Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Хлібовська

§ 23. Практична робота № 3

Тема. Українські дисиденти — виклик системі

Завдання 1. Об’єднайтеся у пари. Опрацюйте матеріали рубрики «З Україною в серці» та документи практичної роботи. Визначте, ким за професією були дисиденти, до якої соціальної групи радянського суспільства належали.

Завдання 2. Встановіть, за що боролися дисиденти.

Завдання 3. Визначте результати дисидентського руху для кожного з учасників й для суспільства загалом.

Довідка. Дисидент (лат. dissidens — відступник) — людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими у країні, де вона живе; політичний інакодумець. Часто це призводить до гонінь, репресій і переслідувань його з боку влади. В СРСР із кінця 1950-х до середини 1980-х років — учасники опозиційного руху.

№ 1.

Петро Григоренко (1907-1987)

Радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка на Запоріжжі. З молодих років був захоплений ідеями комунізму. Кадровий військовий. Закінчив Військово-технічну академію у Ленінграді, Харківський технологічний інститут, Військово-інженерну академію в Москві. Брав участь у Другій світовій війні. Після війни працював у Військовій академії імені Михайла Фрунзе, очолював кафедру кібернетики, отримав звання генерал-майора.

1961 рік став для нього переломним: після того, як він виступив на партконференції з критикою Микити Хрущова, був переведений на Далекий Схід. Прийняв рішення не коритися системі, а боротись із нею. У 1963 році створив «Союз боротьби за відродження ленінізму». Організацію викрили, а П. Григоренка позбавили військового звання, нагород, пенсії, заарештували й відправили до психіатричної лікарні. Після виходу з лікарні працював вантажником, налагодив зв'язки з російськими й українськими дисидентами. Після прийняття указу «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» почав боротьбу за права кримських татар, організував і провів перший відкритий громадський мітинг опозиції. Вірив, що зруйнувати імперію зла можна лише правдою. Був активним дописувачем «самвидаву»: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар продовжується» тощо. Будучи стратегом, вишукував усе нові й нові форми боротьби із системою. Вважав, що її треба вести легально. У 1970-1974 роках вдруге перебував у психіатричній лікарні. У 1976 році став співзасновником Української Гельсінської групи. В 1977 році захворів, отримав дозвіл виїхати до США на лікування, а через кілька місяців після від'їзду його позбавили радянського громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер у вигнанні.

№ 2. Зі спогадів радянського політв’язня Павла Литвинова

«Григоренко був серед нас дуже яскравою фігурою. Радянський генерал. Герой Другої світової війни. Григоренко сподівався, що після смерті Сталіна відбудуться реформи в країні. Але він побачив, що Хрущов розвиває свій особистий культ. Григоренко був з перших, хто виступив проти цього... Він вважав себе українцем... Але в кінці 1960-х років Григоренко не так багато говорив про Україну. Він просто був справжнім борцем за права людини. І в той час національне питання його хвилювало менше. Це стосувалося лише кримських татар. Але поступово він став займатися й українськими справами ...Він був чоловік великої честі. Він зрозумів, що ця система — брехня. Він почав боротися проти неї. Він був людиною дії. Якщо щось приходило йому в голову, він боровся за це до останнього... Коли його вислали з Радянського Союзу, він активно вимагав у американського й інших європейських урядів визнання незалежності української нації. Він пояснював, що Україна перебуває під радянською окупацією».

№ 3.

Мустафа Джемілєв (народився 1943 року)

Один з лідерів кримськотатарського руху, дисидент, політв'язень. Народився 13 листопада 1943 року в Криму. А в 1944 році депортований разом зі своєю сім'єю до Узбекистану. Після закінчення школи намагався вступити до Середньоазійського державного університету, та через заборону приймати до вишу татар йому це не вдалося. У 1962 році вступив на гідромеліоративний факультет Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства, але через активну правозахисну діяльність на четвертому курсі був виключений із вишу. Із 16 років працював токарем на Ташкентському авіаційному заводі, був членом молодіжної студентської організації «Спілка кримськотатарської молоді», де очолював «Історичний відділ», виступав з історичними розповідями про свій народ. Із 1960-х років брав активну участь у кримськотатарському національному русі, за що неодноразово був заарештований, проводив багатоденні голодування на знак несправедливих звинувачень, та не здався системі й не впав духом. Повернутися до Криму йому вдалося лише в 1991 році. Того ж року Мустафу Джемілєва обрали головою «Організації кримськотатарського національного руху», а 6 червня 1991 року — головою Меджлісу кримськотатарського народу. Сьогодні він є одним із провідників кримськотатарського національного руху, народним депутатом України.

№ 4. Уривок з виступу Мустафи Джемілєва

«Я не сумніваюся, що кримськотатарське питання буде все ж вирішене, як би цьому не опиралися наші вороги. Але, очевидно, для цього ще багатьом доведеться пройти через подібного роду процеси, де проти них будуть висувати облудні звинувачення у наклепі на мудру ленінську політику КПРС й уряду, звинувачення у тому, що вони порушують «неіснуюче» національне питання...»

№ 5.

Іван Дзюба (народився 1931 року)

Український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ. Народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині. Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Працював редактором відділу літературознавства і критики журналу «Вітчизна», а в 1962 році звільнений «за ідеологічні помилки». Брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді, створеного в Києві у 1960 році. У 1964-1965 роках — літературний консультант видавництва «Молодь», звільнений за участь у протестах проти політичних арештів серед української інтелігенції. У 1965 році перед прем'єрним показом фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» виступив з промовою, в якій засудив дії влади. Того ж року написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де проаналізував механізм русифікації народів СРСР, порушив проблему національних відносин. Книгу швидко поширювали через «самвидав», передали за кордон і там у 1968 році опублікували. Надіслав до ЦК КПУ листа з протестом проти арештів серед інтелігенції, до листа додав рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація?». В 1970-х роках зазнав переслідувань за активну громадянську позицію, підтримку засуджених, виступи проти влади. У 1972 році виключений зі Спілки письменників, заарештований і засуджений у 1973 році на 5 років таборів і 5 років заслань за «антирадянську діяльність». Система була безжальна й уміла ламати; хворий на туберкульоз відкритої форми Іван Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після того, як він визнав свої «помилки», його помилували та звільнили. За підтримки Олега Антонова влаштувався на роботу коректором газети Київського авіазаводу. В роки перебудови займався літературною діяльністю, в 1989 році став одним із співзасновників Народного Руху України. Нині — академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства Академії наук України, редактор журналу «Сучасність», президент Національної асоціації україністів.

№ 6. Зі спогадів дисидента Євгена Сверстюка

«В Івана Дзюби був здоровий національний інстинкт самоствердження. Такий інстинкт прокидався тоді в таких людях, які раптом почали відкривати змову і обман навколо себе. Від них приховували рідну історію, принизили мову і культуру, зневажили їх народ...»

№ 7.

Микола Руденко (1920-2004)

Радянський український письменник, правозахисник, організатор і перший керівник Української Гельсінської групи, Герой України. Народився 19 грудня 1920 року в селі Юр'ївка на Луганщині. У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету, та через службу в армії й війну навчання не завершив. Брав участь у Другій світовій війні, був нагороджений орденами й медалями. За збірку віршів «З походу» прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», був редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ. Автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка», фантастичних романів «Чарівний бумеранг», «Слідами космічної катастрофи», поеми «Хрест» (про Голодомор 1932-1933 років). Проти чинних порядків уперше виступив у 1949 році, відмовившись давати негативні характеристики на єврейських письменників. Різкий злам світогляду Миколи Руденка стався ще в 1956 році, після доповіді Микити Хрущова на XX з'їзді КПРС. Тоді спала з очей облуда, він почав сумніватися в істинності партійних догматів. Із 1960 року писав листи до ЦК КПУ про хиби в керівництві життям України, про помилковість теорії доданої вартості Карла Маркса. Його твори почали виходити у «самвидаві»: «Економічні монологи», «Енергія прогресу». В 1974 році був виключений із КПУ, а в 1975 році — зі Спілки письменників України. Працював нічним сторожем, у січні-березні 1976 року був підданий психіатричній експертизі. У листопаді 1976 року створив і очолив Українську Громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Заарештований у лютому 1977 року, засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду до семи років таборів та п'яти років заслання. За спеціальним розпорядженням у 1978 році були вилучені з бібліотек і торгівлі всі твори письменника. У концтаборах продовжував писати, особливо вірші, які передавав на волю. Праці Миколи Руденка друкували на Заході. У грудні 1987 року влада вирішила позбутися небезпечного свідка й критика системи, тому йому із дружиною було дозволено виїхати за кордон. У США очолив закордонне представництво Української Гельсінської спілки, працював для газети «Свобода», виступав на радіо «Свобода» і радіо «Голос Америки». У вересні 1990 року подружжя повернулося в Україну, поновлене в громадянстві й реабілітоване. 1993 року відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка. В 1998 році вийшли книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії». Помер у квітні 2004 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

№ 8. Уривок зі спогадів Олеся Бердника — соратника й сучасника Миколи Руденка

«Людина, якою могла б пишатися будь-яка цивілізована країна, ув'язнена! Зробивши цей злочин, гонителі поета і філософа заявили про свою солідарність з мучителями Джордано, Гіпатії, Яна Гуса, Сервета, Галілея, з убивцями Архімеда і Піфагора...»

№ 9. Уривок з останнього слова Миколи Руденка на суді 1 липня 1977 року

«Громадяни судді!

Сьогодні перед судом стоїть Слово. Пригадуєте? «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог...» Для оцінки суспільства — прогресивне воно чи регресивне — існує тільки одне мірило: свобода слова, свобода інформації. Інших критеріїв немає, бо ж не про мурашник мова... мова про людське суспільство. А людське суспільство — це Слово... Тому, власне, стаття 19 Загальної декларації прав людини, яку я зачитую з пам'яті, сформульована так: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлення їх. Тут включається право шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію будь-якими засобами та незалежно від державних кордонів». Декларація узаконена підписом нашого уряду. Отже, вона повинна бути законом і для нашого суспільства... Ви, громадяни судді, судите не мене — ви судите Всесвіт. Ви судите Всесвіт за те, що він такий, як він є, а не такий, яким хотів би його бачити КДБ».

Василь Стус (1938-1985)

Видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Борець за незалежність України. Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив Донецький педінститут. Служив у радянській армії, вчителював у середній школі № 23 міста Горлівка на Донеччині. В 1959 році у «Літературній газеті» вперше побачили світ вірші поета. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Брав участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві. За участь у протесті на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» був виключений з аспірантури, перестали друкувати його твори. Збірки віршів «Круговерть», «Зимові дерева» поширювали через «самвидав». У 1970 році, вражений смертю Алли Горської, виступив зі звинуваченням влади у причетності до її вбивства. В 1972 році заарештований і засуджений «за антирадянську агітацію і пропаганду». Ув'язнення відбував у Мордовії. Більшість його віршів вилучили і знищили. Тільки деякі з них потрапили на волю через листи дружині. У 1979 році повернувся до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Працював робітником на заводі. В 1980 році знову заарештований і засуджений як особливо небезпечний рецидивіст на десять років ув'язнення та п'ять років заслання; заборонили бачитися з родиною. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами, які потрапили на Захід, був на рік кинутий у камеру-одиночку. Влітку 1984 року конфіскували збірку поезій «Птах душі» — приблизно 300 поезій. У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Василя Стуса відправили в карцер, там він на знак протесту оголосив голодування. Уночі з 3 на 4 вересня помер, можливо від переохолодження.

№ 11. Уривок зі спогадів Сергія Солдатова — дисидента, сучасника Василя Стуса, лідера естонського демократичного руху

«Стус був для мене не лише однодумцем і товаришем в ув'язненні, не лише розумним співрозмовником і душевно тонкою людиною... а й моїм близьким, дорогим другом. Дружба з ним залишила в моїй душі глибокий слід на все життя, вона допомогла набути душевну рівновагу й терпіти тяжкі умови неволі. Вона допомогла знайти відповідь на запитання, що мучили мене, й давати відсіч сваволі й беззаконню табірної влади... В його особі український народ втратив видатного патріота, українська література — високоталановитого поета, його друзі та знайомі — чудову людину, а все волелюбне людство — полум'яного борця за свободу... Його моральна чистота й жертовність, його мужність і непохитність, увесь його подвижницький дух і стражденна доля є яскравим взірцем як для нас, його сучасників, так і для майбутніх генерацій... На сумлінні радянської влади ще одна і, певно, не остання жертва. А в пантеоні загиблих борців за вільну Україну засяяло ім'я нового національного героя, подвижника світової свободи!»

№ 12. Уривок із листа Василя Стуса до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. 1972 рік

«Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханости, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів...»

№ 13. Уривок з вірша Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я...»

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя...

*Завдання 4. Доберіть історичні факти на підтвердження тези «Українські дисиденти — виклик системі».

*Завдання 5. Підсумуйте результати практичної роботи, обговоривши в спільному колі причини й результати дисидентського руху.