Стежками зарубіжної прози другої половини ХХ століття

Голос поета не може бути простою луною, він повинен стати опорою, що допомагає людині вистояти і восторжествувати.

Вільям Фолкнер, американський письменник, лауреат Нобелівської премії

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВІДНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

Слова, винесені в епіграф до статті, американський письменник В. Фолкнер виголосив у 1950 р. під час вручення йому Нобелівської премії. Вони є знаковими для всієї літератури другої половини ХХ століття. Адже, переживши страшні катастрофи, людство здригнулось і замислилось над перспективами свого розвитку. Здригнулась і свідомість письменників, більшість із яких, подібно до Фолкнера, зрозуміли, що їхні привілеї полягають у тому, щоб «допомогти людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самопожертву — про те, що становить споконвічну славу людства»¹.

¹ Фолкнер В. Вступна промова на врученні Нобелівської премії //https://bit.ly/2ULxDKA

Як ви пам'ятаєте з уроків історії, середина 40-х років ХХ століття ознаменована закінченням Другої світової війни. Довгоочікувана перемога над фашизмом була визначальною не лише для культури повоєнних років, а й для її подальшого розвитку.

Серед основних чинників, які впливали на поступ світової літератури другої половини ХХ століття, можна виділити такі:

поділ світу на два ворогуючі воєнно-політичні блоки;
атомне бомбардування авіацією США Хіросіми й Нагасакі в серпні 1945 року, яке забрало життя понад 200 тисяч людей;
розпад систем колоніалізму, в результаті якого отримали незалежність поневолені країни Африки та Азії, багато острівних держав Атлантичного й Тихого океанів;
бурхливий розвиток науки і техніки;
освоєння космічного простору.

Осмислюючи смертоносні наслідки Хатині й Освенцима, письменники різних країн звернулись у своїй творчості до антивоєнної тематики. В основі їхніх творів — події Другої світової війни, діяльність руху Опору, пам'ять про пережите на фронті, роздуми про жахи, які приніс світові фашизм, про подальшу долю людства. Відлуння воєнних років звучить у творах німецького письменника Генріха Белля, зокрема в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». У другій половині ХХ століття до теми війни зверталися і такі відомі майстри слова, як німець Еріх Марія Ремарк («Ніч у Лісабоні»), поляк Ярослав Івашкевич («Ікар»). Оскільки найбільших втрат у роки Другої світової війни зазнав Радянський Союз, тема війни займає особливе місце у творчості письменників колишнього СРСР: росіян Олександра Твардовського, Михайла Шолохова, Костянтина Симонова, Бориса Васильєва, білоруса Васіля Бикова (пригадайте його повість «Альпійська балада», вивчену вами в 7 класі) та багатьох інших.

Антивоєнним пафосом пронизаний і роман французького письменника Альбера Камю «Чума» (1947), який яскраво репрезентує літературу екзистенціалізму — течії, що, сформувавшись ще в 30—40-х роках, зазнала розквіту в середині ХХ століття. Спільною рисою більшості екзистенціалістів є намагання пояснити буття через призму особистого існування (екзистенції).

Слід відзначити, що в другій половині ХХ століття розвиваються різні типи й види роману, причому спостерігається змішування жанрів: роман-міф, роман-есей, роман-біографія, роман-репортаж, роман-щоденник, роман-розслідування.

Своєрідним протестом проти екзистенціалізму називають так званий «новий роман» (або «антироман»). Цим умовним терміном позначають течію у французькому літературному авангардизмі 50-60-х років ХХ століття, представники якої заперечували традиційні форми роману (Наталі Саррот, Ален Роб-Грійе, Клод Симон та інші). Їх головним естетичним принципом стало руйнування загальноприйнятого, радикальне оновлення головного літературного жанру ХХ століття. Так, «новороманісти» вимагали відмови від персонажів, сюжетних ліній, а головне, від «заангажованості», від соціальної відповідальності та ідейності. «Автор запрошує читача побачити лише ті предмети, вчинки, слова, події, про які він повідомляє, не намагаючись надати їм ні більше ні менше того значення, яке вони мають стосовно його власного життя або власної смерті», — саме так звертався до читачів свого роману «У лабіринті» Ален Роб-Грійе. У його творах відсутній будь-який сюжет, автор подає лише опис буденних дій і предметів. Герої «антироманів» знеособлені, вони не мають ані імені, ані зовнішності, ані голосу. Мета письменника — безсторонньо описати картини, які постають перед його очима.

Особливе місце в літературі означеного періоду належить «театру абсурду», який заявляє про себе з 50-х років спочатку у Франції, а згодом і в інших західноєвропейських країнах (про нього ви дізнаєтесь у наступному розділі підручника).

Поряд з новими літературними проявами в письменстві ХХ століття продовжує розвиватись і реалізм, однак він набуває принципово нових ознак. Як відзначає Ю. Попов, його головні досягнення пов'язані із синтезом на вищому рівні традицій ХІХ століття з іншими літературними напрямами попередніх епох, а також з модерністськими новаціями. «...Розуміння реалізму, зокрема реалізму ХХ століття не обмежується зображенням життя “у формах самого життя”, але включає елементи фантастики, символіки, міфотворення, органічно злучаючи реальність і вимисел. Подібні прийоми траплялися і в реалістів ХІХ століття, але в ХХ столітті вони набирають більших масштабів та нової якості»¹. Наприклад, неоромантичні тенденції відчутні у творчості Е.-М.Ремарка, Е. Гемінґвея, міфологізм, властивий романтизму та символізму, притаманний реалістичним романам Вільяма Фолкнера, представникам латиноамериканських літератур.

¹ Лексикон загального і порівняльного літературознавства. литаври, 2001.

Значний вплив на оновлення реалізму мала творчість американця Ернеста Міллера Гемінґвея. Читаючи його славнозвісну повість-притчу «Старий і море» (1952), ви звернете увагу на особливості так званого «телеграфного стилю» письменника, який вважав своїм головним завданням правдиве відображення дійсності лаконічними й точними засобами мови.

Слід відзначити, що синтез притчі з іншими жанрами — характерна риса літератури розглядуваного періоду. Так, крім названого твору Е. Гемінґвея, ознаки притчі притаманні роману француза Альбера Камю «Чума», повісті американця Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», п'єсі француза румунського походження Ежена Йонеско «Носороги» та творам інших авторів.

Схильність багатьох письменників саме до притчевого способу викладу художнього матеріалу дослідники пояснюють пожвавленням інтелектуалізму в літературі. Цей термін позначає умовну назву стильової домінанти твору або літературної течії, пов'язаної з відчутною перевагою інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця². Уживають також словосполучення інтелектуальні жанри (інтелектуальний роман, інтелектуальна повість, інтелектуальна драма). Головним у таких творах є прагнення автора зосередити увагу читача не на сюжеті або персонажах, а на певних ідеях, концепціях. Зазвичай, в інтелектуальній літературі традиційні погляди піддаються переосмисленню.

² Літературознавчий словник-довідник. — К. : Академія, 1997.

Одним з найпопулярніших видів літератури у другій половині ХХ століття стає наукова фантастика. Її розвиток безпосередньо пов'язаний зі стрімким прогресом науки і техніки. Письменниками-фантастами дедалі частіше стають науковці, які свої творчі пошуки переносять і в художню літературу. Яскравий приклад цього — творчість уже відомого вам із 7 класу американського письменника Айзека Азімова (1920-1992). Його цікавили дві великі теми: створення й використання роботів, освоєння космосу. Перспективи підкорення космічних просторів становили найголовніший інтерес фантастів 50-70-х років ХХ століття (твори англійця Артура Кларка, американців Роберта Енсона Хайнлайна, Рея Дугласа Бредбері, поляка Станіслава Лема). Науковій фантастиці письменники надають надзвичайно важливого значення як особливому сигналу тривоги, який може врятувати людство від численних небезпек. Так, ще в 6 класі ви читали новелу Рея Дугласа Бредбері «Усмішка», автор якої застерігає суспільство від моральної деградації. Незважаючи на значний стрибок сучасної науки порівняно із часами, коли творили названі фантасти, більшість їхніх творів не втратили своєї актуальності. Зокрема сучасний глядач, дивлячись один з найуспішніших фільмів початку ХХІ століття «Я, робот» (США, режисер Апекс Пройас, 2004), часто навіть і не підозрює, що його літературною основою стали твори Айзека Азімова. Три закони робототехніки, про які ідеться у фільмі, не що інше, як вигадка славетного фантаста.

Постер фільму «Я, робот»(2004)

Осмислюючи результати діяльності тоталітарних режимів, письменники звертаються і до антиутопії — зображення небезпечних наслідків, пов'язаних з експериментуванням над людством (Р.-Д. Бредбері «451 градусів за Фаренгейтом»).

Важливою тенденцією розглядуваного періоду є активізація літератур так званого «третього світу» (країн, які вибороли незалежність). Як відзначають дослідники, у 50-60-х роках ХХ століття вступає в новий етап свого розвитку література Латинської Америки. «Долається “комплекс учнівства” щодо європейської культури, виявляється свій, оригінальний погляд на навколишній світ і спосіб його відображення в літературі, що отримав назву магічного реалізму»¹. Особливості цього дивовижного світосприйняття ви з'ясуєте, вивчаючи оповідання «Стариган з крилами», написане найяскравішим «магічним реалістом» Габріелем Гарсіа Маркесом. Його роман «Сто років самотності» вважається неперевершеним зразком літератури «магічного реалізму». Дійсність у творах представників «магічного реалізму» постає фантастичною, побаченою крізь призму міфологічної свідомості. Крім Маркеса, серед творців «нового латиноамериканського роману» — аргентинці Хорхе Луїс Борхес і Хуліо Кортасар, кубинець Алехо Карпентьєр, бразилець Жоржі Амаду, гватемалець Мігель Астуріас, а також перуанець Маріо Варґас Льйоса, який став Нобелівським лауреатом з літератури 2010 року. Латиноамериканська література значною мірою вплинула на культуру європейських країн. Одне зі свідчень цього — театральні постановки та екранізації її творів (про деякі з них ви дізнаєтесь, ознайомившись зі сторінками творчості Маркеса).

¹ Лексикон загального і порівняльного літературознавства. — Чернівці : Золоті литаври, 2001.

Значного розвитку в цей період набуває і література Японії. Першим японським письменником, якому в 1968 році було присуджено Нобелівську премію, став Кавабата Ясунарі (1899-1972). За що саме митець одержав цю вагому нагороду, ви дізнаєтесь, вивчаючи його повість «Тисяча журавлів».

У 1994 році Нобелівською премією з літератури було відзначено іншого японського літератора — Кендзабуро Ое (народ. 1935) «за те, що він з поетичною силою витворив уявний світ, у якому реальність і міф, поєднуючись, являють тривожну картину сьогоднішніх людських незгод». Однією з провідних тем творчості письменника є атомна катастрофа, якої зазнав японський народ. Ця тема яскраво відображена в романі «Індивідуальний досвід», головним героєм якого є батько розумово відсталої дитини-інваліда — однієї з невинних жертв бомбардування Хіросіми й Нагасакі, які народилися вже після цієї жахливої події. Другою важливою проблемою, до якої звертається письменник у своїй творчості, є характерна для сучасного світу втрата культурного різноманіття. З найбільшою майстерністю вона втілена в романі «Футбол 1860».

Одним із найпопулярніших письменників Японії є Абе Кобо (1924—1993), у центрі творчості якого — теми самотності й відчуження, свободи й обов'язку, індивідууму й суспільства. Найбільше визнання йому принесли романи «Жінка в пісках» і «Людина-коробка». Особливістю цих творів є те, що головні герої потрапляють у замкнений простір, де вони відчувають ізольованість від світу. Так, персонаж роману «Жінка в пісках» опиняється в ямі з піском, з якої неможливо вибратись, а головний герой іншого твору живе в коробці. Навіщо письменник розповідає ці дивакуваті історії? Можливо, щоб читачі замислились над тим, чому людина опиняється в життєвому лабіринті, де на неї чатують відчай і самотність.

Отже, як бачимо, багатьох письменників різних країн і континентів, які творили у другій половині ХХ століття, об'єднує прагнення стати на захист вічних цінностей, що їх випрацювало людство впродовж усієї своєї історії.

Яскравою рисою світової літератури цього періоду є перехід, починаючи із 60-70-х років, до постмодернізму — світоглядно-мистецького напряму, що приходить на зміну модернізмові. Про особливості літератури постмодернізму ви дізнаєтесь у наступному розділі нашого підручника.

1. Які культурно-політичні чинники справили значний вплив на літературу ХХ століття?
2. Пригадайте твори літератури другої половини ХХ століття, які ви вивчали в попередніх класах. Який з них зацікавив вас найбільше? Чим саме?
3. Назвіть твори розглядуваного періоду, прочитані вами самостійно. Чи є серед них улюблені? Якщо так, поділіться своїми враженнями.
4. Які письменники звертались у своїй творчості до теми Другої світової війни?
5. Що ви дізнались про екзистенціалізм у літературі?
6. Схарактеризуйте погляди представників «нового роману».
7. У чому полягає специфіка розвитку реалізму в літературі другої половини ХХ століття?
8. Поясніть, чому письменники цього періоду тяжіли до притчі.
9. Яку літературу називають інтелектуальною?
10. Прокоментуйте постер, поданий на попередній сторінці.
11. Уявіть себе художником чи художницею, який (яка) одержав (одержала) завдання намалювати білборд, що рекламує літературу другої половини ХХ століття. Опишіть, що саме ви зобразили б на ньому.
12. Розкажіть про провідні тенденції в розвитку літератури другої половини ХХ століття.

Заглиблюючись у царину гуманітарних наук

У середині 50-х років ХХ століття в Англії виник новий напрям в образотворчому мистецтві — поп-арт (від англ. popular art — популярне, загальнодоступне мистецтво). Його особливість полягала в тому, що художники використовували образи продуктів ужитку. В експозиціях виставляли будь-який буденний предмет: відро для сміття, консервну банку або недоїдений бутерброд. Художники лише трохи видозмінювали його, наприклад, надавали іншого розміру. Один з яскравих представників поп-арту американець Енді Ворхолл говорив: «Чому ви думаєте, що горб або дерево гарніші за газовий насос? Тільки тому, що для вас це звична умовність. Я привертаю увагу до абстрактних властивостей речей». За ідеєю представників поп-арту, повсякденні речі, розміщені у виставковому залі, мають викликати інше ставлення до себе глядача. Із цією ж метою новоявлені художники тиражували вже знайомі зображення, розфарбовуючи їх у яскраві кольори. Найвідомішим з таких зображень є портрет актриси Мерилін Монро. Енді Ворхолл виставляв його на величезних щитах, які нагадують сучасні білборди.