Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Анна Філіппа Пірс

1920—2006

Англійська письменниця. Народилася в сім’ї мірошника поблизу Кембриджа. Працювала сценаристкою та продюсеркою шкільного радіомовлення «Бі-бі-сі», редакторкою у видавництві, читала лекції з історії. У літературі дебютувала віршами, писала для дітей оповідання, а визнання і славу їй приніс роман «Том і опівнічний сад», що кілька десятиліть був бестселером. За його сюжетом знято фільми, написано й поставлено на сцені п’єсу.

Роман «Том і опівнічний сад» називають класикою казок про час. Його головний герой Том Лонг щоночі потрапляє в минуле, що переплітається із сучасним, він знайомиться з Хетті, яка показує йому дивовижний сад.

Том і опівнічний сад

(Уривки)

Крізь двері

Щоночі Том спускався сходами до дверей у сад. Спочатку він дуже боявся, що колись двері відчинить, а саду нема. Одного разу, наблизивши руку до клямки, він так злякався тієї думки, що втік до себе у спальню. Але пізніше, тієї ж ночі, таки змусив себе спуститися знову та прочинив двері — сад непорушно стояв на своєму місці.

Том бачив сад безліч разів — у різний час дня, в різні пори року, та найулюбленішою порою для нього було сонячне літо. На початку літа ще цвіли на клумбах-півмісяцях гіацинти, а на круглих царювала жовтофіоль¹. Коли гіацинти схиляли свої голівки і в’яли, а жовтофіоль уже викопали, на їхньому місці розцвітали левкої та айстри. Самшитовий бордюр біля теплиці був пострижений так, що ніша збоку нагадувала великий зелений роззявлений рот, заставлений горщиками з геранню. Біля стіни із сонячним годинником було багато троянд і темно-червоних маків, а в західній напівтіні, біля доріжки, поблискували, як маленькі місяці, золотисті квіти примули вечірньої. Груші пізнього літа одягали у спеціальні мішечки, щоб плоди збереглися цілими й непошкодженими.

¹ Жовтофіоль — вид декоративних садових рослин.

Звісно ж, Том не був садівником, його, як і Пітера, найбільше приваблювала можливість полазити по деревах. О, він назавжди запам’ятав своє перше дерево в цьому саду — один із тисів¹ на краю галявини. Він ніколи до цього не лазив на тиси, але відтоді вони стали для Тома улюбленими деревами.

¹ Тис — рід хвойних рослин родини тисові; вічнозелене дерево.

Нижні гілки росли невисоко, а стовбур мав безліч виступів і тріщин. Тримаючись пальцями лівої ноги за один із таких виступів, Том міцно обплів руками гілку прямісінько над головою, відштовхнувся, підтягнувся на руках — ноги висять у повітрі, спочатку гілка на рівні грудей, потім — живота. Він підтягався вище й вище, звиваючись, як змія. Нарешті Том сидів на гілці, на висоті з людський зріст.

Далі було легше й цікавіше. Том то дерся по гілках, то тулився до стовбура. Хлопчикові подобалося торкатися сухої кори. Там, де кора відпала, стовбур був темно-рожевим.

Вгору, вгору і знову вгору. І ось замість напівтемної крони — золотава блакить. Блискуче сонце в чистому небі. Навколо, куди не глянь — безмежний килим зелені. Том сидів на одній висоті з верхівками інших тисів, що ростуть довкола галявини, — майже врівень з південною стіною.

На тій самій висоті, зовсім недалеко, по інший бік галявини, були вікна верхнього поверху. В одному з вікон хлопчик помітив якийсь рух — схоже, покоївка прибирає у спальні. Вона відчинила вікно, щоб витрусити ганчірку, й кинула на дерева погляд, як вона це часто робила. Том помахав їй рукою — марно. Схоже на гру в піжмурки — ведучий тебе все одно не бачить.

Покоївка відійшла від вікна і знову взялася за прибирання. Вікно не зачинила, і тепер Том міг заглянути в кімнату. Там була ще якась людина. Вона стояла біля стіни в глибині кімнати обличчям до вікна і розмовляла з покоївкою — до Тома долинали приглушені голоси. Том не міг добре роздивитися, хто це був, бачив тільки нерухому фігуру та білий овал обличчя, повернутого в його бік. Така картина збентежила Тома, тож він інстинктивно почав спускатися вниз і зовсім зник у листі.

Том ще не раз бачив у саду різних людей. Він підглядав за ними з обережністю, але, пам’ятаючи, що покоївка його так і не помітила, врешті-решт осмілів.

Хлопчик знав, що бачив не всіх, хто буває в саду. Але йому часто здавалося, що хтось біля нього є. А ще гірше — хоч скільки він себе переконував, що це йому тільки здається, було відчуття, ніби цей хтось тут, невидимий, спостерігає за ним, Томом. Куди приємніше самому стежити за людьми, навіть якщо вони не звертають на тебе уваги. Він бачив служницю, садівника, сувору на вигляд даму в довгій сукні, що шелестіла пурпуровим шовком — з нею Том віч-на-віч зіткнувся, повернувши за ріг. Але вона навіть оком не повела.

Видимий... невидимий... Навіть якщо люди в саду його і не бачать, то про інших мешканців саду цього не скажеш. Упевненим у цьому він, звісно, не міг бути, але птахи повертали до нього свої голівки і зривалися з місця, тільки-но Том підходив.

Та чи залишає він сліди? Мабуть, ні. Піднімаючись на тиси, Том помічав, що під його вагою гілки не ламаються. Трохи згодом хлопчик був дуже розчарований тим, що йому не піддавалися жодні двері в саду, хоч як він намагався їх відчинити: ні двері теплиці, ні двері маленької котельні, де була піч, що обігріває теплицю, ні дверцята в південній стіні біля сонячного годинника.

Ці зачинені двері розпалювали цікавість. Хлопчику спало на думку, що можна спробувати проскочити туди слідом за садівником. Той часто заходив у теплицю і в котельню, ще частіше відчиняв двері в південній стіні. Тому найбільше хотілося пробратися саме туди, це мало бути легко — садівник раз у раз ішов і повертався з різним садовим інвентарем. Там, мабуть, був сарай з інструментами.

Садівник зазвичай заходив дуже швидко й відразу ж зачиняв за собою двері — ніяк не прослизнути за ним. Але з тачкою він точно буде повільнішим, вирішив Том і почав терпляче чекати, коли випаде нагода. Однак садівник і тут примудрився миттєво витягнути руку, відчинити двері, блискавично вкотити тачку й ногою зачинити їх прямо перед носом у Тома.

Хлопчик стояв і дивився на двері, що знову стали неприступною фортецею. Без будь-якої надії взявся за клямку. Як завжди, вона не зрушила з місця, ніби пальці Тома були невагомі. Розлютившись, він натиснув на клямку що є сили, всім тілом наліг на неї — і раптом щось сталося. Так-так, його пальці пройшли крізь залізну клямку, немов у ній, а не в пальцях, більше не було ваги. Рука пройшла наскрізь і знову повернулася на місце.

Том витріщився на праву руку, немов це не рука, а казна-що. Легенько торкнувся її лівою рукою, перевірили, чи вона не зламана, не забита. Ні, все в порядку — все як завжди, точно так, як було до того. Він глянув на клямку, в ній теж нічого незвичайного — клямка як клямка, така ж, як усі клямки.

Тоді Тома осяяла думка: а якщо двері не такі міцні, як клямка, треба тільки постаратись. Він з усією силою навалився на двері, натиснув плечем, стегном, п’ятою. Спочатку нічого не відбувалося — ні з ним, ні з дверима. Він продовжував тиснути дедалі сильніше, рішучіше. І тут його охопило дивне відчуття, ніби в нього онімів бік. Ні, справа зовсім не в цьому.

— Я проходжу наскрізь, — із захопленням і панікою видихнув Том.

З іншого боку стіни садівник щойно вивалив на землю повну тачку бур’янів і сів на тачку пообідати, якраз навпроти сарайчика. Якщо б він міг побачити Тома, то дуже здивувався б — маленька частина хлопчика проходила крізь дерев’яні двері. Спочатку плечі й ноги рухалися синхронно, тоді верхня частина тулуба сповільнилася, а ноги пройшли повністю. Потім з’явилася одна рука, слідом за нею — інша, тепер по цей бік дверей опинилося все тіло, крім голови.

Правда в тім, що на більше Тому просто не вистачало сміливості. Проштовхнути все тіло крізь дерев’яні двері потребує надзвичайних зусиль, та й за відчуттями, якщо вже говорити про них, річ доволі своєрідна, навіть неприємна. «От перепочину хвилинку і все», — звучало в Тома в голові, яка залишилася по інший бік дверей. А сам він чудово розумів, що не рухається далі від страху. У животі, коли той проштовхувався крізь двері, було жахливо неприємне відчуття, а як буде голові, очам, вухам?

Наступна думка здалася куди страшнішою від попередньої: а якщо від цього зволікання він, немов паровоз, у якого вже немає пари, втратив і силу, і можливість просуватися далі? А якщо він не зможе рушити ні назад, ні вперед? Раптом він застряг шиєю в дереві? Раптом прямо зараз, за нещасним збігом обставин, з’явиться той, хто його може помітити? Чи ще гірше — ціла компанія прийде і побачить беззахисне тіло, яке стирчить із дверей і напрошується на глузування.

Зібравши волю в кулак, заплющивши очі, стиснувши губи, Том протягнув голову крізь двері, приголомшений, вражений, але цілий опинився з іншого боку. Коли в голові проясніло, він зрозумів, що стоїть перед сарайчиком, віч-на-віч із садівником. Том ніколи раніше так близько не стикався із садівником — молодим широкоплечим хлопцем з обвітреним від роботи на свіжому повітрі обличчям і небесно-блакитними очима. Він дивився прямо на Тома, точніше крізь нього, кудись у далечінь. Садівник засунув у рот останній шматок товстого бутерброда з беконом, дожував, заплющив очі й голосно сказав: «За все благе дякую Господу, Він береже мене від справ диявольських, щоб не було мені шкоди».

Садівник говорив, ковтаючи приголосні й розтягуючи голосні¹, Тому довелося уважно прислухатися, щоб розібрати слова молитви. Хлопець знову розплющив очі й потягнувся за другим бутербродом. Том здивувався — невже садівник читатиме молитву після кожного шматка хліба? Може, він просто не знає, скільки йому захочеться з’їсти.

¹ Типова британська вимова осіб, які належать до нижчих класів суспільства.

Він продовжував жувати, а Том озирнувся навколо. Плодові дерева, дощатий курник, мотузки для білизни, купа хмизу на багаття. Далі простягалися поля, а за деревами збоку червоніли дахи — там, напевно, було село.

Том усе-таки не зводив очей із садівника. Тільки-но той закінчив їсти останній бутерброд і взявся за ручки тачки, збираючись повернутися в сад, Том був уже тут як тут. Проходити через замкнені двері — задоволення не з приємних, і Томові зовсім не хотілося займатися цим вдруге. Цього разу повернутися в сад можна було в інший спосіб: Том швидко стрибнув у порожню тачку й спокійно проїхав через двері.

Мине немало часу, перш ніж Том знову зважиться протягнути себе — в прямому сенсі цього слова — через замкнені двері. Фруктовий сад він уже побачив, та й нічого особливого там не було, а інші двері можуть почекати. Він видерся на невисоку стіну, за якою ріс лісок. З третього боку сад був обрамлений живоплотом, Том вужем проліз між кущами, перетнув зелений луг. Там, на дальній межі, несподівано з’явилася річка, чиста, некваплива, із зеленуватою від очерету і водоростей водою.

Ні сад, ні околиці самі по собі не здавалися Томові дивними, навіть власні незвичайні здібності його не насторожували. Але щось усе-таки не давало йому спокою. Ця думка поверталась до Тома знов і знов. Чому в саду завжди прекрасна погода, чому пори року і час доби так швидко змінюються, чому в нього постійне відчуття, що хтось за ним стежить?

Раптом усі його побоювання зійшлися докупи. Тієї ночі він, як завжди, виліз із ліжка в кімнаті на другому поверсі, зійшов униз близько опівночі й відчинив двері в сад. Перший раз за весь час у саду теж була ніч. Місяць уже зійшов, але його постійно закривали хмари. Вони мчали із жахливою швидкістю, але тут, біля землі, повітря було абсолютно нерухоме — стояла неймовірна задуха, і було значно гарячіше, ніж удень. Том розстебнув піжамну куртку — можливо, це трішки допоможе. Пахло грозою. Не встиг Том спуститися вглиб саду, як місяць зник у хмарах. Замість місячного світла сад осяяла блискавка, миттєво розколола небо на дві половини, і через секунду почувся гуркіт грому.

* * *

Хетті

Том не часто бачив тих хлопчиків у саду. Іноді вони приходили з духовими трубками¹ або по фрукти. Вдруге Том побачив їх через кілька днів — вони прийшли нарвати яблук.

¹ Духова трубка — метальна зброя у вигляді порожнього циліндра, виготовленого з легких матеріалів.

Троє хлопчиків із цуценям, яке крутилося в них під ногами, вискочили з дому і буцім без будь-якої мети побігли доріжкою до теплиці й фруктового саду. Зупинилися біля молодої яблуньки, на якій уже дозрівали плоди.

— Нам заборонили рвати яблука з дерева, — сказав Х’юберт. — Тому давайте потрусимо дерево, і вони самі попадають.

Х’юберт і Джеймс раз-другий гарненько потрясли деревце. Впало яблуко, за ним друге, третє... Едгар, який збирав плоди, раптом завмер, роззирнувся на всі боки і вигукнув:

— Шпигунка!

За кущем стояла дівчинка — Хетті. Зрозумівши, що її схованку викрили, вона підійшла до хлопчиків.

— Дайте мені, будь ласка, яблучко.

— А як ні, то що? Поскаржишся, так? — розсердився Едгар. — Шпигунка і донощиця!

— Дай їй яблуко, вона не буде скаржитися, — заступився за дівчинку Джеймс.

Едгар знехотя кинув Хетті яблуко, яке та піймала в поділ фартуха.

— Тільки не кидай огризок на галявині, як минулого разу, бо сама в біду потрапиш і нас підведеш.

Вона кивнула і почала гризти яблуко, підсуваючись ближче і ближче до хлопчиків. Вони жували кожен своє яблуко і квапливо відступали, човгаючи по землі ногами: у такий спосіб намагалися приховати сліди злочину.

Усі четверо зупинилися недалеко від Тома. Маленький тер’єр крутився під ногами, обнюхуючи траву, поки не опинився поруч з Томом — так близько пес до нього ще не підбирався. Він наче відчув хлопчика, бо поглядав у його бік і гавкав не перестаючи. Шерсть на загривку у пса встала дибки.

— Що з тобою, Пінчере? — здивувався Х’юберт і глянув прямо на Тома, та, звісно, нічого не побачив.

Пес несамовито гавкав у порожнечу. Х’юберт втупився прямо на Тома, але нічого не побачив. Едгар уважно дивився в той самий бік, але і його погляд пройшов повз Тома. Тоді обернувся Джеймс, останньою — Хетті. Усі четверо дивилися на місце, де стояв Том, а песик продовжував лементувати.

Томові було дуже образливо: його не помічали. І дуже неввічливо й нерозумно — принаймні так йому здавалося. Зрештою йому увірвався терпець — що ж, він віддячить їм. Навіть якщо грубо, то й що — все одно ніхто не побачить. Хлопчик показав їм язика. У відповідь Хетті теж показала язика.

Спершу Том дуже здивувався і вирішив, що йому це здалося. Але ж ні, дівчинка й справді висунула язика. Вона його бачить!

— Кому це ти показуєш язика, Хетті? — підозріливо запитав Едгар, який усе зауважував.

— Та нікому, просто язику спекотно в роті, — винахідливість Хетті неабияк здивувала Тома. — Нехай трохи охолоне, свіже повітря йому не зашкодить.

— Не бреши і не груби!

— Залиш її в спокої, Едгаре, — як завжди, втрутився Джеймс.

Хлопчики швидко втратили інтерес і до дивної поведінки песика, і до Хетті. Вони вирушили назад до будинку. Все ще глухо гарчачи і намагаючись триматися подалі від Тома, тер’єр побіг слідом за хлопчиками. Дівчинка йшла першою. Том, тремтячи від хвилювання, крокував слідом — тепер вона від нього нікуди не подінеться.

Один за іншим вони ступили на доріжку між теплицею і заростями самшиту — спочатку Хетті, за нею троє хлопчиків, останнім Том. Але, діставшись до галявини, він побачив тільки трьох хлопчаків.

— Куди Хетті поділася? — запитав Джеймс, що йшов останнім.

— Утекла кудись, — Едгара дівчинка зовсім не обходила.

Хлопці зайшли в будинок, а Том, сердито озираючись на всі боки, залишився на галявині. Мабуть, вона думає, що може так просто сховатися і все. О ні, він її з-під землі дістане. І Том взявся шукати дівчинку. Він шукав скрізь і всюди, заглянув під живопліт, глянув під деревами, пошукав за котельнею, понишпорив у ліщині, між грядками, біля альтанки, подивився під кущами аґрусу, коло решіток з горохом...

Ні... ні... ні. Нема... Вона що — крізь землю провалилася? Раптом із-за спини долинуло протяжне «ку-ку». Він озирнувся й побачив Хетті. По хвилі мовчання, майже не сподіваючись, що його почують, Том почав:

— Я здогадався, що ти сховалася і за мною стежиш....

— Здогадався! — зневажливо кинула вона. — Та я вже сто разів ховалася — і в кущах, і за живоплотом, коли ти мій таємний лаз виявив. І за тобою стежила. Я тебе навіть з вікна разок бачила, коли Сюзанна прибирала, а ти на верхівці дерева сидів! Я навіть бачила, як ти у дверях застряг.

Вона зробила паузу, немов засмутившись від цього спогаду.

— Я тебе стільки разів уже бачила, багато-багато разів, а ти й не знав!

...Так ось хто стояв у глибині кімнати! Тепер зрозуміло, чому його так часто охоплювало це дивне відчуття — ніби за ним хтось стежить. Тепер усе зрозуміло.

— Як для дівчинки, ти непогано ховаєшся, — він мимоволі відчував до цієї малявки щось на зразок поваги.

Том зрозумів, що вона розсердилася, і поспішив відрекомендуватися:

— Мене звуть Том Лонг.

Вона не відповіла, всім виглядом демонструючи, що це ім’я не справило на неї ніякогісінького враження.

— Ну й мовчи, твоє ім’я я знаю, — зверхньо кинув хлопчик, вирішивши відплатити їй тією ж монетою, — ти Хетті. Хетті Як-тебе-там.

«Так їй і треба», — подумав.

Не загаявшись ні на мить, дівчинка манірно вклонилася і представилася:

— Принцеса Хетті, до ваших послуг. Я принцеса.

Переклад Марти Гулей.

Tom’s midnight garden, This edition published in 1958 by HarperCollins in New York. Hardcover, 229 p.

Запитання та завдання

• 1. Якби Том вів щоденникові записи, про що б вони були, на вашу думку? Розкажіть чи напишіть про це.
• 2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте трейлер фільму «Таємничий сад».

• 3. Визначте, що спільного у цієї екранізації з прочитаним фрагментом твору Анни Філіппи Пірс «Том і опівнічний сад».
• 4. Уявіть, що ви потрапили у дивовижний сад Тома. Опишіть його. Кого б ви хотіли там зустріти?
• 5. Якщо ви були б режисером фільму «Том і опівнічний сад», які сцени обов’язково запропонували б для зйомок?

Тобі буде цікаво! Анна Філіппа Пірс написала понад 30 книг, які ще не перекладені української мовою, але їх можна прочитати в оригіналі: «Собака такий маленький», «Маленький джентльмен», «Привид у кімнаті Енні» та ін.