Українська література. 6 клас. Калинич
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Романтика пригод і фантастики
• Леся Воронина. «Таємне товариство боягузів, або Засіб від переліку № 9»
• Володимир Арєнєв. «Сапієнси»
• Неда Неждана. «Зоряна мандрівка»
Позакласне читання
• Іван Ющук «Троє на Місяці»
• Андрій Бачинський «Неймовірні пригоди Остапа і Даринки»
• Галина і Тарас Микитчаки «Джмеленя і Володарка злиднів»
• Юрій Ячейкін «Пригоди капітана Небрехи»
«Машина Птах». Вадим Божовський (м. Чернівці)
«Аеромобіль-дельфін, що очищує повітря». Олександра Ткач (м. Вінниця)
«Прекрасне майбутнє з Тойотами — натхнення». Марія Сукмановська (м. Золочів)
Роботи-переможниці Національного конкурсу дитячого малюнка «Автомобіль твоєї мрії»
Леся Воронина
(нар. 1955 р.)
Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати — можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться.
Леся Воронина
Леся Воронина — українська письменниця, перекладачка, журналістка. Народилася 21 березня (у Всесвітній день поезії, у день рівнодення) 1955 року в столиці України. У 1978 році закінчила філологічний факультет Київського університету. За роки навчання встигла попрацювати на різних роботах, але найцікавішою виявилася робота екскурсовода в Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові.
1. Зіскакуй QR-код або перейди за покликанням https://cutt.ly/l3lc2Am і помандруй музеєм. Попроси батьків або вчителів організувати екскурсію в Пирогово.
Письменниця багато мандрувала Україною автостопом. А ще вона любила сплавлятися на байдарках, зокрема Мазурськими озерами та річками, які протікають територією Польщі.
А ти сплавлявся / сплавлялася на байдарках? Це цікаво? Які правила безпеки варто пам’ятати під час такої мандрівки?
Леся Воронина — дружина українського письменника Євгена Гуцала.
Пригадай, можливо, ти читав / читала твори Євгена Гуцала. Про що вони?
Від 1991 року працювала в дитячому журналі «Соняшник». А з 1997 року паралельно обіймає посаду коментатора у Національній радіокомпанії України.
Авторка і ведуча культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Основна тема передач — сучасний стан української мови та культури. На початку 2011 року очолила дитяче видавництво «Прудкий равлик».
Леся Воронина — активна учасниця різноманітних книжкових форумів. Вона з радістю дає автографи маленьким читачам.
ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ № 9
(скорочено)
Розділ 1. КАКТУС ПОКАЗУЄ КОЛЮЧКИ
Я обережно визирнув із-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Кактусом, якого насправді звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. Мама каже, що сваритися ми з ним почали, ще лежачи у візочках... Не знаю, з чого почалася наша ворожнеча, але скільки я себе пам’ятаю, кожна наша зустріч закінчувалася якщо не бійкою, то штурханами.
А тепер він став схожий на гібрид жирафи з орангутангом. Тобто виріс одразу на дві голови й накачав м’язи, як у Шварценеґера! І перша ж наша сутичка скінчилася тим, що я зрозумів: ось що відчувають альпіністи, потрапивши під гірську лавину!
Я до цього давно звик і ставився просто — як до неминучого лиха. Ми з Сашком завжди були однакові на зріст і сили в нас були рівні. Але після літніх канікул я побачив Кактуса й просто остовпів. Розумієте, раніше Сашко був невеличкий і худий, волосся в нього стирчало на всі боки, як колючки в кактуса, — через це його так і прозвали.
Сашко Смик. Кактус. Худ. Володимир Штанко
Зачитай портрет Сашка. Які художні засоби використовує авторка?
Поміркуй, якими рисами характеру буде наділена така людина?
Після цього я почав виходити з дому, як шпигун у старих фільмах — полохливо озираючись, а потім біг до школи крізь прохідні двори. А коли все ж стикався десь із Сашком ніс до носа, то просто тікав, як звичайний боягуз.
— Підійди до мене, дитинко! Зараз як дам боляче!
Ось і тепер Кактус мене помітив, ошкірився і почав підманювати пальцем. При цьому ще й приказував:
— Киць-киць, не бійся, я тебе трохи поб’ю, по-сусідськи, — і було видно, що зайти до під’їзду мені так і не пощастить.
Я відчув, що втягаю голову в плечі, мов черепаха, яка помітила небезпеку й намагається сховатися у панцир, і щодуху побіг геть, подалі від Сашка і від його нахабного переможного реготу. По ногах мене бив футляр від скрипки — адже я саме повертався з уроку музики, і це, здається, смішило Сашка найдужче. Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. Хоча справжнє моє ім’я Клим Джура.
Серце в мене калатало як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, — але тут сталося щось дивне й незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.
Клим Джура. Паганіні. Худ. Володимир Штанко
Людей якого типу більше у твоєму товаристві — як Клим чи як Сашко?
Пригадай! Слово «джура» означає «зброєносець» у козацькій старшині. Чи випадково авторка добирає саме такі прізвища своїм героям? Поясни, що вони можуть означати.
«Серце калатало...» Як ти розумієш цей вислів? За яких обставин серце може калатати?
Розділ 2. Я СТАЮ ПІДДОСЛІДНИМ КРОЛИКОМ
Клим потрапляє до секретної лабораторії ТТБ — Таємного Товариства Боягузів. Спочатку він подумав, що це якась комп’ютерна гра. На великому екрані хлопчик побачив себе: Клим втікав від Кактуса. Йому стало соромно.
Жінка із монітора повідомила:
— Ми винайшли засіб від страху. І ти маєш стати першою людиною, на якій ми хочемо його випробувати. Але повторюю: ти можеш відмовитися. Тільки зробити це треба зараз. Давши згоду, ти вже не зможеш стати таким, як раніше. Вирішуй!
Так само тримаючи схрещеними пальці, я кивнув і впевнено сказав:
— Я згоден!
Звісно, тоді я й уявити не міг, які неймовірні наслідки матиме ця моя необачна згода!
Бабаки в окол. Герасимівки (Луганщина), початок літа 2009 року. Фото Михайла Колеснікова
Байбак, байбачок — великий гризун, товстий і незграбний, що живе в степу в норах; з ранньої осені до весни впадає в сплячку; цінний своїм хутром і шкірою. Це тваринки, які чутливі до температурних коливань.
Дізнайся, що навіщував байбак минулорічної зими, а що — цієї. Якою буде погода?
Розділ 3. ЗНАЙОМСТВО З ЖУКОМ І ЗАЙЦЕМ
У садку Клим знайомиться із Жуком і Зайцем, які брали участь у дивних тренуваннях. Вони запросили Клима Джуру йти готуватися до вечірньої операції.
Розділ 4. ПІДГОТОВКА ДО СЕКРЕТНОЇ ОПЕРАЦІЇ
Я слухняно, мов механічна лялька, пішов за хлопцями, ніби ми справді давно були знайомі й домовлялися про якусь операцію. Головне, що раптом я помітив — противний липкий страх, який переслідував мене ось уже кілька місяців відтоді, як мене відлуплював Кактус, кудись зник. Замість цього мене охопила цікавість і бажання приєднатися до Зайця й Жука — так я подумки прозвав своїх нових знайомих...
— Сьогодні рівно о 21:00 ти стоятимеш під цим банком. Одягни щось діряве й брудне. Гратимеш жалісну пісеньку про байбачка. А ми співатимемо.
І раптом Жук затягнув тоненьким жалісним голосом, йому басовито підспівував Заєць:
По світу я попобродив,
І байбачок зі мною.
Побачив я чимало див,
І байбачок зі мною...
Все в світі крам —
Купи-продам,
Мій байбачок зі мною.
За гроші ж душу не віддам,
І байбачок зі мною.
— З байбачком ми тебе познайомимо при зустрічі! Він спеціально видресируваний — уміє витягати папірці з віщуваннями. А тепер біжи додому й готуйся. Спізнюватися не можна!
Не встиг я нічого сказати, як уже стояв за залізною брамою, на якій знову висів іржавий замок. У руках у мене, крім футляра зі скрипкою, опинився зіжмаканий папірець, на якому було написано адресу, намальовано план-схему й додано слова пісні про байбачка. Усе відбулося так швидко, що я не встиг розпитати у своїх нових знайомих, що ж має відбутися ввечері. Що це за таємна операція і навіщо я маю перевдягатися в лахи і грати на центральній площі міста жалісну пісеньку про байбачка?
Розділ 5. ЧИ МОЖНА ПОРУШУВАТИ КЛЯТВУ?
Клим розглядає план банку, у якому працювала прибиральницею його бабуся. Бабуся, яка готує найсмачніші в світі пиріжки, а ще понад усе вона любить квіти.
Здається, варто їй просто торкнутися до якоїсь рослини, як та оживає, бруньки на її гілках розвиваються, і вона починає цвісти. І вся наша квартира, завдяки старанням бабусі Солі, перетворилася на справжню оранжерею. Іноді я намагався допомогти бабусі поливати чи пересаджувати квіти, але вона завжди лагідно, але твердо відстороняла мене.
— Ніколи не чіпай моїх квітів! — наказувала вона, коли залишала мене самого вдома. — Вони знають і розуміють лише мене. Від торкання чужих рук квіти можуть загинути.
Я сприймав застереження бабусі, як старечі дивацтва. Та все ж ніколи не порушував її заборони. Квіти в нашому помешканні і в сільській садибі, де бабуся жила влітку, доглядала лише вона.
Я стріпнув головою, відігнав від себе ці недоречні тепер спогади про бабусині квіти, вхопив ще гарячий пиріжок і, не попрощавшись із розгубленою бабусею, прожогом вискочив із квартири. До зустрічі залишалося 20 хвилин.
«Зорієнтуюся на місці!» — вирішив я, — адже завжди можна сказати моїм новим знайомим, що мене просто не відпустили батьки. І навіщо їм знати, що мама з татом уже пів року працюють на розкопках піраміди в Єгипті. А може, ми взагалі вже ніколи не зустрінемося із Зайцем і Жуком...»
Хоча я добре усвідомлював, що так просто ця історія скінчитися не може. Здається, я втрапив у якусь хитро розставлену пастку, і клятва, яку я дав членам Таємного Товариства Боягузів — ТТБ, зв’язала мене по руках і ногах.
Які взаємини в родині Клима Джури? Хто виховує хлопчика?
А які взаємини в тебе з батьками, бабусею, дідусем? Яке ваше улюблене заняття? Чи допомагаєш ти рідним?
Розділ 6. І БАЙБАЧОК ЗІ МНОЮ...
Жук та Заєць примушують Клима співати на площі разом із ними.
Розділ 7. НАПАД НА БАНКІРА
Байбачок навіщував банкірові щось неприємне.
...На площу на шаленій швидкості в’їхав мотоцикл, на якому сиділо двоє чоловіків у масках. Один у кілька стрибків опинився біля дядечка, якому щойно ворожив наш байбачок, висмикнув у нього з рук кейс і так само блискавично підскочив до мотоцикла. Грабіжники зірвалися з місця, і за мить там залишилася лише біла хмарка диму.
Я вражено дивився вслід мотоциклові, бо раптом мені здалося, що оті двоє на мотоциклі нагадують... моїх маму й тата...
— Рятуйте! — зарепетувала огрядна тітонька. На її крик із банку вибігло троє здоровезних охоронців. Вони кинулися до пограбованого чоловіка і, підтримуючи його під руки, повели в будинок...
Я почав озиратися на всі боки. Куди тікати? Адже за мить сюди приїде міліція, і мене затримають як свідка або як учасника пограбування. Спробуй потім поясни, чому опинився ввечері біля банку та ще й грав на скрипочці й співав дурнувату пісеньку про байбачка! Он скільки свідків навколо, і всі жваво обговорюють надзвичайну подію!
Щоправда, тепер мене важко було впізнати. Маленьку скрипку Заєць забрав разом із цирковим вбранням. Я знову був схожий на нормальну людину. Ось зараз спокійно піду геть, і на мене ніхто й уваги не зверне. Я почав повільно задкувати, але перед тим як зникнути, все ж устиг нахилитися й підняти з землі зіжмаканий папірець — той, що байбачок витягнув для веселого банкіра. Там було написано лише три слова: «Зараз тебе пограбують!»
Розділ 8. ГРА У ЗАХОВАНІ СКАРБИ ЧИ ПОГРАБУВАННЯ?
Жук повідомляє Климові, що той пройшов перше випробування. Але це лише початок. Заєць радить заспокоїтися й уявляти все, що відбувається, як гру на комп’ютері.
Наступне випробування — проникнути в банк.
Розділ 9. ЗНАЙОМИЙ РОТВЕЙЛЕР1
Те, що Клим знав банк, як власну кишеню, допомогло героям приборкати Бакса — місцевого ротвейлера і проникнути через захаращений вхід у приміщення банку.
Вирізавши отвори в броньованому склі, хлопці проникли в кабінет директора, на стіні якого висіла картина із сільським пейзажем. Від дотику Жука вона розділилася на дві частини й почала роз’їжджатися...
1 Ротвейлер — порода собак, виведена в Німеччині. Це масивні, широкотілі, неквапливі собаки з великими головами; забарвлення їхньої шерсті — чорне з іржаво-червоними плямами на голові, грудях і лапах.
Розділ 10. КРИЇВКА БЛАКИТНИХ ЖАБ
Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір, який відкрився в стіні, був дивний запах. Це був запах вогкості й болотних трав. Так пахнув лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посеред міста, та ще й на десятому поверсі цегляного будинку?
Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання — ніби водночас засвистіло кілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць уперто продовжували рухатися вперед.
Те, що відкрилося нашим очам, було таким дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було зрозуміло, що це космічні прибульці — на землі таких істот зроду не водилося.
Криївка — військово-оборонна й господарська споруда Української повстанської армії (УПА), розташована під землею.
Чи бував / бувала ти у криївці? Які враження?
Знайди в інтернеті відео про УПА. Переглянь фрагмент «У криївці».
Як ти вважаєш, чому саме так називає місце схову блакитних жаб авторка?
Синьоморди-Квакожери. Худ. Володимир Штанко
Як ти думаєш, чому космічні прибульці нагадують саме жаб? Чим це можна пояснити? Кого чи що вони символізують?
Точніше, ці істоти найбільше скидалися на жаб — але велетенських, та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди у потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася в кріслі, стояв столик із частуванням, і на цих столиках були купками накладені хробаки, мухи й жуки. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.
— Що це?! — вражено запитав я.
— Тихо! Головне зараз — залишитися непоміченими й устигнути все зафільмувати, — прошепотів Жук і спрямував на жаб’ячий бенкет маленьку відеокамеру.
Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь заміри.
Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридору до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.
Ми прожогом кинулися до рятівного отвору в стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина знову заклацнулася — дві половинки стали на місце. А ми вилізли через вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озираючись — чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно — рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором, і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї.
Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх нових друзів від переслідування синьомордих потвор.
— Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування — не покинув нас у тому лігвиську і вивів на волю, — тепер Жук говорив по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.
— Просто нам доручили перевірити тебе у справжній операції... Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить для роботи у ТТБ, — додав Заєць і усміхнувся. — Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.
— А цей банк — їхня головна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на свої таємні завдання. Але найголовніше, що вони навчилися проникати в людську свідомість і підкоряти людей своїй волі, — похмуро додав Жук. — Наше товариство бореться з жаб’ячою цивілізацією. Але найгірше, що вони заразили майже все людство вірусом страху. Головне завдання — знайти протиотруту.
Я стояв мовчки і ніяк не міг прийти до тями. Невже все це відбулося насправді? Усі мої припущення й підозри луснули, мов мильні бульбашки. Я потрапив не у банду розбійників. Мої нові знайомі — мисливці за хижими прибульцями.
— Заждіть, а як же ми можемо боротися проти прибульців, якщо самі — боягузи? — врешті вражено запитав я. — Адже ви так і називаєтеся: Таємне Товариство Боягузів?
— У цьому й увесь секрет. Вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто звик боятися, все життя треба боротися зі своїм переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху...
Із ким або чим ти асоціюєш космічних окупантів (жаб’ячу цивілізацію)? Чому?
Коли тобі буває страшно? Ти ділишся своїм станом із дорослими чи переживаєш страх сам / сама?
Чи маєш ти ліки від страху? Поділися рецептом.
Розділ 11. ПАГАНІНІ СТАЄ ЧАКОМ НОРІСОМ
— Климе, онучку, прокидайся! — почув я у себе над вухом і схопився з ліжка, мов ошпарений.
Біля мене стояла бабуся й лагідно усміхалася. Годинник показував восьму ранку, отже, на те щоб одягтися-умитися-поснідати-добігти-до-школи, залишалося якихось пів години. Я прожогом кинувся до ванни, і тільки глянувши на себе в дзеркало й помітивши над бровою невеличку подряпину, пригадав усе.
Отже, ТТБ — це зовсім не жарт і навіть не банда злочинців. Те, про що я довідався вчора ввечері, не вкладалося в голові й видавалося хворобливою маячнею. Ну які можуть бути прибульці? І що це за міжгалактична змова монстрів? Якби я не бачив усього на власні очі, це здалося б мені дурнуватим сценарієм дешевого фантастичного фільму.
Усе ще намагаючись розібратися у вчорашніх неймовірних подіях, я вибіг із квартири і ніс до носа зіткнувся з Кактусом — моїм одвічним ворогом і сусідом Сашком Смиком. Він лиховісно посміхнувся і почав повільно підходити до мене. І я добре знав, що саме станеться наступної миті — я шкереберть полечу сходами вниз. Кактус називав цю веселу ГРУ «живим футболом», і, як ви здогадуєтесь, м’ячем у цій грі був я. Тобто, якщо я сам не тікав від Сашка, він копав мене ногою.
Та що це? Замість того щоб тікати, я, ніби виконуючи давно відомий мені прийом, широко розставив ноги і, пружинячи на ледь зігнутих колінах, поставив руки у «блок».
— Ги-ги, — розвеселився Смик, — це вже щось новеньке. Поганський Паганіні хоче стати Чаком Норісом!
Але це були останні слова, які вимовив Кактус. Якась незнана досі сила змусила мене підскочити догори, а потім із несамовитим криком, від якого в мене самого позакладало вуха, мов лавина, звалитися на свого ворога.
І сталося диво. Сашко Смик — непереможний Кактус — раптом осів, закрив руками обличчя й заскімлив тоненьким дівчачим голосочком:
— Відпусти мене! Я більше не буду! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!
Уперше Клим переміг Кактуса. Страх відступив.
Розділ 12. МІРАЖ НА БУДМАЙДАНЧИКУ
За останні дні я побував у стількох неймовірних ситуаціях, що був певен — тепер мене вже нічого не здивує. Та виявилося, що я глибоко помилявся.
Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, і її вкривали глибокі тріщини. Ніби тут щойно прокотився страшний смерч, вбивши навколо все живе. Але найгірше було те, що посеред цієї пустелі, яка враз утворилася на місці будмайданчика, сиділо потворне створіння.
Мені здалося, що саме його я бачив учора під час таємного бенкету в банку. Принаймні огидна синя пика з довжелезним язиком, банькаті червоні очі, довгі лапи з перетинками і, головне, яскраво-блакитний колір шкіри цієї почвари говорили про те, що переді мною один із космічних прибульців.
Я спробував поворухнутися, але марно — мене ніби обмазали липким тягучим клеєм, і я почувався, як муха, що потрапила в павутину і не може поворухнути лапкою, готуючись до того, що її ось-ось ізжеруть.
Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки — свист, гуркіт, дзижчання і... кумкання.
Я мимоволі замружився (вуха я затулити не міг, бо мої руки були намертво приклеєні до боків), аж тут у моїй голові залунали слова:
— Слухай, нікчемне створіння! Ми, на відміну від вашої примітивної мови, володіємо досконалим мистецтвом передавати думки на відстані. Так отож, сьогодні вночі, рівно о 3:00, на вашу планету прибуває основний десант могутньої цивілізації блакитних жаб. Останньою перепоною на нашому шляху залишалося ваше таємне товариство. Досі нам не щастило захопити жодного члена ТТБ. Тепер вам кінець. Ти покажеш секретну лабораторію, і після цього експерименти проводитимемо тільки ми... над вами.
За допомогою яких засобів авторка змальовує потворність космічного прибульця?
Блакитна тварюка висолопила довжелезного язика, на льоту вхопила якусь необачну муху й з апетитом схрумала її. Як видно, наші мухи були для космічних прибульців найбільшим делікатесом, бо процес споживання сердешної комахи цілковито захопив синьопикого. Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне. Бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того не усвідомлюючи, вибовкала зайве:
— Підкоримо цю смачненьку планетку... Вона нам на один зуб... Лишилося тільки проникнути в їхній штаб... Нам-ням, що може бути смачніше за мух... Тільки консервовані метелики під майонезом!
Велетенська синя ропуха захропла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився:
— Цей людський екземпляр ще не до кінця приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокинусь і вкушу його як слід, тоді він стане моїм рабом назавжди й зробить усе, що я звелю...
Клим починає діяти і йому вдається змити із себе липку речовину — отруту космічної жаби.
Розділ 13. Я ШУКАЮ ДОПОМОГИ
Ви помічали, що зазвичай люди бувають страшенно неуважні? Тисячі разів піднімаючись сходами до власної квартири, ми не знаємо, скільки сходинок доводиться долати. Ми не звертаємо уваги на те, що на дереві під самісінькими нашими вікнами звила гніздо чудова пташка з довгим жовтим дзьобом і темно-зеленими пір’їнами на хвості. І навіть не помічаємо, у що вдягнений наш сусіда по парті. Просто більшості людей здається, що все в житті визначено наперед і жодних див з ними статися не може. Приблизно так вважав і я, аж поки вклепався у цю дику історію, яка ось-ось могла закінчитися загибеллю нашої цивілізації.
Тепер, коли я біг вулицею, залишаючи після себе мокрий брудний слід (купання в калюжі не лише звільнило мене від клею, а й перетворило на губку), я почав пильніше придивлятися до людей. І те, що я побачив, вразило мене. Так-так, усі довкола мали надзвичайно дивний вигляд. Вони рухалися, ніби у сповільненій зйомці. І вирази облич в усіх були схожі — наче на них налягли гумові маски з наклеєними посмішками. Але сміху не було чутно. Власне, люди майже не розмовляли.
Як ти вважаєш, неуважність — це негативна чи позитивна риса? Чому ти так уважаєш?
Чи є в тебе ліки від неуважності?
Чому люди різні?
Як ти впізнаєш підозрілих людей?
Я почав пригадувати і зрозумів, що з самого початку навчального року мене весь час щось непокоїло. Вчителі ніби були ті ж самі, але часом вони розмовляли й рухались, як актори в театрі, котрі повторюють наперед завчені ролі. І що у словах, які вони вимовляють, немає жодного змісту. Але мене так зацькував Кактус, що замислюватися над усім цим мені було ніколи.
Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногами. Та що це? Кришка була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло — ніхто мене тут не чекає.
Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Але в моїй пам’яті було провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий все ж устиг частково зазомбувати мене. І коли я вже втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі прибульці, до мене прийшла допомога. З неба...
Це був велетенський метелик із запискою з почерком Жука:
ТЕРМІНОВО ВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ. НІЧОГО НЕ БІЙСЯ. ІНСТРУКЦІЇ ОТРИМАЄШ ВІД...
У цьому місці був відірваний кутик аркуша і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство, я прожогом побіг до свого будинку...
Розділ 14. ПОСЛАННЯ ВІД БАБУСІ
Повертаючись додому, Клим зауважив похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах, які затулялися газетами.
Удома на столі хлопець помітив невеличкий предмет, схожий на комп’ютерну флешку. Однак, коли взяв предмет до рук, то з подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкультури. Звідти почувся голос бабусі.
— Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне: зроби все точно так, як я тобі скажу. По-перше, підійди до вікна.
Я був такий ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.
— Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключ, — спокійний голос бабусі продовжував давати вказівки.
Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливала їх добривами й підв’язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ніби передбачала, що я вагатимусь, наказав:
— Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключ. На подвір’ї під старою грушею стоїть жовтий автомобіль. Цим ключем відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку: нічого не бійся. Ми маємо план. Скоро ти про все довідаєшся. Пам’ятай, ТТБ у тебе вірить!» — бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається стримати чи то сміх, чи то сльози.
За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, що синьомордики, як їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І, невідомо з якої причини, своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.
Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачик з горщика, намацав на дні ключ і вибіг з дому, шукаючи очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтий мерседес останньої моделі. Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міського подвір’я, стояв... обшарпаний «горбатий» «Запорожець»...
«Тю, — промайнуло у мене в голові, — і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монстрів і врятувати світ?»
Розділ 15. НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ АВТОМОБІЛЬ — ЦЕ...
Виконуючи інструкції, Клим завів старенького жовтого «Запорожця». У цей час над його самісінькою головою навис гігантський ковш. Краєм ока Клим побачив, що керує екскаватором уже знайомий йому синьомордий прибулець, який нещодавно захопив його на фальшивому будмайданчику. Тоді його врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що муха подіяла на нього як снодійне.
У двобої з ескаватором переміг старенький «Запорожець». Усередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.
Хлопець, зрозумівши, що «Запорожець» — найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння й на шаленій швидкості понісся у безвість — назустріч небезпеці.
2. Хто головні герої твору? Чому ти так уважаєш?
3. Чому Сашка Смика називали Кактусом, а Клима Джуру — Паганіні? Чи доречними є ці прізвиська хлопців?
4. За яких обставин Клим Джура уперше дав відсіч бешкетникові й забіяці Сашкові Смику? Як ти гадаєш, що цьому сприяло?
5. Чому Клим Джура погодився брати участь в експерименті? Напиши в зошит 3-4 причини згоди.
6. Досліди зміни в поведінці Клима. Напиши риси характеру, які виявляються в учинках Клима Джури.
7. Заповни таблицю «Реальне й фантастичне у творі». Що свідчить про те, що події в повісті відбуваються у наші дні? Для чого авторка вигадує фантастичних потвор та придумує нереальні події? Чого в повісті більше — реального чи фантастичного?
8. Розглянь роботи, які перемогли в Національному конкурсі дитячого малюнка «Автомобіль твоєї мрії» (дивись початок розділу). Чи такою ти уявляєш машину часу? Чому? Намалюй свою машину часу.
Розділ 16. ЗАГАДКОВА ПАНІ СОЛОМІЯ
Голос розповідав про пані Соломію, яка була... бабусею Клима.
— Пані Соломія — видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А ним уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та в неї, про всяк випадок, був підготовлений запасний план. І виконати його маєш ти.
Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний «Запорожець» гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву — ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.
Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Хотів напитися води й уже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик — той, що зранку приніс записку, — і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.
Метелик виконує роль листоноші. А що тобі відомо про голубину пошту?
Пригадай біблійну історію про Ноя.
Чим можна пояснити, що людям допомагають звірі?
Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Усе в ньому було точнісінько таке, як у звичайних капустяних метеликів — і жовті крильця, що мінилися на сонці, й довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. Ось тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, до лапки у нього була приладнана капсула із запискою.
«Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер метеликова», — подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише одне речення:
«Третій помідорний кущ ліворуч від паркану».
Я слухняно попрямував на бабусин город, підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.
Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі — її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама... Може, тут теж схованка — як у горщику з-під калачиків...
Розділ 17. МАШИНА ЧАСУ ІСНУЄ?
Клим потрапляє у криївку бабусі Солі.
Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось... Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі — Жук і Заєць.
Тепер я зрозумів, кого вона нагадувала. Очі в неї були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.
— Нічого не розумію! — прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.
Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість клавіатури перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу.
Криївка бабусі Солі. Худ. Володимир Штанко
Удруге наш герой «летить» у прірву, у безвість. Згадай персонажів, із якими траплялися схожі історії.
Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа — марно. Щось підказувало — саме у цій скриньці схована розгадка усіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?
Втративши надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився в крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки освітилася м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. На екрані з’явилося молоде обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею.
— Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрану. — Ось ми й зустрілися...
Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:
— Хто ви?
— Я — Соломія, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переноситися у часі й просторі. Тож я вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.
Часоліт — це «Запорожець»... Худ. Володимир Штанко
— Хіба так буває?.. Навіть якщо б Ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілками чи комп’ютерами.
— Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба рятувати мене... стареньку. Бо без мене порятувати світ не можна.
Розділ 18. Я ВІДЧУВАЮ СМАК ПРИГОД
Клим від бабусі Солі з екрана дізнається, що часоліт — це «Запорожець».
Звук урвався, екран потемнішав. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольоту у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас вдома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей «свисток» передав інформацію від бабусі. А тепер виявляється, що це ключ від часольоту?
Треба було діяти — надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялась, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку — кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.
— Цікаво, а як я звідси вийду? — подумав я вголос.
Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом із металевою доріжкою, а другою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.
Чи є у твоїй кімнаті світлини?
Як ти вважаєш, чи потрібно роздруковувати фотографії? Чому?
Що тобі відомо про єгипетські піраміди?
Відшукай інформацію в інтернеті.
Розділ 19. ПОЛІТ КРІЗЬ ЧАСОПРОСТІР
...Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.
На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем.
Колись батьки розповіли мені, що саме через цю дивну особливість — стесану верхівку, вибрали цю піраміду для розкопок.
«Хтозна, — подумав я тепер, — може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю «мічену» піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?»
Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі розсміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно — я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні, жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене.
Розділ 20. СИНЬОМОРДИ НАСТУПАЮТЬ
— Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2012 року.
— Зажди! — вигукнув я — Але ж я виставляв на дисплеї не 26, а 25 число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків.
— Пробачте, — так само спокійно відповів автомат, — як я вже повідомляв, ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого — спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і ми вмить опинимося в потрібному часовому відрізку...
Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й упевнено. Я знав, що коли затримаюсь хоч на секунду, до мене допадуться блакитні жаби. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух та метеликів під майонезом, я перетворюся на піддослідного кролика. Мить — і я вже сидів усередині «Запорожця», ще мить — і я, вхопившись за кермо, крутнув його так, що машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу...
Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а місяць сяяв так, що можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.
Я розгубився...
І враз побачив виразний слід. Це була накреслена на піску стрілка, спрямована вглиб пустелі. Я впізнав цю стрілку — то був герб Андрія Джури, нашого предка-козака, який під час військових походів скрізь, де опинявся, залишав після себе цей знак.
Ми з батьком, коли ходили у походи, також позначали своє перебування викладеними з шишок, гілочок чи камінців стрілочками, що закінчувалися двома маленькими хитромудро закрученими літерами — ДІЖ.
Отже, батько знав, що я можу прийти на допомогу, і мені нічого не доведеться йому пояснювати. Тепер я почав розуміти — вся наша родина пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, ось тільки я довідався про це останнім. Я сів у «Запорожець», і мій вірний диво-автомобіль полинув по в’язкому піску легко, немов по розкішній асфальтованій трасі... З усіх вікон джипа виглядали огидні сині пики космічних хижаків, і до мене долинули вже знайомі звуки — свист, гуркіт і вереск. Так синьоморди спілкувалися між собою. Певно, космічні загарбники вже подумки потирали свої липкі перетинчасті лапи, уявляючи, як зараз вони завиграшки розчавлять мого маленького «Запорожця»...
Але Климові вкотре вдається обіграти синьомордих.
Розділ 21. КОЗАЦЬКА СВІТЛОВА АБЕТКА
Головне завдання Клима Джури — якнайшвидше розшукати батьків.
Я почав роздивлятися навкруги й помітив, що на сусідньому піщаному пагорбі блимає слабкий червоний вогник. Придивився й помітив, що той вогник то засвічується, то згасає з різними проміжками часу.
— Та це ж таємна світлова азбука роду Джур! — вигукнув я, забувши, що, крім мого механічного інструктора, котрий час від часу дає мені настанови, поруч немає жодної живої душі.
Але зараз я так зрадів, помітивши блимання цього слабенького вогника посеред пустелі, що мені вкрай потрібно було хоча б із кимось поділитися.
— Розумію, — пролунало мені у відповідь, — моя господиня не раз розповідала про цю таємну абетку, яку винайшов козак-характерник Андрій Джура. Нею користувалися козацькі вартові, що пильнували у степу, чи не йдуть на Вкраїну турки чи татари. Козаки будували високі дерев’яні вежі так, щоб з однієї було видно вогняний сигнал, який посилають з іншої. І ось так, від вежі до вежі, той сигнал доходив аж до Запорозької Січі.
Розділ 22. У ВСЕСВІТІ ДРІБНИЦЬ НЕ БУВАЄ
Я скерував свого «Запорожця» у бік мерехтливого вогника, і за кілька хвилин ми вже здиралися на верхівку піщаної гори. Що ближче ми під’їжджали до червоного вогника, то меншим і слабшим він ставав. Я вже почав боятися, що це чергова пастка чи міраж, аж тут почув знайомий голос мами:
— Привіт, синку, нарешті ми тебе дочекалися!
— Ну що, перестав боятися? — озвався й татів голос, і вони обоє з’явилися з протилежного боку пагорба.
Тато тримав у руках невеличкого ліхтарика з червоним скельцем і говорив так спокійно й упевнено, що я й справді зовсім перестав боятися. За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а тоді здогадався — засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожими на кочівників пустелі — берберів1. Не вистачало тільки каравану верблюдів і довгого, до землі, одягу.
1 Бербери — корінна народність Північної Африки; проживають на території від Атлантичного океану до Оази Сива, що в Єгипті, від Середземного моря до р. Нігер.
Мені так багато треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав, з чого почати. А найголовніше, що мене здивувало, — то це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.
— Бабуся... — почав я, та мама мене перебила.
— Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ, — і мама по-змовницьки підморгнула мені.
— Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, — додав тато.
Я обурився:
— А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім ще скажений голубий прибулець на екскаваторі. І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся, тільки з майбутнього.
Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:
— Климе, а хіба ти не помітив: ти ж майже вилікувався від страху! На жаль, таких, як ти на Землі тепер дуже мало. Просто майже всіх мешканців нашої планети заразили вірусом страху. Протиотруту від цієї страшної епідемії винайшла наша бабуся, але річ у тім, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.
— А та... пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?
— Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни у Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.
— Через таку дрібницю? Це неможливо!
— У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас залишилося якихось дві години. Треба зустріти наших космічних гостей як слід.
Розділ 23. ЗБРОЯ ПРОТИ КОМАХОЖЕРІВ
Мама й тато швидко вскочили до жовтого «Запорожця»... Тато керував автомобілем так упевнено, що я зрозумів — він їздив на часольоті не раз. А я з подивом відкривав у непоказному обшарпаному «Запорожці» все нові й нові властивості.
Знайди інформацію про групу «The Beatles» («Бітлз»), зокрема про пісню «Yellow Submarine». Спробуй пояснити, чому жовтий «Запорожець» авторка асоціює із жовтим кораблем.
Прослухай пісню за покликанням https://cutt.ly/c8dkUct або QR-кодом.
— Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи «Бітлз» «Yellow submarine», що в перекладі означає — жовтий підводний човен. То, може, наш «Запорожець» і під водою може плавати?
Тато тільки усміхнувся й пробурмотів:
— Я радий, що ти став таким спостережливим. Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся вклала в неї усі свої знання й уміння.
— А тепер поводьтеся дуже тихо, — наказав тато, — синьоморди мають гострий слух. До того ж вони вміють перехоплювати людські думки на відстані. Це давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захопленні нових планет. Зброї проти них практично не існує.
— Взагалі-то зброя є, — тихо промовив я. — Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.
— Ти жартуєш, яка зброя? — дорікнула мені мама...
— Я не жартую, — від хвилювання у мене пересохло в горлі, і я ледве видавив із себе: — Мухи!
— Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами, але до чого тут зброя?
Я пригадав, як сьогодні зранку звичайна муха подіяла на довголапого прибульця, як він втратив пильність, а згодом взагалі захропів, повністю відключився, проковтнувши одну-єдину муху.
Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук та Заєць, і розповісти про з’їдену муху, яка подіяла на прибульця як снодійне.
Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми і тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, крикнули:
— Врятовані!
Розділ 24. ЖУК І ЗАЄЦЬ ВТРАЧАЮТЬ НАДІЮ
Правду кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, — але де ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузьок? Проте скоро я дізнався, що стародавні перекази й таємниці родини Джур можуть стати у пригоді всьому світові.
Мама клацнула вимикачем, і я побачив, що стою посеред добре оснащеного центру керування. Тільки зрозуміти, чим саме керують із цього центру, я не міг. Та ось відчинилися невеличкі бічні дверцята і до кімнати увійшли... Жук та Заєць. Однак тепер вони були одягнені не як блазні — у чудернацькі ковпаки з дзвіночками й розшиті срібними зірками плащі. Ні, переді мною стояли справжнісінькі мешканці пустелі — бедуїни.
— А ви як сюди потрапили? — вражено запитав я у хлопців.
— Ось це якраз було зовсім просто — у нашому Таємному Товаристві Боягузі є й льотчики. Якихось три години польоту, і ми опинились в пустелі, — пояснив Заєць.
— Представники нашої організації роблять усе, що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей.
Побачивши моїх батьків, хлопці усміхнулися, але за мить їхні обличчя знову спохмурніли:
— Ми обстежили всі навколишні селища бедуїнів. Серед них немає жодного здорового. Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія... — Жук із надією глянув на моїх батьків.
Але тато заперечливо похитав головою.
— У такому разі нікому буде чинити опір десанту прибульців, — сумно промовив Заєць, і, здається, вперше я не побачив на його обличчі усмішки — звичний оптимізм зрадив і його.
— Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато і поманив нас усіх за собою.
Пригадай, хто такі характерники.
Перейди за покликанням https://cutt.ly/t8dkGoG або QR-кодом, ознайомся з інформацією та виконай завдання.
Чи доречною є порада Климового батька? Чому важливо не опускати рук, не впадати у відчай?
Як ти розумієш родовий знак Джур?
Він рушив по вузеньких сходах...
— Та це ж наш родовий знак! — мимоволі вихопилося у мене, коли я побачив на стіні вирізьблену стрілу з двома літерами на кінці — Д і Ж.
— Так, тут ще чотири століття тому побував наш прапрапрадід Андрій Джура. Він справді був джурою-зброєносцем у козацького ватажка-характерника Омеляна Мухи. І знаєш, чим прославився той характерник? Він знав, як привертати цілі хмари комах і нацьковувати їх на ворогів. Звідти й отримав прізвисько — Муха.
— А твій пращур перебрав від Мухи його таємні знання, — додала мама. — Разом вони мандрували по світах, разом вивчали науку характерництва. А згодом усе, що знали, сховали тут, серед непролазних пісків африканської пустелі. І ця піраміда — їхнє послання в майбутнє. Нам із татом пощастило розшифрувати майже всі закодовані знаки. Залишилося зовсім небагато, і ми зможемо прочитати весь стародавній заповіт. Але головне, що ми знаємо приворотний сигнал, який збере сюди мільйони комах.
Фантастика — різновид художньої літератури, що зображує дивний і незвичайний світ, часто химерний, у якому людина в реальному житті опинитися не може.
Прикладом фантастичної літератури є твори Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див» й «Аліса в Задзеркаллі», а також твори Всеволода Нестайка «Чарівні окуляри» та Зірки Мензатюк «Таємниця козацької шаблі», вивчені в 5 класі.
Фантастичне у творі — те, чого немає в реальному житті, щось вигадане, витворене фантазуванням, уявою людини (здатність істот перетворюватися на якісь предмети, розмова тварин тощо).
Оскільки в повісті «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» багато пригод наукового й фантастичного змісту, то це пригодницька науково-фантастична повість.
Климові в його боротьбі з космічними варварами допомагають інші члени Товариства — Жук і Заєць. Але в центрі Таємного Товариства — супербабуся Соломія. У реальному житті це маленька жіночка з добрими очима, яка пече пиріжки для онучка. Але насправді це жінка з надпотужними здібностями, яка заснувала Товариство і яка весь час працює над дивовижними винаходами. Ось тут ще один момент надреальних здібностей людини.
9. За якими ознаками повість Лесі Ворониної можна вважати пригодницькою? А за якими — науково-фантастичною?
10. Досліди сюжет твору. Визнач експозицію, зав’язку, розвиток подій, кульмінацію та розв’язку. Запиши в зошит. Чи можна вважати, що кульмінаційних моментів у творі кілька? Доведи.
11. Якими рисами наділено Клима Джуру? Які його вчинки про це свідчать?
12. Яку зброю Кпим Джура підказав своїм батькам для використання проти космічних завойовників? Як цей учинок його характеризує?
13. Намалюй родовідне дерево родини Джури. Схарактеризуй усіх членів родини. Досліди особливості взаємин між різними поколіннями у творі. Як ти вважаєш, чи є це ще одним важливим чинником формування характерів?
Розділ 25. КОСМІЧНІ ЗАГАРБНИКИ ПРИБУВАЮТЬ
Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.
Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю ночі.
— Здається, прибули наші незвані космічні гості, — дуже спокійно сказав тато, потім провів рукою по намальованій стрілці. В ту ж мить у стіні відкрилася ніша, з якої тато витягнув невеличкий металевий предмет. Так, ніби він робив це щодня, тато приклав предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструменту.
— Та це ж дримба, — прошепотів у мене за спиною Заєць, — тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.
Відшукай інформацію в інтернеті про музичний інструмент дримбу.
Дримба
Переглянь відео «Гра на дримбі». https://cutt.ly/c3lc5xZ
Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, й на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люку. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк. Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямованого на усічену верхівку піраміди.
Розділ 26. А ТАТО ГРАЄ НА ДРИМБІ
Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він упевнено продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на суцільний мільйоноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися величезні хмари оскаженілих комах!
За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі — кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання — то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, які вже встигли поласувати нашими мухами та комарами раніше, й тепер їхній потяг до земного делікатесу був непереборний.
Відшукай в інтернеті міф «Стімфалійські птахи».
Дізнайся, як Геракл переміг за допомогою чарівної гри на музичному інструменті.
Запам’ятай: музика має чудодійну силу!
Чи допомагає тобі музика? За яких обставин?
Спершу я злякався, коли побачив, як із-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.
— Стережіться! — вигукнув я і вже хотів ховатися назад, усередину піраміди.
Але мама заспокоїла мене та хлопців:
— Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи...
Як видно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих літальних апаратах відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у повітрі, перебираючи довгими перетинчастими лапами по щаблях, космічні хижаки почали хапати комах. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісіньке жаб’яче серце...
Ще мить — і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали вистрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Тепер небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім смачної поживи, що хмарами кружляла навколо них.
Розділ 27. Я РОЗМОВЛЯЮ МОВОЮ СИНЬОМОРДІВ
Тепер я зрозумів, чому тато казав про синьомордів як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині у кожного з прибульців висів апарат із широким дулом і приладнаний до нього балон.
— Це газ, — сказала мама. — Він може спаралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять із нею, що схочуть. Ми змогли дістати кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.
Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:
— Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося: представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти будь-кого. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці паразити, — вірус страху.
Край неба поволі ставав рожевим, потім з-за обрію вигулькнуло пурпурове сонце, і над пустелею розвиднілося. Картина, що постала перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропухами, що лежали на піску догори черевами й голосно хропли.
— Оце так непереможні космічні завойовники! — зареготав Заєць.
— Страшна загроза людству! — зневажливо докинув Жук.
— Вони просто обжерлися і впали в сплячку, — пояснив тато.
— Треба скоріше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, — по-діловому промовила мама.
— А головне: скоріше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, — озвався я. — Гадаю, найбільше про це нам може розповісти ось цей мухожер, — я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, посеред майданчика...
— Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? — замислено промовив тато. — Якщо кожен із них проковтнув щонайменше сотню комах, то годин зо п’ять вони хроптимуть. Що з ними робити далі, я поки що не знаю, але головне їх чимшвидше знешкодити.
Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. В ту ж мить у голові в мене залунало:
— Як смачно! Як поживно! Земні комахи — найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали, її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати буде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спротиву аборигени не чинитимуть — всі вони заражені нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиотрута не допоможе. Ось тільки б допастися до їхньої секретної лабораторії... Цивілізація блакитних жаб — найвеличніша цивілізація Всесвіту! Ми нездоланні! Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах — вирощуватимуть комах-бройлерів1. Ми експортуватимемо чудові комашині консерви в кожен куточок галактики...
1 Бройлер — тут: скоростиглий гібрид різних комах; загалом — це скоростиглий гібрид свійської птиці, отриманий шляхом міжпородного схрещування.
Оговтавшись, я коротко переповів усе, про що довідався, вступивши в телепатичний контакт із космічним хижаком, і побачив, як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.
Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.
Розділ 28. ПІРАМІДОСЕРФІНҐ1
— Ну що ж, час вирушати в дорогу, — звелів тато, — тепер не можна гаяти ані хвилини.
Легким способом, який герой назвав «пірамідосерфінґ» мати, батько і оповідач спуститися з піраміди, а також транспортували причмелених комахожерів, і ми заходилися прив’язувати синьомордів спеціальними ременями до санчат.
Було видно, що нашестя синьомордів і прозорі космічні капсули, які все ще висіли над самісінькою пірамідою, справляли на Жука гнітюче враження. Мені навіть почало здаватися, що до нього повертається страх. Певно, оті вправи, за допомогою яких хлопці лікувалися від переляку, потроху втрачали силу...
Цікаво, скільки є тих засобів від переляку і як довго вони діють? Як тепер я зрозумів, усі їх винайшла моя бабуся. А без неї та її чудодійної протиотрути ми ніколи не врятуємо людство від вірусу страху.
Космічні прибульці впали у такий глибокий транс, що й не думали прокидатися. А на нас попереду чекала тяжка робота — треба було придумати, як знешкодити синьомордів, щоб вони не могли накоїти лиха, поки ми шукатимемо бабусю Солю.
1 Серфінґ — тут: спосіб спуску з піраміди, який придумали герої (пірамідосерфінґ); загалом, серфінґ — це водний вид спорту, у якому завдання спортсмена — піймати хвилю, що йде до берега, і проїхати на її гребені на спеціальній плоскій дошці (лежачи або стоячи).
Розділ 29. НЕХАЙ СИНЬОМОРДИ ПОСПЛЯТЬ
— Друзі, — замислено мовив тато, — дивлячись на вкриту сплячими синьомордами пустелю, — якщо зараз ми почнемо перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.
— А що ти пропонуєш? — схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.
Тато пропонує заблокувати всіх синьомордів у часольоті.
Тато швидко вивів «Запорожця» з піраміди, сів усередину, потім зробив кілька блискавичних рухів — певно, натиснув на якісь клавіші й важелі — і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша — то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.
Чи така ситуація актуальна в наш час? Кого можна впізнати в образах синьомордиків? А в образах родичів Клима? Поясни свою думку.
Нехай синьоморди посплять. Худ. Володимир Штанко
— Ви вбили їх? — вражено запитав Заєць.
— Ні, закон всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. До нашого повернення вони полежать тут у стані анабіозу.
— От тільки б знати, як нам звільнити мешканців Землі від вірусу страху, — зітхнула мама.
— Про це може знати тільки пані Соломія, — сказав Жук.
Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я — лагідну стареньку жіночку, яка весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі — винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.
Розділ 30. МИ ВИСТЕЖУЄМО ВИКРАДАЧІВ
Уже вдесяте тато намагався запрограмувати у машині часу потрібні нам час і місце. Єдине, що нам було потрібно, — це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той час, коли я саме побіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети синьоморда), а моя бабуся залишалася вдома.
— З усього випливає, що її захопили саме в той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о 8:20, — тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.
Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем — на задньому сидінні.
— А що буде, коли часоліт узагалі не запрацює? — пошепки запитав Заєць.
— Цього не може бути! — впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями, — раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.
Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.
— Приїхали, — просто сказав тато й почав вилазити з низенької автівки.
Мама й ми з хлопцями також вийшли й попрямували до під’їзду.
— Заждіть, — раптом скомандував тато і швидко сховався за трансформаторну будку.
Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж і з них вийшов... Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, нікого на подвір’ї не побачив — і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх — часто я помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.
Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом із ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів...
— Обережно, не витикайтеся, — прошепотів тато, — треба за ними простежити!..
Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу в будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, а потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, туди вскочив Кактус і причинив за собою двері.
Розділ 31. КУДИ ВЕДЕ ПРОВАЛЛЯ
Обстеживши будку, герої зрозуміли, що під їхнім носом був спостережний пункт блакитних жаб. І Сашко Кактус із ними в змові.
Розділ 32. ЩО МОЖЕ АНТИЖАБ
Спускаючись за допомогою присосок (стінолазів) у провалля, герої побачили, як ліфтом із синьомордами піднімався підступний сусід Сашко Смик. Жук називає його зрадником.
Розділ 33. МИ ВИКОНУЄМО АКРОБАТИЧНІ НОМЕРИ
Спритним і кмітливим Климові, Зайцеві і Жуку вдається перестрибнути через ворота, спеціальним приладом перерізати замок воріт й не ідентифікувати вхід на брамі за допомогою жаб’ячої лапки.
Розділ 34. БАБУСЯ СОЛЯ ДАЄ НАМ ІНСТРУКЦІЇ
Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїлися до світла, ми побачили, що посеред встеленої свіжою травою кімнати сидить на маленькому дерев’яному ослінчику бабуся Соля. Зараз вона перебувала у такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидотою так, що не могла поворухнутися.
Тато кинувся, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:
— Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще запам’ятайте: вам треба якнайшвидше повертатися у завтрашній день. Бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані зміни. Отже, слухайте. У мене в лівій кишені фартуха лежить маленький полотняний мішечок. Візьміть його з собою і вертайтеся в пустелю. Підніміться на піраміду козака Мухи й розвійте насіння по вітру. Далі все буде так, як передбачив наш пращур Андрій Джура. Космічні хижаки перестануть загрожувати нашій планеті.
Тато нахилився до бабусі й дістав із кишені її фартуха полотняний мішечок.
— Бабусю, а як же ти? — крикнув я і мало не заплакав, так мені шкода було дивитись, як моя бабуся сидить прип’ята до ослінчика, а хижі синьоморди ось-ось можуть до неї допастися.
— Не хвилюйся, онучку, все буде гаразд. Головне: зробіть усе так, як я сказала. А тоді повертайтеся додому. Не забудьте поставити часоліт на те саме місце, де взяли, — під старою грушею. Це дуже важливо. І зробіть так, щоб синьоморди не помітили, що ви тут побували. Зараз у них обідня перерва — жеруть, нелюди, наших комашок. Але за дві хвилини вони повертаються...
І бабуся втомлено заплющила очі й почала тихо мугикати свою улюблену пісню: «Ой, чий то кінь стоїть...»
А чи люблять співати твої бабуся, дідусь, або хтось із рідних? Які пісні у них улюблені?
Перейди за покликанням https://cutt.ly/d8dk4Uc чи QR-кодом, послухай пісню «Ой чий то кінь стоїть ...». Який варіант виконання тобі подобається найбільше? Чому?
Розділ 35. КВІТИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ХИЖИХ ПРИБУЛЬЦІВ
Ми стояли на верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок у ранній ранок нинішнього дня. Сонце вже освітило безкраї піски, нерухомих синьомордів та їхні прозорі капсули.
— Почнемо, — сказав тато й витяг з кишені полотняну торбинку.
Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінини собі на долоню. А тоді почав висипати їх зі своєї жмені — ніби сіяв у повітрі. Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю...
— Дивіться! — раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз.
— Квіти!..
...Я побачив, що з кожної квітки випурхує метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, у яких вони народились...
— Не хвилюйтеся, — тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг із бабусиної торбинки, — тут є чіткі інструкції. Але виконати їх може лише Клим. — І тато простягнув записку мені.
«Метелик». Худ. Бевзюк Олена
Чи погоджуєшся ти з висловами, що виокремлені кольором?
Як ти їх поясниш?
Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк:
«Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш віддати їм наказ забиратися геть із нашої планети й назавжди забути до неї дорогу. Тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш з ними спілкуватися».
Я зосередився й наказав синьомордам:
— Стати в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!
Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняно попрямували до своїх літальних апаратів...
...Тепер я був певен: Землю врятовано... А що ж буде з нами?
— Все буде добре! — заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив своє запитання вголос.
— Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, — сказала мама. — Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.
— А ви? — запитав я в Жука й Зайця.
— Ми виступатимемо в цирку, але ще не раз зустрінемося з тобою в ТТБ! Адже боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніша людина у світі. Запам’ятай це!
Розділ 36. ТАК НАРОДЖУЮТЬСЯ НАРОДНІ ПІСНІ...
Бабуся розповідає про антиотруту від синьомордих.
— Та все дуже просто, — озвалася бабуся. — Я винайшла універсальні ліки від переляку — вони не дають вірусові страху розвиватися, але діють дуже повільно. А клала я ті ліки... в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх любиш найдужче. Тепер зрозумів? А зараз антидот № 9 розносять на своїх крильцях по всій Землі жовті метелики. Тож ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.
Я зайшов на кухню й завмер від подиву. На підвіконні, біля горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали банькатими очима. Щоправда, за розміром вони були разів у десять менші від синьомордів, але в однієї жаби на голові стирчала чимала ґуля.
Бабуся засміялася й весело пояснила:
— Розумієш, довелося мені трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вдалася я до нашого родинного характерництва — та й зменшила їх. Подумала: а чого ж їх не використати на хазяйстві? Он-о скільки мух розвелося. Хай собі ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.
Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хижаків, узяла тацю з пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа:
«Ой хотіла жаба, синяя ропуха, та й світ підкорити...»
Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки й легенди.
Антидот (протиотрута) — лікувальний засіб, який застосовують у разі отруєнь.
Антидоти знешкоджують отруту шляхом хімічної реакції і виводять її з організму.
Які ліки ти б порадив / порадила від страху? У яких ситуаціях?
14. Яка з пригод повісті тобі запам’яталася найбільше? Перекажи її зміст своїм рідним чи друзям.
15. Визнач тему й ідею твору. Випиши в зошит, які проблеми авторка порушує в повісті.
16. Чи вдалося головному героєві подолати боягузтво? Які поради на основі прочитаної історії про Клима Джуру ти дав / дала б другові / подрузі, які є боягузами?
17. Якби тобі запропонували роль у фільмі за мотивами повісті «Таємне Товарситво Боягузів, або Засіб від переляку № 9», то яку роль ти обрав / обрала б для себе?
18. На кого з героїв твору ти б хотів / хотіла бути схожим / схожою? Чому?
19. Доведи, що твір «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» — пригодницька науково-фантастична повість.
20. Багато повчальних моментів криються у влучних висловах (цитатах твору). Відшукай цікаву цитату та доповни нею статтю у вікіцитатах «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9». Склади власне висловлення, пояснюючи, як ти розумієш той чи той афоризм.
21. Візьми участь в обговоренні цитати Віри Агеєвої: «Книга Лесі Ворониної «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів» розповідає про сміливість, що завжди перемагає. Тільки ті, хто здатні подолати власний страх, зможуть урятувати планету, заполонену жахливими прибульцями. Герої книги також черпають силу в скарбах, що приховані в нашому історичному минулому. Скарби прадідуся головного героя Лесі Ворониної допомогли йому подолати неймовірні перешкоди та забезпечити перемогу Добра».
22. Виконай проєктну роботу «Рятуємо світ від прибульців».
Хлопчик Клим, боягуз, що боїться хуліганів, одного разу дізнається про Таємне Товариство Боягузів і вступає до нього. Виявляється, що Землі загрожують прибульці з космосу, які поширюють вірус страху. Але ті, хто й так боягузи, можуть побороти страх і протистояти лиходіям.
Як бачимо, Клим потрапляє в пригоди у часі й просторі, щоб врятувати батьків, бабусю, друзів та увесь світ.
23. Чи траплялися схожі історії з тобою? Якщо ні, то придумай і запиши власну історію пригод.
