Зарубіжна література. 5 клас. Ісаєва

Елеанор Портер

(1868-1920)

У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!

Елеанор1 Портер

Нумо разом пограємо в радість!

Чи згодні ви з тим, що важко знайти людину, яка не любила б грати, а особливо в дитинстві? Напевно, усі ви можете пригадати чимало неймовірно цікавих ігор, які не залишають байдужими ані дітей, ані дорослих. А сьогодні пропонуємо вам відкрити для себе ще одну дивовижну гру, яка саме завдяки художньому твору розійшлася світом і стала улюбленою для читачів різних країн. І має вона незвичайну назву — «Гра в радість». Вигадала її ще на початку XX століття американська письменниця Елеанор Портер.

1 Іноді ім’я письменниці передають як Елеонор.

Народилась майбутня знаменитість 19 грудня 1868 року в містечку Літтлтон (штат Нью-Гемпшир, США). Батьки виховували дівчинку в християнських традиціях, і відповідно до них Елеанор з дитинства співала в церковному хорі. Маючи чудовий голос, вона прагнула стати професійною співачкою й успішно закінчила консерваторію. Водночас ще з юності талановита дівчина захопилась письменництвом, яке в подальшому стало справою всього її життя. З-під пера Елеанор Портер вийшло 200 оповідань і 15 романів, але найбільше всім запам’яталась її весела героїня на ім’я Полліанна (рідше в перекладах — Поліанна).

Новорічна кулька із зображенням Полліанни

Слід відзначити, що письменниця жила за часів, коли жінки багато в чому відчували себе безправними, по суті їм була відведена роль домогосподарок. Вважалось, що призначення жінки має бути обмежене суворо визначеним колом обов’язків: відвідування церкви, виховання дітей і догляд за будинком. За тогочасними уявленнями, жінка фактично була позбавлена права вибору професії і аж ніяк не могла бути активною громадянкою на рівні із чоловіками. Елеанор Портер усім своїм життям, а насамперед успіхами на письменницькій ниві, вдалося зруйнувати це застаріле бачення ролі жінки в суспільстві. Її роман «Полліанна» полонив серця багатьох людей, а його героїня стала символом радості й оптимізму1, прославила письменницю на весь світ.

1 Оптимізм — світосприймання, перейняте бадьорістю, життєрадісністю, твердою вірою в краще майбутнє, в успіх; протилежне — песимізм.

Ілюстрація Кейт Хайндлей

Як ви думаєте, а де письменниця створювала цю історію? Ні, не у звичайному кабінеті! Цікаво, що писала вона в атмосфері затишного саду, який розмістився на даху одного з нью-йоркських будинків. Можливо, ще й тому книжка вийшла легкою, мов весняний вітерець, і світлою, як вранішнє проміння, що осяває крони дерев. Тож запрошуємо вас зайти до чарівного книжкового саду Елеанор Портер і пограти разом із її Полліанною в найжиттєрадіснішу гру, яка взагалі існує у світі, — ГРУ В РАДІСТЬ!

  • 1. Розкажіть, що вас зацікавило у статті про Елеанор Портер.
  • 2. Як ви розумієте вислів письменниці, наведений як епіграф до статті?
  • 3. Які ігри є вашими улюбленими?
  • 4. Якою ви уявляєте гру в радість? Спробуйте передбачити, яке правило може бути головним у такій грі.

Читаємо із задоволенням

ПОЛЛІАННА

(Окремі розділи)

Розділ 3. ПРИЇЗД ПОЛЛІАННИ

За кілька днів поштарка принесла телеграму, в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, двадцять п’ятого червня, о четвертій. Прочитавши телеграму, міс Поллі вкотре спохмурніла, а потім піднялася сходами на горище. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.

У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок1, а на стіні — жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах. Біля одного з них дзижчала велика муха, марно намагаючись вибратися назовні.

1 Фіранка — шматок тканини або тюлю, яким запинають вікно, двері тощо; занавіска.

Міс Поллі ляснула муху й викинула її у вікно, відчинивши його лише на кілька сантиметрів. Потім поправила стільця, щоб той стояв рівно, знов спохмурніла й вийшла з кімнати.

— Ненсі, — сказала вона за мить, стоячи на порозі кухні, — я знайшла в кімнаті міс Полліанни муху. Надалі стеж за тим, щоб вікна подеколи таки відчинялися. Я замовила сітки від комах, однак поки їх доставлять, усі вікна в кімнаті лишатимуться зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тімоті візьме відкритого візка й відвезе тебе туди. У телеграмі сказано, що Полліанна має світле волосся і буде одягнена в червону картату сукенку та солом’яний капелюшок. Це все, що мені наразі відомо, але гадаю, цього тобі має вистачити.

— Гаразд, пані, а ви...

Міс Поллі, вочевидь, правильно зрозуміла цю паузу, оскільки зразу ж насупилася й різко відповіла:

— Ні, я не поїду. Гадаю, в цьому немає жодної необхідності. Це все, Ненсі.

Міс Поллі розвернулася й пішла геть, вважаючи, що зробила для небоги все, що могла.

Ненсі ж продовжила прасувати рушника, однак просто не тямила себе від обурення.

Світле волосся, червона картата сукня і солом’яний капелюшок — це все, що їй відомо, і цього їй достатньо! І як їй тільки не соромно — адже небога проїхала через весь континент, аби дістатися сюди!

Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку за двадцять хвилин четверта. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том — права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, — ліва.

Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити в міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати. Однак сьогодні Ненсі надто замислилася над своїм завданням — як зустріти дівчинку, — тож вони не теревенили, як зазвичай, а їхали до станції мовчки.

Ненсі все повторювала про себе: «Світле волосся, червона картата сукня, солом’яний капелюшок», міркуючи, якою насправді може виявитися Полліанна.

— Для неї краще бути чемною і тихою, сподіваюся, вона не впускатиме ножів на підлогу та не грюкатиме дверима, — зітхнула Ненсі, коли Тімоті приєднався до неї на станції.

— Гм, якщо вона не така, хто-зна, що тоді буде з усіма нами, — засміявся Тімоті. — Ти тільки уяви — міс Поллі і галаслива дитина! О, чуєш свисток? Потяг прибуває!

— Ох, Тімоті, я... Я думаю, це була не найкраща ідея — відправити сюди саме мене, — затинаючись зізналася Ненсі й побігла на місце, з якого було зручно роздивлятися всіх пасажирів, що сходили на маленькій станції.

За мить Ненсі побачила її — худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під солом’яного капелюшка виглядало гарне личко в ластовинні — воно поверталося в різні боки, шукаючи когось очима.

Ілюстрація Калісти Ворд, США (після 2011 року)

Ненсі одразу ж упізнала Полліанну, але їй знадобилося трохи часу, щоб заспокоїтись — у неї чомусь тремтіли коліна. Дівчинка стояла на пероні сама, коли Ненсі нарешті зважилася підійти.

— Ви міс Полліанна? — затинаючись запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

— О, я така рада, рада вас бачити, — закричала дівчинка просто у вухо Ненсі. — Так, я Полліанна, і я така щаслива, що ви мене зустрічаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!

— Справді? — здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати. — Невже сподівалася? — повторила вона, намагаючись розправити капелюха.

— О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, — зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п’ят. — Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті, бо слова Полліанни її бентежили.

— Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? — запитала Ненсі.

— Так, є, — поважно кивнула Полліанна. — Причому нова і дуже гарна. Леді з Жіночої допомоги1 придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку, адже натомість вони могли купити килим. Щоправда, я не уявляю, якої довжини міг бути цей килим, однак, мабуть, його мало б вистачити не менше, як на половину проходу в церкві. Як гадаєте? А ще в моїй сумочці є цікава річ — квитанція. Містер Грей сказав, що я маю віддати її вам, перш ніж ми заберемо валізу. Містер Грей — це чоловік місіс Грей. Вони родичі дружини пастора Карра. Я подорожувала з ними на Схід, і це було просто чудово! Ось, я знайшла — квитанція! — і дівчинка подала їм папірець після довгих пошуків у сумочці.

1 Жіноча допомога — одне із численних жіночих благодійних товариств у США.

Ненсі зробила глибокий вдих. Вона інстинктивно відчувала, що мала щось відповісти, і кинула оком на Тімоті. Той, однак, намагався дивитися в інший бік.

Нарешті троє всілися у візок, розмістивши позаду валізу Полліанни. Полліанна ж умостилася між Ненсі й Тімоті. Увесь цей час маленька дівчинка щось розповідала й сипала запитаннями. Ненсі спочатку намагалася відповідати, але скоро відчула, що просто не встигає за летом її думки.

— Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюсь, що далеко, дуже вже я люблю подорожувати, — зітхнула Полліанна, коли вони нарешті рушили. — Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватись, це теж дуже добре — адже тоді ми швидко дістанемося будинку, правда ж? Яка гарна вулиця! Я знала, що тут так гарно — мені ще тато розповідав...

Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух. Ненсі занепокоєно поглянула на неї і побачила, що маленьке підборіддя злегка тремтить, а оченята налились слізьми. Однак за мить дівчинка опанувавши себе, знов почала щебетати.

— Так, тато мені розповідав. Він чудово пам’ятав ці місця. А ще, мабуть, треба вам дещо пояснити. Принаймні місіс Грей так вважає. Річ у цій червоній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне, і місіс Грей дивувалася, чому я не в чорній сукні. Вона сказала, що вам це може видатися навіть дивним. Та в місії не було одягу чорного кольору, окрім чорної вельветової сукні однієї леді, однак пастор Карр сказав, що це не підходить. До того ж вона була трохи витерта на ліктях та в інших місцях — знаєте, як це буває. Кілька леді з Жіночої допомоги хотіли купити мені чорну сукню і капелюшок, однак інші вважали, що доцільніше було б придбати килим для церкви, як я вже казала. Місіс Байт вирішила, що так буде навіть краще, надто вже їй не подобаються діти в чорному. Тобто дітей вона любить, але не в чорному одязі.

Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Ненсі вдалося нарешті сказати:

— Гадаю, нічого страшного в цьому немає.

— Я рада, що ви так думаєте, бо і я так вважаю, — кивнула Полліанна, у якої знов перехопило дух. — Мабуть, мені було б значно важче радіти в чорному.

— Радіти?! — здивовано вигукнула Ненсі.

— Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це досить важко, навіть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Не можу не думати про те, як сильно мені хочеться, щоб він був зі мною, бо ж поряд з мамою та дітьми є Бог і янголи, а в мене не лишилося нікого, окрім леді із Жіночої допомоги. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим здивуванням.

— Ох, дорогенька, ти помилилася! — затинаючись мовила вона. — Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!

— То ви не тітонька Поллі? — розчаровано мовила дівчинка.

— Ні, мене звуть Ненсі. Ніколи б не подумала, що ти сплутаєш мене із нею, адже ми зовсім не схожі. Ми просто небо й земля!

Тімоті насмішкувато цокнув язиком, але Ненсі була надто занепокоєна, аби щось на це відповісти.

— Але хто ж ви тоді? — запитала Полліанна. — Ви не схожі на жодну леді із Жіночої допомоги!

Цього разу Тімоті не стримався і засміявся.

— Я Ненсі, хатня робітниця. Я виконую всю домашню роботу, хіба що не перу й не прасую — це робить міс Даргін.

— Але тітонька Поллі існує? — схвильовано запитала дівчинка.

— У цьому можеш навіть не сумніватися, — втрутився Тімоті.

Дівчинка враз заспокоїлася.

— О, тоді все гаразд. — Після короткої паузи вона продовжила: — А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо наша зустріч попереду, а в мене вже є ви.

Ненсі не знала що й казати. Усміхнений Тімоті повернувся до неї:

— Мабуть, це гарний комплімент, — мовив він, — чому б тобі не подякувати маленькій леді?

— Я саме про це й думала, міс Полліанно, — пробелькотіла Ненсі.

Полліанна задоволено зітхнула.

— От і я ж про це кажу. Вона для мене дуже важлива. Знаєте, це ж моя єдина тітка, а я взагалі не знала, що вона в мене є. А потім мені тато все розповів. Він сказав, що тітка Поллі живе в чудовому великому будинку на пагорбі.

— Це справді так, он він видніється, — мовила Ненсі. — Великий білий будинок, а на вікнах — зелені фіранки.

— Та він просто чудовий! А скільки навколо дерев і трави, я ніколи не бачила стільки трави! А моя тітонька Поллі багата?

— Так, міс.

— Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово — мати багато грошей. У мене ніколи не було багатих знайомих, хіба що Байти, але і в них статки не такі вже значні. Однак у кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять морозиво. У тітоньки Поллі їдять морозиво по неділях?

Ненсі заперечно похитала головою і насмішкувато кинула оком на Тімоті.

— Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива. Принаймні, я ніколи не бачила його на столі.

На обличчі Полліанни з’явилося розчарування.

— О, справді? Як прикро! Навіть не знаю, як можна не любити морозива. Однак це навіть на краще — адже якщо з’їси забагато, може заболіти живіт, як одного разу трапилося з місіс Байт. Саме вона й пригощала мене морозивом. А килими в тітоньки є?

— Килими є.

— У кожній кімнаті?

— Майже в кожній, — відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала, що в кімнатці на горищі килима немає.

— Я дуже рада! — вигукнула Полліанна. — Обожнюю килими! У нас їх не було, тільки два крихітні килимки, причому один вимащений чорнилом. А ще в місіс Байт були картини — просто чудові — з трояндами, маленькими дівчатками на колінах, кошеням, ягнятами, левом. Звісно, це все було зображено не на одній картині, особливо ягнята й лев. Хоч у Біблії й сказано, що вони товаришуватимуть, але, мабуть, це трапиться лише в майбутньому, правда ж? Принаймні, не на картині місіс Байт. А ви любите картини?

— Я... я навіть не знаю, — хрипко відповіла Ненсі.

— Я люблю! У нас їх, щоправда не було, знаєте, у місіях вони рідко трапляються. Але потім з’явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирішив її продати, адже мені знадобилися черевики. А інша впала й розбилася, щойно ми почепили її на стіну — знаєте, скло часто б’ється. І я плакала. Але так навіть краще — що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені сподобається все в будинку тітоньки Поллі. Знаєте, це як яскраві стрічки, що знаходиш у пожертвах замість вицвілих і темних. Ах, який же гарний цей будинок! — не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору алею, що вела до будинку. Тімоті якраз діставав валізу дівчинки, коли Ненсі голосно прошепотіла просто йому на вухо:

— Ніколи не кажи мені, що звільнишся, Тімоті Даргін! І мене тепер звідси нічим не виманиш!

— Звільнятися? — насмішкувато мовив юнак. — Мене тепер і силою звідси не витягнеш, із цією дівчинкою тут тепер буде весело, як у кіно, — щодня!

— Тобі б лишень веселитися! — обурено мовила Ненсі. — А як цій дитині жити зі своєю тіткою, ти подумав? Ні, хтось-таки має її оберігати, і це буду я, Тімоті, так і знай! — пообіцяла Ненсі, після чого повела Полліанну в дім.

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

  • 1. Поділіться враженням від першого знайомства з Полліанною. Що ви дізнались про цю дівчинку?
  • 2. Знайдіть у тексті й прочитайте портрет Полліанни. Які прикметники допомагають читачу уявити її?
  • 3. Прочитайте в особах діалог Ненсі й Полліанни від слів «Ненсі одразу ж упізнала Полліанну...» до слів «Я знала, що тут так гарно — мені ще тато розповідав...».
  • 4. Що про характер головної героїні ви дізнались із цього діалогу? Аргументуйте свою відповідь.
  • 5. Поспостерігайте за текстом, яке слово найчастіше вживає дівчинка. Як це її характеризує?
  • 6. А як часто ви промовляєте улюблене слово Полліанни? У зв’язку із чим?
  • 7. Поміркуйте, чому Ненсі й Тімоті переживали за перебування Полліанни в тітоньки Поллі. Якою ви уявляєте тітоньку Поллі?

Розділ 5. ГРА

— Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, із якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.

— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато і леді із Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою і неушкодженою, куди б не пішла.

— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, — вигукнула Ненсі, вхопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. — Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я гадала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!

Полліанна відповіла на це сяючою посмішкою.

— Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз — дісталася землі гілками старого дерева.

Ненсі раптом зупинилася.

— Що ви зробили?!

— Злізла вниз по дереву, тому, що росте під вікном.

— Ой, лишечко, — Ненсі аж дух забило, після чого вона знов помчала в напрямку будинку. — Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!

— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.

— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі. — У жодному разі не варто цього робити!

— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.

— Ні, гм... так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, — пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд треба мити!

— Я допоможу! — зголосилася Полліанна.

— О міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше взялася за руку своєї подруги.

Кадр із фільму «Полліанна» (США, 2003 р., режисерка — Сара Хардінг)

— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася і саме через це прийшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.

— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустились до столу, розумієте?

— Але ж я не могла, бо була тут!

— Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!

— Ні-ні, я дуже рада!

— Рада? Це ще чому?

— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?

— Здається, ви можете радіти будь-чому, — зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.

— Та насправді це просто така гра, — засміялася Полліанна.

— Гра?

— Так, гра в радість.

— Це ще що таке?

— Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, — почала пояснювати Полліанна. — Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді із Жіночої допомоги, і дехто із них приєднався до гри.

— То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.

Полліанна знов засміялася, але раптом зітхнула. У сутінках її обличчя видавалося тендітним і задумливим.

Ілюстрація української художниці Надії Каламєєць

— Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.

— Милиці?

— Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, гадаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.

— Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, — роздратовано зауважила Ненсі.

— Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, — захоплено розповідала Полліанна. — І почали ми з милиць.

— Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!

Полліанна заплескала в долоні.

— От якраз і можна! Можна! — вигукнула вона. — Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, — чесно зізналася дівчинка. — Тато мені пояснив.

— Що ж, поясніть тепер і мені, — наполягала Ненсі.

— Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! — тріумфально1 повідомила Полліанна. — Тепер бачиш, як усе просто!

1 Тріумфально — тут: переможно, урочисто.

— Дивна якась гра, — зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.

— Ні, вона не дивна, а чудова! — з ентузіазмом2 наполягала дівчинка. — І з того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба — ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато іде на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.

2 Ентузіазм — стан піднесення, захоплення, натхнення.

— Авжеж, або коли тебе поселили у крихітну кімнатку на горищі, в якій майже нічого немає, — пробуркотіла Ненсі.

Полліанна зітхнула.

— Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстра. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна і зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне — як у випадку з лялькою і милицями, розумієш?

— Гм! — Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.

— Зазвичай це буває дуже легко, — зітхнула Полліанна, — бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати нема з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, — міркувала вголос дівчинка.

— Боронь Боже — щоб вона... — видихнула Ненсі і додала вголос: — Знаєш, Полліанно, хоч я і не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! Так, гратиму, гратиму! — пообіцяла Ненсі.

— О, Ненсі! — вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. — Це буде просто чудово! І весело, правда ж?

— Гм, мабуть, — із сумнівом мовила Ненсі. — Та все одно не варто на мене дуже вже розраховувати в грі, бо я ніколи в них не граю. Та для тебе зроблю виняток, — закінчила вона, коли вони нарешті ввійшли до кухні.

Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.

— Ти повечеряла, Полліанно?

— Так, тітонько Поллі.

— Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком і хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.

— Та я навіть рада, тітонько, що так вийшло. Я люблю молоко і хліб, і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.

Тітка Поллі рвучко випросталася у кріслі.

— Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг — можливо, доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку — будь із нею обережна. До сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.

Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.

— Мені тут так добре, — радісно зітхнула дівчинка. — Думаю, мені буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збиралася сюди їхати. На добраніч, — весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.

— Це ж треба, — стиха мовила міс Поллі. — Що за дивна дитина? — Раптом вона спохмурніла: — Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається жити зі мною! Дивина, та й годі, — мовила міс Поллі, знов беручи книжку.

А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

— Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді із Жіночої допомоги, мені було б значно легше!

А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:

— Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так!

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

  • 1. Що нового ви дізнались про життя Полліанни із цього розділу?
  • 2. Розкажіть, у чому полягає гра в радість. Чи захотілось вам пограти в таку гру?
  • 3. Як випадок із лялькою і милицями пов’язаний із грою в радість?
  • 4. Наведіть приклади з тексту, чому саме раділа Полліанна. Як у цих епізодах розкривається її характер?
  • 5. Як розповідь Полліанни сприйняла Ненсі?
  • 6. Чи сподобалось вам ставлення до Полліанни її тітоньки? Аргументуйте свою відповідь.

Розділ 8. ПОЛЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ

Незабаром у Гаррінґтонському маєтку встановився певний режим дня чи щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від самого початку прагнула міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки часу, скільки було заплановано спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того, щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла тітка Поллі.

Вважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку — вона чи тітка Поллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!». А після уроків читання і шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.

Кадр із фільму «Полліанна» (2003 р.) Режисерка — Сара Хардінг (США)

Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала — навпаки, середа і субота були для неї наче святковими днями.

Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінґтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.

— О, мене це анітрохи не засмучує, — пояснила вона якось Ненсі. — Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками та спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?

— Гм, не можу сказати, що люблю... всіх, — стримано зауважила служниця.

Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста — щоб мати змогу пройтися в будь-якому напрямку. [...]

Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінґтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов’язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов’язок щочетверга, правда, не сама — це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.

— Я навіть рада, що не піду туди, — чесно зізналася Ненсі Полліанні, — хоча гадаю, їй не варто було б перекладати цей обов’язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!

— Але я зроблю це з радістю, Ненсі!

— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — насмішкувато зауважила служниця.

— Це ж чому?

— Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився — настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.

— Але чому, Ненсі?

Служниця тільки плечима знизала.

— Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: все, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі, або мало б відбуватися не так. Її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйону з баранини!

— Так це смішна жіночка! — засміялася Полліанна. — Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.

— Гм! Що є, то є — вона геть на інших не схожа. І ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! — похмуро закінчила Ненсі.

Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. Її очі аж блищали від захвату — так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місіс Сноу.

Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.

— Як ся маєте? — ввічливо запитала Полліанна. — Мене прислала міс Поллі Гаррінґтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.

— Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, — стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулася і провела її до дверей у кінці коридору.

Дівчина відчинила двері і впустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа в ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.

— Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще й посилає вам телячий холодець.

— О Боже! Холодець! — почулося незадоволене буркотіння. — Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.

Полліанна трохи насупилася.

— А я гадала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, — зауважила вона.

— Що? — мало не підстрибнула хвора пані.

— Та нічого такого, — швидко спохопилася дівчинка, — різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож...

Пані просто-таки виструнчилася, сидячи в ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.

— Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? — вимагала пояснень місіс Сноу.

Полліанна весело й дзвінко розсміялася.

— Та ні, у мене зовсім не таке ім’я, місіс Сноу і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви гадаєте? Я — Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.

Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.

— Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого... — вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: — Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?

— О, краще мені цього не уявляти, — зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила: — Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?

— Гаємо час на сон?! — здивовано перепитала хвора.

— Саме так, адже у цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!

Жінка знову сіла, як струна.

— Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! — вигукнула вона. — Ану підійди до вікна й підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!

Полліанна підвелася і засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.

— О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, — важко зітхнула вона, підходячи до вікна, — і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете... О! — раптом вигукнула вона із неабияким захопленням. — Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!

— Я гарна? — ледве вимовила шокована жінка.

— Ну звісно! Хіба ви не знали? — мовила Полліанна.

— Не знала, — сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.

— У вас же такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, — захоплено говорила дівчинка. — Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов’язково матиму, коли потраплю на небо.) А ще у вас на щоках просто чудові рум’янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.

— У люстерко! — у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. — На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!

— Звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але стривайте, я сама вам покажу! — вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.

Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.

— Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, — запропонувала дівчинка. — Можна вас розчесати?

— Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, — буркітливо дозволила місіс Сноу, — але зачіска все одно довго не протримається.

— О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, — зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. — Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, — продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.

Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тимчасом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.

Ілюстрація Олександри Ліукконен

— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, вхопивши із вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви можете собою помилуватися! — І вона подала жінці люстро з тріумфальним виглядом.

— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. — Взагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів’яне.

— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в’януть! — засміялася Полліанна. — Адже тоді щодня у вазі з’являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона. — А вам?

— Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як це я.

— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивнула Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.

— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньому помітна кожна сива волосина, — бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.

— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, — зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.

— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!

Полліанна замислилась, насупивши брівки.

— Так, тоді б було значно важче це робити, — міркувала вона вголос.

— Робити що?

— Радіти.

— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, — мовила місіс Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!

На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.

— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! — вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.

— Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? — бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично1 себе роздивлятися.

1 Скептично — тут: з недовірою.

— А ця мала і справді вміє робити зачіски, — стиха мовила хвора. — Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? — зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.

Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане у складках ковдри.

— Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

— А що тут такого? — бурчала хвора. — Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя в темряві, чи не так?

— Н-ні, звичайно ж, ні, — одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.

На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:

— Гадаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку — наприклад, замість баранячого бульйону!

— Мамо!

Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

  • 1. Хто така місіс Сноу? Чому, за словами Ненсі, «нікому не подобається до неї ходити»?
  • 2. На підставі чого місіс Сноу дійшла висновку, що Полліанна — «найдивовижніша дитина з усіх», кого вона знала?
  • 3. Прочитайте в особах уривок від слів «Місіс Сноу опустила люстро...» до кінця розділу.
  • 4. Чи можна стверджувати, що Полліанна позитивно вплинула на місіс Сноу? Доведіть свою думку.
  • 5. Схарактеризуйте за прочитаними розділами мову Полліанни. Чи захотілось вам уживати у власному мовленні якісь її слова або вислови? А, можливо, ви вже використовуєте їх?
  • 6. Узагальніть, як у цьому розділі розкривається характер Полліанни. Дайте оцінку поведінці та вчинкам дівчинки.

Розділ 11. ЗНАЙОМСТВО З ДЖИММІ

Настав серпень. Він приніс декілька несподіванок і змін — втім, жодна з них не стала чимось надзвичайним для Ненсі. Відтоді як у будинку поселилася Полліанна, вона вже звикла до всіляких несподіванок.

Першою несподіванкою стала поява кошеняти. Полліанна знайшла його на дорозі, де воно було самісіньке і розпачливо нявкало. Вона обійшла всіх сусідів, та виявилося, що воно нічиє. Тоді дівчинка без жодних вагань принесла його додому.

— Знаєте, я рада, що воно виявилося нічиїм, — зізналася тітці задоволена Полліанна, — бо я від самого початку хотіла принести його сюди. Обожнюю кошенят! Правда ж ви раді, що воно тепер житиме з нами?

Міс Поллі поглянула на маленький сірий клубочок страждань у руках Полліанни та здригнулася: вона не любила котів, навіть тих, що були гарні, здорові й чистісінькі.

Еміль Вернон. Дівчинка з кошеням (Франція, 1919)

— Фу, Полліанно! Яка жахлива звірюка! Впевнена, що воно хворе, брудне, а в шерсті повнісінько бліх!

— Я знаю, воно таке бідолашне, — ніжно туркотіла Полліанна, заглядаючи в оченята зляканої тваринки. — Воно аж тремтить, таке налякане. Розумієте, воно ще не знає, що ми його залишимо тут.

— Ну звісно, не знає, як і будь-хто інший, — уїдливо зауважила тітка.

— О, ні, уже всі про все знають! — повідомила Полліанна, неправильно витлумачивши тітчині слова. — Я всім розповіла, що ми залишимо його в себе, якщо не знайдемо господаря. Я знала, що ви зрадієте — адже воно таке бідолашне, і йому потрібен дім!

Міс Поллі розтулила губи та спробувала щось сказати, але марно. Дивне відчуття цілковитої безпорадності охоплювало її знову і знову — з того часу як до неї приїхала її небога.

— Звісно, я знала, що ви не дозволите бідолашному самотньому кошеняті шукати притулку, коли взяли до себе мене, — поквапливо вела далі Полліанна, — тож я так і сказала місіс Форд, коли вона спитала, чи дозволите ви його лишити. Але в мене хоч Жіноча допомога до того була, а в цього кошеняти — анікогісінько. Я знала, знала, що ви зрозумієте! — радісно загукала дівчинка й вибігла з кімнати.

— Зачекай, Полліанно! Полліанно! Я зовсім не... — спробувала протестувати міс Поллі, та дівчинка вже була на півдорозі до кухні, вигукуючи:

— Ненсі! Ненсі! Ти тільки поглянь на це чарівне кошеня! Тітонька Поллі відтепер виховуватиме його разом зі мною!

А тітка Поллі, яка сиділа у вітальні й терпіти не могла котів, відкинулася на спинку крісла з огидою, та здавалося, вдіяти нічого не могла.

Наступного дня в будинку з’явився собака, набагато брудніший і нещасніший за кошеня. Міс Поллі, на її превеликий подив, знову опинилася в ролі доброго захисника знедолених, янгола милосердя. Полліанна віддала їй цю роль без найменшого вагання, і жінка, яка собак не любила ще більше, аніж котів, знову не знайшла слів, щоб заперечити.

Та за тиждень Полліанна привела додому маленького обшарпаного хлопчика й вимагала для нього захисту й милосердя. Тут міс Поллі втриматися не вдалося. А сталося це так.

Одного погожого ранку, у четвер, Полліанна знову понесла місіс Сноу миску телячого холодцю. Вони з місіс Сноу стали гарними друзями, і дружба ця почалася з третього візиту Полліанни, після того як вона розповіла місіс Сноу про гру. Тепер і хвора в неї грала. Звісно, грати їй було нелегко, адже їй роками не подобалося все навколо і завжди хотілося чогось іншого. Тож радіти чомусь було геть непросто. Однак веселі інструкції Полліанни та її щирий сміх, який лунав, коли щось не виходило, допомагали їй вчитися, і то дуже швидко. Навіть сьогодні вона дуже зраділа, що Полліанна принесла холодець із телячої ніжки, бо це було саме те, чого їй найбільше хотілося. Вона не знала, що Міллі, зустрівши Полліанну, уже розповіла їй, що дружина пастора ще зранку прислала велику миску такого ж холодцю.

Полліанна якраз згадувала про це, коли помітила на узбіччі хлопчика. Той сидів на невеликому пагорбку й поволі обстругував невелику палицю.

— Привіт! — доброзичливо усміхнулася Полліанна.

Хлопець поглянув на неї і одразу ж повернувся до роботи.

— Собі скажи «привіт», — пробурмотів він.

— Знаєш, у тебе зараз такий вигляд, що й від телячого холодцю ти, здається, не зрадієш! — засміялася Полліанна.

Хлопець здивовано поглянув на неї, а потім знову заходився стругати палицю затупленим ножем зі зламаним лезом.

Дівчинка якусь мить вагалася, але потім все ж таки опустилася на траву біля хлопчика. Незважаючи на хоробрі заяви Полліанни про те, що вона звикла до дорослих ще в Жіночій допомозі, і їй не потрібні однолітки, вона часто сумувала, що їй нема з ким погратися чи просто поговорити. Тож вона просто не могла втратити таку чудову нагоду.

— Мене звати Полліанна Віттієр, — приязно мовила вона. — А тебе як?

Хлопець знову мовчки поглянув на неї. Почав було вставати, та врешті відкинувся назад.

— Джиммі Бін, — неохоче промимрив він.

— Чудово! Ну, тепер ми знайомі! Я рада, що ти назвав своє ім’я, бо дехто про це забуває, розумієш? Я живу в будинку міс Поллі Гаррінґтон, а ти?

— Ніде.

— Ніде?! Так не буває — адже кожен із нас має десь жити! — зауважила Полліанна.

— Ну то й що, а я ніде не живу — принаймні зараз. Шукаю нову місцину.

— Справді? А це вона?

Хлопець кинув на неї презирливий погляд.

Ілюстрація Прієто Муріана

— Ну ти й дурепа! Хіба б я шукав, якби знав, де це?

Полліанна ображено труснула волоссям. Це був не зовсім чемний хлопчик, а їй не подобалося, коли її називали «дурепою». Однак це був перший хлопчик, якого вона тут зустріла, тож сваритися було не варто.

— А де ти жив раніше? — поцікавилася вона.

— Чого це ти до мене причепилася? — урвався терпець хлопцеві.

— А що ж мені робити? — спокійно відповіла Полліанна. — Ти нічого не розповідаєш, тож щоб дізнатися про тебе більше, доводиться питати.

Хлопець хихотнув. Смішок вийшов не зовсім щирим, бо йому було геть невесело, проте обличчя його стало приємнішим, коли він заговорив знову.

— Ну гаразд, слухай уже, якщо ти така цікава. Я Джиммі Бін, і мені десять років, пішов одинадцятий. Минулого року я потрапив до сиротинця, та в них стільки дітей, що для мене й місця немає. Ну мені й самому там жити не хочеться. І вирішив я піти. Хочу жити деінде, але поки що не знайшов підходящого місця. Знаєш, мені хочеться жити вдома — у звичайному будинку, і щоб у мене була мама, а не наглядач із притулку. Якщо в тебе є дім, то є і батьки, а в мене їх немає — з того часу як помер батько. Тому я зараз у пошуку. Я вже заходив до чотирьох будинків, але ніхто не згодився мене взяти, хоч я і казав, що працюватиму. Ну от! Ти це хотіла знати? — на останніх двох реченнях голос хлопчика раптом затремтів.

— Як жаль! — поспівчувала йому Полліанна. — Невже зовсім ніхто не захотів тебе взяти? Я дуже добре розумію, як ти почуваєшся, бо після того, як мій тато помер, у мене не було нікого, крім Жіночої допомоги. Та потім мене взяла до себе тітонька Поллі... — тут Полліанна раптом затнулася. У неї з’явилася блискуча ідея.

— Я знаю місце, де ти будеш жити! — вигукнула вона. — Тебе візьме до себе тітонька Поллі! Я впевнена — адже мене вона взяла! І Флафі та Бафі теж — коли їм не було де подітися, і їх ніхто не любив. Звісно, вона буде рада взяти тебе до себе! Ти просто не знаєш, яка вона добра!

Худеньке личко Джиммі Біна засяяло.

— Чесне індіанське? Справді візьме? Знаєш, я і працювати можу — он який я сильний! — і він показав худеньку кістляву руку.

— Навіть не сумнівайся! Моя тітонька Поллі — найкраща леді у світі, після моєї мами, яка стала янголом на небі. А в будинку дуже багато кімнат, — вела далі дівчинка, підводячись і смикаючи його за руку. — Це напрочуд великий будинок. Хоча... можливо, тобі спершу доведеться спати в кімнатці на горищі, як мені, коли я приїхала, — торохкотіла Полліанна. — Та зараз там стоять сітки від комах, то вже буде не так спекотно, та й мухи не залітатимуть знадвору, заносячи мікробів на лапках. Ти про таке чув? Хіба не чудово? Може, тітонька й тобі дасть прочитати цікаву брошуру про мух, якщо гарно поводитимешся. Хоча ні, для цього треба було погано поводитись. Ой, у тебе теж є ластовиння! Це добре — тобі не потрібне буде люстро! А краєвид з вікна кращий за будь-яку картину, тож думаю, та кімната тобі дуже сподобається! — нарешті підсумувала Полліанна, відчуваючи, що в неї аж у горлі пересохло — так багато вона говорила.

— Очманіти! — вигукнув Джиммі Бін, і з усього було видно, що йому це подобалося. А потім додав: — Не думаю, що тому, хто стільки говорить на бігу, треба задавати якісь питання!

Полліанна весело розсміялася.

— Що ж, ти маєш радіти, — зауважила вона, — бо коли я говорю, тобі можна мовчати!

Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань привела свого нового друга до здивованої тітки.

— Тітонько Поллі! — захоплено почала вона. — Ви тільки-но подивіться! Я знайшла декого значно кращого за Флафі і Бафі. Це справжній живий хлопчик! Ви зможете його виховувати! А спатиме він спочатку в кімнатці на горищі. Він і працювати може, хоча, думаю, у нього на це не буде багато часу, бо ми разом гратимемося.

Спочатку міс Поллі зблідла, а потім на її щоках з’явилися гарячі рум’янці. Вона не все розуміла, але їй вистачило того, що вона почула.

— Полліанно, що все це означає? Хто цей брудний обшарпанець? Де ти його знайшла? — різко почала вона.

«Обшарпанець» відійшов на крок назад і скосив очі на двері. Дівчинка ж весело засміялася.

— Ну от, я зовсім забула вам його представити! Я вже як Незнайомець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика — він зовсім як Флафі і Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та гадаю, це можна легко виправити — помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! — знов засміялася вона. — Це Джиммі Бін, тітонько.

— Гаразд, і що він робить тут?

— Тітонько, та я ж вам уже розповіла! — щиро дивувалася дівчинка. — Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки й дім. Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі і Бафі, і сказала, що ви і йому будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку чи кота.

Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу руку. Її знову охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона взяла себе в руки й сіла прямо.

— Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, яку ти тільки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й голодранців з вулиці приводиш...

Джиммі і Полліанна. Кадр із фільму «Полліанна»

Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він високо підняв підборіддя. Він упевнено зробив кілька кроків у бік тітки Поллі.

— Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів працювати, а за це отримати ліжко і їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра, і як мені зрадієте. Що ж, ні — то й ні! — і він рвучко вийшов з кімнати з таким почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді в нього був дуже жалюгідний вигляд.

— О тітонько Поллі, — тремтячим голосом мовила Полліанна, — я гадала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена...

Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. Їй нарешті урвався терпець. Слова «добра й хороша» все ще звучали в її голові, а тілом знову оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб дати відсіч.

— Полліанно, — вигукнула вона, — припини нарешті постійно говорити «рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» — так і збожеволіти можна!

У дівчинки брови полізли догори.

— Тітонько Поллі, — видихнула вона, — я просто думала, що ви зрадієте тому, що я ра... О! — і вона злякано притисла долоню до губ, а потім вибігла з кімнати.

Полліанна перехопила хлопчика в кінці алеї.

— Хлопчику! Хлопчику! Джиммі Бін! Я... я хотіла попросити пробачення, — загукала вона, схопивши його за руку.

— Нічого, ти в цьому не винна, тож не варто! — похмуро відповів Джиммі. — Та знай — я не жебрак! — вперто додав він.

— Звісно, що ні! Але не сердься на тітоньку, — прохала Полліанна, — мабуть, це я винна, що не відрекомендувала тебе належним чином, не розповіла про тебе більше. Вона справді дуже хороша й добра — завжди такою була, але мені треба було пояснити все до ладу. Мені дуже хочеться допомогти тобі!

Хлопець лише стенув плечима й повернувся, щоб іти далі.

— Не зважай, я сам знайду те, що шукаю. І я не жебрак, ось так.

Полліанна, здавалося, про щось міркувала. Урешті її обличчя посвітлішало.

— Я знаю, що можу зробити! Сьогодні вдень відбудуться збори Жіночої допомоги (я чула, як про це казала міс Поллі). Я розповім їм про твій випадок. Знаєш, мій тато завжди так робив, особливо коли йшлося про просвітництво язичників чи придбання нових килимів.

Джиммі рвучко повернувся до неї.

— Тільки я не язичник і не новий килим! І що це за Жіноча допомога така?

Полліанна здивовано подивилася на нього.

— Гей, Джиммі Бін, де це ти ріс, що геть нічого не знаєш про Жіночу допомогу?

— Подумаєш! Тоді бувай, як не хочеш розповісти, — і хлопчик пішов алеєю.

Полліанна швиденько його наздогнала.

— Ну... Це таке місце, де збираються леді — і там вони шиють, влаштовують обіди, збирають гроші і розмовляють. Оце і є Жіноча допомога. Вони дуже хороші й добрі — принаймні у моїй Жіночій допомозі були саме такі. Та гадаю, і тут є гарні леді. Я зустрінуся з ними й про все тобі розповім пізніше.

Джиммі знову рвучко обернувся.

— І не мрій! Ти думаєш, я піду туди, щоб стояти та слухати, як купа жінок називають мене голодранцем? Ніколи!

— Тебе там не буде, — запевнила його Полліанна. — Я сама піду і про все їм розповім.

— Ти підеш?

— Так, і цього разу намагатимусь зробити все як належить, — продовжила Полліанна, завваживши, що вираз обличчя Джиммі став світлішим. — Думаю, серед них обов’язково знайдеться та, що буде рада взяти тебе до себе.

— Ти ж не забудь сказати, що я можу працювати, — нагадав хлопчик.

— Звісно, не забуду, — пообіцяла щаслива Полліанна, — завтра я про все тобі розповім.

— Де зустрінемося?

— Біля дороги, там де я тебе сьогодні знайшла — коло будинку місіс Сноу.

— Добре, я там буду, — якусь мить хлопчик вагався, а потім продовжив: — Знаєш, я мабуть, поки що піду ночувати до сиротинця. Розумієш, іншого дому в мене поки що немає, а звідти я пішов тільки сьогодні вранці. Я навіть не казав, що пішов назавжди, бо тоді мене б не випустили. Розумієш, ніхто там за мене не переживає. Це ж не батьки — їм байдуже!

— Розумію, — кивнула Полліанна, — та я впевнена, що коли ми завтра зустрінемось, у мене буде для тебе гарна новина про новий дім і батьків, які про тебе дбатимуть! Бувай! — радісно вигукнула вона й побігла до будинку.

У цей час міс Поллі стояла біля вікна у вітальні й засмучено дивилася на двох дітей, аж поки хлопчик не зник у кінці алеї. Потім вона зітхнула, повернулася і поволі пішла нагору. Ще ніколи вона не почувалася такою розбитою — у вухах і досі звучало «така хороша й добра». На серці було надзвичайно важко — ніби вона втратила щось дуже дороге.

Переклад з англійської Віри Наливаної

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

  • 1. Які несподіванки та зміни відбулися в будинку міс Поллі?
  • 2. Перекажіть від імені Полліанни або Джиммі історію їхнього знайомства.
  • 3. Як ви думаєте, чому тітонька Поллі категорично відмовилася прихистити Джиммі?
  • 4. Чи можна стверджувати, що Полліанна виявила вміння знаходити вихід зі складної ситуації? Доведіть свою думку.
  • 5. Поспостерігайте за зміною емоційного стану Джиммі від моменту його знайомства з Полліанною до прощання. Чи згодні ви з тим, що Полліанна вселила хлопчикові надію на краще майбутнє?
  • 6. Як ви гадаєте, чи вдасться Полліанні допомогти Джиммі знайти домівку?
  • 7. Ви прочитали лише частину роману Е. Портер «Полліанна». Пофантазуйте, як складеться подальше життя дівчинки. Чи доведеться їй пережити ще якісь негаразди? Чи не втратить вона свою здатність бачити радість у всьому, що її оточує? Якщо ви бажаєте переконатись у своїх передбаченнях або спростувати їх, запрошуємо вас прочитати весь твір.

ЛІТЕРАТУРНІ НОТАТКИ ПОДОРОЖНЬОГО

Мешканці й гості міста Літтлтон, де народилась Елеанор Портер, з радістю фотографуються біля цікавої скульптури. Дівчинка в легкій сукенці, що розвівається на вітру, з широко розкинутими, немов крила, руками всміхається всьому навколишньому світу. Це Полліанна, яка немов вийшла на вулицю з книжки Елеанор Портер, щоб свої щирі радісні обійми подарувати кожному, хто завітає на батьківщину її творчині. Біля цього пам’ятника щорічно кожної другої суботи червня збираються шанувальники творчості Елеанор Портер і святкують День Полліанни (англ. Official Pollyanna Glad Day). А щоб увесь рік друзям найоптимістичнішої літературної героїні щедро всміхалась удача, вони не забувають про веселу традицію — потерти бронзовий черевичок Полліанни.

Пам’ятник Полліанні в Літтлтоні

Прочитати про вшанування пам’яті Елеанор Портер, а також побачити цікаві світлини з Дня Полліанни ви можете на сайті рідного міста письменниці: https://cutt.ly/gPWDQgL

МИСТЕЦЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ

Сповнена сонячної енергії Полліанна стала героїнею фільмів, вистав і навіть манґ. Так, багатьом глядачам подобається художній фільм «Полліанна», знятий англійськими кінематографістами у 2003 р. (режисер — Сара Хардінг, у головній ролі — Джорджина Террі).

• Роздивіться кадри із цього фільму, розміщені в тексті розділів роману. Як вам здається, чи вдало дібрано акторів і акторок на ролі Полліанни, Джиммі й Ненсі?

Популярність здобула й манґа, намальована відомим японським художником Казуно Юкава (2017 р.).

• Розгляньте обкладинку манґи. Чи вдалося художнику передати головне в характері Полліанни? Кого із персонажів зображено на задньому плані? За якими ознаками ви впізнали їх?

Обкладинка манґи «Полліанна» (художник — Казуно Юкава, видавництво Seven Seas)

Українські стежини зарубіжної літератури

Українські глядачі можуть побачити Полліанну в театрах Києва, Львова, Рівного, Мукачевого та багатьох інших міст. У Рівненському академічному українському музично-драматичному театрі роль головної героїні грає юна актриса Ольга Боровець. Цікаво, що дівчинка почала грати цю роль майже у віці самої Полліанни — в 10 років (за романом, Полліанні — 11). Головний режисер театру Володимир Петрів розповідає: «Щоб віднайти рівненську Полліанну, ми провели кастинг. Насамперед відібрали кандидаток за світлинами.

З тими, чий типаж відповідав вимогам, провели співбесіду. Дівчатка також спробували прочитати фрагменти роману в парі з професійною актрисою. Саме так з 35 претенденток ми обрали 10-річну Ольгу Боровець».

Сцена з вистави Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, у ролі Полліанни — Ольга Боровець

Сцена з вистави Київського академічного театру на Липках, у ролі Полліанни заслужена артистка України Марина Андрощук

ЦІКАВИНКИ ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Читачам і читачкам настільки сподобалась історія життєрадісної Полліанни, що багато хто з них надсилали Елеанор Портер листи з проханням написати продовження пригод дівчинки. Під враженням від книжки шанувальники творчості письменниці по всьому світу об’єднувались у «Клуби Полліанни», головну мету яких вбачали в популяризації гри в радість. Такі клуби діють і тепер, їхнє гасло — Be glad! (українською РАДІЙТЕ!). А саме місто Літтлтон, де народилась Елеанор Портер, на її честь отримало другу назву — The Glad Town (Радісне місто).

Значок «Клубу Полліанни», виготовлений, за даними Британського музею, приблизно в 1913 році, тобто в той час, коли вперше було опубліковано твір «Полліанна»

Відгукнувшись на численні прохання, письменниця створила ще одну книжку — «Полліанна дорослішає» (або інша назва — «Полліанна виростає»). Тож, якщо ви хочете дізнатись, що відбулося з головною героїнею далі, чи продовжила вона грати у свою дивовижну гру, як склалося життя Джиммі й інших персонажів, читайте ще й цю книгу.

ПІДСУМОВУЄМО

1. Яку ідею покладено в основу роману «Полліанна»? Чи є ця ідея актуальною зараз?

2. Установіть зв’язок між словами, які прикрасили капелюшок Полліанни, і складіть стислу розповідь про події, описані в прочитаних розділах роману.

3. Підготуйте характеристику Полліанни.

4. Як ви думаєте, чому почуття радості є надзвичайно важливим для людини? Наведіть приклади із життя, які підтверджують вашу думку.

5. Намалюйте радість, якою її уявляєте ви.

6. Уявіть себе фахівцем з реклами. Поміркуйте, як би ви прорекламували гру в радість. Об’єднайтесь у групи та створіть рекламу цієї гри. Представте вашу рекламу в класі або в соціальній мережі.

7. Розгляньте підсумковий плакат до теми. Пригадайте, коли Полліанна говорила наведені слова. Як із біографією Елеанор Портер і її твором пов’язані два заклики, розміщені на плакаті? Про що ще інформує цей плакат? А що б ви розмістили на плакаті, присвяченому письменниці та її героїні?

8. Поміркуйте, чим ви можете порадувати своїх рідних і близьких. Придумайте веселий сюрприз для когось із них.

9. Підготуйте інсценізацію уривка твору.

10. Напишіть листа Полліанні або твір-мініатюру на одну з тем:

• «Радість — це...»;

• «Як радувати себе й дарувати радість знайомим і незнайомим».

11. Підготуйте гру в радість у вашому класі. Розкажіть якусь неприємну ситуацію з вашого життя і запропонуйте однокласникам й однокласницям знайти в ній позитивні моменти. Наприклад: Учора ввечері у мене зник інтернет. Але ...

12. На сторінках підручника розміщено кадри з вистав і кінофільмів, ілюстрації, на яких змальовано головну героїню твору. Яке із зображень Полліанни, на вашу думку, найбільше схоже на описане авторкою? А якою уявили дівчинку ви?