Українська література. 6 клас. Коваленко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Ірен Роздобудько. Арсен

(Фрагменти)

Головний герой повісті — тринадцятирічний Арсен, названий на честь свого прапрадіда. Хлопець живе за алгоритмом «школа — дім — комп'ютер». Його виховує мама Юлія. Тато з ними не живе, оскільки батьки давно розлучилися. Арсен мріє про пригоди, прагне розгадати таємничу легенду про свого прапрадіда, який нібито вбив власного батька Макара, про родинний скарб. Без дозволу мами підліток у перший день канікул вирушає до села, у якому мешкають батьки його тата.

Дорога. Айрес

Вийти довелося в районному центрі. Далі автобус не йшов. До села треба було діставатися іншим транспортом, але яким — я не знав. Зупинка, яку я пам’ятав з дитинства, була зруйнована, а металевий щит-вказівник із розкладом руху заіржавів і зігнувся навпіл. Я розгублено зупинився, міркуючи, що робити далі.

Невже доведеться повертати назад?

Дорога до села була неблизькою.

Я подумав, що зворотним рейсом устигну дістатися додому раніше, ніж Юля повернеться з роботи. Уявив, як викидаю свою записку і лягаю в ліжко, накрившись ковдрою з головою. Ось цим і закінчиться мій сміливий вчинок! Бр-р-р...

Подумавши так, я розізлився: от який «матусин синочок»! нікчема! А цікаво, як раніше люди долали відстані? А як долали відстані справжні мандрівники? А як би вчинив Трістан — той хлопець, що відрубав у чесному бою кіготь ведмедя? Певно, не повернув би назад.

Я роззирнувся довкола. Попереду пролягала широка асфальтована дорога. Завертаючи вбік від міста, вона переходила у звичайну земляну стежину, що тягнулася між соняшниковими ланами. Якщо йти по ній швидко, то за три-чотири години буду на місці, подумав я. А ще подумав: якщо до ночі не дійду, спробую переночувати в соняшниках.

З собою у мене був бутерброд і сірники. Можна розпалити вогнище. А головне — випробувати себе. Адже легко балакати про сміливість, коли знаєш, що увечері на тебе чекають вечеря і тепле ліжко.

Отже, я вирішив іти.

І пішов.

Хвилин десять ішов трасою. Мене обганяли авто, здіймаючи в повітрі задушливий пил з розпеченого асфальту. Але потім я звернув на дорогу, що пролягала між ланами.

Щойно перетнув цю межу, як чітко відчув, що занурився в інший світ. Запахами трави і квітів мене оповила тиша. Лише голосно сюрчали коники і співали якісь невидимі пташки. Сонце припікало. Я зняв футболку, обв’язав нею голову. Стало краще. Проте ретязі наплічника почали муляти оголені плечі.

Я йшов під музику невгамовного оркестру коників і пташок. Планував пройти без зупинки принаймні години зо дві. І весь час поглядав на годинник.

Та хвилин за сорок відчув, що моє тіло палає. Вирішив зробити зупинку. А коли зняв наплічника, побачив, що на плечах відбилися дві яскраво-білі смуги від ретязів. Решта — груди і живіт — набули яскраво-червоного кольору. Як же я не подумав про те, що можу обгоріти на сонці?..

Я швидко натягнув футболку. Але дотик тканини до розпеченої шкіри був таким болючим, ніби я вдягнув на себе залізний панцир із голками, повернутими всередину. А коли спробував знову вдягти наплічник — попечені сонцем місця відгукнулися ще більшим і ще нестерпнішим болем.

«Ось тобі й перше випробування, дурню», — сердито подумав я. Певно, жоден сільський хлопець не зробив би такої дурниці! І що тепер? Думка про повернення знову промайнула в моїй голові. Але тепер повертатися було набагато важче — я вже пройшов добрий шмат дороги.

До того ж я сердився на себе через те, що не захопив пляшку з водою. Посеред безмежного лану, в цій тиші, поміж живими стінами високих рослин я почувався загубленим. Підбадьорював себе думкою, що в людей бувають ситуації набагато гірші. Наприклад, у відкритому морі або на борту літака, що падає.

Я знав, що в таких ситуаціях краще увімкнути уяву. Так і зробив. Уявив, що повертаюся додому після двадцяти років поневірянь світами. А ця дорога — лише кілька останніх кілометрів до омріяної мети, рідної хати. Тоді на ногах виростають крила!

Після такої думки йти стало значно легше. Я навіть пришвидшив крок. Бо яке значення мають ці кілька кілометрів у порівнянні з двадцятьма роками небезпечних подорожей?! Дрібниця! Такі відстані справжні чоловіки долають із піснею на вустах!

Узагалі, в мене доволі багата уява. Варто на чомусь подумки сконцентруватись, як я починаю жити тим життям, яке сам собі малюю. Тоді в голові виникають тисячі картин, від яких важко відірватися. Бо ті картини набагато цікавіші за все те, що відбувається довкола.

Особливо часто таке траплялося на уроках Ганни Павлівни... Одного разу я нібито перебував на човні «Свята Марта», керівництво яким узяв на себе після загибелі капітана Соверсена. І саме в ту саму мить, коли озвірілий шкіпер Біллі Бом в оточенні кількох покидьків підбирався до мене з кинджалом, а за моєю спиною було лише троє вірних людей (серед них і Пашка)...

Цю шалену мить протистояння увірвав дикий лемент:

— Арсене! Арсене!

Я ледь устиг пожбурити свою «наваху» в жирний тулуб Біллі, як мене вже смикала за вухо Ганна Павлівна, приказуючи:

— Давай щоденника! Завтра без матері не приходь!

Лише краєм внутрішнього зору, перед тим, як повернутися до реальності, я встиг помітити, як осіло на закривавлену палубу тіло мого ворога. А його прибічники кинулися на нас із ще більшим лементом, ніж здійняла Ганна Павлівна.

Але чим усе це скінчилось, на жаль, я так і не встиг побачити. Довелося дістати щоденника і подати його вчительці...

Тепер же, посеред поля, я уявив дещо інше, цілком правдоподібне — як цією ж дорогою ходили мої предки. Макар... Арсен... Чи мій прадід Микола, який загинув на Другій світовій війні зовсім молодим...

Що бачив кожен з них?

Про що думав?

Чого хотів?

Я мушу це відчути хоча б тому, що ця пам’ять, яка живе десь на денці мене, набагато реальніша, ніж мої марення про капітанство на «Святій Марті»!

А що я знаю про них? Нічого. Крім того, про що розповідав дідусь Олег: я трохи подібний до свого тезки, прапрадіда Арсена.

Але яким він був? Невже він міг скоїти такий страшний злочин? А може, він був розбійником? Може, моя погана поведінка в школі — спадковість?

Можливість знайти відповіді на ці запитання дуже підбадьорила мене, і я пішов ще швидше. Хоча не бачив цій дорозі між соняшниками ані кінця, ані краю.

Раптом далеко позаду почув якесь гурчання.

Озирнувся.

Сонце сліпило очі.

Ледве розгледів, як на звивистій нерівній дорозі здіймає пил щось подібне до мотоцикла. Придивившись уважно, зрозумів, що це мопед. Або, як кажуть, «дирчик»! Він мчав на всій можливій для себе швидкості, причому саме в мій бік. Це була удача. Я зупинився і вирішив почекати. Раптом якась добра душа візьме мене на «борт».

Мопед наближався — але в такій щільній куряві, що годі було уявити, хто сидить за кермом. Зупинився просто перед моїм носом. Водій загальмував надто різко, і з-під коліс здійнялася величезна хмара. Я закашлявся, намагаючись роздивитися, хто це.

А це був худорлявий хлопець у тільняшці й обрізаних вище колін джинсах. На обличчі — масивні мотоциклетні окуляри, що закривали більше ніж пів обличчя. З-під бейсболки, вдягненої козирком назад, виглядав світлий короткий «хвіст». На руках — потерті шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, на ногах — стоптані кросівки. У вусі — майже так само, як у мене, — стирчало кілька кульчиків.

Кілька секунд їздок так само прискіпливо оглядав мене.

— Ти не місцевий, — нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.

Це було й так зрозуміло.

— А ти місцевий? — запитав я.

— Я — так, — відповів водій, не знімаючи окулярів. — Підкинути?

Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:

— Можна...

Водій кивнув собі за спину, — мовляв, сідай.

Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього.

Заліз на сидіння.

— Тримайся! — наказав хлопець.

Він узагалі був небагатослівний. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі. Мотор загурчав, і ми помчали.

Соняшники застрибали перед моїми очима і понеслись повз нас, мов скажені. Знову здійнялася курява. Цей хлопець добре знався на швидкісній їзді! Часом мені здавалося, що він навмисне потрапляє колесами на нерівності дороги, в’їжджає на пагорби, щоб потім щодуху знестися з них, як це роблять на змаганнях справжні байкери. Відверто кажучи, такі перегони, особливо якщо не бачиш дороги і сидиш на задньому сидінні, були не дуже приємними.

— Нормальок? — лише раз гукнув до мене хлопець, повертаючись і лоскочучи мене своїм «хвостом».

— Ага! — гукнув я, подумавши, що скажений водій, певно, чекає від мене благань їхати повільніше.

Не дочекається.

Їхали ми доволі довго. У мене почали клацати зуби, і я весь час боявся натрапити ними на власний язик і відкусити його. Тому під кінець перегонів у мене аж щелепи звело.

Нарешті вдалині виринули сільські обійстя. Не доїхавши до першої хати, водій круто розвернувся (я ледве втримався!) і заглушив мотор.

Я відчув, що мої ноги затерпли. Але, не змигнувши оком, спробував зіскочити зі свого місця. Зіскочив і... впав.

Хлопець теж зліз зі свого сталевого коня, засміявся і подав мені руку. Я зробив вигляд, що не бачу її, і підвівся сам.

— А ти молоток! — плеснув мене по плечі хлопець і зняв окуляри.

За ними — бейсболку і витер нею спітніле чоло.

— Ти теж, — сказав я і закляк: переді мною стояла дівчина!

Вона прочесала п’ятірнею своє скуйовджене волосся, щільніше затягла гумку на «хвості» й стягла з рук шкіряні рукавички.

Знову простягла мені руку. Але цього разу для привітання:

— Айрес!

Вочевидь, це було її ім’я. Я зробив вигляд, що нічому не дивуюсь, і потис її руку, назвавши себе.

— А що це за ім’я? — не втримався від цікавості.

— Взагалі, мене звуть Олександрою, — сказала дівчина. — Але коли я отримуватиму паспорт, попрошу, щоб у ньому записали «Айрес». Знаєш чому?

Звідки ж я міг це знати?

— А тому, — вела далі дівчина, — що коли я виросту, то поїду до Буенос-Айреса, до Аргентини. Тому і Айрес. Мене тут уже всі так називають. Спершу так мене називали вдома, потім дражнили в школі, а тоді я й сама звикла. Мені подобається. На конкурсі я краще за всіх танцювала ламбаду! Усьок?

— Усьок! — сказав я. — А в якому будинку ти живеш?

— Там... — кивнула вона кудись углиб села. — Тут є будинок родинного типу для...

Вона на мить знітилася, а потім гордо додала:

— Для тих, у кого немає батьків. Нас там десятеро.

Я не знав, як на це реагувати, адже про існування сиротинців чув лише по телевізору. Побачивши мою розгубленість, дівчина різко додала:

— Чого закляк, малий? Мої батьки — справжні аргентинці. Коли виросту — поїду їх шукати. Зрозумів?

Що я насправді зрозумів, то це те, що вона бреше. Адже я так само брехав, коли мої батьки розлучилися. З тою ж відчайдушною інтонацією. Мене не проведеш! Але я не хотів її засмучувати і тому ствердно кивнув.

Дівчина заспокоїлася.

— А ти сюди до кого? — запитала вона.

— До Іванюків. Знаєш таких?

Дівчина наморщила лоба.

— A-а, до тітки Лідії та дядька Олега?

— Ага.

— А ти їм — хто?

Я не знав, чи казати правду.

— Колись був їхнім онуком... — вимовив невпевнено.

— Як це «колись був»? — обурилася Айрес. — Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?

— Звісно!

— Тоді ніколи не кажи «був», — серйозно мовила дівчина. — Від своїх не відмовляються. Затямив?

Я кивнув.

— Добре, — махнула рукою Айрес у бік вулиці. — Тобі туди. А мені в інший бік. Побачимося.

Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого «коня». Завела мотор. «Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу — і за мить вже гурчав у кінці вулиці.

Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.

Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся. Хоча не дуже добре пам’ятав, де воно. Багато часу минуло...

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Як ти оцінюєш учинок Арсена, який без дозволу мами вирішив поїхати до села?
  • 2. Чому розгубився Арсен, коли опинився на зупинці в райцентрі? Як учинив би/учинила б ти у подібній ситуації?
  • 3. Який улюблений фільм Арсена? З якої причини він про нього згадує? Який твій улюблений фільм? Чому?
  • 4. Чи варто випробовувати себе? З якою метою? Чи варто ризикувати заради забаганки?
  • 5. Яким постав перед Арсеном «інший світ»?
  • 6. Які помилки зробив хлопець, прямуючи під палючим сонцем до села? Як він розмірковує про це? Наведи цитати на підтвердження своєї думки.
  • 7. Як підбадьорював себе Арсен?
  • 8. Справжній чоловік — яким його уявляє Арсен? Це уявлення збігається з твоїм? Чому?
  • 9. В Арсена багата уява. Чи завжди вона йде на користь хлопцеві? Проаналізуй під таким кутом зору випадок на уроці математики, яку викладає Ганна Павлівна.
  • 10. Чи хотів би/хотіла б ти поставити своїм предкам такі самі запитання, як і Арсен: що бачив кожен з них? про що думав? чого хотів?
  • 11. Що викликало радість Арсена? Чому?
  • 12. Якими були твої перші враження про «худорлявого хлопця»?
  • 13. Чому перегони були «не дуже приємними», а водія Арсен назвав «скаженим»? Наведи цитати на підтвердження своєї думки.
  • 14. Як хлопець поставився до випробування мопедиста? Як це його характеризує?
  • 15. Яка несподіванка чекала на Арсена? А для тебе це теж стало несподіванкою?
  • 16. Проаналізуй, що і як Айрес розповідає про себе. Як це її характеризує?
  • 17. Поясни, як ти розумієш слова Айрес: «Колишніх онуків не буває», «Від своїх не відмовляються».
  • 18. Чому дівчина сподобалася Арсенові? Як ти гадаєш, чим вона не схожа на його однокласниць?

Домашнє завдання

  • 1. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу.
  • 2. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Перевір свої припущення, прочитавши наступну частину.

Дідусь Олег та бабуся Ліда тепло зустрічають онука. Вони повідомляють мамі про його приїзд. Арсен знайомиться зі зведеною сестричкою Нійолє, названою на честь прапрабабусі. Він спостерігає за примарою Білої Дами, намагається розгадати її таємницю, як і легенду свого роду. Він також знайомиться із БРТ (будинком родинного типу), його мешканцями, а також із татом цієї великої родини, який облаштовує невеличкий музей історії села.

Корида в місячному сяйві

(...) Я знову завважив, що не так уже й погано мати сестру і навчати її уму-розуму.

А ще їй можна доручити важливу справу. (...)

— Нійолє! — покликав я дівчинку.

Вона одразу ж прибігла. Очевидно, їй теж було приємно відчувати, що у неї є брат.

— Умієш зберігати секрети? — запитав я.

— Атож! — гордо мовила вона. — У нас у Барбідонії суцільні таємниці! І всі їх зберігають у слоїках з-під меду. І закорковують воском!

Я кивнув і поманив пальцем, щоб вона наблизила до мене вухо. Її обличчя стало кумедним і дуже серйозним. А я прошепотів:

— Можеш віднести записку до БРТ?

— Звісно... А кому віддати?

— Айрес, — сказав я. — Тільки це треба зробити так, щоб ніхто цього не бачив! Зможеш?

— Атож! — знову повторила вона. — Я можу одягнути невидимий плащ!

— Який ще плащ? Я ж серйозно! — розізлився я.

— І я серйозно, — сказала Нійолє. — Ну якщо не хочеш, щоб я була в плащі, можу просто піти гратися до Лізи і непомітно віддам записку...

— Оце буде краще, — сказав я.

— А ти що — закохався? — хитро посміхнулася дівчинка.

— Звісно, ні! — почервонів я. — Просто у мене до неї є важлива справа.

— Яка? Скажи яка? — мала аж застрибала від цікавості.

— Розумієш, я хочу, щоб Айрес провела мене на горище. Ти ж чула, що там зберігаються якісь речі й документи мешканців села. Можливо, там є щось про наших?

— Про Арсена і Нійолє? — здогадалася вона.

— Так. Ми ж мусимо знати про них більше! — поважно сказав я. — Але про це поки що нікому не треба знати. Розумієш?

Дівчинка кивнула.

— Клянешся? — суворо запитав я.

І вона знову кивнула.

— А де записка? — запитала вона.

— Зараз напишу.

І я пішов до хати писати записку. Виявилося це справою непростою. Я сів за дідівський стіл, узяв папір та ручку. І закляк.

Що ж написати? Почав згадувати, що писав Ольці Курочкіній. Здається, там було так: «Приходь після уроків до теплиці. У мене є два квитки в кіно...»

Написав — і оком не змигнув. Але що маю написати зараз?

Я напружено гриз кінчик ручки...

Написав таке: «Айрес! Приходь...» — і зібгав папір. Узяв новий аркуш. Замислився.

«Дорога Айрес...» Знову зібгав. Усе було не те...

Може, не треба ніякого звертання? Але як вона зрозуміє, що я звертаюся до неї?

Я взяв новий аркуш: «Айрес! Є важлива справа...»

Чи можна починати листа одразу зі справи?

Одне слово, за пів години біля мене на столі виросла ціла купа зібганих аркушів.

Під вікном уже нетерпляче стрибала Нійолє. Час минав.

Я розсердився на себе і зопалу вивів на папері такі слова: «Синьйорино! Якщо Ви хочете побачити кориду в місячному сяйві — будьте біля коралю рівно опівночі», — і поставив жирну крапку.

Акуратно згорнув папірець і написав зверху: «Айрес. Особисто».

Потім, поки не передумав, швиденько віддав листа Нійолє. Побачив з вікна, як вона стрімко помчала вниз вулицею. І одразу ж пошкодував про свою затію. А раптом Айрес сприйме це за жарт або покаже записку іншим? І всі насміхатимуться з мене?

Але що зроблене, те зроблене. І відступати вже пізно.

(...) Що ближче день котився до вечора, то дужче я хвилювався.

(...) Чи зможу я зробити те, що хочу? Випробувати себе на сміливість? Чи вистачить хоробрості й рішучості? А чи вся моя сміливість — лише на словах? Тоді навіщо я викликав Айрес? Невже лише через те, щоб похизуватися перед нею? І взагалі, навіщо мені ця пригода? Чи не краще повернутися додому, де на мене чекають мої книжки і спокій? І сам собі відповів: ні, не краще! Я ж давно мріяв про справжнє життя, небезпеку, прихильність Прекрасної Дами. Про те, щоб свіжий вітер завжди дмухав в обличчя, а не в потилицю! І про те, щоб дізнатися, хто я є — боягуз чи людина слова й честі?

Під вечір на обійстя повернулася Нійолє.

— Ну, що? — пошепки запитав я.

— Передала, — сказала вона.

— Особисто?

— Як це? — не зрозуміла мала.

— Ну, ти передала їй особисто — з рук у руки?

— Звісно! А як інакше?

— І що вона сказала?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Зовсім. Просто прочитала і поклала в кишеню.

Я був розчарований. Гадав, що будь-яка дівчина почала б з цікавістю розпитувати — і що, і як, і навіщо, і з якими намірами...

Але потім збагнув, що Айрес не з таких — вона не буде виказувати своїх емоцій. Але все ж захвилювався, чи не сприйме вона мою записку за жарт.

За вечерею я ледве стримував хвилювання.

— У тебе якийсь нездоровий блиск в очах і щоки палають, — помітила бабуся Ліда. — Ти часом не захворів?

Вона торкнулася вустами мого чола.

— Ні, ні, зі мною все гаразд, — поквапився запевнити я. — Певно, втомився. Сьогодні ляжу раніше.

Я подякував за вечерю і пішов до своєї веранди.

Ліг, не роздягаючись. Лише прикрився ковдрою. І почав чекати, доки на небі розгориться місяць. Щохвилини я підносив до очей годинник. Але стрілки на ньому пересувалися надто повільно. Майже не рухалися.

У хаті було тихо — всі заснули. Від хвилювання на мене теж несподівано наповз сон. Щоб не задрімати, я скочив з ліжка і зробив кілька присідань, потім віджався від підлоги разів з десять. Стало значно краще.

Та й стрілки годинника вже показували пів на дванадцяту. Час іти!

Я нечутно відчинив вікно і вистрибнув у сад.

Трава була вологою, земля прогиналася під ногами, поглинаючи звук моїх кроків. Я прокрався за хвіртку і вийшов на вулицю. Вона була огорнута щільною темрявою.

Я подумав, що було б цікаво, якби в цю мить по вулиці пройшлася Біла Дама. Тоді я б не знав, яку з двох пригод обрати — зустріч із примарою чи нічну кориду. Але на вулиці не зблиснуло жодного вогника. Отже, з примарою будемо розбиратися пізніше!

Я стрімголов помчав через село до лану, де жив Чорний. Добіг туди хвилин за сім. До півночі лишалося зовсім мало часу, але біля паркану я нікого не побачив. Жодної живої душі! Отже, Айрес не прийшла. І, мабуть, не прийде.

Можливо, це на краще, подумав я.

Справді — на краще! Я ж це робитиму не для того, щоб похизуватися перед дівчиною.

Я впритул підійшов до паркану. Роззирнувся — де ти, Чорний? У темряві, яку освітлювали лише зірки і тоненький серпик молодого місяця, побачив його спину. Вона виблискувала в місячному світлі, мов спина дельфіна у хвилях моря. Лілова шкіра бика була такою гладкою і лискучою, що мені здалося, ніби на ній відбиваються зірки.

Мов зачарований, стояв я перед парканом. Легкий нічний вітерець дмухав мені в обличчя, а всередині все голосніше бриніла невідома музика!

Чорний стояв посеред витоптаного майданчика незворушно і теж дивився на мене.

Я ще раз оглядівся, чи немає тут сторонніх? Але довкола було тихо. Більше я про це не думав.

Якась сила піднесла мене на паркан, зроблений з міцних дубових дощок. Моя видовжена місячним світлом тінь виросла над загорожею і лягла просто під ноги Чорного. Той роздивлявся її, а потім підвів голову і з-під крутого лоба окинув мене своїм нестерпним поглядом-лезом.

Можу заприсягтися, що в цю мить, коли я стрибнув униз і розпрямився, в мені вже на весь голос лунали всі сурми світу!

Хоча, можливо, то лише хрустіли гілки під ногами. Або... Або просто цокотіли зуби. Не знаю...

Одне слово, я миттю перелетів через паркан і приземлився просто в коло місячного світла — навпроти Чорного.

Кілька секунд ми мірялися поглядами. Чорний здавався мені горою. Його погляд заворожував, ніби він був не звичайним биком, а якоюсь міфічною істотою — нащадком іберійських биків...

Пауза тривала. І все голосніше в мені лунали сурми.

«Пора», — сказав я собі й скинув сорочку, шелеснув нею перед мордою бика. Чорний перевів погляд на неї, почав наближатися пружним кроком.

Я теж почав наближатися — так, як бачив у кіно. Здавалося, моє тіло напружилося, мов стріла в тятиві. Я переступав з п’ятки на носок, дивуючись, звідки в мене взялася ця постава. Але відчував, що саме в такому напруженні кожного м’яза я не втрачу пильності й рівноваги.

Я ще раз енергійно шелеснув сорочкою. Чорний, загрозливо нахиливши голову, забив по моїй тіні копитом, здіймаючи сріблястий пил.

— Ну, вперед! — тихо наказав я.

І Чорний понісся!

За два стрибки він уже стояв на тому місці, де я залишив відбитки своїх ніг. Я ж устиг вивернутися, мов в’юн, і пропустив бичка за кілька сантиметрів від себе. Чорний копнув рогами порожнечу.

Я знову шелеснув сорочкою за його спиною. Бик різко розвернувся. Він був готовий до нової атаки. І знову помчав уперед. Я ледве встиг повернутися до нього боком. Чув його важке й гаряче дихання.

Бик знову проскочив повз мене і завмер. Але було помітно, що він добряче розлютився. Нахиливши голову, він пішов у наступ, уже не зважаючи на шелестіння сорочки — просто побіг на мене.

Я встиг вскочити на паркан у ту мить, коли Чорний вдарив по ньому своїми ще малими, але доволі гострими рогами. Рукав сорочки, яку я кинув, застряг на його рогу, мов прапор. Чорний відчайдушно закрутив головою, скинув з рога сорочку і заходився втоптувати її в землю.

Я дивився на все це згори, і в мені все ще лунала музика. Я це зробив!

— Браво! — раптом почув я.

Із-за дерева вийшла Айрес.

— Браво! — повторила вона і двічі плеснула в долоні. — Це було круто!

Я зістрибнув униз. Серце моє шалено калатало. Я не міг зрозуміти, чи вона жартує, чи каже серйозно.

— Не дуже... — відповів я, витираючи із чола краплі холодного поту.

— Принаймні він нападав на тебе двічі! — сказала дівчина. — І ти витримав. Молодець! Я навіть не очікувала. Але ти лишився без сорочки.

— Це нічого, — махнув рукою я.

— Ти поранений... — мовила Айрес, вказуючи на моє подерте плече.

— Мабуть, зачепився, коли стрибав на паркан, — я посміхнувся.

Айрес дістала з кишені хусточку і приклала мені до плеча.

А потім... Потім вона сказала:

— Дякую за незабутнє видовище, синьоре!

І...

І поцілувала мене.

Будь уважним/уважною до слова

Кораль — загорожа для тварин.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Що об’єднує Арсена і Нійолє? Які між ними стосунки?
  • 2. Чому Арсен вагався, коли думав, що написати Айрес?
  • 3. Чи нагадують стосунки Арсена та Айрес стосунки лицаря і його дами серця? Чому?
  • 4. З якої причини хлопець хвилювався?
  • 5. Як ти розумієш слова Арсена: «...щоб свіжий вітер завжди дмухав в обличчя, а не в потилицю»?
  • 6. Як би ти відповів/відповіла на запитання Арсена: «Хто я є — боягуз чи людина слова?»
  • 7. Які емоції переживає хлопець напередодні кориди? Наведи приклади з твору.
  • 8. Чому Арсен відчуває бриніння музики? Про який його емоційний стан це свідчить?
  • 9. Яким ти уявляєш «нестерпний погляд-лезо» бика Чорного?
  • 10. Чи безпечним був задум Арсена? Як ти ставишся до його вчинку?
  • 11. Чи можна вважати кориду романтичним учинком, присвяченим Прекрасній Дамі?
  • 12. Як Айрес відреагувала на вчинок Арсена?

Домашнє завдання

  • 1. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу.
  • 2. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Перевір свої припущення, прочитавши наступну частину.

Таємно від дорослих Арсен знаходить на горищі БРТ коробку з листом прапрабабусі й світлиною .розшифровує лист, хоча це було нелегко. Залишається з'ясувати таємницю Білої Дами.

Червоний віск

(...) Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.

Вона вставала раніше за всіх.

Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування. Я обережно склав аркуші й світлину в коробку і знову заховав її під матрац.

Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.

Я поглянув на підвіконня: чи все прибрав? І ледь не зомлів — підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!

Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня — чистим, я почав шукати, куди б його сховати?

Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.

Цей віск теж був червоний!..

Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки — від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!

Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.

Сон мій був тривожний.

Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:

— Ти що тут робиш?

— Пильную, — поважно відповіла вона.

— Навіщо?

— Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.

Вона таємничо підморгнула мені:

— Я бачила, що у тебе тут вночі світло було...

— Ну ти й нишпорка! — посміхнувся я.

— А що ти робив? Читав?

— Так, читав.

— А де ж книжка? — продовжувала допитувати вона.

Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:

— А я її сам пишу! Тому і не спав!

— Ух ти! — вигукнула дівчинка. — Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!

— Так, — сказав я. — Але це поки що секрет. Добре?

— Звісно! Таємниця в слоїку! — підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. — А про що твоя книжка?

Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.

Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!

— Ти — молодець! — похвалив я Нійолє. — Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти — справжній друг!

Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!

Очі — величезні, прозоро-блакитні, на пів обличчя, біляве волосся розсипане по плечах... Точнісінько як у...

— Нійолє... — прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.

— Що? — відгукнулася вона.

Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:

— Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.

— А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? — хитро примружилася вона.

Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матраца коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця — тоді.

— Вона мені приснилася, — сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

— Вона була гарна? — запитала дівчинка.

— Дуже... — зітхнув я.

— Така, як я?

— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

— Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? — з тривогою запитала вона.

— А хіба це не так? — посміхнувся я.

Дівчинка задоволено кивнула.

Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, — а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.

Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.

Але передовсім вирішив іти до БРТ.

Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.

До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю...

По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все — від зубних щіток до солі й цукру.

— А свічки у вас є? — запитав я тітку Зою.

— Звісно, хлопче, — відповіла вона. — А хіба злива наближається?

— Злива? А до чого тут злива? — не зрозумів я.

— А-а-а, ти ж не знаєш, — посміхнулась продавчиня і пояснила: — У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.

І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!

— А вони у вас всі такі? — з підозрою уточнив я.

— Які? — не зрозуміла тітка Зоя.

— Червоні.

— А яка різниця? — знизала плечима вона. — Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. Їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше...

Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки із червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.

Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п’ять хвилин я вже стояв на подвір’ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.

— Ти вчора знайшов те, що шукав? — запитала вона.

— Знайшов. Дякую.

— Щось важливе?

— Дуже.

— Що саме? — вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.

Я вагався.

Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес — саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.

Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові лікарю Ватсону.

— Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом... — сказав я.

Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.

— І чому ж вона... ходить? — запитала з хвилюванням.

— Тому, що хоче відновлення справедливості! — гордо сказав я.

— Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? — лукаво примружила очі Айрес.

— Не вірю, — згодився я. — З тим привидом я ще розберуся: спіймаю — вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!

— Як ти це доведеш? У тебе є докази? — аж підскочила Айрес. — Звідки вони? Минуло стільки часу!

— Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.

Я дістав з кишені коробку.

— Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.

Айрес із захватом вхопила мене за руку:

— Розповідай!

(...) Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу — книгу свого роду...

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Про які події ти подумав/подумала, коли прочитав/прочитала назву розділу?
  • 2. Яке відкриття щодо свічок зробив Арсен?
  • 3. Як ти уявляєш фантазію Нійолє про таємницю в слоїку?
  • 4. Яку ідею подала Нійолє?
  • 5. Поясни значення виразів «проковтнути язика», «очі на мокрому місці».
  • 6. Чи погоджуєшся ти з твердженням Арсена: «Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю»?
  • 7. Про що дізнався хлопець у сільській крамниці?
  • 8. Чому Арсен уважає, що може довіритися Айрес?
  • 9. Чи слушно Арсен порівнює себе із Шерлоком Холмсом?
  • 10. Продовж думку: «Писати книгу свого роду означає...»

Домашнє завдання

  • 1. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу.
  • 2. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Перевір свої припущення, прочитавши наступну частину.

З розповідей рідних Арсен знає про своїх предків таке: панночка Марія покохала селянина Макара, вони одружилися. Жили в любові та злагоді, лише дітей у них не було. Одного літнього вечора хтось підкинув на хутір немовля, яке подружжя назвало Яремою і виховувало як власного сина. Згодом у Марії і Макара народилася власна дитина — Арсен.

Що я розповів Айрес...

— Усе розпочалося з того дня, коли десятирічний хлопчик на ім’я Ярема забрався в найдальший закуток горища своєї хати і гірко плакав, уткнувшись обличчям у сухе сіно. Він знав, що не є рідним сином своїх заможних батьків.

Але доти він був у них єдиним. А тепер на світ з’явився інший. І той інший буде найголовнішим, наулюбленішим і єдиним нащадком. Адже він рідний і довгоочікуваний.

Це стало для хлопця справжньою трагедією. І він вирішив боротися. Як? Дуже просто: він став більш слухняним, намагався хапатися за будь-яку справу і з усіх сил допомагати батькам. Щоб довести — він найкращий.

Майже так воно і сталося. Адже молодший син Арсен виріс бешкетником, мрійником і розбишакою. Батьки часто ставили слухняного і працьовитого Ярему йому за приклад.

Але зовсім заспокоївся Ярема лише тоді, коли Арсен уперше надовго покинув рідну хату. Точно не скажу, але, мабуть, у глибині душі він сподівався, що молодший брат ніколи не повернеться з далеких країв. Особливо після того, як батько не дав йому благословення на шлюб з якоюсь невідомою чужоземкою...

Тоді він знову став у родині єдиним і найголовнішим. Але минуло три роки, і на подвір’я хутора в’їхав залізний кінь — автомобіль. Знову ж таки, можна лише здогадатися, що відбулося в душі дорослого Яреми, коли він побачив брата. Брата, сміливості й відчайдушності якого він заздрив змалечку.

А тут ще й автомобіль! І дихання вітру далеких країн, який Арсен приніс у тиху гавань хутора й розмірене життя боязкого та покірного Яреми.

Уявімо цю картину...

Ніч... Сріблясті від інею дерева... Срібні боки найпершого в цій місцині залізного коня посеред великого засніженого обійстя. І — радісно-здивовані обличчя батьків у тьмяному вікні. Вони чекали на Арсена! Він знову був улюбленим і єдиним! А Ярема знову відчув себе десятирічним покинутим хлопчиком, що плаче і стискає кулаки на горищі.

Брат щиро обійняв його, ніжно, як у дитинстві, стукнув у плече, потис руку і... дістав з авто свій найдорогоцінніший скарб — дивовижної краси юну жінку, загорнуту в хутро. У хаті він передав цей дорогоцінний згорток йому в руки, щоб обійняти батьків. Ярема взяв з рук молодшого брата цей згорток, зазирнув у нього і... занімів.

Ось так усе й сталося!

Ярема таємно, божевільно і безнадійно закохався в біляву красуню. Він усіляко приховував це почуття, боровся з ним. Бо ж чудово розумів, що доки Арсен живий-здоровий і поруч з дружиною, його кохання буде неможливим.

Коли прийшла війна, він страшенно злякався, що його заберуть до війська, і прикинувся хворим і немічним. Адже він був старший за Арсена на десять років! Звісно, молодший брат пожалів старшого й пішов на війну сам.

І знову зник на кілька років.

Для Яреми це стало неабияким шансом привернути до себе увагу Нійолє.

У своєму листі до сина Нійолє змальовує цю ситуацію лише кількома гіркими словами. Але можна здогадатися, як надокучав їй Ярема!

Коли мати Марія заповіла йому одружитися з нею, Ярема зробив вигляд, що таке одруження йому не до вподоби. Але душа його, певно, співала пісень.

І знову — тяжке розчарування: Арсен вижив і повернувся додому, пройшовши і війну, і революцію. Це сталося напередодні весілля.

І знову, як в дитинстві, Ярема забився на горище і кусав лікті від розпачу й люті. Відтоді його ненависть до родини, а зокрема до молодшого брата, почала рости, мов тісто в діжці!

Дві думки не давали йому спокою. Перша — про заповіт матері щодо одруження з Нійолє. Він знав, що так має статися, якщо Арсен знову зникне: заповіт є заповіт! Друга думка, яка гризла його душу, — про золото пана Островершенка. І Ярема почав пильно стежити за Макаром — адже лише йому Марія розповіла, де захований скарб!

Потім ці дві думки зійшлися в одну, але підступну: заволодіти скарбом і знищити суперника. Тоді Нійолє здасться і буде належати йому!

Ніхто більше не стане на його шляху!

Однієї ночі він завів з Макаром хитру розмову про те, що варто було б виконати побажання матері й утекти з цих країв. Макар погодився. І тієї ж ночі пішов у ліс, щоб викопати глечик із золотом.

І Ярема, саме Ярема, вистежив батька...

Зранку Макара знайшли мертвим у власній спальні. І Ярема одразу ж побіг до села, щоб повідомити про це владу. На хутір приїхав міліцейський загін. Почався обшук. У кімнаті Арсена було знайдено знаряддя вбивства — закривавлений молот...

Далі Нійолє розповідає синові в листі про те, як Арсена звинуватили у вбивстві, як заарештували і розстріляли без суду й слідства. Адже Арсен давно був у немилості в нової влади. Він не хотів працювати в колгоспі, віддавати майно, яке родина набула важкою працею.

Нійолє була пригнічена і розгублена. Навіть малий син не тішив її. Вона втратила спокій і сон. А головне — не могла повірити, що це зробив Арсен. Селяни ще більше зненавиділи її. І в цій безвихідній ситуації єдиною людиною, яка підтримувала і допомагала нещасній жінці та її синові, був Ярема.

Він завжди намагався бути поруч. Будував плани, як одружиться з Нійолє і як разом з нею втече кудись за кордон. І ось день, а точніше ніч прийняття рішень настала!

Ярема наважився прийти до кімнати Нійолє і поставив питання руба: чи згодна вона вийти за нього заміж і поїхати в далекі краї?

Молода жінка відповіла категоричне «Ніколи!».

Такої відповіді Ярема не чекав. Він нагадав про заповіт матері. Почав залякувати жінку тим, що вона та її син пропадуть, якщо не приймуть його пропозиції. Зрештою, він зізнався, що покохав її з першого ж погляду і все життя мріяв заволодіти нею. І заради цього кохання був готовий на все!

Але й на ці умовляння Нійолє відповідала відмовою.

І тоді Ярема подав останній аргумент, який здавався йому важливим. Він кинув їй на коліна цілу пригорщу золотих царських монет...

І Нійолє все зрозуміла. Перед нею стояв підступний злочинець!

Вона скинула монети з колін і не промовила жодного слова. А наступного ж дня перебралася з хутора в свою сільську хату, подалі від убивці.

Лист Нійолє закінчується так: «Дорогий, єдиний мій синку! Я хочу помститися за твого батька. Якщо мені це не вдасться, це маєш зробити ти. Якщо зі мною щось трапиться — доведи, що наш тато не винен...»

Під листом стоїть дата — саме той день, коли Нійолє замерзла в лісі.

Отже, вона йшла на хутір, щоб покарати кривдника. І, певно, збиралася в такій гарячці, що не одягла на себе щось тепле — вискочила з хати, в чому була!

Після того Ярема зник із села. Можна виснувати, що він просто втік. Можливо, загинув. Можливо, все ж дістався Канади чи Австралії...

Його шлях зник у тумані часу. Проте на Арсена на довгі роки — аж дотепер — лягло тавро злочинця...

Я закінчив розповідати.

Айрес дивилася на мене із захватом.

— Слухай, — сказала вона, — це те, що підійде для музею. Така суперова історія. Справжній роман! Треба розповісти її нашому татові. Він мріє, щоб у музеї були вагомі експонати. Щоб сюди туристи приїжджали. Щоб ми мали свою легенду! Самої примари для цього замало...

— З примарою я ще мушу розібратись, — сказав я. — Хіба це добре — робити з драми комедію? Адже мені шкода Нійолє...

— Але уяви собі, як усе складається, — із захватом почала говорити Айрес. — Цю жінку в селі цькували, вона не могла носа на вулицю виказати. А тепер, навпаки, її лякається все село!

— Нічого доброго я в цьому не бачу, — засперечався я.

— А я бачу! — не здавалася Айрес. — Ти ж сам казав: справедливість має бути відновлена.

— Айрес! — серйозно сказав я. — Я проти того, щоб насміхатися з чийогось життя й любові. Це не жарти. І той, хто робить із цього комедію, дорого заплатить. Я бачив цю «примару» — вона жахлива! Обличчя таке моторошне, потворне. А ти знаєш, яка Нійолє була гарна?! Ось, поглянь!

Я відкрив коробку і обережно вийняв фотокартку:

— Хіба такою дівчиною можна лякати людей?!

Айрес вхопила фото і аж поїдала його очима. Навіть погладила пальцем зображення. Мені здалося, що в її очах зблиснула сльозина.

Ми посиділи мовчки кілька хвилин.

Потім Айрес підвелася і зникла в гаражі. Я подумав, що даремно образив її. Можливо, їй усе ж видніше. Вона живе тут і краще за мене знає, що треба, а що не треба... А ще я подумав про те, що... не хотів би сваритися з цією чудовою дівчиною.

У цю мить з темряви гаража вийшла Айрес. Я не встиг спам’ятатись, як на мої коліна впало біле простирадло і... картонне обличчя, тобто маска з дірками замість очей і вуст. Те, яке я бачив уночі перед своїм вікном...

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Які почуття і чому переживає Ярема? Чи нормальна його поведінка? Чи заздрість може прикрашати людину?
  • 2. Яка різниця в характерах братів?
  • 3. Усно опиши зустріч Яреми та Арсена після трирічної розлуки. Які почуття охопили кожного з них?
  • 4. Чому Арсен пожалів старшого брата? Чи правильно вчинив він?
  • 5. Які думки не дають спокою Яремі? Як це його характеризує?
  • 6. На який підступний учинок відважився Ярема? Заради чого? Як ти оцінюєш таку поведінку старшого з братів?
  • 7. Чому Арсен «був у немилості в нової влади»? Про які часи йдеться? Що ти про них знаєш?
  • 8. Як виявляє свою вірність чоловікові Нійолє?
  • 9. Чи можна завдяки «пригорщі золотих царських монет» купити щастя?
  • 10. Чи справедливо лягло на Арсена тавро злочинця?
  • 11. Якою ти уявляєш долю Яреми після зникнення із села?
  • 12. Чи згодний/згодна ти зі словами Айрес щодо оцінки почутої від Арсена історії? Чому вона називає її «справжнім романом»?
  • 13. Чи знаєш ти історію свого роду? Яка з її сторінок для тебе найбільш вражаюча?
  • 14. Поясни думку Арсена: «.Хіба це добре — робити з драми комедію?» Що хлопець мав на увазі?
  • 15. Чи можна насміхатися «з чийогось життя й любові»?
  • 16. Чому Арсен не хотів сваритися з Айрес?
  • 17. Хто і чому ховався під маскою примари?

Домашнє завдання

  • 1. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу.
  • 2. Як можуть далі розгортатися події? Чому ти так думаєш? Перевір свої припущення, прочитавши наступну частину.

«Легенди мають жити!»

— Ось, — тихо мовила дівчина. — Тепер можеш надерти мені вуха, якщо хочеш...

Я ледь не задихнувся. Захапав повітря ротом, мов риба на піску. Як пишуть у романах — «кров ударила в голову».

— То це ти? Ти... — ледве зміг вимовити я.

Гнів переповнював мене по вінця!

— Ми... — поправила мене Айрес винуватим голосом. — Ліза... Віка... Михайло... Всі діти. Але я поясню...

Я підскочив, відступив на крок. Потворна маска впала мені під ноги. Я наступив на неї й роздушив, ніби це була змія.

— Нічого не хочу чути! — вигукнув я і додав: — Я тобі вірив...

Круто розвернувся і пішов за хвіртку. Далі кинувся бігти.

Мене душила образа. І було боляче. Страшенно боляче десь усередині — ніби там палала свічка. Та сама підступна свічка з червоного воску...

Тікав із того БРТ, мов навіжений.

На узліссі впав у траву і затис її в кулаках. Потім перевернувся навзнак і навмисно сильно потерся спиною об коріння, що стирчало з-під трави — спина озвалася пекучим болем. І мені навіть стало легше — цей біль принаймні був більш зрозумілим, ніж той, що пропікав мене зсередини.

Я заплющив очі, щоб не дивитися на сонце. Згадав, як уперше побачив Айрес на мопеді, як вона довезла мене до села. Як приязно посміхалась. Як плескала в долоні, коли я боровся з Чорним. Як поцілувала...

Виявляється, весь цей час вона робила з мене дурня! Вдень розігрувала справжнього товариша, а вночі лякала потворною маскою. Це було підло.

На моє обличчя наповзла тінь.

Я розплющив очі...

Наді мною стояла Айрес. Вона важко дихала. Певно, бігла слідом.

— Арсене, — сказала вона задихаючись. — Стривай, не тікай від мене. Будь ласка...

Я і не збирався тікати. Теж мені — примара! Ха!

Я мовчки підвівся і сів. Вона присіла поруч. Спробувала покласти руку мені на плече, але я скинув її.

— Ну не сердься, — сказала Айрес. — Я все поясню...

Я мовчав. Нехай собі пояснює. Мені байдуже.

— Розумієш, — почала дівчина, — ми з дитинства виховувалися на різних казках та легендах. Коли наставала ніч, тато завжди приходив до нас, дітей, і розповідав різні цікавинки, переповідав книжки...

Одного разу кілька вечорів переповідав «Людину, що сміється» Віктора Гюго. Про Гвінплена і Дею... Читав?

Я принципово мовчав, стиснувши зуби. Айрес зітхнула і повела далі:

— Гвінплен з дитинства був потворою — з величезним ротом, який йому навмисне прорізали для того, щоб продати до мандрівного цирку. А Дея була сліпою від народження. Але дуже красивою. Вони любили одне одного. Потім виявилося, що Гвінплен — нащадок багатого роду, і його забрали до королівського палацу, а там у нього закохалася герцогиня Джозіана...

Я точно знав: це вона навмисно заговорює мені зуби. І тому вперто мовчав, ніяк не реагуючи на її слова.

Хоча, скажу чесно, зацікавився, адже в Гюго читав лише «Собор Паризької Богоматері». Хоча Юля казала, що це для мене зарано...

На моє мовчання Айрес знизала плечима, зітхнула і продовжувала свої байки, яким я вже не вірив:

— Тато переповів нам багато книжок. «Айвенго»... «Робінзон Крузо» (...) Потім ми почали читати самі. Але все одно кожного вечора потребували нових казок. І тоді тато почав розповідати реальні історії з життя людства. А потім — про наше село. Він багато чого знав, адже з юності збирав відомості про всіх мешканців. Так ми дізналися і про вашу родину. Її легенда була найяскравішою!

Особливо мені сподобалося те, що розповідали старі люди: колись селом блукав привид Білої Дами. Одного вечора, коли тато вже пішов спати, ми почали говорити про те, що було б добре, якби наше село чимось прославилося! От і вирішили, що варто повернути до життя легенду про привид Білої Дами! Зрозумій, ми ж не знали цієї історії до кінця!

— А Яків Степанович знає про ваші забавки? — порушив мовчанку я.

— Звісно, ні! — сказала Айрес. — Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!

— І що це вам дало? — зі зневагою запитав я.

— Невже ти не розумієш? — здивувалась дівчина. — Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна легенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!

Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.

— Звісно! — погодилася Айрес. — Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?

— А як же бути з примарою? — пом’якшав я. — Певно, люди вже до неї звикли?..

— Певно... — зітхнула Айрес. — Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди — це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.

Вона помовчала і впевнено додала:

— І зникне! Обіцяю...

Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:

— Мир?

Я трохи повагався.

Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки...

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Чому гнів переповнив Арсена?
  • 2. Чи справді хлопець міг нам’яти вуха Айрес? Чи відчуває дівчина провину за свій учинок?
  • 3. Які емоції переживає Арсен і чому?
  • 4. Що означає для тебе «втратити довіру»?
  • 5. Чому Арсен порівнює свої відчуття з палаючою свічкою? Чому він згадує про «підступну» свічку з червоного воску?
  • 6. Як пояснює дівчина свій учинок? Яка роль казок і легенд у вихованні? Чи замислювався/замислювалася ти над цим?
  • 7. Назви книги, які згадує Айрес. Хто їх автори? Ти їх читав/читала? Якщо так, то яка тебе найбільше вразила? Якщо ні, то прочитай одну з них. Враженнями від прочитаного поділися з однокласниками/однокласницями.
  • 8. Чи знаєш ти цікаві історії — легенди, перекази — про місцевість, у якій мешкаєш? Поцікався у старших про них, запиши ці розповіді та оприлюдни в соціальній мережі.
  • 9. Як Айрес та її брати й сестри хотіли прославити рідне село? Які варіанти запропонував би/запропонувала б ти?
  • 10. Чи погоджуєшся ти з думкою Арсена: «...краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки»? Чому?
  • 11. Що помирило Арсена та Айрес?
  • 12. Які стосунки мають бути між справжніми друзями?
  • 13. Які події головні у творі — пригоди чи пошук правдивої історії роду?
  • 14. Чи зацікавила тебе книга І. Роздобудько? Чи прочитаєш ти її повністю? Чи порадиш її друзям? Чому?
  • 15. Чи ти хотів би/хотіла б мати таких друзів/подруг, як Арсен та Айрес? Чого в них можна повчитися?
  • 16. Які прислів’я, наведені на початку розділу, відповідають твору І. Роздобудько?

Домашнє завдання

  • 1. Постав по одному запитанню різного виду за змістом розділу.
  • 2. Напиши твір-роздум на тему «Честь роду понад усе».

Софія Мудрагелівна радить

Прочитай книгу І. Роздобудько про дитинство видатних людей «Про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна». Своїми враженнями поділися з рідними.

Література в колі мистецтв

В одному інтерв’ю І. Роздобудько зізналася: «Мене виховували література і кіно». Чи погоджуєшся ти із цією думкою? Своїми міркування поділися в листі до письменниці. Назви один-два фільми та одну-дві книги, які тебе найбільше вразили. Поясни свій вибір.

Твої літературні проєкти

Прочитай книгу В. Нестайка «Тореадори з Васюківки». Зроби її порівняльний аналіз із повістю І. Роздобудько «Арсен». Які збіги ти помітив/помітила? Про що вони свідчать?