Зарубіжна література. 9 клас. Кадоб’янська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

1.2. Джонатан Свіфт (1667-1745)

Джонатан Свіфт

Джонатан Свіфт — англомовний ірландський письменник, публіцист, сатирик, творчість якого стала важливим етапом у розвитку англійської просвітницької літератури XVIII ст. Звертаючись езоповою мовою до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва.

Значення Джонатана Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він із тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.

Теорія літератури

«Головна мета, яку я собі поставив у всіх своїх працях, — швидше ображати людей, ніж їх розважати, і якби я здолав довершити свої наміри без шкоди для себе, був би з мене найплідніший письменник на світі...»

Джонатан Свіфт

Езопова мова — вираз для позначення алегоричного, замаскованого способу висловлювання думок. Походить від імені давньогрецького поета-байкаря Езопа (VI ст. до н. е.).

Сатира (від лат. Satira — суміш, усяка всячина) — 1) особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного; 2) твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства; на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, зрадники та ін., а також явища, які не відповідають етичному та естетичному ідеалу.

Памфлет — твір на актуальну тему, у якому в сатиричній формі висміюються й викриваються негативні суспільні явища.

1.2.1 Життєвий і творчий шлях Джонатана Свіфта

Джонатан Свіфт (1667-1745) народився в Дубліні (Ірландія), його рідні з діда-прадіда були англіканськими священиками. Парафіяльним священиком був і його дід Томас Свіфт, котрий під час англійської революції XVII ст. виступив на захист королівської влади, а потім за це нові можновладці реквізували його майно. Саме тоді члени його численної сім’ї (у Томаса було тринадцятеро дітей) роз’їхалися в різні куточки Англії, а деякі з братів подалися в Ірландію. Серед них був і батько майбутнього письменника Джонатан. Тут Джонатан отримав посаду доглядача судових споруд, але помер зовсім молодим, залишивши напризволяще свою сім’ю: маленьку доньку та дружину, яка саме чекала на другу дитину. Хлопчика, який народився після смерті батька, назвали на його честь Джонатаном. Невдовзі матір, залишивши сина під опікою годувальниці, назавжди виїхала до Англії.

Джонатан зростав, не знаючи ні тепла рідної домівки, ні материнського піклування. Його дитинство минуло в сім’ї дядька Ґодвіна Свіфта, вельми успішного адвоката, котрий жив у Дубліні. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його віддали на навчання в школу в ірландському місті Кілкенні, а в 14 років він вступив у Триніті-коледж Дублінського університету, де вивчав теологію. Свіфт важко переживав своє сирітство, страждав через матеріальну залежність від родичів і сувору атмосферу коледжу. Єдиною втіхою для нього стали поезія та історія. Щоправда, він так захопився цими дисциплінами, що закинув теологічні студії й ледь не провалив іспити на звання бакалавра.

Будинок, у якому народився Свіфт. Ілюстрація 1865 р.

У 1686 році Свіфт здобув ступінь бакалавра мистецтв. Проте завершити повний курс університетської освіти йому завадили події революції 1688 року. Хвилю повстань викликало усунення з престолу короля Якова II: ірландські католики стали на захист Стюартів. Чимало англійців були змушені втікати з Ірландії. У 1689 році залишив Дублін і Свіфт. Деякий час він жив в Англії разом із матір’ю, а потім улаштувався на службу до Вільяма Темпла, колишнього дипломата й політичного діяча, шанувальника літератури та мистецтва. У маєтку Мур-Парк Свіфт виконував обов’язки секретаря Темпла впродовж кількох років. Впливового Темпла відвідували численні гості, навіть король Вільгельм, і спостереження за їхніми бесідами дало неоціненний матеріал майбутньому сатирикові.

Вільям Темпл високо цінував ґрунтовні знання, ерудицію й літературний талант юного Джонатана. Роки, які Свіфт провів у Мур-Парку, — важливий період його життя. Він мав змогу працювати у багатющій бібліотеці Темпла. Саме у Мур-Парку молодий літератор розпочав свою поетичну творчість. Тут він зустрів Естер Джонсон, вітчим якої працював управителем Мур-Парку. Згодом Естер Джонсон (Свіфт називав її Стеллою) стала його близьким другом і супутницею життя.

У 1692 році Свіфт здобув звання магістра в Оксфорді, а в 1694 році прийняв духовний сан англіканської церкви. Його призначили священиком в селище Кілрут на півночі Ірландії неподалік від Белфаста, що був одним із центрів протестантів, котрі боролися проти англіканства. Опинившись у сфері релігійних чвар, Свіфт задумав памфлет «Казка діжки», над яким працював кілька років.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

«Казка діжки» мала багатозначний підзаголовок, який можна віднести до всієї творчості Свіфта: «Написано заради загального вдосконалення роду людського». Книжка, у якій він у сатиричній формі відверто змалював католицизм, англіканство та пуританство, відразу стала популярною і в перший же рік вийшла трьома виданнями. Ватикан додав «Казку» до переліку заборонених книжок.

Майже всі твори Свіфта виходили під різними псевдонімами або взагалі анонімно, хоча його авторство не було секретом для читачів.

1696 року Свіфт знову повернувся до Мур-Парку, де створив сатиру «Битва книг». Він написав цей твір на підтримку Темпла, який вступив у суперечку, що на той час спалахнула між прибічниками «давніх і нових книг». У цій дискусії Темпл виступив на захист «давніх» і обґрунтовував перевагу античних авторів над сучасними.

У «Битві книг» Свіфт висловив погляди на завдання літератури. Обов’язок письменника він вбачав у тому, щоби приносити користь людям і збагачувати їх ідеями. В алегоричній формі ця думка виражена у вставному епізоді про павука та бджолу. Сховавшись у темному куті, павук плете свою павутину, уникаючи денного світла та людей. Натомість бджола розриває павутиння та летить назустріч квітам збирати солодкий мед, необхідний людям.

Чарлз Джервас. Портрет Свіфта. 1718 р.

У Мур-Парку Свіфт залишався до смерті Темпла, а потім переселився до Ірландії, де посів церковну парафію в невеличкому селищі у графстві Міт. У 1702 році в дублінському Триніті-коледжі він отримав звання доктора теології.

Упродовж наступних років Свіфт часто навідувався до Англії, підтримував товариські стосунки з відомими літераторами та журналістами, політичними діячами. У Лондоні публікувалися памфлети й поетичні твори Свіфта, а 1711 року вийшли його «Вибрані твори у прозі та віршах». У ці ж роки Свіфт почав роботу над «Подорожами Гуллівера».

У 1713 році Свіфт обійняв посаду декана собору Св. Патрика в Дубліні.

Виконуючи обов’язки парафіяльного священика, Свіфт міг на власні очі побачити страждання і кривду ірландського народу. За умов національно-визвольного руху ірландців сформувалися і зміцнилися демократичні погляди письменника.

Вони виявилися у багатьох творах Свіфта, зокрема, у памфлеті «Листи сукнаря» («The Drapier’s Letters», 1724).

ВИСОКА ПОЛИЧКА

«Листи сукнаря» написані у зв’язку із запровадженням в Ірландії неповноцінної мідної монети, право на карбування якої придбав англійський купець Вуд, щоб збагатитися, грабуючи ірландців. Цей конкретний факт став приводом для звинувачення колоніальної політики Англії. Памфлет написаний простою мовою, від імені дублінського гендляра-мануфактурника. Сукнар висловлює інтереси та настрої всієї уярмленої Ірландії. Його звернення до співвітчизників сповнені громадянського пафосу. У своїх листах сукнар постає людиною мужньою і рішучою, розумною і дотепною. Завдяки розголосу, якого набув памфлет Свіфта, у Вуда відібрали патент на право карбування монети. Декан собору Св. Патрика став героєм Ірландії.

Собор Св. Патрика, Дублін

Фронтиспіс французького видання «Мандри Гуллівера» з ілюстраціями Жана Гранвіля. 1838 р.

У 1726 році, коли Свіфт повертався з Англії, Ірландія зустрічала його перезвою дзвонів. Всесильний міністр Волпол не міг навіть помститися бунтівливому деканові, бо, як він доповідав англійському уряду, «для того, щоб заарештувати декана, потрібно закликати не менш як десятитисячний загін війська».

Проте святкувати перемогу особливих підстав не було. Становище Ірландії, власне, не змінилося. Сатира Свіфта стає дедалі похмурішою. Посилюються гнів, біль душі, іноді навіть відчай.

У 1725 році Свіфт завершив «Мандри Гуллівера» і сягнув вершини своєї прижиттєвої літературної слави, видавши цю книжку. 1726 року вийшли перші два томи «Мандрів Гуллівера» (без імені справжнього автора); інші два були опубліковані наступного року.

Книжка, хоча й дещо зіпсована цензурою, користувалася небаченим успіхом. За кілька місяців її було перевидано тричі, незабаром з’явилися переклади французькою, німецькою, голландською, італійською та іншими мовами, а також великі коментарі з розшифровкою свіфтівських натяків і алегорій.

Тетралогія (чотиритомник) Свіфта стала однією з класичних і найпопулярніших книжок у багатьох країнах світу. Роман є сатирою на недосконалість людської цивілізації. «Мандри Гуллівера» — програмний маніфест Свіфта-сатирика.

У першій частині читач сміється над безглуздою зарозумілістю ліліпутів. У другій, у країні велетнів, з’ясовується, що наша цивілізація так само заслуговує висміювання. У третій висміюються відірвана від життя наука й надмірні сподівання на людський розум. Нарешті, у четвертій з’являються мерзенні єгу як втілення людської природи, не облагородженої духовністю. Свіфт зазвичай не вдається до моралізаторських повчань, даючи читачеві змогу зробити власні висновки.

Король велетнів роздивляється Гуллівера. Англійська карикатура початку XIX ст. зображує короля Георга III і Наполеона

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Свіфт не поділяв ліберальної ідеї про найвищу цінність прав окремої людини. Він вважав, що надана сама собі людина неминуче скотиться до тваринного аморалізму. Для самого ж Свіфта мораль завжди стояла на початку списку людських цінностей. Морального прогресу людства він не бачив і показав це в «Мандрах Гуллівера».

Захисники релігійних та ліберальних цінностей негайно накинулися на сатирика з різкою критикою. Вони стверджували, що висміюючи та ображаючи людину, він тим самим ображає Бога як її творця. Свіфта також звинувачували в грубості й поганому смаку.

У 1729 році Свіфт отримав звання почесного громадянина Дубліна. Уже за життя письменника була здійснена публікація зібрання його творів.

Останні роки в житті Свіфта виявилися дуже важкими. Смерть Стелли прирекла його на самотність: вона була єдиною дорогою і справді близькою для нього людиною. Участь у політичній боротьбі партій та угруповань не принесла йому ні посад, ані багатства. Поволі прогресувала серйозна хвороба.

У 1745 році письменник помер, заповівши своє майно на спорудження лікарні. Свіфт похований поряд з Естер Джонсон у соборі Св. Патрика.

Власну епітафію він склав задовго до смерті: «Жорстоке обурення не може більше краяти його душу. Йди собі, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй ревного поборника мужньої свободи».

Бюст Свіфта в соборі Св. Патрика

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Розкажіть, як формувалися погляди сатирика Свіфта на сучасну йому Англію.
2. Поясніть, яким чином англієць Джонатан Свіфт став національним героєм Ірландії.
3. Пригадайте, які твори зробили ім’я Свіфта популярним на батьківщині. А який твір приніс йому світову славу?
4. Простежте, як сучасники сприйняли тетралогію Свіфта про мандрівника Гуллівера. Чому погляди на роман розділилися?
5. Проаналізуйте, якій людській чесноті Свіфт надавав найбільшої ваги.
6. Поміркуйте, чому саме таку епітафію склав собі Джонатан Свіфт.

Сторінки з першого видання роману 1726 р.

1.2.2 «Мандри Лемюеля Гуллівера»

«Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів» (англ. «Travels into Several Remote Nations of the World in Four Parts by Lemuel Gulliver, first a Surgeon, and then a Captain of Several Ships») — сатирико-фантастична книжка, у якій яскраво і дотепно висміюються людські та суспільні вади.

Роман Джонатана Свіфта, над яким він працював десять років, займає значне місце в контексті просвітницької доби. Як і майже все, написане Свіфтом, він тісно пов’язаний із життям Англії першої третини XVIII ст. Тут синтезовано думки й переконання письменника, а також засоби й прийоми сатиричного зображення, які він використовував у своїх памфлетах, віршах та статтях.

За жанром «Мандри Гуллівера» — сатиричний філософсько-політичний роман. Цей суворий памфлет на людство написано в жанрі цікавого пригодницького твору, що захоплює молодого читача й дотепер у списку книжок для дитячого читання стоїть на одному з перших місць.

У другій половині XVII—XVIII ст. мореплавці і мандрівники багатьох європейських країн сміливо вирушали в експедиції, під час яких відкрили й дослідили більшу частину земної поверхні, морів та океанів.

Захоплений ідеями епохи, пускається в мандри і герой роману Свіфта судновий лікар Лемюель Гуллівер (письменник вводить у свій твір описи морських подорожей і пригодницьку атмосферу, щоб максимально створити ілюзію реальності). Він потрапляє в різні вигадані країни, де з ним відбуваються дивовижні події.

Задум роману «Мандри Гуллівера» народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого ученого-педанта Мартіна Скріблеруса, тобто «писаки». Побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали сучасники.

Свіфт прагнув пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими.

Вигадане Свіфтом слово ліліпут (англ. lilliput) увійшло до багатьох мов світу. В оригіналі Ліліпут — Lilliput — це назва самої країни, а її мешканці називаються «ліліпутійці» — Lilliputians.

У першій частині твору Гуллівер опиняється в Ліліпутії, де живуть маленькі чоловічки.

Ілюзія правдоподібності їхнього існування служить прикриттям іронії письменника, яку підсилюють казкові та фантастичні мотиви. Використовуючи різні засоби комічного, Свіфт висміює тут все, що не задовольняло його в сучасній Англії.

Особливістю Свіфта-сатирика є те, що у свою фантастику він вносить просвітницький дух точності й раціоналізму, завдяки чому фантастичне сприймається як реальність.

Популярність героя Свіфта викликала до життя численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Мандрів Гуллівера». Особливо широкою популярністю користуються скорочені переробки та екранізації «Мандрів Гуллівера» для дітей.

Теорія літератури

Засоби творення комічного — це художні засоби, які сприяють творенню комічного ефекту зображуваних явищ, подій, образів. Функції засобів комічного досить широкі: від створення сміхової атмосфери твору до гнівного викриття негативних фактів, рис характеру, закономірностей дійсності загалом. Серед засобів комічного вирізняють: гумор, іронію, сатиру, сарказм, пародію та ін. На використанні різноманітних засобів комічного розвинулися такі жанри, як комедія, фарс, памфлет, епіграма, буфонада, бурлеск, травестія, сатиричне оповідання (повість, роман) та ін.

Гумор (від лат. humor — волога, рідина) — різновид комічного, відображення смішного у життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкт висміювання, а лише піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини.

Сарказм (від грец. sarkasmos — терзання) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена гнівного презирства. Об’єктом сарказму є зазвичай явища небезпечні, різко негативні й аморальні.

Іронія (від грец. eironeia — глузування) — художній засіб, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення; насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.

Пародія (від грец. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — 1) засіб художньої виразності, побудований на імітації манери поведінки, манери мовлення, творчої манери тощо з метою викриття того чи іншого явища, рис характеру; 2) один із жанрів фольклору та художньої літератури. Пародія передбачає впізнавання об’єкта висміювання, на цьому будується комічний ефект.

Образ персонажа, наділеного «наївним», але безпомилковим здоровим глуздом, часто трапляється у творах письменників доби Просвітництва.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Свіфт широко застосовував поетичні засоби та сюжетні мотиви з арсеналу світової літератури (наприклад, міф про Геркулеса та пігмеїв у подорожі до Ліліпутії). Текст роману наповнений алегоріями, натяками, прихованими і явними цитатами. Водночас, спираючись на багатовікову літературну традицію, письменник створив власні неповторні фантастичні образи й ситуації.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Образ Гуллівера

Образ розумного, трохи наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу, об’єднує всі частини роману. Постать оповідача — головного героя — важлива для розуміння твору, бо все ми бачимо його очима. Він не посідає вищих щаблів у суспільній ієрархії, це звичайний лікар, з яким під час мандрів відбуваються незвичайні пригоди. Та Гуллівер — втілення просвітницького розуму, його судження про побачене уособлюють норму просвітницького здорового глузду. Своєю участю в подіях він відтінює їхній абсурдний і безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.

Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні. Це й прийом «очуднення» (коли щось звичне постає як дивовижне); й образ наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, у яких він опинився; і яскрава гіпербола (зображення велетня Гуллівера у ліліпутів), і присутня майже у всьому іронія.

Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

Зав’язка «Мандрів Гуллівера» традиційна для авантюрного роману XVIII ст. — лікар Лемюель Гуллівер наймається корабельним хірургом. Професія героя частково має алегоричний характер: із плином подій читач повинен упевнитися, що він добре володіє скальпелем і вміє відкривати пухлини та виразки суспільства.

Лемюель Гуллівер

Іронічне сприйняття твору додатково посилюється блискучою грою слів, каламбурами, які, на жаль, не завжди піддаються перекладу.

Ілюстрація Сергія Бордюга. XX ст.

Риси просвітницького стилю простежуються в романі від самого початку. Перший розділ починається з позначення точного місця народження героя («мій батько мав маленький маєток у Нотінгемшірі»*), з розповіді про те, у якій сім’ї він виховувався («я був третій з п’ятьох його синів»), де навчався («чотирнадцятилітнім хлопчиком мене віддали до коледжу Емануеля в Кембриджі, де я жив три роки і наполегливо вчився»). З перших рядків читач дізнається, що родина, у якій народився і зростав Лемюель, бідна: «Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його маленьких статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга - містера Джеймса Гейтса, у якого вчився чотири роки». Крім того, герой вивчав навігацію, читав багато книжок, приглядався до побуту та звичаїв людей і разом з тим успішно вивчав чужі мови завдяки добрій пам’яті.

Як хірург Лемюель — професіонал, оскільки вчився у відомого вчителя (отже, читач може не сумніватися у його майстерності). Та він кинув медичну практику, бо «сумління не дозволяло йому наслідувати нечесні вчинки» багатьох колег по професії.

Отже, герой не належить до привілейованих кіл суспільства, він освічена, начитана й розумна людина, яка має аналітичний розум, талант до мов та спостереження. А головне, він — людина чесна й непідкупна, якій можна вірити. Тобто, Гуллівер — типовий просвітницький герой.

Основні риси стилістики роману Свіфта — лаконічність і розсудливість тону, протокольний виклад подій і підкреслена відмова від емоційності — співвідносяться із загальним стилем доби. Математична визначеність і точність оповіді покликані навіяти читачеві віру в правдивість побаченого й пережитого Гуллівером (з цією метою роман насичений точними датами, географічними даними, вимірами). Разом із героєм твору ми потрапляємо в географічні точки, які можна відшукати на карті: «Три роки я чекав, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда, господаря «Антилопи», вирушити з ним до південних морів. Ми виплили з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалася в сприятливих умовах».

* Тут і далі цитати з роману Свіфта «Мандри Гуллівера» подано в перекладі Юрія Лісняка.

Майже всі вигадані країни, за винятком країни коней, розташовані автором у Тихому океані, тоді мало дослідженому.

Ілюстрація Джорджа Орвела. XIX ст.

Створене Свіфтом слово ліліпут складається з англійського «маленький» та латинського «зіпсований». Отже, ліліпут — маленька людина, наділена вадами звичайних людей.

Потім корабель, на якому служив Гуллівер, розбився об скелю. Лемюелю вдалося доплисти до мілини. Пройшовши із милю у воді, він дістався берега, упав у м’яку низькорослу траву й заснув міцним сном, яким, здається, не спав ще ніколи в житті. Все, що відбулося з Гуллівером на початку подорожі, цілком реальне. А далі починається казка.

Прокинувся Гуллівер, оточений маленькими чоловічками, які намагалися зв’язати його тонкими шворками. Спершу він подумав, що може легко впоратися з істотами «шести дюймів на зріст». Та кілька сотень чоловічків трьома залпами ніби іграшкових гармат дали йому зрозуміти, хто господар становища. Так Гуллівер опинився в Ліліпутії, країні ліліпутів.

Гуллівер — нормальна людина — контрастує з маленькими чоловічками, проте гіпербола в романі підпорядкована законам арифметики. У «Мандрах Гуллівера» все точно розраховано: Гуллівер у 12 разів більший за ліліпутів. Він вражає всіх своїми розмірами й отримує прізвисько «Людина-Гора». Таке співвідношення (один до дванадцяти) робить можливим потрібний автору тип спілкування між Гуллівером і маленькими чоловічками.

Опис казкової країни ліліпутів складається зі звичних для читачів дрібниць. Вони живуть як європейці, а Ліліпутія виглядає своєрідним ляльковим відбитком Англії.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Зіставлення життя і театру ще з часів Шекспіра стало загальною тенденцією англійської літератури.

Ілюстрація Томаса Мортена. 1865 р.

Завдяки творові Свіфта в сучасній мові слово Гуллівер часто використовується як синонім велетня, хоча насправді Гуллівер — звичайна людина нормального зросту, яка лише потрапляє до країни карликів.

Гротеск — тип художньої образності, що ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного й реального, прекрасного й потворного, трагічного й комічного, життєподібного й карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску.

У XVIII ст. гротеск закріпився як основний метод фантастики.

Деякі риси характеру правителя: хоч «ясний і виразний», проте верескливий голос, скупість, підступність, — нагадують короля Георга І. Лише з обережності Свіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості з низькорослим Георгом І.

Метафора (грец. μεταφορά — «перенесення») — перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності.

Ілюстрація Жана Гранвіля. 1838 р.

Гуллівер не тільки більший і незрівнянно сильніший за ліліпутів, автор прагне показати, що в моральному відношенні Гуллівер теж набагато вищий за маленьких людей. Адже головний художній метод Свіфта — реалістичний гротеск.

Імператор Ліліпутії відрізняється від інших мешканців країни зростом. Гуллівер з іронією зауважує: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликати в глядача особливу пошану до нього».

Імператор оточив себе підлабузниками, завдяки чому потрапляє у смішні ситуації. Чиновники та придворна челядь підтримують «велич» божого помазаника, який пишномовно називає себе: «Краса і жах всесвіту... володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центра землі сягає, а головою сягає до сонця».

Свіфт безжалісно сміється над культом особистості монарха ліліпутів, саркастичним викриттям звучать фрази, що прославляють коронованого «хлопчика-мізинчика», який у дійсності — жалюгідна істотка, що легко вміщується на одній долоні Гуллівера. Вояки його «славного війська» влаштовують лицарський турнір на носовій хусточці Гуллівера, нап’ятій на невеликих патичках. А військові паради та різні свята з участю великої маси людей здаються Гулліверові розворушеним комашником.

Одним з ефектних засобів гротескного зображення у творі Свіфта є прийом матеріалізації метафори — найулюбленіший прийом письменника. Саме матеріалізація метафори створює сатиричний ефект у епізоді, де розповідається про танець на натяжному канаті, своєрідну гру, переможець якої здобуває ласку при дворі.

У Ліліпутії п’ятеро-шестеро претендентів на високу посаду виступають з танцями на канаті, і хто стрибне вище за всіх, отримує посаду. Навіть перші міністри змушені стрибати, щоб зберегти своє становище. Мистецтвом «здобувати» посади ліліпутівці оволодівають ще змалку, причому вони «не завжди бувають хорошого роду або добре виховані».

Придворні демонструють свої таланти ще в одному виді змагань: «Імператор тримає горизонтально в руках ціпок, а кандидати один за одним стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить чи опускає імператор ціпок...» Нагороди: синя, зелена, червона нитки — це алегоричне зображення англійських орденів Підв’язки, Бані, Святого Андрія, якими часто нагороджували за подарунки, шахрайство, наклепи, а не за подвиги в ім’я народу.

Скільки геніальної винахідливості у вигаданому автором зменшенні пропорції для показу нікчемності всього того, що намагається вразити своєю величністю та могутністю! Гуллівер поступово втрачає почуття власної величі, підкоряється ліліпутським правилам, уживається з дрібними істотами: він «дозволяв п’ятьом-шістьом людцям танцювати в себе на долоні», «хлопчики та дівчатка насмілювалися гратися в схованки» у його волоссі; брав участь у церемоніях; розробляв проект захоплення ворожого флоту; за відданість був нагороджений чином нардека, найвищою нагородою у країні.

На світі все відносне, гадав Свіфт. Деякі речі, що їх звично вважають за речі першорядної ваги, зовсім перестають бути такими, коли на них подивитись з незвичайної позиції.

Однак розповідь у першій частині не просто смішна. У ній вчуваються й трагічні нотки. Ось імператор та його радник оголошують черговий пишний маніфест про «гуманність» і «доброту» монарха. І нещасні ліліпути тремтять від страху, навчені гірким досвідом. Вони чекають жорстоких репресій і публічних страт: «У ліліпутів є звичай, запроваджений цим монархом та його міністрами, дуже відмінний, як запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось його фаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на зборах державної ради завжди виголошує промову, виявляючи в ній велику лагідність і доброту, як приклади його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову зараз же розголошують по всій державі, і ніщо не жахає так народ, як це вихваляння милосердя його величності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більш нелюдська буде кара і тим невинніша жертва».

Ілюстрація XIX ст.

Гуллівер у ліліпутів. Настінний розпис у Бремені

Викликає сміх зображення ліліпутської статуї правосуддя. В уяві постає давньогрецька богиня Феміда, символ чесного правосуддя, яку читач мимоволі порівнює з ліліпутською статуєю: зав’язані очі Феміди — шість очей у ліліпутського символу; ваги в руці Феміди порожні і повинні схилятися в бік справедливого рішення — лантух із золотом у правій руці, меч у лівій руці статуї ліліпутів символізує, що «нагорода та кара є найголовнішими важелями», причому з більшою охотою правосуддя нагороджує, ніж карає (лантух із золотом — у правій руці).

Свіфт показує, як благодіяння перетворюються на злочин за допомогою юридичних пасток, як навіть вірний Гуллівер оголошується державним злочинцем. Не знаючи, що робити з велетенським тілом Чоловіка-Гори, якщо його вбити, радники вирішують осліпити його. Позбавлений зору та безпорадний, він стане покірною зброєю в руках монарха та двору. Цей жахливий вихід із ситуації висловлено в м’якій словесній формі: «А брак очей аж ніяк не відіб’ється на вашій фізичній силі, якою ви ще можете бути корисним його величності».

Так послідовно, епізод за епізодом, маленькі лялькові чоловічки перетворюються на злісні та підступні створіння, які зробили Гуллівера своїм рабом попри його велетенський зріст. Перед читачем проходять картини насилля, розпусти, підлабузництва, марнославства королівського двору й самого короля. Свіфт висміює відносність моральних істин та понять, які прийнято вважати вічними й незмінними. Вустами Гуллівера письменник розмірковує про закони та звичаї Ліліпутії, сміється й глузує над такими урочистими актами, як присяга або оголошення війни. Наприклад, Гуллівер має складати присягу на вірність, «...взявши в ліву руку свою праву й приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий до правого вуха».

Адвокати й судді. Малюнок Жана Гранвіля. 1838 р.

Викриття абсурдності й протиприродності війни — річ не нова в літературі, вже гуманісти XVI століття виступали проти військових сутичок і воєн взагалі. Нове у Свіфта — це глибоке знання дипломатичної й політичної «механіки», що спричиняється до кривавих воєнних чвар.

Спочатку Гуллівер говорить про закони та звичаї Ліліпутії з симпатією, на позір вони гуманні та справедливі (закон про викажчиків, який полягає в покаранні того, хто несправедливо доносить; призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а потім уже на здібності, мотивуючи це тим, що «коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна посідати ту чи ту посаду»; покарання тих, «хто відповідає злом на добро»; «дітей одягають і годують дуже просто», прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, віри в Бога та патріотизму тощо). Порядки та закони ліліпутів повинні начебто викликати повагу, а самі ліліпути — співчуття, адже маленькому народу на голову звалився Чоловік-Гора.

Проте крихітний ляльковий світ непомітно постає перед читачем крупним планом, замилування проходить й замінюється презирством. Виявляється, що лялькова держава далека від демократизму, свободи й справедливості. Вже тридцять шість років дві великі імперії Ліліпутія і Блефуску ведуть виснажливу війну. Підкреслюючи безглуздість запеклої боротьби, письменник пояснює сміхотворність її причин: «Усім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, ще хлопчиком порізав собі пальця, його батько видав декрет, де під страхом найсуворішої кари всім пропонувалось розбивати яйця тільки з носика. Закон цей так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий — корони». Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд із мізерністю причини таких грандіозних і трагічних подій створюють комічний ефект.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

В історії боротьби між «тупоконечниками» і «гостроконечниками» в алегоричній формі зображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часів Реформації, і роль Франції («Блефуску»), що підтримувала в цій боротьбі католиків.

Алегоричним є і зображення боротьби ворогуючих угруповань — тремексенів і слемексенів, тобто партій високих і низьких підборів. Автор езоповою мовою викриває тут боротьбу двох політичних партій — торі та вігі. Те, що імператор носить низькі підбори, натякає на його належність до партії вігі. Дотепний натяк на принца Уельського (у майбутньому короля Георга II) — те, що принц носить взуття з різними закаблуками (принц вагався у своїх симпатіях між партіями).

Майстерність Свіфта-фантаста

Багато епізодів у «Мандрах Гуллівера» пов’язано з практичною діяльністю людини. У романі повною мірою відчувається науковий дух епохи Просвітництва, дарма що Свіфт дошкульно висміює фізиків, хіміків та представників інших галузей природознавства в його третій частині. Варто звернути увагу на те, з якою математичною точністю обчислює Свіфт різницю в масштабах життєвих потреб Гуллівера й ліліпутів відповідно до їхніх розмірів, з якою уважністю відзначає те, що дрібні істоти в зв’язку з малим зростом можуть розглянути речі, яких не побачить око нормальної людини.

Фантазія автора виявляє чудеса винахідливості, але майже ніколи не сходить з реального ґрунту. Цілком реальні речі проектуються у незвичайні обставини і з геніальною майстерністю показуються так, як вони виглядали б у цьому разі. Зокрема, ось як Гуллівер захоплює весь ворожий імператорові флот Блефуску: у повному складі він затягає його на мотузочці до берегів Ліліпутії та бере в полон, чим і вирішує війну на користь Ліліпутії.

Звертаючись у передмові до своїх читачів від імені Гуллівера, Свіфт діє з погляду людини, яка й припустити не може, що знайдеться хтось, хто не повірить фантастичним пригодам, про які розповідається в чотирьох книгах «Мандрів Гуллівера». А в передмові ніби від видавця рукопису, його родича Сімпсона, ще й додає: «В усьому, безперечно, відчувається правда, та й не дивно, бо автор так уславився своєю правдивістю, що серед його сусідів у Редріфі, коли когось у чому запевняли, стало немов за приказку говорити: «Це така правда, ніби сам містер Гуллівер сказав».

Ці «аргументи» для доказу того, що в романі розповідається «достеменна правда», — не бажання автора приголомшити читача несподіванкою, а Свіфтова форма іронії. Найцікавіше те, що письменник з винятковою винахідливістю зберігає манеру правдивого оповідача при відображенні найнеймовірніших подій. Усі нескінченні пригоди Гуллівера подано в дусі «реалістичної фантастики», в них підкреслюється найбільш імовірне і правдиве, що можна знайти у найфантастичніших речах. Це, власне, й надає твору привабливості, яка підкоряє не тільки малих, а й дорослих читачів.

У «Мандрах Гуллівера» згадуються два супутники Марса, відкриті лише після XIX ст.

Ілюстрація Генріха Валька. XX ст.

Ілюстрація Жана Гранвіля. 1838 р.

Початок дослідженню творчості Свіфта поклав Вальтер Скотт (1814). З кінця XIX століття у Великій Британії і в інших країнах вийшло кілька глибоких наукових досліджень «Мандрів Гуллівера».

Гуллівер поруч із бюстом Свіфта пише про свої подорожі. Гравюра Жана Гранвіля

Роман «Мандри Гуллівера» посідає 12 місце в рейтингу 100 найкращих книг усіх часів.

Письменник вибудував свій твір як роман про подорожі пригодницько-фантастичного характеру. Але кожен його епізод, попри суто фабульну розважальність, містить і набагато глибший філософський зміст. Тому кожен читач може знайти в ньому те, що шукає: юний — захопливу розповідь про неймовірні пригоди, дорослий — сатиру на недосконалість людини й суспільства. Адже й у наш час мрії просвітників про здоровий глузд та справедливу державу лишаються найзаповітнішими мріями людства.

Українською мовою «Мандри Гуллівера» переклали Микола Іванов (1928) і Юрій Лісняк (1983).

Екранізації роману Свіфта

Кінематографісти з початку XX ст. звертаються до роману Свіфта. За його сюжетом і мотивами знімають мультиплікаційні та художні фільми.

У 1934 році студія Болта Діснея випустила мультфільм «Гуллівер Міккі». За сюжетом, мишеня Міккі, начитавшись книжок Свіфта, вирішує розповісти дітлахам свою історію про країну, де живуть крихітні чоловічки.

У 1935 році режисер-казкар Олександр Птушко зняв фільм «Новий Гуллівер», у якому поєднано лялькову анімацію (спеціально для фільму було зроблено майже 3000 ляльок) та зйомки акторів. Фільм досі вражає глядачів високою майстерністю виконання й незвичайним візуальним рядом.

«Мандри Гуллівера» (англ. «Gulliver’s Travels») — американський повнометражний кольоровий мультиплікаційний фільм, екранізація першої частини («Подорож до Ліліпутії») фантастичної тетралогії Свіфта. Прем’єра фільму відбулася 1939 року.

Кадр із фільму «Новий Гуллівер». 1935 р.

Кадр із фільму «Мандри Гуллівера». 1939 р.

У 1968 році на екрани вийшов американський серіал «Пригоди Гуллівера» за мотивами Свіфтової книжки.

У 1982 році російський режисер Марк Захаров зняв фільм про самого Джонатана Свіфта та його героїв «Дім, який збудував Свіфт».

У 1996 році з’явився американський тригодинний фільм «Мандри Гуллівера». У 2010 році відомий американський комік Джек Блек зіграв Лемюеля Гуллівера в новій версії «Мандрів».

Це далеко не повна історія екранного життя славетного роману. Подорожі мандрівника Гуллівера країнами, яких немає на карті, тривають.

Афіша фільму «Мандри Гуллівера». 2010 р.

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Пригадайте історію написання «Мандрів Гуллівера». Як сприйняли роман сучасники письменника?
2. Розкажіть про жанрові особливості роману Свіфта.
3. Поясніть, який сатиричний прийом використовує письменник у першій частині «Мандрів» для висміювання вад сучасної йому Англії.
4. Простежте, як втілено в романі дух епохи Просвітництва.
5. Прокоментуйте, які епізоди першої частини «Мандрів Гуллівера» справили на вас найбільше враження.
6. Розгляньте ілюстрації до роману різних художників. А яким уявляєте Гуллівера ви?
7. Спробуйте поставити себе на місце Гуллівера. Що ви відчували б, якби потрапили до країни людей, у дванадцять разів менших за вас? Як би ви поводилися?
8. Перегляньте одну з екранізацій роману та поділіться враженнями з однокласниками.
9. Поміркуйте, у чому секрет популярності роману Свіфта.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

Об’єднайтеся в групи за інтересами і підготуйте повідомлення з презентацією на одну з тем: