Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Хлібовська

§ 17. Дисидентський рух другої половини 1960-х - першої половини 1970-х років

  • Назвіть характерні риси періоду «застою».
  • Поясніть значення термінів: дисидент, шістдесятники.
  • Які завдання ставила УРСС? Хто був її засновником?

1. Зростання опозиційних настроїв у суспільстві.

На пожвавлення дисидентського руху в означений період вплинули як внутрішньополітична ситуація в країні, так і міжнародні події. Серед внутрішніх чинників — соціальна несправедливість, низький матеріальний рівень життя населення, зневага до української мови і культури, ігнорування владою конституційних прав громадян, репресії проти опозиціонерів, посилення тиску союзних органів на Україну. Додаткові спонуки висловлювати своє незадоволення політикою союзного керівництва давала українській інтелігенції діяльність Петра Шелеста і Володимира Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Все це примножувало кількість опонентів режиму.

Важливими зовнішніми умовами посилення інакодумства було розгортання світового правозахисного руху, періодичні суспільно-політичні кризи у країнах соціалістичного табору, особливо «Празька весна» 1968 року, яка завершилася тим, що радянські війська окупували Чехословаччину. Це викликало відкритий чи притаєний спротив частини українського суспільства. В його авангарді, як і у попередні періоди історії, була інтелігенція.

Київ. Кінотеатр «Україна». 1965 рік

Улітку 1965 року пройшла перша хвиля арештів. За вільнодумство в УРСР було затримано понад 20 осіб. Щоб залякати інших, влада вирішила судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по ній самій, викликавши ще сильніші протести і зростання опозиційних настроїв. У вересні 1965 року під час презентації в київському кінотеатрі «Україна» картини режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» із різкою критикою арештів інтелігенції виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Реакція влади не забарилась: Івана Дзюбу виключили з аспірантури Київського педінституту та звільнили з роботи у видавництві «Молодь», В'ячеслава Чорновола — з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Ці події стали безпосереднім поштовхом до написання праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій він проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Автор доводив, що Компартія ще за часів Йосифа Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму, вважав, що політика КПРС стосовно України суперечить корінним інтересам українського народу, і закликав утвердити засади національної політики. 1966 року автор відправив свою роботу першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту, голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС. Таким виявився початок нового етапу дисидентського руху, який розгорнувся у другій половині 1960-х - першій половині 1970-х років.

  • 1. Що вплинуло на пожвавлення дисидентського руху?
  • 2. Які зовнішні умови сприяли посиленню інакодумства?
  • 3. Хто виступив проти арештів інтелігенції з відкритим протестом у вересні 1965 року?

Уривок із листа-протесту проти репресій у 1965-1966 роках

«Генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брежнєву,

Голові Ради Міністрів СРСР О. М. Косигіну,

Голові Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорному

Шановні товариші! Звертаємось до Вас у справі, яка хвилює різні кола радянської громадськості.

Протягом останніх кількох років у Радянському Союзі провадяться політичні процеси над молодими людьми з середовища творчої і наукової інтелігенції. Ми занепокоєні цими процесами з ряду причин. Насамперед, нас не може не тривожити те, що під час проведення багатьох із цих процесів порушувалися закони нашої країни. Наприклад, усі процеси в Києві, Львові та Івано-Франківську 1965-66 рр., на яких засуджено 20 осіб, провадилися в закритому порядку [...] наша преса зовсім не реагувала на політичні процеси, що відбувалися в Україні... Всі ці і багато інших фактів говорять про те, що ведені в останніх роках політичні процеси стають формою придушування інакомислячих...

С. Параджанов — кінорежисер, лауреат міжнародних фестивалів,

А. Корольов — кандидат фізико-математичних наук,

Ю. Цехмістренко — кандидат фізико-математичних наук» та інші.

(Всього 139 підписів)

  • 1. Про які проблеми тогочасного суспільства йдеться в листі?

2. Формування вимог дисидентського руху.

У дисидентському русі, як ми вже зазначали, виокремилося декілька основних течій: самостійницька, національно-культурницька, правозахисна, релігійна. Найрадикальнішою, а відтак і найпереслідуванішою була самостійницька течія. Її прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Вперше ця течія заявила про себе наприкінці 1950-х років із виникненням Української робітничо-селянської спілки (УРСС) на чолі з Левком Лук'яненком. Ідею державної незалежності України підтримала підпільна організація Український Національний Фронт (УНФ) на чолі з Дмитром Квецком та Зеновієм Красівським. До неї належали понад 150 осіб із різних областей України, зокрема Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Луганської, Кіровоградської. Завдяки суворій конспірації організація проіснувала упродовж 1964-1967 років. Яскравими представниками цієї течії були також історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, вчителька Оксана Мешко, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, поет Василь Стус, літературний критик Євген Сверстюк та інші.

Національно-культурницьку течію у дисидентстві представляли насамперед такі шістдесятники, як літературні критики Іван Дзюба та Іван Світличний, літературознавиця Михайлина Коцюбинська, мовознавиця Зиновія Франко. Базовими її засадами були: духовне і культурне відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо. Іван Дзюба висловлював свою мету так: «Я пропоную ... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду».

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примату особи перед державою виступали представники правозахисної течії. З-поміж них — генерал Петро Григоренко, інженер Мирослав Маринович, математик Леонід Плющ, психіатр Семен Глузман. Релігійна течія обстоювала права вірян, легалізацію УГКЦ й УАПЦ, протестантських віросповідань, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих. Серед діячів цієї течії — Володимир Романюк, завдяки діяльності якого виникла опозиція режимові в Російській православній церкві, що в той час перебувала фактично під цілковитим контролем держави; Георгій та Петро Вінс, які відстоювали права протестантських організацій; Йосип Тереля, котрий став одним із організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.

  • 1. Назвіть течії у дисидентському русі.
  • 2. Ким була представлена національно-культурницька течія у дисидентстві?
  • 3. Хто належав до правозахисної та релігійної течій у дисидентському русі?

Уривок зі спогадів Євгена Сверстюка

«Нині дехто уявляє собі дисидентське середовище як політично опозиційне і дошукується міри опозиційності. Насправді «відщепенці» відокремилися від загальної маси своєю системою цінностей, світоглядом, культурою поведінки, «іншою мовою» і громадською поставою: протистояння було передусім морально-екзистенційного характеру».

  • 1. Чому автор не згідний з поясненням дисидентства як опозиційного руху?

3. Форми боротьби дисидентів та реакція влади.

Дисиденти практикували різні методи боротьби задля відстоювання своїх поглядів. Однією з форм спротиву комуністичному тоталітаризмові був «самвидав». Через нього розповсюджували такі твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби; «Приєднання чи возз’єднання» Михайла Брайчевського, в якому розкрито безпідставність радянської ідеологеми, що заперечувала самостійність історичного розвитку українського народу; «Лихо з розуму» і «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола, де йшлося про репресованих упродовж 1965-1966 років та було розкрито механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка. Певний час поширювали журнал УНФ «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», що відіграв значну роль в організаційній консолідації українського дисидентського руху.

Титульна сторінка «самвидавського» журналу «Український вісник»

Шість чисел «Українського вісника» вийшли упродовж 1970-1972 років у Львові за редакцією В’ячеслава Чорновола. Тут друкували твори, які заборонила цензура, замовчувану суспільно-політичну інформацію, хроніку репресій проти дисидентів. Частина «самвидаву» різними шляхами потрапляла на Захід, перетворившись у «тамвидав». її надрукували у значно комфортніших умовах, а потім повертали назад в Україну. «Тамвидав» став поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів. Активну видавничу діяльність з популяризації українського «самвидаву» і творів українських поетів та прозаїків, заборонених в СРСР, здійснювало видавництво «Смолоскип», засноване 1967 року в місті Балтимор (США), назване іменем Василя Симоненка. Першою виданою тут книгою стало дослідження Осипа Зінкевича «З генерації новаторів: Світличний і Дзюба» (1968 рік).

Із-поміж інших форм боротьби дисидентів були демонстрації, петиції й листи у вищі партійні й державні інстанції проти зростаючих репресій, утворення громадських комітетів на захист заарештованих. Більшість «підписантів» (так називали тих, хто підписував звернення, петиції, листи) згодом поплатилися за свої ініціативи. Своєрідними протестними акціями стало відзначення урочистих подій, присвячених життю і творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісні, обговорювали наболілі проблеми. Почасти такі зібрання розганяла міліція та КДБ. На різноманітних наукових конференціях порушувалися національні проблеми, створювалися гуртки з вивчення вітчизняної історії. Іноді на честь важливих дат української історії вивішували синьо-жовті прапори. Нерідко українські дисиденти відмовлялися від громадянства СРСР, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них змогли прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялись у таборах та в'язницях. Хоч і там вони не припиняли боротьбу: знову ж таки, відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали надання статусу політичних в'язнів, збирали факти брутального поводження табірної адміністрації з політв'язнями. Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 році колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух із міста Дніпропетровська (тепер — місто Дніпро) облив себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський із міста Бердянська, також колишній вояк УПА, теж здійснив акт самоспалення у Києві. При собі він мав транспаранти із закликами: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 році, протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Тараса Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із міста Калуша.

Влада використовувала різні форми боротьби з дисидентами. Зокрема — профілактичні бесіди у КДБ, звільнення з роботи, організацію громадського осуду, примусове лікування у психіатричних лікарнях, арешти, ув’язнення. У 1967 році створене 5-те управління КДБ по боротьбі з ідеологічними диверсіями. Зростання масштабів інакодумства викликало роздратування керівництва держави та посилення репресій. У 1972 році пройшла друга хвиля арештів, у ході якої на лаві підсудних опинилися понад 100 представників інтелігенції. Серед них — Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл. Усі вони були засуджені до тривалих термінів ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режиму на Уралі й у Мордовії. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали у «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції. Але то не були марні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», — написав про українських дисидентів один із діячів українського національного руху публіцист, історик Валентин Мороз. Дисидентський рух сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню демократичних ідеалів, продовжив традиції національно-визвольного руху, відкрив Україну світові. Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані у період творення незалежної України. Із їхнього середовища вийшла когорта політиків незалежної України.

  • 1. Твори яких авторів поширювали через «самвидав»?
  • 2. Які форми боротьби використовували дисиденти?
  • 3. Що робила влада для зупинення дисидентського руху?

Уривок зі спогадів Михайлини Коцюбинської

«У 1966 році на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ мене виключали з партії. Один з присутніх запитав: «Про що ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток»? На це я, не довго думаючи, відповіла: «Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток»...

В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею [...] витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі».

  • 1. Чи можна назвати Михайлину Коцюбинську жінкою, сильною духом? Чому?

Уривок із книги Богдана Гориня «Не тільки про себе»

«Нема сумніву, що перед арештами КГБ було добре поінформоване «хто є хто». Апарати для підслуховування, доноси агентів дали їм чимало інформації про кожного. У ситуації, коли під час обшуків знайшли речові докази нашої діяльності, було б абсурдним звинувачувати в арешті одне одного, вважати винним за власну необережність когось із тих, що опинилися в аналогічній ситуації. На щастя, ніхто з нас до такого рівня не опустився. Кожен усвідомлював, що головною причиною арештів була праця, яку кожен з нас проводив».

  • 1. Які методи боротьби влади з дисидентами описав Богдан Горинь?

Коли в Україні пройшла друга хвиля арештів дисидентів (1972 р.), у Бельгії, в місті Брюссель підписано документи про вступ Великої Британії, Данії, Ірландії і Норвегії в Європейський Економічний Союз з 1 січня 1973 року (22.01.1972 р.).

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 1965 р. — перша хвиля арештів дисидентів;

- вересень 1965 р. — презентація в кінотеатрі «Україна» (місто Київ) картини Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»;

- 1967 р. — засновано видавництво «Смолоскип» (місто Балтимор, США);

- 1972 р. — друга хвиля арештів дисидентів.

2. Поясніть значення понять: «тамвидав», «підписанти».

3. Підготуйте повідомлення на тему: «Доля людей, які виступили проти системи».

4. Заповніть таблицю «Течії дисидентського руху».

Течія дисидентського руху

Мета

Назва організації

Представники