Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Люсі Мод Монтгомері

1874—1942

Канадська письменниця. Народилася на Острові Принца Едварда. Рано залишилася без матері. Навчалася в коледжі та університеті. Працювала вчителькою, журналісткою. На острові, де вона народилася, є хутір-музей «Зелені дахи» — там можна зустріти персонажів її романів і навіть відвідати шоколадну крамничку, в якій колись купувала цукерки сама Люсі Мод. Творчість Люсі Мод Монтгомері надихнула Астрід Ліндгрен на написання історій про «Пеппі Довгупанчоху».

Доля героїні повісті «Енн із Зелених Дахів» Енн Ширлі, яка рано залишилася без батьків, багато в чому подібна на біографію авторки й життя інших дівчаток.

Енн із Зелених Дахів

(Уривки)

Виховання Енн розпочинається

З якихось причин, відомих тільки їй, Марілла аж до пообіддя наступного дня не казала Енн, що лишить її в Зелених Дахах. Зранку, загадавши дівчинці різної хатньої роботи, пильно за нею стежила, а вже до полудня переконалася, що Енн тямуща, вправна, слухняна й беручка до праці. Дорікнути їй можна було хіба за схильність поринати в мрії, кинувши всі справи на півдорозі, і забувати про них, аж доки на землю її вертала якась халепа чи суворе зауваження. Після обіду, перемивши посуд, дівчинка глянула Маріллі у вічі з рішучим виразом людини, готової почути найгірше. Вона вся аж тремтіла, обличчя розпашілося, очі стали майже зовсім чорні. Вона молитовно склала руки перед собою й почала впрошувати:

— Панно Катберт, благаю, скажіть — ви мене відішлете? Чи ні? Я цілий ранок намагалася бути терплячою, але зараз відчуваю, що більше не переживу цього незнання. Це так жахливо. Скажіть мені, будь ласка.

— Енн, ти не виполоскала ганчірки в окропі, як я наказувала, — незворушно відповіла Марілла. — Спершу зроби це, а тоді будеш розпитувати.

Тож Енн пішла й виполоскала ганчірку. Тоді повернулася до Марілли й знову глянула на неї із благанням.

— Ну, — мовила Марілла, що більше не могла знайти приводу й далі зволікати з поясненням, — добре, я тобі скажу. Ми з Метью вирішили тебе залишити — звісно, якщо ти будеш чемною вдячною дівчинкою. Що з тобою, дитино?

— Я плачу, — збентежено відповіла Енн. — Не знаю чому. Я тішуся, так, як тільки це можливо. Ні, «тішуся» — це зовсім неправильне слово. Я тішилася Білому Шляхові Зачудування й вишневому цвіту, але тепер! Ні, тепер я така щаслива! Я дуже-дуже старатимуся бути чемною. Це, напевно, буде страшенно тяжко, пані Томас завжди стверджувала, що я невихована. Але я дуже старатимуся. А ви можете мені пояснити, чого я плачу?

— Мабуть, тому, що ти собі душу розбурхала, — несхвально відказала Марілла. — Сядь на отой стілець і заспокойся. Боюся, тебе аж надто легко проймає і сміх, і плач. Так, ти залишишся тут, а ми постараємося, щоб тобі добре в нас жилося. Ти ходитимеш до школи, але не зараз, бо через два тижні почнуться канікули, тому зачекаєш до вересня.

— А як мені вас кликати? — спитала Енн. — Тільки панною Катберт, і все? Можна «тітонькою Маріллою»?

— Ні, кажи просто «Марілла». Я не звикла, щоб мене кликали панною Катберт, і дуже цього не люблю.

— Але просто Марілла — це ж так нечемно, — заперечила Енн.

— Як на мене, то буде чемно, коли ти говоритимеш із повагою. Усі в Ейвонлі — і старі, й молоді, — кличуть мене Маріллою... окрім пастора. Він каже «панна Катберт», якщо згадує про це.

— А було б чудово називати вас тітонькою Маріллою, — скрушно відповіла Енн. — Я ніколи не мала тітки і взагалі ніяких родичів, навіть бабусі. А так би я відчувала, що справді ваша. Будь ласка, можна я казатиму «тітонька Марілла»?

— Ні. Я тобі не тітка і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.

— Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

— Я не могла б, — відрубала Марілла.

— Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? — широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.

— Ні.

— Ох! — зітхнула дівчинка. — Ох, панно... Марілло, ви так багато втрачаєте!

— Не треба нічого уявляти інакшим, ніж воно є, — відказала Марілла. — Коли Господь створював усе таким, то не для того, щоб ми собі уявляли щось інше. До речі, я пригадала... Енн, піди до вітальні — тільки витри ноги як слід і не напусти мух — і принеси мені картку, що стоїть на камінній поличці. Там надрукована молитва «Отче наш», і сьогодні по обіді ти витратиш вільний час на те, щоб завчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора ввечері, більше не має бути.

— Так, то, мабуть, і справді була незграбна молитва, — вибачливо сказала Енн, — але, розумієте, я ж цього ніколи не вчилася. А хіба можна вимагати від людини, щоб вона одразу почала правильно молитися? Коли я вчора вляглася, то придумала собі дуже-дуже гарну молитву, як і обіцяла. Майже таку довгу й поетичну, як у пастора. А коли прокинулася вранці, то все забула. Жодного слова не могла згадати, ви повірите? А нової такої ж гарної молитви я, боюся, уже не придумаю. Чомусь із другого разу ніщо не виходить так само гарно, як із першого, ви не зауважували?

— Енн, ось що ти повинна зауважити. Коли я велю тобі щось робити, мусиш слухатися одразу, а не стояти й виголошувати промови. Іди й зроби те, що я сказала.

Енн швидко рушила до вітальні через передпокій, проте не повернулася; марно прочекавши десять хвилин, Марілла із сердитим виразом обличчя подалася на пошуки. Енн уклякла перед картиною, що висіла на стіні між вікнами, і дивилася на неї замріяним поглядом. Біло-зеленаве світло пробивалося в кімнату поміж листя яблунь і в’юнкого плюща й падало на маленьку фігурку, відсторонену від усіх буденних справ, — а вона мовби променіла неземним сяйвом.

— Енн, про що ти думаєш? — суворо гукнула її Марілла.

Енн отямилася.

— Про це, — відповіла вона, вказуючи на картину, доволі яскраву репродукцію під назвою «Христос благословляє дітей», — уявляю, що я одна з них — ота дівчинка в блакитній сукенці, що стоїть сама-самісінька в кутку, зовсім нікому не потрібна. Геть як я. Вона така сумна й самотня, правда? У неї, мабуть, немає ні мами, ні тата. Але вона теж хоче благословення, а стала тихенько позаду всіх і сподівається, що ніхто її не помітить — окрім Нього. Я впевнена, що знаю, як вона почувалася. У неї серце тріпотіло, а руки похололи — як у мене, коли я спитала, чи ви мене залишите. І вона дуже боїться, що Він її не помітить. Але ж Він помітив, правда? Я тут стояла й намагалася уявити собі все це — як вона боязко підходила ближче й ближче, аж доки опинилася зовсім поряд з Ним, і як потім Він подивився на неї й поклав їй руку на голову, і яка радість її тоді охопила! Тільки дарма художник намалював Його таким печальним. Він на всіх картинах такий, ви помічали? Але я не вірю, що Він і справді був такий — інакше Його б усі діти боялися.

— Енн, — мовила Марілла, дивуючись, як вона досі не урвала цього монологу, — не можна такого казати. Це нешанобливо, зовсім нешанобливо.

Очі Енн округлилися від подиву:

— Але я відчуваю таке благоговіння! Я не хотіла бути нешанобливою.

— Певна річ, але не слід говорити про це так фамільярно. І ще одне, Енн, коли я прошу тебе щось принести — вертайся одразу, а не фантазуй перед картинами. Затям собі це. Бери картку й ходімо назад до кухні. Сядь отам у куточку і вчи молитву напам’ять.

Енн притулила картку до глечика, у якому стояли квітучі яблуневі гілочки — ними вона прикрасила обідній стіл; Марілла тільки скоса глянула на те, нічого не сказавши, — поклала підборіддя на руки й кілька хвилин мовчки вчила.

— Мені подобається, — заявила вона через якийсь час. — Дуже гарно. Я й раніше вже чула цю молитву, її проказував директор недільної школи в сиротинці. Але тоді мені не сподобалося. У нього був такий рипучий голос, і молився він страшенно тоскно. Ніби виконував неприємний обов’язок. Це не поезія, але в мене такі самі відчуття, як від поезії. «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє». Наче музика. Дякую, що дали мені це вивчити, панно... Марілло.

— Прикуси язика і вчи, — коротко відповіла Марілла.

Енн нахилила глечик із яблуневим цвітом до себе, ніжно поцілувала рожевий, схожий на чашечку, пуп’янок і ще з півхвилини сумлінно вчила молитву.

— Марілло, — запитала вона згодом, — а я знайду собі сердечну подругу в Ейвонлі, як ви думаєте?

— Яку подругу?

— Сердечну, щиру подругу, знаєте, рідну душу, якій можна було би звіряти все найпотаємніше. Я все життя мріяла її зустріти. Ніколи й не надіялася, що справді зустріну, але зараз у мене здійснилося одразу стільки найсолодших мрій, що хтозна, може, і ця теж здійсниться. Як ви думаєте, це можливо?

— Діана Баррі живе в Садовому Схилі, і вона приблизно твого віку. Дуже хороша дівчинка, можливо, коли вона повернеться додому, ви з нею будете гратися разом. Вона зараз гостює у тітки в Кармоді. Але тобі доведеться стежити за своєю поведінкою, бо пані Баррі — дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані мати невихованих, нечемних товаришок.

Енн глянула на Маріллу крізь яблуневі гілочки; очі її палали від цікавості:

— А яка вона, Діана? У неї ж волосся не руде, правда? Ох, сподіваюся, ні. Я знаю, яке це горе, коли в тебе самої руді коси, і своїй сердечній подрузі такого не бажатиму.

— Діана дуже гарненька дівчинка. У неї чорні очі й волосся, і рожеві щічки. А ще вона тямуща й слухняна, а це значно краще, ніж бути просто гарненькою.

Марілла любила мораль, як Герцогиня з «Аліси в Країні Чудес», і була твердо переконана, що її повинна в собі містити кожнісінька заувага, звернена до вихованки.

Проте Енн легковажно відкинула мораль, ухопившись лише за дивовижні можливості, що цій моралі передували.

— О, я така рада, що вона гарна! Коли маєш вродливу сердечну подругу, то наче й сама стаєш гарною, хоча для мене це нездійсненна мрія. У пані Томас, коли я в неї жила, стояла у вітальні книжкова шафа зі скляними дверцятами. Там не було ніяких книжок, тільки найкраща китайська порцеляна пані Томас і варення, коли воно в неї було. І одна стулка була розтрощена — якось увечері пан Томас трохи напився й розбив. Але інша була ціла, то я дивилася на своє відображення в склі й уявляла, що це не я, а інша дівчинка, яка живе в шафі. Я назвала її Кеті Моріс, і ми з нею дуже потоваришували. Я часто приходила трохи з нею поговорити, особливо в неділю, і все-все їй розповідала. Кеті була єдиною розрадою й утіхою в моєму житті. Ми уявляли, що шафа зачарована, і якби я знала таємне закляття, то могла б її відчинити й побачити кімнату, де жила Кеті Моріс, а не полиці з порцеляною та варенням. А тоді Кеті взяла б мене за руку й повела в прекрасне місце, де сяяло б сонце, росли квіти й танцювали феї, і ми б там жили довго й щасливо. А коли я пішла жити до пані Геммонд і довелося покинути Кеті, у мене просто серце краялося. І в неї теж, я знаю, бо вона плакала й поцілувала мене на прощання крізь скло. У пані Геммонд не було книжкової шафи. Але там, біля річки, недалеко від будинку, простягалася зелена долина, і в ній мешкала пречудова луна. Вона повторювала за мною кожнісіньке слово, навіть якщо я проказувала щось тихенько. То я уявила, що це — дівчинка на ім’я Віолетта, і з нею ми теж потоваришували, я її любила майже так само, як Кеті Моріс — не зовсім так, але майже так само, розумієте? А ввечері напередодні мого від’їзду до сиротинцю я прийшла попрощатися з Віолеттою, і вона теж сказала мені «прощавай», таким сумним-сумним голосом. Я так до неї прив’язалася, що не могла собі уявити сердечної подруги в сиротинці, навіть якби там був простір для уяви.

— Я думаю, добре, що його там не було, — сухо відказала Марілла. — Я таких речей не схвалюю. Здається, ти сама вже повірила в ці свої фантазії. Тобі корисно буде знайти справжню живу подругу й викинути з голови дурниці. І не смій розказувати пані Баррі про всіляких Віолетт і Кеті Моріс, а то вона вважатиме, що ти вигадуєш.

— Не буду. Я взагалі майже нікому про них не розповідаю — ці спогади надто священні. Але вам захотіла розповісти. Ой, погляньте, а із квітки на яблуневій гілочці щойно вилетіла велика бджола. Як чудово, мабуть, жити у квітці, правда? Як гарно там спиться, коли гілку розгойдує вітерець. Якби я не була людиною, то хотіла би стати бджолою й жити поміж квіток.

— Учора ти хотіла бути птахом, — пирхнула Марілла. — Як на мене, ти дуже непостійна. Я веліла тобі мовчки вчити молитву. Але, здається, ти взагалі неспроможна мовчати, коли поблизу є хоч хтось, здатний тебе слухати. Тому йди до своєї кімнати й учи молитву там.

— О, я майже всю її вивчила — крім останнього рядка.

— Байдуже, роби, що я кажу. Іди до своєї кімнати, вивчи молитву як слід і лишайся там, аж доки я покличу тебе допомогти готувати чай.

— А можна взяти із собою яблуневі гілочки? — попросила Енн.

— Ні, я не хочу, щоб ти засмічувала кімнату квітами. Тим паче їхнє місце на дереві.

— Я теж так подумала, — мовила Енн. — Не варто було вкорочувати їхнього чудесного життя й зривати їх; я сама не хотіла би, щоб мене зірвали, якби була квіткою. Але спокуса була нездоланна. А що ви робите, коли вас огортає нездоланна спокуса?

— Енн, ти чула, що я наказала тобі йти до своєї кімнати?

Енн зітхнула, повернулася до кімнатки нагорі й усілася на стілець при вікні.

— Ну от, молитву я знаю. Вивчила останній рядок, поки піднімалася сходами. Тепер уявлятиму різні речі в цій кімнаті — і хай вона такою й буде завжди. На підлозі лежить білий оксамитовий килим у рожеві троянди, а на вікнах висять шовкові рожеві фіранки. На стінах — золоті й срібні парчеві гобелени. Меблі з палісандра. Я ніколи не бачила палісандра, але це так розкішно звучить. Тут диван, а на ньому скрізь пишні шовкові подушки — рожеві, блакитні, малинові й золоті — і я сиджу, так граціозно зіпершись на них. Дивлюся на своє відображення в отому прегарному великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й велична, у довгій білій мереживній сукні. У мене оздоблений перлами хрест на грудях і перли у волоссі. Моє волосся чорне, як ніч, а шкіра біла, мов слонова кістка. Мене звуть леді Корделія Фітцджеральд. Хоча ні — такого я собі уявити не можу.

Танцюючи, вона підбігла до маленького дзеркальця, звідки на неї глянуло власне веснянкувате личко із серйозними сірими очима.

— Ти лише така собі Енн із Зелених Дахів, — суворо сказала вона собі, — і я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли намагаюся уявити, що я — леді Корделія. Проте в мільйон разів краще бути Енн із Зелених Дахів, аніж Енн нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє відображення в люстерку й підійшла до відчиненого вікна.

— Доброго дня, люба Снігова Королево. Доброго дня, милі берізки в долині. Доброго дня, сірий будиночку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю сердечною подругою? Сподіваюся, так, і я дуже її любитиму. Але нізащо не можна забувати Кеті Моріс та Віолетту. Вони тоді образяться, а я не хочу кривдити нічиїх почуттів, навіть дівчинки із книжкової шафи чи дівчинки-луни. Мушу щодня їх згадувати й слати їм поцілунок.

Кінчиками пальців Енн послала два повітряних цілунки в бік квітучих вишень, а тоді, поклавши підборіддя на руки, вирушила в мандри морем солодких мрій.

* * *

Радощі очікування

— Енн уже мала би повернутися й шити, — зауважила Марілла, зиркаючи на годинник, а тоді на подвір’я, де в золоте серпневе пообіддя все немовби заціпеніло в дрімоті під спекотним сонцем. — Вона гралася з Діаною на півгодини довше, ніж я відпускала, а тепер іще й розсілася на колоді, базікає з Метью: він їй слово — вона йому десять, хоча добре знає, що мусить уже братися до роботи. А він вуха розвісив і слухає, аякже! Ніколи не бачила, щоб чоловік настільки втрачав голову. І що більше й дивніше вона говорить, то більше він тішиться. Енн Ширлі, іди сюди негайно! Ти мене чуєш?

І вона кілька разів енергійно постукала по віконному склі. Енн підлетіла до неї — очі сяяли, щічки ледь порожевіли, розплетені коси стікали по спині рудою блискучою зливою.

— Ох, Марілло, — вигукнула вона, захекавшись, — наступного тижня недільна школа влаштовує пікнік на луці пана Гармона Ендрюса, це просто біля Озера Осяйних Вод! Пані Белл, дружина директора, і пані Лінд приготують морозиво, подумайте лиш, Марілло — морозиво! Ох, Марілло, можна я теж піду?

— Енн, поглянь на годинника, якщо твоя ласка. О котрій годині я веліла тобі повернутися?

— О другій... але ж правда, Марілло, пікнік — це так чудово? Можна мені піти, прошу вас? Я ще ніколи не була на пікніку, я дуже-дуже мріяла, що колись побуваю, але...

— Так, я веліла тобі повернутися о другій. А вже за чверть третя. Енн, поясни, чому ти така неслухняна?

— Я дуже хотіла бути слухняною, Марілло! Але ви навіть не уявляєте, як зачаровує наша Господа Бездіяльності. А потім я ще мала розказати Метью про пікнік. Метью такий уважний слухач. Прошу вас, можна буде мені піти?

— Мусиш навчитись опиратися чарам цієї Господи... як там її? Коли я велю тобі повернутися о котрійсь годині — це означає саме тоді, а не на півгодини пізніше. І дорогою не треба зупинятися й розмовляти з уважними слухачами. А на пікнік, звісно, можеш піти. Ти учениця недільної школи, і коли всі інші дівчата йдуть, я не буду тобі забороняти.

— Але... але... — завагалася Енн, — Діана каже, що всі мають узяти кошики з їжею. Ви знаєте, Марілло, я не вмію готувати їжу і... і вже навіть змирилася, що доведеться йти на пікнік без пишних рукавів, але піти без кошика мені буде страшенно соромно. І я цим дуже мучуся, ще відколи Діана мені сказала.

— Не мучся. Я тобі все зготую.

— Ох, люба Марілло! Ох, яка ви хороша й добра! Ох, я вам дуже-дуже вдячна!

Так наохкавшись, Енн кинулася в обійми Маріллі й захоплено поцілувала її блідо-жовтаву щоку. Це вперше в житті дитячі уста із власної волі торкнулися її лиця. І знову Маріллину душу сколихнуло раптове відчуття надзвичайної солодкої приємності. Потай вона дуже втішилася цією поривчастою ніжністю і, мабуть, саме тому різко відповіла:

— Ну, ну, годі цих дурниць. Ліпше б ти робила те, що тобі кажуть. А щодо приготування їжі — я почну вчити тебе найближчими ж днями. Але ти така роззява, Енн, тож навчися зосереджуватися й бути терплячою. Коли готуєш, не можна ширяти думками невідомо де. Ну, а тепер візьми свою ковдру й приший до неї ще один клаптик, а тоді питимемо чай.

— Не люблю я цього, — скорботно зітхнула Енн, витягаючи кошика для рукоділля й примощуючись біля купки червоних і білих клаптиків. — Мабуть, інколи шити й буває приємно, але пришивання клаптиків дає так мало простору для уяви. Один, тоді ще один і ще, і здається, що кінця цьому немає. Та звісно, краще бути Енн із Зелених Дахів, яка пришиває клаптики, ніж Енн хтозна-звідки, яка тільки те й робить, що бавиться. От було б добре, якби час на пришивання клаптиків збігав так само швидко, як тоді, коли ми граємося з Діаною. Ох, Марілло, нам удвох так цікаво й весело! Звісно, уявляти все зазвичай мушу я, та мені не важко. Зате в усьому іншому Діана просто бездоганна. Знаєте невеличке поле по той бік струмка, поміж нашою фермою й фермою пана Баррі? Воно належить пану Вільяму Беллу, і там у правому кутку ростуть білі берізки. Це таке романтичне місце, Марілло! Ми з Діаною зробили там собі будиночок для ігор. Він називається — Господа Бездіяльності. Правда, це надзвичайно поетично? Але будьте певні, я не одразу вигадала цю назву. Перед тим усю ніч заснути не могла. А коли вже засинала, вона прийшла, мов небесний дарунок. Діана була в захваті, коли почула. Ми все там дуже гарно облаштували. Ви мусите прийти й подивитися, Марілло, ви ж прийдете? У нас там є такі величезні камені, усі вкриті мохом, — це стільці, а дошки між деревами — це полиці. І на них ми ставимо посуд. Звісно, він весь щербатий, але це ж дуже легко — уявити, що він цілий. У нас там є одна особливо гарна тарілка, на ній намальований пагін жовто-червоного плюща. Вона стоїть у нашій вітальні, і ще там є Чарівне скельце. Воно казково прекрасне. Діана знайшла його між дерев за їхнім курником. Воно все в райдужках, таких маленьких райдужках, які ще не встигли вирости; Діанина мама їй сказала, що то скалка від їхньої старої підвісної лампи. Але так гарно уявляти, що його загубили феї, коли в них був бал, то ми назвали його Чарівним скельцем. А Метью зробить нам стола. Ох, а ще ми назвали той маленький ставок у полі пана Баррі Купіллю Верболозу. Я взяла цю назву із книжки, яку Діана давала мені прочитати. Надзвичайно захоплива книжка, Марілло! Там у героїні було п’ятеро женихів. Мені й одного б вистачило, а вам? А ще вона була дуже вродлива, і їй судилося багато страждати в житті. Вона могла дуже легко знепритомніти. Я теж хотіла б уміти непритомніти, а ви, Марілло? Це так романтично. Але я для цього надто здорова, хоча й така худюща. Та я вже начебто посправнішала. Вам так не здається? Я щоранку, як прокидаюся, оглядаю свої лікті — раптом на них уже є ямочки? А в Діани — нова сукня — з рукавами до ліктя. Вона вбере її на пікнік. Ох, я сподіваюся, що наступної середи буде гарний день.

Монтгомері Люсі-Мод. Енн із Зелених Дахів : роман / пер. Анни Вовченко. Львів : Урбіно, 2014. 320 с.

Запитання та завдання

  • 1. Заповніть пелюстки «Квітки мрій та захоплень Енн».

  • 2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте мультфільм, знятий за мотивами роману. Порівняйте екранізацію з текстом.

  • 3. Дайте розгорнуту відповідь на запитання: які риси характеру Енн вам сподобалися?
  • 4. Порівняйте образ Енн з іншими героями-дівчатками відомих вам творів.
  • 5. Розкажіть про свої враження від прочитаного у відеовідгуку.

Тобі буде цікаво! У творчому доробку Люсі Мод Монтгомері — романи, оповідання, вірші, щоденники. «Енн із Зелених Дахів» — перша і найвідоміша книжка письменниці. Реалістична пригодницька історія Енн розгортається в серії романів, в основу яких покладено спогади авторки з власного дитинства. Героїня дорослішає, події з її життя описано в наступних романах — «Енн із Ейнвонлі», «Енн із Острова Принца Едварда», «Енн із Шелестких Тополь», «Енн у Домі Мрії», «Енн із Інглсайду», «Діти з Долини Райдуг», «Рілла з Інглсайду».