5.2.2. Мольєр (Жан Батист Поклен)

ВИСОКА ПОЛИЧКА

У чому невичерпна сила Мольєра? Можливо, у зверненні до своїх сучасників? Чи у відвертому тавруванні соціальних проблем? У створенні яскравих сатиричних типів, що втілюють головні вади суспільства? Олександр Пушкін називав його геніальним митцем, Микола Гоголь — великим майстром, Лев Толстой — «майже всенародним і тому прекрасним художником нового мистецтва».

Народився Жан Батист Поклен (1622-1673) у Парижі 13 січня 1622 року в родині шпалерника, який мав приватний будинок і зажив доброї слави. При народженні батько дав сину власне ім’я — Жан, додавши згодом друге ім’я — Батист, аби відрізнити його від брата, теж Жана. Долю хлопчика було визначено наперед. Він мав успадкувати батьківську справу, а після того, коли батько викупив у свого брата посаду придворного шпалерника, юний Поклен мав успадкувати ще й цей високий сан, що надавав право називатися королівським камердинером. Але Жан Батист вибрав інший шлях, він став славетним комедіографом зі сценічним іменем Мольєр.

П'єр Міньяр. Портрет Мольєра. XVII ст.

Ще зовсім юним, у десять років, хлопчик утратив матір Марі Крессе, яка буда доброю, розумною і досить освіченою жінкою. На жаль, точних відомостей про його дитинство не збереглося, лише короткі розповіді біографів драматурга про його дитячу прив’язаність до діда, Луї Крессе. Дід по матері був звичайним ремісником і відкрив перед онуком завісу над життям міського люду. Луї Крессе був пристрасним шанувальником театру, він ознайомив онука з народним красномовством, давав можливість насолоджуватися грою комедіантів на ярмаркових театральних виставах, які вони разом відвідували.

Але не тільки це дало Жану Батисту змогу пізнати життя. Завдяки високому становищу та зв’язкам батька хлопчик отримав добру освіту в Клермонському коледжі, найкращому на той час у Парижі, де навчали наук і життєвих правил дітей аристократів і заможних буржуа. Далеко від дому хлопчик провів довгі сім років. Він опановував богословські дисципліни, природничі науки, філософію, грецьку та латинську мови, давню літературу, граматику.

Навчався молодий Поклен успішно. Він так оволодів давніми мовами, що міг вільно читати в оригіналі твори античної літератури; захоплення філософією спонукало його за власним бажанням зробити віршований переклад поеми Лукреція «Про природу речей».

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Твори філософа Лукреція були досить популярні. Під їхнім впливом власну філософську поему написав великий італійський філософ і вчений Джордано Бруно.

Захоплення філософією не обмежувалося лише інтересом до Античного світу. У роки навчання Жан Батист знайшов однодумців, із якими посилено студіював праці французького філософа-матеріаліста і викладача П’єра Гассенді, що досить сильно вплинули на формування його поглядів на життя і літературу. З цього часу юнак був переконаний, що для того, аби людина щось зрозуміла, їй замало лише абстрактно це обміркувати — пізнання ґрунтується ще й на відчуттях та емоційному досвіді. Згодом герої його найкращих комедій будуть демонструвати, що здоровий глузд, не зігрітий серцем і душею, стає згубним для людини, робить її аморальною. Мольєр-драматург, як прибічник класицизму, завжди виступатиме за гармонію серця і розуму, оскільки тільки така гармонія робить людину повноцінною.

Можливо, знаменитий урок пана Журдена з комедії «Міщанин-шляхтич» ґрунтувався саме на дитячих спогадах автора про навчання у Клермонському коледжі.

Але хай як би захоплювався мовою, літературою і філософією юний Поклен, його активна натура потребувала іншої справи. У коледжі був шкільний театр, де ставили твори давньоримських комедіографів Плавта і Теренція. Вважалося, що, беручи участь у шкільних виставах, учні коледжу краще вивчатимуть розмовну латину. Імовірно, що Жан Батист виконував ролі в цьому театрі, бо, як переконують його власні п’єси, латину та творчість римських комедіографів він добре знав.

Поклен-батько пильно слідкував за успіхами сина і ніколи не забував про його головне призначення. І ось 18 грудня 1637 року п’ятнадцятирічний Жан Батист склав присягу, необхідну для входження до цеху шпалерників та права на успадкування батькової посади.

Після закінчення навчання в коледжі Жан Батист склав в Орлеанському університеті екзамен і здобув ступінь юриста. Він навіть декілька разів виступав у суді в ролі адвоката. Батько мав бути вельми задоволеним: його спадкоємець був тепер освіченою людиною. Але правнича кар’єра не вабила молодого Поклена. Він був далекий від батькових мрій.

Існує думка, що Поклен-батько знав про театральні захоплення сина, але не схвалював їх. Було природним для нього вимагати від спадкоємця вступити у права й узятися до справи: молодому чоловікові йшов двадцятий рік. Поклен-син навіть просиджував деякий час у лавці, виконував деякі відповідальні завдання під час поїздки Луї XIII до Нарбонни у 1642 році. Але наслідки цього були неочікуваними: невдовзі син повідомив батькові про своє рішення відмовитися від справи і звання придворного шпалерника та «королівського камердинера». Ця відмова була оформлена нотаріальним актом, згідно з яким права і звання були передані середньому брату, а батько виплатив Жану Батисту частину материного спадку.

Отож ні адвокатом, ні придворним шпалерником Жан Батист не став. У 1643 році він прийняв сценічне ім’я Мольер і очолив «Блискучий театр», в організацію театральної трупи якого вклав успадковані гроші й де сам грав трагедійні ролі. Репертуар театру був досить традиційним: молоді люди ставили трагікомедії, пасторалі й трагедії. У королівському театрі такі п’єси завжди приваблювали публіку кривавими подіями, любовними і патетичними тирадами. Але в «Блискучому театрі» ці вистави майже не збирали грошей. Актори-аматори не здатні були грати так, як професійні актори паризьких труп. Борги росли, а виступати досить часто доводилося перед порожньою залою. Урешті-решт театр збанкрутував, трупа з часом розпалася, а найбільш стійкі ентузіасти, серед яких був сам Мольєр, приєдналися до мандрівного гурту Шарля Дюфрена, з яким у 1645-1658 роках об’їздили всю Францію у пошуках щастя й слави. Відтак юність Мольєра, роки його провінційного життя проходили саме там, де ключові моменти французької історії XVII ст. були найвиразнішими.

У провінцію трупа потрапила в розпал громадянської війни — Фронди. Із закінченням Фронди почався новий розквіт французького абсолютизму, нерозривно пов’язаний із долею класицизму.

Ці роки збагатили життєвий і театральний досвід Мольєра, суттєво позначилися на його естетичних поглядах, сформували основне коло тем, проблем і конфліктів, які глибоко розкривалися у його творах.

Перші часи мандрування театральної трупи не були безхмарними. Влада і церква переслідували комедіантів, іноді не дозволяли грати, іноді забирали прибуток як податок. Трагедійний репертуар також не був популярним. Будь-яка трупа з ярмарку відбивала глядачів динамічними виставами, захопливими фарсами, комічними сценами, живими діалогами.

Фарс — жанр середньовічної міської літератури, народна комедія, яка за сюжетом являє собою розіграний в особах анекдот.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору і сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи в людині.

Бажання задовольняти інтереси глядачів за час тринадцятилітніх мандрівок Францією підштовхнуло Мольєра перекваліфікуватися із трагіка в коміка, взятися за перо, щоб самому складати п’єси. Так людина, що мріяла грати трагічні ролі Цезаря або Олександра Великого, всупереч своїй волі — й на щастя театру та літератури — стала комедіантом і комедіографом.

Кадр із фільму «Мольєр». 2007 р.

Письменницька біографія Мольєра почалася з комедій інтриги на одну дію, які не збереглися. Фарс привертав увагу Мольєра змістом, узятим із повсякденного життя, різними темами, яскравістю і життєвістю образів, комічними ситуаціями, розмовною мовою. Нові вистави глядачам дуже сподобалися. Усе подальше життя комедіограф зберігав любов до фарсу і навіть у своїх високих комедіях часто використовував фарсові елементи, наприклад, у комедії «Міщанин-шляхтич».

Французька столиця була багатою на театральні видовища. Тут працювали два привілейовані театри — Бургундського готелю і театр Маре, італійська трупа, іспанські актори, голландські танцівники, ляльковий театр. У Мольєра було багато досвідчених конкурентів.

Натхненний успіхом, Мольєр написав свою першу велику комедію. І її перша постановка в Ліоні 1655 року була надзвичайно успішною. Серед глядачів був брат короля принц Конті, який дозволив трупі називати себе «Власні комедіанти принца Конті».

Здобувши славу найкращої провінційної трупи, керований Мольєром театр вирішив повернутися до Парижа. Але у столиці всі театральні майданчики були зайняті.

Восени 1658 року Мольєр і актори його театру зі страхом і надією прибули до столиці. Майже відразу завдяки хитромудрим інтригам молодому комедіографу вдалося домогтися вищої милості: показати Луї XIV постановку комічної п’єски «Закоханий лікар». Молодий король зміг оцінити Мольєрів гумор, і долю трупи було вирішено: вони стали частими гостями у замках короля, одержали будівлю старого театру, а Мольєр — річну пенсію.

Розпочалася напружена робота в театрі. Спочатку театрально-організаційні справи, потім творча робота над новими п’єсами. Успіх нових комедій можна простежити за діловими записами, де позначено, що театр відвідували всі парижани, вистави давали потрійний прибуток, а Мольєр швидко набув слави талановитого драматурга.

П'єр Міньяр. Мольєр у ролі Цезаря. XVII ст.

Ставлення до Мольєра-комедіографа у Парижі не було однозначним. Спочатку літературно-мистецький світ сприйняв його поблажливо. У його трупі не бачили серйозної загрози для професійних театрів. Твори сприймали як фарси для розваги невибагливих глядачів. Проте за короткий час наполегливої роботи Мольєр оволодів складними канонами класицизму, навчився створювати глибокі характери, будувати виважені сюжети — став справжнім майстром. Це підняло хвилю заздрощів, а салони навіть оголосили йому війну. Мольєра називали малоосвіченим і погано вихованим, засуджували за спробу виставити на загальне висміювання представників аристократії, норми аристократичного смаку і салонної поезії (наприклад, у п’єсі «Смішні манірниці»). Багато хто угледів у цьому відвертий виступ проти традиційного мистецтва.

Вороги навіть втручалися в особисте життя комедіографа: зводили наклепи на його дружину Арманду Бежар. Лише заступництво Луї XIV змусило їх угамуватися. Король відвідував вистави Мольєра і відверто сміявся з усією публікою. Мольєр міг вважати себе переможцем.

Дружина Мольєра Арманда Бежар, французька актриса

Майстерність Мольєра зростала від п’єси до п’єси. Він віртуозно створював сюжетні вузли під час виходу кожного нового персонажа, події розвивалися надзвичайно швидко, а завершувалися несподівано й дотепно, фарсові персонажі вражали силою і яскравістю.

Солідним паризьким театрам було важко змиритися з успіхом Мольєра. І ось у 1660 році в один момент у трупи відібрали приміщення, без якого вона фактично перестала існувати як театр. Бургундський готель і театр Маре святкували перемогу і підсилали до мольєрівських акторів своїх агентів, запрошували їх до більш знаних театрів. Але жоден з акторів не залишив Мольєра у складний час, не зрадив його і не перейшов до іншої трупи. І знову порятувало талановитих митців втручання короля, який надав труні улюбленого комедіографа зал палацу Пале-Кардиналь (зараз Пале-Рояль), збудований і залишений кардиналом Рішельє для королівської родини. Вирішено було навіть ремонт приміщення зробити за королівський рахунок.

Ηікола Андре Монсіо. Мольєр читає «Тартюфа» в салоні Нінон де Ланкло. XVIII ст.

І за три місяці у місті поряд із червоними афішами Бургундського готелю знову з’явилися зелені мольєрівські афіші, які повідомляли, що трупа Мольєра поновлювала свій сезон у палаці Пале-Кардиналь із новими комедіями.

У Парижі Мольєр створює справжні шедеври, які прославили його на віки: комедії «Тартюф» (1664), «Дон Жуан» (1665), «Мізантроп» (1666), «Жорж Данден» та «Скупий» (1668), «Міщанин-шляхтич» (1670), «Витівки Скалена» (1671), «Хворий, та й годі» (1673). Музику до його вистав писав талановитий французький композитор Жан Батист Люллі.

Постановка комедії «Тартюф» — шедевра Мольєра — викликала грандіозний скандал. У п’єсі святенник, ханжа і лицемір Тартюф добивається довіри багатого простака Оргона і під прикриттям цитат зі Священного Писання має намір відібрати у нього майно і дружину. Комедію було заборонено, але вона розходилась у списках по Франції та за її межами.

У період, коли «Тартюф» було заборонено, Мольєр створив ще два шедеври: «Дон Жуан» і «Мізантроп». За «Дон Жуана» драматурга було звинувачено в безвір’ї, оскільки його герой — хоробрий, розумний, веселий, дотепний — не боїться ні неба, ні пекла і викликає не осуд, а симпатію.

«Мізантроп» — не дуже весела п’єса Мольєра. Мізантропія — це нелюбов до людей. Головний герой «Мізантропа» Альцест стикаючись із людськими вадами й пороками, які Мольєр висміює в інших комедіях, не може втриматися від дорікань на адресу оточення. Він приречений на самотність, у своїй надмірній вимогливості до людей він постає комічно. У п’єсі поставлені глибокі філософські й моральні питання: доведена до максималізму чеснота втрачає здоровий глузд і фактично призводить до зникнення самої чесноти.

За останні шість років життя Мольєр написав п’єси, які в майбутньому дістали назву «буржуазних комедій». Одна з найвідоміших — «Міщанин-шляхтич». Мольєр зобразив міщанина Журдена, який бажає у всьому зрівнятися з панами із вищого світу.

Одна з причин образи Мольєра на короля — Луї XIV надав композитору Жану Батисту Люллі виключне право показувати вистави з музикою і позбавив цієї можливості Мольєра.

Захоплений новими творчими пошуками, Мольєр кожною новою прем’єрою підносив престиж театру. Тому, коли стосунки драматурга і короля стали прохолодними, митець спокійно дав прем’єру своєї нової комедії не при дворі, а в міському театрі. При цьому він демонстративно замінив у творі пролог, у якому оспівувався король, на інший, у якому навіть не згадувалася королівська особа.

Вистава «Хворий, та й годі» у Версалі. 1674 р.

Це була остання комедія Мольєра «Хворий, та й годі» і останній рік життя драматурга, який видався особливо складним. Йому доводилося постійно відбиватися від незадоволених і розлючених глядачів, які вважали, що їхню честь і гідність принижують у сатиричних комедіях, дозволяли собі зводити наклепи і поширювати плітки про Мольєра, його сім’ю, його театр.

Сатирична комедія — твір, у якому за допомогою спеціальних сатиричних засобів — гротеску, пародії або іронії — різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі.

Важкі умови суспільного життя супроводжувалися трагічними особистими втратами. Помер молодший син комедіографа, пішли з життя давні вірні друзі, плели інтриги актори театру. Усе це підірвало моральний дух митця. Він відчув, що втрачає життєві сили. Але останній шедевр — комедія «Хворий, та й годі», де розкривалася одна з улюблених тем публіки — про лікарів-шарлатанів і хворих, які люблять лікуватися, пройшла з великим успіхом. Смертельно хворий Мольєр ретельно підготував прем’єру, блискуче виступив у головній ролі, але жити йому залишилося зовсім недовго. Після четвертої вистави Мольєр помер.

Біля смертного ложа драматурга не було ні лікарів, ні священиків. Паризьке духівництво ненавиділо Мольєра за викривальний зміст його творів, за відверте таврування духівництва. І тому посилалося на давній наказ про те, що актори — великі грішники, які не покаялися, тому вони не мають бути поховані поряд із богобоязними християнами.

Дружині Мольєра Арманді Бежар навіть довелося звертатися до паризького архієпископа і короля Луї XIV. Вирішено було не допускати скандалу. І тільки тому, що члени родини драматурга мали звання «королівських камердинерів», було дозволено поховати тіло Мольєра, проте лише вночі. Отже, у ніч із 21 на 22 лютого 1673 року тіло драматурга винесли на кладовище святого Йосипа. Його супроводжували діти з хору зі свічками і сімсот-вісімсот проводжаючих (серед них не було жодної знатної особи).

Дружина Мольєра розпорядилася покласти на його могилу велику кам'яну плиту та привезти побільше хмизу, щоб безхатченки могли погрітися взимку біля вогнища. З часом плита тріснула від вогню й розвалилася. Минуло більш ніж сто років, поки вдячні нащадки вирішили з почестями перенести до Пантеону тіло великого сина Франції, проте ніхто вже точно не міг указати, де його поховано.