Зарубіжна література. 8 клас. Кадоб’янська

2.3.3. Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) — один з найбільш знаних давніх поетів, наступник Вергілія та Горація, останній поет «золотої доби» римської літератури. Овідій, молодший за своїх великих сучасників, народився в знатній і заможній родині неподалік Рима. Він учився в Римі та в Афінах, одержав блискучу риторичну освіту, проте вирішив цілком присвятити себе поезії.

Овідій

Легковажний, життєлюбний поет відійшов від філософської проблематики та громадянського пафосу, характерних для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій). Перу Овідія належать любовні елегії й поеми «Наука кохання», «Ліки від кохання», «Масть для обличчя», а також славнозвісні «Метаморфози».

У своїх елегіях поет постає знавцем жіночої душі, демонструє ґрунтовне знання міфології, віртуозну легкість і тонку іронічність.

Поема «Наука кохання» складається з трьох книг. Перша вчить, як завоювати жінку, друга — як утримати, третя звернена до жінок. До «Науки кохання» примикають поеми «Ліки від кохання» і «Масть для обличчя». Всі три поеми заперечують і висміюють ідею, що кохання сильніше за людину. Овідій вважав любов розвагою, у його творах головне — не глибокі почуття, а блискуча дотепність, іронічна гра з переспівами традиційних літературних мотивів. Твори Овідія вирізняються досконалістю стилю та вишуканим естетизмом.

У 8-му році н. е. імператор Август несподівано заслав Овідія на західний берег Чорного моря у місто Томи (зараз Констанца в Румунії). Причини заслання поета точно не відомі. Існують дві гіпотези: або він був причетний до скандалу з онукою Августа Юлією, або імператору, який був прихильником суворої моралі, не подобалась легковажність Овідія. Можливо, Август розраховував на те, що римляни замисляться над власною поведінкою й мораллю, коли дізнаються про вигнання знаменитого поета.

Іон Теодореску. Овідій у вигнанні. XX ст.

У засланні Овідій написав дві збірки елегійних послань: «Сумні елегії» і «Листи з Понта». Вони були звернені до милосердя імператора, але ні Августа, ні його наступника Тіберія не розчулили. У вигнанні Овідій і помер. Усі його книги були вилучені з публічних бібліотек.

Смерть Овідія ознаменувала закінчення «золотого» століття римської поезії.

«Метаморфози»

Найзнаменитішим твором Овідія є поема «Метаморфози» («Перетворення»). У пошуках сюжетів для своєї поеми Овідій, як і Вергілій, звертається до Гомера.

«Метаморфози» — це п’ятнадцять книг, у яких близько 250 поетизованих міфів, розташованих у хронологічній послідовності від творення світу до правління Августа. Перші одинадцять книг — це світ до Троянської війни. Наступні три — від Троянської війни до заснування Рима. Остання книга — від римського царя Нуми до імператора Августа.

З усього розмаїття грецьких міфів Овідій вибирає ті, в яких наявний мотив перетворення — людей на квіти, рослини, каміння, тварин або навпаки, звідси й назва поеми. Майстер короткої поетичної оповіді, де переконливі психологічні деталі сприяють достовірності вигадки, Овідій змушує читача мимоволі повірити у справжність перетворення.

Лука Джордано. Метаморфози Овідія. XVII ст.

У «Метаморфозах» переважна більшість розповідей закінчується любовною історією. Але якщо в поемах та елегіях Овідій писав про кохання легке і веселе, то у «Метаморфозах» любов майже завжди пов’язана зі стражданням, а іноді й загибеллю персонажа, що надає поемі трагічного забарвлення.

Наприклад: Пірам убиває себе, помилково вирішивши, що кохану Фісбу загризла левиця. А Фісба знаходить тіло коханого Пірама і заколюється його мечем. Ця історія — одне з джерел сюжету про Ромео і Джульєтту.

Кохання і краса постають у поемі крихкими й беззахисними перед владою всемогутніх богів. Так, ревнива Гера перетворює на телицю дівчину Іо, в яку закохався Зевс; перетворюється на лавр німфа Дафна, рятуючись від бога Аполлона; богиня Діана перевтілює в оленя юнака Актеона, який випадково побачив її під час купання; тоне в струмку красень Нарцис, замилувавшись власним зображенням, і перетворюється на білу квітку.

Караваджо. Нарцис. XVI ст.

А найбільше страждають ті, у кого занадто палкі почуття. Наприклад, Орфей так сумував за померлою красунею Еврідікою, що боги дозволили йому забрати дружину зі світу тіней, поставивши одну тільки умову — щоб він не озирався, коли буде виводити дружину з підземного царства. Орфей не витримав, порушив заборону й втратив Еврідіку назавжди.

Каміль Коро. Орфей, який виводить Еврідіку з царства мертвих. XIX ст.

Проте є в поемі й приклад безхмарного щастя зворушливої пари — Філемона і Бавкіди. Оповідь про подружжя, яке зберегло теплоту й ніжність до похилого віку, незважаючи на бідність, є надзвичайно популярною, до неї зверталися письменники різних часів і народів (зокрема, великий німець Гете в славнозвісній поемі «Фауст», яку ви будете читати в старших класах).

Овідій мав намір оспівати в «Метаморфозах» історичну велич Італії, роду Юліїв, а намалював складний і суперечливий портрет своєї доби.

Перед засланням поет у відчаї спалив рукопис свого уславленого твору, над яким у той час працював. Поема збереглася завдяки тому, що її списки були у друзів Овідія.

Діалог культур

Творчість Овідія — унікальне явище у світовій літературі. За ступенем впливу на європейське мистецтво з «Метаморфозами» не може зрівнятися жоден із творів епохи античності. Музику до поеми писали Глюк, Гайдн, Ліст та багато інших композиторів. Сюжети з «Метаморфоз» надихали великих художників від Веласкеса і Ботічеллі до Пікассо та Далі.

Сальвадор Далі. Метаморфози Нарциса. XX ст.

Поема Овідія була улюбленим твором багатьох видатних людей, зокрема, Шекспіра, Гете, Монтеня, Пушкіна. Мотив перетворення присутній у творах різних письменників світу від Середньовіччя до наших днів. У старших класах ви будете читати новелу письменника XX ст. Франца Кафки, яка так і називається — «Перетворення».

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

  • 1. Про які факти з життя Овідія ви дізналися?
  • 2. З’ясуйте, у чому полягає трагізм долі поета.
  • 3. Дослідіть, якою була тематика поезій Овідія і як вона змінилася під ударами долі.
  • 4. Розкажіть, який твір Овідія є найзнаменитішим.
  • 5. Поясніть, що означає назва «Метаморфози».
  • 6. Які відомі міфи використовує поет у «Метаморфозах»?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Блискучий модний поет, улюбленець муз і публіки, Овідій був позбавлений вишуканого столичного життя, з волі Августа опинився в най віддаленішій частині імперії, серед напівдиких варварів, які навіть не знали латинської мови.

У його творах часів заслання легкість і дотепність розповіді, витонченість поетичного стилю поступаються місцем печальним, навіть трагічним інтонаціям і тяжким роздумам вигнанця. Про це свідчать і назви його поезій — «Сумні елегії» та «Листи з Понта».

«Сумні елегії» складаються з п’яти книг. У першій книзі поет описує морську бурю під час свого плавання на кораблі до місця заслання (елегії 2 і 4), прощальну ніч у Римі перед вигнанням (елегія 3). Ці елегії вирізняються почуттям безвиході, глибоким душевним болем. Інші елегії першої книги Овідій присвячує своїм римським друзям і дружині. Першу книгу поет написав під час вимушеної подорожі на чужину й негайно відправив до Риму кораблем, на якому приплив до північних берегів Чорного моря.

У другій книзі поет звертається до імператора Августа з віршованими посланнями, у яких благає пробачення за невідому йому провину і молить про помилування. Останні три книги — це тяжкі роздуми про життя у вигнанні, заклики до милосердя влади, звернення до дружини та друзів по допомогу.

10 елегія четвертої книги «Сумних елегій» — це поетична автобіографія Овідія, де він розповідає про місце свого народження, батька і рано померлого брата, про три одруження та дочку, про відданість мистецтву й сучасників-поетів, звертається до Музи, яка єдина підтримує його в тяжких випробуваннях, міркує про власну творчість. Саме з цієї елегії читач і довідується про достовірні факти з життя поета Овідія, відкриває для себе внутрішній світ Овідія — людини, яка сумує за батьківщиною й важко переживає трагедію вигнання.

Усі чотири книги «Сумних елегій» об’єднують такі мотиви: розлука із сім’єю, туга за Батьківщиною, ненависть до чужини, прохання про милосердя, прославляння поезії як єдиної опори в тяжкому житті. З поеми, провідна ідея якої — любов до Вітчизни, постає трагічний образ відторгненого батьківщиною поета.

Рубець пурпуровий — облямівка на тогах, яка означала, що юнаки мають виступати кандидатами на магістратські посади.

Колегія трьох — поліційна установа.

Звузив рубчик червоний — відмовився від магістратської кар'єри.

Курія — сенат.

Сестри аонські — Музи (Аоніди).

Гети, сармати — племена, які проживали в Причорномор'ї.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

«Сумні елегії» («Життя поета» IV, 10)

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, —

Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.

Мила вітчизна моя — Сульмон, на джерела багатий;

Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти.

Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді.

З Діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,

Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.

Парость не перша в сім’ї, — коли я на світ появився,

Був уже брат у батьків, старший від мене на рік;

Але зірниця одна привітала народження наші,

День святкувався один, тільки на два пиріжки.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мій батько мовляв: «Не за хлібне ти діло берешся,

Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем».

Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Що б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,

Вільної тоги настав день для обох юнаків,

Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий.

Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.

Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років, —

Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.

Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

Членом колегії трьох деякий час я пробув.

Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,

Не до снаги бо мені був той почесний тягар:

Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

А честолюбство мені завжди огидне було;

Сестри до того ж аонські шептали про творче дозвілля,

Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!

В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.

Як я старіших колись, так мене привітали молодші;

Хутко Талія моя стала відомою всім.

А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, —

Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.

Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна,

Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.

Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,

Сам я — суворий співець — кидав в огонь без жалю...

Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я

Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;

Часто з найменших причин поломеніло воно.

Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,

Та на іменні моїм плям і чуток не було.

От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,

Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.

Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого б він.

Матері скоро своїй шану останню я склав.

Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,

Що мого вислання день їх в домовині застав.

Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,

Знову продовжую я повість скорботну свою.

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

В кучері чорні мої позапліталася скрізь,

І переможний їздець на моєму віку олімпійський

Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, —

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

Де чорноморський бурун в західні б’є береги.

Кари моєї причина і так аж занадто відома,

Але про власну біду свідчить не вільно мені.

Зрада супутників, прикрості слуг — що я згадувать маю?

Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.

Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,

Скупчив всі сили свої — перетерпіти біду.

Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

Скільки зірок золотих в небі високім горить.

Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути

І в непривичній руці зброю належну піднять.

Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,

Зрештою нас привітав після набридлих блукань.

Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

На самотині свою пісню складаю сумну.

І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

Але скорочує день, час забирає вона.

Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.

І що це трудне життя не підломило мене.

Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,

І заспокоюєш ти серце турботне моє.

Але прихильні були людські й до мене уста.

І хоч, на думку мою, є багацько співців поважніших,

Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.

Передчування ж співецьке говорить мені — та чи правда? —

Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.

Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, —

Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

Переклад Миколи Зерова

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

  • 1. Розкажіть, як побудовано «Сумні елегії».
  • 2. Дослідіть, які мотиви об’єднують усі книги поеми.
  • 3. Визначте головну думку «Сумних елегій».
  • 4. Проаналізуйте, яким постає з поеми образ ліричного героя.
  • 5. Чому десяту елегію четвертої книги можна назвати поетичною автобіографією Овідія?
  • 6. Знайдіть у тексті, з якими словами поет звертається до Музи. Як він розуміє роль поезії у своєму житті?

Діалог літератур

Микола Зеров

Безсмертність

Вінець Овідія вовіки не зов’яне;

Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,

Душні елегії, мов цвіт весняних лоз,

І чари сонячні його «Метаморфоз»,

І мудрі тонкощі ученого кохання.

Хай Цезар злобствує, і хай літа вигнання

Зігнуть високий стан і сивину вплетуть.

І хай гуде Сармат і Гети смерть несуть,

А гнівний Понт реве і горами вергає, —

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавольний лад

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

Україна і світ

Знайомство українських читачів із творчістю славетного давньоримського поета розпочав у XVIII ст. Феофан Прокопович. Звертався до творчості Овідія Григорій Сковорода, Тарас Шевченко вважав його «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця», Іван Франко написав велике дослідження про його творчість.

Перекладали елегії поета І. Стешенко та І. Франко, «Метаморфози» — Олена Пчілка та О. Маковей. На початку XX ст. Д. Николишин виконав переклад першої пісні народним віршем, користуючись прийомом перероблення імен (наприклад, «батько Сатурненко», «Дафна Пенеївна» тощо). Гекзаметр елегій Овідія став могутнім виражальним засобом під рукою майстра М. Зерова. Повний і довершений переклад «Метаморфоз» здійснив А. Содомора.

Бюст Овідія в Києві