Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Російська література

Рувім Фраєрман

1891—1972

Прозаїк, журналіст. Народився в Могилеві (Білорусь), закінчив Харківський технологічний інститут. До зосередження на літературній творчості працював рахівником, помічником кочегара, в риболовецькому колективі, креслярем, учителем, журналістом, на фронті — військовим кореспондентом. Помер у Москві. Писав оповідання й повісті переважно для дітей.

Повість «Дикий собака динго, або Повість про перше кохання» розкриває переживання підлітків на порозі в дивний світ першого кохання, у стосунках із батьками і складних перипетіях із ровесниками.

Дикий собака динго, або Повість про перше кохання

(Уривки)

Тонку волосінь було спущено у воду під товстий корінь, що похитувався від кожної хвилі.

Дівчинка ловила форель.

Вона нерухомо сиділа на камені, і ріка огортала її шумом.

Дівчинка дивилася вниз. Але погляд її очей, втомлений розсіяним над водою блиском, не був пильний. Вона часто позирала навколо, вдивлялася вдалину, де понад самісінькою річкою височіли стрімкі гори, покриті лісом.

Повітря було ще прозоре, і небо, стиснуте між горами, здавалося серед них рівниною, трохи освітленою сонцем, що схилялося на захід.

Та ні це повітря, знайоме їй з перших днів життя, ані це небо зараз не приваблювали її.

Широко розплющеними очима стежила дівчинка за вічно рухомою водою, прагнучи відтворити в своїй уяві ті незвідані далі, куди і звідкіля бігла річка. Дівчинці кортіло побачити інші країни, інший світ, наприклад, дикого собаку динго. Крім того, вона хотіла ще бути пілотом, хотіла трохи співати.

І вона заспівала. Спочатку тихо, потім голосніше.

Дівчинка мала приємний голос. Але навколо було безлюдно. Тільки водяний щур, наляканий співом, хлюпнувся недалеко від кореня і поплив до комишів, тягнучи за собою в нору зелену очеретинку. Очеретинка була довга, і щур даремно старався. Протягти її крізь густу річкову траву не вистачало сили.

Дівчинка співчутливо подивилась на щура й увірвала спів. Потім підвелась і висмикнула волосінь з води.

Від помаху її руки щур шмигонув у комиш, а темна плямиста форель, що доти нерухомо стояла на світлій течії, підстрибнула і зникла в глибині.

Дівчинка лишилася сама. Вона глянула на сонце, що, схиляючись до заходу, вже торкнулося вершини ялинової гори. І, хоча було пізно, дівчинка не квапилася. Вона поволі повернулася на камені і тихенько пішла стежкою вгору, де назустріч їй пологим схилом спускався високий ліс.

Вона сміливо заглибилась у нього.

Шум води, що бігла між камінням, лишився позаду, і дівчинка ступила в тишу.

В цій одвічній тиші вона раптом почула звук піонерської сурми. Цей звук покотився луною по просіці, де завмерли старі ялиці, і просурмив їй у вуха, нагадавши, що треба поспішати.

Проте дівчинка ходи не прискорила. Обійшовши кругле болітце, де росли жовті лілії, вона нахилилась і гострим сучком викопала з землі разом з корінцями кілька блідих квіток. У неї вже було їх чимало, коли ззаду почулися тихі кроки і хтось гукнув:

— Таню!

Вона обернулася. На просіці, біля високої мурашиної купи, стояв нанайський хлопчик Філько і манив її рукою до себе. Дівчинка підійшла, дружелюбно усміхнувшись йому.

Коло Філька на широкій колоді вона побачила казанок, повний брусниць. А сам Філько вузьким мисливським ножем з якутської сталі зчищав кору з свіжої березової гілочки.

— Хіба ти не чула сурму? — спитав він. — Чому ж ти не поспішаєш?

Вона відповіла:

— Сьогодні батьківський день. Мати моя не зможе приїхати — вона чергує в лікарні, і в таборі мене ніхто не жде. А чому ти не поспішаєш? — додала вона, всміхаючись.

— Сьогодні батьківський день, — відповів він так само, як і вона. — І до мене приїхав із стійбища батько, я проводжав його до ялинової сопки.

— І ти вже провів його? Це ж далеко.

— Ні, — з гідністю відповів Філько. — Навіщо я його проводжатиму, адже він ночуватиме поблизу нашого табору, біля річки! Я викупався за Великим камінням і пішов шукати тебе. Я чув, як ти голосно співала.

Дівчинка глянула на нього і засміялась. А Фількове смугляве обличчя потемніло ще більше.

— Але якщо ти нікуди не поспішаєш, — сказав він, — то постіймо трохи тут. Я почастую тебе мурашиним соком.

— Ти вже частував мене вранці сирою рибою.

— Так, але то була риба, а це вже зовсім інше. Покуштуй! — сказав Філько і встромив гілку в самісіньку середину мурашиної купи.

І, схилившись разом над нею, вони почекали, аж поки тоненьку обчищену гілку обліпили мурашки. Тоді Філько струсив мурах, злегенька вдаривши гілкою по кедру, і показав її Тані. На блискучій заболоні було видно краплі мурашиної кислоти. Хлопчик лизнув гілку і дав покуштувати Тані. Вона також лизнула і сказала:

— Це дуже смачно. Я завжди любила мурашиний сік.

Дівчинка пішла далі, а Філько простував з нею поряд, не відстаючи ні на крок.

Обоє мовчали. Таня — тому, що любила думати про все потроху і замовкала щоразу, коли входила в цей мовчазний ліс. А Філько не хотів розмовляти про таку дрібницю, як мурашиний сік. Адже це був тільки сік, який Таня могла добувати й сама.

Так вони минули просіку, не сказавши одне одному жодного слова, і вийшли на протилежний схил гори. І тут, зовсім близько, під кам’яним урвищем, знову-таки біля тієї річки, яка невтомно поспішала до моря, побачили свій табір — просторі намети, що вишикувалися на галявині.

З табору долинав шум. Дорослі, мабуть, уже поїхали, і гомоніли тільки діти. Але їхні голоси були такі гучні, що тут, нагорі, серед мовчання сірого зморшкуватого каміння, Тані здалося, ніби десь далеко гуде і хитається ліс.

— А там, либонь, уже збираються на лінійку, — сказала вона. — Тобі, Філько, краще повернутися б до табору раніше за мене, а то глузуватимуть, що ми так часто приходимо разом.

«Оцього їй не варто було казати», — засмучено подумав Філько.

І, вхопившись за чіпкий кущ, який звисав над урвищем, хлопчик стрибнув униз на стежку так далеко, що Тані стало страшно.

* * *

Ох, цей табір! Таня в ньому вже п’яте літо. І сьогодні він чомусь видався їй не таким веселим, як раніше. А вона завжди так любила прокидатися в наметі на світанку, коли з тонких колючок ожини капає на землю роса! Любила в лісі почути сурму, що ревіла, немов ізюбр, і стукіт барабанних паличок, любила кислий мурашиний сік і спів біля багаття, яке вміла розпалювати краще за всіх у загоні.

Що ж сталося сьогодні? Невже ця річка, що біжить до моря, навіяла їй такі чудернацькі думки? З яким невиразним передчуттям стежила вона за нею! Куди хотілось їй плисти? Навіщо знадобився їй австралійський собака динго?

Навіщо він їй? Чи, може, це йде від неї дитинство? Хто відає, коли минає воно!

Таня здивовано міркувала про це, стоячи струнко на лінійці, думала про це й пізніше, сидячи за вечерею в їдальні. І тільки біля багаття, яке доручили їй розпалити, дівчинка опанувала себе.

Вона принесла з лісу тонку берізку, що висохла на землі після бурі, і поставила її посеред багаття, а навколо майстерно розклала вогонь.

Філько обкопав його і зачекав, поки зайнялися суччя.

Берізка горіла без іскор, але з легким шумом, з усіх боків оповита сутінню.

Діти з інших ланок приходили милуватись багаттям. Приходив вожатий Костя, і лікар з поголеною головою, і навіть начальник табору. Він запитав дітей, чому вони не співають і не грають, якщо в них таке красиве багаття.

Діти проспівали одну пісню, потім другу.

А Тані не хотілося співати.

Як раніше на воду в річці, так тепер, широко розплющивши очі, вона дивилася на вогонь, що завжди прагне вгору, і так само, як і вода, вічно рухомий. І він шумів про щось, навіваючи серцю неясні передчуття.

Філько, який не в силі був бачити Таню сумною, приніс до багаття свій казанок з брусницею, намагаючись порадувати її тією дещицею, що була в нього. Він почастував усіх товаришів з ланки, але для Тані вибрав найбільші ягоди. Вони були достиглі й холоднуваті, і дівчинка з насолодою з’їла їх.

А Філько, побачивши її знову веселою, почав оповідати про ведмедів, адже батько його мисливець. Хто ж іще міг так добре розповісти про них.

Але Таня спинила його.

— Я народилася тут, у цій місцевості, в цьому місті, і ніде більше не бувала, — сказала вона, — проте завжди дивувалася, чому в нас так багато розповідають про ведмедів. Завжди про ведмедів...

— Тому, що навколо тайга, а в тайзі багато ведмедів, — відповіла дебела дівчинка Женя, що не мала ніякої фантазії, але вміла на все дати правильну відповідь.

Таня задумливо подивилася на неї і спитала Філька, чи не може він щось розповісти про австралійського собаку динго.

Та про дикого собаку динго Філько нічого не знав. Він міг би розповісти про злих нартових собак, про лайок, але про австралійського собаку йому нічого не було відомо. Не знали про нього й інші діти.

І дебела дівчинка Женя спитала:

— А скажи, будь ласка, Таню, навіщо тобі австралійський собака динго?

Але Таня не відповіла, бо й справді їй не було чого сказати. Вона тільки зітхнула.

Неначе від цього тихого зітхання берізка, що досі горіла яскраво і рівно, раптом похитнулася, мов жива, і впала, розсипалася на попіл. У колі, де сиділа Таня, стало темно. Морок обступив дітей. Всі загомоніли. І одразу з темряви пролунав голос, якого ніхто не знав. Це не був голос вожатого Кості.

Незнайомий сказав:

— Ай-яй, друга, чого кричиш?

Чиясь темна велика рука пронесла над головою Філька великий оберемок суччя і кинула його у багаття. Це були ялинові лапи, від яких буває багато світла та іскор, що з гуготінням злітають угору. І там, нагорі, вони гаснуть не скоро, вони горять і блимають, немов купки зірок.

Діти схопилися на ноги, а до багаття сів чоловік. Він був невеликий на зріст, носив шкіряні наколінники, а на голові — берестяний капелюх.

— Це Фільків батько, мисливець! — закричала Таня. — Він сьогодні ночує тут, поблизу нашого табору. Я його добре знаю.

Мисливець присунувся ближче до Тані, кивнув головою до неї і всміхнувся. Усміхнувся й до інших дітей, показавши свої широкі зуби, сточені довгим мундштуком мідної люлечки, яку він тримав у руці. Щохвилини він підносив жаринку до своєї люлечки і сопів нею, нікому нічого не кажучи.

Проте це сопіння, цей тихий і мирний звук говорив усім, хто хотів його слухати, що в голові цього чудного мисливця немає ніяких поганих думок.

І тому, коли підійшов до багаття вожатий Костя і спитав, чому в їхньому таборі стороння людина, то діти всі разом закричали:

— Не займай його, Костю, це Фільків батько, нехай посидить з нами біля багаття! Нам добре з ним!

— Ага, так це Фільків батько, — зрадів Костя. — Чудово! Я впізнав його. Мушу сказати вам, товаришу мисливець, що ваш син Філько завжди їсть сиру рибу і частує нею інших, наприклад Сабанееву Таню. Це раз. А по-друге, він перетворює свій піонерський галстук на плавки, купається біля Великого каміння, що категорично було йому заборонено.

Сказавши це, Костя пішов до іншого багаття, що яскраво палало на галявині. А мисливець, який зрозумів далеко не все з того, що казав Костя, з повагою подивився услід вожатому і про всяк випадок похитав головою.

— Філько, — мовив він, — я живу у стійбищі, полюю на звіра і плачу гроші для того, щоб ти жив у місті, вчився і був завжди ситий. Але ким ти станеш, якщо ти тільки протягом одного дня накоїв так багато поганого, що на тебе скаржаться начальники? Ось візьми мій ремінь, піди в ліс і приведи сюди мого оленя. Він пасеться десь недалеко. Я ночуватиму біля вашого вогнища.

І він дав Фількові ремінь, зроблений з лосиної шкіри, такий довгий, що його можна було закинути на верхівку найвищого кедра.

Філько підвівся, глянув на товаришів: чи не поділить з ним хто-небудь його кару? Тані стало шкода хлопця: адже це її вранці він частував сирою рибою, а ввечері мурашиним соком і, можливо, заради неї купався біля Великого каміння.

Вона скочила з землі і сказала:

— Ходімо, Філько. Ми впіймаємо оленя і приведемо його твоєму батькові.

І вони побігли до лісу, що зустрів їх мовчазно, як і раніше. Схрещені тіні лягли на мох між ялинами, а вовчі ягоди на кущах виблискували од світла зірок. Олень стояв недалеко, під ялицею, і ласував мохом, що звисав з гілок. Олень був такий лагідний, що Фількові навіть не довелося розмотувати аркан, щоб накинути його на роги. Таня взяла оленя за налигач і по росяній траві привела на узлісся, а Філько привів до батька.

* * *

Вода лилася з бочки в жерстяну поливальницю так гучно, немов це була зовсім і не застояла вода, налита в трухляву бочку, а маленький водопад, який щойно народився високо в горах під камінням.

Голос його був свіжий, сповнений дяки цій дівчинці, яка одним порухом руки визволила його і надала можливість бігти куди завгодно. Він гучно дзвенів їй у вуха і так гарно скручував у повітрі свій струмінь, мабуть, тільки для того, щоб привернути її увагу.

А Таня зовсім не слухала, не помічала його.

Тримаючи дерев’яну затичку у руці, вона думала про батька. Розмова з Фільком дуже стривожила її пам’ять.

Але важко думати про людину, якої ніколи не бачила і про яку нічого не пам’ятаєш, крім того, що ця людина твій батько і живе десь далеко, в Москві, на Маросєйці, будинок номер сорок, квартира п’ятдесят три. В такому разі можна думати лише про себе. А щодо себе, то Таня вже давно зробила висновок, що вона не любить його, не може любити, та й не повинна. Ох, вона чудово все розуміє! Він закохався в іншу жінку, він покинув матір, пішов од них багато років тому, і, можливо, в нього є тепер інша дочка, інші діти. Хто ж він тоді для Тані? І нехай мати не каже про нього тільки хороше. Адже це гордість, не більше. Проте це почуття властиве і їй, Тані. Хіба не тому вона завжди мовчить про батька? А якщо й доводиться вимовити кілька слів, то хіба серце в неї у цей час не крається?

Так міркувала Таня, а вода з бочки текла й текла, маленький водопад шумів і плигав, залишений без будь-якої уваги. Давно він наповнив Танину жерстяну поливальницю і тепер біг по землі, нікого не боячись. Добігши до Тані, приторкнувся до її ніг.

Але й після цього дівчинка не звернула на нього уваги. Тоді струмінь побіг далі, до грядки з квітами, гніваючись і шелестячи по-зміїному між чорними камінцями, що були порозкидані на доріжці.

І тільки няньчині крики вивели Таню з роздумів.

Старенька стояла на ґанку й гукала:

— Чого пустуєш? Геть уся вода вилилась! І сама змокла. Подивись лишень на себе! Чи тобі не шкода маминих грошей? Ми ж за воду гроші платимо!

Таня глянула на себе. Справді, руки в неї були забруднені землею, тапочки подерті об каміння, панчохи мокрі.

Дівчинка показала їх няні. Стара перестала кричати, а тільки сплеснула руками. Потім принесла Тані з колодязя свіжої води, щоб помилася.

Вода була холодна. І, поки Таня змивала порох і бруд, нянька потихеньку бурчала.

— Ростеш ти, дивлюся, швидко. Ось уже п’ятнадцятий минає, — казала вона, — а й досі не знайдеш своєї стежки. Задумана дуже.

— А що це значить? — спитала Таня. — Розумна?

— Та не розумна, а багато думаєш, а від того й коли-не-коли дурієш... Іди, йди, сухі панчохи надінь.

У неї була своя особлива мова, в цієї старої з жилавою спиною і твердими, жилавими руками, якими вона так часто умивала Таню в дитинстві.

Лишивши на порозі мокре взуття, Таня ввійшла в хату босоніж.

Дівчинка погріла ноги на маминому килимі, на дешевому килимчикові з оленячої шкури, витертої в кількох місцях, і засунула руки під подушку, щоб і вони нагрілися. Вода з колодязя була справді холодна. Та ще холоднішим здався Тані цупкий папір, що захрустів під її пальцями.

Вона вийняла з-під подушки листа. Він був трохи пом’ятий, з подертим краєм — його вже кілька разів читали.

— Що це?

Мати ніколи не ховала листів під подушку.

Таня подивилася на конверт. Цей лист до матері був од батька. Таня догадалася про це тому, що в неї сильно заколотилося серце, і ще тому, що внизу вона прочитала батькову адресу. Мабуть, він дуже непокоївся, що лист десь загубиться, і тому на краєчку старанно вивів: «Маросєйка, будинок № 40, квартира 53».

Таня поклала листа на ліжко і босоніж пройшлася по кімнаті. Потім заховала його назад під подушку і знову пройшлася по кімнаті. А тоді взяла і прочитала.

«Дорога Машо, я писав тобі вже кілька разів, та, мабуть, листи мої не доходять: адже ви так далеко живете — зовсім на іншому кінці світу. Моя давня мрія нарешті здійснюється — мене призначили на Далекий Схід. Служитиму якраз у вашому місті. Вирушаємо літаком утрьох — зі мною Надія Петрівна і Коля. Його вже прийняли у вашу школу, в той самий клас, де вчиться Таня. Ти ж знаєш, який дорогий для нас із Надією цей хлопчик. У Владивостоці сядемо на пароплав. Чекайте нас першого числа. Підготуй, прошу тебе, Таню. Мені страшно тобі признатися, Машо, як я перед нею завинив. Не в тому, що ми розійшлися з тобою, що все так сталось у житті: у тебе, у мене, у Наді, — не в цьому я винен перед Танею. Хоч я завжди турбувався про неї, з першого дня її народження, але так рідко писав їй, так часто забував про неї. Та й вона мені теж дуже рідко писала. І навіть у тих нечастих листах, коли вона тільки навчилася писати, коли її рука ледве виводила по три слова на одній сторінці, навіть там я знаходив ніби осуд собі. Вона мене зовсім не знає. Як ми з нею зустрінемося — ось що мене трохи лякає. Адже їй було тільки вісім місяців, коли ми розлучилися. В неї були такі безпомічні ноженята, і пальці на них не більші від горошин, і рученята з червоними долонями. Я так добре це пам’ятаю...»

А Таня нічого не пам’ятала. Вона глянула на свої босі ноги, засмаглі аж до колін, з гладенькою шкірою, з крутим вигином, що підпирав легку ступню. На них так зручно стояти! Подивилась на руки, ще тонкі в кисті, але з міцними пальцями і долонею. Та хто, крім матері, радів їх зростанню й силі? Адже навіть посіявши край дороги горох, людина приходить уранці подивитися на нього й радіє, коли бачить, що сходи хоч трохи піднялися.

Таня гірко заплакала.

А поплакавши, відчула, що заспокоїлась, і радість прийшла до неї сама, як приходять голод і спрага.

Приїздить батько!

Таня плигнула на ліжко, поскидала на підлогу подушки. Потім лягла долілиць і так лежала довго, тихенько плачучи і сміючись, аж поки пригадала раптово, що зовсім не любить батька.

Куди поділась її гордість? Чи ж не цей хлопчисько Коля позбавив її батькової любові?

— Все-таки я ненавиджу їх, — сказала вона.

І знову, то виникаючи, то зникаючи, її серце ятрила кривда.

Таня звелася на коліна і щосили вдарила кулаком по рамі.

Вікно розчинилося, і дівчинка побачила Філька — втретє за цей день.

Немає, видно, в його серці ні туману, ані образи, яку відчувала вона.

Хлопчик сидів на призьбі, тримав на колінах атлас.

— Немає такої країни Маросейки, — промовив він. — Є далека країна Марокко, є острів Майорка. А Маросейка — це не острів, не півострів, не материк. Навіщо ти дуриш мене?

Таня дивилася на Філька і ніби не бачила його, ніби дивилася на пісок крізь нього.

— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала вона. — Однаково не люблю.

— Хіба я чимось образив тебе? — спитав хлопчик.

Він помітив на Таниних віях сльози, які ще не прохололи, і опустив руки. Душевна кволість охопила його. А оскільки для Філька так само легко було збрехати, як і сказати правду, то він ляснув долонею по атласу і крикнув:

— Є така країна Маросейка! Є! Цей проклятий атлас нічого не вартий. Він зовсім неповний. Я навіть чудово пам’ятаю, що вчитель казав нам про неї.

Таня ніби тільки зараз почула Філька. І його простодушна неправда повернула їй спокій.

«Ось хто мій справжній друг, — вирішила вона. — Ні на кого я не проміняю його. Хіба не ділиться він зі мною усім, що має, навіть найменшим?»

— Філько, — сказала вона, — я кажу не про тебе. Я сказала про іншого хлопчика, якого звуть Коля. Ти вибач мені.

Та Філько вже давно вибачив, ще тоді, коли з її губ злетіло перше слово, вимовлене ласкавіше, ніж інші.

— Якщо це про іншого, — сказав він, — то ти можеш його не любити. Мені це байдуже. Але все-таки чому ти його не любиш?

Таня відповіла не одразу. Вона трохи помовчала і спитала:

— Як ти вважаєш, Філько, людина повинна бути гордою чи ні?

— Повинна, — відповів Філько твердо. — Але якщо гордість не в тебе, а в Колі, то це зовсім інша справа. Тоді згадай про мене, якщо тобі буде потрібна міцна рука, чи аркан, яким ловлять оленів, або палиця, якою я навчився добре володіти, полюючи в тайзі на дикуш.

— Але ти його зовсім не знаєш, за віщо ж битимеш?

— Я знаю тебе, — відказав Філько.

І думка про те, щоб розплачуватися за кривду не слізьми, а стусаном, здалася їй у цю мить не безглуздою, а цілком зрозумілою, позбавленою тієї неясності, яку вона відчувала. Дівчинка й сама вміла добре збивати з дерев дикуш, влучно кидаючи в цих смирних птахів каміння та суччя.

Але за хвилину вона подумала: «Я, здається, стаю злою».

Раптом Філько ступив од вікна ліворуч, соромливо подивився поверх Таниного плеча і, притиснувши ліктем свій атлас, несподівано побіг з двору.

Позаду Тані стояла мати. Вона тихенько зайшла до кімнати. У дощовику, в білому лікарському халаті, вона здалася Тані зовсім іншою, ніж була місяць тому. Так річ, яку підносиш близько до очей, раптом втрачає свою знайому форму. І Таня, ще не отямившись, секунду-дві нерухомо дивилася на матір. Вона побачила в неї дві ледве помітні зморшки, що розбігалися від куточків носа, і худі ноги в туфлях, надто просторих для неї — мати ніколи не вміла дбати про себе, — і худі, слабкі руки, що так вправно лікували хворих. Тільки погляд у неї лишився незмінний. Таким завжди його пам’ятала Таня. Мати дивилася на неї сірими очима. І в них, наче жменька солі, кинута в море, вмить розтанули всі Танині образи. Вона поцілувала матір обережно, не торкаючись очей, ніби боялася своїм рухом погасити їхній погляд.

— Мамо, — прошепотіла Таня.

Мати пригорнула її до себе.

— Я поспішала додому, — сказала вона. — Я скучила за тобою, Танюшо.

Вона окинула доньку довгим, уважним поглядом. Спочатку глянула на волосся — воно дуже вицвіло, набрало кольору сталі; потім подивилася в обличчя — воно пашіло, а на шкірі темнів загар.

«Їй було в таборі добре», — подумала мати.

Потім глянула на ноги і здивувалася, що Таня боса. Тільки тепер побачила безладдя: розкидані на підлозі подушки, пом’яту постіль — на ліжку лист, вийнятий з конверта.

І погляд її очей, який Таня боялася потривожити своїми пестощами, згас. В погляді матері з’явилися занепокоєння, непевність, тривога. Навіть нещирість знайшла в ньому Таня. Бо чого ж так поволі мати піднімає з підлоги подушки і прибирає ліжко?

— Ти прочитала без мене, Таню? — тихо спитала мати.

Таня мовчки схилила голову.

— Ти повинна радіти, Таню.

Але й цього разу дівчинка не зронила й слова.

А мати терпляче ждала.

— Мамо, цей хлопчик мені брат? — запитала Таня.

— Ні, — відповіла мати. — Він чужий. Він тільки небіж Надії Петрівни. Але він виріс у них, і тато любить його й жаліє, бо в хлопчика немає ні батька, ні матері. Тато — добра людина. Я завжди казала тобі про це.

— Виходить, він мені чужий, цей хлопчик, навіть не брат, — сказала Таня і ще нижче схилила голову.

Мати поволі підвела її обличчя і двічі поцілувала.

— Танюшо, рідна, ми з тобою поговоримо. Ми про все поговоримо. Ти їх зустрінеш, Таню, і побачиш сама. Батько радітиме. Адже ти підеш на пристань, правда?

— А ти, мамо?

Мати одвернулась, уникаючи її пильних очей.

— Я, Таню, не можу. Ти ж знаєш, мені завжди ніколи.

І, відвернувшись, вона не побачила, а тільки відчула, як Таня сховала голову під її слабку руку і щільно притулилася до неї.

— Мамо, я люблю тільки тебе. Я буду завжди з тобою. Ні з ким ніколи, ніхто мені не потрібен. Я не піду зустрічати їх.

* * *

Коли в школі Таню спитали, чи не двоюрідним братом їй доводиться Коля Сабанеев, що прийшов до них у клас, то одним вона відповіла — так, іншим сказала — ні, а оскільки багатьом це було байдуже, незабаром її перестали запитувати.

А Філько, вклавши стільки марних зусиль у розшуки країни Маросейки, теж більше ні про що не питав Таню.

Зате він сидів на парті якраз за Танею і міг скільки завгодно дивитися на її потилицю. Адже й потилиця може дещо розповісти. Вона може бути холодною і жорсткою, мов камінь, з якого Філько викрешував у лісі вогонь. Вона може бути ніжною, як самітна стеблина трави.

Потилиця в Тані була і такою й іншою, найчастіше виражаючи одне бажання дівчини — не думати про те, що робиться позаду неї.

А позаду на лаві сиділи Філько і Коля.

Кого ж з них стосується це вперте бажання Тані?

Та оскільки Філько розглядав речі завжди з хорошого боку, то він вирішив, що це стосується насамперед не його. Коли ж говорити про Колю, то Філько повинен був визнати, що Таня даремно назвала його тоді гордим. Він вважав, що це помилка. Хлопець, можливо, дещо хворобливий, у нього дуже вузькі руки, надто бліде лице, але він не гордий — це бачили всі.

* * *

Кожного вихідного дня Таня обідала в батька.

Вона минала міський гайок, що розкинувся недалеко від будинку, де вона жила з мамою, і виходила на дорогу, яка вела до фортеці. Дорога була не пряма. Вона бігла берегом, повертаючи то праворуч, то ліворуч, ніби щохвилини озиралася на річку, яка, розіпхнувши гори, стелилася далеко внизу.

Таня йшла не поспішаючи і теж часто озиралася на річку. Якщо на дорозі було тихо, то було чути сичання глиняних брил, котрі під берегом осідали у воду. Собака теж прислухався до цього звуку. Він ходив з дівчинкою скрізь.

Так за півгодини вони підходили до батькового будинку. Цей будинок був з тих, де жили командири. Побілені вапном камінці вистеляли доріжки, але й крізь вапно пробивалася трава, ледь побілена зверху.

Тут було тихо. Скляні двері були завжди відчинені.

Через ці скляні двері Таня заходила в будинок, а собака лишався біля дверей. Як часто хотілося Тані самій лишитися біля дверей, а собака хай би зайшов у будинок!

А втім, усі в цьому домі ставилися до неї приязно.

Надія Петрівна перша зустрічала Таню на порозі. Тиха, лагідна, з милим обличчям, вона плескала Таню по плечу або цілувала в голову, щоразу повторюючи одне й те саме:

— А ось і Таня прийшла!

І хоча при цьому голос її був м’який, але Танине серце мимоволі сповнювалося недовірою.

«Чому вона поглядає на батька, коли цілує мене? — думала Таня. — Чи не тому, що хоче показати йому: “Ось бачиш, я пещу твою доньку, і тепер ти не можеш мені дорікнути, і вона також нічого не може сказати”».

Від цієї неприємної думки у Тані важчав язик, очі переставали коритися — вона не могла глянути батькові в обличчя.

І, тільки наблизившись до нього, відчуваючи його руку в своїй, дівчинка почувала себе спокійніше.

Вона тоді могла й Колі сказати:

— Здрастуй!

— Здрастуй, Таню! — привітно відповідав хлопчик, але не раніше і не пізніше тієї хвилини, коли вона кивне йому головою.

Батько не казав нічого. Він тільки торкався легенько її щоки і потім квапив до столу.

Обідали весело. Їли картоплю з олениною, яку купували в проїжджих евенків. Сварилися з-за кращих шматків, сміялися з Колі, який засовував цілу картоплину в рота, і лаяли його за це, а іноді батько навіть давав йому такого щигля по носі, що ніс трохи припухав.

— Тату, — казав тоді Коля, суплячись, — кинь ці дурні жарти! Я вже не маленький!

— Це правда, ти, шалапут, не маленький, — сміявся батько. — Всі ви дуже великі. Так просто не перестрибнеш через вас. Ось тільки побачимо, якої ви заспіваєте, коли подадуть пиріжки з черемхою.

Батько лукаво поглядав на Таню.

А Таня думала: «Чого варті пиріжки з черемхою, коли я знаю, що він мене ніколи не любитиме так, як Колю, ніколи не назве мене шалапутом, не вдарить по носі, не відніме зайвий шматок! Та й сама я ніколи не назву його “таточком”, як цей нікчемний підлабузник. Невже пиріжками з черемхою можна мене ошукати!»

І серце в неї знову починало потроху нити, сповнюватись образою.

А в той же час усе тут її приваблювало. І голос жінки, що лунав у кімнатах, її стрункий стан, добре обличчя, завжди звернене привітно до Тані, і велика постать батька, його ремінь з товстої коров’ячої шкіри, що завжди валявся на дивані, і маленький китайський більярд, на якому вони грали, подзвонюючи залізною кулькою по цвяхах. І навіть Коля, завжди спокійний, з упертим поглядом чистих очей, вабив її до себе. Він ніколи не забував залишити кістку для її собаки.

Але про неї саму — здавалося Тані — він ніколи не пам’ятав, хоч і ходив разом з нею до школи, і обідав, і грав на більярді. І все-таки він не утруднював себе думками про неї хоча б протягом однієї хвилини в день, хоч би тільки для того, щоб ненавидіти її так, як вона ненавиділа його.

Так чому ж вона погодилася піти з ним ловити рибу і показати місце, де клюють линці?

Фраєрман Рувім. Дикий собака динго / пер. В. Лапій. Київ : Школа, 2005. 174 с.

Запитання та завдання

• 1. Заповніть коло проблем художнього тексту.

• 2. Розлучення батьків — це проблема дорослих чи дітей?
• 3. Як ви оцінюєте поведінку Тані щодо батька і Колі? Як ви діяли б у таких ситуаціях?
• 4. Укладіть топ-10 творів про перше кохання різних авторів. Поділіться цим списком з ровесниками.
• 5. Підготуйте відеовідгук про прочитаний твір.

Тобі буде цікаво! Рувім Фраєрман — автор оповідань і повістей, адресованих дітям та юнацтву: «Буран», «Васька-гиляк», «Друга весна», «Шпіон», «Повість про Далекий Схід», «Дикий собака динго, або Повість про перше кохання». Військова тематика присутня в оповіданні-нарисі «Подвиг у травневу ніч», повісті «Далеке плавання».