Зарубіжна література. 5 клас. Глотов

Синдбад-Мореплавець

(Третя подорож)

Арабська народна казка

Синдбад став говорити:

— Серед бенкетів та розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий — хотілось якоїсь діяльності. Скінчилось тим, що я знову поклався на долю, зібрав товаришів-торговців, накупив різного краму і сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом. Та раз колись серед моря нас застала буря. Кілька днів корабель наш гойдали хвилі і кидали його, як тріску, поки не пригнали до якогось невідомого острова. Ми, звичайно, раділи, що зостались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

— Доленько наша! — крикнув він. — Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони і невеликого росту, але їхня сила така, що змагатися з ними не може бути й думки. Стережіться поранити чи убити когось із них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули у воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якірного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі попливли далі назад.

З похиленими головами пішли ми по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі були дуже голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль — у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого — довгі палиці для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь раду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені й зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком.

Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших. Нарешті він спинився на капітані, як на найбільш ситому та гладкому з-поміж нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проштрикнув його наскрізь і став пекти капітана над вогнем.

Коли страва була спечена, лиходій повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він, як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей. Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, стали радитись, як би нам порятуватися з цієї страшної біди, та ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь поживитися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, мусили знов вернутися в оселю людожера.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв, знову ліг спати і спав до самого світанку. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного нагляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, усвідомлюючи, що ця смерть все-таки приємніша від першої.

Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб урятуватися від зубів людожера. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.

— Друзі мої, — сказав я їм. — Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які залишимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людожера. У всякому випадку, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людожера і знову були свідками страшної смерті одного зі своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко помстилися своєму катові. Тільки він захропів, я та ще десятеро найсміливіших і найпрудкіших людей між нами взяли залізні палиці, розпекли їх на вогні і всі разом устромили їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас навпомацки, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі закутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.

Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людожера стихли, то у нас з’явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людожери стали жбурляти у нас величезні шматки скель і незабаром розбили й потопили всіх, окрім мене та двох моїх сусідів, що встигли відплисти досить далеко од берега.

Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись із життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів. Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його кілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.

Знову відчай огорнув душу.

— О Боже! — крикнув я. — Вчора тільки ми ледве врятувались від людожера і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!

Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево. Ледве стало смеркати, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка побачила нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би зостатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками.

Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Кілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у марності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий, ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я був такий змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз і назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась наді мною. У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова і незабаром можна було помітити на ньому людей.

Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб привернути до себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.

Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім пошматоване.

— Друже мій! У мене є на кораблі кілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.

Я охоче погодився допомогти капітанові. А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.

Поясніть значення виділеного вислову

— Пиши: «Синдбад-мореплавець», — відповів капітан.

Я здивовано глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув біля струмка. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.

— Капітане! — сказав я. — Ти говорив, що цей крам Синдбада?

— Так,— відповів він, — Синдбад родом із Багдада, і плив він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Синдбада, і велів плисти далі. Спохопились ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.

— І ви думаєте, що Синдбад давно уже згинув?

— Напевно.

— Ану лишень придивіться до мене уважніше! — сказав я. — Чи не розмовляє з вами той самий Синдбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.

Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:

— Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.

Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще багатшим.

Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим.

Переказав Олександр Олесь

Ілюстрація Андрія Антоніва

Засвоюємо прочитане

  • 1. Хто є головним героєм арабської казки?
  • 2. Яких фантастичних істот зустрів Синдбад під час своєї третьої мандрівки?
  • 3. Завдяки яким рисам характеру Синдбадові вдалося врятуватися і від велетня-людожера, і від велетенської гадюки?
  • 4. Чи сподобався вам Синдбад-мореплавець? Якщо так, то чим саме?
  • 5. Назвіть основні риси характеру головного героя. Чи хотіли б ви бути схожими на нього?
  • 6. Перекажіть найнапруженіший епізод казки.

Міркуємо над прочитаним

  • 1. Подумайте над тим, чому головним героєм арабської казки став купець.
  • 2. Як ви гадаєте, що змусило Синдбада вирушити у мандри: бажання багатства, слави чи допитливість?
  • 3. Що чудесного і надзвичайного відбувається у казці про Синдбада-мореплавця?
  • 4. Яким чином у розповіді про подорож Синдбада поєднані реальність і фантастика?

Працюємо творчо

  • 1. Складіть простий план розповіді про третю подорож Синдбада-мореплавця і підготуйте її переказ.
  • 2. Спираючись на текст, спробуйте довести, що казка про Синдбада-мореплавця створена народами Сходу.
  • 3. Уважно розгляньте поданий нижче комікс про Синдбада-мореплавця і, спираючись на нього, перекажіть зміст третьої подорожі Синдбада.

Намалював Олег Кіналь