Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Мія Марченко

1983 р. н.

Народилася в Києві. Навчалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію з філології. Пише фентезійну прозу. Перекладає з англійської та французької мов.

Роман-фентезі «Місто тіней». Марта боляче переживає смерть матері, єдина її розрада — янгол Серафін. Знайомство з Дані та прогулянка вуличками Старого міста відкривають їй нову казкову історію: Марта потрапляє в Місто тіней, щоб відновити справедливість і перемогти зло, в чому їй може допомогти Золотий король, який тільки на Різдво виконує чиїсь бажання.

Місто тіней

(Уривок)

Марта, відколи приїхала, ніколи ще так чудово не проводила час. Дані виявився просто неймовірним приятелем. Він справді знав у Старому місті всі цікаві місцинки та провулки. Вони побували біля Північних воріт, полазили по рештках міських мурів, роздивилися будинки-брати та напіврозвалений замок Білокам’яний. Побували й усередині Кам’яного собору, де дівчинка довго витріщалася на велетенський зчорнілий флюґер у вигляді півня — попередник того, що сьогодні сяяв високо на шпилі будівлі.

Виявилося, що лицаря на Ратушній площі звуть Роландом. Хлопець пояснив, що його меч — це меч правосуддя, а сам пам’ятник символізує право міста на самоврядування.

— А що то за Золотий король? Яка про нього легенда? — поцікавилася Марта, коли вони саме йшли до річки. Хлопець хотів показати їй набережну.

— Ой, та то радше казка, ніж легенда, — зневажливо пирхнув Дані. — Типу колись у нашому місті правив Золотий король, і при ньому навколишні землі зробилися дуже багатими і процвітаючими, аж настільки, що скрізь про це пішов поголос, мовляв, люди тут купаються у золоті. Ті стародавні бовдури ще не придумали державної таємниці. Тож дуже скоро у місто прийшли загарбники, суворі лицарі з хрестами на грудях, і вбили короля. Але скарбів вони не отримали, натомість їх заскочила у місті люта зима. Ладії, на яких вони припливли, побило льодом, і вони опинилися у пастці.

— А далі що? — поцікавилася Марта, адже хлопець, вочевидь, не збирався продовжувати.

— Та нічого, — знизав плечима Дані. — Це така казка, про жадібність. Ходімо. Он уже Дюна!

Емма звеліла їм повернутися до ґільдії о пів на п’яту й відвела до маленького яскраво освітленого кафе на шість столиків. Там було тепло, приємно пахло помаранчами та корицею.

Пити чай з Еммою та Дані виявилося набагато приємніше за будь-який похід до ресторану з Алексом та Інґе. Художниця замовила їм млинці з варенням, апельсиновий кекс і печиво у формі зірок та півмісяців, — усе це Інґе неодмінно оголосила б шкідливим для травлення й фігури.

— Як тобі у Старому місті, Марто, подобається? — запитала Емма, коли від кексу залишилися самі крихти.

— Дуже! — радісно кивнула дівчинка. — Дані мені стільки всього показав!

— Її лише вежі розчарували, — засміявся хлопець, затуляючи рукою набитого рота. — Марта думала, що вони мають бути золотими.

Дівчинка докірливо покосилася на нього.

— Справді? — підняла брови Емма. — Чому, Марто?

— Гадає, наше місто схоже на Королівство Золотих Веж, — знову бовкнув невгамовний Дані.

Марта пнула його під столом ногою.

Казку про Королівство Золотих Веж, де живуть веселі гноми, що люблять ремесла, їй розповідала мама. У тій казці гноми-ковалі кували дзвінкі підкови, гноми-пекарі вигадували нові рецепти смачнючих булочок, гноми-ювеліри різьбили по бурштину та створювали з нього прикраси, яких не бачив світ. Вони так любили свою справу, що очі майстрів сяяли з утіхи і набували бурштинового кольору. Ця простенька казка припала до душі маленькій Марті. Ввечері, у ліжку, вона видумувала крихітним гномам усілякі пригоди. Саме ці свої фантазії вона згадала, коли побачила височенні мури біля Північної брами і їхню цеглу сірувато-жовтого кольору.

Проте зараз дівчинка вже шкодувала, що розпатякала про це Дані. Однак, на її превеликий подив, Емма поставилася до ідеї про Королівство цілком серйозно.

— Яка чудова назва! — захоплено вигукнула вона. — До речі, нічого смішного. Колись воно так, напевно, і було, бо цегла, з якої будували Старе місто, здебільшого має пісочний, золотавий колір, і тільки з часом його втратила. Тепер, звісно, вона більше схожа на чорну. Колір можна відновити, та це недешева процедура. Та й веж лишилося не так уже й багато. Проте ідея мені знайома. Це ж, здається, твій батько придумав.

— Ні, — швидко заперечила дівчинка.

— Дивно, — підняла брови Емма. — Мені здавалось, я пам’ятаю в нього такий малюнок. Навіть цілу серію.

— То не він, — уперто повторила Марта і заходилася дмухати на чай.

— Ой, я ж обіцяла розповісти тобі про Золотого короля, — раптом згадала художниця.

— Дані мені вже розказував, — пробурмотіла дівчинка, у якої раптом зіпсувався настрій. — Про лицарів і все інше.

— І про бажання теж?

— Та ну, то ж для туристів казочка, — пирхнув Дані, тягнучись по печиво. Емма жартома плеснула його по руці.

— Хоч трохи гості лиши, ненажера.

Хлопець прибрав руку.

— Якщо цьому всьому вірити, — насмішкувато продовжив він, — у нас у місті все виконує бажання. І ліхтар на головній площі, і фонтан, і пам’ятник чайнику. Якщо я стану і скажу, що мій ніс теж щасливий, туристи підходитимуть його терти і фоткатись. Між іншим, гарний бізнес. Тільки носа шкода.

— Ото вже бізнесмен, — розреготалася Емма, лагідно куйовдячи волосся синові.

— А що то за бажання? — все ж таки зацікавилася дівчинка.

— Розумієш, вважалося, що раз на рік під Різдво Золотий король мав силу виконувати будь-чиї найпалкіші бажання.

— Типу золотий Санта такий, — докинув Дані.

— Ба кращий за нього, — заперечила йому мати. — Адже король, звісно, міг начарувати дитині іграшкового човника або купу солодощів, проте наділяв й іншими дарунками. Наприклад, дарував любов або мир душі. Будь-яке бажання, аби воно було справжнім, від самого серця.

— І ви в це вірите? — скептично наморщила лоба Марта.

— Хтозна, — загадково усміхнулася художниця. — Проте легенда твердить, що король мав саме таку силу. А ти маєш найпалкіше бажання, Марто?

Дівчинка байдужо стенула плечима.

— Ну добре, — не наполягала Емма. — Принаймні до Різдва в тебе є час усе обміркувати.

— А я точно знаю, що загадав би! — палко вигукнув Дані. — Купу грошей, от що! Щоб аж у кімнату не влазили!

— О, Господи! — вдавано жахнулася його мати. — І як би ми тоді спали? Під порогом?

— Ніяк, — буркнув хлопець. — Купили б окремий дім з майстернею для тебе, і щоб Магнуса там і близько не було.

— Добре, добре, фантазере, — швидко урвала його Емма і навіщось озирнулася. — Ти чому не їси печиво, Марто? — художниця простягнула дівчинці запашну брунатну зірочку. — Це печиво ти просто маєш скуштувати.

Марта слухняно відкусила шматочок.

— Ой! Воно пече!

— Так і має бути, — знову засміявся невблаганний Дані. — Це ж піпаркукіс, печиво з перцем. Ніколи не їла?

— Так, хіба батько тобі не привозив? Це ж місцевий різдвяний сувенір, — теж здивувалася Емма.

Дівчинка похитала головою. Алекс, звісно, привозив їй подарунки, проте з ними завжди було щось не так. На чотири роки — розвиваючий ноутбук з літерами, коли вона вже вміла читати. Потім картонний будиночок — такий величезний, що вони з мамою ледве запхали його у єдину кімнату їхньої квартири і більше ніколи не збирали. А потім почалася ера неймовірно дорогих колекційних Барбі. Ляльки так виблискували у своїх коробках, що Марті було навіть лячно доторкнутися до них.

— Слухай, Марто, у мене ідея! — зненацька пожвавішала художниця. — Якщо тобі до смаку Старе місто, хочеш, я побалакаю з твоїм батьком? Гадаю, Алекс не буде проти, якщо на канікулах ви з Дані будете гуляти разом. Що скажеш? — подивилася художниця на дівчинку. — Справді, нудно сидіти вдома на Різдвяні свята. Твоя мама дозволяє тобі самій гуляти з друзями?

Чашка, яку дівчинка ставила на блюдце, вискочила з рук. Чай широко вихлюпнувся на стіл.

— Вибачте, — Марта почервоніла по самі вуха.

— Нічого, нічого. Це ж тільки чай, — заспокоїла дівчинку Емма, швидко витираючи стіл серветкою.

— То як? Гадаєш, твоя мама не буде проти? Якщо треба, я їй теж можу зателефонувати.

— Мам, годі, — встряг Дані, нервово зиркаючи на Марту.

— Чого це? Це ж п’ять хвилин, — відмахнулася Емма.

Дівчинці раптом здалося, що кекс ожив у животі і вперто відмовляється там залишатись. Змушена була втупитись у стіл, аби трохи притлумити це відчуття.

— Щось не так, Марто? Тобі недобре?

— Ні, все гаразд.

— То як гадаєш? Що скаже твоя мама?

— Нічого, — врешті спромоглася вичавити з себе дівчинка. — Вона померла.

На кілька секунд за столом стало дуже тихо.

— Вибач мені, будь ласка, — зрештою розгублено мовила художниця, — Алекс мені нічого не сказав, тож...

— Він нікому не каже, — Марта підчепила з тарілки останнє розмокле печиво і змусила себе його жувати, не відчуваючи смаку. — Йому байдуже.

Емма кілька хвилин мовчала — мабуть, усе ще шокована, а потім підкреслено жваво заходилася розповідати щось про різдвяну виставку з аукціоном, на який Алекс порадив їй виставити картину.

— Зазирнеш на виставку, Марто? — знову звернулася художниця до дівчинки. — Які у тебе різдвяні плани?

— Ніяких, — стенула плечима дівчинка. — Ми, здається, їдемо. Кудись у гори.

— Круто! — позаздрив їй Дані. — На лижах кататимешся!

Нарешті всі допили чай. Поки Емма розраховувалася, хлопець нетерпляче вовтузився на стільці і весь час питав: «Скільки там? Скільки вийшло?», аж доки мати, доволі роздратовано, не звеліла йому замовкнути.

На зворотному шляху художниця зупинилася на Ярмарковій площі біля ятки й купила їм по гарно прикрашеному медянику у вигляді півня з золотим хвостом.

Це на випадок, якщо ти заздалегідь вирішиш щодо бажання. Досить повідомити бажання Гайлісові — тобто півневі, — і король дізнається. Ти, мабуть, бачила півня на шпилі Кам’яного собору? Так от — це міський охоронець. Його робота: знати все, що діється в місті, ось чому в нього так багато заступників, — художниця натхненним жестом обвела ятку, кожен сантиметр якої був забитий медяниками.

Дані одразу здер обгортку зі свого півника і заходився завзято жувати. Марта запхала свій медяник до кишені. Їсти більше не хотілося.

— Нащо ви це робите? — зненацька запитала вона.

— Що саме?

Слова наче самі злітали з губ, а тому вийшли набагато гарячіші, ніж дівчинці хотілося:

— Малюєте його. Золотого короля. Адже насправді його немає.

— Чому немає? — здивовано перепитала художниця. — Золотий король — це легенда. А я вірю, що всі легенди колись були правдою. До того ж, на Різдво часто трапляються дива. Хіба ти не знала?

— Справді? — голос дівчинки бринів гіркотою. — Це ви про подарунки?

— Загалом так, — трохи спантеличено відказала Емма, — але є й інші речі...

— Це ж які? Які саме дива? З вами таке бувало? З вами хоч колись траплялося справжнє диво на Різдво?

— Може, й ні, — Емма все ще усміхалася, проте обличчя в неї стало зовсім невеселе. Очі побільшали, наче вона дивилася не на яскраво освітлену площу перед собою, а кудись дуже далеко. — Та не чекати на диво ще гірше, як на мене.

— І що з того чекання? Ненавиджу Різдво, — пробурмотіла Марта собі під ніс, та Даніна мати, здається, таки почула.

Художниця з сином провели дівчинку до дверей батькової роботи — офісної будівлі на вулиці Ремесел, за квартал від Малої ґільдії.

— Ось, — художниця відчинила для неї перші важкі двері. — Другий поверх, а там спитаєш батька. Впораєшся?

Марта кивнула.

— Приходь завтра знову, — нагадав Дані, пританцьовуючи на місці від холоду. — Ми ще не були у Пороховій вежі. Там є така електронна штука, можна стріляти ядрами зі справжньої гармати!

— Спробую, — невпевнено пробурмотіла дівчинка. — Якщо Алекс дозволить.

— Гадаю, дозволить, — ствердно заявила Емма. — Тим паче о третій тебе запрошено до нас на чай. Прийдеш?

Марта власним вухам не вірила. Знову опинитися у Старому місті, та ще й прийти до «Engeli»?

— Прийду. Дякую.

Даніна мати ласкаво поклала руку дівчинці на плече.

— Переказуй батькові вітання, — попросила вона. — І Марто... Ти, здається, сердита на нього. Проте, знаєш, інколи люди мовчать, бо говорити надто боляче.

Марта ледь стрималася, аби не смикнути плечем.

Заспокійлива долоня Емми нестерпно дратувала.

— Ну, до побачення, — художниця прибрала руку. — Гарного тобі вечора.

— Дякую вам дуже, — змусила себе сказати дівчинка. — За чай і за подарунок.

— Будь ласка, люба. Ти ще приходь, — кивнула Даніна мати.

Хлопець на прощання мовчки помахав Марті рукавом куртки, у якому ховав замерзлу долоню.

Вони пішли, а дівчинка лишилася на вулиці, споглядаючи, як повільно віддаляються їхні постаті. Дані збирав сніг з огорож та найнижчих карнизів будинків, ліпив нетривкі сніжки й підкидав їх угору. Сніжна заметіль вкривала обох. Алекс за таке насварився б на неї, та Емма тільки сміялася. Потім вона лагідно обтрусила синові куртку й пригорнула його. Вони звернули за ріг, до Ярмаркової площі, й зникли з очей.

Марті цієї миті чомусь раптом забракло повітря і дуже запекло очі. Мусила зціпити зуби і добре примружитись, аби це припинити. Дівчинка витягнула з кишені Серафіна, сподіваючись, що їй стане краще. Де там! Навіть заспокійлива присутність янгола у руці сьогодні чомусь не допомагала.

Хідник на вулиці Ремесел був вузенький, слизький від талого снігу, тож перехожим довелося проштовхуватись повз неї. Вони ступали в коло світла від ліхтаря і майже одразу зникали, прагнучи якнайскоріше потрапити додому; сміялися, розмовляли по мобільних, несли барвисті різдвяні пакунки.

Дівчинка задерла голову, намагаючись не дивитися на них, та навіть ліхтарі й гірлянди на вулиці стали якісь дивні, розпливалися в неї перед очима великими променистими плямами. Марта ще дужче стисла в руці Серафіна, попестила його довгі витончені крила.

— Якби це була правда, — тихо спитала вона янгола, — здійснив би король моє бажання, як гадаєш? В неї з усього маху врізався якийсь перехожий.

Дівчинка заточилася і мало не впала, з несподіванки випустивши янгола з рук.

— Вибач, — забідкався незґраба, нахиляючись і швидко піднімаючи фігурку. — Благаю, вибач мені, дитя.

Був він дивний, у чорному вбранні, старовинних чоботях з довгими носами та крислатому капелюсі. Так, бува, вдягаються актори, що їх наймають грати сажотрусів біля кав’ярень.

Стривай, та вона ж його бачила, цього дядька...

— Нічого. Все... нормально, — повільно відказала Марта, ошелешено оглядаючи знайомця, адже щось із ним було не так. Може, очі, що нервово позирали на неї з тіні капелюха, — винувато, та водночас насторожено. Це спантеличило дівчинку, тож вона дещо запізно простягнула руку, сподіваючись, що зараз перехожий віддасть янгола. Проте чоловік чомусь почав задкувати від неї. Перш ніж Марта спромоглася відкрити рота, аби його зупинити, він зненацька розвернувся й кинувся навтьоки через вулицю.

— Ні! — розпачливо крикнула дівчинка, кидаючись навздогін. — Віддайте! То не ваше!

Вона мерщій перебігла вулицю, проштовхуючись серед щільно запаркованих машин. Після сутінків вузенької вулички ярмарок на мить приголомшив її вогнями та скупченням людей. Марта зупинилася, розгублено озираючись, — аж ось за ближньою яткою чорною плямою майнув капелюх. Дівчинка кинулася навпростець, крізь запорошений сквер, сподіваючись перехопити крадія у кінці площі, та він, мабуть, помітив її маневр, спритно змінив напрямок і скочив на відкриту терасу ресторану. Бильця протилежного боку тераси були зовсім близько. Марта теж вистрибнула нагору, незважаючи на якусь статечну компанію, що обурено закричала, коли вона врізалася в їхній стіл, збивши кілька бокалів. Якимось дивом прослизнувши під рукою офіціанта, що кинувся її ловити, вона зіскочила з тераси саме вчасно, щоб побачити, як худорлява постать крадія зникає за рогом Ковальської вулиці, що вела до Даніного будинку.

— Чекайте! Будь ласка! — крикнула Марта, розштовхуючи людей, які щось невдоволено горлали їй у спину.

Вона опинилася за рогом не набагато пізніше за злодія, проте на вулиці було порожньо. Найближчий ліхтар блимав, байдужо освітлюючи кучугури снігу. Куди тут можна податися? Марта відчайдушно закрутила головою. Ліворуч уздовж вулиці тягнулася цегляна стіна, залишок старовинних укріплень міста, праворуч — самі зачинені під’їзди будинків.

Аж раптом згори долинув легенький шурхіт. Ледь помітна проти темного неба фігура спритно дряпалася на вершечок укріплень. То крадій скористався пожежною драбиною, якою вони з Дані спустилися сьогодні донизу! Ще трохи, і він вилізе на дах, а там, якщо бути спритним, можна добре заховатися. Дівчинка згадала про переплетіння димарів та горищних віконниць, що тягнулися аж до площі перед Кам’яним собором. Якщо вона зараз випустить з очей цього нахабу, янгола їй більше ніколи не бачити.

Марта кинулася до драбини. Перша сходинка була зависоко, проте, вистрибнувши вгору, дівчинка спромоглася доволі швидко підтягнути себе на неї, добряче обідравши коліна об стіну та водостік. Драбина загрозливо захиталася, коли Марта почала лізти вгору, щосили чіпляючись за вкриті кригою металічні рейки. Сажотрус рвучко озирнувся, замахав до неї рукою і крикнув:

— Не треба! Повертайся, дитя! Не ходи за мною!

— Віддайте янгола! — аж захлинулася обуренням Марта і почала лізти швидше.

Вона видряпалася нагору саме тоді, коли він уже перестрибнув по той бік муру, на верхівку старої дерев’яної ґалереї, а тоді чомусь перестав тікати. Спокійнісінько відсапувався, упершись руками в коліна, наче чекав її на даху, і чомусь страшенно здивувався, коли вона також стрибнула на ґалерею і щосили вхопила його за куртку. Сажотрус мало не впав, намагаючись втриматися на слизькій покрівлі, і одночасно виштовхати Марту назад на стіну. Врешті йому вдалося вхопити її за комір.

— От бісове дівчисько! — засапано вигукнув він. — Негайно іди геть! Кажу ж тобі, тут небезпечно!

— Віддайте янгола! Він не ваш!

— І не твій!

Він раптом відпустив її, за кілька стрибків здолав мур і стрибнув на дах «Янголів». Коли дівчинка туди дісталася, на даху було порожньо. Нікого й нічого. Не лишилося навіть слідів, наче загадковий крадій раптом злетів у повітря біля самісінького димаря Даніного будинку.

— Віддайте! — скільки стало сил, гукнула Марта у темряву. — Я дам вам багато грошей! Все, що хочете! Верніться!

Тиша. Пустка.

— Віддайте, прошу! Будь ласка! Де ви? Поверніться! — репетувала Марта у паніці, роззираючись на всі боки, не в змозі змиритися, що втратила янгола назавжди. І все ж якоюсь часткою душі відчуваючи, що це вже сталося.

Жодної відповіді.

У дівчинки підкосилися ноги.

— Будь ласка, — прошепотіла вона, безпорадно осідаючи на коліна на вершечку даху, і раптом усвідомила, що плаче. Вперше за весь цей рік. Ридає, звертаючись до темряви і порожнечі.

Химерна картина.

— Я ж більше нічого не маю... — схлипувала вона, затуляючи руками обличчя і сама дивуючись власним словам, наче їх промовляли чужі вуста. — А ви... Ви ж сильний і вправний. У вас, напевно, багато друзів. Навіщо він вам? А в мене... У мене ж нічого... Нікого більше в світі немає. Без нього я... просто помру.

— Я теж, дитя, — видихнули поряд.

Марта підвела голову і відняла руки від обличчя. Він сидів на колінах навпроти неї. Незчулася, як підійшов.

Кілька довгих хвилин вони дивилися одне на одного — дівчинка і сажотрус. Аж потім він дуже повільно розкрив долоню, і янгол знову опинився поряд з нею. У темряві кістяне тіло Серафіна світилося яскравіше за сніг — здавалося, янгол сяє власним внутрішнім світлом.

Марта потягнулася до фігурки, лише на мить глянувши в обличчя своєму супротивнику. Сажотрус також дивився на янгола — дивився, наче людина, в якої виймають серце. Пальці дівчинки затремтіли і завмерли на півдорозі.

Цієї миті все було скінчено.

Чи, навпаки, саме тоді все й почалося.

З верхівки димаря каменем шугнула на них обох крилата скреготлива тінь.

Все сталося дуже швидко.

Сажотрус голосно скрикнув, впустивши янгола. Він ледь встиг відкотитись убік, щоб уникнути кігтів.

Марченко М. Місто тіней. Київ : Фонтан казок, 2016. 360 с.

Запитання та завдання

1. Уявіть себе екскурсоводом у Старому місті. Що б ви розказали про нього туристам?
2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте відео, де Мія Марченко відповідає на вісім запитань про повість.