Людина і світ. 11 клас. Назаренко

Тема VII. Права, свободи та відповідальність

Ми, народи Об’єднаних націй, повні рішучості...

знову утвердити віру в основні права людини,

в гідність і цінність людської особистості,

в рівність прав чоловіків та жінок

і в рівність прав великих і малих націй...

Преамбула Статуту Організації Об’єднаних Націй (1945 р.)

Будь-яке право людини, прямо або побічно,

зводиться до забезпечення за ним

можливості виконувати його обов’язки.

С Франк, філософ і психолог

Права, свободи та відповідальність — це сполучний розчин, без якого не може бути споруджена жодна будівля соціальної організації — від сімейного колективу до держави.

Проблема прав, свобод та відповідальності сягає своїм корінням в існування двох протилежно спрямованих векторів розвитку будь-якого соціуму:

• прагнення окремого індивіда до якнайповнішої реалізації своїх інтересів, бажань та запитів, індивідуальної свободи (індивідуалізму);
• необхідність збереження суспільства від розвалу внаслідок зіткнень індивідуальних свобод (колективізму), обмеження індивідуальних свобод заради соціальної взаємодії, яка може забезпечити більш повну реалізацію індивідуального інтересу, ніж індивідуальна дія окремої людини.

З самого початку розвитку людського суспільства проблема прав людини пов’язувалася з місцем, яке посідає особистість у суспільних відносинах та соціальній ієрархії. Чим вище стоїть особистість на сходинках ієрархічної градації, тим більші її можливості для задоволення індивідуальних потреб та реалізації прав. Це пояснюється тим, що в основі будь-яких прав лежить вже відома нам із попередніх розділів проблема доступу до ресурсів і цінностей.

Міні-диспут

Як Ви розумієте поняття «права людини»?

Чи є права людини індивідуальним правом? Або їх характеризує приналежність до спільності особистостей, об’єднаних поняттям «громадяни», «населення країни» тощо?

У чому, на Вашу думку, виявляється відповідальність людини перед суспільством, що забезпечує її правами? Що є характерним для системи цінностей нового покоління українців? Як воно може вплинути на розвиток держави?

Еволюція уявлень про права людини в історії людства

У чому полягає відмінність прав людини в докапіталістичному та капіталістичному суспільствах?

Ще в стародавніх писемних джерелах, які дійшли до нас, зафіксована відмінність прав різних категорій людей (Закони Хаммурапі, господарські документи міст-держав Ближнього Сходу та Стародавнього Єгипту). У Біблії, яка зберегла деякі залишки уявлень і норм родового суспільства, містяться як положення про рівність всіх людей, так і про виняткові права глав родів та великих патріархальних сімей, правителів, їх намісників тощо.

Сучасні ідеї прав і свобод, основи поділу влади, поняття природного права були закладені в античній філософії. Погляди давніх греків на права людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто-держава) та його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі, права окремих людей та права громадян поліса (які фактично виділялися в окрему категорію) згідно з цим уявленням ґрунтуються не на силі, а на божественному порядку справедливості. Як право взагалі, так і права окремих людей неможливі без загальних норм поведінки, які виражають для всіх суб’єктів межі дозволеного і забороненого, визначений ступінь свободи. Там, де цей ступінь відсутній, немає й права. Тому чимало давньогрецьких мислителів у своїх творах наголошували на необхідності дотримуватися цього ступеня і «середини» в усіх справах і вчинках.

Відомий афінський державний діяч і законодавець Солон розумів закон (і його владу) як поєднання права і сили. Поряд з відмінністю між правом і законом його конструкція містила в собі й розуміння полісного закону як загальної форми офіційного визнання та вираження прав громадян полісу. Така загальність закону виражала вимогу правової рівності: усі громадяни рівні перед законом, перебувають під його захистом і підкорюються його загальнообов’язковим нормам.

Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому процесі мали розроблені ними положення про суб’єкт права, правовий статус людей, свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне, справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом . державою, співвідношення права особи й компетенції юридичних обов’язків, державно-правових засобів захисту прав людей тощо.

В епоху Середньовіччя поляризація правосуб’єктності вільної людини і безправ’я раба замінюється більш розгалуженою і деталізованою структурою права і правового спілкування відповідно до станово ієрархічного принципу будови феодального суспільства і функціонування феодального ладу в цілому. Для феодального права характерне більш жорстке нормування обсягу прав (так званих «привілеїв») для різних категорій — станів суспільства в залежності від місця, яке вони посідають у суспільній ієрархії. Різні соціальні статуси обумовлювали різні рівні прав-привілеїв людей в загальній піраміді феодальної системи. Права людини на цьому історичному щаблі залишаються різними за змістом та обсягом правами-привілеями членів різних станів.

Однак, незважаючи на пануючі у феодальному суспільстві, розділеному жорсткими соціальними перегородками, уявлення про природність людської нерівності, низка середньовічних мислителів пропонували й захищали ідею свободи і рівності всіх людей перед законом. Характерна в цьому відношенні антикріпосницька позиція відомого французького юриста XIII ст. Ф. де Бомануара, який стверджував, що кожна людина вільна, і прагнув до конкретизації даної ідеї у своїх юридичних працях.

Відомий християнський мислитель Фома Аквінський — засновник християнської доктрини права і держави — стверджував, що саме божественне походження державної влади зумовлює необхідність її прагнення досягнути загального блага членів держави, забезпечення умов для їх розумного і гідного життя. Ф. Аквінський обґрунтовував право народу на повалення тиранії, протиставляючи політичну монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для «загального блага») тирани (тобто правлінню в інтересах самого правителя в умовах беззаконня). Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало вчення Ф. Аквінського про природний закон: люди мають прагнути до самозбереження, продовження роду, пошуку істини. Це положення про божественну за своїм першоджерелом гідність усіх людей і їх природне право на цю гідність стало значним внеском Ф. Аквінського у концепцію невід’ємних природних прав людини і відіграло значну роль у формуванні християнської ідей правової державності.

З якими твердженнями давньогрецьких мислителів, римських юристів та теоретиків Середньовіччя Ви погоджуєтеся, а з якими ні? Поясніть свою думку.

Наступним етапом у розвитку і поширенні ідеї прав людини була доба становлення й утвердження капіталізму, коли ідеологи буржуазії ствержували, що всі люди є рівними і вільними від природи, що нерівність і привілеї суперечать природі й повинні бути знищені. Саме тоді з’являються перші спроби систематизації теорії природного права у працях Гуго Гроція — батька сучасного міжнародного права, Самуїла фон Пуфендорфа і Джона Локка, який власне розробив всеосяжну концепцію прав людини. У XVII—XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва — Джона Локка, Шарля-Луї де Монтеск’є, Жан-Жака Руссо, Іммануїла Канта, Томаса Джефферсона, Джеремі Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини — на життя, свободу, власність тощо як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Жан-Жак Руссо розробив концепцію, відповідно якої суверен отримав свою владу від «суспільного договору» зі своїми підданими. Саме поняття «права людини» вперше з’явилося у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). Дещо раніше французьким мислителем Шарлем-Луї де Монтеск’є була розроблена концепція розподілу влади. У Європі з’являється кілька проектів конституцій, які містили класичні права, а також включали в себе статті, що зобов’язували державу до виконання певних функцій у сфері зайнятості, благоустрою, громадського здоров’я, освіти тощо.

Декларація прав людини і громадянина (1789 р.)

В епоху Просвітництва поняття «права людини» витворюється як окрема категорія, окремий правовий інститут. У цей час з’являється думка, що природа наділила людину певними невід’ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені державі, державній владі, але мають ними охоронятися. З цього часу і надалі права людини почали розглядати як елементарні передумови гідного людського існування.

Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше з’явилася наприкінці XIX — початку XX ст., коли індустріальні країни почали приймати трудові законодавства. При цьому обмеження експлуатації погіршило конкурентоспроможність цих країн у порівнянні з тими, що не мали таких обмежень. Тому з’явилися міжнародні договори, які вирівнювали умови найму працівників, що відбивалися на кінцевій вартості товарів.

Бернська Конвенція 1906 р. про заборону нічної праці жінок може розглядатися як перша багатостороння угода, яка мала на меті захист соціальних прав. У 1919 р. було засновано Міжнародну Організацію Праці (МОП), яка прийняла багато конвенцій про регулювання прав людини в галузі праці. Першим дійсно міжнародним договором з прав людини вважається Конвенція про рабство, яка була прийнята в 1926 р. і набула чинності наступного року.

Отже, в той час як класичні права людини були визнані набагато раніше за соціальні права, саме останні першими знайшли своє закріплення в міжнародних правових нормах.

XX ст. — особливий етап у розвитку, поширенні та визнанні прав людини. Вони стають не лише принципом національного конституційного права, але я нормою та окремою системою в міжнародному праві. Саме після Другої Світової війни, з утворенням таких міжнародних установ, як Організація Об’єднаних Націй (ООН), Рада Європи, Організація Американських Держав (ОАД), виникли нові можливості для прийняття норм прав людини та їхнього Убезпечення.

Джерелами міжнародно-правових норм з прав людини є:

• міжнародні конвенції як загального, так і спеціального характеру. За післявоєнний період було укладено і набрало чинності більше 40 великих міжнародних конвенцій про захист прав людини;
• міжнародне звичаєве право та загальні принципи права;
• рішення міжнародних органів, якщо договір, яким засновано даний орган, надає йому повноваження приймати обов’язкові для виконання рішення;
• судові рішення та наукові розробки найбільш висококваліфікованих спеціалістів з міжнародного права.

Після 50-х рр. велика кількість міжнародно-правових угод підтримали і поширили принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, вона є частиною Міжнародного Біллю про права людини, до якої входять:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);
• Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 р.);
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 р.);
• Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 р.);
• 2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари (1991 р.).

ООН — захисниця прав людини

Таким чином, у контексті історії прав людини слід відзначити певний змістовний зв’язок, логіку спадкоємності та момент розвитку в ланцюгу таких актів, як англійські Велика хартія вольностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), Білль про права (1689 р.), американські Декларація прав Вірджинії (12 червня 1776 р.), Декларація незалежності США (4 липня 1776 р.), Конституція США (1787 р.), Білль про права (1789 — 1791 рр.); французькі Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 p.,) Європейська соціальна Хартія (1961 р.). Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Факультативний протокол до міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), «Заключний Акт» Гельсінської Наради (1975 р.), «Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з безпеки і співробітництва в Європі» (1989 р.), наступні міжнародні пакти про права людини. Вивчаючи матеріали перерахованих правових документів, можна побачити шляхи й логіку формування юридичних норм у галузі прав і свобод людини, їх утвердження за станово-ієрархічним принципом до визнання універсального характеру прав людини сучасним світовим співтовариством. Кожний народ зробив свій внесок в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему залежно від історичних обставин свого буття.

У сучасному світі визнання та захист прав і свобод людини стали потужним фактором і чітким орієнтиром прогресивного розвитку всього світового співтовариства в напрямі до спільноти правових держав, показником упровадження в життя основ правової держави. Проблема прав людини набула глобального значення, їх дотримання стало лакмусовим папірцем і символом справедливості у внутрішніх і зовнішніх справах усіх держав і народів.

Для допитливих

В Декларації незалежності США 1776 р. був затверджений фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо очевидною істиною те, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід’ємними правами, зокрема правом на життя, свободу та прагнення до щастя».

Білль про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.) проголошував свободу слова, друку, віросповідань, зібрань та петицій. У його 4-й статті утверджувалася недоторканність особи, житла, майна. У статтях 5-8 передбачалося дотримання прав громадян, які притягалися до судової відповідальності (право на захист, право не свідчити проти себе в суді та інші) тощо.

Декларація прав людини і громадянина, яка була ухвалена Установчими зборами Франції 26 серпня 1789 р., природні і невід’ємні права людини називала священними. Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали значний вплив на погляди передових мислителів тих країн, де постала необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою яких була боротьба за права і свободи людей (Німеччина, Росія, інші країни Східної Європи).

Які історичні події у Франції та США сприяли прийняттю зазначених вище правових документів?

Покоління прав людини

Що лежить в основі класифікації поколінь прав людини?

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу та безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті та політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Для допитливих

Деякі вчені до першого покоління прав людини відносять Велику хартію вольностей (1215 р.), де, зокрема, зазначається: «Жодна вільна людина не буде заарештована, ув’язнена, позбавлена володіння або в будь-який (інший) спосіб знедолена... а лише за законним вироком рівних їй та за законом країни». На таких же підставах до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.) — юридичну пам’ятку литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські статути тощо) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна розпочинати з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм дійсно демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — подальша розробка особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу тощо) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного стану та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а після Другої світової війни вплинули на демократизацію й соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян. Друге покоління прав людини ще називають системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Для допитливих

Перелік природних прав та громадянських свобод людини поповнився соціально-економічними та соціально-культурними правами та свободами в низці конституцій XX ст. (Мексиканських Сполучених Штатів, 5 лютого 1917 р.; Італійської Республіки, 2 грудня 1947 р. та інших), а також у внесених доповненнях і поправках й старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. та особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Трете покоління прав людини охоплює, можна сказати, солідарні (колективні) права, тобто ті, які стосуються всього людства. Це право на мир, безпеку, незалежність, на екологічно чисте навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як окремої людини, так і людства в цілому. Тут ідеться про ті права особи, які не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються спільнотою (асоціацією), до якої вона належить, тобто є солідарними (колективними), в яких особі відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування тощо).

Становлення третього покоління прав людини пов’язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини існує взаємозалежність, здійснювана за принципом реалізації колективних прав, яка не повинна обмежувати права і свободи особи.

Проаналізуйте покоління прав людини та історичну зумовленість виникнення перших документів, що фіксують права людини.

Поняття прав і свобод людини

У чому полягає відмінність між правами людини і правами громадянина?

Права і свободи людини — це невідчужувані права і свободи особи, які індивід отримує в силу свого народження; основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Вони нерозривно пов’язані з існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір пригнобленню тощо. Ці права є невід’ємними, тобто заборонене будь-яке зазіхання на них.

Ідея сформувати основні права виникла з потреби захистити людину від тиранічного використання державної влади. Тому спочатку увага була зосереджена на тих правах, які зобов’язують державну владу утримуватися від певних дій. Права людини цієї категорії називають фундаментальними свободами. Саме ці ідеї слугують орієнтирами для законодавчого забезпечення умов життя, гідних людини. Специфічна природа прав людини, яка є суттєвою передумовою розвитку людства, впливає як на відносини між людиною та державою (держава в особі своїх органів не тільки зобов’язана утримуватися від порушення прав людини, але й мусить захищати людину від зазіхань інших людей), так і на стосунки між самими людьми.

Найважливішим із невід’ємних природних прав людини є право на життя

Основні (фундаментальні) права посідають особливе місце у класифікації прав та свобод людини. Основні права — це конституційні права. їх не купують, не заробляють і не отримують у спадок, а називають невід’ємними природними правами, тому що вони притаманні кожній людині в силу її існування незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища або будь-яких інших природних обставин. Основні (фундаментальні) права людини включають: право на життя, на повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки та віросповідання, свободу пересування, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання тощо.

Найважливішим із невід’ємних природних прав людини є право на життя. Це право передусім містить принципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 р.: «...Генеральна асамблея... переконана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини.., що в ядерну епоху встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...»

Право на життя без війни

Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх конституціях — правових актах найвищої правової сили. Наприклад, Основний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «...визнає непорушні і невід’ємні права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі»; у ч. 1 ст. 26 забороняє дії, «...здатні порушити мирне спільне життя народів». Підготовку до агресивної війни Основний Закон ФРН проголошує антиконституційною дією.

Згідно зі ст. 1 своєї Конституції, «Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів...»

У ст. 9 чинної Конституції Японії зазначається: «Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості й порядку, японський народ назавжди відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування сили як заходу вирішення міжнародних спорів».

У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в такій формі: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства...»

Сучасне розуміння права на життя передбачає скасування смертної кари. Від неї відмовились або фактично не застосовують понад 80 держав світу. До них належать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки (Венесуела, Коста-Ріка, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав — членів Ради Європи.

Згідно зі ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена». «Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або у період неминучої загрози війни...» (ст. 2). У той же час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучості застосування сили:

а) для захисту будь-якої людини від незаконного насильства;

б) для здійснення законного арешту або запобігання втечі людини, що законно перебуває під вартою;

в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Ще одне з важливих невід’ємних природних прав людини — право приватної власності — складна комплексна юридично-економічна категорія, основною метою якої є захист матеріальних потреб людини від усіх видів небезпек.

Ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачає, що «кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими», і «ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна». Більш послідовно і повно захист права приватної власності викладений у Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у рамках Ради Європи. Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних держав. Наприклад, у ст. 42 Конституції Італії проголошується: «Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає засоби її надбання і використання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх». У Конституції України це право проголошується у ст. 41. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе дійсно вільною. Приватна власність є найважливішим параметром як економічної свободи людини і громадянина, так і політичної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство неможливе. Для реалізації економічної свободи потрібна нормально функціонуюча економіка, де всі учасники виробничих відносин є рівноправними і мають змогу реалізовувати свої здібності у конкурентній боротьбі. Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною владою. Тому одним із основних обов’язків кожної демократичної держави є створення умов для отримання громадянами приватної власності, яка б забезпечувала їх невід’ємні природні права.

Разом з історичними перетвореннями в процесі розвитку суспільства поступово збільшувалась кількість видів прав людини, тож виникла потреба у їх включенні до міжнародних актів і національних конституцій. Існує декілька класифікацій видів прав людини. Найбільш поширена — за сферою їх реалізації в суспільному житті. За цією класифікацією основні права і свободи людини і громадянина поділяють на:

• громадянські (особисті) права;
• політичні права і свободи;
• економічні;
• соціальні;
• культурні права.

Основні права можуть бути обмежені лише в тій мірі, у якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права і свободи належать кожному індивіду, незалежно від його громадянства, расової або національної приналежності. З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загальнолюдських вимірів та цінностей побудовано розділ II Конституції України: «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» (Конституція 1996 р.).

Громадянські (особисті) права і свободи людини як члена громадянського суспільства — це природні, основоположні, невід’ємні права людини, які мають забезпечити особисті потреби людини, її особисте життя. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке кожна людина має від народження. Це універсальні права, природний характер яких особливо підкреслюється законодавцем. До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні.

Фізичні права: право на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання і заняття, безпечне довкілля, житло, таємницю листування, телефонно-телеграфні переговори тощо.

Духовні права: право на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд, право на повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду тощо.

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

Політичні права і свободи людини (як учасника політичного життя) — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли вона виступає насамперед як громадянин держави. Це право на самовизначення, на вислів особистої волі; можливість активно брати участь в управлінні державою (право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування) та у громадському житті, впливати на діяльність різних органів влади, а також громадських організацій політичної спрямованості, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їх діяльності. Політичні права і свободи передбачають визнання за кожною людиною права на свободу слова, думки, волевиявлення на виборах тощо. Політична свобода вимагає так званих громадянських свобод, свободу мирних демонстрацій (без зброї), зборів, свободу отримання інформації, у тому числі свободу преси, радіо, телебачення та іншого.

Економічні права включають право виконувати роботу, яку людина вільно обирає чи приймає; право обирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно здійснювати її; можливості (свободи) громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Соціально-культурні права і свободи — це права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, є одним із найбільш численних видів прав людини і громадянина. У ширшому розумінні ці права по суті є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні права і свободи — це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання, а також участь у подальшому їх розвитку. Соціальні й культурні права людини — це право на гідне життя, на вільне використання своїх здібностей і майна, право на справедливу платню і розумне обмеження робочого часу, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров’я і медичну допомогу, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, науковому прогресі, користування його благами, право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність тощо. Культурні права і свободи представлені у ст. 53, 54 чинної Конституції України.

Економічні, соціальні та культурні права належать до прав другого покоління. Правознавці західних країн завжди протиставляли їх громадським та політичним правам, які вважалися абсолютними, невід’ємними, визнаними і гарантованими державою на відміну від соціально-економічних прав, міра здійснення яких залежить від стану економіки конкретної країни. Тому західна доктрина вважає, що і конституційно-правовий механізм їх закріплення та регулювання має бути максимально гнучким.

За своєю юридичною природою і системою гарантій права і свободи є ідентичними. Вони окреслюють соціальні можливості людини, які забезпечує держава в різноманітних сферах, але термін «свобода» охоплює більш широкі можливості індивідуального вибору. У той же час термін «право» визначає конкретні дії людини і громадянина (наприклад, право брати участь в управлінні державними справами, право обирати і бути обраним тощо). Проте розмежування між правами і свободами провести важко, оскільки найчастіше всю сферу політичних прав із чітко визначеними можливостями також іменують «свободами». Розходження в термінології є скоріше традиційним, що склалося ще в XVIII—XIX ст.

Необхідно розрізняти й поняття «права людини» і вправа громадянина». Під правами громадянина розуміють передусім можливість брати участь в управлінні суспільними і державними справами:

• право на об’єднання в партії та громадські організації;
• право обирати і бути обраним до органів державної влади;
• право на соціальний захист.

Таким чином, права громадянина — це права члена державно організованого громадянського суспільства.

Поміркуймо разом

Уважно ознайомтеся зі статтями про право кожної людини на освіту в Конституції України та у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Зробіть порівняльний аналіз цих документів щодо прав людини та громадянина у науковій і культурній галузях.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.)

Стаття 13

1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на освіту. Вони погоджуються, що освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності й повинна зміцнювати повагу до прав людини та основних свобод. Вони погоджуються в тому, що освіта повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами і сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру.

2. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

• а) початкова освіта повинна бути обов’язковою і безкоштовною для всіх;
• б) середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкритою і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безкоштовної освіти;
• в) вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безкоштовної освіти;
• г) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися за можливості для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти;
• д) має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинна бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу.

3. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державною владою школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою, і здійснювати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань.

4. Жодна частина цієї статті не повинна тлумачитись у розумінні приниження свободи окремих осіб та установ створювати навчальні заклади і керувати ними за незмінної умови додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, і вимоги, щоб освіта, яку дають у таких закладах, відповідала тому мінімуму вимог, що його може бути становлено державою.

Стаття 14

Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті і яка на час свого вступу до числа учасників не змогла встановити на території своєї метрополії або на інших територіях, що перебувають під її юрисдикцією, обов’язкової безкоштовної початкової освіти, зобов’язується протягом двох років виробити і прийняти докладний план заходів для поступового втілення у життя — протягом розумної кількості років, яка повинна бути зазначена в цьому плані, — принципу обов’язкової безкоштовної загальної освіти.

Стаття 15

1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на:

• а) участь у культурному житті;
• б) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;
• в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.

2. Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури.

3. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу, необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що її дають заохочення і розвиток міжнародних контактів та співробітництва в науковій і культурній галузях.

Органічний зв’язок між політичними та економічними, соціальними та культурними правами очевидний. Саме тому у Віденській декларації, прийнятій на Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р., було зазначено: «Усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємозв’язаними. Міжнародне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою... Держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, зобов’язані заохочувати і захищати права людини та основні свободи».

Чи залежать громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи від стану економіки кожної конкретної країни? Обґрунтуйте свою думку.

Наведіть приклади громадянських прав і політичних свобод, економічних, соціальних і культурних прав.

Визначте різницю між правами громадянина і правами людини. Чи дотримуються ці права і свободи людини в Україні?

Сутність стосунків між людиною та державою

Що лежить в основі стосунків між людиною та державою?

У соціально неоднорідному суспільстві виникло і таке нове явище, як політика — владні дії, спрямовані на урегулювання відносин між різними частинами суспільства.

Держава — це організація, завданням якої є утримання влади над суспільством, у котрому соціальні протиріччя вимагають застосування примусу, за допомогою спеціального апарату управління. При цьому відбувається відсторонення («відчуження») більшості членів суспільства від прийняття рішень та участі в управлінні громадськими справами. Ці функції первісно були монополізовані державною владою, яку здійснює спеціальний апарат управління.

Хоча вважається, що держава як владна організація виражає волю даного суспільства в цілому, можливості різних частин суспільства (етнічних спільнот, соціально-економічних класів, соціальних груп) впливати на політику держави є неоднаковими і залежать від наявності у них відповідних економічних, технічних, силових, духовно-ідеологічних та інших ресурсів влади. Тому і держава, виконуючи об’єднувальну, стабілізаційну функцію у суспільстві, реалізує свою політику в інтересах насамперед домінуючої частини населення, у руках якої сконцентровані такі ресурси влади. З цієї точки зору держава є організацією політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

Канцлер Німеччини А. Меркель у парламенті

Політику президента США Б. Обами підтримує народ

Таким чином, відносини між людиною і державою суттєвою мірою визначаються тим, чи належить конкретна людина до соціальної групи, яка має достатню концентрацію ресурсів для впливу на прийняття державних рішень.

У сучасній правовій науці вважається, що стосунки особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи та законні інтереси, а держава одержувала б визнання й підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов’язки і несе відповідальність за їх невиконання.

Усю величезну кількість теорій і поглядів, що існують в історії правової думки і стосуються співвідношення «держава — особа», можна звести до двох підходів:

• 1) індивідуалістичний (природно-правовий) — права належать людині від природи і є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб дотримуватися цих прав, не допускати їх порушення. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються одночасно з розвитком суспільства, а фундаментальні права залишаються незмінними;
• 2) державницький (юридично-позитивістський) — свої права людина одержує від суспільства і держави; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; права особи змінюються залежно иід державної доцільності і спроможності.

У реальності держава є механізмом, який досить часто використовується різними соціальними групами для конкурентної боротьби за утвердження власних прав за рахунок обмеження прав інших груп. Тому обсяг та якість прав конкретної людини залежать від реального співвідношення концентрації ресурсів влади в руках різних соціальних груп. Таким чином, проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів — ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов’язків людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист.

У сучасній державі передбачена можливість примусового виконання прав громадян і усунення перешкод на шляху їх реалізації. У кожній державі права людини закріплюються або в конституції, або в спеціально присвяченій ним декларації. У поточних законах і підзаконних юридичних актах передбачаються процедури, механізми реалізації і захисту основних прав людини, закріплених у конституції. Норми про права людини можуть діяти як прямо, так і через конкретні спеціальні закони, що встановлюють форми їхньої реалізації.

Принцип прямої дії, закріплений у Конституції України, вважається найдемократичнішим, проте його реалізація є проблематичною через невизначеність у Конституції конкретних юридичних санкцій за порушення прав людини та нормативно-правових механізмів їх реалізації. В Україні, крім Конституції, діє ряд законів, які гарантують забезпечення прав громадян у сфері економіки (приватизація, власність, підприємництво), у галузі політики (громадянство, свобода преси, об’єднань громадян та інше), у соціальній сфері (захист прав споживачів, охорона праці тощо).

Права і відповідальність людини і громадянина. Відповідальність держави перед людиною. Міжнародні механізми захісту прав людини

Чому права людини породжують її відповідальність?

Один із важливих правових принципів — це єдність прав і відповідальності (обов’язків). У Конституції України фактично закріплений принцип єдності прав і обов’язків (ст. 23): «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Можна сказати, що обов’язок — це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства. Відповідальність є засобом забезпечення прав. Права людини і громадянина не є безмежними, абсолютними, оскільки користування ними не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це застереження міститься в Загальній Декларації прав людини (п. 2 ст. 29): «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві». Використання людиною своїх прав одночасно передбачає її обов’язок захищати і зміцнювати ці права — заради самої себе та заради інших. Навіть громадяни розвинутих демократій часто неправильно розуміють цю рівність і нерідко користуються правами, ігноруючи обов’язки.

У Загальній Декларації прав людини (п. 1 ст. 29) визначено: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому можливий вільний і повний розвиток її особи». Так само, як і права людини, основні юридичні обов’язки фіксуються в Конституції та інших законах держави.

Особисті обов’язки можна поділити на фізичні (наприклад, обов’язок утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, обов’язок шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

Економічні обов’язки — обов’язки віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби тощо.

Політичні обов’язки — обов’язки додержуватися конституції і законів, захищати Батьківщину тощо.

Соціальні обов’язки — обов’язки працювати тощо.

Культурні обов’язки — обов’язки дбайливо ставитися до пам’яток історії культури людства тощо.

Екологічні обов’язки — обов’язки берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Зрозуміло, що до обов’язків громадян демократичних держав входить дотримання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків тощо.

Для допитливих

У деяких країнах до найважливіших обов’язків громадян належить участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова зобов’язаність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов’язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров’я і своєчасно звертатися по лікарську допомогу (Уругвай).

Права і обов’язки громадян зафіксовані в Конституції України

У Конституції України обов’язки громадян зафіксовані в статтях 51, 52, 65, 66, 67, 68 та інших.

До конституційних обов’язків громадян належать:

• 1) захист Вітчизни, її незалежності і територіальної цілісності;
• 2) шанування її державних символів;
• 3) проходження військової служби;
• 4) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;
• 5) сплата податків і зборів у розмірах, встановлених законом;
• 6) додержання Конституції і законів та інше.

Таким чином, користування правами і свободами людини і громадянина є невід’ємним від виконання ним обов’язків, закріплених законами держави.

Права, незважаючи на широке декларування, не становлять реальної цінності без гарантій, надійно підкріплених механізмом їх реалізації. Система гарантій прав і свобод людини передбачає створення умов економічного, політичного, організаційного й правового характеру, а також способів і методів, що забезпечують реальний фактичний захист цих прав. Це, насамперед, матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб’єктивного права потерпілого і випливає з Конституції. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених Конституцією, — це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права Верховною Радою України саме в День прав людини у 1991 р. було прийнято закон, згідно з яким укладені і ратифіковані Україною міжнародні договори, що становлять нині невід’ємну частину законодавства України. Таким чином громадянам України надано можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми в такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. У разі вичерпання усіх наявних внутрішніх засобів правового захисту громадяни можуть звертатися до Комітету з прав людини, створеного у відповідності з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Конституція України (1996 р.) втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Майже третину статей Конституції присвячено безпосередньо цьому питанню, що доводить її гуманістичне спрямування. Текст більшості статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним нормам прав і свобод людини. У цьому не важко переконатися, якщо порівняти розділ II Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права та про економічні, соціальні і культурні права. Із прийняттям Конституції Українська держава визнала й узяла під свій захист права людини. Із цією метою в країні створені певні державні інститути. Гарантом прав і свобод людини та громадянина є Президент України. Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Для допитливих

Загальні гарантії прав і свобод поділяються на: економічні, політичні, організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку, це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їх об’єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати.

Політичні гарантії — це політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, що здійснюється безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії включають можливість громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини й у міжнародні правозахисні організації.

Організаційні гарантії — це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, яка спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Міжнародним механізмом захисту прав людини сьогодні займається переважно ООН. Крім цієї універсальної міжнародної організації існують: Міжнародна організація праці (МОП) та Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), які координують власну діяльність з ООН. Визнання і захист прав людини — головний обов’язок кожної держави.

Поясніть, у який спосіб людина може захистити свої права.

Які міжнародні механізми захисту прав людини Ви знаєте?

Проаналізуйте їх та висловіть свою думку з приводу реалізації цього механізму в сучасних державах світу. Наведіть приклади.

Для допитливих

Право на судовий захист свідчить, що проголошені конституціями права і свободи — не просто декларація про наміри, а принципові положення, які держава має намір реалізовувати. Судовий захист — це гарантія здійснення прав і свобод, що існує у всіх демократичних державах. Підставою для судового заперечення можуть бути й бездіяльність державних і самоврядувальних органів, посадових і службових осіб.

Право на відшкодування матеріального та морального збитку. Маються на увазі випадки заподіяння збитку посадовими особами державного та місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх посадових обов’язків. Збиток може бути матеріальним і моральним і заподіюватися шляхом прийняття незаконних рішень, вчиненням незаконних дій і бездіяльністю згаданих осіб. Подібні суперечливі питання вирішує суд. Право на знання кожним своїх прав і обов’язків є важливою демократичною гарантією прав і свобод. Йдеться про те, що держава зобов’язана інформувати своїх громадян про їх права та обов’язки, тому що незнання закону громадянами не звільняє їх від відповідальності за порушення.

Право на юридичну допомогу. Це право логічно випливає з права на судовий захист. Воно розглядається як невід’ємне право громадянина. Основний зміст цього права полягає в тому, що всі громадяни рівною мірою мають право на захист, здійснюючи його, можуть користуватися послугами адвоката. Роль адвоката щодо цього є надзвичайно високою, оскільки він дає громадянам консультації з правових питань, представляє їхні інтереси в адміністративних установах, у досудовому розслідуванні й у суді. Саме адвокат спроможний домогтися неухильного дотримання процесуальних прав громадянина.

Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина. Ніхто не має права по-своєму змінювати, більш того, обмежувати права і свободи громадянина та людини без відповідної вказівки про це в законі. У конституціях наведено права, які не можуть бути обмеженими навіть у воєнний час. До них належать: право на життя, право на захист, право на житло тощо.

Гарантії правосуддя. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили. Закон, що пом’якшує відповідальність, має зворотну силу.

Ніхто не зобов’язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, яка здатна об’єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його.

Презумпція невинності. Людина є невинною доти, доки її провину не доведено вироком суду. Ніхто не повинен доводити свою невинність. Навіть визнання винним своєї провини не звільняє суд від необхідності доведення її об’єктивними доказами. Усі сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного.

Визначення статусу людини в процесі правосуддя. Йдеться про право особи на відмову від показань проти себе, членів своєї сім’ї або близьких, право на захист у процесі до судового розслідування, а так само судового розслідування і про статус засудженого. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом за вироком суду.

Що, на Вашу думку, може забезпечити реальну відповідальність держави перед людиною?

Права громадян не надаються державою, а мають власне обґрунтування. Вони об’єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними від неї. Тому відносини особи й держави мають будуватися на основі їх зв’язаності взаємними правами, обов’язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином.

Держава:

1. Гарантує кожному надання інформації про його права і свободи.

2. Бере на себе обов’язок забезпечити права своїх громадян і виконує його.

3. Надає громадянину свободу виявити себе в усіх галузях соціально-політичного життя, за винятком сфер, зазначених у законі.

4. Не має права обмежувати права і свободи громадянина, крім випадків, передбачених законом.

5. Не має права притягати до відповідальності громадян за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

6. Не має права двічі притягати громадянина до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

7. Гарантує захист судом прав і свобод людини та громадянина.

8. Діє виключно в рамках закону, має встановлені конституцією чіткі межі своїх повноважень.

9. Відповідальна за неправомірні дії посадових осіб: перевищення влади, зловживання службовим становищем.

10. Зобов’язана відшкодовувати за свій рахунок чи за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальну і моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зокрема, відповідно до ст. 55 Конституції України суду надано повноваження переглянути рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у разі їх оскарження. Тим самим створено механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та ін.

Згідно зі ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права держава при виконанні зобов’язань щодо захисту прав людини і громадянина здійснює такі дії:

• а) забезпечує права всіх осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації;
• б) відповідно до конституційної процедури законодавчого або іншого характеру вживає заходів, що дозволяють здійснювати ці права;
• в) надає кожному, чиї права порушені, процесуальні правові засоби для їх захисту;
• г) збільшує можливості з використання зазначених правових засобів, а також відповідає за дієвість їх застосування.

Громадянин користується наданими йому правами у певних рамках, встановлених законом, та має обов’язки перед державою і своїми співгромадянами, відповідає за їх невиконання. З метою захисту інтересів інших громадян і суспільства деякі свободи обмежуються законом. Будь-який громадянин, незалежно від його посади і суспільного стану, відповідає за порушення конституції і законів тощо.

Для допитливих

Молодь за Права Людини — це світова організація, яка пропагує Всесвітню Декларацію Прав Людини (1948 р). Її мета полягає в тому, щоб принести мир і спокій народам світу. Мільйони людей не знають, що вони вже від народження мають 30 прав. Члени організації «Молодь за Права Людини» знайомлять молодих людей по всьому світу з їх правами згідно Всесвітньої Декларації Прав Людини.

З метою пропаганди Декларації організація використовує соціальну рекламу, буклети, DVD, CD, публічні виступи, допомогу від волонтерів, щоб захистити людей та пропагувати мир. Вона охоплює чотири континенти, 13 країн і 2000 волонтерів, зокрема, 150 акторів. Директорові програми Т. Лекстону було 19 років, коли він заснував програму UNITED разом із колективом, який складався з тінейджерів і дітей. Це одразу визначило проект як суто молодіжний. Його вперше було показано на засіданні Асамблеї ООН в серпні 2004 року. І тоді ж цей проект здобув нагороду «за визначний крок у впровадженні освіти з прав людини» від Головного керівника Офісу ООН в Нью-Йорку Комісара з прав людини.

Програма UNITED сьогодні доступна з субтитрами 15 мовами світу, фільм про захист прав людини було відібрано і показано на 30 світових кінофестивалях, він здобув десятки найвищих нагород.

Поміркуймо разом

Чи можна оцінювати ступінь демократичності суспільства і держави за рівнем забезпечення громадянських та політичних прав і свобод?

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ

• 1. Охарактеризуйте еволюцію уявлень про права людини.
• 2. Проаналізуйте покоління прав людини та історичну зумовленість виникнення перших документів, що фіксують права людини.
• 3. Порівняйте спільне і відмінне у правах і свободах людини.
• 4. Чим різняться фундаментальні і громадянські права?
• 5. Продовжте відкрите речення: «При вивченні цієї теми для мене найбільш важливим відкриттям було...»

Колективна робота

Застосуйте інтерактивну технологію «Мікрофон»:

1. Прокоментуйте проблемне запитання: «Освіта — право чи обов’язок?» Чи згодні ви з твердженням Д. Дідро про те, що освіта додає людині гідності?

2. Дотримуйтесь правил проведення обговорення:

• Оберіть якийсь предмет (ручку, олівець тощо), що буде виконувати роль уявного мікрофона.
• Передавайте його один одному, по черзі беручи слово.
• Висловлюйтесь тільки в мікрофон.
• Говоріть лаконічно й швидко.
• Не коментуйте і не оцінюйте інші відповіді.

Творче завдання

Напишіть твір-роздум на тему: «Чи завжди потрібно відповідати за свої вчинки та дотримуватися певних правил?».