Людина і світ. 11 клас. Назаренко

Тема XIV. Україна у світі

Ми любимо батьків, любимо дітей,

близьких, родичів; але всі уявлення про любов

до будь-чого об’єднані в одному слові — «Вітчизна».

Цицерон, давньоримський політик і філософ

Міні-диспут

Яким Ви бачите місце України у світі?

На які сусідні країни, що вже досягли певного економічного успіху, варто орієнтуватися?

Які позиції займає сучасна Україна в різних сферах життя?

Геополітичне становище сучасної України. Місце України в інтеграційних процесах у Європі та в світі

Що таке геополітика?

Геополітика (від грец. γη — земля та πολιτική — державні або суспільні справи, мистецтво управління державою) — політологічна концепція, спроба наукового осмислення закономірностей розподілу політичної потужності держав і міждержавних об’єднань, виходячи з особливостей їх географічного розташування, наявності, відсутності чи обмеженості природних ресурсів, клімату, кількості населення на даній території та їх політичного оточення.

У рамках геополітичних досліджень регіональні та локальні політичні проблеми (зокрема проблеми кордонів, спірних територій, міждержавних конфліктів тощо) досліджуються в контексті аналізу глобальних відносин панування/підкорення, в які включені всі країни світу. Основним завданням геополітики є дослідження механізмів та форм контролю над територією земної кулі. Фактично кінцевою метою геополітичних досліджень є визначення умов встановлення світового панування для тієї держави, яка замовляє ці дослідження. Тому геополітичні школи різних країн зумовлені забезпеченням конкретних політичних цілей, пов’язаних із інтересами певної країни. За визначенням найвідомішого і одного з найбільш впливових теоретиків сучасної американської школи геополітики Збігнева Бжезінського, геополітика є теорією позиційної гри на «світовій шахівниці».

Традиційна геополітика, що виникла в XIX ст., засновує свої дослідження на двох основних факторах:

• військово-політична потужність держави;
• домінуюча роль географічних чинників у захопленні чужих територій.

Новітня геополітика виходить із того, що політику держав у міжнародних відносинах визначають також економічні, культурно-цивілізаційні, етнопсихологічні, комунікаційні та інші фактори.

Для допитливих

Німецька школа геополітики, найбільш яскравим представником якої вважається Карл Хаусхофер (1869—1946 рр.), виходила з концепції «життєвого простору», згідно з якою держава народжується і розвивається подібно організму, природним чином прагнучи до територіального розширення. Обґрунтовуючи територіальні претензії Німеччини часів II та III Рейхів, К. Хаусхофер висунув ідею так званих «панрегіонів». Політичний центр кожного панрегіону містився в північній півкулі, співпадаючи з державою-метрополією, а його багата ресурсами колоніальна периферія — в південній.

Панрегіони по К. Хаусхоферу

Панрегіони по К. Хаусхоферу

• Америка з центром у США;
• Європа — Близький Схід — Африка з центром у Німеччині;
• Азія і Тихоокеанський регіон із центром у Японії;
• Росія — Російська рівнина з Сибіром, Персією та Індією.

Продовжувачем традицій німецької геополітичної школи виступив філософ і правознавець Карл Шмідт (1887—1985 рр.) Його геополітична модель базується на протиставленні двох «світових порядків»:

• «традиційного» (так званого «номос землі», символом якого є Будинок), заснованого на військовій могутності, принципах етики та імперській політиці;
• «модерного» (так званого «номос моря», символом якого є Корабель), який заснований на торгівлі, принципах утилітаризму та демократії.

Дана модель виходить з того, що в основі світових політичних конфліктів лежить геополітична опозиція морських і сухопутних держав.

Сучасні європейські теоретики геополітики Жан Тіріар, Ален Бенуа, Роберт Стойкерс розвивають ці ідеї Карла Шмідта, створивши модель протистояння двох геополітичних порядків:

• глобалістський «морський» порядок, втіленням якого є США з їх сателітом — Великою Британією;
• євразійський «континентальний» порядок, заснований на стратегічному союзі лідерів Європейського Союзу — Німеччини та Франції з Росією.

Геополітичні ідеї К. Шмідта виявилися досить затребуваними практикою, були дуже пророчими, він зумів передбачити багато ключових вимірювань у геополітиці XX ст. Британська геополітична школа, заснована на концепції Хелфорда Маккіндера (1861—1947 рр.), виділяє дві макрогеографічні зони планети:

• «океанічну півкулю» (Західну півкулю та Британські острови);
• «континентальну півкулю», чи Світовий Острів (World Island), який включає три континенти — Азію, Африку та Європу та є основною зоною розселення людства.

Центральною зоною Світового Острову є «серце світу» або «Heartland» (зосередження континентальних мас Євразії та найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролю над усім світом). Він включає територію Російської рівнини, Західного Сибіру та Середньої Азії, недоступну для морського проникнення. Розташована у Гартленді практично невразлива «серединна держава» є міцною, але маломобільною структурою, навколо якої відбувається більш жвавий політичний «кругообіг» країн внутрішнього та зовнішнього «півмісяців».

Різниця версій геополітичного розподілу «Гартленда» полягає в питанні про сибірські території, що лежать на схід від Єнісею (Lenaland). Цю думку висловлювали задовго до X. Маккіндера. Дійсно, поєднання сухопутних і водних просторів було ключовим моментом в історії народів і держав (Стародавній Китай, Єгипет, Індія, Стародавні Греція та Рим, Карфаген тощо). Але логічно розвинув, глибоко аргументував цю ідею X. Маккіндер.

«Внутрішній півмісяць» включає в себе райони Світового Острова, доступні морському вторгненню. Він є захисним буфером Гартленду і єдиним можливим об’єктом експансії морських держав. Тому «внутрішній півмісяць» є «територією протистояння» (Rimland). Морські ж держави спираються на «зовнішній півмісяць», що включає в себе Америку, Британію, Японію і Південну Африку.

Гартленд є джерелом зосередження «континентальної сили», здатної управляти усім Світовим Островом, контролюючи також «внутрішній півмісяць». Таким чином, в основі британської геополітичної школи лежить концепція глобального домінування, в якій контроль над Гартлендом забезпечує безумовну геополітичну перевагу будь-якій державі, а «серединна держава» Гартленда, асоційована з Росією, становить безумовну загрозу морським державам, асоційованим із Британською імперією та США.

Геополітична модель за концепцією X. Маккіндера

Основна теза X. Маккіндера, сформульована ним як найважливіший геополітичний закон:

• той, хто контролює Східну Європу, домінує над Гартлендом;
• той, хто домінує над Гартлендом, домінує й над «Світовим Островом»;
• той, хто домінує над «Світовим Островом», домінує над усім світом.

Розробка теми обмеження експансії з Гартленда та встановлення контролю над ним посідає визначне місце й у дослідженнях американської геополітичної школи. Її фактичний засновник адмірал Альфред Меген (1840—1914 рр.) основним фактором забезпечення безумовної геополітичної переваги вважав «морську силу», а основою геополітичної стратегії — «принцип анаконди», тобто «удушення» супротивника шляхом морської блокади його стратегічних об’єктів.

А. Меген, по-перше, виділив 6 критеріїв, які визначають геополітичний статус держави. Серед них:

• географічне положення, насамперед відкритість держави морям та доступність морських комунікацій. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони. Здатність флоту до оборони та війни з ворогом;
• морфологія державної території, передусім морських узбереж, та кількість портів;
• протяжність берегової лінії;
• кількість населення держави, особливо в контексті можливості будувати та обслуговувати флот;
• національний характер, насамперед здібність до торгівлі;
• політичний характер правління, від якого залежить спрямування кращих природних та людських ресурсів на створення морської сили.

По-друге, він висунув ідею переваги морської держави над континентальною (латинської раси над слов’янською). За А. Мегеном, морську силу держави формують військовий та торговельний флоти та військово-морські бази. Військово-морський флот виступає лише гарантом свободи морської торгівлі.

По-третє, адмірал один із перших виділив планетарні геополітичні структури, передбачивши домінування США в «північній континентальній на півсфері» та світі загалом. Для цього на першому етапі США необхідно інтегрувати довкола себе всю Західну півкулю. Боротьба США з «континентальними державами», до яких А. Меген відносив Росією, Китай та Німеччину, — головне стратегічне завдання морської цивілізації (передусім американо-британського альянсу). З цією метою він запропонував перенести «принцип анаконди» на планетарний рівень. Ця ідея була втілена США в концепції «передових рубежів» у 1981 р.

Розвиваючи концепцію А. Мегена, Ніколас Спайкмен (1893—1944 рр.) розробив принцип «інтегрованого контролю над територією». Цей контроль має здійснюватися США в усьому світі, щоб не допустити посилення геополітичних конкурентів. Дотримуючись британської ідеї «протистояння Моря і Суші» (асоційованих у даному випадку із США та СРСР), Н. Спайкмен геополітичною віссю світу вважав не Гартленд, а «зону протистояння» Рімленд (Rimland). Рімленд включає прикордонну зону Суші та Моря, що тягнеться вздовж кордонів Гартленда через Європу, Близький і Середній Схід, Індію та Китай. «Серединна держава» Гартленда (на той час — СРСР) здійснює тиск на цю зону, намагаючись об’єднати її під своїм контролем. Тому США повинні здійснювати політику стримування й «удушення» цієї континентальної держави, насичуючи Рімленд своїми військовими базами та створюючи там військово-політичні союзи.

Геополітична модель Н. Спайкмена

Запорукою світового панування, за Н. Спайкменом, є «внутрішній Постулат»: «Той, хто домінує над Рімлендом, домінує над Євразією; той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу у власних руках». Концепція Н. Спайкмена лягла в основу формування американської стратегії в «холодній війні», перш за все в 1950—1960 рр. («доктрина Трумена»).

Зростання політичного впливу країн «третього світу» призвело до поступової відмови від жорсткого дуалізму в американській зовнішній політиці, викликавши до життя новий варіант концепції геополітики, заснований на ідеях Саула Коена про чотири рівні ієрархії геополітичних відносин:

• геостратегічні сфери — Морська та Євразійська, що мали першорядне значення для старої геополітики;
• геополітичні регіони — специфічні частини геостратегічних сфер (Східна Європа, Південна Азія тощо);
• великі держави — США, Росія, Японія, Китай та інтегрована Європа, що мають свої ключові території;
• нові держави — країни третього світу (такі як Пакистан, Іран, Ірак, Лівія), що «ввійшли в силу» порівняно недавно, і які ще не здійснюють вирішального впливу на глобальний геополітичний порядок.

Концепція Збігнєва Бжезинського, враховуючи всі попередні досягнення американської геополітичної школи, піднімає цю школу на новий рівень — рівень геостратегії. В основі геостратегії лежить завдання позиційного контролю над територією Землі за допомогою «точок стратегічного контролю» (територій, на яких розміщуються основні ресурси чи через які відбувається їх транзит, а також місць прийняття основних політичних та економічних рішень. Крім цього, територією стратегічного контролю вважається навколоземний космічний простір, в якому розміщуються системи забезпечення глобальної комунікації, навігації та слідкування). Метою геостратегії є збереження позицій США як світового військово-політичного лідера (без чого неможливе збереження високого статусу США в світовій економіці), а потенційними конкурентами вважаються всі держави та організації, що зазіхають на підрив могутності Сполучених Штатів.

Енерготранспортна мережа України

Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу та право мати статус великої європейської демократичної держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Одним з важливих факторів формування геополітичної ситуації навколо України є унікальна енерготранспортна мережа, котра проходить через її територію. Ця мережа забезпечує постачання в Європу нафти і газу з Росії та Середньої Азії. У геополітичному плані енерготранспортна система України є «точкою стратегічного контролю», яка потенційно забезпечує стратегічний контроль над економікою одночасно і Росії (де понад 80 % капіталів створюється саме в сфері видобутку та експорту нафти і газу), і держав Євросоюзу (який в останні роки XX ст. розпочав змагання із США за світове економічне лідерство, однак відчуває постійно зростаючу потребу в імпорті енергоресурсів). Тому боротьба за контроль над цією системою стала одним із визначальних чинників світової політики на межі XX—XXI ст.

Для допитливих

Ще з 1992 р. російська нафтогазова компанія «Газпром», активно використовуючи свою монополію на постачання газу та нафти в Україну, багаторазово підвищувала ціни на них. Стратегічною метою цього курсу було, насамперед, встановлення контролю над енерготранспортною системою України. У свою чергу, політичне керівництво України в першій половині 1990-х рр., реалізуючи політику створення великого приватного капіталу, фактично сприяло утворенню значного державного боргу перед «Газпромом», який покривався поступками в сфері оплати за транзит російського газу через Україну в Європу. У результаті використання газотранспортної мережі, замість наповнення державного бюджету, виснажувала його, а НАК «Нафтогаз» протягом ряду років є збитковим дотаційним підприємством.

Лише восени 1998 р. в Україні вперше на державному рівні були прийняті рішення про пошук джерел енергоресурсів, альтернативних російським, в основному за рахунок казахських, узбецьких і азербайджанських постачальників, та про будівництво відповідних енерготранспортних коридорів. Крім цього, як Україна, так і Росія намагалися використати в своїх інтересах газовий потенціал відрізаної від європейських споживачів Туркменії. Для України у випадку успіху це дозволяло істотно знизити ціну на російський газ, і навіть при повній відмові від його закупівель, вимагати від Росії високої грошової оплати за транзит газу в Європу. Однак Росія, випередивши Україну, домовилася з Туркменістаном про покупку його газу на багато років уперед.

Наприкінці літа 2002 р. лідери України і Росії заявили про створення спільного газотранспортного консорціуму для здійснення з видобутку та транзиту природного газу з Росії через Україну в країни Західної Європи. Третьою стороною в цьому консорціумі виступила Німеччина. Однак на той час цей проект не був реалізований, оскільки проти нього рішуче виступили США, які побачили в цьому порушення своїх стратегічних інтересів.

У березні 2005 р. було вдруге проголошено створення консорціуму зі спільного управління українською системою транзиту нафти та газу за участю України, Росії та Німеччини, що повинно було сприяти подальшому розвитку співробітництва як з Росією, так і з Євросоюзом. Однак у 2006 р. призначений тодішнім Президентом В. Ющенком на посаду голови НАК «Нафтогаз» лідер Конгресу Українських націоналістів О. Івченко розірвав усі угоди попереднього керівництва із «Газпромом». Перехід на нові умови поставок російського газу не тільки викликав миттєве більш ніж дворазове підвищення цін на газ для України, а й ліквідував усі роботи по створенню консорціуму. У результаті провідні країни Євросоюзу за домовленістю із Газпромом включилися в будівництво нових трансконтинентальних транспортних коридорів в обхід України. Таким чином, монопольне становище нашої держави як основного енерготрейдера Євразії опинилося під загрозою. Росія та Німеччина реалізували будівництво в обхід України газопроводу «Північний потік» потужністю 55 млрд. кубометрів. Уже в 2012 р. по ньому буде проходити 30 млрд. кубометрів газу, видобутого з нових родовищ, і до 25 млрд. кубометрів, що транспортуються зараз через Україну та Білорусію.

Крім того, Росія готується до будівництва газопроводів «Південний потік» і «Ямал — Європа-2» загальною потужністю 63 млрд. кубометрів. Через них у Європу може проходити 38 млрд. кубометрів газу з нових родовищ і 25 млрд. кубометрів, що йдуть транзитом через Україну. Крім цього, значна частина російського газу поступає в КНР, що взагалі звільняє Росію від залежності від української ГТС.

Уже в 2013 р. транзит російського газу через Україну може скоротитися з 110 млрд. до 60 млрд. кубометрів на рік. Це становить одну з основних загроз наповнюваності держбюджету України, економіка якої зорієнтована більше на імпорт сировини, ніж на виробництво.

Послідовно інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, Україна розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам XXI ст. Ставши членом Ради Європи, ЦЄІ та співпрацюючи з іншими європейськими об’єднаннями, Україна використовує багатовіковий досвід демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, зміцнює співробітництво з такими міжнародними інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначаються на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусідами та з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Поступово стаючи впливовою європейською та світовою державою, Україна дедалі більше перетворюється на реального та активного суб’єкта міжнародних відносин, який має свої національні інтереси й вирішує їх у колі європейських народів.

Міні-диспут

Охарактеризуйте історичні аспекти входження України в світове співтовариство.

Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику України в рамках стратегічного партнерства та міжнародного права.

Яким Ви бачите місце України в світовому економічному просторі?

Місце України в інтеграційних процесах в Європі та в світі. Стратегічне партнерство

Саме по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Для цього необхідно вірно визначити стратегію зовнішньої політики та успішно її реалізувати.

Фахівці називають п’ять імовірних геополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу зовнішньополітичного курсу нашої держави:

1) неприєднання до будь-яких військових блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод із різними країнами. З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без’ядерної держави. Однак через розвал економіки, втрату виходу на зовнішні ринки та набуття численних боргів (у 2010 р. сукупний борг українських фізичних та юридичних осіб досяг понад 200 млрд. доларів) Україна фактично втратила економічний суверенітет. Тому подальша реалізація курсу неприєднання виявилася неможливою;

2) швидка інтеграція в ЄС із надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу затверджена Указом Президента від 11 червня 1998 р. В 2008 р. Україна стала членом світової організації торгівлі. Однак системна криза європейської економіки не дала можливості реалізувати цей сценарій у повному обсязі. Оскільки європейські країни не зацікавлені у відкритті своїх ринків для українських товарів, вступ до ЄС може дати Україні лише право на вільний експорт робочої сили до Європи;

3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної та Південної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор’я, фактично об’єднаний навколо ФРН). Така організація могла б стати альтернативою об’єднання в межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, дана модель нежиттєздатна, оскільки вона не задовольняє інтересів України в сировині, енергоносіях, ринку збуту. Фактично вона лише перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою. У той же час ФРН, як і інші країни, що могли б скласти цей союз, реалізували свої зовнішньополітичні інтереси в рамках ЄС;

4) блокування з країнами Причорноморського басейну. Реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли й певною мірою вирішити енергетичні проблеми, оскільки в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспії, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через чорноморські протоки. У 1990-ті рр. Україна брала активну участь у роботі Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС). Однак у подальшому «південний вектор» української зовнішньої політики не був реалізований через втрату Україною впливу на Чорному морі, яке стало ♦ внутрішнім морем» Туреччини;

5) курс на тісну співпрацю з Росією та інтеграцію з країнами СНД. До кінця 1990-х рр. Російська федерація була державним утворенням із досить слабкими позиціями центральної влади. Уряд РФ, зайнятий внутрішніми проблемами країни, був нездатним реалізувати активну зовнішню політику. У цей час Україна, маючи другий після РФ економічний потенціал серед колишніх республік СРСР, могла не лише перебрати на себе політичне лідерство в СНД, але й зайняти там ринки, які втратила Росія (у тому числі, й значний сегмент внутрішнього ринку останньої). Контроль українського уряду над транзитом російського газу до Європи дозволяв не лише підтримувати рівноправні відносини з РФ (чия економіка залишалася значно потужнішою за українську), але й наповнювати державний бюджет значними валютними ресурсами, які могли б стати основою технологічної модернізації вітчизняного виробництва. Проте курс на політичне дистанціювання від СНГ в надії на євроінтеграцію, а також ряд зловживань у сфері управління економікою привели до того, що Україна фактично потрапила в економічну залежність від РФ.

Таким чином, історичні та географічні реалії практично виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям. Багатовекторність слід сприймати не як постійні коливання зовнішньополітичного курсу, а в широкому розумінні, як розвиток і підтримку відносин із багатьма учасниками міжнародного життя. Разом з тим багатовекторність потребує чіткого визначення геополітичної орієнтації, геостратегічних напрямків, виходячи із об’єктивних можливостей і врахування національних інтересів.

Пріоритетною для України залишається перспектива одержати статус повноправного учасника Європейського Союзу. Україна зміцнила співробітництво з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку, Всесвітня митна організація (ВМО), стала повноправним членом Світової організації торгівлі (СОТ), які відіграють особливо важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі на сучасному етапі її розвитку. У міру поглиблення співробітництва України з міжнародними економічними організаціями формується стратегія взаємодії, розгортається діалог щодо політики проведення реформ, враховуються реалії політичного, економічного, соціального життя нашого суспільства, які визначають темпи й напрями реформ у країні.

Для допитливих

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) — регіональне угруповання країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності та безпеки в регіоні. До її складу входить 18 держав — Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія й Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія, Україна.

Світова організація торгівлі (СОТ) — міжнародна міжурядова організація, створена згідно з нормами міжнародного права. СОТ сьогодні — це 153 країни світу, понад 96 % обсягу світової торгівлі, понад 90 % світового ВВП і понад 86 % населення світу. Майже тридцять держав мають у СОТ статус спостерігача й знаходяться на різних етапах процесу вступу. За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні далеко виходить за рамки власне торговельних стосунків. СОТ є потужною й впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство в СОТ стало на сьогодні практично обов’язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися в світове господарство. 16 травня 2008 р. Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

У відносинах з НАТО Україна керується положеннями Хартії про особливе партнерство й активно співпрацює з цією структурою в рамках Програми «Партнерство заради миру». Україна до 2010 р. брала участь у всіх військових операціях НАТО, однак перспектива повноправного членства в НАТО перед нею на часі закрита.

Україна розвиває відносини із пострадянськими державами. Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об’єднання ГУAM (ініціатором створення була Україна, яка й сьогодні продовжує нарощувати зусилля щодо зміцнення співробітництва в рамках цієї організації).

Таким чином, за умов нової геополітичної ситуації сучасна Україна має об’єктивні можливості для створення механізму реалізації своїх геополітичних інтересів на основі зваженої далекоглядної політики. Не геополітичне суперництво, а саме геоекономічне співробітництво держав є важливою умовою сталого розвитку України, яка здійснює багатовекторну геополітичну стратегію, відстоює власні національні інтереси, встановлює відповідний геополітичний баланс у відносинах зі Сходом і Заходом.

Поміркуймо разом

Що таке геополітика? Які її основні завдання?

Поясніть поняття «геополітичні інтереси держави».

Визначте особливості сучасних геополітичних процесів у Європі, сучасну геостратегію Європейського Союзу.

Яке геополітичне положення сучасної України, її геополітична та геоекономічна стратегія?

Які геополітичні аспекти взаємодії:

• України і НАТО;
• України та держав Центральної і Східної Європи;
• України та Російської Федерації?

Які можливі шляхи Інтеграції України в світове господарство?

Які існують основні проблеми інтеграційних процесів України щодо входження до міжнародної економічної системи?

Міграція населення: сутність і типи. Міграційні процеси в Україні та світі. Хвилі міграції. Становище мігрантів в Україні

Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей із одного регіону (країни, світу) в інший з метою зміни місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час. Міграція населення є одним із важливих чинників, які зумовлюють зміну чисельності населення країни та його перерозподіл між окремими регіонами та населеними пунктами.

Існують декілька причин міграції: економічні, соціальні, політичні, екологічні, культурні, воєнні, сімейно-побутові, релігійні, етнонаціональні тощо. Наприклад, економічні причини виникають унаслідок різниці в рівні заробітної плати, яка може бути отримана за однакову роботу в різних регіонах країни чи в інших країнах світу. Нестача фахівців тієї чи іншої професії в певному регіоні підвищує заробітну плату для цієї професії та, відповідно, стимулює приплив мігрантів. Екологічні причини виникають унаслідок вимушеного переселення із забрудненої території. Частково міграція обумовлена такими причинами як війни (еміграція з Іраку та Боснії в США, Великобританію та інші країни), політичні конфлікти (еміграція із Зімбабве в США) і природні катастрофи (міграція з Монтсеррат до Великобританії через виверження вулкану).

Люди, які вчиняють міграцію, називаються мігрантами. Розрізняються зовнішні міграції (міжконтинентальні, міждержавні) й внутрішні міграції (усередині країни — між регіонами, містами, сільською місцевістю тощо). Міграція забезпечує з’єднання територіально розподілених (по континентах, країнах, регіонах усередині країн) природних ресурсів і засобів виробництва з робочою силою, сприяє задоволенню потреб населення в отриманні роботи, житла, засобів до існування, соціально-професійної мобільності, зміну соціального статусу, інших характеристик життєвого становища населення тощо. Для зовнішніх міграцій робочої сили характерним є нестача висококваліфікованих фахівців.

Особи, які переселилися за межі країни, називаються емігрантами, які переселилися в дану країну — іммігрантами. Різниця між чисельністю перших і других називається міграційним сальдо, що безпосередньо впливає на чисельність населення країни.

Розрізняють наступні типи міграції:

• постійні або сезонні (тимчасові) залежно від термінів міграції (міграція туристів чи сільськогосподарських робітників);
• залежно від форми організації — організовані (за набором на певні роботи) або стихійні (люди їдуть без наперед відомого місця проживання та праці);
• залежно від форм переміщення — добровільні чи примусові;
• міграції з сільської місцевості в міста, що відбуваються в країнах, які розвиваються в процесі індустріалізації (урбанізація);
• міграції з міст у сільську місцевість, більш поширені в розвинених країнах (роралізація);
• кочівництво і паломництво;
• прикордонні або транзитні;
• маятникові, тобто міграції напряму село—місто—село чи місто—село—місто, які здійснюють люди впродовж доби. їх тільки умовно можна назвати міграціями, бо населення не змінює місця проживання. Такі поїздки правильніше називати «маятниковим» переміщенням людей.

Які існують особливості міграцій населення України? Які їх причини, спрямованість та обсяги в різні Історичні періоди (хвилі міграції)?

Україна в усі історичні періоди відзначалася значним переміщенням людей як по її території, так і за її межі. Але якщо в часи Київської Русі мігрували переважно ремісники, купці та воїни, то вже після її розпаду посилились і внутрішні, і зовнішні міграції. Вони були зумовлені як політичними причинами, наприклад, слов’яни втікали від татаро-монгольської навали, так і соціально-економічними причинами, наприклад, переселення ремісників та будівничих на землі Московії.

Особливо міграція посилилася в XVII—XVIII ст., коли українських козаків та селян примусово вивозили до північних регіонів Росії для розбудови міст, військових та господарських об’єктів. Перебування України в складі різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Османської), Польщі зумовило в різні часи міграцію населення з України в різні кінці цих імперій (дешева робоча сила й складник війська цих країн). Значно посилилися міграції населення після знищення панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпацтва в Росії (1861 р.).

Масовий міграційний рух людей був характерним для кінця XIX — початку XX ст. спочатку до Північного Кавказу, Поволжя й Уралу, а пізніше — до Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу із Наддніпрянщини, східної частини України та західноукраїнських земель (аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, пошуки вільних земель, незначна урбанізація та індустріалізація, небажання селян селитися в містах тощо). Безземелля селян Закарпаття, Галичини, Буковини, Волині, важке соціальне становище посилило міграцію населення із західноукраїнських земель спочатку до країн південної та західної Європи, а потім — до Америки, зменшивши кількість українців у Лвстро-Угорській імперії майже на 1 млн. Це значною мірою вплинуло на природний приріст населення не тільки в роки цієї міграції, але й у подальшому майбутньому (виїжджали переважно молоді люди).

Після Першої світової війни та встановлення радянської влади на Україні посилилася міграція населення з політичних мотивів (країну покинули представники колишніх панівних класів, політичні та військові діячі національного та білого рухів, багато представників науки та культури тощо). У 20—30 рр. XX ст. та після входження західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 р.) на цій території почалася примусова міграція. Так, понад 1 млн. заможних селян було вивезено в процесі колективізації за межі України до Сибіру. Після Другої світової війни тривали репресії проти так званих «куркулів» та патріотично налаштованого населення західної частини України. До 1953 р. за межі України було виселено понад 1,5 тис. сімей «куркулів» та понад 180 тис. осіб, які перебували в ОУН та УПА. У ці роки сталінським режимом було звинувачено й багато українських інтелігентів у шкідництві, контрреволюційній діяльності, шпигунстві та також заслано до Сибіру.

Ще до закінчення Другої світової війни, 9 вересня 1944 р. в Любліні була укладена угода між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та РНК УРСР, що передбачала депортацію українців із території Польщі до УРСР і поляків з УРСР до Польщі. На території Польщі мешкало за різними даними від 546,2 тис. до 1 млн. українців. Загалом під час депортації (до 1946 р. відбулися чотири етапи депортації) вивезли близько 482 тис. українців. Міграція українців з Польщі частково вплинула на етнічний склад (на збільшення частки корінної нації).

У кінці XIX ст. до Придніпров’я та Донбасу, де розвивалась гірничодобувна й вугільна промисловість, а також до Причорномор’я приїжджали на заробітки мігранти з Росії. Нова хвиля імміграції селян із Росії до України, передусім із Поволжя та Центрального Чорнозем’я, відбулася на початку 30 рр. XX ст. Селяни оселялись у вимерлих селах (голодомор 1932—1933 рр. забрав понад 10 млн. осіб) і займалися сільськогосподарським виробництвом, що значно вплинуло на етнічний склад населення центральних та південних регіонів України. У післявоєнний період Україна також стала регіоном масової імміграції. Сюди стікалось населення з різних регіонів СРСР. Воно осідало найбільше в східних і південних частинах України, у містах. Масове переселення росіян відбулося й до Криму на місце депортованих кримських татар, кримських вірмен, болгар і греків до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану, невеликі групи були відправлені до Марійської АРСР, Уралу та до Костромської області. Деякі райони (гори й Південний берег Криму), населені до того в основному кримськими татарами, залишилися практично без населення.

Багато представників національних меншин, які раніше проживали в Україні (німці, кримські татари та інші), почали повертатись (репатріювалися) на свою Батьківщину лише в період «перебудови» (з 1989 р.). Тільки за 1989—1997 рр. на територію України повернулося понад 250 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих вірмен, болгар, греків, німців.

Початок 60-х рр. XX ст. став новою хвилею значної еміграції української молоді. Унаслідок організованих наборів вона поїхала до величезних промислових новобудов Радянського Союзу та освоєння цілинних земель Сибіру та Казахстану. Переважна більшість міграцій у 70—90-ті рр. — соціально-економічні, якщо не рахувати виїзду за кордон людей, які переслідувались владою. У середині останнього десятиліття XX ст. значну частку серед мігрантів складали євреї (понад 47%), які поверталися на свою історичну Батьківщину — до Ізраїлю.

Трудові емігранти з України в країнах Європи

Із 1994 р. обсяг еміграції з України збільшується. З 1991 р. по 1999 р. чисельність емігрантів становила понад 2,1 млн. осіб. За даними центру «Демократичні ініціативи» не менше 5—7 млн. громадян України з більшою чи меншою періодичністю виїжджають за кордон на тимчасові сезонні роботи з метою поповнення сімейного бюджету. Серед них багато сезонних мігрантів, які виїжджають на певний термін (до 3 років) у пошуках заробітків. Вони не мають за кордоном ні юридичного, ні соціального захисту, працюють за низьку платню на важких і небезпечних роботах. Емігрують і фахівці різних галузей науки, з вищою освітою, що мають науковий ступінь, та висококваліфіковані робітники, що свідчить про відтік з України високопрофесійних кадрів. У міграційних процесах було задіяно тільки з 1991 р. по 1999 р. 18,3 млн. осіб. Більша частина емігрантів працювала в Російській Федерації, Греції, Італії, Іспанії, Німеччині, Великобританії, Чехії, Польщі, Ізраїлі, Ліберії, на Багамах, на Кіпрі, в США та ін. Переважна більшість емігрантів — чоловіки (понад 70 %).

Наслідком міграційних процесів з кінця 30-тих рр. до кінця 70-тих рр. XX ст. стало різке зростання як чисельності, так і частки міського населення на 16,9 млн. осіб, із 33,5 до 61,2 %. (зараз міське населення Україні становить 68 % від загальної кількості). Із поглибленням загальної економічної кризи в Україні ці процеси поступово сповільнюються, а в останні роки подекуди набувають протилежного спрямування (за 1995—1996 рр. чисельність сільського населення збільшилась на 142 тис. осіб).

Іммігранти в Україні

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним із найдинамічніших за станом рухливості населення регіоном у світі. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських держав був взятий курс на етнократизм (панування однієї або кількох національних груп над іншими), що виштовхувало значні маси людей із місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому й непоодинокі спалахи міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров’я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення на хвилі прагнення возз’єднатися з рідними, сім’ями, які опинилися в інших країнах.

Найбільша імміграція до України була в 1991—1992 рр., після проголошення її незалежною державою, — тоді прибуло майже 1,3 млн. осіб (до 1993 р. імміграція до України не переважала еміграцію). Найбільше офіційно зареєстрованих іммігрантів, які тимчасово працювали за кордоном, було в Одеській, Закарпатській, Львівській, Харківській, Тернопільській, Донецькій та Івано-Франківській областях. Україна постійно приймала біженців із «гарячих точок» СНД — Чечні, Азербайджану, Грузії, Таджикистану та інших країн.

Для допитливих

Помітна частина міграційних потоків (масовий в’їзд іноземних громадян) прийшла в Україну з країн близького та далекого зарубіжжя. За останні роки в Україні щорічно оселяється на постійне проживання близько 200 тис. чоловік (за даними Міжнародної організації з міграції (МОМ)), більшість яких — біженці. Першими почали подавати заяви на отримання статусу біженців представники афганської діаспори. Після трагічних подій на Закавказзі влітку 1989 р. в Україну прибуло кілька тисяч турків-месхетинців. Найбільший приплив біженців був пов’язаний з воєнними діями у Придністров’ї (у серпні 1992 р. понад 60 тис. чоловік, половину з яких становили діти). Протягом 1995—1996 рр. дозвіл на тимчасовий притулок в Україні отримали 1883 біженців, що прибули із зони російсько-чеченського конфлікту. Крім того, близько 2,5 тис. біженців з Абхазії звернулися до української влади з проханням вирішити питання про їх перебування в Україні. Крім вихідців із близького зарубіжжя, в Україні перебувають біженці з багатьох країн Африки, Південно-Східної Азії та Близького Сходу. Частина з них на законних підставах перебуває в Україні та з різних причин не хоче або не може повернутися додому, але багато іноземців прибуває до України нелегально й «осідає» в різних містах. У зв’язку з цим гостро постало питання про законодавче врегулювання статусу іноземців, що з різних причин шукають в Україні притулку. З 2003 по 2006 рр. більшість (58 %) звернень про притулок в Україні надійшла від громадян чотирьох країн Південної Азії (Індії, Пакистану, Афганістану та Бангладеш). Найбільше зростання заяв про надання притулку зафіксовано серед громадян Пакистану та Індії. У цілому, з 2004 по 2008 рр., кількість заяв про надання притулку в Україні збільшилася майже на 75 %.

За підсумками багаторічних міграційних процесів, переписами населення й особливостями перебігу офіційно зареєстрованих міграцій у кінці XX — на початку XXI ст., усі регіони України можна об’єднати в кілька географічно цілісних міграційних регіонів: Кримський — АР Крим і Севастопольська міськрада; Південно-Східний міграційний регіон — Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська та Херсонська області; Середньоукраїнський міграційний регіон — Одеська, Кіровоградська, Полтавська та Сумська області; Столичний міграційний регіон — Київська міськрада.

Унаслідок зручного географічного положення (на шляху з Азії в Європу) Україна є регіоном, через який здійснюється нелегальна міграція людей із Південної та Південно-Східної Азії до європейських держав. Її західний кордон є бар’єром для такої міграції. Масштаби нелегальної міграції в Україні важко визначити. Достовірних та надійних даних стосовно перебігу процесів нелегальної міграції на теренах України і в світі загалом не існує в силу неофіційної природи цього явища. Оцінки експертів досить суттєво різняться: від кількох десятків тисяч до 1,6 млн осіб. За свідченням співробітників органів внутрішніх справ, близько третини іноземців, які приїздять до України з метою навчання, не з’являється у вищих навчальних закладах.

За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ) в світі нині проживає приблизно 6,5 млн. українських емігрантів (згідно з переписами зарубіжних країн — Росії, Німеччіни, США, Ізраїлю, Чехії, Угорщини, Польщі), а на території України проживають 5,3 млн. іммігрантів, 85% яких прибули з Росії, Грузії, Молдови, Узбекистану тощо.

Таким чином, деякі проблеми українських трудових мігрантів ще залишаються відкритими й можуть бути вирішеними лише завдяки системі комплексних заходів у зовнішньополітичній, фінансовій та інформаційній сферах держави.

Становище мігрантів в Україні

Як здійснюється забезпечення прав та інтересів громадян України, які працюють за кордоном, та захист трудових прав працівників-мігрантів в Україні?

Однією з актуальних проблем сьогодення залишається трудова міграція. Неврегульованість практичних питань міжнародної трудової міграції спричиняє соціальну незахищеність українських громадян, які працюють за кордоном: вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавців щодо платні, умов, охорони праці. Найбільша кількість проблем виникає переважно у працівників-мігрантів, які перебувають за кордоном нелегально, у даному випадку держава не здатна на достатньому рівні забезпечити їх права та законні інтересі.

Трудові відносини українських громадян за кордоном залежать від політики іноземної держави в сфері працевлаштування іноземців (допуск іноземців на ринки праці, заснування квот, встановлення відповідальності тощо) і регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевлаштування, трудового законодавства конкретної країни, статуту відповідного підприємства, колективного й індивідуального трудових договорів та інших локальних нормативних актів. Від них залежать (у тому числі) права й обов’язки в сфері праці українських громадян, їх правовий статус у трудових відносинах як іноземців у певній країні. Українське матеріальне право в даних питаннях не є компетентним.

Дотримання гарантій трудових прав працівників-мігрантів є одним із пріоритетів держави. Україна є стороною 11 двосторонніх міжнародних договорів у сфері працевлаштування та 7 міжнародних договорів у сфері соціального забезпечення.

Так як Україна залучена до світових міграційних процесів, не менш важливим питанням є становище мігрантів в Україні, умові їх працевлаштування та соціального захисту. Із зон воєнних конфліктів і громадянських війн у нашу державу прибувають біженці й особи, що шукають притулку. Через територію України пролягають шляхи нелегальних мігрантів, які прямують до країн Західної Європи. Значна частина з них осідає в Україні, перебуваючи на нелегальному становищі. Україна розробила цільові програми допомоги біженцям та взяла на себе конкретні зобов’язання щодо сприяння їх інтеграції в українське суспільство. Перелік прав і обов’язків біженців закріплений в Законі «Про біженців» у редакції від 24 грудня 1993 р. Але він не є вичерпним, оскільки права та обов’язки іноземців в Україні є досить широкими та різноманітними. Вони передбачені усіма галузями українського законодавства: конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим, сімейним, кримінальним правом тощо.

Біженці та нелегальні мігранти в Україні

Допомога мігрантам у Пункті тимчасового перебування іноземців

Працю іноземців в Україні регламентує ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців», ст. 8 Закону України «Про зайнятість населення», які фіксують рівні права та обов’язки іноземців з громадянами України в трудових відносинах. Проте різні категорії іноземців мають різний обсяг таких прав. Так, іноземці, що постійно проживають в Україні, і біженці мають право займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, установлених для громадян України. А іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний строк, повинні отримати дозвіл на працевлаштування, який видає державний центр зайнятості Мінпраці (крім тих іноземців, які прийняті інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, для яких такий дозвіл отримувати не потрібно). У разі працевлаштування іноземців без відповідного дозволу, якщо необхідність цього дозволу передбачена законодавством України, настає адміністративна відповідальність для самих іноземців, а за порушення порядку працевлаштування іноземців — для посадових осіб підприємств, установ і організацій. Для іноземців, які тимчасово перебувають в Україні, можливостей для працевлаштування в українському законодавстві не передбачено. Крім того, іноземці не можуть призначатись на певні посади чи займатися певною трудовою діяльністю, якщо ці посади чи діяльність пов’язані з приналежністю до громадянства України.

Починаючи з кінця 1990-х рр., Україна приводила своє міграційне законодавство у відповідність до міжнародних та європейських стандартів, аби належним чином відповідати на зростання легальної та неврегульованої міграції.

Триває робота з формування державної політики щодо інтеграції мігрантів. Значним кроком у цьому напрямку було ухвалення «Стратегії з розробки державної політики щодо інтеграції мігрантів в Україні та реінтеграції українських мігрантів на 2011—2015 рр.», яка визначає цілі державної політики в галузі інтеграції мігрантів та відповідного плану дій.

Наприклад, українське законодавство надає іноземцям та особам без громадянства рівні права з громадянами України щодо оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності центральних чи місцевих органів влади та посадових осіб. Ця конституційна гарантія (ст. 55) поширюється на категорії осіб, зазначені у частині 1 ст. 22 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який надає їм право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. Іноземні громадяни та особи без громадянства також мають рівні процесуальні права як учасники судового процесу (відповідно до ст. 6 Закону «Про судоустрій в Україні). Вони також мають право подавати звернення до Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Україна приєдналася до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус трудящих мігрантів. Але іноземці, що постійно мешкають в Україні, не мають права голосувати на місцевих та загальних виборах.

Конституція України не гарантує іноземним громадянам та особам без громадянства права на участь у громадських об’єднаннях. Натомість, згідно зі ст. 16 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України та якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Проте іноземці й особи без громадянства не можуть бути членами політичних партій України. Це останнє положення узгоджується зі ст. 36 Конституції України, яка встановлює, що членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Право голосувати та бути обраними мають також виключно громадяни України.

Не менш гострим є питання, пов’язане з ідентифікацією особи під час перетину кордону (як емігрантів, так і іммігрантів). Приведенням цього процесу до єдиних норм та стандартів, створенням єдиної бази даних, наданням біометричних паспортів мігрантам займаються у багатьох країнах світу.

Так, у квітні 2011 р. у столиці Об’єднаних Арабських Еміратів Абу-Дабі Україна брала участь у міжнародному форумі ID World, що є щорічним ключовим заходом у галузі міграції, систем ідентифікації та глобальної безпеки пересування людей, а також технологій виробництва документів, що засвідчують особу. У рамках форуму ID World-2011 проводилась конференція, на якій виступив Генеральний секретар міжнародної організації Інтерпол Р. Ноубл, котрий наголосив на необхідності розробки та введення в обіг електронного універсального засобу ідентифікації особи, який мав би єдиний зразок для всіх країн світу, адже щодня кордони різних держав перетинають мільйони людей, що залишили Батьківщину в пошуках роботи або для подорожей. Прикордонники в усьому світі щодня стикаються з труднощами під час паспортного контролю (кожна країна має закордонний паспорт власного зразка). Для оптимального функціонування e-ID карти необхідна міжнародна база даних, що містить біометричні ідентифікуючі ознаки мігранта, такі як відбитки пальців і ДНК. Учасники форуму погоджувались із очевидними перевагами такої карти і для країн, які є джерелом мігрантів, і для тих держав, які вимушені їх приймати. Очевидні плюси від впровадження достовірної та швидкої ідентифікації особи мігрантів і для всієї світової спільноти: зменшення загрози тероризму, гнучкість і динамічність глобального ринку праці, безпека міжнародних пересувань.

Підбиваючи підсумки вищесказаного, ми з’ясували, що правовий статус іноземців, як і правовий статус власних громадян та осіб без громадянства, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм міжнародного права, які стосуються, зокрема, можливості захисту їх прав і державою їх національної приналежності. У законодавстві України на даний момент доволі чітко прописано правовий статус, права та обов’язки іноземців та осіб без громадянства. Відповідно до Закону України «Про статус іноземних громадян ...» іноземні громадяни та особи без громадянства в Україні мають всі ті ж права, що й громадяни України (права економічні, трудові, право на відпочинок; на охорону здоров’я; на соціальний захист; на житло; майнові та особисті немайнові права; на освіту; на користування досягненнями культури; на участь в об’єднаннях громадян; на свободу совісті; права в шлюбних та сімейних відносинах тощо). Особами з особливим статусом є біженці.

Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні й вчинили злочини за її межами, підлягають відповідальності за законами України як виняток, тобто лише у випадках, коли це прямо передбачено міжнародними договорами України або коли вчинений ними злочин, передбачений КК України, є особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Таким чином, міграційна політика в Україні є сукупною частиною напрямків зовнішньополітичної, економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, правової та іншої діяльності держави. Але без взаємодії освітніх установ, засобів масової комунікації, органів державної влади — центральних та місцевих — громадських організацій та без постійної підтримки міжнародного співтовариства та міжнародних доброчинних організацій українське суспільство не зможе стати справжнім і бажаним домом ні для своїх власних громадян, ні для тих потенційних мігрантів, які мають бажання оселитися в Україні та хочуть, щоб вона стала Батьківщиною для їхніх нащадків.

Поміркуймо разом

Які зміни відбулися в динаміці міграційних процесів за часів незалежності України? Які Існують умови отримання іноземцями дозволу на працевлаштування в Україні? Які їх права та обов’язки?

Внесок українців у світову науку та культуру

Загальнолюдська культура, як синтез кращих зразків національних культур різних народів, об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння в суперечливому світі. Але національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Таким чином, світова та національні культури перебувають в співвідносності рівноправного діалогу та взаємно збагачуються.

Українська культура протягом століть розвивалася під впливом то литовської, то польської, то російської культур, зберігаючи при цьому свою національну самобутність. Своєрідність побуту, витонченість речей повсякденного вжитку, поетичність звичаїв і обрядів, моральні засади світогляду, яскрава літературна й мистецька творчість, своєрідне наукове мислення — все це відбивало і відбиває ментальність і самосвідомість українців і водночас є чинником їх подальшого саморозвитку. Багата та різнобічна культура українців безумовно зробила свій внесок у скарбницю світової культури, у розвиток світової освітньої сфери та науково-технічного процесу. Щедра на таланти українська земля подарувала людству цілу плеяду геніальних учених і винахідників, композиторів і поетів, письменників і живописців, розповідаючи про яких, можна починати зі слів: «Уперше у світі чи перший в світі, основоположник...» .

Треба пам’ятати, що культура і наука кожної нації належать людству, а наш святий обов’язок — шанувати своїх світочів науки і культури, пишатися ними й популяризувати їх, інакше наше самоусвідомлення як нації буде неможливим.

Батьківщиною яких діячів культури та науки є Ваша місцевість? Як шанується їх пам’ять?

Шість Нобелівських лауреатів народилися в Україні:

1. 1908 р. — Ілля Мечников, фізіологія та медицина, «за праці з імунітету».

2. 1952 р. — Зельман Абрахам Ваксман, фізіологія та медицина, «за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу».

3. 1966 р. — Шмуель Йосеф Аґнон, література, «за глибоко оригінальне мистецтво оповіді, навіяне єврейськими народними мотивами».

4. 1971 р. — Саймон Кузнець «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибшого розуміння економічної та соціальної структури і процесу розвитку в цілому».

5. 1981 р. — Роальд Гоффман (Руал Сафран), хімія, «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій».

6. 1992 р. — Жорж Шарпак (Георгій Харпак), фізика, «за розвиток нових детекторів елементарних частинок, винахід так званих «камер Шарпака»...».

І. Мечников

З. Ваксман

Ш. Аґнон

С. Кузнець

Р. Гоффман

Ж. Шарпак

В. Вернадський

Є. Патон

Б. Патон

А. Люлька

Один із найстаріших і найбільших технічних університетів світу, науково-методичну допомогу під час організації та становлення якого надали корифеї російської науки Д. Менделєєв, М. Жуковський, К. Тімірязєв, А. Ковалевський та інші, — Київський політехнічний інститут — дав світу багато видатних постатей: дипломатів, космонавтів, учених у різних областях науки та техніки тощо. Наприклад, Сергій Реформатський (1860—1934 рр.) — хімік, органік, автор відкриття, названого реакцією Реформатського, широко вживаного при дослідженні та синтезі складних природних з’єднань. Георгій Де-Метц (1861—1947 рр.) — фізик і методист, авторитет в області радіоактивності, укладач першого в Україні курсу методики викладання фізики в школах. Євген Вотчал (1864—1937 рр.) — один із основоположників фізіології сільськогосподарських рослин; заклав основи польової фізіології, теорії урожайності та посухостійкості, створив школу українських ботаніків-фізіологів, один з організаторів інституту селекції. Іван Бардін (1883—1960 рр.) — вчений-металург, конструктор першої промислової устави для безперервного розливання сталі. Архип Люлька (1908—1984 рр.) — знаменитий конструктор авіаційних двигунів, якому належать ідея й практичне втілення першого радянського турбокомпресорного повітряно-реактивного двигуна (1947 р.), що одержав найширше застосування. Літаки авіаконструкторів П. Сухого, С. Іллюшина, Г. Берієва, А. Туполева, що були оснащені двигунами А. Люльки, в кінці 50-х і в 60-х рр. XX ст. встановили більше 20 світових рекордів. Євген Патон (1870—1953 рр.) — український учений у галузі зварювальних процесів і мостобудування. За його проектами у Києві в 1912 р. був побудований Парковий міст через Петрівську алею, а в 1925 р. на опорах зруйнованого Миколаївського ланцюгового моста через Дніпро був споруджений міст імені Євгенії Бош. У 1930-х рр. Є. Патон зацікавився електрозварюванням. Метод швидкісного автоматичного зварювання під шаром флюсу дістав назву «метод Патона». Виконав фундаментальні дослідження в галузі міцності зварних конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електричного зварювання плавленням. Під його керівництвом винайдено спосіб автоматичного швидкісного зварювання, який відіграв визначну роль у технічному розвитку. Борис Патон (1918 р. н.) — науковець у галузі зварювальних процесів, металургії та технології металів, Президент АН України (з 1962 р.), перший нагороджений званням Герой України. Вивчає системи керування з різноманітними кібернетичними приладами, працює над створенням зварювальних роботів. Велику увагу приділяє вивченню металургії зварювання, удосконаленню існуючих і створенню нових металевих матеріалів. Очолював дослідження із застосування зварювальних джерел теплоти в спеціальних плавильних агрегатах, які увінчалися створенням нової галузі якісної металургії — спецелектрометалургії. Степан Тимошенко (1878—1972 рр.) — механік, основоположник теорії міцності матеріалів, прикладної теорії пружності та теорії коливань, які випереджали свій час і знайшли повне практичне використання в створенні сучасної авіаційно-космічної техніки, інженерних споруд та кораблебудуванні, основоположник школи прикладної механіки в США. Анатолій Морозов (1939 р. н.) — всесвітньо відомий вчений-кібернетик, Президент Академії технологічних наук України, творець і науковий керівник школи «Теорія та практика створення інтелектуальних автоматизованих систем підтримки прийняття колективних рішень» (моделювання, ситуаційне управління, ситуаційні центри). Займається дослідженням і розробками автоматизованих систем управління різних класів, проблемно-орієнтованими комплексами тощо. Основні праці Михайла Клокава (1896—1981 рр.) присвячено систематиці, флористиці, історії флори. Він сформулював основні принципи фітоейдологіі — науки про географічні раси. Андрій Сапєгін (1883—1946 рр.) одним із перших у світі застосував іонізуюче опромінювання для створення штучних мутацій у зернових культурах, вивчав індивідуальний розвиток рослин, застосував метод варіаційної статистики для оцінки результатів досліджень із біології та агрономії. Видатний мислитель, мінералог, кристалограф, академік АН України, її перший президент Володимир Вернадський (1863—1945 рр.) заснував Хімічну лабораторію АН України, реорганізовану в Інститут загальної та неорганічної хімії АН України. Основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології. Вивчав міграцію хімічних елементів у земній корі. Створив теорію про провідну роль живих істот у геохімічних процесах. Вивчав хімічний склад тваринних та рослинних організмів. Уперше дав визначення біосфери, засновник учення про біосферу. Микола Пильчиков (1857—1908 рр.) — людина дивовижного обдарування, учений з надзвичайним талантом новатора, у доробку якого десятки відкриттів і винаходів світового значення: перший у світі використав Х-промені для просвічування й діагностики захворювань, відкрив явище фотогальванографії, винайшов спосіб керування різними механізмами та пристроями по радіо, розробив ефективний оптично-гальванічний метод вивчення процесів електролізу. У 1899—1900 рр. М. Пильчиков уперше здійснив експериментальні дослідження з радіоактивності, чим започаткував нову галузь науки — ядерну фізику. М. Пильчиков сконструював так званий радіопротектор для захисту радіопередач від перехоплення. Під його керівництвом почалися дослідження в галузі радіофізики та кріогенної фізики. Дмитро Іваненко (1904—1994 рр.) був автором протонно-нейтронної моделі ядра атома (1932 р.). Саме завдяки зусиллям Д. Іваненка Харків став однією із світових столиць ядерної фізики. 1932 р. учені Харкова другими в світі (із відставанням на півроку від британців) розщепили атомне ядро. Д. Іваненко спільно з А. Соколовим розробив математичний апарат теорії злив космічних променів (1938 р.) У 60—80-ті рр. XX ст. спільно з учнями виконав цілу низку робіт із теорії гравітації, у тому числі висунув гіпотезу кваркових зірочок тощо.

Історія світової авіації та космонавтики тісно пов’язана з українською землею. Основною метою людей, безпосередньо причетних до становлення та розвитку авіації в Україні, був політ в апаратах, важчих за повітря. Тоді це заняття сприймалося як забава окремих ентузіастів. Але з часом авіація перетворилася на надзвичайно важливе технічне та соціальне явище.

Саме в Україні почали свою діяльність і творили Олександр Засядько (1779—1837 рр.) — видатний український інженер-артилерист, генерал-лейтенант артилерії, конструктор ракет, піонер використання їх у військових цілях. Першу ракетну атаку О. Засядько продемонстрував під час російсько-турецької війни в штурмі фортеці Браїлів (нині Вінниччина). Атака була надзвичайно успішною — ворог здався й відступив. Потім були бомбардування Сілістрії, а особливо Варни, що остаточно переконали й прихильників, й опонентів О. Засядька в ефективності нової зброї. Іменем О. Засядька названо один з кратерів Місяця. Олександр Можайський (1825—1890 рр.) — конструктор одного з перших літальних апаратів, який був випробуваний 20 липня 1882 р. Микола Кибальчич (1853—1881 рр.) — засновник теорії ракетобудування, винахідник і революціонер-народник українського походження.

М. Єфімов та Л. Мацієвич

І. Сікорський

Ю. Кондратюк

О. Мікулін

Автор схеми першого в світі реактивного літального апарату. Страчений за замах на імператора Олександра II. Ім’ям М. Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця. Лев Мацієвич (1877—1910 рр.) знаменитий український та російський конструктор та льотчик. У період з 1906 по 1908 рр. розробив два проекти протимінних підводних загороджень, а також проект захисту військових судів при загрозі торпедних атак, брав участь у будівництві цілого ряду бойових кораблів. Особливо багато Л. Мацієвич зробив для розвитку російського підводного флоту. У 1907 р. він представив у Відділ підводного плавання 14 проектів підводних човнів, в яких передбачалося створити єдиний двигун, придатний як для надводного, так і для підводного ходу. Також за його проектами можна було забезпечити човни спеціальним приладом для обміру обтиску корпусу, що було важливим робочим моментом при зануренні підводного човна у воду. Л. Мацієвич конструював і літальні апарати. У жовтні 1909 р. він представив у генеральний штаб перший у світі проект авіаносця (за два роки до американців), який був здатний нести 25 літаків, передбачалися навісна палуба, призначена для зльоту і посадки літаків, електрична розгінна лебідка, особливі гальмові мережі для зниження швидкості літаків. Розробив проект аероплана, який був забезпечений посиленими шасі з урахуванням особливих умов його посадки на корабель. Л. Мацієвич підготував доповідь «Про тип морського аероплана», де виклав один із перших проектів гідроаероплана та принципи роботи спеціального пристосування, яке здійснювало вимушену і безпечну посадку літака на воду. Михайло Єфімов (1881—1919 рр.) — перший російський льотчик, який отримав диплом пілота-авіатора. 8 березня 1910 р. на аероплані «Фарман-4» він здійснив перший політ з пасажиром в небі Росії, перевищивши світовий рекорд тривалості польоту із пасажиром, встановлений Орвилем Райтом. Протягом 1910 р. на міжнародних авіаційних турнірах у Вероні, Будапешті, Руані, Реймсі М. Єфімов посів перші місця і отримав кращі призи в змаганнях з дальності, тривалості польотів, вантажопідйомності і точності посадки. До числа основоположників української авіації справедливо входять брати Євген (1889—1938 рр.), Григорій (1891—193? рр.), Андрій (1886—194? рр.), та Іван (1887—1942 рр.) Касьяненки. З 1910 по 1921 рр. брати створили шість літаків за свої кошти. Олександр Мікулін (1895—1985 рр.) — генеральний конструктор авіаційних двигунів, які підняли в небо десятки тисяч літаків. Моторами О. Мікуліна оснащувався найбільший у світі літак «Максим Горький». У 1934 р. на літаку РД-1 екіпажем у складі льотчиків М. Громова і А. Філіна, штурмана І. Спіріна був здійснений переліт на дальність 12411 км. Літак перебував у повітрі 75 годин, що було порівняно з ресурсом мотора. У 1936 р. екіпаж у складі В. Чкалова, Г. Байдукова та А. Белякова на літаку РД (АНТ-25) з мотором М-34 здійснив безпосадочний переліт з маршрутом: Щолково — Камчатка — острів Удд довжиною 9374 км, а в 1937 р. вони ж здійснили переліт за маршрутом Щолково — Північний полюс — Портленд (США) довжиною 8509 км. У тому ж році екіпаж у складі М. Громова, А. Юмашева та С. Даніліна здійснив переліт за маршрутом Щолково — Північний полюс — Сан-Джасінто (США) довжиною 10148 км.

В. Челомей

Ю. Гагарін та С. Корольов

О. Антонов

Літак-велетень, важкий бомбардувальник «Ілля Муромець»

Свято повітроплавання в Одесі. 1909 р.

При цьому було встановлено новий світовий рекорд дальності польоту по прямій без посадки. Під час перельоту екіпаж зіткнувся з трьома циклонами. «Американські» перельоти стали справжнім тріумфом радянської авіації, її льотчиків і штурманів, авіаційної промисловості й, зокрема, вітчизняного моторобудування. У Велику Вітчизняну війну двигуни О. Мікуліна встановлювалися на штурмовик Мул-2 і бомбардувальник Пе-8, а в мирний час — на пасажирський реактивний лайнер Ту-104. Ігор Сікорський (1889—1972 рр.) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків, конструктор першого у світі гелікоптера. Близько 90% всіх гелікоптерів у світі будуються за схемою, яку запропонував всесвітньовідомий авіаконструктор. Він є також автором літака-велетня, важкого бомбардувальника «Ілля Муромець» (1913 р.), що піднімав до 800 кг бомб та мав на озброєнні 7—8 кулеметів 5-29А (США), а також конструктором першого в США літака-амфібії. Двигуни, створені КБ Валентина Глушка (1908—1989 рр.), підняли у космос перший штучний супутник Землі, першу автоматичну наукову станцію, що сягнула Місяця, першу пілотовану орбітальну станцію «Салют», першу автоматичну станцію, що здійснила м’яку посадку на поверхню Марса, зрештою, унікальний орбітальний корабель (ОК) «Буран». Досі російська космонавтика використовує двигуни, створені КБ В. Глушка. Олег Антонов (1906—1984 рр.) — авіаконструктор, один з основоположників радянського планеризму (створив близько 30 типів). З 1952 р. — головний конструктор ОКБ в Києві. Розробив літаки Ан-10, Ан-12, Ан-14, Ан-24 (вантажопідйомністю до 80 тонн), повітряний гігант Ан-22, відомий також під назвою «Антей» (26 жовтня 1967 р. на ньому було встановлено 15 світових рекордів), транспортувальник бойової техніки «Руслан» (Ан-124) і унікальну вантажівку космічних систем «Мрія» (Ан-225). Останні є шедеврами світової авіації й не мають аналогів у світі. АНТК ім. О. Антонова опрацювало військово-транспортний літак АН-70 з короткими злетом та посадкою. Однією з найперспективніших програм АНТК є виробництво нового вантажно-пасажирського літака АН-140, значно дешевшого, ніж його аналоги в інших країнах. Юрий Кондратюк (справжнє ім’я Олександр Шаргей) (1897—1942 рр.) — один з родоначальників космонавтики. На початку XX ст. розрахував оптимальну траєкторію польоту до Місяця, так звану «трасу Кондратюка». Ці розрахунки були використані американцями при створенні місячної програми. Незалежно від К. Ціолковського розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет. Перший сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали й неметали та їх водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв’язання цих проблем. Йому, як першому, хто запропонував створити станцію-супутник Місяця, та чиєю ідеєю скористалися під час польоту перших космонавтів на Місяць, на космодромі мису Канаверал вдячні американці встановили пам’ятник.

«Руслан» Ан-124

Ан-225 перевозить ОК «Буран» (1989 р.)

Орбітальна станція «Мир»

Іменем Ю. Кондратюка названо трасу, котрою перша людина висадилася на Місяць, та кратер на іншому боці Місяця. Володимир Челомей (1914—1984 рр.) — конструктор безпілотних літальних апаратів (ракет), один із засновників радянської космічної програми. Конструктор штучних супутників Землі серій «Протон», «Польот», «Космос-1267», орбітальних станцій «Мир», «Салют-3» і «Салют-5». У його конструкторському бюро розроблено й виготовлено крилаті ракети 10ХН, ракету-носій «Протон» (на його рахунку відправка у Всесвіт апаратів серії «Зонд», «Луна», «Венера», «Марс», «Вега»). Саме В. Челомею належить ідея й реалізація транспортного орбітального корабля багаторазового використання. Космонавтів українського походження в СРСР та Російській Федерації більш ніж 30 чоловік, першими з яких були Георгій Гречко, Леонід Попов, Павло Попович та інші. Конструктор перших штучних супутників Землі та космічних кораблів Сергій Корольов (1907—1966 рр.) розвивав теорію ракетного польоту в стратосфері (1934 р.). Під його керівництвом створено численні балістичні та геофізичні ракети, ракети-носії та пілотовані космічні кораблі «Восток» та «Восход», на яких вперше в історії здійснено космічні польоти людини і вихід людини в космічний простір. Під його керівництвом проводилися запуски штучних супутників Землі і Сонця (перший штучний супутник Землі), першого польоту людини в космос та виходу людини в космос, польоти міжпланетних автоматичних станцій до Місяця, Венери та Марса, вироблено м’яку посадку на поверхню Місяця, створено низку серій штучних супутників Землі.

Великих наукових досягнень та відкриттів світового рівня у галузях радіофізики та електроніки міліметрового та субміліметрового діапазонів хвиль, взаємодії електромагнітних хвиль із твердим тілом і біологічними об’єктами, поширення радіохвиль у навколишньому середовищі, радіофізичного зондування об’єктів природного та штучного походження здійснили співробітники інституту радіофізики та електроніки ім. О. Я. Усикова НАН України. Саме українськими вченими розвинуто визнану в усьому світі двомасштабну модель розсіювання радіохвиль схвильованою поверхнею, на основі якої досліджено розсіювання радіохвиль морською поверхнею під малими кутами. Розвинуто нову галузь радіофізики — радіоокеанографію. Розроблено методи та засоби дистанційної акустичної діагностики складу ґрунту морського дна. Проведено інтенсивні радіофізичні дослідження природного середовища Землі з аерокосмічних носіїв методами дистанційного зондування, керівником цих досліджень був А. Калмиков. Створено радіофізичну апаратуру, у тому числі радіолокатори бокового огляду, що були встановлені на штучних супутниках землі «Космос-1500», «Космос-1602», «Січ-1», «Січ-ЇМ».

Академіком НАН України Віктором Шестопаловим (1923—1999 рр.) засновано Харківську школу дифракції. Розвинуто новий науковий напрямок — квазіоптична радіометрія, що дозволило створити великий комплекс широкодіапазонних радіопристроїв, які не мають аналогів у світі, для вимірювання ряду фізичних параметрів речовин, плазми тощо. Під керівництвом члена-кореспондента НАН України Єля Ганапольського (1930 р. н.) виконано експериментальні дослідження процесів генерації когерентних фононів в активних парамагнітних кристалах, відкрито монохроматичне фононне випромінювання лазерного типу, створено квантовий генератор когерентних фононів — акустичний аналог лазеру, який дістав назву «Фазер».

Вагомий внесок у світову медицину зробили українські лікарі, які народилися або працювали в Україні. Частина з них спеціалізувалася та вдосконалювалася в європейських і американських лабораторіях і клініках, співпрацювала з найкращими європейськими вченими. Українські лікарі зробили чимало відкриттів та винаходів, що увійшли до скарбниці світової медицини. Деякі з цих відкриттів високо оцінені світовою лікарською громадськістю, а імена цих лікарів увійшли свого часу в історію медицини. Лікарі України зробили вагомий внесок у розвиток світової хірургії та світової теоретичної медицини.

Ще з середньовіччя українські лікарі були відомими в Європі. Наприклад, Юрій Дрогобич (Котермак) (1450—1494 рр.) був доктором філософії, професором астрономії та медицини, лікарем при дворі герцога в Феррарі (Італія). У XVIII ст. відомим лікарем у Європі, членом 12 академій європейських країн, борцем з епідеміями чуми був Данило Самойлович (1744—1805 рр.), який одним з перших у світі вказав на можливість бацилоносійства у людей, розробив систему профілактичних та карантинних заходів.

Учений-енциклопедист Нестор Максимович-Амбодик (1744—1812 рр.) став першим у Росії професором акушерства, опублікував фундаментальний посібник з акушерства і гінекології. Упровадив до акушерської практики низку хірургічних інструментів, запропонував конструкцію пологового та гінекологічного крісел. Олександр Шумлянський (1748—1795 рр.) захистив дисертацію «Про будову нирок», який вперше у світі найдосконаліше дослідив та описав особливості мікроскопічної будови нирок.

У XIX—XX ст. все більше лікарів із України ставали відомими в світовій медицині, насамперед у галузі бактеріології та епідеміології, що тоді бурхливо розвивалася.

В. Хавкін

Т. Яновський

М. Гамалія

В. Образцов

Перше місце тут посідає Ілля Мечников (1845—1916 рр.), лауреат Нобелівської премії, який у 25 років став професором зоології та порівняльної анатомії Одеського університету. Він відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету та заклав основи імунологи. Учнем І. Мечникова був Олександр Безредка (1870—1940 рр.) — відомий мікробіолог, який досліджував проблеми імунітету та анафілаксії, разом з І. Мечниковим розробив теорію місцевого імунітету та метод вакцинації проти черевного тифу, упровадив термін «анафілактичний шок», розробив метод десенсибілізації (метод Безредка), що використовується в усьому світі. Ще один учень І. Мечникова Володимир Хавкін (1860—1930 рр.) — відомий в Європі та Азії мікробіолог і епідеміолог, створив і випробував на собі першу в світі убиту протихолерну вакцину, відому як «лімфа Хавкіна». Понад 20 років життя присвятив боротьбі з холерою та чумою в Індії, допоміг країні позбутися цих епідемій, заснував Бомбейський бактеріологічний інститут, який названо його іменем. Відомий мікробіолог та епідеміолог Микола Гамалія (1859—1949 рр.), ініціатор загального щеплення проти віспи, відкрив холероподібний вібріон птахів, з’ясував роль корабельних щурів у поширенні чуми. Створив протихолерну вакцину, опрацював теорію утворення антитіл, відкрив бактеріолізини.

Українські лікарі зробили внесок у розвиток світової клінічної медицини. Так, Степан Хотовицький (1796—1885 рр.) — видатний акушер і педіатр — у підручнику «Педіатрика» (1847 р.) вперше в світовій літературі висловив думку про своєрідність дитячого організму, про його суттєві відмінності від дорослого в будові, функціях і хворобах. Чітко обґрунтував необхідність особливого підходу до хвороб дитячого віку, розробив класифікацію симптомів захворювань, сформулював принципи лікування дітей. Василь Образцов (1851—1920 рр.) розробив глибоку ковзну методичну пальпацію органів черевної порожнини (1887 р.), яка дозволила розпізнавати багато хвороб органів травлення, набула загального визнання; описав клініку різних форм апендициту, удосконалив діагностику інших шлунково-кишкових захворювань, сформулював вчення про механізм роздвоєння тонів серця, уперше в світі описав клінічну картину тромбозу коронарних артерій серця (1909, 1910 рр.), чим започаткував прижиттєву діагностику інфаркту міокарду. Видатний терапевт Микола Стражеско (1876—1952 рр.) разом з В. Образцовим опублікував працю «До симптоматології та діагностики тромбозу вінцевих артерій серця» (1909, 1910 рр.), в якій вперше в світі описано різні клінічні форми недуги, що дало можливість зажиттєво розпізнавати інфаркти міокарду та вживати необхідних лікувальних заходів. Його ім’ям названі ознаки і симптоми цієї хвороби. Теофіл Яновський (1860—1928 рр.) — видатний терапевт і гуманіст, якого називали «Святим лікарем», відзначався унікальною здатністю розпізнавати та лікувати хвороби. Він уперше в світі описав діагностичне значення бронхіальних зліпків, розробив диференціальну діагностику плевритів і крупозної пневмонії, видав унікальну в світовій літературі працю «Клінічне значення запаху». Всесвітньо відомий вчений Іван Соколяиський (1889—1960 рр.) сконструював читальну машину для сліпих, винайшов оригінальну методику навчання сліпоглухонімих, яка отримала визнання в усьому світі та дозволила сліпоглухонімим здобувати освіту, навіть вищу.

I. Соколянський

M. Амосов

В. Бец

Л. Дмоховський

Лікарі України зробили вагомий внесок у розвиток світової хірургії. Блискучий анатом і чудовий хірург, засновник пластичної анатомії, вчений європейського рівня Ілля Буяльський (1789—1866 рр.) створив відомий унікальний атлас «Анатоміко-хірургічні таблиці», яким багато років користувалися хірурги Європи й Америки, застосував метод заморожування трупів, створив унікальну анатомічну м’язову фігуру «Лежаче тіло», опублікував «Анатомічні записки для тих, хто навчається живопису та скульптури», один з перших у світі застосував крохмальну пов’язку (1837 р.) та наркоз (1847 р.). Юрій Шимановський (1829—1868 рр.) уперше в світовій хірургічній практиці описав вільну пересадку шкіри, винайшов і модифікував близько 80 медичних інструментів, приладів та пристроїв. Колекція інструментів, які він винайшов, здобула високу оцінку на Всесвітній виставці в Парижі (1867 р.). Професор Нестор Монастирський (1847—1888 рр.) першим у світі розробив і успішно виконав операцію анастомозу жовчевого міхура з тонкою кишкою, одним із перших виконав операцію гастроентеростомії. Володимир Шамов (1882—1962 рр.) одним із перших (1919 р.) одержав стандартні сироватки для визначення груп крові, розробив наукові основи переливання крові. Першим у світі обґрунтував можливість переливання трупної крові (1928 р.), одним із перших почав робити великі нейрохірургічні операції, зокрема на шлуночках головного мозку. Видатний хірург-новатор Юрій Вороний (1895—1961 рр.) здійснив першу в світі клінічну пересадку трупної нирки (1933 р.), чим започаткував новий етап трансплантологи. Відомий у всьому світі хірург і винахідник, засновник резекційної хірургії легенів Микола Амосов (1913—2002 рр.) розробив і впровадив у медичну практику оригінальні апарати штучного кровообігу, провів вперше в країні протезування мітрального клапана (1953 р.). Уперше в світі розробив і впровадив у практику протитромбічні протези серцевих клапанів (1965 р.), заклав основи школи біологічної та медичної кібернетики.

Вагомий внесок зробили і лікарі-науковці України у розвиток світової теоретичної медицини. Засновник і керівник кафедри анатомії Київського університету, організатор і перший директор анатомічного театру, одного з найкращих в Європі Олександр Вальтер (1817—1889 рр.) у дослідах на жабах перший у світі відкрив регулювальний вплив симпатичних нервів на тонус кровоносних судин (1842 р.). Видатний лікар-науковець Петро Перемежко (1833—1893 рр.) уперше описав непрямий поділ тваринних клітин (мітоз). Володимир Бец (1834—1894 рр.) — видатний анатом і гістолог, основоположник вчення про архітектоніку кори головного мозку, виготовив понад 6000 анатомічних препаратів. У своїй праці «Два центри в кірковому шарі людського мозку» (1874 р.) відкрив велетенські пірамідні нейрони, названі його іменем (клітини Беца), що здобуло йому світову славу. У праці «Анатомія поверхні головного мозку» (1883 р.) з атласом і 36 таблицями дав найповніший опис рельефу кори півкуль головного мозку. У книзі «Морфологія остеогенезу» (1887 р.) вперше систематично описав дослідження розвитку й росту кісток.

Професор медичної хімії Олександр Данилевський (1838—1923 рр.) вивчив структуру білкових тіл, уперше довів можливість синтезу білковоподібних речовин за участю ферментів, відкрив ферменти антипепсин і антитрипсин (1901 р.), став засновником вітчизняної біохімії як науки. Талановитий учений-фізик, професор Іван Пулюй (1845—1918 рр.) запатентував катодні лампи за 14 років до відкриття К. Рентгена, зробив перші знімки кісток руки в «Х-променях». Володимир Правдич-Немінський уперше в світі струнним гальванометром записав електричні потенціали мозку тварин (1913 р.) та виявив їх ритмічність, чим заклав основи сучасної електроенцефалографїї. Видатний біохімік Олександр Палладій (1885—1972 рр.), один із основоположників функціональної біохімії головного мозку, синтезував водорозчинний аналог вітаміну К — вікасол. Микола Сиротинін (1896—1977 рр.) вивчав різні види кисневого голодування та процеси адаптації до гіпоксії в умовах високогір’я, розробив принцип ступінчастої акліматизації в горах, показав придатність високогірського клімату для лікування хвороб з гіпоксією. Очолював роботи з вивчення впливу гіпокінезії на організм здорової людини (1958 р.), що мали значення для розвитку світової авіаційної та космічної фізіології та медицини. Леонтій Дмоховський (1909—1981 рр.) — дослідник раку, професор вірусології, один із перших відкрив вірусне походження злоякісних пухлин, лауреат низки міжнародних нагород. Будучи першим серед перших в онкологічній вірусології, висловив оригінальні погляди та застосував унікальні методи вивчення співвідношення вірусів та раку. Останнє підтвердження його досліджень прийшло вже після смерті вченого з відкриттям у 1982 році генів раку. Більшість онкологічних вірусологів світу були безпосередніми учнями Л. Дмоховського або фахово сформувалися під його впливом.

Багато відкриттів і винаходів українських лікарів не було широко відомо в Європі через недостатність наукових контактів, особливо під час «залізної завіси» за панування тоталітарного режиму.

Творче завдання

Формат підручника не дозволяє описати всі відкриття українських вчених та визначити їх внесок у світову науку. Пропонуємо вам створити власний альбом «Внесок українських вчених у світову науку та культуру» та доповнити наш список своїми нарисами про видатних учених України. Матеріали альбому будуть поповнюватися учнями вашої школи.

Величезним надбанням як української, так і світової культури стали твори видатних українських письменників, музикантів, художників, скульпторів, архітекторів, діячів кіномистецтва тощо.

Видатним українським просвітником і філософом, музикантом і поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода. Його унікальна постать з’явилась у культурно-історичний період, пов’язаний із посиленням політичного та економічного тиску на Україну з боку царського уряду. Він відкрито виступав із критикою несправедливого соціального ладу, мріяв про полегшення долі простої людини, чиї моральні якості — чесність, працьовитість, доброту, природний розум — високо оцінював. У центрі уваги філософа — питання про щастя людини, про шляхи його досягнення, які він вбачає в улюбленій роботі, що допомагає розкрити потенціал, даний людині природою, тобто її щастя — у ній самій, а не в матеріальному достатку та почестях. Філософські погляди Г. Сковороди — уславлення ідей гуманізму, правди, справедливості, кращих проявів людської душі — відображено в його літературних творах, передусім, у поетичній збірці «Сад божественних пісень».

Пам’ятник Г. Сковороді у Переяслав-Хмельницькому

Пам’ятник І. Франку у Львові

Пам’ятник Лесі Українці у Новоград-Волинському

Поява перших, справді національних творів — «Енеїди» і «Наталки Полтавки» класика нової української літератури Івана Котляревського (1769—1838 рр.) знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Іван Франко (1856—1916 рр.) — белетрист та драматург, критик, літературознавець, фольклорист, історик, енциклопедист, публіцист, громадський та політичний діяч став «золотим мостом» між українською і світовою літературами. Сюжети для своїх творів він черпав із життя й боротьби рідного народу та з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. На переломі XIX—XX ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, письменниця, перекладач, культурний та громадський діяч Леся Українка (1871—1913 рр.) стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури. Вона писала в найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Леся Українка працювала й у галузі фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) та брала активну участь в українському національному русі. Михайло Коцюбинський (1864—1913 рр.) залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Одним із перших в українській літературі він усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його мовна практика — один із яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну мову. Творчість М. Коцюбинського є художнім прикладом уже не для одного покоління українських письменників.

Розкажіть про інших українських письменників, творча спадщина яких стала надбанням світової культури.

Хто є Вашим улюбленим українським письменником? Чому?

Історія розвитку професійної музичної культури України бере свій початок ще з XVII ст. Автором багатьох партесних творів другої половини XVII ст. був Микола Дилецький, засновник нової школи у вітчизняній музиці, чиє життя і творчість пов’язані з різними містами — Києвом, Вільно, Краковом, Смоленськом, Москвою та Петербургом. Найголовніше досягнення видатного митця — трактат «Граматика музикальна» — перша фундаментальна музично-теоретична праця, яка довгий час була основним підручником з теорії музики, контрапункту, композиції.

З кінця XVII ст. одне з провідних місць у царині вокальної музики займає циклічний чотириголосний хоровий концерт. Блискучими новаторами музичної форми й гармонізації церковних розспівів були українські композитори М. Березовський, А. Ведель та Д. Бортнянський. Значення творчого спадку Максима Березовського (1745—1777 рр.) для українського та світового хорового мистецтва величезне. За змістовністю образів, красою музики, масштабністю форм твори композитора назвали справжніми хоровими симфоніями. А яскрава емоційність і драматична насиченість зробила його концерт «Не отвержи мене во время старости» справжньою перлиною старовинної хорової музики.

Хорові концерти Артемія Веделя (1767—1808 рр.), чиє життя та творчість були невіддільні від України, є яскравим прикладом впливу суто світської української пісенно-романсової лірики на культову музику.

Дмитро Бортнянський (1751—1825 рр.) ще за життя отримав визнання як геніальний композитор. Так, російський духовний композитор М. Компанейський говорив про його концерти:«... вони писані з такою майстерністю та чистотою голосоведіння, виразністю та красою мелодії, архітектонікою форми, притім із такою природною простотою, що до тої висоти не піднявся, мабуть, ніякий вокальний композитор у світі». За переказами, сам Л. ван Бетховен нерідко заходив до уніатської Церкви Св. Варвари у Відні, щоб послухати хорові творіння українського композитора.

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність Миколи Лисенка (1842—1912 рр.), який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова та вокальна музика, переважно на слова українських поетів, у тому числі Т. Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві.

Інтерес до української тематики та фольклору виявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив із відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, низку творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».

І. Коломієць. Пам’ятник Д. Бортнянському в Слухові

Меморіальна дошка А. Веделю в Києві

І. Коломієць. Пам’ятник М. Березовському в Слухові

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х — це п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українське коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.

У XX ст. всесвітню славу здобула плеяда українських виконавців. Це — співаки С. Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Менцинський, О. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря, А. Солов’яненко, піаніст В. Горовиць, хоровий диригент О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М. Леонтовича.

Розкажіть про інших українських композиторів, співаків, діячів театральної культури XX — початку XXI ст., творча спадщина яких стала надбанням світової культури.

Хто є Вашим улюбленим українським композитором та співаком XX—XXI ст.? Чому?

У світову історію образотворчого мистецтва по праву ввійшли імена українських художників Д. Левицького, В. Боровиковського, А. Лосенка, І. Айвазовського, І. Репіна, С. Васильківського, К. Брюллова, А. Куїнджі, О. Мурашка, Т. Яблонської; скульпторів І. Мартоса, І. Пінзеля, Є. Лансере та багатьох інших. Чимало художників-передвижників були родом із України: М. Ге, О. Литовченко, Г. Ярошенко та інші. Всесвітньо відомі художники створили надзвичайно багату колекцію робіт, на яких відбився вплив українських традицій і стилю життя. Багатьох художників пов’язувало з Україною походження, освіта або національні традиції. Це художник-авангардист, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму — К. Малевич; відомий лідер вітчизняного футуризму Д. Бурлюк; засновник української школи конструктивізму в живописі, яскрава представниця європейського кубізму та футуризму О. Екстер та багато інших.

Д. Левицький. «Портрет смолянок О. Хрущевої і О. Хованської»

І. Айвазовский. «Весілля на Україні»

А. Куїнджі. «На острові Валаамі»

М. Пимоненко. «У затінку»

Творчість українського живописця-портретиста Дмитра Левицького (1735—1822 рр.) підняла портретне мистецтво Російської імперії до рівня західноєвропейських митців. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства. Вони стали унікальною серією портретів всього XVIII ст. У Женевському музеї зберігається мальований Д. Левицьким прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Д. Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.

Дісно пов’язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовского (1817—1900 рр.), який значну частину життя провів у рідній Феодосії та заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», «Чумаки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні». Усього І. Айвазовский створив понад 6 тисяч картин, найвідоміші з яких морські пейзажі та сцени морських баталій. Нині картини видатного художника прикрашають музеї світу та приватні зібрання.

Новаторською для жанру пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі (1842—1910 рр.). Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862—1912 рр.). Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. М. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він одним з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

XX ст. подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які в своїй творчості розвивали та розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства XVIII—XIX ст. та українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Примаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та інші.

Марія Примаченко (1909—1997 рр.) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»), лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. 2009 р. — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко. Майстриня дивовижно об’єднала в своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи М. Примаченко умовно поділяють на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні.

М. Примаченко. «Птиця»

К. Білокур. «Цар-Колос»

К. Білокур. «Колгоспне поле»

Катерина Білокур (1900—1961 рр.) — майстриня українського народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва», Народна художниця України. Квіти вона малювала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. Крім квітів, майстриня є автором пейзажів і портретів. Твори К. Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах. Три картини К. Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954 р.). Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».

Творче завдання

Твори українських майстрів з образотворчого мистецтва вам знайомі з курсів «Історії України», «Образотворчого мистецтва» та «Художньої культури». Підготуйте виставку репродукцій українських майстрів та проведіть «екскурсію по залах» вашої виставки.

Кінематограф України бере свій початок ще з 1893 р. В цей час головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 р. в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. Французи брати Луї та Огюст Люм’єри запатентували свій технічний апарат, що получив назву «кінематограф», лише у 1895 р.

В. Холодна

М. Заньковецька

Д. Вертов

Кадр із кінофільму «Звенигора»

Кадр із кінофільму «Арсенал»

Кадр із кінофільму «Земля»

Ціла плеяда кінорежисерів, кінооператорів, кіноакторів завдяки своєї самобутньої творчості стала відома в усьому світі.

Український кінематограф початку 1900-х рр. віддавав перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі.

Всесвітньо відомого українського письменника, кінорежисера, кінооператора, кінодраматурга та актора, класика світового кінематографу Олександра Довженка (1894—1956 рр.) називали «Гомером кіно» та поетом. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) — гімн праці, хліборобству та селянину, який є частиною космічного ритму буття. О. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище та люди — єдине й нероздільне, а їх спосіб життя є споконвічним, світогляд — непохитним. Символіка кінорежисера була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо в числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Фільм демонструвався в Москві, два громадські перегляди були в Парижі й закінчилися овацією, він обійшов екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США, Греції. Микола Бажан писав про фільм «Звенигора»: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значущості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти». Стилістика, створена О. Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Самобутнього режисера й сценариста, відомого скульптора Івана Кавалерідзе (1887—1978 рр.) ЮНЕСКО назвало «українським Мікеланджело». Він відомий своїми пошуками нової мови кіно в історичних фільмах «Коліївщина» і «Злива» (своєрідна історія України часів Гайдамаччини). Як кінорежисер він створив першу українську кінооперу «Наталка Полтавка». Стрічка відрізнялася небувалою оригінальністю, несподіваним художнім рішенням. У творчому доробку І. Кавалерідзе-скульптора пам’ятники княгині Ользі у Києві; Т. Шевченку в Ромнах, Полтаві, Сумах; Г. Сковороді в Лохвиці, Києві; Артему в Артемівську та в Святогірську та багато інших; меморіальні дошки та горельєфи.

І. Кавалерідзе. Пам’ятник Т. Шевченку в Полтаві

І. Кавалерідзе. Пам’ятник княгині Ользі в Києві

І. Кавалерідзе. Пам’ятник Артему біля Святогірської лаври

У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу»,

Український кінематограф 1960—70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. Кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р.) тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. У 1970—80 рр. з’являється створена сильними творчими особистостями низка фільмів, що увійшли до золотого фонду українського, російського та світового кінематографу. Це фільми «У бій йдуть одні «старики»» (1972 р., режисер та виконавець головної ролі Леонід Биков), «Д’Артан’ян і три мушкетери» (1978 р., режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979 р., режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979 р., режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983 р., режисер Олександр Павловський) тощо.

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки...»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та інші), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни. У 2003 р. на конкурсі в Берліні отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9».

І. Миколайчук

Л. Биков

Б. Ступка

На початку 2000-х рр. низка українських акторів знімається в зарубіжних фільмах. Величезний успіх має фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», в якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Від цього часу Богдан Ступка став головним «гетьманом» українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000 р.) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001 р.). У 2005 р. фільм «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримав Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. Кінофільм «Аврора» (2006 р., режисер Оксана Байрак), присвячений маленькій дівчинці Аврорі, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, був обраний від України на премію «Оскар» у номінації «Кращий фільм іноземною мовою».

Багато українських спортсменів своїми особистими досягненнями сприяли піднесенню авторитету України як однієї з провідних спортивних держав світу. На всю Європу уславився український борець греко-римського стилю Іван Піддубний (1871 — 1949 рр.), який за 40 років виступів не програв жодного чемпіонату й пішов з килима непереможеним. Багато українських спортсменів стали всесвітньо відомими, виступаючи в складі збірних команд СРСР із різних видів спорту. Представниці української школи художньої гімнастики Ірина Дерюгіна, Олександра Тимошенко, Оксана Скалдіна та інші неодноразово ставали чемпіонками світу та Європи. А гімнастка Лариса Латиніна завоювала 18 олімпійських медалей — це найбільше досягнення в історії Олімпіад.

Футбольна команда «Динамо» (Київ) — тринадцятиразовий чемпіон СРСР — двічі завойовувала Кубок володарів кубків Європейських країн (у 1975 і 1986 рр.), а в 1975 р. — Суперкубок Європи. Гравців «Динамо» — спочатку Олега Блохіна, а пізніше Ігоря Бєланова — було визнано найкращими футболістами Європи і нагороджено «Золотим м’ячем», а гравця дніпропетровського «Дніпра» Олега Протасова — «Срібним бутсом» як найкращого бомбардира європейських чемпіонатів. Найбільша заслуга в цьому — у багаторічного наставника київської команди Валерія Лобановського.

Гандболістки київського «Спартака» на чолі з уславленим тренером Ігорем Турчиним 13 разів ставали володарками Кубку Європейських чемпіонів, а гандболістки Зінаїда Турчина та Лариса Карлова неодноразово визнавалися найкращими гравцями на чемпіонатах світу і Європи.

Шестиразовий чемпіон світу зі стрибків з жердиною, олімпійський чемпіон Сергій Бубка встановив 35 світових рекордів. Він неодноразово перемагав у світовій серії Гран-прі, удостоювався звання «Кращого спортсмена світу». По завершенні спортивної кар’єри він заснував турнір «Зірки Жердини», який став престижним у світі.

В. Лобановський

С. Бубка

І. Дерюгіна

Я. Клочкова

В 1994 р. на XVII зимових Олімпійських іграх українські спортсмени виступали вже самостійною командою. Першу золоту олімпійську медаль для незалежної України здобула фігуристка Оксана Баюл — срібний призер чемпіонату Європи 1993 р., чемпіонка світу 1994 р., чемпіонка Олімпійських ігор 1994 р. Виступ українських спортсменів на XXVI літніх Олімпійських іграх заслужено вивів Україну в десятку провідних спортивних держав світу. Дев’ять разів представники українського спорту піднімалися на найвищу сходинку Олімпійського п’єдесталу. Імена українських спортсменів відомі в цілому світі: борець греко-римського стилю В’ячеслав Олейник, спортивна гімнастка Лілія Подкопаева, штангіст Тимур Таймазов, художня гімнастка Катерина Серебрянська, легкоатлетка Інеса Кравець, спортивний гімнаст Рустам Шаріпов, а також багато інших спортсменів. Яна Клочкова — одинадцятиразова чемпіонка Європи, триразова чемпіонка світу, чотириразова олімпійська чемпіонка). Всесвітньо відомі інтерконтинентальні чемпіони за версією WBA, чемпіони світу за версією WBO, чемпіони Європи українські боксери Володимир і Віталій Клички.

Роль української діаспори у процесі суспільного розвитку України та світу

Поміркуймо разом

Яку роль зіграла українська діаспора у розвитку культури сучасної України?

Діаспора (від грец. διασπορά — розсіяння) — будь-які представництва етнічних об’єднань за межами історичної Батьківщині, які усвідомлюють свою генетичну або духовну єдність із нею. Це поняття за мовними ознаками походить з давньогрецької традиції, але його зміст сягає корінням іудейської традиції.

Українська діаспора — загальне визначення української національної спільноти, що проживає за межами українських земель (етнічної української території), але відчуває духовний зв’язок з Україною.

Українська еміграція — процес переселення українців за межі України. Феномен української діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури та історії. Масові переселення українців за кордон тривали з другої половини — до кінця XIX ст. Виділяють чотири хвилі української еміграції: перша — з останньої чверті XIX ст. і до початку Першої світової війни, друга — між Першою і Другою світовими війнами у XX ст., третя — наприкінці Другої світової війни й четверта — починаючи з 1990-х рр.

Українців за походженням за межами України проживає від 10 до 15 млн. чоловік. Це майже четверта частина населення нашої країни. Українська діаспора умовно поділяється на східну — Росія (до 5 млн.), Казахстан (біля 2,5 млн.), Молдова, Білорусь, Узбекистан, Киргизія, Грузія, Азербайджан тощо і західну — США (близько 2 млн.), Канада (біля 1 млн.), Бразилія, Аргентина, Австралія, Франція, Велика Британія, Німеччина тощо.

Частина українців здавна проживає на територіях, які після Другої світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща, Румунія, Словаччина, Латвія, Чехія, Естонія, Литва тощо). Найчисельнішою діаспорою є російська. Більшість українців в Росії проживають на Кубані (до 47 %).

Українська діаспора відіграє надзвичайно важливу роль у збереженні історичної пам’яті українського народу, культурної та політичної ідентичності української нації. її присутності в просторі та часі на всіх континентах.

Чому, на Вашу думку, люди, які живуть за межами Батьківщини, зберігають свої національні традиції? Що спонукає їх до об’єднання?

Внесок української діаспори у скарбницю світової культури та науки

Багато українських учених — гігантів світового рівня, яких буремні вітри XX ст. занесли за межі України, — зробили вагомий внесок у світову науку та культуру. Вони є часткою творчого потенціалу української нації. Проживаючи за кордоном, вихідці з України інтегрувалися в загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися й громадянами яких стали. Українська діаспора багата на талановитих митців, які прославили нашу націю на весь світ: художники В. Курилик та Ю. Косач; скульптори О. Архипенко, Г. Крук, М. Дзиндра, Л. Молодожанин (Лео Мол); архітектор Р. Жук; майстри книжкової графіки та гравюри М. Бутович і П. Ковтун; знаменитий хореограф С. Лифар; корифей української хорової школи, диригент, композитор, етнограф і письменник-мемуарист О. Кошиць; авіаконструктор І. Сікорський; лауреати Нобелівської премії С. Кузнець, Ш. Аґнон, 3. Ваксман, Р. Гофман, Г. Шарпак; родоначальник американської астрофізики та космології Г. Гамов; основоположник американської генетики Ф. Добжанський; іхтіолог Ф. Великохатько; фахівець сільського господарства О. Заборотний; геолог H. Макушенко; фізики О. Смакула, Б. Раєвський; політики С. Гольдельман, В. Жаботинський, Н. Щаранський; письменники У. Самчук, О. Зуєвський, I. Багряний, Ю. Клен та багато інших; в Японії українець В. Єрошенко вважається класиком японської літератури.

Значний внесок у розвиток світової фізики зробив засновник Інституту кристалофізики в Берліні Остап Стасів (1903—1985 рр.). Він уперше в світі пояснив явище переміщення центрів забарвлення під впливом електричного поля, чим було започатковано новий напрям у фізиці твердого тіла. Особливо важливе значення має цикл його досліджень механізмів утворення прихованого фотографічного зображення. Олекса Біланюк (1926—2009 рр.) — всесвітньо відомий вчений-фізик і патріот України — ще в 60-х рр. XX ст. насмілився зазіхнути на авторитет А. Ейнштейна та цілих поколінь учених, які вважали безсумнівним існування в природі межі максимальної швидкості. О. Біланюк, опублікувавши ряд праць із тахіонної проблематики, довів, що існують надсвітлові частинки — тахіони, які не можуть рухатися зі швидкістю, меншою від світлової або рівною їй. Тим самим він започаткував нову галузь теоретичної фізики. Основний напрямок його наукової діяльності — експериментальна ядерна фізика. Юрій Кістяківський (1900—1982 рр.) був директором інституту ім. Планка, науковим радником президента США Д. Ейзенхауера, спеціалістом із молекулярної кінетики й спектроскопії, видатним ученим у галузі ядерної фізики й співавтором водневої, а потім нейтронної бомб. Михайло Яримович (1934 р. н.) — президент Американського інституту астронавтики й аеронавтики, президент Міжнародної Академії астронавтики, яка об’єднує понад 1000 найвидатніших науковців усіх галузей космонавтики світу, керівник програм з фізики міжпланетного простору та систем космічних польотів.

Після проголошення Незалежності України М. Яримович плідно співпрацює зі своєю історичною Батьківщиною. За його участю реалізується міжнародний проект «Морський старт» (Sea Launch), де використовується українська ракета «Зеніт». Джордж (Георгій) Гамов (1904—1968 рр.) — фізик-теоретик, астрофізик і популяризатор науки, відомий своїми роботами з квантової механіки, атомної та ядерної фізики, астрофізики, космології, біології. Він є автором першої кількісної теорії альфа-розпаду, одним з основоположників теорії «гарячого Всесвіту» та одним з піонерів застосування ядерної фізики з питань еволюції зірок. Він уперше чітко сформулював проблему генетичного коду.

Грегор Крук (1911—1988 рр.) — всесвітньо відомий український скульптор та графік, який посідає гідне місце в плеяді найвизначніших творців української скульптури XX ст. Твори Г. Крука експонувалися на виставках у Мюнхені, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Бонні, Римі, Відні, Торонто, Києві тощо. Основною темою його творчості була історична доля України. Він утверджував себе як оригінальний скульптор із унікальним власним стилем. Скульптурні жінки Г. Крука досить грубі, їх пластика не опрацьована до кінця, але вони дивовижно динамічні. Своєрідні Покутські Мадонни, що несуть у собі чисту естетику пластики й нагадують масивні античні скульптури. Митець створив понад 300 скульптур різного формату й тисячі малюнків. Твори Г. Крука придбали до своїх фондів багато музеїв у всьому світі.

Олександр Архипенко (1923—1964 рр.) — засновник низки напрямків світового мистецтва, зокрема модерної світової скульптури. Він шукав «праформи» в творах, доведених до максимальної простоти, до гри площ і ліній, опуклостей і заглиблень, як і кольорів, які він використовував у скульптурі, що межувала з абстракцією. Вплив цього майстра на увесь розвиток мистецтва XX ст. незаперечний. Саме він із кількома видатними художниками — П. Пікассо, Ж. Браком, В. Кандинським, М. Дюшаном — визначив мистецьку парадигму минулого століття, розширив межі сприйняття людиною навколишнього світу. На порозі нового століття він зруйнував канони попередніх часів і проклав невідомі доти шляхи в царині художньої свідомості. О. Архипенко створював і реальний портрет (портрети-пам’ятники Т. Шевченкові й І. Франкові в Парку народів у Клівленді, портрети інших українських діячів).

У галузі скульптурного портрета працювали О. Лятуринська, Ф. Ємець (Каракас, Венесуела), В. Сім’янців (США), К. Бульдин (Буенос-Айрес). У галузі абстрактної скульптури в США й Канаді працювали К. Мілонадіс, М. Урбан, М. Дзиндра, М. Гуненко, М. Голодик, М. Голоди-Головатий, В. Палійчук, В. Баляс, І. Букоємська, Р. Коваль, М. Бентов, І. Осадца, А. Перейма, Р. Костинюк, Е. Зеленак, П. Колісник та інші. У їх творчості відчутні різні сучасні стилі, від конструктивістичного до експресіоністичного. Деякі з названих митців викладали в американських високих мистецьких школах.

О. Архипенко. «Блакитний танець»

О. Архипенко. Портрет-пам’ятник Т. Шевченкові у Клівленді, США

Г. Крук. З колекції «Покутські Мадонни»

Які митці, що мешкали чи мешкають за кордоном, народилися у Вашому краї? В яких галузях науки та видах мистецтва вони прославилися? Як шанується пам’ять про них в Україні?

Освіта

Закордонне українство відіграє значну роль в утвердженні України в міжнародній спільноті. Воно стало для нашої держави вагомим фактором реалізації зовнішньої політики; забезпеченням позитивного міжнародного іміджу; розвитку економічних, культурних та інших зв’язків із зарубіжними країнами; забезпеченням економічної, культурної та інформаційної присутності в геополітично важливих регіонах.

Велика еміграція зумовлює й велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти», читальні, церкви й церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Так, у східній українській діаспорі, в державах, що виникли на теренах пострадянського простору, відродження культурно-національного життя українців почалося зі шкільництва. У Росії, Білорусі, Латвії, Литві, Молдові, Грузії, Казахстані, Таджикистані, Узбекистані працюють муніципальні загальноосвітні школи, центри додаткового виховання, фольклорні гуртки, недільні та суботні школи, хореографічні та музичні колективи. Українську історію та мову вивчають на філологічних відділеннях вузів, у Наукових центрах україністики, Товариствах української культури. В деяких державах ці освітні заклади мають державну політичну та фінансову підтримку. Всі форми національної освіти використовують вивчення мови як інструмент для виховання та збереження культурних і сімейних традицій українського народу.

Освітніми й культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи та ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах.

У Румунії (Сігету-Мармацієй) працює державний український ліцей ім. Тараса Шевченка, де 70 % предметів викладається українською мовою, а також 13 загальних україномовних шкіл. Крім того, українську мову вивчають діти в багатьох групах дошкільних виховних установ. Педагогічні кадри готують у двох педучилищах, а викладачів української мови та літератури — в Бухарестському університеті, де існує українське відділення.

У Німеччини діє товариство «Рідна школа». Лекції з українознавства читаються учням після навчання в звичайних німецьких гімназіях та школах. Діють суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Важливим науковим і освітнім осередком української діаспори є Український вільний університет у Мюнхені, Український техніко-господарський інститут.

У Франції українською громадою створено архів української еміграції, що знаходиться в Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. У Сорбонні на професійному рівні викладається українська мова. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.

Перша українська школа в США була відкрита ще 1893 р. у Пенсільванії. Нині в країні діють українські школи двох основних типів: цілоденні та суботні й недільні. Усі початкові й середні школи утримуються Українською греко-католицькою та Українською православною церквами. Для відповідного методичного забезпечення цих шкіл Українським конгресовим комітетом Америки створена Шкільна рада. Федеральною підтримкою користується вивчення української мови в Гарвардському та Пенсильванському університетах. Без федеральної підтримки вивчається українська мова в Каліфорнійському, Колумбійському та Іллінойському університетах. Водночас, українська мова, література та історія викладається в 20 коледжах країни.

Одним із найважливіших чинників збереження української етнічності в Канаді є широка мережа шкіл різного типу та вищих навчальних закладів, в яких вивчається українська мова, література, історія, географія тощо. Сучасна українознавча освіта в країні охоплює всі вікові групи й усі рівні навчання — від дитячих садків до університетів (понад 10 університетів). При Канадському інституті українських студій створено україномовний Центр освіти. Українські канадці, розуміючи, що кожна етнічна група передає й відновлює свою культуру та менталітет через мову, прагнуть того, щоб навчання англійською (французькою) та українською мовами охоплювало всю шкільну програму. У Канаді, як і в США, діють українські музеї, бібліотеки та архіви.

Невід’ємним атрибутом суспільно-громадського життя українців у Австралії є українське шкільництво. Наприклад, тільки в Аделаїді в 1960—1970-х рр. 67 % дітей українського походження вчилися в українській суботній школі. Австралійський соціолог Джин Мартін відзначає, що за цим показником українці посідають перше місце серед іммігрантських спільнот. Одним із найважливіших наслідків політики багатокультурності для українців стало те, що українська мова була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів. Для цього в публічні бібліотеки передавалася література про Україну, були запроваджені курси лекцій та утворені центри українських студій.

Для допитливих

Український Інститут Америки (англ. Ukrainian Institute of America) — культурна установа українців у США, заснована 1948 року українським винахідником, бізнесменом В. Джусом, з 1955 року розташований у купленому ним у Нью-Йорку палаці Августа та Анни ван Горн Стайвезент, який належить до національних історичних пам’яток США.

Згідно зі статутом, Інститут є осередком для збереження творів української культури (мистецтва, літератури, музики, народної творчості), допомоги студентам та українцям, що живуть у США. Інститут розбудовує зв’язки з культурними колами американського світу, влаштовує мистецькі виставки, наукові з’їзди, концерти, літературні вечори, доповіді, товариські зустрічі. У ньому зберігаються твори О. Архипенка, О. Грищенка, Г. Крука та інших, а також колекції музейних експонатів (церковні ризи, ікони, рукописи тощо). Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ, англ. Ukrainian Research Institute, Harvard University, також Harvard Ukrainian Research Institute (HURI)) — створений 1973 p. в Кембріджі (Массачусетс, США) як самостійний додаток до заснованих у 1968 р. українською громадою кафедр української мови, літератури та історії України в Гарвардському університеті та до Українознавчого семінару при Гарвардській Університетській Бібліотеці (яка має найбагатшу в західному світі університетську збірку україністики).

Від 1981 р. при УНІГУ діє Археографічна комісія із завданням видавати пам’ятки історії України різними мовами. Щороку відбуваються літні курси з української мови, літератури, історії та політології для студентів-іноземців і надаються стипендії імені Є. Шкляра кільком українознавцям з різних країн.

Український Інститут Модерного Мистецтва (УІММ) — заснований у Чикаго 1971 р. з ініціативи меценатів А. Хрептовського та В. Качуровського й групи українських митців-модерністів. Незабаром він став представницьким життєздатним культурологічним закладом, музеєм, який обслуговує місцеву громаду Чикаго й здійснює програму культурних показів, літературних зустрічей, демонструє фільми, влаштовує музичні імпрези та літературні вечори.

УІММ співпрацює з такими мистецькими інституціями, як Український музей (Нью-Йорк), Осередок української культури й освіти (Вінніпег, Канада), Центр Сучасного мистецтва (Одеса), Центр сучасного мистецтва (Київ) та іншими. Уся праця в Інституті здійснюється на добровільній основі. Провідне завдання УІММ — зберігати мистецькі твори митців з України та митців українського походження, плекати знання й розуміння сучасного мистецтва, дати змогу українським літераторам прочитати свої твори перед українською публікою, ознайомити українську діаспору з сучасною модерною музикою та її виконавцями.

Яка політика щодо української діаспори існує в Україні?

Сьогодні в Україні діє Державна програма «Повернуті імена». Її мета — створення та здійснення в державі системи заходів, спрямованих на вивчення, повернення в Україну спадщини видатних діячів культури та науки, популяризація їхнього творчого доробку й уведення його до наукового й культурного обігу.

Історично значущим є й те, що Україна на державному рівні (шляхом ухвалення законів, постанов, указів, програм) сприяє налагодженню взаємовідносин з діаспорою Західної Європи та країн світу. Такі відносини розвиваються в політичному аспекті, що забезпечує єднання світового українства з історичною Батьківщиною — Україною. Об’єднуються зусилля вчених України й діаспори для розроблення програми економічного зростання та культурного відродження української нації.

Українська діаспора своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, а також надає посильну допомогу історичній Батьківщині.

Визначну роль українська діаспора відіграла в поверненні до нашої держави значної кількості наукової та культурної спадщини її видатних діячів. Саме завдяки активній діяльності української еміграції наші бібліотеки, архіви, заповідники, бібліотеки вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ поповнюються літературними творами, науковими розвідками, експонатами та особистими архівами письменників, митців і науковців діаспори.

Тому налагодження, розширення й зміцнення зв’язків з українською діаспорою — першочергове завдання громадян України. Перш за все це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна в світовому співтоваристві.

Вивчення історії української діаспори, її місця й значення у соціально-економічному, політичному та культурному житті незалежної України має важливе стратегічне значення. Українська діаспора, особливо західна, робить вагомий внесок у розвиток економіки, культури, науки, мистецтва, літератури як України, так і країн, де мешкають українці.

Глобальні проблеми сучасності

Глобальні проблеми сучасності (від лат. globus terrae — земна куля) — це проблеми загальносвітового масштабу, що викликають системні функціональні порушення в розвитку людської цивілізації.

Ці проблеми можуть бути викликані як життєдіяльністю самого суспільства, так і незалежними від нього чинниками (такими як природні температурні цикли, космічні катаклізми, рух земної кори тощо). На даний момент існують різні типування глобальних проблем, наприклад, такі як проблема миру і війни, економічна, демографічна, виробнича проблеми, проблема подолання відсталості країн, що розвиваються, проблема освоєння Світового океану, зниження зростання чисельності населення Землі та навіть проблема зменшення моральності сучасних людей. Глобальні проблеми існували завжди, однак сьогодні значна їх частина спричинена діяльністю цивілізації техногенного типу. Ця діяльність нерозривно пов’язана із суспільними (у тому числі економічними та політичними) відносинами та процесом інтенсивного освоєння ресурсів, що забезпечують існування та розвиток цивілізації.

Тому глобальні проблеми можна умовно розділяти на дві основні групи:

• ті, що існують в системі соціальних відносин;
• ті, що викликають загрозу з боку навколишнього середовища (умов існування людства).

При цьому низка проблем однієї групи діалектично взаємопов’язана з проблемами іншої, оскільки діяльність людства суттєво змінює природне середовище, а останнє здійснює значний вплив на всі форми взаємозв’язків у людському суспільстві.

Проблеми, що виникають у результаті людської діяльності, називають антропогенними. Саме їх ми й будемо розглядати.

Розвиток цивілізації, у ході якого людство пристосовує природне середовище під свої нагальні потреби, супроводжується системними порушеннями природної рівноваги. Однак при цьому виснаження природних ресурсів змушує суспільство переходити до більш складних форм боротьби за життя. Необхідність інтенсифікації освоєння ресурсів веде до незворотних негативних змін у навколишньому середовищі. Ці зміни суттєво погіршують умови існування людства, створюючи необхідність у суттєвому розширенні та подальшій інтенсифікації його господарської діяльності, ускладнюють всі види соціальних відносин.

Наприклад, ще в ранні античні часи, коли мешканці Балкан та Аппенін викорчовували ліси для розчистки орної землі, вони тим самим викликали суттєвий дисбаланс екологічної системи, знищуючи сприятливі умови для ведення сільського господарства. Тому ще наприкінці першого тисячоліття до нашої ери грецькі та північноіталійські землі виявилися виснаженими й малопридатними для обробки. Це зумовило перехід до масштабної торгівлі (обмін ресурсів), воєн (захоплення ресурсів), викликало загострення боротьби в окремих суспільствах, які в минулому були досить соціально однорідними.

Для допитливих

Розвиток суспільства невіддільний від процесу освоєння ресурсів життєзабезпечення, тобто природних ресурсів (поновлюваних та непоновлюваних) та ресурсів, що створюються в процесі виробництва. Успішне освоєння ресурсів викликає зростання чисельності суспільства та якості його життя. Це, у свою чергу, тягне за собою необхідність подальшого розширення ресурсної бази. Таке розширення потребує більш високого ступеня концентрації ресурсів (таких як сировина, інвестиції, трудові ресурси, господарські Інститути).

Процес концентрації виробництва потребує більш високого рівня соціального управління та розширення його функцій. При цьому соціальні еліти, що здійснюють це управління та контролюють процес розподілу, відчужують частину освоєних ресурсів на свою користь. Це призводить до відносного скорочення споживання ресурсів неелітними групами, що викликає соціальні протести та знижує соціальну стабільність.

Крім того, постійно зростаючі потреби окремих суспільств у мінерально-сировинних ресурсах зумовлюють загострення конкурентної боротьби між цими суспільствами аж до виникнення військових конфліктів.

Таким чином, можна виділити три групи факторів, що виникають у процесі засвоєння людством ресурсів життєзабезпечення:

• негативні для існування людства зміни природного середовища;
• конфлікти всередині суспільства, що викликані нерівномірністю розподілу ресурсів між окремими соціальними групами;
• міжнародні конфлікти, що виникають у ході конкурентної боротьби за володіння ресурсами.

Ці фактори носять системний характер, тобто вони невіддільні від самого процесу розвитку цивілізації. Тому викликані ними глобальні проблеми проектуються на всі сфери людського існування — економічну, енергетичну, демографічну, соціальну, екологічну та інші.

Глобальні проблеми динамічно змінюються, причому досить часто вирі-

шення одних проблем може викликати інші. Тому окреслити повне коло глобальних проблем раз і назавжди неможливо. Ми вважаємо доцільним окреслити лише основні групи проблем, що існують у сучасному світі.

Міні-диспут

Об’єднайтеся в декілька груп. Використовуючи дану таблицю та матеріал підручника, визначте, які, на вашу думку, глобальні проблеми сучасності є пріоритетними. Проведіть обговорення питання: «Шляхи подолання та попередження наслідків глобальних проблем». Висловіть власне бачення шляхів подолання загрози суспільної безпеці, включаючи можливості міжнародного співробітництва в цій галузі. Особливий акцент зробить на тезисі: «Основою єдності людства і співпраці між народами є їх загальні інтереси та цінності».

Типи глобальних проблем сучасності

Назва глобальних проблем	Зміст проблем
Екологічні	Забруднення навколишнього середовища, масова вирубка лісів, негативні наслідки освоєння космосу та Світового океану, «озонова діра», «парниковий ефект». Стихійні лиха: тайфуни, цунамі, урагани, землетруси, паводки, засухи тощо, тобто різні явища природного характеру: геологічні, гідрогеологічні, гідрометеорологічні.
Економічні	Економічний глобалізм, постімперіалізм. Нерівномірність доступу до ресурсів по осі «Північ — Південь». Проблема «золотого мільярду», продовольча проблема тощо.
Соціальні	Проблема нерівномірного розподілу ресурсів у сучасному світі, проблема відчуження результатів праці від безпосереднього виробника. Демографічна проблема, проблема охорони здоров’я, поширення небезпечних захворювань, проблема освіти (1 млрд. неписьменних), проблема етнічних та міжконфесійних конфліктів тощо.
Політичні	Проблема глобального політичного контролю та світового військового лідерства. Проблема війни та миру: можливість переростання локальних конфліктів у глобальні, небезпека ядерної війни, проблема співіснування суспільств із різними політичними системами, тероризм (міжнародний, внутрішньополітичний, кримінальний).
Духовні	Деградація «масової культури», девальвація моральних цінностей, поринання людей у світ ілюзій, зростання агресії, нервово-психічні захворювання, комп’ютеризація, проблема відповідальності науковців за наслідки своїх відкриттів.

Усі глобальні проблеми взаємопов’язані. Неможливо вирішити кожну з них окремо. Ці проблеми зачіпають інтереси не лише людства в цілому, але й кожної людини зокрема. Вони створюють загрозу розвиткові й навіть існуванню всього людства, а тому потребують об’єднання зусиль усіх його частин.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ

• 1. Охарактеризуйте світове співтовариство як цілісну систему міжнародних відносин та визначте її пріоритети.
• 2. Визначте місце України в загальноцивілізаційному процесі.
• 3. Як Ви розумієте вислів: «Політична стабільність є запорукою розвитку держави»?
• 4. Поясніть, чому для подолання глобальних проблем необхідне міжнародне співробітництво.
• 5. У чому полягає важливість знань про участь сусідніх держав у блоках та угрупованнях? До яких угруповань входить Україна? Назвіть країни-сусіди нашої держави першого порядку.
• 6. Охарактеризуйте міграційні процеси в Україні.
• 7. Яке становище мігрантів в Україні?
• 8. Прізвища яких діячів культури українського походження відомі в усьому світі? Наведіть приклади.
• 9. Співцями нашої історії, нашої слави української називають бандуристів і кобзарів. Чим зумовлене таке твердження?
• 10. Чому саме мистецтво співу особливо цінується людьми, які проживають поза межами Батьківщини?
• 11. Чому, на Вашу думку, українська національна спільнота діаспори так трепетно ставиться до збереження та пропаганди надбань української художньої культури?
• 12. Доповніть відкрите речення: «При вивченні цієї теми для мене найбільш важливим відкриттям було...».

Колективна робота

Тема для обговорення: «Участь України в сучасних інтеграційних процесах та її роль у вирішенні глобальних проблем людства».

Об’єднайтеся в групи. Уважно прочитайте визначення понять «толерантність» та «компроміс» у словнику наприкінці підручника.

Обговоріть тему в групах. Визначте пріоритети. Вислухайте підсумок обговорення в групах (підсумок підбивають лідери груп). Зробіть загальний висновок.

Творче завдання

Колективна робота

• 1. Зберіть матеріал до альбому «Внесок українців до скарбниці світової культури». Подаруйте цей альбом учням п’ятих класів.
• 2. Підготуйте та проведіть загальношкільне театрально-музичне свято «Традиція — це частина нашого минулого, якій ми допомагаємо перейти в майбутнє».
• 3. Підготуйте та проведіть загальношкільну конференцію на тему: «Внесок українців у світові науку та культуру».