Українська література. 6 клас. Калинич

Володимир Арєнєв

(Володимир Пузій)

(нар. 1978 р.)

Я — архітектор, у якого часом виростають квіти.

Володимир Арєнєв

Володимир Пузій — український письменник, літературний критик і журналіст. Працює під псевдонімом Володимир Арєнєв.

Корінний киянин. З дитинства захоплюється біологією. Любить тварин. Певний час серйозно займався тераріумістикою — утриманням екзотичних амфібій та комах.

Навчаючись у школі, Володимир відвідував гурток юних натуралістів, який тоді діяв на території Київського зоопарку. А згодом, щоб бути біля тварин, працював навіть двірником у зоопарку.

Відчуваючи потяг до книг, літератури, Володимир вивчав журналістику та видавничу справу.

Подорожі для письменника — це те, що надихає на творчість. Повість «Сапієнси» стала книгою року ВВС у 2019 році в номінації «Дитяча література». Її ілюструвала дружина Володимира — Ліна Квітка.

САПІЄНСИ

Скорочено

Світлій пам’яті Сергія Семеновича Іванюка

УВАГА! Не намагайтеся повторити дії персонажів в умовах невагомості, у Вирії тощо — це вимагає спеціальної підготовки й може завдати шкоди вашому життю. Також нагадуємо, що реактивними наплічниками треба користуватися, суворо дотримуючись правил безпеки й повітряного руху.

Усі збіги імен та прізвищ із реальними особами не випадкові, оскільки герої цієї історії насправді існують (чи існуватимуть).

Частина перша. ХЛОПЕЦЬ ІЗ ЗАЛІЗНИМ СЕРЦЕМ

Розділ перший. ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ

Це небезпечна справа, Фродо, —

ступати за власний поріг.

Більбо Торбин

Ще ніколи Мишко Неборак так не квапився після школи додому. Довелося навіть вибачитися і скасувати похід на виставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора домовилися з Алісою Шелдон.

На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.

Худ. Ліна Квітка

Зіскануй QR-код і перейди за покликаннями https ://cutt.ly/f3wothw

https://cutt.ly/G3wokUd

Що цікавого про твір «Сапієнси» ти дізнався / дізналася?

Чи любиш читати пригодницьку, фантастичну літературу? Чим цікаві такі твори?

«Майже», бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг обговорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того щоб милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшвидше зупинити клятого повуча — створіння, спроєктоване якраз для того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.

Неборак вдягнув наплічник і побіг на дах школи, а по дорозі вкотре спробував викликати батька по фродику. Мишкова модель була не з надсучасних, але підтримувала всі основні функції: багатоканальний мобільний зв’язок, активізація до трьох віртуальних екранів водночас, доступ до всесвітньої Грибниці, трансляція звуку та відео...

Повуч — створіння, схожі на павука й осу.

Фродик — гаджет для зберігання інформації.

Проєктна робота. Знайди в тексті незрозумілі слова й з’ясуй їхнє значення. Уклади із цих слів словник. Якщо матимеш бажання, ілюструй його. Презентуй проєктну роботу однокласникам / однокласницям.

А в тебе є справжній друг / подруга?

Які риси ти в них цінуєш? Чому?

У чому небезпека від повучів?

От тільки зараз Мишкові потрібно було одне: додзвонитися до батька...

Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як вистрибують з вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім еластичних ніг і надміцний корпус із камерами.

Повучі приземлилися на подвір’ї, на мить завмерли, а потім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координатами, які надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним адресатам. Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі нечасто...

...Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не бачить, увімкнув двигун — і стрибнув з даху.

Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.

...Повучі завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували справу до кінця.

Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька, той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі загине!

Розділ шостий

РОКІРУВАННЯ В ІМПЕРАТОРСЬКІЙ СКАРБНИЦІ

Олімп — найвища з відомих гір у Сонячній системі.

На схилах цього згаслого вулкана можна відвідати чимало унікальних споруд — залишків давньої марсіянської цивілізації.

Утім, ще більше, напевно, лишається невідкритим і досі чекає на своїх дослідників.

Путівник «Марс за тиждень» (останнє оновлення — 4 квітня 2178 р.)

— Загроза пов’язана з так званим «Рокіруванням в Імператорській Скарбниці», — заявив Ненарок...

— Рокірування, — розповідав Ненарок, — відбулося п’ять років тому під час Дванадцятої експедиції. У Скарбниці Сліпих Пінгвінів було знайдено дивні споруди: вони нагадували величезні престоли, створені з невідомого надміцного матеріалу. Професори Світлана й Антон Ненароки висловили припущення, що це таємничі Престоли Спокою, які побіжно згадуються в Малому барсумському літописі. Зокрема, у літописі йдеться про певний ритуал, пов’язаний із ними. Професори спробували його відтворити, однак під час експерименту стався потужний сплеск енергії невідомої природи.

Антон Ненарок зник, хоча деякі факти лишають надію, що він досі живий і здоровий.

2178 рік.

Головні герої Мишко Неборак та Сашко Ненарок живуть у Києві. До школи вони літають на реактивних ранцях, сперечаються з капосною технікою зі штучним інтелектом, проходять відбір до підліткової школи юних зореплавців і ось-ось потраплять на Марс, де можна буде на власні очі побачити загадкові руїни давно зниклої цивілізації.

Чи цікавить тебе майбутнє? Чому?

Згадай, що таке літопис.

Яким роком розпочинався б літопис описаних подій? Чому ти так уважаєш?

— Ми не знайшли жодних підтверджень того, що все це сталося насправді, — негайно відгукнувся перший повуч. — Імовірно, ви намагаєтеся нас дезінформувати...

— У чому полягає загроза людському життю? — спитав перший повуч.

— Відповідайте негайно! — наказав другий.

Екранчики в них на спинах відкинулися, назовні вигулькнули знайомі шпичаки.

— Перед експериментом у фродик професора завантажили додаткову програму, яка відстежувала стан його організму. Всі ключові показники передавалися на базу... Власне, передаються й досі: зв’язок із цим фродиком не урвався, хоча на виклики професор не відповідає. Мало того, останнім часом стан Антона Ненарока значно погіршився. Його треба знайти — і якомога швидше. Ніхто, крім мене, не зміг просунутися в розв’язанні цієї загадки. А якщо ви сьогодні передасте дідусеві догану від пана директора, мене покарають. Насамперед — обмежать доступ до Грибниці — і це не просто уповільнить мої дослідження, а практично зупинить їх! Отже, поставить під загрозу життя мого батька, Антона Ненарока.

Повучі мовчали, їхні мінігармати були спрямовані просто на Мишка і Сашка.

— І не забувайте про загрозу ще одному життю! Адже один із вас зараз біжить до мого тата, правда ж? Себто — на територію Голосіївського експоцентру, в закритий павільйон № 18, у так званий «об’єкт Тушканчик». Ви хоч уявляєте, куди збираєтеся вдертися?

— Ми, — байдужо повідомив другий повуч, — не обтяжені зайвими здібностями на кшталт уяви. Натомість ми маємо право заходити на будь-яку територію. Наше завдання — передати повідомлення безпосередньо адресатові. Ми не завдаємо шкоди. Ми не втручаємося в приватне життя. Ми діємо на підставі чітких інструкцій.

— Ви, — тихо сказав Мишко, — тупі бляшанки, по вінця набиті спамом! Те, куди ви прямуєте, потаємний об’єкт. Про який мало хто взагалі знає, що він потаємний! Під час експериментів увесь «Тушканчик» герметизують. Якщо ви спробуєте туди зайти, вас будуть змушені зупинити — і таким чином розсекретять те, що об’єкт засекречений.

Ненарок аж присвиснув із повагою.

А повуч тільки й відповів:

— Нас неможливо зупинити. Ми — зайдемо. Але...

— А якщо ви зайдете, — перебив його Мишко, — ви порушите герметичність лабораторії — і це поставить під загрозу життя принаймні мого батька. А він, до вашого відома, працює зараз над унікальним винаходом — першим двомісним теликом! ...

Повучі стояли, настовбурчивши мінігармати, але жодних ознак життєдіяльності не виявляли.

— Чудово! — Ненарок без жодного остраху присів перед ними, запустив руку кудись під черево першому, чимось там клацнув...

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — про всяк випадок уточнив Мишко. Звісно, він не боявся повучів. Просто не хотів ще раз вичищати з волосся залишки гумопіни.

— Вони вирубилися. — Ненарок навіть не озирнувся. Уже активізував свій фродик і тепер вивчав нутрощі обох імпів не тільки фізично: щось там зчитував, щось нашвидкуруч розшивав, — тому говорив із паузами. — Це справді було дотепно — твоя історія з батьком-винахідником. Добре, що ти здогадався й виборов потрібний нам час.

Ненарок відмахнувся, навіть не оглядаючись:

— Вони не оживуть. Те, що я їм розповів, — надсекретна інформація. Щойно вони почали сканувати Грибницю в пошуках підтверджень, ввімкнулися запобіжні механізми, їх вирубило, їхню пам’ять було відформатовано. — Він зухвало посміхнувся і додав: — У цьому й полягав мій план, якщо хочеш знати.

— Чекай, — повільно сказав він. — А якщо доступ до цієї твоєї надсекретної інформації отримає не імп, а людина? Що буде з нею?..

Ненарок відвів погляд:

— Ну, я живий, як бачиш... і взагалі, ти ж хотів їх зупинити, це було питання життя і смерті, хіба ні? — Тут він затнувся й запитав: — Чекай... натякаєш на те, що ти також казав їм правду?

Мишко зухвало всміхнувся. Принаймні сподівався, що зухвало.

— Рахунок «один-один», сапієнсе.

— Щоб мене марсіянська п’явка засмоктала!.. — Тут Ненарок знову затнувся і сказав геть іншим, тихим і спокійним тоном: — Слухай, у нас проблемка. Навіть дві. Я тут уважніше глянув на їхні записи... Схоже, ми зламали чужих повучів. Той, що стоїть, мав повідомити про порушення батькам Фесюка, а другий — бабусі Фінлея.

Мишко зрозумів, що це поразка, повна й безкомпромісна. Вони згаяли час, нейтралізуючи чужих повучів, і тепер, як би не намагалися, уже не мали жодного шансу наздогнати власних.

Мишко перезирнувся з Ненароком, і вони обидва важко зітхнули.

— Принаймні, — сказав новий приятель, — одну добру справу ми зробили: урятували дуписька Фесюка та Фінлея.

— І зрештою, — додав Мишко, — так чи інакше, але все це закінчилося.

Він навіть не підозрював тоді, наскільки помилявся!..

1. Зверни увагу на влучні вислови на початку кожного розділу. Це — епіграфи. Проаналізуй, чи доречно їх дібрав автор.

2. Доведи цитатами, що події у творі розгортаються в майбутньому.

3. Хто головний герой твору? Можливо, їх кілька? Чому ти так уважаєш?

4. Хто такі повучі? Чи можна їх вважати вигаданими істотами? Чому? Намалюй цих персонажів (за допомогою олівців або слів).

5. Чи здогадуєшся ти, чому твір названо «Сапієнси»? Досліди, звідки і чому така назва.

6. За якими ознаками ми впізнаємо, що твір «Сапієнси» — фантастичний?

Частина друга. ТАЄМНИЦІ «СТРІЛЯНОГО ГОРОБЦЯ»

Розділ перший. АДМІРАЛІВ АВТОГРАФ

Адмірал Сергій Семенович Оксеник розповідає учням про набір у школу зореплавства.

— Жодних вступних іспитів, — сказав пан адмірал. — Тільки співбесіда. Але ви ж розумієте, що ми обиратимемо найкращих? Бо інші в космосі просто не виживуть, а нам немає сенсу вкладати сили й кошти у тих, хто загине в першій же подорожі.

Пофантазуй, чого навчатимуть у Школі зореплавства?

... Мишко взяв і собі підніс руку.

Потім адмірал додав, що практику юні зореплавці проходитимуть на орбіті Марса. Ненарок відірвався від підручника, щось подумки зважив і теж підніс руку.

Отак вони і вляпалися в цю історію.

Розділ другий. СІРІ ШКІЛЬНІ БУДНІ

Ти певен, що ти людина?

Симон Сюзан Кальвін, імп другого ступеня.

Третій лист до братів далеких і близьких

Навантаження в Школі зореплавства були нелюдськими. Щойно учні прилетіли туди й зібралися в кают-компанії, пані Джудіт Мерріл, адміністраторка, ознайомила їх із розкладом на найближчі тижні — й уже тоді пролунали перші мученицькі вигуки. Та Мишко на них і на сам розклад уваги не звернув: він радів, що в Школі знову мав необмежений доступ до Грибниці й міг користуватися наплічником. А ще ж, думав він, попереду ціле літо, сповнене пригод!..

Звичайно, він досі сумнівався, чи не вигадав Ненарок усю ту історію з двома мамами й таємничим зникненням батька. Клонування загалом давно було заборонене, клони мали обмежені права, плюс — ну от якби щось таке сталося — невже в жоднісінькому чуткарі не лишилося б згадки? А він, коли мав вільний час, шукав по всій Грибниці вздовж і впоперек — і не знаходив нічого, от просто нічогісінько.

Спокуса поділитися таємницею з кимось ставала дедалі нестерпнішою. Мишкові тільки й лишалося, що радіти шаленим навантаженням на уроках і триматися осторонь від колишніх своїх найкращих друзів. Він боявся не втриматись і прохопитися, хай і випадково, слівцем-двома. Просто не хотів нікого наражати на небезпеку.

Тому й спілкувався в основному з Ненароком — хоча важко було назвати це повноцінним спілкуванням, радше — грою в питання й відповіді, короткі й лаконічні. І звісно, жодним чином не дотичні до таємниць їхніх батьків.

Винятком став один з уроків пана Оксеника — і випадок цей добряче здивував усіх зоряних джур. Адмірал, сказати направду, сильно відрізнявся від інших учителів, бо, власне, не навчав, а просто вів бесіди з вами. І раптом ви з цих бесід з’ясовували багато важливих речей про світ і про себе в ньому. Мишко дивувався: виходило так, начебто він усе це знав сам, давним-давно, а тепер ці знання лягали на окремі полички й ставали частиною його досвіду.

Адмірал говорив про те, що Всесвіт складний і безкінечний, і сповнений загадок, інколи вкрай небезпечних. Ще шістдесят чотири роки тому ніхто не сподівався зустріти розумних іншопланетян, навіть знайти ознаки розумного життя в Ближньому космосі. Та потім людство зіткнулося з люстерниками й мусило відчайдушно боротися навіть не за збереження певних прав чи свободу, а, власне, за виживання.

Тоді й виявилося, що Всесвіт населений, і доволі щільно. Різні види розумних істот укладають між собою альянси, і кожен намагається досягти власних цілей, часто за рахунок слабших, менш розвинутих чи позбавлених потрібного ресурсу видів. Ця боротьба триває мільйони років поспіль, точиться всюди: у Ближньому космосі й на планетах, віддалених настільки, що нинішнім зоряним джурам туди ніколи в житті не потрапити.

Альянс — спілка, об’єднання на основі договірних зобов’язань.

У чому талант учителя — пана Оксеника?

Чи подобаються тобі вчителі із нестандартним підходом у викладанні предмета?

— Типова боротьба видів за виживання! — підсумував того разу Гарлан Еллісон — невисокий, гострий на язик, задерикуватий, але неймовірно обдарований одноліток Мишка. — Нічого нового! Їж сам або з'їдять тебе!

Поясни переносне значення виділеного вислову.

Чи хотів би ти жити у світі за принципом, виокремленим у тексті? Свою думку обґрунтуй.

— Точно! — охоче погодився адмірал. — Головне — визначитися, кого саме їсти та в яких кількостях, правда? Інакше переїси і страждатимеш від болю в животі.

Перш ніж клас почав сміятися, пан Оксеник підніс руку:

— Слухайте, а це ж серйозна тема. От дивіться: люди здавна порівнювали себе з тваринами. Байдужих чи недалеких називали стадом, хитрих — лисами, сміливих — левами... І те, як вони поводилися один з одним... ну, це теж часто нагадувало швидше поведінку тварин. Але люди водночас вважають себе інакшими, не подібними до тварин. Чому?

— Бо ми від них відрізняємося! Починаючи від ДНК і закінчуючи способом існування.

— А ще ми здатні усвідомлювати, що існуємо. Вони ж — ні.

— Чекай, Пітере, а собаки, шимпанзе, дельфіни? Кожен з них відрізняє «себе» від «інших», чи не так?

— Так — і їх от-от визнають розумними й наділять правами. У нас у Канаді дельфінів, між іншим, уже визнали.

— Та все ж вони лишаються собаками, шимпанзе й дельфінами? Жоден не перетворюється на людину?

— Мова, Сергію Семеновичу! Річ у тому, як саме ми мислимо й формулюємо свої думки... ну, щоб донести їх до інших.

— Мова, Борисе, є й у дельфінів, і в шимпанзе. Навіть мурашки спілкуються між собою, тільки переважно за допомогою хімічних сигналів, а не звуків. Хто ще має версії?

— Ми не просто розумні — у нас є ще й матеріальна культура.

Випиши з дискусії, чим відрізняються люди від тварин.

А чи поділяєш ти думки героїв щодо цих відмінностей?

Озвуч свої думки щодо того, які істотні особливості відрізняють людину від тварини.

Оксеник задоволено кивнув:

— І навіть нематеріальна, Ігорю. Між іншим, імпи високого ступеня теж сприймають її, часом навіть створюють власні легенди, байки, пісні. Але чи стають вони завдяки цьому належними до нашого з вами виду Ноmо sapiens? А клони — ті нечисленні, які все-таки з’явилися з тих чи інших причин — чи вони теж мають право зватися саме людьми? Врахуйте: тоді вони можуть претендувати на все, чим володіють їхні, так би мовити, прообрази. На ім’я, на обліковий запис у Грибниці, на фродик, на дітей і батьків — от буквально на все. Що скажете, друзі? Так, Олександре?

На більшості уроків адмірала Ненарок поводився стримано: відповідав, коли його запитували, але сам руку не тягнув. Зараз, однак, він рішуче підвівся і сказав голосно, щоб почули всі:

— Клони й імпи з’являються не з власної волі. Люди створюють їх... принаймні найчастіше — саме люди. Тому робити їх безправними... це, як на мене, не по-людськи.

— Ну бачиш, ми знову повернулися до питання про визначення. Що ж таке «людина» і чим таким особливим вона відрізняється від інших видів, розумних і не дуже? Що значить «поводитися по-людськи»?

Гарлан Еллісон із сусідньої парти реготнув:

— Це значить провадити боротьбу за виживання на вищому рівні! Ефективніше!

— А ти, Ненароче, теж так вважаєш?

— Я, — тихо сказав Ненарок, — вважаю, що ми навряд чи зараз вигадаємо щось нове. Визначення людини можна подивитися в Грибниці, але якщо хочете, щоб я озвучив, прошу дуже: від інших тварин нас вирізняє спосіб формулювання думок, володіння мовою, здатність до почуттів і спосіб поведінки. Підсумовано вченими, які працювали над цим питанням трохи довше, ніж один урок.

...Бо всі ці гучні слова про людяність, самовідданість, милосердя мало важать, коли доходить до виживання. Коли нам здається, що імпи захоплять владу над світом, ми обмежуємо їхній розвиток і практично забороняємо тих, хто має інтелект третього ступеня й вище...

...Тепер у класі вже не гомоніли — мовчали так, наче щойно дізналися про нову епідемію венеріанської лихоманки.

Тільки Оксеник виглядав цілком задоволеним.

— Чудово, — сказав він. — Олександр озвучив проблему — і проблему важливу. От і маємо основне завдання на цей триместр: визначитися з тим, що саме для вас означає «бути людяним». Від кожного чекатиму по есею, обсяг — десять тисяч знаків. З обмежень маєте тільки одне: не цитувати визначення з Грибниці. А Ненарок отримує додаткові бали за нешаблонність мислення — звісно, з вирахуванням десятки за неприпустимий тон у спілкуванні зі старшими за званням.

На наступні кілька днів цей урок став основною темою в розмовах між зоряними джурами. Сам Ненарок, звісно, поводився так, наче нічого особливого не сталося, та це тільки ще більше збуджувало цікавість...

Чи перегукуються вимоги вчителя майбутнього щодо написання есе, власного висловлення із сучасними?

Як ти вважаєш, чому учитель від цієї дискусії з учнем «виглядав цілком задоволеним»?

Подальші уроки Оксеника виявилися не менш цікавими, хоча й не настільки сенсаційними. З понеділка він узявся розповідати про Марс — про його загадки, руїни, палаци, фрески, скарбниці — і про те, що й досі не знайдено жодного скелета, жодного зображення марсіянина. Чому? І куди поділися всі тубільці, що жили на планеті сотні тисяч років тому? Відповідей наразі не було.

Слухаючи його, Мишко усвідомив: якщо батьки Ненарока досліджували якийсь марсіянський артефакт, з ними справді могло статися будь-що. От просто що завгодно.

То може, питав він себе, дійсно існують причини, з яких усе це «будь-що» засекретили? Адже буває: хтось щось невчасно дізнається, коїть дурниці — і від того всім стає тільки гірше.

І чи мусить тоді Мишко покинути спроби розібратися в цій історії? Звісно, цікавість і всяке таке... але — чи не зашкодить він комусь, намагаючись докопатися до відповіді?..

Спершу Мишко думав, що залізне серце — попри всі запевнення лікарів — призводить до певних побічних наслідків. (Простіше кажучи, робить з нормальних людей чваньків, хай і з непоганими мізками.) Та нарешті його осяяло.

Просто Ненарок готувався до візиту на Марс. Перед ним не стояло питання, чи варто розгадувати таємницю зникнення його власного батька. Це був його останній шанс — і Ненарок збирався використати його на всі сто.

А часу в Сашка лишалося дедалі менше, адже Школа розташовувалася в зорельоті під назвою «Стріляний горобець» — у зорельоті, який стартував два тижні тому і тепер мчав до Червоної планети.

Розділ третій. ПРЯМУЙ ЗА ГАБОНСЬКОЮ ГАДЮКОЮ

Хто володіє інформацією, той володіє світом.

Натан Черчіль. Скажи це першим

У бібліотеці в Школі зореплавства, на думку Мишка, могла зберегтися інформація, яку в планетарній Грибниці хтось чи щось із певних міркувань підчистив. Наприклад, дані про інцидент, який стався на Марсі сім років тому. Про так зване «Рокірування в Імператорській Скарбниці».

Першого ж дня, коли Мишко завітав сюди, він знайшов — авжеж! — Ненарока. Сашко сидів, скинувши капці, просто на підлозі під шафою, до якої привела Мишка товстелезна габонська гадюка, і гортав по черзі одразу три книжки.

Між хлопцями зав’язалася розмова.

— Бачиш, — спокійно провадив далі цей несподіваний Ненарок, — коли все сталося, мені було п’ять років. Я чув, про що говорили люди в Інституті планетарної археології, але чи правильно я їх зрозумів? Чи правильно запам’ятав те, про що дізнався?

— Чекай, а коли ти казав повучам, буцімто стан твого батька погіршився?.. Якісь датчики, два кроки до розгадки?..

Ненарок зітхнув. Він розстібнув сорочку, і стало видно, що в грудях у нього ліворуч, де має бути серце, вживлено чорні дверцята. На дверцятах була картинка: череп із перехрещеними кістками.

— Залізне серце, — здогадався Мишко.

— Не тільки воно. — Ненарок відкрив дверцята, і Мишко побачив, що з того боку до них причеплено кругленький амулетик.

Звісно, він стикався з такими ж: їх дарували одне одному закохані, мовляв, щоб серця билися в унісон. Шмаркливі штучки, він сам ніколи до цього не опустився б.

А ще такі амулети залишали фронтирники — ті, хто вирушав у далекі рейси досліджувати невідомі планети, — щоб їхні рідні знали, що з ними все в порядку.

Певно, і Ненароків батько лишив по собі таку штукенцію.

— Дивись, — Сашко зняв амулетик, натиснув — і з нього розгорнулася тривимірна проекція. Модель людського тіла, причому підсвічена різними показниками: температура, тиск, пульс, рівень гормонів, склад крові й рівень цукру в ній та безліч інших, які Мишко не впізнав. Деякі було позначено жовтим, мовляв, стан ще не критичний, але на межі. Деякі — червоним.

Обличчя в моделі не було, і це чомусь вразило Мишка найбільше.

— Це єдине, що я зараз маю, — сказав Ненарок. Він згорнув проекцію, повісив амулет на дверцята, закрив їх. Застібнув сорочку. — Усе інше — мої спогади та здогадки, розумієш?

Мишко рішуче хитнув головою:

— Жартуєш?! У тебе замість однієї мами з’явилося дві! Твій батько щез, а його амулет досі показує, що він живий! Цими надсекретними даними ти зламав повучів! І ти ще сумніваєшся?!!

— Людині властиво сумніватися, — усміхнувся Ненарок. Він говорив це так, наче йшлося про речі несуттєві: завтрашню погоду в Рейвіллі чи торішнє меню в шкільній їдальні. — Сам поміркуй: я отримав цей амулет від тата, коли той летів на Марс. Тоді мені було три роки, я мало що пам’ятаю... люстерникові шмарклі! — та я навіть не певен, що його обличчя запам’ятав насправді, а не «згадав», дивлячись відео тих часів! У жодній книзі, у жодній базі даних немає ані слова про цей інцидент. Шість років тому я натрапив на згадку про Престоли Спокою, але коли спробував скопіювати її, мене вибило з Грибниці. А вдруге зайти на той чуткар не зміг, колиска не хотіла під’єднувати, навіть не зберегла адреси. І ніхто ніде ніколи не чув про «Рокірування в Імператорській Скарбниці».

— Крім твоїх рідних.

— Мам я, вважай, не бачу, вони більше часу проводять на Марсі, намагаючись знайти сліди батька. А дідусь... він принципово не хоче обговорювати зі мною цю тему. Вважає, що в мене психотравма. І сам більше занурений у власні дослідження, якщо вже чесно.

Мишко почухав лікоть, поміркував.

— Ну, — сказав, — але ще ж є Інститут планетарної археології. Там мають знати правду. А ти... ну, не стороння людина, у тебе є право ставити запитання...

Такий уже цей світ: нікого не хвилює, чи поводишся ти по-дорослому. Якщо не маєш шістнадцяти років, можеш згорнути в трубочку всю свою самостійність і відповідальність та згодувати шайхулудам. От просто згорнути і згодувати.

Як ти вважаєш, чому Ненарок розповідає всі таємниці, пов’язані з дивним зникненням батька Мишкові?

Мишко пропонує Ненароку дізнатися про таємниці в адмірала. Проте Ненарок каже, що не вірить ні Оксенику, ні іншим учителям. Краще шукати правду в бібліотеці.

Вони подивилися один одному в очі, та жоден не встиг і слова сказати. Габонська гадюка під ногами Мишка раптом ожила, повернула голову до темряви між шафами й гучно засичала.

— Привіт! — промовив звідти знайомий голос. — А я оце думаю: хто так пізно після занять ще ходить до бібліотеки. Як ви тут, хлопці? Може, чимось допомогти.

І з темного проходу до них вийшов адмірал Оксеник. Він чомусь був у скафандрі — наче щойно виводив клас відпрацьовувати очистку корпусу від зоряниці й не встиг перевдягнутися.

— Дякуємо, — незворушно відповів Ненарок. — Ми самі впораємося. Це... просто дослідження.

Мишко розгубився. Уроки Оксеника він любив — і взагалі вважав його найкращим учителем у Школі. Це по-перше. А по-друге, якщо вже була людина, яка могла — от суто теоретично — знати відповіді на запитання про те, що трапилося в Імператорській Скарбниці, — то це якраз був адмірал.

Звісно, сам Ненарок ніколи не наважиться попросити в нього про допомогу — на те він і Ненарок. Але хіба не для того існують друзі, щоб вчасно дати тобі мудру пораду, вказати на помилку чи просто підтримати заохочувальним стусаном?

— Чекай, — сказав він Ненарокові. — Насправді допомога нам не завадить! Сергію Семеновичу, я-от давно хотів спитати...

Сказав — і затнувся...

— Знаєте, — сказав Мишко з усією можливою недбалістю, — ми тут з Ненароком трохи посперечалися. Про люстерників і про Марс. Дивіться, у підручниках... покажеш, Сашко?

Це була чистої води імпровізація: Мишко й гадки не мав, чи є там щось насправді важливе в тих трьох книжках. З іншого боку — чого б Ненарок стільки часу витріщався в них? Не для того ж, щоб позлити Мишка.

Ненарок незворушно кивнув...

— А за нашим підручником, — на ходу підхопив Мишко, — усе ж геть по-іншому! Люстерники були винятком із правил, а в цілому ми живемо серед дружніх цивілізацій, які піклуються одна про одну і про мир у Галактиці.

Вони перезирнулися, і потім Ненарок спитав:

— То кому ж вірити? Яка версія правдива?

Адмірал Оксеник усміхнувся до них — от тільки Мишко якось не спостеріг особливої веселості в його усмішці.

Доведи, що Ненарок кмітливий, розумний хлопець, проаналізувавши цей діалог героїв.

Поміркуй, чи є в Ненарокових здогадках щодо Оксеника правда?

Сергій Семенович обіцяє відповісти хлопцям завтра.

— Це було дотепно, — після короткої паузи визнав Ненарок. Він підвівся й почав збирати книжки. — Але я б сказав — надто ризиковано.

... — Хіба ти не бачиш? Адмірал увесь час грає з нами. Він не каже й половини того, що знає. Про люстерників, про війну, про нашу перемогу... Всюди замовчування, таємниці, брехня.

— Як і у випадку з Рокіруванням...

— І ще багато з чим, повір. Подумай сам: людина, яка пережила стільки, скільки пережив він, людина, яка очолювала Діряву ескадру, вела перемовини про капітуляцію люстерників, — раптом стає вчителем у Школі зореплавства. Серйозно?

— То може, він готує всіх нас до чогось? Тому поки всього й не розповідає, хоче, щоб ми самі дійшли до певних висновків. Слухай, — похопився Мишко, — як гадаєш, а завтра він нам справді розкаже, як усе було?

— Звісно, ні. Він заманить нас у Колодязь Спогадів, уб’є, а потім викине у відкритий космос...

Розділ четвертий. КОЛОДЯЗЬ СПОГАДІВ

Існує дві ймовірності: або ми самотні у Всесвіті, або ні.

Обидві вони однаково жахливі.

Артур Кларк

У Колодязі Спогадів було темно й холодно. І весь час здавалося, нібито падаєш — безкінечно, уже тисячі років поспіль.

Навколо літали планети та їхні супутники. Мчали кудись космічні кораблі.

Адмірал вдягнув окуляри й розвернувся так, щоб бачити обох хлопців...

— Всесвіт, — сказав він, — суворий і невблаганний. Життя не з’являється в ньому нізвідки, а розумне життя не зароджується просто так. Для цього потрібні певні умови.

Поясни виокремлений вислів.

— Уявіть, — тихо сказав адмірал, — іще шістдесят чотири роки тому наші вчені не могли знайти у Всесвіті жодних ознак життя. Не розумного, а будь-якого. Ми виявили поклади підземної води на Марсі, складні органічні макромолекули на Енцеладі — але це й усе. Меркурій, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, усі їхні супутники, а також пояс Койпера з карликовими планетами й іншими об’єктами — жоден не мав навіть натяку на те, що там колись існували живі організми...

Оксеник розповідає про винайдення приладу для телепортацїї — телика.

Були скептики, які попереджали про можливу небезпеку. Всесвіт, нагадували вони, суворий і невблаганний, а ми майже нічого не знаємо про цих дивовижних «братів». Звідки вони взялися, чому настільки схожі на нас? І якщо мають аж стільки спільних з нами рис — чи стосується це в тому числі й уміння обманювати задля власної користі? Зрештою, де гарантія, що вони знайшли нас от тільки зараз, а не багато років до того? Де гарантія, що не жили між нами весь цей час, вивчаючи наші звичаї, шукаючи наші слабкі сторони? Може, навіть потай впливаючи на нашу історію...

Що означає телепортуватися ? Чи хотів / хотіла б ти телепортуватися ? Чому?

— А чому ніхто не дослухався до цих питань? Як можна було настільки наївно поводитися?! — Раніше Мишко над цим не замислювався: у оповідях про війну його більше цікавили історії про звитяги наших. А тепер раптом він поглянув на Землю, що її підкликав до них порухом пальців адмірал, — і жахнувся.

Земля-бо нагадувала яблуко, яке підгнивало на сонці: в одному місці з’явилася пліснява, в іншому чорна пляма.

— Люди, — сказав адмірал, — не завжди поводяться розумно. Інколи над ними бере гору цікавість. Часом — безглузда надія на краще, сподівання, що ті, з ким маєш справу, дотримуватимуться домовленостей, будуть чесними й відвертими. Подеколи це справді стається. Але у випадку з люстерниками не сталося. Вони атакували першими, без жодних попереджень чи пояснень. І тривалий час навіть не було ясно, чи ми втримаємося. Чи збережемо Землю. Вони захопили Місяць, почали вивозити лід з Антарктиди, перетворили Австралію на болотисті джунглі... Наші сили були незіставними. На додачу земні держави надто довго з’ясовували відносини між собою й не змогли швидко домовитися, щоб діяти злагоджено. Кожен тягнув ковдру до себе: хтось сподівався домовитись, хтось — лишитися непомітним у загальному хаосі...

Чи не нагадують тобі такі взаємини, події, що відбуваються в наш час? Чому?

Яких сучасних людей тобі нагадують люстерники? Чому?

— Нас, — сказав пан Оксеник, — врятувало тільки одне: дехто все-таки збагнув, що відсидітись не вдасться. А люстерники з невідомих причин не поспішали застосовувати зброю масового ураження, били точково, хоча й напрочуд дієво.

— Чекайте! А наші союзники? — здивувався Мишко. — Евоки, жовті унтоніанці, жукачі, щезники?..

— А вони, — раптом озвався Ненарок, — тоді ще не були союзниками. Чи не так, пане адмірале? Вони з’явилися в Сонячній системі, але трималися осторонь. Як потім писали в підручниках, «намагалися зорієнтуватися в непростій ситуації» і «були дуже збентежені побаченим».

Він висмикнув з фродика кілька цитат і підвісив їх у повітрі між собою та Оксеником, розвернувши так, щоб Мишкові теж було видно. Це були фрагменти з тодішніх чуткарських сайтів, деякі з роликами, утім Мишкові вистачило й самого тексту.

Чи не таку поведінку сучасних людей іноді можна спостерігати? Поясни свою відповідь.

А Ненарок продовжував:

— Усі наші союзники вичікували. І хоча пан адмірал багато разів казав нам про альтруїзм та інші чесноти, властиві розумним видам, ніхто не поспішав втручатися. Потім, звісно, виявилося, що всі вболівали саме за нас. Усі хотіли підтримати нас проти підступних люстерників. Просто чи не встигли втрутитися, чи не могли, бо це суперечило їхнім релігійним заповідям, чи боялися зруйнувати хистку рівновагу сил у Дальньому космосі.

— Чудово, Олександре, — зі щирим захопленням сказав адмірал. — Я гадав, що хтось із вас дійде цих висновків десь через місяць після початку навчань, не раніше...

— Це лише закони, за якими існує Всесвіт, суворий і невблаганний, — правда ж, пане адмірале? Те, що лежить в основі всього. Можна скільки завгодно висміювати Гарлана, але якщо копнути глибше... якщо подивитися на всю історію людства... Ми побачимо лише холодний розрахунок і бажання вижити, жодних милосердя, самопожертви, альтруїзму. Це розкіш, яку може собі дозволити не кожен — і не за будь-яких умов. Тільки коли достатньо надлишкових ресурсів і питання не стоїть руба: або ти, або тебе. Чи я помиляюся?

— Ні, — спокійно відповів адмірал, — ти все правильно кажеш. Найчастіше саме так і відбувається.

І тепер він нарешті збагнув, у чому саме.

— Розум з’являється не замість усього, що притаманне тварині. Не замість — а поряд, наче надбудова на фундаменті, — і часом вони заважають одне одному. Це як мати два різні двигуни в одному кораблі... або двох учителів, які радять тобі хоч і корисні, але протилежні речі. Часом мусиш довіряти одному, часом другому. І людяність... думаю, це не вигадка, як вважає Гарлан. Але й не те, що нам усім притаманне від народження. Людяність — це... це те, чого ми мали би прагнути. Те, що дозволяє якось примирити розум з нашою тваринною частиною.

Чи погоджуєшся ти з думкою про суворість Всесвіту? Чому?

Чи можна стверджувати, що людина завжди має вибір — добро або зло? Думку прокоментуй.

Дізнайся з вікіпедії про День толерантності. Чому така увага до терпимості?

Ненарок, який слухав усе це з дивним виразом обличчя, заплескав у долоні...

— Знаєш, Сашко, — сказав він тихо, — взагалі, саме людяність нас і врятувала. Але це окрема розмова, довга й непроста. Ми до неї повернемося — тільки, боюся, не зараз. Ви ж пам’ятаєте, у нас за кілька годин стрибок у Вирій, декому треба підготуватися до керування кораблем.

Розділ п’ятий. СТРИБОК БЕЗ ДВИГУНА

Лівий двигун «Стріляного горобця» вийшов з ладу: певно, його підбив невідомий корабель, коли вони розверталися. Але виходу не лишалося, мусили стрибати...

Капітаном, звісно, був Ненарок. Усі вони чесно тягнули жереб — та бувають люди, яким просто судилося капітанити. Мишко навіть не був упевнений, чи він сам хоч трохи заздрить через це Ненарокові. Ухвалювати рішення, від яких залежить майбутнє всього екіпажу? Дякуємо, хай цією високою місією тішиться хтось інший...

Зараз усе було в нормі: клас у повному складі зібрався на містку, вчителі — також.

Ненарок перекинув екран Томасу, кивнув.

Цього разу Діш не гальмував, кивнув у відповідь і натиснув на іконку вводу.

— Михайле, підключися до обчислень, — кинув Ненарок. — Подивись, що пропонують Дорж із Франческою, скажи, чи витягнемо на одному двигуні...

Мишко пройшовся по даних, які вони надіслали, порівняв із прогнозами Франчески й Доржа — і підтвердив: можемо стрибати, похибку мінімалізовано.

— Краще, — додав, — не буде. Але ми знаємо, наскільки відхилилися, і у Вирії проблему залагодимо: підправимо траєкторію й вийдемо в потрібній точці.

— Команді увага, — спокійно сказав Ненарок. — Стрибаємо.

Мишко сотні разів читав про те, що відчуваєш, коли переходиш у Вирій. Бачив тридешки про часи війни з люстерниками та фантастичні фільми, де герої стрибали туди-сюди легко й невимушено, абсолютно буденно — наче літали на реактивних наплічниках чи навідувалися у віртуальний простір.

У творі кілька разів згадано Вирій.

Відшукай в інтернеті інформацію або пригадай її з вивчених на початку навчального року міфів.

Спробуй зіставити її з подіями, що відбуваються в повісті.

Та є речі, до яких, скільки не старайся, готовий не будеш.

...Мишко чув про те, що коли тобі загрожує загибель, усе життя наче пролітає перед очима. Він завжди сприймав це не буквально: ну пригадує людина якісь важливі миті, ну розмірковує над тим і сим. Хоча дивно: якщо ти за крок від загибелі, логічніше діяти, ніж витрачати час на ностальгійні спогади. От, наприклад, коли вони з хлопцями падали на шкільну оранжерею, нічогісінько він не встиг згадати.

А тут — наче прорвало. Тільки бачив він у цій синьо-фіолетовій безодні не те, що з ним відбувалося, а те, що відбудеться. Якісь окремі уривки, дивні шматки життя, якого не було і яке водночас належало саме йому, Мишкові Небораку.

Це тривало лише мить. Чи всього-на-всього вічність...

Точно Мишко знав лише одне: зрештою це скінчилося.

— Стрибок завершено. Вітаю команду з успішним переходом... — Ненарок затнувся, зрозумівши, що поквапився, і перш ніж хтось з учителів устиг його виправити, додав: — Але маємо ще визначити наші координати у Вирії, протестити всі системи корабля, упевнитися, чи добре почуваються пасажири.

— Пасажири почуваються прекрасно, — відгукнувся пан Оксеник. — Перший серйозний іспит ви склали. Молодці, вітаю! Перевіряйте стан корабля, розбирайтеся з координатами, корегуйте вектор руху — і маєте пів доби відпочинку. Потім займемося зоряницею та вирушатимемо прямим ходом на Марс...

Розділ шостий. ЖНИВА ТА ВРОЖАЙ

Де розумна людина ховає листок? Звісно, у лісі.

Отець Браун

...Вирій у цьому сенсі був тотожний звичайному космосу: не надто придатний для існування живих істот.

Згідно з іншими теоріями, під час стрибка кораблі долали щось на кшталт перетинки між нашим простором і Вирієм. Зоряниця ж була залишками тієї перетинки — шматтям, уривками. Як твердили прибічники цієї теорії, мембрана між світами (якщо вона справді існує) повинна хутко оновлюватися й заростати. А зоряниці саме так і поводилися: росли із шаленою швидкістю...

Мишко очікував, що зоряниці матимуть поважніший вигляд, іншопланетний. А в реальності вони виявилися чимось на кшталт кукурудзи чи соняшників, тільки на довгому й міцному стеблі в них росли такі собі безбарвні напівпрозорі штукенції. Не було й двох однакових зоряниць. В одної відросток мав форму людського тіла, у другої — величезної сокири, відросток третьої нагадував модель атома, четвертої — перевернутого догори лапами пінгвіна...

Що можуть символізувати зоряниці? Поясни свою думку.

Намалюй зоряниць. Чи можна вважати ці образи фантастичними? Чому ти так уважаєш?

Зрубувати зоряниці треба було обережно, під корінь. Бо їхні уламки починали кружляти навколо тебе, лізти під ноги, стукати в скло скафандра.

Власне, це було найскладнішою частиною роботи: втримати рівновагу, не розгубитися і не загубитися посеред нескінченного поля стеблин.

— Алісо? Прийом?

— Невже це сам Неборак? Згадав про старих друзів, знайшов-таки час?

Він аж розгубився:

— Шелдон, ти образилася?

— Та ні, щиро дивуюсь: ти ж зазвичай такий заклопотаний. І якщо маєш теми для обговорення, то переважно для розмов із нашим капітаном Ненароком. Аж тут раптом звернувся, ще й у таку відповідальну мить. Капітан надто зайнятий, не може тебе вислухати?

— Не знаю, він мовчить, — ляпнув Мишко — й одразу збагнув, що варто було промовчати.

— То ти просто хотів поцікавитися, чи з ним усе в порядку? На той випадок, якщо карта у твоєму фродику не працює, доповідаю: бачу Ненарока біля сектору JLB-86, між котигорошковою вежею та куполом анабіозника. Капітан доблесно б’ється із зоряницею — і звісно ж, перемагає, як це і личить капітанові. Переказати йому від тебе привіт?

— Алісо, будь ласка, припини. Мені справді потрібна твоя порада.

— Та без проблем. Якщо більше звернутися нема до кого, кажи, вислухаю.

— У тебе шерлоківська пам’ять, і ти працювала з моделлю «Горобця», з усіма його відсіками. Можеш сказати, скільки їх повинно бути? І чи...

— Небораче? — пролунало раптом у нього з іншого динаміка. Це Ненарок вийшов на зв’язок — так само на приватному каналі. — Ти тут?

— Небораче? — луною відгукнулася Аліса. — Ти тут? І що в тебе за дивні запитання?

Тепер Мишкові доводилося водночас перемикати канали зв’язку й боротися з черговою зоряницею. Ця мала вигляд величезної порції солодкої вати, липла до рук і під лезом мачете горіла яскраво-рожевим полум’ям.

— Сашко? Не можу пригадати, ти радив якусь книжку про змій... не підкажеш, як вона назива...

— Забудь про книжки, — відрубав Ненарок, ігноруючи секретну фразу і нехтуючи всіма заходами секретності. — Ти мені терміново потрібний у секторі JLB-86.

— Небораче, ти там заснув? Чи вирішив мене подратувати? Дешевий трюк із твого боку. Знай, я не піддамся.

— Сашко, зачекай хвилинку. Я...

Ненарок чекати явно не збирався:

— Якщо боїшся, що нас прослуховують учителі, — даремно. По-перше, вони для цього надто чемні. По-друге, я ізолював наш канал.

— Та в мене тут Шелдон на лінії. Зажди, я переговорю з нею й повернуся. — Мишко перемкнув канали. — Алісо? Вибач, передавач глючить. То про відсіки... Ти пам’ятаєш, скільки їх було?

— Скільки й лишилося: двісті вісім. Навіщо питати в мене? Тебе знову відрубили від Грибниці? А якщо шукаєш привід поговорити і, наприклад, вибачитися, скажи вже напряму.

— Ти впевнена? Тобто — про двісті вісім.

— Так, Небораче, вона впевнена, — втрутився раптом Сашко. — Шелдон, вибач, він мені терміново потрібний. Договорите потім, гаразд?

— Ненароче?! Що ти тут робиш, це, взагалі-το, приватний канал!

— А ми, якщо ти забула, на завданні — і я поки що виконую обов’язки капітана. Хоча, звісно, ти можеш поскаржитися панові Воллгейму чи самому адміралові.

Це був заборонений прийом. Звісно, Аліса нікому не скаржилася б. Вона сухо побажала, щоб їх обох засмоктали марсіянські п’явки, — і вимкнулася.

Усі подальші спроби з’єднатися з нею вона повністю ігнорувала. Якби Мишко не бачив на карті її фігурку — як вона рухається, планомірно зрізаючи стебло за стеблом, — він би почав за неї хвилюватися.

Хоча він і так переживав: по-перше, згорав від сорому, що останніми днями майже з нею не спілкувався, по-друге, уявляв, як образило її втручання Ненарока.

— Не знаю, навіщо я тобі так терміново знадобився, але мушу сказати: це було підло з твого боку, — заявив Мишко, підходячи до сектору JLB-86.

Ненарок незворушно поглянув на Мишка і, здається, знизав плечима в скафандрі.

— Коли все скінчиться, стану перед нею на коліна й перепрошу за свою нечемність. А тепер, якщо ми закрили це питання, чи не будеш ласкавий звернути увагу на те, задля чого я тебе покликав?

— Принаймні не для того, щоб зрізати зоряницю, — буркнув Мишко...

— Я — на відміну від тебе — вирішив не втягувати в цю історію інших. Почав переглядати відсік за відсіком, намагався збагнути, яких раніше не було...

— Отже, у нас лишається один — найочевидніший вихід, — підсумував Ненарок.

Він помовчав, уважно дивлячись на Мишка.

— Гадаєш, варто лізти туди самим? — спитав той. — Не попередивши адмірала чи пана Воллгейма?

— Гадаєш, вони не стежать за всіма системами корабля? Не перевіряли всю інфу після стрибка? Подумай: вони так само не помітили, що відсіків стало більше! А ще, — додав Ненарок, стишивши голос, — подумай от про що: усе це надто схоже на історію, яку розповів нам адмірал. Руїни на Марсі, яких не було — і які несподівано з’явилися.

— І в яких щез твій батько.

— Якщо саме щез, — сказав Ненарок. Він відмахнувся рукою від зрізаного стебла зоряниці, що літала над його головою, і спитав: — То як, допоможеш мені відкрити цей «неіснуючий» люк?

...Звісно, саме цієї миті про них згадали.

— Капітане, прийом! Як успіхи в команди?

Вони перезирнулися. Мишко підняв брову, мовляв, казатимемо правду?

Ненарок похитав головою й відповів:

— Працюємо, пане Воллгейме! Дещо затрималися, бо на цій ділянці густо вродило. ...

Вони помовчали кілька секунд, дивлячись на чорну щілину входу...

Розділ восьмий. ПОПЕЛЮШКИ І ТОРГИ

Що знають двоє, знає і свиня.

Німецьке прислів’я

— Це серйозна справа, — заявила Шелдон. — А ви до неї ставитеся, як до забавки. По-перше, треба розробити систему потаємних знаків. І ще назву. Щось скромне, але вагоме. «Союз трьох інтелектів». «Таємне товариство зоряних джур». Чи ні, «Лицарі космічних трас». І ще план дій! Нам неодмінно потрібен чіткий і продуманий план дій.

— І він у нас є, — сказав Ненарок. — Полагодити ще трьох попелюшок, відзвітувати Молодшому й нарешті перегорнути цю ганебну сторінку в нашій біографії.

Вони сиділи в ремонтному відсіку й виконували завдання, яке їм доручив імп-майстер, пан Мацей Паровський, — украй прискіпливий, але добрий і шалено ерудований учитель.

Їхнє пізнє повернення не лишилося поза увагою: пан Воллгейм повідомив, що невчасно прибрана зоряниця погано вплинула на швидкість і маневреність «Стріляного горобця», тож позірний ворог (той самий, що вивів з ладу лівий двигун) наздогнав їх і завдав наступного удару. Внаслідок потужного пострілу було пошкоджено не тільки кухонний мультикомбайн, а й усю армію попелюшок.

Така підступна вибірковість ворога позбавляла школярів (себто чинну команду «Горобця») жодних надій на печену картоплю, рис, рибні котлетки та десерт із розморожених лісових ягід. Точніше — надія лишалася, але для цього комусь треба було взяти на себе роль кухарів.

А комусь — подбати про клятих попелюшок.

— «Перегорнути ганебну сторінку»?! Ви не розумієте? У нас на борту незареєстровані відсіки! Як можна бути такими... безвідповідальними! Байдужими! Байдикуватими!

З усього класу пан Воллгейм відзначив тільки Шелдон. Вона, мовляв, повелася розумно, не покинула колег, а отже, дбала не лише про себе, але й про всю команду.

Тож виявилося, що влучний удар позірного ворога на додачу до інших катастрофічних наслідків ще й тимчасово позбавив працездатності капітана. Віднині й на невизначений термін Шелдон мала виконувати його обов’язки...

— У нас, — сказав Ненарок, — немає плану. Але є версія. Ми вважаємо, що всі ці відсіки — частина іспитів. Перевірка.

Аліса хотіла була заперечити, але тільки спохмурніла й цілих дві хвилини зосереджено перепрограмовувала попелюшку.

Ненарок, здається, навіть повірив, що проблему розв’язано, і розслабився. Та Мишко знав: так не буває.

І дійсно:

— Гаразд! — сказала Шелдон. — Але якщо це перевірка — що ми повинні робити? Чого вони від нас чекають? Якщо помилимося...

— Ми не помилимося, бо не поспішатимемо, — заявив Ненарок. — Почнемо з пошуку решти відсіків, перевіримо кожен із них — якщо зможемо туди потрапити. Це по-перше. По-друге, уважно переглянемо те, що ми принесли із собою... Ні, Алісо, вибач, але цим завданням ми тебе не завантажуватимемо. Ти тепер капітан — і маєш поводитися бездоганно. А ми вже в разі чого подбаємо, щоб ти лишилася поза всякими підозрами.

— Як благородно з твого боку!

— Та ні, просто нам не завадить мати когось, кому довірятимуть і на кого ми зможемо розраховувати.

Чи погоджуєшся ти із цією думкою? Свою відповідь аргументуй.

...Мишко хотів зауважити, що легко казати, але саме в цей момент динаміки в коридорі трохи переляканим голосом Верджила Фінлея прогули:

— Наказую всьому екіпажу «Стріляного горобця» негайно зібратися на капітанському містку. Повторюю: весь екіпаж повинен якнайшвидше прийти на капітанський місток. Готуємося до маневру. До нас наближається космічний корабель класу «колібрі».

Розділ дев’ятий. НАДСЕКРЕТНА ІНФОРМАЦІЯ

Жодні спогади — і ці в тому числі — не здатні розповісти всю правду про минулу війну. І це добре.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

— Не знаю, — повільно сказав Мишко, — чому робота моїх батьків аж такий секрет. Звісно, я уявляю, над чим вони працюють. Це побутовий телепортер, який переправлятиме обсяг вдвічі більший, ніж звичайний. Тато якраз допрацьовує в лабораторії експериментальну модель, а мама на Марсі налаштовує параметри для перших позаземних стрибків.

Адмірал кивнув, наче Мишко щойно склав іспит або й два.

— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш про це, коли побачиш її. І не говоритимеш те, що іншим знати не треба.

— Та звісно! Але до Марса нам ще летіти й летіти...

Сергій Семенович підвівся й змахнув останній монітор.

— До Марса — так. Але твою маму ми побачимо за добу, а почуємо хвилин за п’ятдесят, на капітанському містку.

Він помітив подив Мишка й додав:

— Ти ж не думав, що ми зустріли корабель іншопланетян? Вони давно залишили межі Сонячної системи й можуть з’явитися тут, лише отримавши Сонячну візу. А це повертається «Зухвалий колібрі» з твоєю мамою на борту.

— Значить, татові досліди вдалися?! Вони створили діючу модель!..

Сергій Семенович подивився на нього з докором, і Мишко затнувся.

— Ох, перепрошую! Так. Звісно. Жодних коментарів. Дозволите йти, пане адмірале?

— Ідіть, джуро Неборак, — усміхнувся адмірал. — О п’ятій двадцять сім чекатиму вас на містку.

Мишко вискочив з кабінету, відчуваючи, як палають щоки.

Він зв’язався з Ненароком:

— Ти з усіма? Можеш якось вшитися звідти і...

— Я в Колодязі Спогадів, — Ненарок, як завжди, не витрачав час на зайві реверанси. — Давай сюди, чекаю.

Невагомість тут була, звісно ж, штучною...

— Ненароче?

Друг висів десь унизу, по-йогівськи схрестивши ноги і тримаючи перед собою якийсь невеличкий предмет. Почувши голос Мишка, він задер голову — і стало видно, наскільки біле, наче неживе в нього обличчя.

— Небораче, що ти знаєш про «Стріляного горобця»?

— Тобто? Міжпланетний корабель класу «розвідник», модель «стрибунець». Перебудований під першу Школу зореплавства згідно із законом, ухваленим...

— Не треба, — тихо сказав Ненарок. — І про швидкість і вантажність також. Нагадай мені краще його історію.

— Брав участь у Великій сонячній війні з люстерниками. Був виведений з ладу, потім відремонтований, але на ту мить війна закінчилася, тож використовувався в мирних цілях.

— Звучить недолуго, тобі не здається? — Ненарок змахнув руками, розвертаючись так, щоб бачити Мишка й не задирати голову. Той повільно поплив до нього, не розуміючи, про що йдеться.

— «Перебудований», «був виведений», «відремонтований», «використовувався». Мертві слова, порожні. Хто його перебудовував? Хто ремонтував? Хто використовував? І хто власне побудував?

— Та звісно ж...

І тут Мишко закляк. Він згадав, як іще вчора адмірал казав їм отут, у Колодязі: «...коли ми самі спромоглися об’єднатися, коли довели, що гідні цієї підтримки та розуміння, особливо коли до наших рук потрапили перші кораблі з телепортаційними двигунами!..»

Простеж за логікою думок Ненарока.

Про що це може свідчити?

— Звісно ж, — відгукнувся Ненарок. Він ворухнув пальцями, і чорні стіни навколо них ожили. З віртуального космосу вистрибнули перші кораблі люстерників, вибухнули перші постріли, спалахнули й посипалися з неба супутники, запалали міста... — У Великій сонячній війні земляни воювали лише чужими кораблями, — сказав він Мишкові. — Захопленими чи тими, які нам позичили інші розумні види, коли вирішили, що ми маємо право жити. Я не знайшов у хроніках точного підтвердження, але за всіма ознаками виходить, що «Стріляний горобець» належав люстерникам. І та абетка, якою підписані контейнери, — це секретний алфавіт люстерників.

Він показав Мишкові деякі із записів, які відзняв у JLB-86. Потім знову махнув рукою — і весь космос із кораблями та планетами зіслизнув зі стін Колодязя, наче стара дірява завіса.

Ненарок підплив до Мишка. Показав йому на люк — вхід до шлюзу. На екранчик із написом: «УВАГА! Вихід у простір із гравітацією. Підлога тут» — і відповідною стрілочкою.

Сашко підніс до екранчика свою персоналку, натиснув на щось. Літери на екранчику заблимали.

А потім змінилися знайомими Мишкові кутастими значками.

— Круто, — сказав він. — Це попередня програмна прошивка? Я й не знав! Треба буде розповісти Алісі, це пояснює багато речей...

— Ти не розумієш, — хитнув головою Ненарок.

— А що тут розуміти? Ми на колишньому кораблі люстерників...

— Та ну, — сказав, — це вже просто параноя. Кого ти підозрюєш? Нашого міністра освіти? Пана Воллгейма і пані Мерріл? А, чекай, звісно ж, адмірала, як я не здогадався!

— Усіх, — незворушно промовив Ненарок. І уточнив: — Усіх дорослих, хоча декого з класу теж поки не виключаю.

— Люстерників давно перемогли! їх вигнали за межі Сонячної системи! І те, що вони могли перетворюватися на людей, нічого не доводить!

— Крім того, що будь-хто на кораблі може виявитися люстерником...— звідкись у Вирії взявся ще один корабель, який прямує саме до нас! Тобі справді це не видається підозрілим?

— Ні, бо на цьому кораблі летить моя мама!

Ненарок сполотнів ще більше, хоча здавалося — куди вже далі...

— Два кораблі замість одного, — тихо прошепотів Ненарок, наче радився сам із собою. — Або й захоплення в заручники рідних людей науковця, який от-от винайде новий спосіб телепортації. Тепер ти розумієш?!

— Па-ра-но-я! Тобі треба на обстеження до пана Кемпбелла, терміново.

— А якщо ні? Просто на мить припусти, що я маю рацію.

— Тоді, — повільно промовив Мишко, — ми повинні їх зупинити.

— А ще ми повинні знайти і викрити справжнього люстерника... .

8. Проаналізуй систему навчання в Школі зореплавства. Визнач «плюси» й «мінуси». Поясни свою позицію щодо навчання в ній.

9. Поміркуй, що б ти хотів / хотіла змінити в закладі освіти, у якому навчаєшся?

10. Схарактеризуй взаємини між рідними Ненарока.

11. Напиши порівняльну характеристику Неборака й Ненарока. Оформ її, наприклад, у вигляді кіл Вена.

12. Хто така Аліса? Яке ставлення Ненарока до неї? Підтвердь цитатами з твору.

13. Проаналізуй розділ «Стрибок без двигуна». Який іспит вдалося скласти учням Школи зореплавства? Які риси вдачі їм у цьому допомогли?

14. Доведи словами з тексту, що всі свої дії щодо пошуків батька і розкриття таємниці Ненарок логічно продумує.

15. Напиши власне висловлення на тему «Людяність — це важливо!» Скористайся Додатком, що на форзаці, і висловами героїв твору.

Частина третя. ВИДОВЕ РІЗНОМАНІТТЯ

Розділ перший. КРОКОДИЛ У БІБЛІОТЕЦІ

Нападаючи, крокодил здатен вдаватися до нечуваних хитрощів і підступу.

Альфред Брем. Життя тварин

Першого крокодила Мишко побачив, щойно увійшов до бібліотеки... Помітивши Мишка, він стрімко підхопився на ноги й посунув до нього.

Хоча все це відбувалося у віртуальному просторі, Мишко вирішив, що не готовий аж так близько знайомитися з рептилією. Та й узагалі він мав поспішати: лишалося години півтори до того часу, поки «Зухвалий колібрі» вийде на зв’язок, і треба буде поговорити з мамою.

Мишко у бібліотеці. Худ. Ліна Квітка

— Цікаво. Ніколи не бачив, щоб крокодилів робили бібліотечними пошуковиками, — зауважив Ненарок...

Героям вдалося втекти від рептилії.

— «Великі філософи», — прочитав Мишко напис на найближчій шафі. — О, а там — «Велетні». Значить, якщо вони стоять у алфавітному порядку, нам у протилежний бік?

— Розділимося. Шукай «іншопланетян», «новітню історію» або, в ідеалі, «люстерників». Таймер у колисці налаштував?

Мишко кивнув.

Шафи з книжками почали падати —

за Мишком гнався крокодил.

Звісно, він знову втік від хижака, але тепер остаточно заблукав...

На верхній полиці, просто під квіткою тьмяно виблискувала затягнута мохом табличка. З-під моху визирали окремі літери: «Іншо...ане...ни».

Він поглянув на книжки: «Перші зоряні війни», «День триффідів», «Гра Ендера», «Війна світів», «Лялькарі». Висмикнув першу-ліпшу, відкрив... І зітхнув з полегшенням, бо нарешті знайшов те, що шукав.

Коли вони пів години тому обговорювали з Ненароком план дій, одразу стало ясно: у них проблемка, і чимала. Вони знали, що люстерники отримали свою назву, бо здатні перетворюватися на будь-кого, хто був плюс-мінус їхнього розміру. Звісно, не йшлося про чарівне перетворення, радше про метаморфозу: люстерники перебудовували свої тіло та свідомість залежно від зовнішніх обставин. Саме завдяки цій властивості їм вдалося в сто чотирнадцятому прикинутися своїми — і виграти час.

Метаморфоза — перетворення.

Які перетворення тобі відомі? У яких творах ти читав / читала про метаморфози?

З ким із сучасного світу за такими ознаками асоціюються люстерники? Чому?

І от перед Мишком і Сашком постало питання — просте й страшне: коли ти не знаєш, хто саме перед тобою зараз, людина чи люстерник, — за якими критеріями визначатимешся?

Вони наразі не знали жодного.

...Може, люстерники не вміють вимовляти слово «паляниця»? Не розрізняють кольорів? Бояться картинок із котиками? Не здатні почути жодну із щедрівкових мелодій?

Вони не знали. А коли почали з’ясовувати, що ж усе-таки знають, виявилося, що напрочуд мало. Люстерники, звісно ж, були героями численних коміксів, фільмів, пісень, анекдотів — от тільки це анітрохи не допомагало, швидше збивало з толку... Отже, якщо хочеш викрити справжнього люстерника, мусиш шукати достовірну інформацію.

Чим далі він вчитувався, тим сильніше підозрював якусь лажу. Якщо вірити цій «Війні світів», Землю намагалися захопити задовго до люстерників. Та ще й не будь-хто — марсіяни! Марсіяни!

У це Мишко просто не міг повірити! Хай би там як майстерно не переписували підручники — хто здатен приховати правду про вторгнення прибульців у Британію кінця дев’ятнадцятого століття?! Зробити вигляд, що їх там не було, всерйоз казати, що досі не знайшли жодних згадок навіть про те, який вигляд мали марсіяни...

Та вони ж загинули тисячоліття тому, лишили по собі тільки руїни й дивні артефакти!

Мишко взявся за іншу книжку, потім зняв з полиці ще одну. З кожною новою він губився дедалі більше...

Тоді він роззирнувся. Помітив пересувну драбинку, підтягнув її до найближчої шафи й почав підніматися нагору.

Шафи тут здіймалися вгору метри на три-чотири, але Мишко швидко видерся на самісіньку верхівку драбини і, міцно тримаючись, узявся розчищати від моху табличку.

Він устиг побачити повне «Іншопланетяни», коли почув розпачливі крики вже обох горобців...

Мишко поглянув на реальнізатор. Лягаючи в капсулу, він поставив таймер, і тепер до вивіртнення лишалося тридцять дев’ять хвилин.

А він досі не знайшов нічого, крім дивних історій.

Табличку можна було не чистити до кінця, але Мишко все-таки дочистив — і побачив те, про що вже здогадався.

Над «Іншопланетянами» було два рядки: «Відділ художньої літератури. Секція фантастики».

Він навіть не встиг засмутитися, коли побачив удалині, між шаф рух. Тінь, що прослизнула, наче кулька ртуті, — хижа й непримітна.

Добре її роздивитися здалося Мишкові зараз найважливішим у житті.

Воно вийшло на мить у просвіт між шафами, і Мишко побачив справжнісінького бегемота. Чорний і лискучий, той стояв, роззявивши пащеку й стріпуючи вушками.

А за мить просто до цієї пащеки застрибнув мангуст — причому відтоді, як поласував горобцями, він ще трохи виріс.

Праворуч тим часом загуркотіло — це впала одна з шаф. Під нею, розкидаючи книжки, пропхався чималий кабан. Став, роззирнувся, надкусив найближчий фоліант і почав зосереджено жувати...

Мишко перевів погляд на бібліотеку в себе під ногами й побачив, що тварини були всюди.

Мишко ще раз поглянув на напис у себе над головою. Багряне листя закликало: «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене».

— Це якесь божевілля, — сказав сам собі Мишко. — І я останній бовдур, якщо досі тут сиджу. Ненарок уже напевно вивіртнувся.

Він натиснув на єдину кнопку реальнізатора, що носив на лівому зап’ястку, — і вивіртнувся теж.

У колисці пахло, як завжди, гумою та штучним освіжувачем повітря.

Мишко відкинув кришку, потер зап’ясток (на якому тепер, звісно ж, нічого не було). І почув, як голос адмірала промовляє в динаміках внутрішнього зв’язку:

— ...містку. Повторюю: джуро Михайле Неборак, негайно підніміться на капітанський місток. «Зухвалий колібрі» от-от вийде в ефір!

Розділ третій. НЕНАРОКОВА КОЛИСКА

Коли ви відкинете неможливе, те, що залишиться, — хай навіть і неймовірне — буде правдою.

Шерлок Голмс

— Ти знав? — спитала Аліса. — Чи просто здогадувався?

Їх було четверо: Шелдон, Фінлей, Батлер і Росоховатський.

Стояли вони біля колиски, крізь віконце якої було видно обличчя Ненарока. Ненарока, досі під’єднаного до локальної Грибниці.

— Ти про що? — обережно уточнив Мишко. — І, до речі, що ви робите в каюті Ненарока?

Шелдон тільки відмахнулася:

— Облиш. Я їм усе розповіла, ти ж сам бачиш, ситуація надзвичайна. Я не певна, що ми втрьох з усім впоралися б... — Вона поглянула на колиску й уточнила: — Себто вже удвох.

— Між іншим, — додав Фінлей, — могли й раніше розказати. Чи я колись давав привід сумніватись, що вмію тримати язика за зубами.

Батлер кивнула:

— Зрештою, це безвідповідально! Якщо ті ваші приховані відсіки містять у собі щось небезпечне...

— А вони містять, — перебив її Росоховатський. — Інакше звідки взялася б епідемія.

— Чудово! — сказав Мишко. — Усі начиталися улюблених книжок адмірала і тепер мріють пограти в Шерлока, так? Ну то ввімкніть уже мізки, сапієнси! Октавіє, ти ж сама казала: це все підозріло! Якщо епідемія, навіщо стикуватися із «Зухвалим колібрі»? Навіщо забороняти вихід у Грибницю?

— Бо хвороба передається через неї, — знизав плечима Росоховатський. — Хіба не очевидно?

— А при чому тоді секретні відсіки? Де логіка?

Вони нарешті розгубилися й замовкли.

Усі, крім Аліси.

— Логіка проста, — сказала вона. — Ви двоє були в одному з них. Потім Ненарок вирішив навідатися в бібліотеку, і одразу ж після цього адмірал повідомив про епідемію. Причому зауваж: вважає за потрібне від’єднати колиски від локальної Грибниці. Як на мене, відповідь очевидна: Ненарок підхопив там щось, воно підсіло в його фродик, а потім перескочило в Грибницю. І це щось встигло заразити принаймні пана Воллгейма. Зауваж: адмірал сказав, що він ізольований і перебуває під постійним наглядом. За правилами, Воллгейма мали перевести до медблоку, так?

Мишко кивнув.

— То уяви: його там немає!

— Впевнена?

Безглузде запитання. Знаючи хоч трохи Алісу, можна було закладатися чим завгодно, що вона двічі все перевірила.

— Добре, добре... Хай так. Але щось тут не стикується... Ненарок не знімав скаф: як би він це зробив у Вирії? Шлюзу при вході у відсік не було, ти сама маєш пам’ятати...

— Ви, — втрутився Верджил, — весь час були з Ненароком разом? Ти бачив, що саме він робив?

Вони все зрозуміли без відповіді — з виразу на Мишковому обличчі.

— Ми повинні повідомити про це адміралу, — рішуче сказала Октавія. — Інакше вони вимкнуть струм у Ненароковій колисці і він не зможе вивіртнутися. Годі вже грати в усі ці змови, влаштували тут дитячий садок.

— Чекай, то і про секретні відсіки розповімо? — уточнив Верджил. — Чи, може, спробуємо все-таки розібратися самотужки?

— Дехто вже намагався розібратися самотужки, — Росоховатський присів біля колиски, постукав по склу. — Тепер он не може прокинутись.

— А ще, — спокійно продовжувала Октавія, — мені не подобається, що адмірал хоче зістикуватися з «Колібрі». Якщо є загроза епідемії, навіщо наражати на неї ще один екіпаж.

— Він, напевно, знає, що робить, — відгукнувся Росоховатський. — Якщо ми цього не розуміємо, значить, у нас просто недостатньо інформації.

І тут Мишко зрозумів. Відповідь лежала на поверхні — і була настільки неймовірною, а водночас і очевидною, що йому аж стало моторошно.

— Напевно, знає. І я, здається, знаю теж. — Він повернувся до Аліси: — Вибач, що перепитую, але звідки в тебе інфа, що пана Воллгейма немає в медблоці?

...Лише Аліса виявилася достатньо терплячою, щоб пояснити:

— Камери стеження, Небораче. Під’єднуєшся — дивишся — бачиш порожнє приміщення. Елементарно.

— Отже, вони залишили його в колисці, — кивнув сам собі Мишко. — Це звужує коло підозрюваних. Ще питання... останнє — і я все поясню... Скажіть, що ви знаєте про люстерників?

— Ти певен, що зараз саме час і місце?.. Ох, гаразд, гаразд! Вони прилетіли наче з миром, але потім...

— Не про те, як вони поводилися, Алісо. Про них самих.

— Вони, — сказав Верджил, — належать до мімікроїдів... власне, були та лишаються єдиним представником цього типу істот. Себто — можуть змінювати зовнішність, віддзеркалювати форму будь-якого створіння, яке побачили. Ну, ясно, що розмір і вага оригіналу й копії мають збігатися.

— Іще! — вимагав Мишко.

— Кажуть, вони швидко засвоювали мови.

— І кажуть, уміли виживати у відкритому Вирії, але я завжди думала, що це казочки.

— Вони вміли стрибати між Вирієм і космосом... тобто їхні космічні кораблі...

— Та, власне, і все, — повільно вимовила Октавія. — Не так багато, це правда. Але...

Згадайте, чому люстерник такий небезпечний. Якими здібностями він володіє?

Чи можна події цього розділу вважати кульмінаційними? Чому?

— А тепер слухайте. «Стріляний горобець» колись належав люстерникам. Наші захопили його, переробили під свої потреби, але чомусь залишили ті три кляті відсіки. Ми з Ненароком підозрюємо, що причина проста: на кораблі досі переховується люстерник. Точніше, не так: він давно видає себе за людину, якось спромігся приховати наявність зайвих відсіків і вичікував чогось. А тепер збирається діяти: хоче захопити нас усіх у заручники — а може, й заволодіти «Колібрі».

Тут Мишко затнувся: розповідати про телик він просто не мав права.

— Словом, хтось тут, на кораблі, прикидається людиною, і ми не знаємо, як відрізнити люстерника від справжнього мого сапієнса. Саме тому ми з Ненароком і під’єдналися до Грибниці: треба було знайти хоч якусь додаткову інформацію. А тепер найцікавіше: я потрапив туди перший, ще до нього, — і бібліотека вже була інфікована! — Він коротко розповів їм про тварин і підсумував: — Я встиг вчасно вивіртнутися, він — ні. Підозрюю, йому просто не дозволили піти, бо Ненарок знайшов те, що шукав. Якусь ключову інфу про люстерників, розумієте? І Воллгейм «захворів» через те ж: під’єднався до Грибниці, і його не випустили. Хоча, — додав Мишко, — я спершу вирішив, що це він чужинець...

Октавія похитала головою:

— Вибач, але не сходиться. Припустимо, той самий люстерник, який буцімто є на кораблі, запустив у нашу Грибницю вірус. І вірус цей спрацьовує, коли хтось намагається отримати певну інфу про люстерників. Але чому наш люстерник просто не знищив її? Чому він узагалі так довго вичікував і лише тепер почав діяти? Що такого особливого в «Горобці»?! Чим цей політ відрізняється від усіх попередніх?

Вони перезирнулися. Питання були складні й поки не мали відповідей — усі, крім останнього.

— Цього разу, — тихо сказав Мишко, — тут є ми. Перша Школа зореплавства, організована адміралом Оксеником, героєм Великої сонячної війни.

Далі всі заговорили, перебиваючи один одного. ...

— Поміркуйте: якщо вони перетворюються тільки на істот відповідного розміру, ми для них замалі. А цей люстерник... він явно не підліток.

— Швидше старий — стільки років чекати...

Вони знову замовкли: саме адмірал був найстаршим з усього екіпажу.

Мишко відчув себе геть безпорадним. Ненарок би миттю все проаналізував, зробив чіткі висновки і знав, що робити далі. А вони вп’ятьох навіть не здатні вивіртнути його назад...

І тут Мишка осяяло:

— Пам’ятаєте, я казав про той дивний напис листям на стелі? «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене». А що, як це Ненарок так намагався нам щось переказати?

— Чекай, але який вихід він мав на увазі?

— Ха! — гукнула Аліса. — Власне вихід з бібліотеки!

Кілька останніх хвилин вона щось продивлялася на своєму фродику і тепер зробила схему доступною для всіх.

— Знайомтеся: це — UE-80, один із трьох таємничих відсіків. І в ньому — аж раптом! — розташована корабельна бібліотека.

— Тобто — апаратна кімната із «залізом», на якому зберігається вся інфа?

— А от і ні! Справжнісінька олдскульна, із шафами, світильниками, книжками. Навіть не питайте, хто і навіщо облаштував таку річ на «Горобці» й чому саме в прихованому відсіку.

— На пустопорожні запитання вже не лишається часу, — нагадала Октавія. — За п’ять хвилин адмірал чекає нас усіх на містку — і відключить від струму колиски. Що робитимемо?

Мишко зітхнув. Провів спітнілими долонями по штанях, кивнув Алісі.

— Кинь мені схему цього UE-80 на фродик. І спробуйте затримати адмірала. Розкажіть про Ненарока, але при всіх — і погляньте, як відреагують усі члени екіпажу. Хтось із них фальшивка, і це не обов’язково має бути Оксеник.

Чому всі підозри впали на Оксеника?

Верджил зухвало всміхнувся:

— Як собі хочете, а я — із Небораком. Утрьох ви чудово з усім впораєтеся... а якщо ні, від мене вам користі буде менше, ніж йому. Скажіть, що ми лишилися доглядати за колискою Ненарока. Тягніть час: скоро почнеться стиковка з «Колібрі», їм буде не до того. Ну, не стовбич, сапієнсе! Погнали!

— Навіть не дивись на мене, — відмахнулася Аліса, — він діло говорить. Удвох маєте більше шансів.

— Гаразд, — здався Мишко.

І вони з Верджилом погнали!

Розділ п’ятий. ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

На щастя, люстерники не могли морфувати в кого завгодно.

Вони були обмежені простим правилом: маса того, на кого вони перетворювалися, мусила бути такою ж, як маса їхньої справжньої іпостасі... Усі погоджуються з тим, що саме це нас урятувало.

Це — і, звісно ж, наші зорельоти.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Поки пробиралися крізь дедалі густіші хащі, їм ще двічі трапилися зв’язані та приспані тварини...

За розломом Верджил помітив двох трубкозубів. Вони лежали просто в проході, теж зв’язані, але не спали й дивилися на хлопців уважними, аж ніяк не тваринячими поглядами.

— Не бібліотека, а якийсь звіринець, — пробуркотів Мишко, коли вони змушені були повернутися, щоб обійти трубкозубів по сусідньому проходу.

— І все це було приховане тут роками! — сказав Верджил. — Тварини ці, струмки, ліани... І ніхто не звертав жодної уваги! Можеш собі уявити?! Якась маячня!..

Лежали мотузки біля самісіньких дверей — таких само довоєнних, як і на вході. Тільки тут на рівні очей у них було вирізьблено маску дивної чи то комахи, чи то слимака: фасеткові очі, щупальця, вусики, — словом, повний набір. У ротовому отворі цієї слимахи було віконечко зі звичайнісіньким цифровим замком: дев’ять опуклих кнопок різного кольору. Знизу ж чорніла щілина, у яку, певно, треба було вставляти власний ідентифікатор. Або руку — чи іншу кінцівку, — хтозна.

Детективи про Шерлока Холмса ти читатимеш згодом. А от фільми переглянути можеш будь-коли у вільний час.

Сетинг (англ. setting — обстановка) — сукупність різнопланових елементів, які однозначно ідентифікують світ, де відбуваються події певного художнього твору, відеогри або настільної рольової гри.

Чи не нагадує тобі цей та інші епізоди комп’ютерну гру? Чим це можна пояснити?

— І як це має працювати? — спитав Верджил, підходячи до дверей упритул. — Ми повинні знати код? Розгадати головоломку? Ненарок тобі з цього приводу точно додаткових вказівок не лишав? Бо взагалі-το саме час на невеличку підказку, як в історіях про Шерлока: стрілку, надряпану на підлозі, пляшку з нечитабельною запискою, тривимірку з мудрими порадами, але поганою трансляцією...

— А може, — промовив хриплий голос у них за спиною, — вам треба звернутися до бібліотекаря?

Вони обернулися. Між двома височезними книжковими шафами стояв типовий пошуковик із фентезійного сетінгу: мініатюрний сивобородий дідок із ціпком, у сірому балахоні, з накинутим на голову каптуром. Його добре і сповнене мудрості обличчя дивилося на хлопців приязно, з розумінням і співчуттям, навіть дивні хвилясті шрами на щоці й лобі не робили його огидним.

— Соковито, — сказав Верджил. — Трохи шаблонно, та чом би й ні. Гадаєш, Ненарок його мав на увазі? — І вже до пошуковика: — Нам би знайти свого друга. Невисокий такий, трохи чванькуватий. Прізвище — Ненарок. Не зустрічали раптом?

— Зустрічав, аякже, — кивнув пошуковик. Він хитро примружився, ступив на крок уперед — і його чобіт металево стукнув по підлозі підбором. — Ваш друг просив передати, щоб ви були дуже обережні. Тут на вас чатує чимало небезпек. Ви оминули більшість, але перед тим, як завершити свою місію... — Він затнувся, наче в програмі стався збій. Або наче прислухався до чогось, що хлопці поки що не чули. — Вихід, — сказав нарешті дідок. — Ви маєте знайти вихід звідси.

Хлопці перезирнулися.

— Та от же він, — сказав Верджил. — Просто в нас за спинами, хіба ні?

— Де саме? — Дідок зробив до них ще один крок, і Мишко відзначив для себе дивну річ: лише ліва нога стукала по підлозі, права рухалася майже нечутно. — Просто покажи мені, де він.

— А ви самі не бачите? — обережно уточнив Мишко, відступаючи назад і вбік.

Дідок безладно розвів руками.

— Очі вже не ті. Гублюся в цих коридорах, серед листя, гілок, диких звірів.

— Ну, ясно, — сказав Верджил. — Вшитий у програмну оболонку квест, простенький захист від ботів. Хоча це яким треба бути обмеженим алгоритмом, щоб переплутати людину із — я не знаю — кабаном чи лінивцем! Ідіть сюди, пане, зараз ми доведемо, що не боти. Вам, власне, що показувати: двері чи замок?..

Чи можна цей момент уважати кульмінаційним? Поясни чому.

Він рушив до дідка, Мишко не встиг і слова сказати.

Натомість з бокового проходу прогриміло:

— Стій, Фінлею! Ані руш!

Переступивши через напівзогнилий, вкритий мохом стовбур, до них вийшов адмірал Сергій Семенович Оксеник.

Він був одягнений у легкий скафандр, а в руках тримав нейропаралізатор. Мить — і у Верджила на лобі засвітилася яскрава червона цяточка. Мишко дивився й не вірив власним очам. Адмірал Оксеник — той самий, якого всі зоряні джури обожнювали, якому беззаперечно вірили, чиї фігурки збирали з дитинства, щоденниками якого зачитувалися, — цілився з нейропаралізатора у Верджила Фінлея, свого учня.

Якщо, звісно, це був справді Оксеник, а не іншопланетний мімікроїд, що набрав його подобизни.

— Тікай! — гукнув Мишко, але запізно.

Тим часом дідок-пошуковик підскочив до Верджила й прикрив його своїм тілом. А потім ухопив за руку й розвернув так, щоб Фінлей стояв між ним і адміралом.

— Цього разу, — сказав дідок тим-таки миролюбним і врівноваженим голосом мудреця, — не вийде! Кидай зброю, люстернику.

— Це тобі не допоможе, — тихо відповів адмірал. — Ліпше відпусти його. Я не дозволю скористатися хлопцем, щойно спробуєш — стрілятиму.

А коли старий нічого не відповів, адмірал додав дивне:

— Сам знаєш: тебе надто мало, щоб опиратися.

— Гей, то ви не бот! — оговтався Верджил. — Мишко, він справжня людина. Щоправда, хватка в нього залізна.

— Тільки імітація людини, — уточнив адмірал. — Поміркуйте самі: хіба справжня людина прожила б кілька десятків років тут, у прихованій бібліотеці?

Старий закивав так, наче чекав цього багато, багато років.

— Ти й сподівався, що я не проживу. Гадав, що без ноги, позбавлений усіх зв’язків із зовнішнім світом, я сконаю на раз-два. Але самотність дарує терпіння, а біль і час — гартують. І я певен, що ці хлопці хай не розумом, але серцем відчують, хто з нас бреше, а хто говорить правду.

Він відкинув плащ — і Мишко побачив, що в старого замість лівої ноги дерев’яна милиця, підкована знизу якимось темним металом.

— Як бачиш, ногу я замінив. І звідси рано чи пізно виберуся, попри всі твої підступи.

На мить — одну-єдину, коротку, немов кліпання ока — Мишкові здалося, що обличчя адмірала змінилося. Вилиці наче загострилися, ніс трохи сплюснувся, а шкіра на вухах вкрилася дрібною напівпрозорою лускою.

Тривало це лише уламок секунди, а потім минулося. Часом у напівтемряві зір яких тільки фокусів не витворяє, подумав собі Мишко.

— Маєш рацію, — сказав адмірал. — Розум у них обох достатньо гострий, щоб відрізнити правду від брехні. І всі твої хитрощі ні до чого: час спливає, а ти надто дрібний і безсилий, щоб вибратися звідси самотужки. Хоча визнаю: сховатися в одному з відсіків Шредінґера — це було сміливо.

Фінлей здивовано озирнувся на старого, потім глянув на адмірала.

— Чекайте, ви серйозно? Це ж байка часів Великої сонячної: хтось винайшов спосіб створювати замкнений простір, який неможливо було зафіксувати жодним із приладів. Але потім багато разів доводили: вони не існують, це суперечило б законам фізики.

— Це мене і збило з пантелику, — кивнув адмірал. — Я тільки нещодавно зрозумів, у чому справа. Адже ти маєш рацію, Фінлею: відсік Шредінґера не може існувати в нашому просторі. І не існує. Коли ми переходимо у Вирій, він тут оприявнюється, а коли стрибаємо назад, знову щезає.

— Говориш так, наче не ти мене в ньому ув’язнив, — старий і далі промовляв неголосно, м’яко. З гірким здивуванням, без злості. — Та ж цей відсік — ваш, люстерників, винахід. І корабель так само ваш. Ти зневолив мене, понівечив моє обличчя, позбавив мене самого себе — і став новим Оксеником, героєм Першої сонячної. А коли про це дізнався твій підлеглий, ти ув’язнив його свідомість у Грибниці. Потім те саме сталося із хлопцем... як його звуть, Олександр? Не знаю, навіщо ти тягнеш час... хоча ні, здається, знаю. Тебе викрили, цього вже не зупинити, і єдиний твій шанс утекти звідси — ці-от два хлопці. Сподіваєшся задурити їм голови і скористатися їхньою подобою так само, як колись скористався моєю? Але я тобі не дозволю. Не дозволю, щоб іще хтось постраждав.

— Звучить логічно, — зауважив Фінлей. — Ні, правда, пане адмірале: усе чітко, з аргументами.

Вони кілька секунд мірялися поглядами — Фінлей і Оксеник, а Мишко лихоманково думав: як же бути? Він уже здогадався, хто саме бреше... Але як переконатися напевне?

А як гадаєш ти? Хто має рацію? Кому б ти повірив / повірила?

— Гадаю, було так: після стрибка у Вирій, коли цей відсік оприявнився, бібліотечна колиска автоматично під’єдналася до корабельної Грибниці. А наш стражденний в’язень про це дізнався і вирішив скористатися нею — єдиним на той момент доступним для нього виходом. За допомогою колиски він інфікував Грибницю, а потім почав захоплювати бранців: Ненарока, затим пана Воллгейма. Це те, про що мало хто знає: люстерники здатні розпорошувати свою свідомість. І саме тому він, Фінлею, тримає тебе в заручниках... хоча ні, насправді в нашого пана люстерника не одна, а дві проблеми, чи не так?

— Красиво граєш, люстернику. Але все це звучало б переконливіше, якби ти зараз не цілився в хлопця. Звісно, ти і це зможеш пояснити: мімікроїди, мовляв, не здатні засвоювати новий матеріал, якщо взяли його в непритомної істоти. І ти буцімто таким чином тримаєш мене на короткому повідку. А я скажу тобі: гаразд, стріляй. Це тільки нейропаралізатор, чи не так? Шкоди ти хлопцю не завдаси... принаймні смертельної. То навіщо стільки зайвих балачок — стріляй. Може, і в мене влучиш, зрештою.

Старий зробив паузу, а коли Оксеник нічого не відповів, додав:

— Бачиш, у цьому й суть. Ти не насмілишся вистрелити, бо вони — не моя, а твоя остання надія. Адже є просте правило: той, під кого мімікруєш, має бути такої ж маси, як твоя еталонна стадія, чи не так? Мені — якби я був люстерником — вистачило б і одного, а от тобі буде замало. І тому вони потрібні тобі обидва — і той, і цей.

— Вибачте, — втрутився Верджил.

— Так-так? — кивнув йому старий. — Сміливо запитуй, я поясню, як раптом щось...

Договорити він не встиг — бо сталося одразу кілька подій, і то серйозних.

По-перше, Мишко побачив, як із проходу за спиною в пана Оксеника виходять два трубкозуби. Він не вважав себе аж таким фахівцем з фізіогномики, тим більше трубкозуб’ячої, але чомусь одразу збагнув: обидва вони страшенно розлючені. Мишко хотів гукнути адміралові, щоб той поберігся, та не встиг. Помітивши, що їх викрили, трубкозуби щодуху помчали вперед.

Верджил тим часом не гаяв часу і вжив складний, але ефективний прийом «Хрущ злітає над вишнями», якого на уроках самооборони їх навчив пан Жан-Антуан Фабр.

Дідок упав.

Верджил — хлопець ввічливий — повторив своє «Вибачте» й хотів був для певності торкнутися точки над сонною артерією, щоб приспати лукавого дідуся, та цієї миті зазнав атаки одного з двох розлючених трубкозубів і сам полетів на підлогу.

Тим часом другий трубкозуб уже відчув на собі силу розряду з адміралового нейропаралізатора і змушений був відмовитися від спроб розпанахати черево пана Оксеника своїми пазуриськами...

Поєдинок триває...

...А от адмірал не збирався ним милуватися. Він поклав у кобуру нейропаралізатор, відстібнув з пояса моток мотузки і сказав хлопцям:

— Молодці, що не розгубилися.

— А я одразу зрозумів, що він бреше, — Верджил говорив зі стриманою скромністю, але видно було, що він собою пишається.

— Це коли він згадав про Сашка? Я теж потім зрозумів: якби він сидів тут ув’язнений, сам-один, звідки б тоді знав, як звуть Ненарока.

Фінлей хмикнув:

— Та ні, просто люстерник пропонував Сергію Семеновичу в мене вистрелити, а той стріляти не став. Слухайте, але чому він накинувся на трубкозуба? Остаточно поїхав дахом? Не подумайте, що боюся, але не хотілося б, щоб і на нас отак...

— Наступні п’ять хвилин нам це точно не загрожує — принаймні поки він не поглине й не засвоїть цю аватару, — кинув через плече адмірал. Він уже присів біля тіла й заходився в’язати на кінці мотузки зашморг.

— От і маєш. А я думав, це трубкозуб.

— Це справді трубкозуб. Але водночас — аватара люстерника. Пам’ятаєте, я розповідав про те, що в Давній Індії божества часом втілювалися в людей чи інших істот — і їх давні індійці називали аватарами. Пізніше це ж слово, тільки в чоловічому роді, використовували для позначення картинки, яку обирав собі користувач довоєнної ще Грибниці.

— А до чого тут трубкозуб?

— Бачиш, Верджиле, усі знають, що люстерники здатні перетворюватися на інших істот. І мало хто здогадується, що деякі з цих мімікроїдів здатні при потребі розділятися на кількох дрібніших. Я зву таких аватарами, бо кожна з цих істот зберігає в собі частину свідомості люстерника.

— А потім він їх... себто самого себе... що, поїдає? — уточнив Мишко.

— Так, і йому потрібен певний час, щоб поглинути їх, знову зробити частиною свого організму. Саме тому я намагався знешкодити всіх аватар у бібліотеці: ягуара, трубкозубів, горилу, крокодила, — та, на жаль, не встиг. Втрутилися ви, і всі мої плани пішли шкереберть.

— Але чому ви нікому слова не сказали?! — обурився Верджил. — Чому пішли сюди самі? Ви ж нас учили: треба завжди мати когось за спиною!

Пан Оксеник перевернув дідка, що вже наполовину поглинув трубкозуба й тепер ще більше нагадував величезного удава, якого застукали під час вечері.

— Допоможете зв’язати? Потримайте за руки, щоб, бува, сам собі не заподіяв шкоди. Чому я пішов сюди сам? ... Я не хотів, щоб інші ризикували: чим менше людей зайшло сюди, тим менше було шансів у нашого багатоликого приятеля вирватися з пастки, на яку перетворився для нього простір Шредінґера. І звісно ж, я підстрахувався на той випадок, якби сам зазнав поразки.

Поясни, як ти розумієш слово «аватар»? Де його використовують найчастіше?

Поясни виділений вислів. Чи погоджуєшся ти з думкою автора?

Поміркуй, що робить нас сильнішими й мудрішими.

Які знання стали Мишкові в пригоді?

Як наука вчителів допомогла хлопцям в екстремальній ситуації?

Скафандр. Худ. Ліна Квітка

Розділ восьмий. ПЕРЕГОНИ В НЕВАГОМОСТІ

Спершу все завжди йде за планом.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

...Він діяв швидко й відсторонено: наче перетворився з Мишка Неборака на когось іншого, старшого й мудрішого.

І набагато спритнішого.

Лівою рукою вдарив по маківці шолома, праву опустив під пахву, відстібуючи пасок. Коли увімкнувся ліхтар на скафандрі, Мишко вже зняв наплічник і тримав просто перед собою.

Чи точніше — між собою та горилою. Щойно потужний струмінь світла з ліхтаря розтяв темряву, Мишко побачив аватару на відстані простягнутої руки.

І горила зі зловісною посмішкою цю руку, звісно ж, простягнула. Мить — і пальці її стиснулися на наплічнику.

Люстерникова аватара якраз тягнулася другою рукою до Мишкового плеча: вищирилася і, певно, хотіла була виголосити типову промову переможця, згадати про свої підступні плани, потішитися безпорадністю жертви — та якраз цієї миті двигун спрацював. Наплічник рвонув уперед і вгору, тягнучи горилу за собою. Мишка реактивним струменем штовхнуло спиною на стінку відсіку, і добряче.

Звісно ж, саме цю мить обрав Верджил, щоб повідомити про свої успіхи.

— Є! — гордо проказав він. — Вибач, що так довго. Тут після від’єднання такий ландшафт... суцільна плутанина з дротів, металевих гаків та іншого мотлоху. А кнопка була чомусь аж біля порога, я на неї зараз...

— Стій! — просичав Мишко, намагаючись водночас знову повернути собі можливість нормально дихати й хапаючись за двері, щоб не відлетіти назад у бібліотеку. — Нічого не натискай, поки не скажу! Чуєш?!

— То шукай кнопку, то не натискай!.. Гей, сапієнсе, а що там у тебе взагалі відбувається?

— Виконую улюблену вправу пана Воллгейма.

Попри свої нарікання Мишко зараз був невимовно вдячний усім вчителям Школи зореплавства. Якби пан Воллгейм не змушував їх тричі на тиждень вправлятися в невагомості, знімаючи й одягаючи уніформу та скафи, зараз Мишко б діяв набагато повільніше.

А якби пані Квітка не змушувала їх «навіщось» вивчати історію скафандрів, від найперших до найсучасніших, Мишко просто не знав би, як підступитися до цього жовтогарячого непорозуміння. Звісно, він бачив, як Сергій Семенович допомагав Верджилові влізти в такий самий — але ж сам у той момент більше переймався реактивним наплічником і думками про зброю в руках люстерника.

Натомість зараз він на раз-два під’єднався фродиком до примітивної, але досі живої системи скафа, дав команду — і верхня його частина розкрилася, наче величезний тюльпан...

Горила нападає на Мишка. Тим часом Верджилу вдається відчинити двері — і горилу витягує струменем повітря назовні.

Довелося вхопитися руками за дверцята РВ-шки, бо линва линвою, а потік повітря збивав з ніг, засмоктував, наче у вир. Стояти біля виходу було небезпечно, і Мишко планував найближчим часом забратися звідси якнайдалі.

— Верджиле, чуєш мене? Усе вдалося. Я от тепер думаю: а чи не спробувати нам пробратися назад і з’ясувати, що сталося з адміралом? Якщо він у полоні, ми могли б... Верджиле? Прийом?

Фінлей мовчав, хоча лишався в ефірі. Чути було лише розмірене механічне постукування — і більше ані звуку.

— Якщо це жарт... — почав був Мишко, хоча вже розумів: про жодні жарти не йдеться. Швидше за все сталося от що: коли під тиском повітря двері вибило назовні, Верджила зачепило ними, він ударився головою та знепритомнів. Оце постукування давало шанс, що Фінлей лишився на корпусі відсіку, а не мчить зараз у відкритий Вирій.

Інша річ — наскільки міцно він принайтувався до корпусу й наскільки серйозні має ушкодження. І як довго протримається без допомоги.

Діяти треба було негайно — це Мишко теж знав завдяки урокам пана Фабра. По-перше, подбай про власну безпеку (перевір, чи міцно тримає карабін линви, чи маєш достатній запас кави в термосі, чи зможеш у разі чого повернутися назад), по-друге, прихопи все потрібне для невідкладної допомоги (він пристебнув на пояс аптечку з РВ-шки), по-третє, не панікуй, але й не вагайся — дій!

Випиши «уроки пана Фабра» в зошит. Проаналізуй, у яких життєвих ситуаціях вони корисні?

Мишко розвернувся до виходу, готовий стрибнути в повітряну коловерть, — та й закляк.

Промінь ліхтаря вихопив з темряви те, про що на уроках ніхто не згадував.

У отворі, тримаючись одною рукою за край, висіла горила... чи радше те, що колись нею було.

Гаразд, сказав собі він. Це ж люстерник, він мімікроїд — чому тут дивуватися? Це навіть полегшує мені завдання: він зараз розпадеться на шматки, і мені буде легше проскочити крізь отвір. Зрештою, план лишається тим самим: знайти Верджила, привести до тями, а потім вирушити на пошуки адмірала.

Він, звісно, пам’ятав наказ Сергія Семеновича, але покинути тут учителя не міг. Навіть думати про це не хотів...

Розділ десятий. ВЕЛИКЕ ПРИБИРАННЯ

Мене часто питали, чи не шкодував я про те, що сталося.

Правду сказати — ніколи. Але завжди намагався робити висновки і враховувати їх на майбутнє.

Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри

Ненарок ворухнув лівим плечем, вирівнюючи політ. Покинутий відсік UE-80 був прямо по курсу — він тепер повільно обертався навколо своєї осі, оскільки і другий шлюз виявився відкритим, — і плив в оточенні чималої хмари з дерев’яних уламків, книжкових сторінок, листя та іншого мотлоху...

— У нас, — сказав Ненарок, — не було особливого вибору — та й часу, якщо чесно. Коротко, щоб ти зрозумів: ідучи до «вісімдесятки», адмірал призначив старшою пані Мерріл. Жодної посутньої інфи їй водночас не лишив: мовляв, повернуся — тоді розповім, а якщо не повернуся, отримаєте з Грибниці подальші інструкції. Мерріл, відповідно, терпляче чекала... ну, аж поки люстерник з нею не зв’язався й не почав шантажувати заручниками, себто вами. На той момент я вже знав, що він прорахував свої ходи на кілька кроків уперед. Не розумієш?

Мишко справді не розумів. Та й думав зараз більше про інше.

— Поміркуй сам: випускаючи мене з бібліотеки, люстерник начебто втрачав перевагу. Я ж усе-таки дізнався про те, що деякі з них здатні морфувати в кількох істот водночас. Отже, вивіртнувшись, я б розкрив його секрет... і якщо він відпустив мене, для нього це вже не мало значення.

— Ну, якщо він збирався поміняти нас із адміралом на корабель...

— Нічого не завадило б йому потім наздогнати й підбити човник, перетворитися на когось із команди і врешті-решт захопити «Колібрі»... з його вантажем. Тому, вивіртнувшись, я не поспішав повідомляти про своє звільнення. Росоховатський чекав біля колиски, приглядав, щоб зі мною не сталося біди, поки я в Грибниці, — то він і розповів про ситуацію на кораблі. Я негайно скористався своїм капітанським доступом...

— Чекай, тебе ж його позбавили, капітан у нас Аліса. Як же ти?.. А, безглузде запитання, забудь.

— Завдяки своїм напрацюванням, — незворушно провадив далі Ненарок, — я відстежив дії адмірала аж до моменту, як він зайшов у бібліотеку. Потім я передав ключі керування човником Ігорю, переказав Алісі, що саме нам знадобиться, і під’єднався до датчиків «вісімдесятки». Ледве встиг: за мною прийшов пан Лі й повів у медблок — уже звідти я зв’язувався з тобою та Верджилом. Ну а поки я намагався допомогти вам порадами, пані Мерріл подбала про наступну стадію операції.

— То ти їй усе-таки розповів!.. А я чомусь вирішив, що ви викрали човник і дієте на свій страх і ризик. Хоча мусив би здогадатися: хто ж хоче, щоб його відрахували зі школи без дозволу на поновлення!.. Але чекай... Чому тоді на човнику немає нікого з учителів?

— У тій ситуації, — так само незворушно промовив Ненарок, — у нас не було часу на зайві пояснення. Пані Мерріл просто виконувала обіцяне люстерникові: перевела зоряних джур на човник і збиралася віддати ключ від «серця». Але спершу за допомогою колег знеструмила двигуни й вирубила всі котигорошкові вежі.

— Логічно: тоді б люстерник, захопивши «Горобець», не зміг одразу стартувати. І нас би в човнику теж не підбив.

— За цих умов нам лишалося тільки швидко і злагоджено подбати про свою частину плану. До речі, про план... Момент.

Він на мить перемкнувся на загальний канал і сказав:

— Джури, завантажую схему операції. Перевірте, де хто має бути і як рухатися. У нас украй мало часу... та ви й самі знаєте. — Він знову перейшов у приват: — Усе тривало кілька хвилин. Щойно я ізолював фродики Воллгейма і Ґолда, на човник прибіг Штерн і сказав, що обох негайно кличуть на капітанський місток. Ми лишилися самі — і одразу стартували. До речі, твоя мама нам сильно допомогла: на той момент якраз до корабля підлітав «Колібрі» — і зажадав у пані Мерріл негайних пояснень, що, мовляв, тут відбувається.

— Можу собі уявити... Мама навряд чи була в захваті від новин.

— Особливо коли їй повідомили, що «Колібрі» не стикуватиметься з нами і взагалі жодним чином не втручатиметься.

— Але... як? Чому?!

— Бо в них пріоритети. Коли ми відлітали, я чув, що саме твоя мама відповідала своїм колегам... Чесно кажучи, деяких слів я раніше навіть і не чув... Ну а наші, з «Горобця»... вони теж, як розумієш, були трохи знервовані.

Поміркуй, як порушення можна анулювати, а героїв виправдати.

— Вони вам цього не подарують, — тихо сказав Мишко. — Навіть враховуючи те, що ти врятував нас... така кількість порушень...

— Шість, якщо бути точним, — охоче втрутився Кавалерія. — Обман старших за званням. Змова. Захоплення орбітального човника. Створення ситуації, що ставить під загрозу життя інших (додамо: неповнолітніх). Ризик власним життям. Ризик контакту з позаземними й позасонсистемними формами життя. А, ще викрадення господарського інвентарю — значить, не шість, а сім. Гадаю, враховуючи ваш вік, це тягне щонайменше на військовий трибунал.

— Ти трохи відстав від життя: у нас уже відмінили військовий стан, років так пів сотні тому.

— О! Тоді просто: відрахування зі школи, догана, ймовірно — переведення до інтернату з позбавленням доступу до Грибниці, можливості спілкуватися з рідними та споживання солодкого в більших, ніж потрібно для здорового харчування, обсягах.

— Припиніть уже! — гримнув на них Мишко. — Ви обоє врятували мені життя, і я обох вас однаково ціную...

— А знаєш, Небораче, він має рацію — принаймні в цьому випадку.

— Гей, сапієнси, — втрутився Тео Старджон, — ми на позиції.

Один за одним інші теж підтверджували, що вони на місці. За планом зоряні джури мали оточити відсік UE-80 зусібіч і почати відловлювати спершу тих аватар, що літали серед сміття по орбіті, а потім вже прочісувати весь цей ліс із дротів, зубців і гаків.

Ненарок розкрив дрібновічкову металеву сітку, зухвало посміхнувся і сказав:

— Поїхали!

Мишко вже запримітив першу аватару — щось шипасте, кулеподібне, із гострим гребенем уздовж того, що могло бути хребтом.

— Керуй наплічником, — наказав Кавалерії. — Упораєшся?

— Може, я і відстав від життя, але принаймні цьому дам раду.

Вистачило одного удару шваброю, щоб аватара опинилася в сітці Ненарока. Той затягнув горловину, і вони полетіли до наступної...

— Ти певен, що варто продовжувати в цьому ж дусі? — уточнив Мишко, коли вони заганяли в сітку вже четверту аватару — гостродзьобу черепаху з двома головами. Подушечка до цього моменту встигла поглинути равлика, а її у свою чергу майже засвоїла менша від неї рази у два риба, що складалося переважно з шипів і зубів. — Кожен наступний, перетравлюючи попередників, стає більшим. Ще двоє-троє таких — і наша здобич не влізатиме в сітку...

— Ти не подумай, я не обманюю сам себе. Я розумію, він навряд чи вижив. І пріоритети... нам потрібен бранець, потрібні докази, що люстерники вкотре на нас напали. Але хіба ми мало їх назбирали? Хіба не можемо хоча б спробувати пошукати його?..

Ледве не сказав «його тіло», та затнувся, не зумів.

Це було перше, про що спитав Мишко, коли його затягли в човник і привели до тями. «Що з адміралом?»

І на це запитання ніхто не відповів. Усі відводили очі, міцніше стискали кулаки, і тільки Ненарок сказав: «Зв’язок із ним урвався, щойно ти втік звідти. На карті, коли я намагався відстежити присутність живих істот... там усе було надто змазано й незрозуміло». І потім додав спокійно: «Гадаю, він вийшов би на зв’язок, якби міг».

Слово «втік» тоді зачепило Мишка — таке просте й таке точне. Але він розумів: Ненарок не хотів його образити.

Та й, зрештою, сказав правду: Мишко справді втік.

Але тепер — прилетівши до «вісімдесятки», виконавши те, що конче треба було виконати, — він хотів принаймні віддати пошану людині, яка їх урятувала. А не збирати замість того дрібних аватар того, хто вбив учителя.

— Ми збираємо їх, — тихо сказав Ненарок, — бо інакше вони загинуть.

— Хіба це погано? Вони — наші вороги! Точніше, — додав Мишко, трохи розгублений цими складнощами, — точніше — частини нашого ворога.

— Вони, — уточнив Ненарок, — частини злочинця. Гей, Кавалеріє, даси юридичну оцінку діям люстерника?

Чи не нагадують тобі ці дії поведінку однієї із земних держав світу? Чим?

— Спроба викрасти рухоме майно, що належить одній із земних держав. Захоплення в заручники розумних гуманоїдів виду мого сапієнс (одної повносправної особи та двох осіб дитячого віку). Шантаж. Замах на вбивство. Спроба уникнути відповідальності шляхом свідомого подрібнення своєї особи на менші, позбавлені, власне, свідомості, а отже, за законами, на такі, що не підпорядковуються юрисдикції...

— Дякую! — сказав Ненарок. І додав, звертаючись до Мишка: — Тепер розумієш?

Мишко не розумів:

— Чудово. Тобі видніше, як правильно його називати. Злочинець? — нехай. Якщо злочинець — значить, має бути покараний. То він і буде, за... тепер уже п’ятнадцять хвилин. Годі, Ненароче, подумай сам: він навіть нічого не відчує, жодною зі своїх аватар. Чому ми повинні гаяти на нього свій час?! Чому замість цього не подбаємо про тіло адмірала?!

Так, він промовив це нарешті вголос і відчув полегшення. На мить. Поки не поглянув у обличчя Ненарока — воскове, мертве. Без тіні хоча б якоїсь емоції.

— Слухай, — сказав Мишко, — а може, ти досі не певний, чи був він зрадником чи ні? Тобі ще не вистачає якоїсь дрібнички, беззаперечних аргументів, остаточного якогось свідчення? Чи навпаки? Якби ти думав, що він зрадник, ти, певно, першим ділом відіслав би когось або й сам полетів шукати тіло. Як речовий доказ. А якщо він лише людина, котра врятувала нас усіх, — хай собі. Так? Ти ж керуєшся тільки розумом, не серцем, серця ж у тебе немає, тільки той надточний, ідеальний механізм. А розум підказує...

— Розум, — перебив його Ненарок, — підказує, що ми — розумні, цивілізовані істоти, представники виду «людина розумна». Ми не вбиваємо інших розумних істот просто тому, що можемо. І не вбиваємо просто тому, що хочемо помститися. Гадаю, — додав він тихо, — саме це намагався пояснити нам адмірал. Що ми поводимось так насамперед задля самих себе. Бо якщо...

Чи розкриває пояснення Ненарока поняття «людяність»? Відповідь аргументуй.

Він на мить затнувся, наче не знав, чи варто продовжувати. Чи він готовий уголос вимовити те, що думає.

Цієї миті вистачило. В ефірі раптом пролунав сигнал виклику, а за секунду вони почули голос Аліси Шелдон:

— Сапієнси, у нас тут ускладнення. Щойно зі мною на зв’язок вийшла пані Мерріл.

— Дуже сердита? — навіщось спитав Ділейні. ...

— Вона говорила тихим і майже лагідним тоном.

— Жодного разу не підвищила голос?

— Ще й двічі сказала: «якщо ваша ласка».

— Біда...

— Нам наказали негайно повертатися на човник. Просто зараз, покинувши все. І там чекати на них, вони вже розвертають корабель. Шкода, що саме в цю мить зв’язок погіршився, а потім й урвався, я практично не чула цього останнього наказу. Але вони вже летять.

— Не переймайся, — сказав Ненарок. — Усе одно прибудуть сюди пізніше, ніж відсік вибухне. На той час ми зберемо, що зможемо, і вшиємося звідси. Тобто полетимо їм назустріч, виконуючи наказ, який ти погано розчула. Дякую, що попередила. Сапієнси, робімо своє, не відволікаймося!

— І це все? — спитав у нього Мишко. — На тому й кінець? Зібралися й полетіли, питання закрите? Потім, звісно, вшануємо пам’ять і всяке таке, як розумні цивілізовані істоти...

— Знаєш, — перебив його Ненарок, — це страшенно дратує. Хочеш не хочеш, але щоразу перепитуєш себе: як би вчинив на нашому місці він? Чим би знехтував? Що вважав би справді важливим? І здається, інакше просто підведемо його... розумієш?

Мишко кивнув.

— Слухай, — почав був, — вибач щодо серця, я не хотів...

— Час вантажити нашу здобич, — зауважив Ненарок. — Сітка повна, у інших, наскільки бачу, ситуація та сама. Ділейні, чуєш мене? Підганяйте сани, готуйте анабіозники. Я зараз до вас приєднаюся. А ти... — додав він, знову перемкнувшись на приватний канал, — маєш трохи часу. Тільки ж не барися — і вчасно повертайся, гаразд? Кавалеріє, приглянеш за ним?

— Вважатиму за честь, пане Ненарок!

— Десять хвилин, не більше! — гукнув той, ривком підхопив сітку й полетів у фіолетову порожнечу. Дехто із джур теж уже тягнув за собою здобич, інші виловлювали останніх аватар люстерника.

Мишко перемкнув приймач фродика на той канал, який завжди залишався з адміралом, і вони з Кавалерією почули сигнали. Примчали на місце — і виявили сріблястий чохол для адміралових окулярів...

— Небораче, де ви? Кавалеріє, чому ви досі у відсіку?!

— Ми вже майже...

— Роблю все можливе, пане Ненарок.

— Вилітаю вам назустріч! Женіть щодуху!

Вони випірнули з отвору — і ледве не зіткнулися з Ненароком. Той примчав на санях, з яких уже зняли анабіозники зі здобиччю.

— Застрибуй, каскадере! І пристебнися. У нас хвилина.

Він розвернувся й погнав геть.

Мишко кинув погляд назад: відсік обертався, повільно й велично, анітрохи не переймаючись усією метушнею навколо нього, — і раптом з дальнього входу виплила чиясь постать. Її видно було зі спини, і на мить — лише на одну коротку мить! — постать плавно розвернулася. Мишкові здалося, що він бачить знайоме обличчя, і вуса, і навіть здатен розгледіти усмішку, — та, звісно ж, із такої відстані він би нічого не побачив. Тим більше — не розгледів би деталей за ту дрібку секунди, що минула до моменту, коли відсік почав рости та розпускатись, наче орбітальне дерево в пришвидшеній зйомці; а потім були спалах, вогонь, усі відтінки жовтого й червоного, але звуку не було жодного, тільки Ненарок гукнув: «Пригнися!» — і наддав швидкості, водночас піднімаючись вище й вище, щоб утекти з лінії удару.

Спершу їм щастило: тільки кілька уламків зачепило сани по дотичній, і жоден не пошкодив двигун. Потім щось штовхнуло його в плече, Кавалерія зойкнув, і Мишко відчув, як уся ліва рука втрачає чутливість.

Ненарок навіть не озирнувся, тільки спитав:

— Втримаєшся? Кавалеріє, травма серйозна?

— Дякую, що цікавитеся. Пробило навиліт, якраз там, де плечовий сегмент переходить у рукав. Але не турбуйтеся, живиця все затягнула. Що ж до пана Неборака, то там тільки подряпина, однак я про всяк випадок уколов місцеве знеболювальне.

— Здається, я вирубаюсь, — прошепотів Мишко. Він відчував, як права рука, ноги, голова стають наче дерев’яними, чужими.

— О! Перепрошую, здається, я трошки помилився з дозуванням, але мушу запевнити...

Саме в цей момент Ненарок заклав крутий віраж, тікаючи від ще одного уламка, — і тоді щось угатило в сани знизу, перевернувши їх кілька разів навколо осі та швиргонувши вбік.

Добре, подумав Мишко, що пристебнувся. А то б зараз летів бозна-куди.

— Усе, — сказав Ненарок. — Приїхали. Ділейні, пошлеш когось, щоб нас звідси забрали?

Але замість Ділейні вони почули інший голос. Тихий, спокійний. Загрозливо лагідний.

— Він уже вирушив до вас разом із Батлер, — повідомила пані Мерріл. — Усі живі?

— Усі, — так само тихо відповів Ненарок. — Цього разу кіт знову впав на всі чотири лапи.

А потім Сашко вимкнув двигун, і вони втрьох почали чекати, поки за ними прилетять.

Епілог. ВИНЯТКИ ТА ВИКЛЮЧЕННЯ

— Відпусти мене, — попросив джура. — Удома на мене чекають тато й мама і невивчені уроки.

Нічого не відповіла йому на це літавиця.

Просто взяла та й проковтнула джуру разом із його кораблем.

Зі збірки «Фольклор Дальнього космосу», версія 2178 р., найновіша

Мишко думав, що це відбуватиметься у, сказати б, поважнішій атмосфері. Хоча б на капітанському містку, при всіх членах екіпажу. З гучною промовою, мовляв, за порушення правил, нехтування прямими наказами, ганебну поведінку — таких-то і сяких-το відраховуємо зі Школи зореплавства без права на поновлення. На Марс летітимете як звичайні пасажири, а звідти вас доправлять на Землю — і бувайте здорові.

Але все сталося просто й буденно. Джури якраз сиділи в кают-компанії та снідали. Позаду лишилися медична перевірка й детальне перехресне опитування паном Воллгеймом і пані Мерріл. І ще двадцять годин «на відпочинок» — наче нормальній людині потрібно на відпочинок стільки часу...

Фродики в них, звісно ж, не відібрали, але максимально обмежили функції, у тому числі комунікативні. Ні до кого не звернешся, тільки можеш приймати виклик.

Мишко сподівався, що Ненарок знову скористається своїми напрацюваннями й вийде на зв’язок, але ні — він мовчав. Може, мав поспати довше, хтозна.

За сніданком говорили впівголоса, час від часу озиралися на двері. Пані Мерріл, коли прибули на «Горобець», жодним словом їм не дорікнула, навіть голосу не підвищила...

І от — варто було їм доїсти, як двері відчинилися й до кают-компанії зайшли та ж таки пані Мерріл, потім Сорока, Воллгейм і Паровський. Стали півколом, Мерріл кивнула джурам і сказала:

— Рада, що ви живі й неушкоджені. Усі медичні показники в нормі, жоден з вас не інфікований люстерником. Це означає, що ми можемо вас негайно відіслати на Землю.

— А в чому нас, власне, звинувачують? — похмуро спитав Фінлей. А коли пані Мерріл подивилася на нього так, як тільки вона одна вміла, уточнив: — Ну, ми ж маємо право знати?

— А як ти сам гадаєш? — спитав пан Паровський із неуважною, трохи наче співчутливою усмішкою. — Винні ви чи ні?

— Та ясно... — Фінлей ще більше спохмурнів. — Треба було самим не ризикувати, повідомити дорослих. Діяти згідно з інструкціями.

— А от і ні! — раптом озвалася Аліса Шелдон. Вона підвелася з-за столу, і Мишко з подивом мусив визнати, що не впізнає стару приятельку. Аліса наче стала вищою — і вже точно дорослішою. — Ти, Верджиле, діяв згідно з інструкціями. Отримав наказ капітана й виконував його, разом із Небораком. Якщо хтось у чомусь і помилився — це я.

— То це ти наказала їм мовчати про відсіки з простором Шредінґера? — зацікавлено уточнив пан Сорока...

— Так, — спокійно відповіла Аліса. — Неборак із Ненароком доповіли мені, коли знайшли перший з відсіків. Я вирішила не поспішати з висновками й усе дослідити.

— Ну, бачите, — сказав учитель екзобіології Микола Сорока, і Паровський задоволено кивнув. — Хто б міг подумати...

— Я, — додала Аліса, — визнаю, що могла припуститися помилки. Але як чинний капітан беру всю відповідальність на себе. Це не їх — мене треба відраховувати зі Школи. Вони діяли абсолютно в рамках інструкцій.

Як ти оцінюєш поведінку Аліси? Якими рисами наділено цю героїню?

— Перепрошую, капітане, — втрутився Ненарок. — Дозвольте сказати?

Аліса кинула короткий погляд на пані Мерріл. Та лише ворухнула бровою, мовляв, ти ж капітан, то й вирішуй.

— Не дозволяю. Ти почнеш говорити різні... не дотичні до справи речі.

Як ви оцінюєте пояснення Михайла Неборака й Олександра Ненарока? Чи можна стверджувати, що хлопці — справжні герої?

Ненарок зітхнув:

— Тоді я змушений буду порушити субординацію і твій прямий наказ. Пані Мерріл, панове Паровський, Сорока, Воллгейм. Капітан Шелдон керується благородними міркуваннями, але боюся, я не можу погодитися з нею. Те, що сталося, виключно моя провина. Я запропонував дослідити потаємні відсіки, спровокував на це джуру Ненарока, потім маніпулював капітаном Шелдон, щоб вона не розголошувала інформацію. Усе це призвело до відомих подій і ледве не закінчилося катастрофою... точніше, таки закінчилося.

Учителі перезирнулися. Шелдон від обурення почервоніла, решта джур стиха про щось перемовлялися.

— Слухайте, — сказав Мишко, — це все страх як благородно, але геть несправедливо. Ненарок має потрапити на Марс. Шелдон — одна з найкращих джур Школи. І головне — це ж я заварив усю кашу. Я помітив зайві відсіки, щойно ми опинилися у Вирії. Але не сказав ні слова. Через мене загинув адмірал, мене й карайте відрахуванням. Я, зрештою, не дуже й хотів у зореплавці, просто... пішов за компанію.

— Е ні! Що за маячня?! — гукнув Гарлан Еллісон. Решта дівчат і хлопців підтримали його обуреними вигуками. — Ви, троє, думаєте, вам повірять? Ми хто по-вашому? ... От мені, наприклад, як представнику виду мого сапієнс образливо, коли з мене роблять дурня. Офіційно заявляю: я брав участь у викраденні човника, бо це могло врятувати двох моїх друзів, а не тому, що хтось там мною проманіпулював. Багато береш на себе, Ненароче. А тебе, Небораче, навіть не було тоді на кораблі, то й не претендуй на чужу славу. Тебе взагалі треба нагородити якимсь орденом чи хоча б добрячим лонґрідом у чуткарі — ти ж знайшов ті відсіки. А якби ні? Якби й ніхто інший їх не помітив? Бо ж раніше не помічали, скільки б «Горобець» не літав. Якби люстерник вибрався й перетворився на когось із нас? Навіть адмірал пішов у відсік сам, нікого не попередивши! То за що ж відраховувати Неборака? А якщо відраховуєте — то й мене давайте, щоб було по-чесному.

— І мене теж!

— І нас!

Джури один за одним виходили з-за столів, ставали поряд із Мишком, Ненароком і Алісою.

— А без пафосу ніяк не можна було? — упівголоса спитав Еллісона Ненарок. — Влаштували тут...

Учителі дивилися на них із тими ж дивними виразами на обличчях.

Як ви оцінюєте рішення пані Мерріл?

Чи хотів / хотіла б ти, щоб тебе навчали саме такі вчителі? Чому?

Нарешті пан Паровський похитав головою:

— Отже, так просто? Беремо й відраховуємо всіх, щоб нікому не було образливо? І це єдине, що вас хвилює? Жодних питань про подальшу долю «Горобця»? Про те, чи ми знайшли щось у третьому потаємному відсіку? Чи щось узагалі загрожує людству? Мова тільки про ваше відрахування?

— А ви хіба розповісте? — пхикнув Гарлан Еллісон. — Ми ж для вас уже не джури, а так... цивільні. Пасажири!

— Поводитеся ви точно як пасажири — не як джури, — пані Мерріл вказала на нього, а потім на решту хлопців та дівчат. — Навіть не дослухали до кінця. Я сказала, що ми можемо відіслати вас назад на Землю. І мали б це зробити, оскільки після катастрофи, яка сталася на «Горобці», корабель мусив би вирушити в карантинну зону на ретельний огляд. Але є кілька «але». По-перше, абсолютно чіткі вказівки покійного адмірала, по-друге, те, що ми зараз у Вирії й уже знаходимося ближче до Марса, ніж до Землі. Тож «Стріляний горобець» вирушить у карантинну зону Марса, а до того часу всі рішення щодо екіпажу ухвалюватиму я. Усіх, хто хоче повернутися на Землю, туди доправить «Зухвалий колібрі», ми наразі маємо домовленість із ними.

— А хто не хоче? — уточнив Верджил. — Той може залишитися. За, — вона трохи підвищила голос, щоб вщухли перешіптування джур, — певних умов. Усі ви порушили чимало правил і розпоряджень, і дехто мав би бути відрахований зі Школи, а більшість — позбавлена права зватися зоряними джурами, знову стати пошукачами. Але... існують певні пом’якшувальні обставини. Це Школа зореплавства, а зореплавці часто ризикують життям і мусять приймати складні рішення... беручи до уваги обставини, лишаю вас у статусі джур. Ви можете повернутися на Землю й поновити навчання після того, як Школа прилетить додому. Або можете лишитися тут, на «Горобці». Узагалі-το рішення про це мали б ухвалювати ваші батьки, але — на ваше щастя — зв’язку з ними немає.

Наступні кілька секунд у їдальні стояв гамір до небес — аж поки Шелдон не наказала:

— Джури, тихо!

— Звісно, — спокійно продовжувала пані Мерріл, — це все не стосується Неборака.

Вона поглянула на нього майже зі співчуттям і кивнула:

— Іди до себе в каюту, там на тебе чекають.

* * *

У каюті на Мишка чекала мама.

Мама всміхнулася:

— Простіше, ніж ти собі думаєш. Видатним науковцям дуже важко відмовити, особливо якщо йдеться про долю їхнього сина.

За цією усмішкою він побачив те дівча, про якого згадував адмірал: зухвале, непокірне, рішуче.

— І випереджаючи твої запитання — ні, я не прийму відмови. Після всього, що тут сталося, я не вважаю «Стріляний горобець» тим місцем, де має перебувати мій син. На мою думку — і я казала про це пані Мерріл — вас усіх треба негайно евакуювати! Та в неї розпорядження покійного адмірала... і власне уявлення про те, як варто вести навчання. З нею я не сперечатимусь, але тебе — забираю, це не обговорюється. Батько не пробачить мені, а обидві бабусі з’їдять живцем.

— Ма...

— Жодних дискусій з цього приводу. Вибач, я розумію: ти почуваєшся самостійним, дорослим... Та що я кажу, ти такий і є! Але існують речі, щодо яких рішення мусять ухвалювати...

— По-справжньому дорослі люди, — підказав Мишко. — Скажи, а якби твої друзі були в небезпеці, ти б погодилася залишити їх, бо в тебе з'явилася б така можливість і хтось би взяв за це відповідальність на себе?

— Михайле...

— А та дівчинка? Та, яка на п’ять хвилин зняла шолом у Вирії? Вона б погодилася на таке?

Мама мовчки дивилася на нього довго, дуже й дуже довго. Потім повільно похитала головою.

— Вона б сказала, що ти впертий, підступний, але напрочуд розумний хлопчисько. І ще вона пишалася б тобою — не менше, ніж пишаюся я. Але знай: якщо я почую про твої нові пригоди...

— Не почуєш! — пообіцяв Мишко. Щиро, хоча, може, і трохи зашвидко.

Мама на це тільки кивнула, а потім міцно-міцно притулила його до себе. Мишко не знав, як у цьому випадку має поводитися справжній зореплавець, тож вирішив, що діятиме просто як син, котрий ох і скучив за рідною мамою!..

Мишко залишається на «Зухвалому колібрі», який мав летіти далі, і це була чудова нагода потренуватися у відпрацюванні процедури роз’єднання двох кораблів.

— Радий, що ти лишився, — кинув Ненарок Мишкові, коли вони йшли сходами до своїх робочих крісел. — Хоч це було з твого боку не надто розумно.

— Тобто?

— Ти ж не думаєш, що все скінчилося?

— Я не настільки наївний! Пані Мерріл із нас, напевно, всю душу витрусить найближчими тижнями, а потім ще цей карантин... Але знаєш, я подумав: потім же все життя шкодуватиму, що пропустив найбільшу пригоду свого життя. Корабель люстерників, таємничий вантаж у потаємних відсіках, а ще ж ти будеш шукати свого батька — і за цим теж стоїть якась по-справжньому крутезна таємниця. Щоправда, я обіцяв мамі, що вона не почує про мої нові пригоди... Доведеться зберігати високий рівень секретності.

— Угу, — сказав на це Ненарок. — Чудова ідея...

— Порожнього Вирію! — побажав їм капітан «Колібрі».

— Порожнього Вирію! — відповіла Аліса Шелдон....

14. Поміркуй, які проблеми порушує автор у творі «Сапієнси»? Випиши їх у зошит.

15. Від імені когось з дітей розкажи про дорослого космонавта зорельота чи вчителя.

16. Доведи, що за жанром твір «Сапієнси» Володимира Арєнєва повість. Поясни назву твору. Чи вдала вона?

17. Чому автор, на твою думку, таку важливу роль у творі відводить подіям у бібліотеці?

18. Чи хотів би / хотіла б ти навчатися у Школі зореплавства? Чому?

19. Випиши науково-фантастині елементи повісті. Намалюй шлях / дорогу до розкриття таємниць буття Всесвіту і людини в ньому.

20. Проаналізуй розмову Мишка з мамою (епілог твору). Як ти вважаєш, чому мама погодилася на вмовляння сина залишити його на «Стріляному горобці»?

21. Автор твору зазначає: «Утім замало створити тільки текст — оживає він тоді, коли до нього допасовують ілюстрації. І я вдячний моїй дружині Ліні Квітці, що вона пішла далі — за межі сказаного на сторінках, і побачила світ «Сапієнсів» саме таким. А ще дякую за щоденну підтримку й розуміння (і нагадування, що книжка сама себе не напише)». Чи допомагали тобі малюнки Ліни Квітки сприймати події твору? Намалюй свою ілюстрацію до «Сапієнсів».

22. Напиши і творчо оформ кодекс справжнього зореплавця.