Зарубіжна література. 6 клас. Кадоб’янська

6.3. Рей Дуглас Бредбері. «Усмішка»

Рей Дуглас Бредбері

Рей Дуглас Бредбері (1920-2012) народився в родині справжнього нащадка англійців-переселенців, які прибули в Північну Америку в XVII столітті.

Писати перші оповідання хлопець почав у дванадцять. До двадцяти років він твердо вирішив, що стане письменником.

У 1938 році в Лос-Анджелесі Рей закінчив середню школу. До коледжу йому вступити не вдалося через фінансові проблеми, проте юнак постійно займався самоосвітою.

З вісімнадцяти років Рей почав продавати газети на вулиці — продавав їх кожен день упродовж чотирьох років, поки літературна творчість не почала приносити йому більш-менш регулярний заробіток.

Рей Бредбері отримав безліч нагород в галузі літератури і мистецтва в цілому. Він традиційно вважається класиком наукової фантастики.

Рей Бредбері, за його визнанням, все життя мріяв одного разу полетіти на Марс, можливо, тому деякі його твори були пов'язані з колонізацією інших планет. У своїх інтерв'ю письменник неодноразово заявляв, що будь-які технічні нововведення, крім космічних кораблів, викликають у нього паніку.

• ЦІКАВО ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

1. Дитяче захоплення Рея Бредбері — читання, а своїм найкращим учителем він вважав бібліотеки. «Замість університету я закінчив бібліотеку», — підсумовував письменник.

2. Рей Бредбері мав унікальну пам’ять. За його словами, він пам’ятав все, що почув і побачив, чи не з моменту народження. Пізніше з такою ж легкістю він запам’ятовував усе прочитане.

3. Про що б не писав Рей Бредбері, він завжди стверджував, що найголовніше у житті людини — це любов, краса, доброта і мрія.

4. Бредбері не користувався комп’ютером, у комп’ютерний вік він друкував свої тексти на старій друкарській машинці.

5. За своє життя Рей Бредбері створив понад 800 різних літературних творів.

• ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Автопортрет Леонардо да Вінчі

Леонардо да Вінчі (1452-1519) — італійський художник (живописець, скульптор, архітектор), науковець (анатом, натураліст), винахідник, письменник, музикант, один з найбільших представників мистецтва Відродження, яскравий приклад «універсальної людини».

«Мона Ліза» («Джоконда») — картина доби Відродження італійського художника Леонардо да Вінчі. Повна назва «Портрет пані Лізи дель Джокондо». Картина є одним з найвідоміших і безцінних творів живопису у світі.

Леонардо да Вінчі. Мона Ліза. 1503 р.

Рей Бредбері із хвилюванням замислювався про майбутнє людства, про те, що несе людині технічний прогрес, про ймовірний занепад цивілізації, загибель краси та ідеалів. Письменника глибоко тривожили машинізація і породжене нею надзвичайне поширення бездуховності в сучасному суспільстві, реальна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він був сповнений віри в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині.

Відродження — культурно-філософський рух XV—XVI ст, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину Давньої Греції та Давнього Риму.

Події оповідання Бредбері «Усмішка» відбуваються восени 2061 року. Велике місто після атомної війни понівечене бомбами, всюди руїни, доріг майже немає, навколо радіоактивні поля. Зневірені й знесилені жителі ненавидять минуле, через яке, як вони вважають, всі, хто вижив, опинилися в такому становищі. Уцілілі після бомбардувань люди відмовляються від цивілізації, вже не вірять ні в ідеали, ні в красу.

У місті свято й базарний день. Свята в цьому понівеченому місті дивні: відзначають їх, ламаючи й паплюжачи все, що збереглося після катастрофи. От і сьогодні влада дозволила кожному охочому, яких зібралася чимала черга, плюнути на... картину Леонардо да Вінчі «Джоконда». Натовп не тільки плює на картину, але й рве її на шматки, утоптує в бруд, ламає раму. Жахливе і страшне видовище. Та письменник залишає читачеві надію — в руки хлопчика Тома, якого картина вразила своєю красою, потрапляє шматочок полотна з усмішкою Джоконди.

Оповідання вчить людей не шукати винних у своїх нещастях, не озлоблятися і не вдаватися до ненависті та пристрасті руйнування. Варто залишатися людиною, незважаючи ні на що, і пам’ятати, що в світі є вищі цінності, які людство не повинно втратити.

Теорія літератури

Фантастичне оповідання

Оповідання — невеликий прозовий художній твір про одну чи кілька подій із життя героя чи героїні, що відіграють важливу роль у їх долі. Події в оповідання тривають недовго, їм характерна проста композиція, однолінійний сюжет.

Читаючи твір Рея Бредбері, ви познайомитеся з різновидом оповідань — фантастичним оповіданням.

Ви також знаєте, що фантастика в художній літературі — це вигадані письменником неправдоподібні, нереальні предмети або явища, чарівні персонажі, яких немає у реальному світі.

Якщо в оповіданні зображуються наукові або технічні відкриття, прогнозується розвиток людства у майбутньому, то такі оповідання називаються науково-фантастичними.

Науково-фантастичне оповідання — художній твір, у якому автор під впливом науково-технічного прогресу в образній формі прогнозує майбутнє, зображує прийдешню долю людства.

У своїх фантастичних оповіданнях, мандруючи разом з героями у далеке майбутнє, автор передбачає можливі ситуації, шукає рішення певних проблем і знаходить вихід із складних обставин.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

УСМІШКА

(Скорочено)

На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.

Улюбленими письменниками-фантастами Рея Бредбері були Жуль Верн і Герберт Веллс.

— Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? — мовив чоловік за його спиною.

— Це моє місце, я тут чергу зайняв, — відповів хлопчик.

— Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

— Облиш хлопця, — втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

— Я ж жартую, — задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. — Просто зважив: дивно це — дитина, так рано, а він не спить.

— Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? — сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. — А як тебе звуть, хлопче?

— Том.

— Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?

— Авжеж!

Сміх покотився людською шеренгою.

Віктор Бариба. Ілюстрація до оповідання «Усмішка», 2003 р.

Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.

— Кажуть, вона усміхається, — сказав хлопчик.

— Еге ж, усміхається, — відповів Грігсбі.

— Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

— Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.

— Кажуть, їй чотириста років.

— Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

— Дві тисячі шістдесят перший!

— Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п’ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...

Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.

— А навіщо ми усі тут зібралися? — спитав, поміркувавши, Том. — Чому ми повинні плювати?

Грігсбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

— Е, Томе, причин безліч. — Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів. — Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов’язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста купи руїн, дороги від бомбардувань — наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні... Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?

— Так, сер, звичайно.

— У тому-то й річ... Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

— А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи? — мовив Том.

— Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами — нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят...

Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п’яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

— Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Та ж я розбив переднє скло — скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

— А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, — продовжував згадувати Грігсбі, — було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів — і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував.

— Еге ж.

Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекот - ливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

— Сер, це більше ніколи не повернеться?

— Що — цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

— А от я готовий її терпіти, — мовив один з черги. — Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси...

— Нащо марнословити! — гукнув Грігсбі. — Будь-що безсенсово.

— Е, — наполягав один із черги, — не поспішайте. Ось побачите: ще з’явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам’ятайте мої слова. Людина з душею.

— Не буде цього, — сказав Грігсбі.

— А я кажу, з’явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам — ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.

— Не встигнеш отямитись, як знову війна!

— Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед — ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі п’яти.

— Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.

— Томе, нумо! Спритніше!

— Але, — повільно мовив Том, — вона ж гарна!

— Гаразд, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.

— Вона гарна, — повторив він.

— Іди вже, поки поліція...

— Увага!

Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома — став як пень! — а тепер усі повернулися до вершника.

— Як її звати, сер? — тихо спитав Том.

— Картину? Здається, «Монна Ліза»... Точно «Монна Ліза».

— Слухайте оголошення, — мовив вершник. — Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься... Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.

Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

— Гей, Томе, чого ж ти? — гукнув Грігсбі.

Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Додому Том дістався, коли вже вся родина спала. Він тихо ліг скраю на вільне місце.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Пів години лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.

Світ спав, осяяний місяцем.

А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: «Усмішка, чарівна усмішка...»

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним — Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

Переклад з англійської Ярослава Веприняка

Україна і світ

Творчість Рея Бредбері широко відома в Україні з 70-х років XX століття. Українською мовою перекладено більшість з того, що написав письменник.

• ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

ЗНАЮ

1. Визначте тему оповідання Рея Бредбері.

2. Назвіть фантастичні елементи в оповіданні «Усмішка».

ДУМАЮ

3. Прокоментуйте, на яке свято збиралися люди. Чи було це свято традиційним для містян?

4. Поясніть, чому люди ненавиділи Минуле. Чи були їх оцінки справедливими?

5. З’ясуйте, чому з усього натовпу лише хлопчик не зміг плюнути на картину.

6. Розкажіть, що зробив хлопчик з клаптиком відірваного полотна. Поясніть його вчинок.

7. Визначте, з якою метою автор поєднує у творі фантастичні і реальні ситуації. Чи можна назвати фантастичними почуття людей на святі?

8. Знайдіть у творі художні деталі і поясніть їх роль. У відповіді використайте визначення поняття художня деталь.

9. Розгляньте уважно репродукцію картини Леонардо да Вінчі. Проаналізуйте, що символізують в оповіданні картина «Мона Ліза» та усмішка Джоконди? Чи може усмішка Мони Лізи вплинути на життя людей?

10. Поясніть, чому автор закінчує оповідання описом місяця, що пливе назустріч ранкові.

ВІДЧУВАЮ

11. Розкрийте своє ставлення до хлопчика Тома. Поясніть, чому він вирішив зберегти усмішку «Джоконди».

СТВОРЮЮ

12. Запропонуйте кольори, які ви обрали б для характеристики головних героїв оповідання Рея Бредбері «Усмішка». Використайте у відповіді свої знання з курсу мистецтва.

• ІНТЕРНЕТ-СКАРБНИЧКА

Прослухайте аудіокнигу за оповіданням Рея Бредбері «Усмішка» за покликанням у цифровому додатку до підручника (Покликання буде розміщено на платформі «Якість освіти»). Прокоментуйте, як майстер художнього слова прочитав оповідання.

• ПРОБУЄМОСЯ НА РОЛЬ

Спробуйте себе в ролі літературних критиків. Розкрийте головну думку, з якою письменник звертається до читача / читачки в оповіданні «Усмішка».

• ЗАВДАННЯ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

1. Об’єднайтеся в пари і подискутуйте, чи є майбутнє у героїв твору. Презентуйте свої висновки однокласницям і однокласникам.

2. Об’єднайтеся в групи і підсумуйте, що ви відкрили для себе під час читання оповідання Рея Бредбері «Усмішка». Свій висновок сформулюйте та запропонуйте для обговорення в класі.

• ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ІНФОРМАЦІЮ

Один з найвідоміших японських поетів Мацуо Басьо (1644-1694) увійшов до історії світової літератури як майстер хайку (хоку), традиційних для японської поезії неримованих трирядних віршів, що містять сімнадцять складів.

Для хайку характерні: стислість; зв’язок життя або станів людини з природою; утілення краси природного й повсякденного; прийоми малювання словом (миттєві враження, зорові та звукові образи); філософський зміст.

Ярослав Сайферт (1901-1986) — чеський поет і перекладач, перший чеський митець, який отримав Нобелівську премію (1984).

Американець Рей Бредбері (1920-2012) традиційно вважається класиком наукової фантастики. В оповіданні Бредбері «Усмішка» йдеться про те, що які б лиха не спіткали людство, люди не повинні втрачати віру в красу й у безсмертне мистецтво.