Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Михайло Стельмах

1912—1983

Народився на Вінниччині. Дитиною самотужки навчився грамоти й багато читав. У сім’ї були одні чоботи на всіх, тому батько носив його до школи на руках. Після закінчення Вінницького педагогічного технікуму вчителював на Київщині. У роки війни був фронтовим кореспондентом. Багато років працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України. У літературі заявив про себе як поет, а найяскравіше розкрився — як прозаїк. Майже всі його твори про дітей — автобіографічні.

Повість «Щедрий вечір» продовжує розпочату в повісті «Гуси-лебеді летять» історію сільського хлопчика, який із захопленим подивом пізнає світ, природу і людей.

Щедрий вечір

(Уривок)

Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, — уже три пера виміняв — вісімдесят шостий номер, череватеньке — ложечкою — і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.

Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:

— Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!

— Оце маю пошану від рідної жінки, — удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами і сіном; біля засторонків, наче військо, в два ряди стоять золоті околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобці, їм зовсім добре у нас — і їсти є що, і холод не страшний: як припече морозець, влітають у бовдур і вигріваються, скільки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потім, коли вилітають на подвір’я, навіть коти розгублюються: яка це птиця з’явилася взимку?

— То як, сину? — косує батько на полицю, де лежать пилка і сокира.

— Еге ж! — кажу я весело, бо тато страшенно не любить ні кисліїв, ні кислого слова.

— Хай пила замінить ковзанку?

— Хай! — безтурботно кажу, зиркаю на більшу галіфину й чавлю у собі посмішку.

— Молодця! — хвалить тато й наводить на мене очі — одне примружене, з приплющеними бісиками, а друге з бісиками на повний зріст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмінно чекай каверзи. Дочекався і я її. Тато по-кравецьки зміряв мене від голови до ніг, а потім з ніг до голови, зиркнув на двері й тихенько запитав: — А злякався дуже?

— Злякався? Коли?

— Уже й забувся?

— Ви про що?

— Про те, як ти в ополонку вскочив.

— То ви знаєте? — несамохіть вирвалося в мене. Я з переляку внімів, знітився і облизав уста, що одразу ж посмагли.

— Та знаю... Ну, чого став як мурований? — тато обома руками охопив мене, одірвав од току й притулив до себе. — Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?

І тепер у батькових очах я побачив не бісики, а зажуру й теплінь.

— Ой таточку!..

— Ну, що? — сумно спитав і торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.

— Нічого, — ледь прошепотів і з вдячністю тісніше притулився до батькових грудей. Я хотів щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слів і тільки зітхнув.

— Ніщо в тебе не болить?

— Ні, таточку...

— У чоботях не квакають жабенята?

— О, звідки їм узятися взимку? — не второпав я зопалу.

— Питаю, чи не мокрі ноги, бо їх треба тримати в теплі.

— Не мокрі... А мама знає про це?

— Не знає. А то було б нам сліз і на свят-вечір, і на різдво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках... Постараємось мамі на дровця? — ставить мене на землю.

— Постараємось! — одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловіків, поважно йдемо робити ділечко... І аби ви тільки знали, як сьогодні приємно бриніла-співала пилка, а ще приємніше перегукувалась із сокирою в саду луна.

От і вечірня зіронька стрепенулась за сусідським двором, де поскрипує і поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучі дими, на вулицях стає гомін і шарудіння саней, а снігами до кожної оселі бредуть фіолети. З хатини в святешній хустці й сачку1 виходить мати, на її обличчі уляглись урочистість, злагода і очікування казки.

1 Сачок — короткий одяг прямого крою; піджак.

— Де ви, господарі? — стиха, ласкаво гукає тата й мене і на піврозкритих устах тримає любов.

— А нащо ми тобі? — ніби дивуючись, озивається від дровітні тато.

— Просимо, дорогий муже, і тебе, сину, до хати, — з таким усміхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться підбігти до неї і поцілувати руку.

— Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? — удавано строго допитується тато.

— Це ж люблячи вас! А кого любиш — навіть коцюби не пожалієш, — грає мати розквітлими очима і дає нам дорогу.

— Ти диви! — похитує батько головою і, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чудні ці дорослі.

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров’я, і щастя, і червоного цвіту.

Батько перший заходить за стіл, оглядає всі страви, від куті з маком до миски з бобом, і поглядом дякує матері за її старання... А який він поважний стає, навіть не посміхнеться, коли виносить корівчині покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечір. Ось він і бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:

— Прямо не біб, а срібні карбованці.

Глянув я на миску — і справді лежав у ній біб срібними монетами.

Та найбільш урочиста хвилина прийшла тоді, як тато з бичем від ціпа став на порозі під гіллям ясенів, на які позліталися зорі. Ось він поглянув у засніжену далечінь, що горбилась за селом, і тихо покликав мороза:

— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!

Я застигаю біля тата і не вірю, але трохи й вірю, що на дорозі, висвічуючи туманом бороди, може об’явитися з мішком за плечима Дід Мороз і підійти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гіллі ворушаться зорі й обтрушують та й обтрушують срібну паморозь.

— Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти! — вже голосніше покликав тато.

Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Батько ще й втретє покликав його, та він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі. І тоді тато уже грізно наказав йому:

— А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби!

Далі батько кликав сірого вовка. Він теж не поспішав, маючи свій клопіт у лісах. Не квапились на кутю чорні бурі та злі вітри. І тато заклинав їх:

— А не йдете, чорні бурі і злі вітри, на вечерю, то йдіть собі в безвість, хліба не здувайте, полукіпків не валяйте, стріх не зривайте!

Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.

Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі сходяться і сходяться в нашій хатині, що й справді починаєш вірити: настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото прясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги.

Аж ось на вулиці обізвалися колядники. Я перший вибігаю надвір. Колядники вже підійшли до хати тітки Дарки — звіздоноша, «береза» й міхоноша попереду, а «коза» й «дід» у страшній машкарі позаду. І чого тільки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дід», лякаючи дорослих і дітей. Та ось задзвонив дзвонар — і всі притихли, з’юрмилися біля вікон, а зеленкуватими й синіми снігами, скільки світу видно, покотилися, задзвеніли молоді голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселі:

А чи вдома, вдома та бідна вдова?

Нема вдома — пішла до Бога,

Бога благати — щастя прохати:

— Ой дай, Боже, два лани жита,

Два лани жита ще й лан пшениці,

Лан пшениці — на паляниці.

А ще гречки — на варенички...

Яка не є убога наша хатинка, а і їй колядники наспівали щастя, наспівали, що в нашому дворі будуть стояти і місяць, і ясна зоря...

Гай-гай, куди відійшли ті далекі роки? Вже одних колядників забрали войни, других — сира земля, треті стали дідами, а й досі віриться, що в твоєму дворі, біля тебе, стояли з одного боку місяць, з другого — ясна зоря...

По всьому селі порозходились колядники, до кожної хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю:

То не з моря тумани,

То із коней пара...

Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена...

Іду я з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.

А на шляху в цей час обізвався передзвін зброї і стремен, загупали кінські копита. Я в подиві оглянувся. В прозорій темряві імлисто вималювались побільшені постаті вершників. І ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетіли-промчали на Літин червоні козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у місячний напівсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, на цім світі. Я довго дивлюся услід червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику і вже не знаю, звідки вони взялися — чи з тихого Дунаю, чи з-під синього Бугу, чи з-під зоряного пилу.

Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться з снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки, — і вони поспішали в село на свій свят-вечір біля якогось стіжка чи клуні.

Задуманий і радісний, підходжу до подвір’я дядька Себастіяна. І тут ворота розчинені навстіж: а може, забреде погріти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану місяцем хату і вражено зупиняюся. Що ж воно робиться? На хаті, в засніженому кустратому гнізді, де літували собі лелека й лелечиха, тепер стоїть самотній лелека і дивиться на схід.

«Протри, чоловіче, свої очі, — кажу сам собі, — бо ж над тобою глумиться якась вечірня мана».

Я й справді протираю очі, знову косую на гніздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася і як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби і тільки тепер догадуюся, що в гнізді стоїть дерев’яний лелека. Хіба ж і в цьому не пізнаєш вдачі дядька Себастіяна? Захотілося чим-небудь здивувати і порадувати людей, особливо дітвору, от і поставив птицю в гніздо; дарма що вона дерев’яна, а комусь звеселить око і кине в душу хоч краплину весняного сонця.

І поки я собі любуюся птахом, поки перелітаю у весну, на ті лужки, де на латачі, м’яті, зіллі і сонці вибілюються полотняні стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

— Михайле, дитино, це ти?

— Авжеж, я, дядьку Себастіяне, — затремтів мій голос від радості і вдячності до людини, що першою, після мами, нахилила над моєю дорогою зорі, взяті чи то з неба, чи з доброго серця.

— От і добре, — виходить дядько Себастіян із сіней. — А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

— Е? — віриться і не віриться, і мені аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стільки любові і від дядька Себастіяна, і від людей?

— Справді. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собі, мороз чи сірий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, він підходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вітрець підмітає срібло, а дерев’яний лелека виглядає весну.

— Тато просили, мама просили і я вас прошу на вечерю, — кажу тихцем та й передаю чоловікові ув’язані в білу хустку горшки-близнята з теплим узваром і кутею.

— Спасибі, спасибі, дитино, — бере дядько Себастіян вузлик, а мене охоплює тією рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах.

І робота, і скорбота вибили на ній знизу глибокі борозни і мозолі, а зверху виліпили жили завтовшки з мої пальці.

— Це правда, що ти на льоду завалився?

— І ви знаєте?

— Я вже й на ковзанку їздив, і хотів було до вас приїхати.

— Ото б настрахали маму, — знову лячно стало мені.

— Дивися ж, хлопче, дивись! — ще тісніше однією рукою притуляє мене до себе дядько Себастіян.

— Буду дивитися, — вже веселіше кажу я і на інше збиваю думки чоловіка: — А де ви такого лелеку дістали?

— Славний?

— Славний.

Дядько Себастіян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає сміятися. Він дуже гарно сміється, назбируючи на вії, очі й зуби місячне сяйво.

— Це мій друг вирізав лелеку із осики, а я вкрав його.

— Ви вкрали? — жахнувся я.

— А що було робити? Продати він не хотів, так я тихцем за лелеку — і в мішок. Постоїть у мене кілька днів, і завезу назад. Ходімо до хати.

Біля сінешних дверей навсторч стояло дві камінні плити, їх не було ще кілька днів тому.

— Що воно таке, дядьку Себастіяне? — нахиляюсь до плит.

— Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, — проводить рукою по напівстертих людях і конях, — їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав із старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. І досі не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Відібрав я ці плити — завезу до Вінниці: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати — в теплі пахощі сіна, хліба і свіжих липових ложок.

Стельмах М. Гуси-лебеді летять...; Щедрий вечір: повісті. Київ : Веселка, 1975. 260 с.

Запитання та завдання

  • 1. Заповніть табличку «Знайомство з головним героєм».

Хто такий Михайлик?

Які риси характеру властиві йому?

Якими були стосунки Михайлика з батьком?

Чим захоплюється хлопець?

  • 2. За покликанням, закодованим у QR-коді, послухайте про святкування Щедрого вечора аудіофрагмент книги О. Воропая «Звичаї нашого народу». Чи описано ці традиції в повісті?

  • 3. Який пост у соцмережі ви б написали про святкування Щедрого вечора у вашій родині?
  • 4. Створіть відеоролик, у якому поділіться своїми враженнями від прочитаного твору.

Тобі буде цікаво! Михайло Стельмах — автор поетичних збірок, автобіографічних повістей «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір», романів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль».