що куплене за мої гроші для її потреб. Сукенки, білизна, взуття! Ви хіба не зрозуміли, пане інженере? Тут, у цьому домі, все вирішую я! Дивно, що маю пояснювати такі елементарні речі освіченій з виду людині! Ось, нате!
Судячи з усього, Раєвський простягав татові обіцяні гроші.
Юрко закусив губу.
Цього разу тиша тривала не так довго.
— Заберіть, — мовив інженер Туряниця, і Юрко впізнав цей голос: так батько говорить, коли його розриває від гніву, та він не має права давати волю почуттям, стримуючись із усієї сили. — Заберіть, пане Раєвський.
— Чому? Це — гроші, шановний.
— Матимете час — гляньте в мою візитівку. Побачите: я працюю на фірмі, де платять пристойно. Тим паче, що гроші мені не потрібні, ваша пропозиція збігається з моїм бажанням.
— Тобто?
Тепер Юрко пожвавився: татові вдалося збити пихатого чиновника з пантелику.
— Я дуже люблю собак. Мав намір подарувати своєму Юрієві чотирилапого друга. Та бачите, все складається. Наші бажання збігаються, пане раднику міністра.
Щоки гімназиста палали.
Ніколи не міг уявити рідного батька таким завзятим, запеклим і переконливим брехуном. Це ж треба — собак він любить!
Та не соромно було гімназистові через те. Щоки пашіли від гордості за тата. А тато тим часом підсумував:
— Ви хочете позбутися бульдога. Я хочу мати собаку. Ви зараз позбавили мене зайвих клопотів. Хоча дружина моя буде проти собаки.
Знову неправда! Юрко аж закрив долонею рота, щоб не зойкнути. Нічого, він збереже цю таємницю. Не розбовкає мамі, як тато її щойно оббрехав для користі справи.
— Мене думка моєї дружини в подібних питаннях ніколи не цікавить, — відрізав Раєвський. — І, як я розумію, ви прагнете бути чесним і не брати грошей за задоволення.
Відповіді гімназист не почув.
Тихо прочинилися ще одні двері, і звідти не вийшла — випливла невисока миловидна жінка, вдягнена для виходу.
Вона зупинила погляд на гімназистові, котрий підслуховував під кабінетом. Побачила, що той аж присів з переляку. Приклала пальця до вуст. Чи підморгнула, чи здалося, не так важливо: почувши наближення кроків зсередини, Юрко зайцем відстрибнув туди, де мав би зараз стояти. А жінка опустила руку, знову стала серйозною, суворою. Кивнула, вітаючись із гостем, — чоловіки саме вийшли.
— Моя дружина, Лізина мама. Любов Гнатівна, — сухо відрекомендував її Раєвський і тут-таки запитав, наче не цікавлячись, а вимагаючи звіту: — Ти готова? Ми вже їдемо.
— Саме хотіла спитати, чи скінчив ти свої справи.
— Усе склалося на добре, Любо. Будь ласка, гукни сюди Лізу. І хай візьме свого пса.
Жінка вийшла, і на її повернення чекали мовчки. Лізу вона привела за руку, і дівчинка, ніби розуміючи, що бульдога забиратимуть, дивилася куди завгодно, лише не в бік вітчима та прибулих. Бульдог, наче нічого й не сталося, підбіг до Юрка, ткнувся носом йому в ногу і дружньо гавкнув.
— Бачу, тут панує гармонія, — палиці Раєвського не ворухнувся жоден м’яз, він повернувся до Лізи, однак говорив, дивлячись на її матір: — Дівчина дала оголошення в інтернет. Вона порушила правила. Але результат цих дій — пропажа знайшлася.
— Джентльмен залишиться? — тихо цвірінькнула Ліза.
— За інших обставин я погодився б. Але тепер мушу накласти обмеження. Без кишенькових грошей моя підопічна бути не може. Тому вона залишиться без собаки.
— Як...
Раєвський завбачливо підняв руку, даючи знак: це ще не все.
— Ми з новими господарями домовилися, що пес житиме в них удома. Але ти матимеш змогу гуляти з ним тоді, коли ось цей хлопчик... — він клацнув пальцями у бік гімназиста.
— Юрій, — нагадав Туряниця.
— ...хлопчик Юрій буде вигулювати тварину. Звісно, в присутності твоєї тітки. Нехай ваша дружина телефонує моїй. Жінки швидше узгодять такі речі, як спільна прогулянка дітей. Гадаю, таке рішення — справедливе. Все ж таки собаку Лізі подарував хрещений. І дівчинка теж має право гратися з ним.
Цим радник міністра Раєвський дав зрозуміти: тему для себе і всіх присутніх закрив назавжди.
А Юрко з Лізою обмінялися колючими поглядами.
Доведеться ділити собаку на двох. От же ж халепа!»
БУДЬ УВАЖНИМ / УВАЖНОЮ ДО СЛОВА
Ретязь — ланцюг.
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
- 1. Яка несподіванка чекала на Юрка вдома? Як він на неї відреагував?
- 2. Чому Юрко називає Джентльмена зрадником?
- 3. Як виглядають в очах Юрка Ліза, високий чоловік-господар, вересклива сухоребра дама? Які деталі в їхній зовнішності він підкреслює? Чому?
- 4. Яке враження справив на тебе Аркадій Львович Раєвський? Як автор змалював його? Чому вітчим Лізи не сподобався Юркові?
- 5. Продовж думку: «Порядна родина — це...» (шість-вісім речень).
- 6. Чи ти погоджуєшся / не погоджуєшся з думкою Раєвського: «Їй узагалі заборонено користуватися соціальними мережами. Там ховається багато збоченців, пишуть різну дурню, і це взагалі забирає час. Інтернет — даність, але в нашому домі для Лізи він лише для навчання». Свою відповідь обґрунтуй.
- 7. Що означає «строге виховання» Раєвського? Як це його характеризує? Чи розуміє він дітей?
- 8. Як вітчим Лізи намагається відкупитися від бульдога? Як він це пояснює?
- 9. Чому Юрко гордий за тата? Хіба Івана Станіславовича можна назвати брехуном? Як ти розумієш вирази «брехня на благо», «брехня на спасіння»?
- 10. Чи не варто дібрати іншу назву до восьмого розділу? Який ти запропонував би / запропонувала б варіант?
- 11. Чи правильно зробила Ліза, розмістивши в інтернеті оголошення про зникнення собаки? Як до цього поставився вітчим? Як це його характеризує?
- 12. Чому автор вжив як синонім до слова «говорити» — «цвірінькати»: Ліза «тихо цвірінькнула»? Як це розкриває її внутрішній стан?
- 13. Перейди за посиланням у QR-коді. Прочитай розділи чотирнадцятий і дев’ятнадцятий та виконай завдання до них.
Прочитай
vse.ee/ceqd
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
- 1. Підготуй репортаж про один з епізодів твору.
- 2. Намалюй «хмарку слів», які характеризуватимуть головного героя твору.
- 3. Напиши сенкан за змістом прочитаних розділів.
- 4. Напиши інше закінчення твору.
ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
1. Напиши інтерв’ю з Юрієм Івановичем Туряницею як із юним детективом. Продумай запитання, які ти йому поставиш (не менше п’яти), і відповіді на них. Опублікуй його в чаті класу.
2. За бажанням прочитай продовження пригод гімназиста Юрка Туряниці — повісті А. Кокотюхи «Гімназист і Вогняний Змій» та «Гімназист і Біла Ворона». Створи відеоролик, у якому ти рекомендуєш / не рекомендуєш їх читати. Наведи не менше чотирьох аргументів.
ВЧИМОСЯ ПРАЦЮВАТИ З НАУКОВИМ ТЕКСТОМ
Опрацюй статтю.
Інтрига в детективному творі. Особливості композиції детективу
Слово «інтрига» в перекладі з латини означає «заплутувати». Це сюжетний елемент, обов’язковий для жанру детективу. Тобто йдеться про сукупність гострих і несподіваних сюжетних ходів, які порушують плавність у розвитку дії — незвичні ситуації, нові загадкові персонажі, що можуть круто змінити долю героїв.
Наприклад, у детективній повісті А. Кокотюхи «Гімназист і Чорна Рука» переплітається кілька інтриг: рекет у школі, інспірований загадковою Чорною Рукою; зникнення щоденника, який розповідає про героя Крут і допомагає перейменувати одну з київських вулиць; історія незаконно ув’язненого бійця АТО; зрив міжнародної зустрічі через статуетку китайського бовдура. Інтрига тримає читача / читачку в напрузі, а також сприяє загадковості, таємничості у творі.
Як відомо, детектив позначений особливою композицією. В її центрі, а отже, і в центрі сюжету, лежить розкриття-розплутування злочину, конфлікт добра і зла з перемогою добра у фіналі. Побудова детективу примітна тим, що всі сюжетні лінії мають зійтися у фіналі в одній точці — в одній розв’язці. Основними в цьому жанрі є дві сюжетні лінії: конфлікт злочинця і жертви, а також конфлікт злочинця і слідчого / слідчої. Спочатку автор розповідає про скоєння злочину, а потім повідомляє про процес його розслідування. Так поступово вимальовується картина злочину, яка закінчується виявленням злочинця.
Для детективу обов’язкова таємниця, загадка, яку має розплутати нишпорка. А оскільки розслідувач / розслідувачка завжди наділений / наділена розумом, кмітливістю, то у творах цього жанру звучить гімн людському розуму, його здатності аналізувати явища і вчинки.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Створи асоціативний кущ з опорним словом «детектив».