Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Кальман Міксат

1847—1910

Угорський прозаїк. Закінчив юридичний факультет Будапештського університету, працював у юриспруденції, був учасником політичного життя. Автор нарисів, оповідань, повістей і романів.

Повість «Два студенти-жебраки» — про долю двох хлопців-сиріт, яких забрала до себе тітонька Добош і дала їм прихисток.

Два студенти-жебраки

(Уривок)

1885

Як з’явилися в тітки Добош студенти-жебраки?

Ви навіть не знаєте, хто вони, а з цього й треба почати мою розповідь.

Колись тітка мала двох синів — старшого звали Пішта1, а молодшого — Лоці2. Бог так полюбив їх, що покликав до себе обох. Пані Добош так важко переживала втрату синів, що захворіла лихоманкою, і коли б не фельдшер пан Шопроніуш Габор, вона також пішла б у могилу.

1 Пішта — пестлива форма імені Іштван.

2 Лоці — пестлива форма імені Ласло.

Навіть після одужання її серце було переповнене болем утрати синів. Щоразу, коли вона бачила студентів, з її посірілих очей котилися сльози: «Боже-Боже, як їх багато, а моїх нема». Світ без її синів опустів для неї, хоч скільки молодих людей було б у дворі, він видавався їй пусткою. Вона навіть збільшила кількість студентів-квартирантів з семи до десяти, але це нічого не змінило: пані Добошеву гнітила тиша, бо вона не чула голосів своїх синів. Ця тиша краяла її серце — так вона сумувала за синами. «Ой, коли ж то їхні імена — Пішта й Лоці — лунали у дворі...» — думала гірко.

Одного разу в пані Добош народилася думка: якщо б узяти до себе двох бідних студентів, які не платили б за харчування, то завдяки фантазії можна було б вважати, що це її сини. «Ти бачиш, — казала панові Добошеві, — гроші тільки псують все». Принаймні вони не залишали місця для ілюзії пані Добош.

Жив тоді в Ньїрі багатий пан Кручаї, відомий убивством своєї дружини. У нього пані Добош зазвичай купувала різні товари. Він володів лісами, в яких поросята досхочу наїдалися жолудями.

Усі в місті знали його жорстоке серце та злісний характер. Одного разу він так жорстоко побив свого кріпака, що той наступного дня помер від побоїв. На той час це не було чимось таким уже незвичайним. У повіті ніхто на це не звертав уваги й газети не розповідали, бо їх не було. Життя селянина нічого не вартувало, як і фундукові палички. Тоді всі звиклися з тим, що селянин обрізав фундукові гілки, а вони вкорочували життя селянам.

На смерть кріпака Вереша Яноша від побоїв звернули увагу тільки тому, що він мав двох синів, які дуже сумували за ним і після похорону батька попросилися до замку пана Кручаї.

Тітка Добош саме торгувалася з ним за ціну поросят, коли служник повідомив пана, що двоє хлопців-селян дванадцяти-тринадцяти років наполегливо просяться до нього.

— Сьогодні не Різдво, щоб ті щенята колядували, але грець з ними — впусти їх!

У двір ступили двоє світловолосих хлопчаків — у старшого очі почервонілі від плачу, в молошого — голубі-голубі й чисті, як небо.

— Чиї ви діти? — питає Кручаї.

— Ми діти Вереша, — відповів старший.

— Так, я здогадався за кольором волосся на ваших головах. І що ви хочете від мене?

Раптом менший хлопчик підійшов зовсім близько-близько до страшного Кручаї й сказав:

— Ми прийшли до тебе, великий пане, тому що ти забив до смерті нашого батька.

— І-і-і... — розсміявся Кручаї, — хочете, щоб я його воскресив?

Тоді старший брат заговорив:

— Хочемо тобі сказати, щоб ти був обережним... Будь обережним!

Хлопець підняв угору вказівний палець і пригрозив «Королю Ньїршига»1. Немов дзвіночок на похороні звучав його голос, а тінь на стіні від піднесеного в погрозі пальця нагадувала тремтяче лезо ножа.

1 Ньїршиг — так називається східна територія Угорщини.

Могутній і жорстокий Кручаї, який нікого й нічого не боявся в повіті, який не раз дивився смерті у вічі, несподівано здригнувся від погроз дитини.

— Ей ви, шибеники, прокляті ведмежата! — волав, посіпуючись. — Подумати тільки, вони сміють мені погрожувати! Бачите, Ваша милість пані Добош, які в того селюка нащадки! Гей, Матяше, Матяше! — крикнув служникові. — Вижени цих нахаб звідси! Геть із села, геть із нашої землі, геть з усіх моїх територій! Нехай згине навіть насіння таких, як той Вереш! А тепер кажіть, мила пані, остаточну ціну, яку можете дати за цих поросят, бо я дуже роздратований.

Тітка Добош сама не в жарт розхвилювалася, навіть сльози проступили в її очах, тому, не довго торгуючись, назвала ціну й того дня подалася додому з дебреценським перевізником Буйдошо Даніелем, який знав усе про замки й маєтки від Ніредьгази1 і до Ньїрі. Знав, чиї вони, хто в них господар, яка жінка в господаря, скільки в домі дітей і який кому припаде спадок. Як би не старався розважати перевізник пані Добошеву, вона тільки й думала про долю отих нещасливих двох хлопців: що з ними буде в цьому немилосердному світі, хто захистить їх, зігріє холодними ночами?

1 Ніредьгаза — населений пункт на сході Угорщини.

Її дорога додому пролягала через села, дим над оселями яких означав, що там турбуються про харч і тепло для всієї родини, а хто потурбується про отих нещасних хлопчат? З її очей і думок не сходили двоє втомлених і засмучених хлопчиків, на яких упала жорстокість цього світу. Тільки важкий віз, яким їхала пані Добош, повернув із Гадгаза, вона одразу побачила хлопчат, які сиділи біля живоплоту.

Старший брат тримав за руку молодшого і з любов’ю погладжував її:

— Ну досить, вставай і підемо ще хоч трохи. Пам’ятаєш, як ти малим бігав удома! Давай пограємося в коників: я буду коником, що йде зліва, а ти будеш коником справа!

Менший хлопчик втомлено опустив голову:

— Я голодний, не можу більше, — мало не розплакався. — Дай мені хоч щось з’їсти!

— Тут, при дорозі, не можна. Вставай — відійдемо трохи, й потім нам Боженько допоможе.

Сірі очі меншого брата округлилися від здивування.

— Далеко звідси живе Боженько?

— Бог живе всюди.

— Тож куди нам іти до нього? Чому він не дає нам поїсти тут?

— Ой, маленький мій ослику, це все не так...

У той момент заскрипіли колеса возу. Тітка Добош виглянула з-під навісу й упізнала дітей-Верешів.

— Гоп, стійте, кріпацькі діти! Те, що пан вигнав вас, — небачена несправедливість! Не знаю, чи залишить цей випадок без уваги Бог, бо в нього багато справ, але я точно не залишу без уваги вас. Гайда, хутчіш застрибуйте на віз!

Пані Добош допомогла сиротам забратися на віз, пригостила їх приправленою часником телятиною й погачем. Хлопці, вгамувавши голод, заснули, обійнявшись й не чуючи, як трясе на розбитій дорозі возом.

А пані Добошева, замилувавшись хлопцями, вже уявляла, як вона прихистить їх й опікуватиметься ними. «І все-таки Бог добрий, — думала. — Моїх синів Він забрав до себе, а натомість подарував цих двох хлопченят. Я піклуватимуся про них й любитиму їх — нехай буде свята воля Господа!»

У цей час, коли пані Добош наближалася до своєї домівки, мов «амінь» на її думки, пролунав дебреценський дзвін.

— Ми вдома, — сказала привітно, розбудивши хлопців. — Як тебе звати, хлопчику? — спитала меншого.

— Палі — моє ім’я.

— Твоє ім’я відтепер Ласло, не забудь, — усміхнулася йому. — А твоє? — звернулася до старшого.

— Я — Фері, — відповів той.

— Відтепер ти — Іштван, — і його обдарувала усмішкою, а потім окинула очима подвір’я. — Ей, Добоше, де ти? Що за непорядок: ти навіть не вийшов мене зустріти.

Немов ведмідь вибирався з будинку, повільно перебираючи ногами, старий Добош.

— Ну, що ти витріщився? Не бачиш, милий, що я дітей привезла? — не вгавала пані Добош.

— Яких дітей? — спитав зі здивуванням й острахом. — Студентів без плати?

— Та куди там, у них ні батька, ні матері! Одного назвемо Лоці, а іншого Пішта!

— О, це вже щось! — зрадів пан Добош і, підійшовши до хлопців, акуратно смикнув кожного за волосся. — Мають твердий череп, з них розумні люди будуть!

Ось так потрапили двоє малолітніх жебраків до тітки Добош, і знову стало чути в домі Добошів ласкаве: «Ей, Лоці, Пішта, де ви? Лоці, Пішта, ходіть сюди!»

Щонеділі пані Добош вдягала обох хлопчаків у найкращий одяг, зачісувала, готувала їм найсмачніші страви, куплені за гроші, які платили їй студенти, і все це робила заради вгамування в щоденних справах свого болю.

Переклад Вікторії Штець.

Mikszath Kalman. A ket koldusdiak. Mora, Budapest, 1991. 134 oldal.

Запитання та завдання

  • 1. Відтворіть історію пані Добошевої, використовуючи цитати з твору та візуалізуючи текст ілюстраціями.
  • 2. Чи є, на вашу думку, вчинки пані Добошевої гідними наслідування? Чи радієте ви, коли допомагаєте іншим?
  • 3. За покликанням, закодованим у QR-коді, дізнайтеся більше про угорського письменника Кальмана Міксата.

  • 4. Створіть «Книгу добра» і заповніть її сторінки переліком добрих справ героїв твору.
  • 5. Чого навчило вас оповідання Кальмана Міксата?

Тобі буде цікаво! Літературну славу Кальману Міксату принесли збірки новел про побут словацьких селян «Брати-словаки» та «Добрі Палоці», повісті «Розмовляючий кафтан», «Два студенти-жебраки», «Селіщенські красуні», романи «Парасолька святого Петра», «Дивний шлюб» та ін.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст