Руйнуючи канони і створюючи нове: з літератури другої половини ХХ — початку ХХІ століття

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець,

В нежданій черзі — віру і зневіру.

Олена Теліга, українська поетеса, громадська діячка

Це абсолютна епоха; це не абсолютне знання або кінець історії,

Це епоха абсолютного знання [...] абсолютного саморуйнування без Апокаліпсису, без одкровення, без абсолютного знання...

Жак Дерріда, французький філософ

Театральний авангард другої половини ХХ століття, або Про формування «театру абсурду»

Щоб передати жорстокість життя, література має бути в тисячу разів більш жорстокою, більш жахливою.

Ежен Йонеско

Починаючи з 50-х років ХХ століття на різних театральних сценах світу дедалі частіше почали з'являтися п'єси з безглуздим сюжетом, що представляли глядачам, здавалося б, несумісні речі. Таким новим театральним явищем, що руйнував традиційні драматичні закони, не визнавав жодних авторитетів, став так званий театр абсурду (або драма абсурду). Це своєрідний театр парадокса, «трагедії мови», театр-експеримент, що вимагає імпровізації не тільки від актора, а й від глядача. Театр абсурду кидав виклик культурним традиціям і навіть, певною мірою, політичному й соціальному устрою.

Біля витоків такого дивного театру стояли Ежен Йонеско, Жан Жене, Артюр Адамов і Семюель Беккет.

Бажаючи дати назву таким незвичайним п'єсам, англійський критик Мартін Есслін в 1961 році ввів поняття «театр абсурду». Водночас Ежен Йонеско пропонував іншу назву для цього явища — «театр глузування».

Серед загальних рис, характерних для творів театру абсурду, назвемо такі:

наявність фантастики, що представлена паралельно з реальністю;
домінування так званих «змішаних» драматичних жанрів (трагікомедія, трагіфарс, комічна мелодрама тощо);
використання елементів різних видів мистецтва (пантоміма, хор, мюзикл тощо);
на відміну від природної для сцени динамічності дії, часто спостерігається статика. За висловом Е. Йонеско, «агонія, у якій немає реальної дії»;
змін зазнає мова персонажів, які часто просто не чують і не бачать одне одного, вимовляють «паралельні» монологи в порожнечу.

Події будь-якої п'єси театру абсурду далекі від реальності й навіть не прагнуть до неї наблизитися. Неймовірне й дивне в ній може проявлятися як у персонажах, так і в навколишніх предметах і подіях, що відбуваються. Місце і час дії в таких драматичних творах, зазвичай, досить складно визначити. Логіки немає ні у вчинках персонажів, ні в їхніх словах.

Кінець 60-х років ХХ століття ознаменувався міжнародним визнанням театру абсурду. Один з його засновників, франко-ірландський письменник Семюель Беккет (1906-1989), 1969 року за «новаторські твори у прозі та драматургії, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом» був удостоєний Нобелівської премії з літератури.

У його найвідомішій п'єсі «Чекаючи на Ґодо», що була написана 1949 року, Беккет утверджує думку про приреченість людини до страждань. У цій п'єсі фактично нічого не відбувається. Недолугі діалоги, відсутність дії увиразнюють трагічну безвихідь існування людини.

А фраза однієї з дійових осіб: «...нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде — жахливо» — стала справжньою візитівкою драми абсурду.

Деякі дослідники вважають, що цей твір — алегорія на тему війни, яка несе знищення і смерть. Так, літературознавець Олександр Геніс стверджує, що п'єса Бекета розкриває, «як жити, коли знаєш, що помреш». Цікаво, що достеменно невідомо, і хто такий Ґодо. Коли американський режисер Алан Шнайдер запитав про це в самого драматурга, той дав таку доволі дивну відповідь: «Якби я знав, я б сказав про це в п’єсі».

Уважно спостерігаючи за європейським суспільством, французький письменник румунського походження Ежен Йонеско дійшов висновку про неспроможність реалізму і, насамперед, драматургії, і вирішив привнести щось нове в сучасне життя. Так виникла ідея п'єси, яка руйнувала б усі наявні канони драматургії. Якось під час самостійного вивчення англійської мови за посібником він з подивом виявив, що в звичайних словах міститься безліч абсурду, завдяки чому часом розумні й красиві фрази повністю втрачають сенс. Драматург згодом так пояснював свій задум: «Ми хотіли вивести на сцену і показати глядачам саме екзистенціальне існування людини в її повноті, цілісності, в її глибокому трагізмі, її долі, тобто усвідомленні абсурдності світу».

«Людська душа — ось постійний гральний майданчик», — вважав відомий швейцарський драматург Макс Фріш (1911-1991). Своє творче кредо він сформулював так: «Як автор п’єс я вважав би своє завдання виконаним, якби в моїй п’єсі вдалося так поставити запитання, щоб глядачі з цього часу вже не могли б жити без відповіді, без своєї відповіді, своєї власної, яку вони можуть дати лише своїм життям...». Перша його п'єса «Санта-Крус» (1944), дія якої відбувається водночас у теперішньому й минулому, що передає, як зазначав сам автор, момент «переживання колись пережитого», у багатьох своїх аспектах сприяла розвитку театру абсурду. Притчовий характер твору, відкритий фінал п'єси замість традиційної розв'язки сприяють тому, що читач не стільки розмірковує над долями головних персонажів, скільки для себе сам вирішує одвічну проблему вибору між мрією та реальністю.

«П’єси пишуть для того, щоб розібратися у світі. А розібратися в ньому можна, тільки вдаючись до притч. Усі мої п’єси — це притчі», — наголошував відомий швейцарський драматург Фрідріх Дюрренматт, якого по праву вважали справжнім «майстром гротеску», адже гротеск, на його думку, «це одна з надзвичайних можливостей бути точним. Немає сенсу заперечувати, що гротескне мистецтво віддзеркалює жорстокість об’єктивної дійсності [...]. Воно є незручним, але необхідним». У своїх творах Дюрренматт не повчає читача, а просто розмірковує разом з ним, що означає — бути людиною в цьому сучасному світі.

Вплив театру абсурду на розвиток сучасного мистецтва важко переоцінити: у світову літературу він привніс нові теми, забезпечив новими прийомами й засобами драматургію, сприяв розкріпаченню сучасного театру в цілому.

Такі п'єси стали своєрідним викликом уже відомим канонам театру, вони шокували глядачів безглуздістю персонажів й абсурдністю ситуацій.

Відповідаючи на питання «Чи є майбутнє в театру абсурду?», Ежен Йонеско стверджував, що цей напрям буде жити вічно, адже «абсурд так заповнив собою реальність, ту саму, яку називають “реалістична реальність”, що реальність і реалізм здаються нам настільки ж правдивими, як і абсурдними, а абсурд здається реальністю: озирнемося навколо себе».

Визначити для себе, у чому секрет популярності п'єс театру абсурду й чи будуть вони, справді, жити вічно, ви зможете, тільки прочитавши їх.

1. Розкрийте поняття «театр абсурду». Поясніть, чим він відрізняється від традиційного театру.
2. Прокоментуйте інформаційний плакат, розміщений у тексті статті. Розкажіть, які новації характерні для «театру абсурду».
3. Підготуйте розгорнуте повідомлення про одного із засновників «театру абсурду».
4. На прикладі одного з творів (на ваш вибір) розкрийте основні ознаки п'єси абсурду.
5. Розкажіть про постановки п'єс абсурду на українській сцені.

Андрій Будник. Плакат «Ежен Йонеско» (2017)

Зміст