Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Хлібовська

§ 18. Українська Гельсінська група. Боротьба кримських татар за повернення на батьківщину

  • Коли прийняли Загальну декларацію прав людини?
  • Поясніть значення термінів: геноцид, депортація, дисиденти.
  • Хто піддягав виселенню у травні 1944 року з Кримського півострова?

1. Програмні засади діяльності Української Гельсінської групи.

Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв підписує 1 серпня 1975 року Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі

Із середини 1970-х років дисидентський рух набув нового імпульсу. Він був пов'язаний із підписанням СРСР Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінських угод) 1975 року, який передбачав, з-поміж інших питань, і зобов'язання країнами-підписантами дотримуватись основних прав людини. Це стало підставою для дисидентів перебрати функції громадського контролю за виконанням радянським керівництвом обов'язків у цій царині. 12 травня 1976 року в Москві створили громадську групу для контролю за виконанням Гельсінських угод. 9 листопада того ж року в Україні виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, яку стали називати Українською Гельсінською групою (УГГ). Серед її засновників були: Олександр Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката-Караванська, Олекса Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко, учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час — керівник партійної організації Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх дисидентських спілок і організацій УГГ відрізнялася суттєво. Зокрема, вона діяла легально; хоч і не підтримувала режим, проте вважала, що мала законне право на існування. Іншою відмінною рисою була співпраця з аналогічними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя з метою координації зусиль у загальносоюзному масштабі задля захисту громадянських і національних прав. УГГ налагодила також зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. У програмних заявах УГГ зазначала, що організація ставить за мету виконання кількох завдань: ознайомити українську громадськість зі Загальною декларацією прав людини; сприяти виконанню Гельсінських угод; домагатися присутності окремої делегації України як члена ООН на всіх міжнародних нарадах, де обговорюватимуть питання дотримання прав людини; вимагати акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Водночас члени УГГ викривали злочини комуністичного режиму: розкуркулення, Голодомор 1932-1933 років, політичні репресії 1930-х років, винищення УПА, тотальну русифікацію, переслідування шістдесятників. Група, борючись за права українського народу, з повагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в УРСР. Члени УГГ вважали, що Україна може здобути незалежність мирним шляхом, відповідно до Конституції СРСР, — вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам.

Вимоги УГГ були далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. Вступ до УГГ в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності, адже її учасник тримався на волі лічені тижні чи місяці. Ані поміркованість УГГ, ані вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх узяв СРСР за Гельсінськими угодами, не перешкодили владі знову влаштувати дисидентам погром. Двадцять три учасники УГГ упродовж 1977-1985 років за сфальсифікованими звинуваченнями були засуджені за політичними й кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, шістьох позбавили радянського громадянства і дозволили виїхати за кордон. Інші стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні. В таборах загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин.

  • 1. Коли було створено Українську Гельсінську групу? Хто її очолив?
  • 2. Назвіть мету Української Гельсінської групи.
  • 3. Як влада відреагувала на діяльність Української Гельсінської групи?

Із повідомлення про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод від 11 листопада 1976 року

«У відповідь на заклик Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод в СРСР творити національні групи 9 листопада 1976 року в Києві була створена Українська Група Сприяння у складі: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Микола Руденко (керівник Групи), Ніна Строката та інші. Згідно з просьбою українських однодумців, представником Групи в Москві погодився бути Петро Григоренко. Вночі на 10 листопада на квартирі керівника Групи поета Миколи Руденка невідомі особи влаштували погром. Хулігани закидали вікна градом каміння. Член Групи Оксана Мешко [...] була поранена каменем. Викликана на місце подій міліція відмовилася складати акт.

Петро Григоренко, Микола Руденко

11 листопада (1976 рік)»

  • 1. Доведіть або спростуйте думку: «Українська Гельсінська група — легальна організація».

2. Значення дисидентського руху.

Дисидентський рух засвідчив існування кризових явищ у радянському ладові, сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи. Дисиденти доносили до народу правду про реальне становище в Україні, незважаючи на перешкоди, що їх чинила влада. Вони зробили значний внесок у розвиток української науки і культури, теорію і практику державного будівництва.

Дисидентський рух набув національно-визвольного характеру, продовживши традиції національно-визвольної боротьби і відкривши Україну світові. Дисиденти поширювали й утверджували в народі демократичні ідеали, прагнули досягти мети головно конституційними методами. Це була мирна, ненасильницька форма супротиву владі. Дисиденти мали організаційні структури: гуртки, спілки, об'єднання. Серед дисидентів були представники різних соціопрофесійних груп. Центрами дисидентського руху стали міста Київ та Львів, хоча він проявився і в інших регіонах республіки. Сила і велика моральна перевага українських дисидентів над режимом полягала в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували легалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, визнаних СРСР.

Відповіддю на активізацію дисидентського руху стали політичні репресії, які проводили за допомогою розгалуженого карального апарату та відповідної законодавчої та нормативної бази радянського комуністичного режиму. На початку 1980-х років владі вдалося нейтралізувати дисидентський рух. Дисиденти не змогли протистояти каральній системі. Володіючи монополією на засоби масової комунікації, режим усіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед населення. Коли якусь інформацію все ж таки оприлюднювали, то вона була зазвичай спотвореною і виставляла дисидентів у негативному світлі. Водночас влада намагалась ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змушувала їх покаятись або замовкнути. Тих, хто вперто критикував режим, засуджували до тривалих термінів ув'язнення, або ж запроторювали у психіатричні лікарні. Побоюючись українського націоналізму, режим в Україні здійснював особливо жорстокі репресії. Відтак чи не найбільше «в'язнів совісті» Радянського Союзу було саме в УРСР. Чимало дисидентів пройшли арешти, в'язниці й табори, а ті, хто залишився на волі, не служили радянським ідеям. Після звільнення ті дисиденти, котрі вижили, наприкінці 1980-х - початку 1990-х років активно продовжили діяльність, відроджуючи незалежну Україну.

  • 1. Про що свідчила поява дисидентського руху в Україні?
  • 2. Якого характеру набув дисидентський рух в Україні?
  • 3. Чому багато «в’язнів совісті» Радянського Союзу було саме в УРСР?

Із Меморандуму № 5 «Україна літа 1977-го» Української Гельсінської групи, спрямованого країнам-учасницям Белградської наради

«...Бюрократична структура Радянської Країни болісно і вороже сприйняла появу Групи Сприяння. За три місяці її існування було проведено органами безпеки по кілька брутальних, жорстоких обшуків на квартирах її членів з вилученням майже всього літературного, епістолярного та філософського архіву, документів Групи. 5 лютого 1977 року арештовано керівника Групи, поета Миколу Руденка та члена Групи, учителя Олексія Тихого, без пред'явлення будь-яких звинувачень. Чого жахаються ініціатори згаданого беззаконня? Чим страшні їм люди, котрі відкрито заявляють про свої переконання, запрошують до творчого, еволюційного діалогу керівні кола своєї країни та інших держав?! Яка потреба в обшуках і арештах, коли всі документи Групи давалися в світ для оприлюднення? Ми щиро і мужньо заявляємо, що не страхаємось нової хвилі переслідувань, бо правда — за нами.

Вислухайте слово України 1977-го року».

  • 1. Чи можна стверджувати, що влада боялася поширення діяльності Української Гельсінської групи? Поясніть, чому.

3. Становище кримських татар у місцях депортації та їхня боротьба за повернення на батьківщину.

У травні 1944 року після звільнення Криму від німецьких військ усе кримськотатарське населення півострова звинуватили у співпраці з окупантами і за рішенням Державного комітету оборони виселили головно в Середню Азію: Узбекистан, у прилеглі до нього райони Казахстану і Таджикистану; невеликі групи людей були відправлені в Марійську АРСР, на Урал та в Костромську область Російської Федерації. За офіційними даними, кількість депортованих сягнула 183 155 осіб. Проживали вони у спеціальних поселеннях, будучи позбавлені елементарних прав. За житло слугували бараки, подібні до концтабірних, прибудови, халупи. Люди помирали від голоду, каторжної праці, епідемій. Діти були позбавлені національних шкіл, народ — закладів культури, преси, культових споруд, правдивої історії, традицій. Надії на зміну підневільного режиму зародилися після засудження культу особи Йосифа Сталіна та його наслідків. У квітні 1956 року прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про ліквідацію спецпоселень депортованих народів та звільнення їх від адміністративного нагляду. Однак їм не повернули конфісковане майно і заборонили переїзд до місць колишнього проживання. При видачі паспортів від кожного вимагали розписки про дотримання згаданої заборони. Щобільше, Рада Міністрів УРСР спеціальною постановою у грудні 1956 року «визнала недоцільним розселення» кримських татар на території Запорізької, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей і зобов'язала виконкоми рад депутатів трудящих різного рівня припинити прийом тих, хто повертався з місць депортації, а тих, хто вже проживав у зазначеному регіоні, «розселити в інших областях республіки, а також за межами УРСР, вкупі з тими, які ще мають повернутися».

Водночас послаблення репресивного апарату стимулювало виникнення масового руху кримських татар за відновлення національних прав і повернення на батьківщину. Найпоширенішою формою його реалізації стало проведення петиційних кампаній.

Звернення до вищих партійних і державних інституцій початково були лояльними. Спершу дякували за колишню (до 1944 року) турботу про долю народу, відтак констатували відданість радянському ладові, а закінчували петицію впевненістю, що наслідки культу особи Йосифа Сталіна будуть подолані, порушення щодо кримських татар будуть усунуті, й вони зможуть повернутися на прабатьківські землі. Організаційні структури цього руху виникли стихійно, единого керівного центру не існувало. На території поселень створювали ініціативні групи, які укладали згадані петиції, збирали підписи та кошти для делегування уповноважених до Москви. Звернення до XXIII з'їзду КПРС у 1966 році підписали майже 120 тисяч кримських татар. Подібної масовості не знав жоден із національних, релігійних чи правозахисник рухів у СРСР.

У відповідь влада розпочала кримінальне переслідування організаторів та учасників петиційних кампаній і національного руху загалом. Проте репресивні дії не лише не зупинили протестантів, а й надали петиційній кампанії сили. Компліментарно-прохацький тон звернень до державних структур змінився на критично-аналітичний: засуджували національну політику в СРСР, а депортацію назвали «геноцидом». Задля організації демонстрацій та мітингів використовували пам'ятні дати. Кожної річниці злочинної депортації — 18 травня — відбувалися масові траурні заходи. Поминали тих, хто загинув у дорозі та місцях поселень. Почасти вночі сміливці вивішували чорні й національні прапори на державних і громадських установах. Одним із лідерів кримськотатарського національного руху став Мустафа Джемілєв, родина якого була депортована до Узбекистану. За відновлення історичної справедливості щодо кримських татар виступала Айше Сеїтмуратова. Боротьбу за права кримськотатарського народу вів дисидент генерал Петро Григоренко. Під час зустрічей із делегаціями кримських татар очільники держави давали певні обіцянки, але їхнього виконання люди так і не дочекалися. Зате репресії були реальністю. Для узаконення розправи з опозиційним рухом загалом і національним рухом кримських татар зокрема в 1966 році до кримінальних кодексів республік внесли статтю 190 (у РРФСР), 187 (в УРСР) у трьох частинах — «Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», «Глум над Державним гербом або прапором», «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок» — із санкціями до 3 років ув'язнення. Кримських татар викликали до міліції, зачитували ці статті й вимагали розписок про ознайомлення з ними, сподіваючись унеможливити масові акції протесту. Влада застосовувала й інші форми боротьби з національним рухом. Це, зокрема, виключення з лав КПРС і комсомолу, обшуки, допити, «профілактичні бесіди» у КДБ, конвойовані виселення (більш як 6 тисяч осіб) із Криму, понад 50 судових процесів та більш як 200 засуджених. Дисидент Ілля Габай під час суду у своєму останньому слові так аргументував злочинність виселення кримських татар із батьківщини: «Якби татари справді перейшли на бік німців, це було би трагічною помилкою народу, але не давало б нікому права розпоряджатися їхньою батьківщиною. Адже не прийшло ж нікому в голову зайнятися переселенням румунів, угорців, італійців чи, зрештою, німців».

  • 1. Як вплинув на життя кримських татар Указ Президії Верховної Ради СРСР про ліквідацію спецпоселень депортованих народів?
  • 2. Що стимулювало виникнення масового руху кримських татар? Яку форму боротьби вони обрали?
  • 3. Чому кримські татари змінили методи боротьби? Які нові форми вони застосовували?

Зі спогадів Мустафи Джемілєва, 1966 рік

«Співробітники КДБ СРСР скаженіють, що ми збираємо свідчення про кримських татар, які загинули у вигнанні, та збираємо матеріали проти садистських комендантів, які глумилися з людей за часів Сталіна і яких, згідно з приписами Нюрнберзького трибуналу, потрібно судити за злочини проти людства. Як наслідок злочину 1944 року, я втратив тисячі братів та сестер. І про це потрібно пам'ятати».

  • 1. Чи можна назвати Мустафу Джемілєва правозахисником свого народу? Чому?

Айше Сеїтмуратова (народилася 1937 року)

Народилася в селищі Аджі-Елі Маяк Салинського району Кримської АСРР. У семирічному віці разом із матір'ю, братами і сестрами була депортована із Криму в Самаркандську область Узбекистану. Після закінчення школи навчалася на історичному факультеті Самаркандського університету. Вчителювала у школі, займалася науковою діяльністю. З 1964 року — активна учасниця кримськотатарського національного руху. Її двічі заарештовували. Відбувала покарання у мордовських таборах. Вийшовши на волю, продовжила діяльність у національному русі. Дізнавшись про бажання влади ізолювати її в психіатричній лікарні, заявила: «Тліти і повільно помирати там я не збираюся. Я полум'ям згорю на Красній площі. Мені втрачати нічого. Однак, перш ніж це зробити, я звернуся до всього мусульманського світу й опишу життя мусульманки в СРСР». У 1978 році емігрувала до США, де співпрацювала із радіостанціями «Радіо Свобода», «Бі-бі-сі», «Голос Америки». Повернувшись із еміграції, займалася проблемами облаштування кримських татар. Після окупації Криму Росією у 2014 році заявила, що «майбутня державність кримських татар має будуватися разом із українським народом. Тільки разом із Україною ми досягнемо успіху».

  • 1. Визначте життєву позицію Айше Сеїтмуратової.

Коли в Україні було створено Українську Гельсінську групу (1976 р.), у Канаді заборонили смертну кару (14.07.1976 р.).

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- квітень 1956 р. — видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про ліквідацію спецпоселень;

- 9 листопада 1976 р. — створено Українську Гельсінську групу (УГГ).

2. Поясніть значення понять: правозахисний рух; петиційна кампанія, спецпоселення.

3. Напишіть есей на тему: «Життя кримських татар в умовах комуністичної системи».

4. Заповніть таблицю «Українська Гельсінська група — правозахисна організація».

Мета діяльності

Форми боротьби

Лідери

Результати діяльності