Українська література. 6 клас. Калинич
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Іван Андрусяк
(народився 1968 р.)
...Найголовніше в житті — мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що. Хоч би й мусив продиратися крізь хащі нерозуміння й навіть осуду!
Іван Андрусяк
Іван Андрусяк народився і виріс на Гуцульщині. Після закінчення школи навчався в Івано-Франківському державному педагогічному інституті імені Василя Стефаника.
Іван Андрусяк — талановитий журналіст і видавець, головний редактор видавництва «Фонтан казок». Письменника часто запрошують на зустрічі з учнями, адже він майстер розповідати захопливі історії.
Ключовим твором для дітей є його цикл «28 днів із життя Бурундука» (повісті «Вісім днів із життя Бурундука» та «Завдання з фізики», а також низка оповідань).
Перейди за покликанням. https://cutt.ly/i3lmUo0
Про які цікаві історії зі шкільного життя письменника Андрусяка ти дізнався / дізналася?
На сторінках цього підручника ти ознайомишся з пригодами школяра Івася Бондарука, якого в класі прозвали Бурундуком. Наражаючись на постійні кпини, хлопець вирішує вчинити щось незвичайне... Для цього він намагається скористатися стародавнім фольклорним рецептом — вивести собі кишенькового чортика. А що ж було потім?
Щоб дізнатися, прочитай цю захопливу пригодницьку повість.
ВІСІМ ДНІВ ІЗ ЖИТТЯ БУРУНДУКА
(Скорочено)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося
Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй — ні, тут же, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!
Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те... А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!
Івась — це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я — Івась. Зручно, еге ж? І красиво!
А вони — Бурундук...
Ну, та чого гріха таїти — я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама...
Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука — лазіння по канату. Бігати — ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати — те саме: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так — переживу.
Худ. Ганна Осадко
А ти вмієш тримати таємниці? Поміркуй, чому важливо вміти зберігати секрети?
Яка відмінність між сміхом і насмішкою?
Але ж той клятий канат — це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати — це для мене складніше за найскладнішу математику!
Ну, і ще козел... Не той, що рогатий і чоловік кози — то, взагалі, цап. А це гірше — це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього — яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг — хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони — сміятися...
Але того дня саме п’ятниця була. А в п’ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після математики, на якій — контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Додавання-віднімання дробів — це не жарти. Воно навіть мене іноді напружує, а всі наші взагалі «в шоці»!
Насправді я математику не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, — але й у дробах, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв’язати — і воно ніби саме вирішується, часом навіть цікаво буває.
Але то мені — а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам’ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший — той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.
Худ. Ганна Осадко
А який твій улюблений урок? Чому?
Як ти ставишся до списування? Чому списувати небезпечно?
Що тобі відомо про академічну доброчесність? Розпитай про цей термін у вчителя / вчительки.
— Ти, — каже, — коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоби я в тебе з-за плеча зошит бачив...
Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:
— Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!
Отакої — навіть спортсмени, виявляється, хворіють...
Усі тут, звісно, загукали «ура», але якось млявенько — до фізкультури ще дожити треба.
А я тим часом до Іванюка розвернувся:
— Дам, — кажу, — тобі списати, якщо в команду візьмеш.
Іванюк — найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З математикою він не дружить, зате з м’ячем такі фінти виробляє, що замилуєшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме — ніде не дінеться...
— І не воротарем! — додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.
У футболі ж як? Гол забив — і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки...
Глянув на мене Іванюк так підозріло.
— Гаразд, — каже. — Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоби я все бачив.
Я покладу — хіба мені важко...
...Грати без м’яча — дуже непроста справа. Це у справжніх футболістів не завжди виходить, а в мене й поготів.
Хлопці, звісно, м’яча мені не дають — він у мене в ногах не тримається. Мушу відбирати сам, на те я й захисник. Ну, та нічого, прорвемось...
Чи відчуваєш ти красу, читаючи художні твори? От, наприклад, зараз?
Спробуй і ти знайти красу в повсякденних речах. Наприклад, укажи позитивні сторони того навчального предмета, який тобі не подобається.
Доведи цитатами з твору, що Івась не опускає рук, а намагається завоювати авторитет.
Треба дочекатися свого шансу — і тоді я їм покажу, чого вартий Івась Бондарук! А шанс буде, неодмінно буде — це ж футбол, тут усе можливе!
Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол — хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут — як красиво полетів м’яч. А краса — вона скрізь краса, навіть у математиці щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся...
Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема...
А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа й на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата декотрі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами... Оце так!
Урок закінчився, а в нас ніяк до розв’язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись — і край!
Ото саме тоді мені й випав шанс.
Я побіг уперед, до чужих воріт — дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка — просто побіг. Ну, гра так складалася, розумієш?!
Одне слово, побіг — і їхні захисники мене пропустили... Воротар їхній лишився далеко зліва — саме м’яча вкидав. А Іванюк того м’яча й відібрав! І так швидко, що воротар не встигав у ворота повернутися...
Окинув Іванюк оком поле і — дивлюсь — бачить мене! Бачить — і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти — пасуй, мовляв, я готовий прийняти.
Ну, тут Іванюк і пасонув...
Ото був, скажу тобі, пас!
Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!
Краса!
Лялечка, а не пас!
Ідеальний, вивірений до міліметра...
Що Іванюк зробив би в такій ситуації? Звісно, легеньким фінтом зупинив би м’яча перед самими воротами, покрасувався б — часу на це було достатньо, воротареві цілих дві, а може, й три секунди знадобилося б, щоби до нього добігти, — а тоді в останню мить із-під самісінького носа воротаря, знущаючись, закотив би м’яча у ворота...
А я...
Я вирішив зробити інакше — пальнути зльоту, ефектно, так, щоб у воротах лиш сітка затріпотіла.
Та ні, не тому, що саме за сіткою ота задерихвістка стояла. Просто вирішив так — і все...
І пальнув зльоту...
І...
Не знаю, як воно так вийшло...
Одне слово, мимо м’яча я пальнув!
А м’яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився — я його не зачепив навіть...
Ну, хлопці тут, звісно, біжать, лаються.
— Геть з поля! — кричать. — Ти, Бурундуку...
Ну, я й пішов геть з поля, ні на кого не дивлячись.
Бо що мені залишалось?..
1. Чи подобається тобі повість? Чим?
2. Від чийого імені ведеться розповідь у творі?
3. Чому Івася називали Бурундуком?
4. Як навчався головний герой твору?
5. Чому Івась не зміг забити гол у ворота суперника?
6. Зіскануй QR-код чи перейди за покликанням https://cutt.ly/H3lmDHU.
Прослухай відеопрезентацію книжки «Вісім днів із життя Бурундука». Поділися враженнями з учителями, рідними, близькими. Що цікавого ти дізнався / дізналася від автора?
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше
Удома Івася дізнається, що вони з рідними їдуть у село до бабусі! Проте думки про незабитий гол не дають спокою...
...Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну, що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до... нашої морської свинки! Аж ні — приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки старчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці... Як тут по м’ячу вцілити, коли вона вперлася в тебе очима й посміхається! Тут і Андрій Шевченко поковзнеться й грьопнеться в штрафному майданчику, як ото він уміє.
Худ. Ганна Осадко
Що тобі відомо про Андрія Шевченка? За що українці поважають цю людину?
А ці... партнери: «Бурундуку! Геть з поля!»
Який я їм Бурундук?!
Коли списати, то мало не Івась Іванович, — а коли не влучив, то вже й усі ґулі на мене...
Образливо!
Ну подумаєш — не влучив... Не дуже й хотілося!..
— О, Йвасю, добре, що ти вже вдома. Перевдягайся, мий руки і швидко йди обідати, за десять хвилин вирушаємо...
Що не кажи, а мати молодшу сестричку — це іноді добре. Вона всю увагу на себе перебирає.
Виїхали не по-маминому й не по-моєму — за півгодини.
Тато, звісно, звернув увагу, що зі мною щось негаразд, але «доколупуватись» не став. Він у мене молодець — знає, що коли мені треба буде поговорити, я сам підійду. Лише «п’ятачка» показав — мовляв, носа вище — та й усе.
А мамі було ніколи, мама всю дорогу Любу вгамовувала. Усе ж іноді добре, коли молодша сестричка вереда — на передньому сидінні можна їздити, поруч із татом, а не позаду, як малявка...
Коли приїхали в село, то бабуся, як завжди, бідкалася, що вечеря ще не готова, і послала мене в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день. Мовляв, свіженької яєшеньки ще зготує...
Надворі вже посутеніло, але бабусине подвір’я я знав як свої п’ять пальців. Тож у курник мені й заходити не треба було — досить просунути руку поза дверцята ліворуч і намацати гніздо.
Ага, ось воно! Одне яєчко, друге, третє, четверте... А котре тут покладок?
Щоб визначити покладок, треба яйцем покалатати над вухом — і котре всередині бовтається, те їсти не можна, його слід назад у гніздо покласти, щоб кури знали, де їм нестися. Це їм знак, бо так вони не пам’ятають — у них пам’ять куряча...
Ой, а в гнізді ще щось є! Ніби яєчко, але маленьке таке... Заберу — роздивлюсь на світлі....
Згадай твір, українську народну казку, у якій яйце теж мало чудодійні властивості.
Пригадай, чому яйце заслуговує такої уваги не лише українського, а й інших народів.
— От молодець, Івасю! — це бабуся. — Занось до хати, зараз я їх на сковорідку з сальцем... А курника прикрив, щоб лисиця не влізла?
— Прикрив, бабусю. А що це за яєчко в гнізді було? Дивне таке, маленьке...
— Гм... — узяла до рук, піднесла до очей, роздивилась на світло. — То зніщє1, онучку. Або ще кажуть: зносок. Я тобі потім розповім...
1 Зніще, зносок — останнє, найменше яйце, знесене куркою.
Дивне яєчко я одразу ж заховав до кишені — ну, бо Любі його тільки покажи, то вже буде по ньому. Може, я за нього в когось із сільських хлопців справжнє пташине яйце виманю чи ще яку цікавинку. Хтозна, для чого воно в селі годиться...
Бабуся розповідає казку про дивне яйце, яке зніщем називають. Наголошує, що старі люди казали, що зі зніща можна дідька вивести, який нібито у всьому допомагати буде. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка — вона не може на гнізді сидіти...
Казали старі люди, — продовжувала бабуся, — що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити — вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все — пиши пропало...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
у якому зринає рятівна ідея і ухвалюється непросте рішення
Бабуся в сні тихенько похропувала, Люба легенько сопіла, а до мене сон усе не приходив. Я лежав у темряві, дивився на осінні зірки за вікном і перебирав у пам’яті всі події цієї капосної п’ятниці — добре, що вона, врешті-решт, закінчилася.
Звісно, за суботу-неділю ще багато чого може трапитися, через що про мою ганьбу всі забудуть, — але це чомусь мало втішало. Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба... Ні, не кров’ю, а чимось таким...
Ну таким...
Одне слово, подвигом.
Забити команді Іванюка п’ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням...
А що, як спробувати?!
Та ні, це ж казка... В житті так не буває, щоби сім днів помовчав, висидів собі антипка і всі проблеми вирішив. У житті треба тренуватися, пролити сім пудів солі, докласти всіх зусиль — і аж тоді буде за це нагорода у вигляді хай бездарненького, хай сякого-такого, хай геть нікудишнього, та все ж справжнього гола. Нудна, скажу тобі, штука — це життя!
Хоча — чому, власне кажучи, не буває? Хіба я пробував? Ні — я скнів за підручниками (правду кажучи, все навпаки, вчитись мені подобається, — та нехай буде «скнів», так красивіше), а життя тим часом котилося мимо, як м’яч повз ворота...
І взагалі: сім днів — це скільки? Якщо завтра почати, то буде субота-неділя-понеділок-вівторок... Ого! Вже наступної суботи я матиму власного чортика, і життя піде на лад! Саме на канікули, які того дня й почнуться...
Навіть якщо припустити, що на таку авантюру вдасться вмовити домашніх, — а це вже фантастика, — то що ж ти робитимеш у школі? Як викручуватимешся, коли тебе викличуть до дошки?.. Як силкуватимешся стрибнути через дурного козла чи лізтимеш по дурному канату з яйцем під пахвою?..
Отак завжди: найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину! Об будень — так, здається, писалося в якійсь книжці...
...Ну, та якщо все ж спробувати — що тоді? Тато казав, що найголовніше в житті — мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що. Хоч би й мусив продиратися крізь хащі нерозуміння й навіть осуду! Щоправда, це стосувалося не чортика, а навчання — коли я йому зізнався, що мене не дуже люблять у класі, вважаючи заучком.
Які думки не дають спокою Івасеві?
Чи погоджуєшся ти з виділеними словами? Чому?
Але чому все, що мені кажуть, — добре, а що я вирішую для себе сам, — погане? Це несправедливо! Нехай хоч раз буде по-моєму!
Один тиждень «доколупувань», «діставань» і знущань витерпіти можна, якщо маєш мету! Якщо знаєш, що потім усі твої бажання виконуватимуться автоматично й жоден із тих знущальників тобі й слова кривого сказати не посміє!
Я тихенько, щоб не розбудити Любу, піднявся з ліжка, дістав із горнятка на верхній полиці бабусиного буфету своє зніщє (там я його заховав, щоб Люба не дотяглася), так само на пальчиках повернувся до ліжка й спробував примостити яєчко собі під пахву...
Щоправда, не розмовляти ще не вдалося...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому починаються випробування, але все закінчується сміхом
Свою сестричку, попри всі її капризи, я, звісно, дуже люблю, але в неї є одна серйозна вада — вона дівчинка!
Я такого не замовляв, та що тут удієш... Сестричка — це на все життя, й нікого не обходить, капосна чи ні. Хоч як, а мусиш миритися!
...Ну, так — я замовляв братика. Малий ще був, років зо п’ять, певно, мав — принаймні до школи й не збирався. І мені страшенно хотілося братика, щоби я був не сам, а мав із ким у футбол грати.
Але тоді я ще не знав, звідки беруться діти.
Авжеж, тепер я геть усе про це знаю! А тоді ще вірив усяким казкам, які нам батьки розказують, — ніби лелека їх у капусту приносить, і все таке...
Одразу після сніданку тато зібрався ремонтувати дах сараю й узяв мене до себе за підручного. Ясна річ, загорнуте у вату зніщє довелося знову заховати в горнятко на верхній полиці бабусиного буфету — бо з такою роботою воно майже неодмінно розбилося б.
У всьому, що стосується комп’ютерів, мій тато — справжній ас. Проте ремонтник дахів із нього, між нами кажучи, посередній. Тим паче, що він — як і я — боїться висоти.
Ну, та коли треба — то треба...
— Тату... Чуєш, та, мені треба кілька днів помовчати. Як ти гадаєш, вийде?
— Якщо дуже захочеш, то вийде... Чекай! Як помовчати?
— Ну, просто помовчати. Не озиватися ні до кого. Розумієш, ми з Іванюком побилися об заклад, хто довше промовчить...
— На уроках?!
— Ні, уроків це не стосується.
— Все одно дурнуваті у вас забави. Хоча... Грайся. Але не загравайся — умій вчасно зупинитися...
Із мамою було складніше.
Чи то вона своїх дитячих капостей не пам’ятала, чи справді була така правильна — хтозна. Зрештою, вона ж дівчинка, а в дівчаток усе як не в людей...
— Вам у школі зайнятися нічим? Чи справа в чомусь іншому? — одразу ж здогадалася вона. — Ану признавайся! Не викручуйся, бо я все одно дізнаюся правду.
— Та ні, ма, все гаразд... Ну, ми просто посперечалися... І я слово дав — що ж мені тепер, від власного слова відмовлятися?!
З цієї хвилини я починаю боротьбу за здійснення всіх своїх бажань! Це буде нелегка боротьба — але я вийду з неї переможцем!
Я дістав прихопленого із собою «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна (не лише кайф, а ще й за програмою прочитати треба) і весь поринув у карколомні пригоди Діка Сенда, приміряючи їх до себе й відчуваючи певність у тому, що в складних ситуаціях я теж би не розгубився. Ще б пак: адже я зважився на те, на що не зважувався ніхто протягом кількох сотень років!
А ти теж вільний час проводиш, читаючи книгу?
Чи читав / читала ти твори Жуля Верна?
Чи можна вважати Діка Сенда (героя твору «П’ятнадцятирічний капітан») прикладом лідера, сильної духом молодої людини?
А тебе розуміють дорослі? Як ти гадаєш, чому?
Коли всі повернулись, я вдав, що сплю.
І незчувся, як і справді заснув...
Зранку ми вже від’їжджали, тому нічого не говорити виявилося дуже навіть легко — бабуся, мама й Люба говорили так багато, що нам із татом не залишалося нічого іншого, як мовчати. Я лише міцно-міцно обняв бабусю правою рукою і від усієї душі поцілував у щоку...
А по дорозі додому Люба мене «здала».
Виказала все — і про зніщє, і про служницю, яка нагодувала антипка солоним молоком, і про сім днів мовчанки...
Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я допитувався в бабусі про найголовніше, — та виявилося, що й крізь сон усе чула.
Як це не дивно, батьки не розсердились, а розреготалися!
Звісно, всю дорогу я вислуховував на свою адресу доброзичливі кпини — але мені було добре-добре...
Бо хіба може бути погано, коли тебе розуміють?..
1. Як називала бабуся маленьке яйце, що знайшов Івась? Чи мало воно чудодійну силу? У чому ця сила виявлялася?
2. Як називали щось, що вилуплювалося з того яйця, якщо його висидіти? Чи віриш ти в такі перетворення? Чому?
3. Про який секрет розповіла бабуся онукові? Із якою метою Івась вирішив почуту інформацію від бабусі втілити в дійсність?
4. Які взаємини в родині Бурундуків? Доведи цитатами із твору.
5. Напиши власне висловлення на тему «У житті варто мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що». Скористайся алгоритмом, поданим у Додатку на форзаці.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність
Усе йшло ніби й гаразд...
Досі я навіть не підозрював, що людей, яких я знаю особисто, — себто, тих, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, — аж так багато! ..
І я мусив ухилятися, перечікувати, уникати цих зустрічей, робити вигляд, що мене раптом щось дуже зацікавило з протилежного боку дороги чи за рогом найближчого будинку...
Як багато сил економить людині мова!!!
Щоразу Бурундук щось вигадує: то записку від мами із проханням відпустити класній керівничці приносить, то Оленку Зайко посмикає за косички, щоб та відчепилася і не надокучала запитаннями...
Напиши в зошит три докази того, що мова в житті людини виконує надзвичайно важливу роль.
Чи є в тебе друзі, із якими можна поділитися секретами?
Ну, та нічого — уроки якось відсидів... Ось якби був у мене надійний друг, якому можна було б відкритись, — він би мені допомагав. А так... Кому я відкриюсь? І в який спосіб?
Ото ж бо й воно...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому геть усі виходять із себе
Прийшовши в школу, Івась запримітив, що на нього всі дивно зиркають, перешіптуються між собою...
Далі була фізкультура... . Зітхнув і, взявши пакет із формою й кедами, пішов у роздягальню спортзалу.
Там, як мені здалося, всі хлопці тільки й чекали на мене.
Наперед вийшов Іванюк:
— Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!
Я затулився й позадкував, мотаючи головою:
— Ммм... — не покажу, мовляв.
— Покажеш! — вигукнув Іванюк. — А ні, то ми самі подивимось!
Вихід перекрили — я міг задкувати хіба в куток.
Став, стиснув кулаки, закусив зуби.
Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись.
Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого.
І тут Іванюк стрибнув! Просто на ліве плече!
Я в останню мить устиг припідняти лікоть і — падаючи — відчув, як зніщє посунулося до грудей.
Так — тепер згрупуватись...
обличчям униз...
коліна й лікті під себе...
Зверху на мені утворилась купа мала — першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати мене від підлоги...
І раптом: ХРУСЬ!
Здається, не лише я почув цей звук — Іванюк теж...
— Стій! — закричав він. — Усі відійшли!
І всі вони справді відійшли...
І тут я збагнув, що кляте яйце — загорнуте у вату яйце — зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок — ціле-цілісіньке!!!
А хруснув — зуб...
Корінний зуб...
Молочний...
Я схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню — й побачив кров...
Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити.
Івась побіг до умивальника...
...Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав — і сам не знаю...
Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник!
Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.
...Увечері все з’ясувалося.
Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, — молодший братик Оленки Зайко.
І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик. А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Теж мені - хлопчик називається...
Ну, а Оленка — вже всім іншим!
І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а відтак — Коза, себто, Любов Григорівна...
Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті.
Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала...
Далі прийшов із роботи тато — і все повторилось...
Я мовчав.
Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє.
Але не знайшли...
Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно — одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк...
Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться.
Ну не може це тривати вічно!
Не може!!!
Рано чи пізно цьому ж настане кінець — правда?..
Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей...
І разом із тими слізьми я, нарешті, зрозумів, у чому справа. У чортові!
Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає — а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна...»
Якщо на цьому світі з ним так, коли він іще навіть не вилупився, — то що буде далі?!!...
Адже всі ці дні я не молився — навіть перед сном! Я не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради...
Я всі ці дні жив із чортом під пахвою — а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив!
Живучі вони, чорти...
То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, — насправді мене рятували? Що всі вони — хороші?
Певно ж, не всі... Та принаймні батьки — точно хороші!
А те, що кричали...
Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі — коли їм бракує слів.
Янголе-охоронцю, не сердься на мене! Я багато хотів — лиш не знав, якою ціною...
Поміркуй, чому так важливо, щоб тебе розуміли дорослі.
До кого варто звертатися по допомогу?
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому гол я так і не забиваю
Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було. На моєму письмовому столі лежала записка:
Івасю!
До школи сьогодні не йди. Ми повернемося по обіді й усі поїдемо в село до бабусі. На свіжому повітрі тобі стане краще. Ми тебе любимо!
Мама й тато
Я дістав із пенала ручку й написав відповідь:
Дорогі мамо й тату!
Я теж вас дуже люблю!
Вибачте мені!!! До школи все ж піду, там мені теж в декого треба попросити вибачення.
Ваш Івась
Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, — і вже у дверях згадав про зніщє.
Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати...
Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече — наостанок іще пожартую...
По дорозі мені не зустрівся ніхто. Себто, ніхто знайомий. Мені так хотілося побажати комусь доброго ранку — чи то пак, уже доброго дня, — та не було кому. Незнайомих, ясна річ, зачіпати не слід. А ці... Коли їх не хочеш бачити — вони сунуть цілими косяками, а коли прагнеш — хоч би хто!...
Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх — а назустріч мені...
Хто б ти думав?
Звісно, та задерихвістка — кісочки-бантики-сюсі-пусі!
Підійшла, усміхнулась.
— А ти класний, Іване, — каже. — Я й не думала...
Відкрив я рота, щоби їй щось приємне у відповідь сказати, — та не встиг...
Чую: під лівим плечем у мене тільки: ХРУСЬ!
А кісочки-бантики вже внизу майорять...
Завернув я до туалету, дістав тріснуте яйце — добре, що у вату загорнуте, бо куртку б заляпало, — викинув його в унітаз і спустив воду.
А тоді добре вимив руки й рушив у клас.
Усі, звісно, повитріщались на мене. Найдужче — Оленка Зайко. Вже на своє місце повернулася...
Першим отямився Іванюк:
— О! Бондарук! Як добре, що ти прийшов! Сьогодні на фізкультурі граємо проти сьомого «Б». Ти в команді! Правим захисником.
І подав руку... Звісно, ми виграли — 3:0.
Hi, гол я так і не забив. Але ж це не справа правого захисника — голи забивати. Для цього в нас нападник є.
А до бабусі я того разу так і не поїхав. Усі канікули в ліжку провалявся. Кляте морозиво все ж «спрацювало» — наздогнала мене ангіна по дорозі додому. Така люта була, що я ледве міг говорити!
Ну, та що вдієш — за все в житті платити треба. Я ще легко відбувся...
Гумористична повість — повість, у якій персонажі, події та описи зображені в беззлобно-добродушному, жартівливому тоні.
1. Випиши ознаки гумористичної повісті «Вісім днів із життя Бурундука» в зошит. Чим цікаві гумористичні твори?
2. Коли ти вперше прочитав / прочитала назву повісті, про що подумав / подумала? Яким уявив / уявила сюжет? Чи змінилася твоя думка після прочитання твору?
3. Які мрії були в головного героя? На які випробування вирішив піти Івась заради здійснення мрій?
4. Чим закінчилася історія носіння зніща під пахвою?
5. Як батьки поставилися до цієї ситуації?
6. Чого навчає історія Бурундука?
7. Завдяки чому Івась зрозумів, що йому не потрібен антипко (чорт)?
8. Які слова бабусі згадав хлопчик? Знайди і прочитай.
9. Чи справді людині потрібно мати чортеня-антипка для досягнення мети? Напиши в зошит поради, як досягати мети без антипка.
10. У творі попри реальні події багато вигадки. Які фантастичні елементи використав Іван Андрусяк? У чому могла б бути суперсила героя? Пофантазуй! У чому була б твоя чарівна сила?
11. Прочитай уважно епіграф. Як ти розумієш ці слова? Чи захочеш прочитати інші книжки Івана Андрусяка? Які? Наша порада: обов’язково прочитай улітку!
Попереду на тебе чекають
