Зарубіжна література. 5 клас. Глотов

Розділ 3. У світі природи

Оповідання про природу

Навіть у найпрекрасніших своїх мріях людина не може уявити нічого прекраснішого від природи.

Альфонс де Ламартін

Природа — єдина книга, що містить на всіх своїх сторінках глибокий зміст.

Йоганн Вольфґанґ Ґете

З давніх часів і по сьогодні людина і природа утворюють єдине ціле, вони надзвичайно тісно взаємопов’язані між собою. Тому й не дивно, що тема людини і природи є чи не центральною у художній літературі — незалежно від того — давня вона, чи сучасна. На світанку людської цивілізації наші далекі предки наділяли природу живою душею, обожнювали її. Натомість наш складний і суперечливий час породив величезну кількість проблем, найважливіше місце поміж яких займає екологічна проблема, від вирішення якої залежить майбутнє всього людства. Тому й не дивно, що у творах більшості письменників так чи інакше присутня тема природи. Це може бути простий опис місця зображуваних подій чи природа слугує для вираження почуттів героя, але завжди автор показує і свою позицію, своє ставлення до природи. У довгій шерезі таких письменників є як ті автори, творчість яких винятково присвячена природі (Е. Сетон-Томпсон, Дж. Лондон, Дж. Дарелл та ін.), так і ті, у творах яких природа з’являється принагідно (Дж. Кітс, Р. Бернс, Л. Квітко та ін.).

Ернест Сетон-Томпсон

(1860-1946)

Наприкінці XIX століття тоді ще нікому не відомий письменник Ернест Сетон-Томпсон опублікував збірку оповідань під дивною назвою «Тварини, яких я знав». Книга здобула величезний успіх, оскільки сучасники Сетона-Томпсона і подумати не могли, що можна серйозно писати художні твори про життя тварин. Відтак саме цей канадський письменник уперше у світовій літературі створив оповідання, справжніми героями яких були не люди, а звірі та птахи.

Ернест змалку палко полюбив природу і, рано навчившись читати, одразу ж захопився не лише художніми книгами, а й науковими працями. Хлопець твердо намірився стати ученим-натуралістом і йшов до цієї мети з гідною подиву наполегливістю. Якось, побачивши у магазині книгу «Птахи Канади», яка коштувала один долар, він вирішив будь-що її купити. Щоб зібрати такі гроші, Ернестові довелося продати своїх кроликів, поскладати сусідам дрова, зібрати колекцію комах для однієї англійки і цілий місяць змагатися з братом у рубанні дров. І ось омріяна книга опинилася в його руках. «Я був на сьомому небі від щастя», — згадує він про цей випадок з дитинства у повісті «Маленькі дикуни».

Обкладинка книги «Тварини прерій та їхні долі» авторства Е. Сетона-Томпсона, 1921 р.

Мине багато років — і Ернест стане знаменитим письменником, відомим дослідником дикої природи, прекрасним художником-натуралістом, а його книги про тварин — «Життя гнаних», «Тварини-герої», «Біографія Грізлі», «Мустанг-іноходець» та інші — розійдуться по цілому світу.

ЛОБО — ВОЛОДАР КУРУМПО

I

Курумпо — велика скотарська округа на півночі Нью-Мексико. Це край соковитих пасовищ, де вигулюють незліченні стада, край високих гір, гримкотливих потоків, що впадають у річку Курумпо, від якої і походить назва місцевості. Могутнім володарем, чия свавільна влада простяглася на весь край, був тут старий сірий вовк.

Старий Лобо, або Володар Лобо, як його називали мексиканці, був ватажком зграї сірих вовків, що спустошували долину Курумпо впродовж багатьох років. Усі місцеві скотарі та пастухи добре знали цього хижака. Кожні відвідини Лобо і його вірної зграї наганяли смертельний жах на тварин і викликали напад безсилої люті у їхніх господарів. Старий Лобо — справжній велетень — був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його нічне виття враз розпізнавали всі тутешні люди. Звичайний вовк годинами вив обіч пастушого табору, і ніхто на те не зважав, а коли луна доносила з ущелини могутнє виття старого ватажка, пастухів огортав неспокій: вони готувалися дізнатися вранці про нові безчинства сірої ватаги.

Зграя Лобо була невеликою. Я не міг зрозуміти чому. Звичаєм навколо такого виняткового в усьому звіра завжди збирається чималий гурт. Може, він сам не хотів збільшувати ватаги, а може, всіх відлякувала його аж надто лиха вдача. Без сумніву одне: протягом останніх років його панування у нього було лише п’ятеро підлеглих, кожен із яких зажив слави своїми величезними розмірами. Особливо виділявся помічник Лобо, справжній гігант, але й він поступався перед ватажком силою і завзяттям.

Кожен член ватаги мав свою характерну рису. Одного красивого білого вовка мексиканці звали Бланкою. Гадали, Бланка — самиця, подруга Лобо. Інший вовк, рудої масті, відзначався нечуваною спритністю. Ходили чутки, буцім він легко наздоганяв прудконогу антилопу.

Життя вовків тісно перепліталося з життям скотарів, тим-то не дивно, що вони прагнули будь-що і якнайшвидше спекатися зграї.

Кожен скотар ладен був віддати чимало молодих бичків за скальп бодай одного вовка з ватаги Лобо.

Тим часом сіроманці насолоджувалися полюванням, зневажаючи всі виверти мисливців. Вони ніби глузували з них, нехтуючи отруєною приманкою, і збирали й далі, принаймні, останні п’ять років, данину зі скотарів Курумпо в розмірі однієї корови щодня. (...)

За голову Лобо було призначено велику нагороду. Навмисно для нього розкидали кругом отруєне м’ясо, але він ніколи не схибив: завжди непомильно розпізнавав приманку.

Лобо боявся лише вогнепальної зброї. Він знав, що всі тутешні чоловіки носять із собою рушниці, тим-то ніколи не нападав на людину й всіляко уникав зустрічі з нею. Непорушним законом для зграї був порятунок втечею, хоч би на якій відстані майнула людська постать. Звичка Лобо дозволяти вовкам жерти лише самими впольовану здобич не раз ставала їм у великій пригоді, а гострий нюх ватажка завжди визначав людський запах і давав їм можливість уникнути неминучої загибелі.

Якось один ковбой почув могутній клич старого Лобо. Покрадьки він наблизився до улоговини й побачив, що зграя оточила невелику череду корів.

Лобо сидів на пагорбі, а Бланка й решта вовків намагалися відбити від стада телицю, вибрану на обід. Але худоба згуртувалася в коло і виставила до ворога суцільний ліс рогів. Однак оборона не була щільною: кілька передніх корів, настрахані наскоками грізного суперника, рвалися досередини. Саме через цей злам в обороні вовкам вдалося поранити облюбовану телицю. Але вона ще мала силу.

Терпець Лобо урвався, з горла вихопилося глухе виття, він стрімголов помчав на череду. Очманіла від переляку череда сахнулася і розпалася навпіл. Лобо з розгону увірвався в розколину. Корови кинулися врозтіч, наче відламки розірваної вибухом бомби. Обрана жертва й собі рвонула бігти, але кількома стрибками Лобо наздогнав й люто вп’явся в горло і, вгрузаючи в землю лапами, різко спинився. Від могутнього ривка телиця повалилася, задерши ратиці догори. Лобо теж перекинувся на спину, але миттю скочив на ноги. Зграя в лічені хвилини прикінчила нещасну телицю.

Старий ватажок не брав участі в розправі. Він повалив жертву і всім своїм виглядом, здавалося, говорив: «Чому ніхто з вас не зробив так само, а лише марно гаяв час?»

Ковбой з голосним гиканням помчав на вовків, і ті кинулися навтьоки. Ковбой тут-таки посипав зарізану тушу стрихніном у трьох місцях і подався геть, упевнений, що зграя повернеться по здобич.

Наступного ранку, коли він прийшов поглянути на сподівані трупи, з’ясувалося, що вовки і справді ласували телицею, але перед тим старанно відокремили й викинули геть усі отруєні частини.

Страх перед ватагою Лобо дедалі зростав. Щороку винагорода за його голову підвищувалася, аж поки сягнула нечуваної суми — тисячі доларів. За людську голову, голову небезпечного злочинця, призначалася куди менша ціна.

Якось в ущелині Курумпо, приваблений обіцяною винагородою, з’явився техаський мисливець на ім’я Теннерей. Техасець був чудово споряджений для полювання на вовків: найновіші рушниці, добрі коні, зграя собак-вовкодавів. У рідному краї він зі своїми собаками винищив чимало вовків, тим-то не сумнівався: невдовзі відтята голова старого Лобо теліпатиметься на луці його сідла.

Літньої пори, вдосвіта, він вирушив у путь. Незабаром голосний і радісний гавкіт собак сповістив, що вони натрапили на слід. За дві милі від ловця на видноті з’явилася зухвала зграя сіроманців. Почалися запеклі і тривалі гони. Собаки мали догнати вовків і тримати в облозі, доки під’їде ловець та постріляє їх. Це легко зробити на рівнинних просторах Техасу, але тут нові умови вступали в силу. Старий досвідчений ватажок уміло вибирав шлях відступу.

Скелясті річки з їхніми численними притоками мережили долину.

Лобо повів свою зграю до найближчої гірської розколини, перетяв неглибокий струмок і втік від мисливця. Його ватага кинулася врозтіч, а за вовками розбіглися й собаки. Невдовзі вовча зграя з’єдналася. Частина собак лишилася далеко позаду, і вовки, скориставшись чисельною рівновагою, кинулися на переслідувачів і безжально знищили їх.

Увечері, коли Теннерей скликав собак, з’ясувалося, що вціліло тільки шестеро, з яких двоє були жорстоко скалічені. Мисливець зробив іще дві спроби заволодіти скальпом Лобо. Та жодна не увінчалася успіхом. В останній спробі загинув його найкращий кінь, який упав зі скелі й розбився. Зневірившись в успіху, ловець облишив полювання й подався до рідного штату. А Лобо й далі деспотично панував у краї. (...)

II

Я не надто йняв віри розповідям ковбоїв, аж поки восени 1893 року випала нагода стрітися з сірим пронозою і вивчити його краще, ніж інші.

За кілька років до цих подій, коли іще був живий Бінго, я частенько полював на вовків. Відтоді змінив заняття на інше, що прикувало мене до письмового столу і стільця. Мені доконче потрібен був рухливий спосіб життя, тим-то, коли мій давній друг — фермер із Курумпо — запросив приїхати до нього і спробувати покласти край розбійницьким нападам сірої зграї, я погодився без вагань, радіючи можливості познайомитися з її ватажком.

Аби ліпше вивчити місцевість, я багато їздив верхи. Часом мій проводир показував на кістяк тієї чи іншої тварини, що на нім поприсихало сухе шкураття, й говорив: «Це його робота».

Я зрозумів: шкода й думки вполювати Лобо в горах верхи на коні. Лишалося єдине — капкани й отрута. Та нам бракувало достатньої кількості капканів, тим-то я вдався до отрути. Не описуватиму з у сіма подробицями десятки хитромудрощів, на які я пускався, щоб обвести «вовка-перевертня». Годі було знайти таку суміш стрихніну, миш’яку, синильної кислоти, якої б я не випробував як отруту для Лобо. Годі було знайти такий сорт м’яса, якого б не підкинув цьому лиходію для приманки. Минали дні, а мої зусилля йшли нанівець. Старий пройдисвіт був хитріший.

Наведу один приклад, що свідчить про його надзвичайну кмітливість. За порадою досвідченого мисливця, я розтопив трохи сиру з жиром свіжозарізаної молодої телиці. Вариво навмисно готував у порцеляновій посудині, м’ясо різав кістяним ножем, щоб не відгонило металом. Коли суміш захолола, я розрізав її на дрібні шматочки, поробив у кожному дірки, куди позасовував велику дозу стрихніну й ціанистого калію в капсулах, з яких не проникав запах, і позатикав отвори сиром. Пильнуючи всіх правил, я працював у рукавичках, змочених у теплій крові телиці, уникаючи й дихати на принаду. Потім уклав приманку у вимащений кров’ю сирицевий мішок і погнав коня. За собою тяг на мотузці печінку й нирки забитої тварини. Миль через десять заходився розкидати приготовлені шматки отруєного м’яса що чверть милі, уникаючи торкатися до них руками.

Лобо з’являвся в цій місцевості на початку кожного тижня. Подейкували, ніби решту часу він вештається десь біля Сьєрра-Гранде. В понеділок надвечір, коли ми саме лаштувалися від’їжджати, луна докотила басовите виття володаря краю. Один ковбой стурбовано сказав:

— Це він. Тепер побачимо, що буде.

На світанку мені нетерпеливилося дізнатися про результати нашого маневру. Невдовзі я натрапив на свіжі сліди зграї сірих грабіжників. З-поміж усіх помітно виділявся відбиток Лобо. Відомо, що розмір сліду звичайного вовка — чотири з половиною дюйми, відбиток лапи старого ватажка сягав п’яти з половиною дюймів. Згодом я дізнався, що він важив сто п’ятдесят фунтів. Тим-то його сліди, хоч би як густо поцятковані іншими, було легко відрізнити.

Зграя винюшила принаду, яку я тягнув на мотузці, і погнала по сліду. Я переконався, що Лобо наблизився до першого шматка, обнюхав його і проковтнув. Я не міг стримати радості, що нуртувала в мені.

— Нарешті він упіймався! — вигукнув я. — Скоро я побачу його труп.

Я погнав коня і не відводив погляду від велетенських вовчих відбитків на закуреному шляху. Сліди вивели мене до місця, де я кинув другу приманку. Вона також зникла.

Все в мені співало від радості. Я був певен, що він таки упіймався, а може, ще хтось із його зграї.

Але широкий слід його лап не зникав. Я піднімався на стременах, роззирався довкіл, та ніде не бачив мертвого вовка. Я поїхав далі слідами і помітив, що зникла третя принада, а сліди сірого поганця не уривалися, вели до четвертої. Тут-таки я переконався, що він не ковтнув жодної принади, а ніс усі в пащі. Поскладав їх на купу і обгидив, висловивши таким чином своє зухвале презирство до моїх хитрощів. Після цього він подався геть, ведучи за собою свою зграю, про яку так дбайливо піклувався. (...)

Тоді у мене визрів новий план. Я розташував капкани у формі літери «Н». Замаскував їх уздовж обох боків стежки, а один поставив, мов поперечку для літери, посередині. Спливали дні. Я визнав, що вкотре мене спіткала невдача.

Лобо вільно біг стежкою і вже був між двома паралельними рядами капканів, як завважив «поперечку». Старий пройда зупинився саме вчасно. Як він здогадався — не знаю. Певно, якийсь добрий звіриний янгол літав над ним і охороняв від небезпеки, що чигала на нього. Лобо не збочив ні на дюйм уліво чи вправо, обережно, повільно позадкував, ставлячи кожну лапу в свій попередній слід, доки опинився в безпечному місці. Перегодом обійшов капкани з іншого боку і задніми ногами заходився загрібати землю так, що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися. (...)

III

Я не раз помічав, що у зграї Лобо не все гаразд. Скажімо, чому попереду слідів ватажка видно відбитки меншого вовка? Я не міг збагнути причини, та ось один ковбой мені сказав:

— Бачив їх сьогодні. Стрій порушує і відривається від зграї Бланка.

Отже, Бланка — справді самиця. Жоден вовк-самець не дозволить собі йти попереду ватажка, інакше накладе життям.

Це наштовхнуло мене на новий план. Я зарізав телицю, прилаштував кілька помітних капканів біля її туші. По тому відтяв їй голову, яку вовки вважають за нікчемну покидь, і поклав її трохи збоку. Біля неї поставив два могутніх сталевих капкани, добре вивітрених, без людського запаху. Працюючи, я щедро облив свіжою кров’ю руки, взуття, всі інструменти. Кругом обляпав землю кров’ю, наче вона витекла з голови. Надійно замаскувавши капкани, я замів над ними землю шкурою вбитого койота, а його лапою зробив густе мереживо слідів. Голову телиці поклав так, щоб між нею та чагарями залишався вузенький прохід. У ньому я поставив два найкращих капкани, притуливши їх до самої голови. (...)

Наступного ранку я вирушив обстежити капкани. Яка радість! Земля навколо них була густо поцяткована свіжими вовчими слідами, а місце, де лежала голова з капканом, було порожне.

Побіжний огляд слідів переконав, що Лобо справді не дозволив зграї наблизитися до м’яса, але один, менший вовк, легковажно підійшов понюхати голову, що лежала осторонь, і потрапив у сталеві лабети.

Ми подалися слідами і за милю побачили цього горопашного вовка — Бланку. Завваживши людей, вовчиця наддала бігу, але голова телиці, що важила понад п’ятдесят фунтів, добряче їй заважала. Однак Бланка сильно випередила мого помічника, який ішов пішки. Ми перехопили її поблизу скелястого узгір’я: голова телиці міцно застрягла рогами між камінням.

Ніколи раніше не доводилося мені бачити такої красивої вовчиці. М’яка густа шерсть Бланки була срібно-сірого відтінку.

Вона обернулася, готуючись стати до бою, і завила, її голос був сповнений розпачу. Луна відкотила його далеко в гори. Неподалік з ущелини басовитим виттям озвався вірний Лобо. То був останній поклик Бланки: ми підступали ближче, біла вовчиця мала берегти сили, щоб боронитися.

Невдовзі сталася неминуча трагедія, від згадки про яку мені стає моторошно. Кожен із нас накинув на шию приреченій тварині ласо і погнав коня в протилежний бік. (...) Лобо побіг слідами наших коней аж до ранчо мого друга. Що гнало його — жадоба помсти чи сподівання знайти там Бланку — не знаю. Принаймні частково відплатити за кривду йому вдалося. За п’ятдесят ярдів від воріт ранчо він напав на нашого сторожового собаку й роздер сердегу на шматки. Очевидно, Лобо приходив сам, на ранок я не помітив більше нічиїх слідів. Він знавісніло гасав навколо ранчо, втративши страх. Я чекав на це і понаставляв по всьому пасовиську багато нових капканів. (...) За вечерею один із ковбоїв сказав:

— Уранці худоба в Північній ущелині чогось страшенно ревла. Може, в капкан упіймалася якась звірина?

Лише пополудні наступного дня мені пощастило дістатися до вказаного місця. Іще здалеку я побачив велику сіру тінь, що при моїй появі підвелася з землі, марно намагаючись метнутися кудись убік. Переді мною виріс сам Лобо, могутній володар Курумпо, міцно стиснутий сталевими лещатами.

Безталанний герой! Він ні на мить не припиняв пошуків своєї подруги, натрапив на її слід, сліпо, не роздумуючи, кинувся вперед і потрапив у пастку. Чотири капкани намертво стиснули в своїх сталевих обіймах чотири лапи звіра, а густа мережа слідів на землі свідчила про те, що худоба збиралася навколо переможеного кривдника, щоб поглузувати з нього, але близько підійти не наважувалася.

Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився. Та коли я підійшов до нього майже впритул, звір підвівся, шерсть на ньому наїжилася. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос. Він завив, скликаючи своїх підданців. Але ніхто не озвався, не прибіг на поміч. І тоді він зібрав останні сили й кинувся на мене. Марно. Кожен капкан важив щонайменше триста фунтів, Лобо був безсилий проти них.

Він скреготав могутніми іклами, кусаючи ненависні ланцюги, а коли я спробував торкнутися до нього рушницею, схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим’ятини. Очі звіра потемніли від люті й ненависті, щелепи грізно клацали, але мене й коня, що тремтів від страху, годі було дістати. Лобо сильно виснажився від голоду й втрати крові і невдовзі знесилено впав на землю.

Щось схоже на жалість ворухнулося у мене в грудях, коли я збирався вчинити з ним те, що він звично робив зі своїми жертвами.

— Старий невгамовний свавільнику! Герою незліченних спустошливих набігів! — сказав я, звертаючись до нього. — За хвилину ти станеш купою мертвечини. Так буде справедливо!

Ласо майнуло в нього над головою. Але ватажка не так легко було обдурити. Перш ніж петля зашморгнулася в нього на шиї, він на льоту схопив її зубами, легко перекусив і кинув під себе.

Звісно, я мав напохваті рушницю, але мені шкода було псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Ми кинули вовку цурпалок, який він міцно схопив зубами, і перш ніж Лобо встиг випустити його, наші ласо просвистіли в повітрі й упали йому на шию. Промінь життя поволі згасав в очах могутнього володаря Курумпо. Я гукнув до свого помічника:

— Стривай! Захопимо його живцем і відвеземо до табору.

Лобо так знемігся, що ми легко просунули йому в пащу товсту палицю, пообсновували щелепи міцним мотузяччям і прив’язали до палиці. Палиця тримала мотузку, мотузка — палицю. Таким чином ми убезпечили себе від грізного звіра. Лобо вгамувався і байдуже позирав на нас, наче хотів сказати:

«Ваше зверху. Ви здолали мене. Тож робіть зі мною, що хочете!..».

Відтоді він перестав нас помічати.

Ми надійно зв’язали йому ноги. Лобо не загарчав, не завив, навіть не підвів голови. Хекаючи, ми ледве завдали вовка коневі на спину. Лобо дихав рівно й спокійно, мов уві сні. Очі знову стали ясними й чистими. Але на нас вони не дивились. Погляд його линув у далечінь, обіймав колишні володіння, де щасливилося йому та його грізній зграї.

Ми їхали поволі і незабаром дісталися до ранчо. (...) Я поставив перед ним воду і м’ясо, але він навіть не повернув голови. Лежав нерухомо, жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї. Він не здригнувся й тоді, коли я доторкнувся до нього. (...)

Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий.

Я зняв ланцюг з його могутньої шиї. Один з ковбоїв допоміг мені відтягти труп у повітку, де лежала й Бланка. Ми поклали Лобо поруч із нею, і ковбой сказав:

— Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом.

Переклала з англійської Лариса Боженко

Ілюстрації Вільяма Ґрілля

Словникова робота

Скориставшись тлумачним словником української мови, словником чужомовних слів чи інтернет-джерелами, поясніть значення поданих нижче слів, що зустрічаються в оповіданні «Лобо — володар Курумпо» Е. Сетона-Томпсона: ласо, ранчо, скальп, ковбой, стрихнін, деспотичний, штат, перевертень, дюйм, фунт.

Засвоюємо прочитане

  • 1. Розкажіть, що вам відомо про письменника Ернеста Сетона-Томпсона. Яка основна тема його творчості?
  • 2. Хто був постійним супутником Лобо?
  • 3. Як скотарі намагалися розправитися з володарем Курумпо? Чому їхні спроби завжди були невдалими?
  • 4. Як оповідачеві-мисливцю вдалося упіймати Лобо?
  • 5. Як поводився вовк після того, як потрапив у капкан?

Міркуємо над прочитаним

  • 1. Які думки і почуття викликало у вас оповідання «Лобо — володар Курумпо» Е. Сетона-Томпсона?
  • 2. Яку думку передає назва оповідання? Як вона послідовно розкривається в оповіданні?
  • 3. Яким письменник змальовує Лобо? Симпатизує він йому чи ненавидить?
  • 4. Чому автор говорить, що «життя вовків тісно перепліталося з життям скотарів»?

Працюємо творчо

  • 1. Придумайте назви до кожної частини оповідання «Лобо — володар Курумпо».
  • 2. Складіть простий план однієї з частин оповідання.

Пейзаж у літературному творі

У творах художньої літератури ви не раз, мабуть, зустрічали художні описи природи — лісу, річки, неба чи якоїсь певної місцевості. Такі описи називаються пейзажем, що у перекладі з французької означає «місцевість, країна».

Якщо художник чи художниця у своїх пейзажних картинах змальовують природу за допомогою фарб, то письменникові чи письменниці для цього потрібні слова, і не лише слова, але й художні засоби (порівняння, епітети, уособлення). Завдяки їм письменник чи письменниця не тільки «механічно» відтворює побачене, а й виявляє любов до рідної природи, показує її вплив на душу людини. Особливо багатою на пейзажні описи є поезія.

Засвоюємо прочитане

  • 1. Що називається літературним пейзажем?
  • 2. За допомогою яких художніх засобів письменник / письменниця змальовує природу?

Працюємо творчо

Знайдіть у будь-якому з вивчених літературних творів пейзаж і проаналізуйте його за таким приблизним планом:

  • 1. Що зображено у пейзажі?
  • 2. Які художні засоби використав письменник і з якою метою?
  • 3. Чи проявляється у пейзажі ставлення автора до зображуваного?

Тема та ідея твору

Основне коло життєвих питань, на яких зосередив увагу письменник у своєму творі, називається темою твору.

У кожному художньому творі, незалежно від того, прозовий він чи поетичний, обов’язково є свій предмет зображення. Письменник/письменниця може змальовувати найрізноманітніші явища природи, описувати людське життя і діяльність, найтонші порухи свідомості. Іноді в літературних творах зображуються вигадані, неіснуючі світи, казкові герої і фантастичні істоти.

Письменник/письменниця самостійно вибирає те, що він/вона хоче зобразити. У кожному великому художньому творі зазвичай розвивається не одна, хай і провідна, тема, а багато навзаєм пов’язаних тем, які складають тематику твору.

Із темою твору нерозривно пов’язана його ідея. Якщо тема — це те, що письменник/письменниця зображує, то ідея — це те, що він/вона хоче сказати про зображуване, оцінка його. Художніх творів без ідеї немає. Ідея не може бути розкрита поза темою, а тема не може з’явитися без ідеї.

Засвоюємо прочитане

  • 1. Що називається темою художнього твору?
  • 2. Чим можна пояснити надзвичайне розмаїття тем?
  • 3. Чим тема твору відрізняється від тематики?
  • 4. Дайте визначення ідеї художнього твору.

Працюємо творчо

  • Самостійно визначте тему та ідею однієї з вивчених народних казок і простежте, як вони розкриваються у творі.

Про оповідання

Кожний літературний твір характеризується своєрідністю форми, обсягу та інших ознак і належить до того чи іншого жанру. На даний час у світовій літературі існує уже стільки жанрів, що їх класифікація стала значною проблемою для учених-літературознавців. Тим паче, що кожний видатний письменник і кожна видатна письменниця вносять щось своє, неповторне у певний жанр. Але, звичайно, існують постійні, усталені жанри, до яких, наприклад, належить оповідання.

Оповідання — це невеликий розповідний твір, у якому зображується якийсь епізод з життя героя чи героїні. Особливостями оповідання як жанру літератури є короткочасність зображуваних подій, обмежена кількість дійових осіб. В оповіданні розповідь часто ведеться від імені оповідача.

Усі названі ознаки можна помітити, зокрема, в оповіданні “Лобо — володар Курумпо” Ернеста Сетона-Томпсона. Тут уже сама назва твору вказує на головного героя — вовка Лобо. Про його життя і пригоди розповідає оповідач-автор. Це дає письменникові змогу не тільки розповісти про свого героя, але й яскраво передати своє ставлення до зображуваного.

В оповіданні герої уже сформовані, тому ми можемо тільки здогадуватися, яким був Лобо, наприклад, у «дитячому» віці.

Оповідання залишається одним із улюблених жанрів літератури. До цього жанру охоче звертаються сучасні письменники.

Засвоюємо прочитане

  • 1. Який літературний жанр називається оповіданням?
  • 2. Назвіть головні особливості оповідання як жанру літератури.