Історія України. Повторне видання. 9 клас. Гісем

Розділ VII. Повсякденне життя та культура України в середині XIX — на початку XX ст.

§ 29. Повсякденне життя. Розвиток освіти й науки

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ: вирізняти зміни в повсякденному житті; охарактеризувати розвиток освіти на українських землях; визначити основні здобутки та проблеми в українізації системи освіти; ознайомитися з діяльністю видатних українських вчених і дати оцінку їхнім здобуткам; з’ясувати роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка у становленні української національної науки.

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Якими є основні тенденції розвитку української культури першої половини XIX ст.? 2. У чому полягає взаємозв’язок у розвитку українського руху та української культури?

• Що найбільше вплинуло на зміни в повсякденному житті населення українських земель?

1. Зміни в повсякденному житті. Процес модернізації, що охопив українські землі в другій половині XIX ст. — на початку XX ст., додав змін у повсякденне життя всіх верств суспільства. Вони насамперед проявилися в урбанізації, зміні ролі жінки, зростанні освіченості населення тощо.

Ураховуючи те, що на початок XX ст. більшість населення українських земель усе ще проживала в сільській місцевості, то зміни в повсякденному житті проявлялися у проникненні елементів міського життя й досягнень промислового виробництва, занепаді традиційних промислів.

Найбільш помітними були зміни у великих містах (Одеса, Київ, Львів, Чернівці, Харків, Катеринослав тощо). Ці зрушення спричиняли зміни в побуті, звичаях і традиціях українського населення. Так, у Києві найбільші зміни відбулися під час головування Степана Сольського (1887—1900 рр.). На вулицях з’явилося електричне освітлення, розширювалася мережа трамвайних ліній, розпочалося будівництво міського театру, упорядковувалися набережні Дніпра, будувалися водогін, каналізація, проводилося озеленення міста. До змін у місті доклали значних зусиль благодійники й меценати. Меценатство в цей період стало новим звичаєм серед заможних і шляхетних людей. Проте більшість заможних міщан (здебільшого банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рівня тощо) опікувалася лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з усіма ознаками тогочасної цивілізації (електричне освітлення, телефон, каналізація), пересувалися містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягалися в дорогих магазинах або шили одяг у кращих кравців, купували ювелірні прикраси, дорогі годинники, елітні парфуми.

Загальний вигляд Подолу в Києві. Листівка початку XX ст.

Дама в польському одязі. Початок XX ст.

Нерівноправність українських жінок краще бачили жінки з освічених сімей. У 1883 р. було засновано першу українську жіночу організацію «Товариство руських жінок», засновницею якої була Наталія Кобринська. До складу організації входили Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олеся Бажанська та інші. Реалізацію Феміністичні ідеї вони реалізовували через власні літературні твори.

Новою модною традицією заможних людей стало «їздити на води» або гірські курорти (Баден-Баден, Емс, Трускавець, Миргород тощо). Метою таких поїздок було не тільки підтримання здоров’я, але й спілкування в шляхетному товаристві, корисні знайомства з представниками аристократії.

У середовищі міщан середнього статку (державні службовці, торгівці, власники майстерень, учителі тощо) зросла культура споживання, харчування й дозвілля. Вони купували новинки техніки (грамофони, велосипеди тощо), дбали про здобуття дітьми вищої освіти.

Міщани полюбляли у вихідні дні відвідувати театри й кінотеатри або вирушали на прогулянку до парку, де грав духовий оркестр і працювали атракціони. Влітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Взимку ходили кататися на ковзанах на міських катках. Новою звичкою міщан стало відвідування поза робочого часу кав’ярень, цукерень, чайних тощо. Там вони спілкувалися з друзями, призначали побачення, обговорювали справи з колегами тощо. У цей час набула поширення нова звичка — читати у вільний час газети та журнали.

Значні зміни відбулися і в житті міських нижчих верств населення (робітники заводів і фабрик, вантажники, двірники, прибиральники, пралі тощо). Їхня кількість зросла в містах за рахунок селянства, які переселялися до міста.

Для колишніх селян, що прибули до міста, докорінно змінилося майже все: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. З’явився новий для них звичай — вихідний день. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися в міському парку. Із видовищ віддавали перевагу кінотеатру або цирку. На вулицях міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей, то лускала соняшникове насіння.

Намагаючись швидше пристосуватися до життя в місті, люди вдягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг із фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який зазвичай звисав із кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виготовляли дешеві підробки, що були схожі на справжні коштовності.

Для нових міщан змінювалася культура споживання. Якщо в селі вони харчувалися тими продуктами, що вирощували на своїй ділянці землі, то в місті щодня ходили до продуктової лавки або на базар купувати продукти. Змінився також і раціон харчування.

У міських сім’ях було менше дітей, ніж у сільських. У місті біднота тіснилася в найманому житлі, і мати багатодітну сім’ю означало ускладнити собі життя. До того ж жінки в місті часто влаштовувалися на роботу, щоб збільшити бюджет сім’ї. Це супроводжувалося і змінами у свідомості жінок, оскільки працюючи, вони відчували себе повноправними членами суспільства, мали певну фінансову самостійність. Жінки, які працювали на виробництві, мали менше часу для догляду за дітьми та ведення хатнього господарства.

Представники німецької громади Житомира. Близько 1913 р.

У селянській хаті. Початок XX ст.

Водночас особливістю життя міської бідноти було намагання зберегти зв’язок із землею. Оселяючись у міських окраїнах, селяни заводили городи, садочки, утримували свійську худобу та птицю.

Відбулися зміни і у відзначенні релігійних свят (Різдво, Великдень тощо) та дотриманні обрядів (весілля, хрещення, похорон).

Зміни в побуті села відбувалися набагато повільніше, проте були вже досить помітними. Так, одяг значної частини селян виготовлявся не з домотканого полотна, а — як тоді казали — із «мануфактури» (тканин, виготовлених промисловим способом). Фасони одягу почали нагадувати міські. Стрімко поширювалося взуття промислового виробництво. Жінки носили шалі, хустки, золоті та срібні прикраси, намиста.

Змінювала свій вигляд і внутрішнє облаштування селянська хата. На початку XX ст. переважно будувалися трикамерні хати (хата, сіни, комора). У сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишалося традиційним. Більшість хатнього начиння, господарських пристроїв також були промислового виробництва.

Поряд із традиційними землеробськими знаряддями праці в більш заможних господарствах з’являлися кінні косарки фабричного виробництва, металеві плуги, механічні млини, парові молотарки, сіялки тощо.

Поступово змінювалося й родинне життя. Велику патріархальну сім’ю змінила мала. Проте, як і раніше, панували традиційні патріархальні відносини. У селі зберігалися давні звичаї та обряди.

• Чому рівень освіти населення України був низьким, незважаючи на загальний розвиток освіти?

2. Розвиток освіти в другій половині XIX — на початку XX ст. У другій половині XIX ст. українська культура продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували на українських землях. Найбільш негативно вони впливали на народну освіту. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта на українських землях, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що вона селянам не потрібна. Царський уряд майже не підтримував початкові школи.

Зміни в освіті стали відчутними вже наприкінці 50-х рр. XIX ст. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно опікувалися створенням недільних шкіл. Перша недільна школа відкрилася 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі в будинку повітового дворянського училища. Загальне керівництво школою було покладено на професора університету П. Павлова. Обов’язки вчителів взяли на себе студенти університету цілком безкоштовно. Першого ж дня школу відвідало 50 учнів, а через кілька днів — уже 110. Зрозуміло, що до недільної школи пішло навчатися робітництво. Крім читання й письма, тут викладали основи рідної історії.

Учениці й викладачі жіночої недільної школи в Харкові. 1870 р.

Великих зусиль для розвитку недільних шкіл, а також жіночої освіти доклала Христина Алчевська (1841—1920). Не маючи змоги в дитинстві здобути повноцінну освіту, вона майже все своє життя присвятила тому, щоб зробити освіту доступною для широких верств суспільства, а особливо для жінок. У 1862 р. вона заснувала жіночу недільну школу, яка впродовж восьми років діяла нелегально. Із 1870 р., набувши законного статусу, протягом 60 років вона була прогресивним педагогічним та організаційно-методичним центром освіти дорослих не тільки на українських землях, але й у всій Російській імперії. На міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889 р.) X. Алчевську було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Петербурзьке й Московське економічні товариства нагородили X. Алчевську золотими медалями.

У 1862 р. на українських землях уже було понад 110 недільних шкіл. Викладання в багатьох із них здійснювалося українською мовою, видавалися букварі й підручники, у тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Однак того ж року царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох їх організаторів і викладачів було заарештовано. Проте недільні школи не припинили свого існування. Така форма навчання збереглася й до нашого часу в українських громадах за кордоном.

Становище стало поліпшуватися після проведення реформ. Відкриттю нових шкіл у 70-х рр. XIX ст. сприяли земства. Вони опікувалися змістом навчання, надавали кошти на утримання та будівництво шкіл. На Правобережній Україні, де земств не було, початкова освіта була підпорядкована Російській православній церкві. У 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи.

Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв здійснювати навчання українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрям освітньої політики російського царизму на українських землях: не допустити українську мову в школу. Проте завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20 %, а в містах — 50 %.

Певні зміни в освіті не оминули й західноукраїнські землі. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання в цих регіонах. Однак через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у більшості шкіл навчання велося іноземними мовами: у Східній Галичині — польською, у Північній Буковині — німецькою, румунською, у Закарпатті — угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40 %, а в гірських районах — 10 %.

Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки.

У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні гімназії, кадетські й духовні училища, семінарії. У класичних гімназіях перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їхні випускники отримували право вступати до університетів. У реальних гімназіях здебільшого вивчали сучасні європейські мови, математику, природничі науки. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Станом на 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. XIX ст. на українських землях працювали приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій. Для розмежування реальної та класичної середньої освіти в 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало шість років. Сьомий (додатковий) клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їхня кількість не змінювалася до кінця століття.

Спеціальна середня освіта набула значного поширення з розвитком промисловості, яка потребувала великої кількості спеціалістів із різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими працівниками залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони також готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.

На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях існували окремі гімназичні класи.

У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти — учительські семінарії, за міністерством внутрішніх справ — ветеринарні училища, за військовим відомством — кадетські корпуси, військові училища й школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. Найвідомішою була Колегія Павла Галагана, заснована в 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою й давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін.

У другій половині XIX ст. продовжувала розвиватися вища освіта. Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський (1834 р.), Харківський (1805 р.), Новоросійський (1865 р.), Львівський (1661 р.), Чернівецький (1875 р.) університети.

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60—70-х рр. XIX ст., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їхніх прав. Після вбивства народниками царя Олександра II в 1881 р. було прийнято новий університетський статут, згідно з яким ліквідовувалися автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професорів. Весь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.

Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів — технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж таки, як і раніше, вищі навчальні заклади залишалися установами для вузького кола людей.

На початку XX ст. освіта продовжувала розвиватися.

У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл протягом 1897—1911 рр. збільшилася з 13,5 до 18,7 тисячі. Напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252 середні школи, де навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобували лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Щонайменше 36—50 % бажаючих навчатися щорічно отримували відмову в прийнятті до середніх шкіл. Після революції 1905—1907 рр. кількість вихідців із нижчих станів (дітей міщан, ремісників, селян тощо) у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти було недоступним. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському — навчалося понад 35 тис. студентів. У післяреволюційний період частка дітей нижчих станів у вищих навчальних закладах дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла 36 %.

В останній третині XIX ст. з появою і поширенням дитячих садків виникає й дошкільна педагогіка. Видатну роль у її становленні та розвитку відіграла активна учасниця українського руху Софія Русова (1856—1940). Крім дошкільної освіти, вона багато уваги приділяла розвитку освіти жінок. Із 1909 р. С. Русова викладала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905—1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

Учениці Харківського Інституту шляхетних дівчат. Початок XX ст.

На західноукраїнських землях ситуація з освітою також була складною. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових шкіл, а кожне шосте — жодних навчальних закладів. В існуючих школах краю українські діти складали близько 20 % учнів. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, із яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Близько 150 тис. дітей шкільного віку взагалі не навчалися. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл. У початкових школах Закарпаття дітей навчали угорської мови. Набагато кращою була ситуація на Буковині, де напередодні війни фактично не існувало жодної сільської громади, де б не було початкової школи. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тис. осіб відвідували навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 були з українською мовою викладання. Середню освіту на Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них була лише одна українська гімназія.

Вищу освіту на західноукраїнських землях надавали чотири вищі навчальні заклади — Львівський та Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини та Політехнічний інститут у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому українці серед студентів Львівського університету становили 21 %, Чернівецького — 17,6 %. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

• Чим було зумовлено зростання мережі університетів у другій половині XIX ст.?

3. Розвиток науки. У другій половині XIX ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях перетворилися на важливі наукові центри як Російської імперії, так і всієї Європи.

Розвиток наук зумовлювали такі чинники:

• розвиток промисловості після реформ 60—70-х рр. XIX ст., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій;
• загальноєвропейський прогрес у науці й техніці;
• поширення й подальше панування філософії позитивізму, яка сприяла пошуку точних вимірів фізичних і суспільних явищ;
• відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже, — конфлікту з владою (хоч і не завжди).

Іван Пулюй (1845—1918) народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії він навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але потім не прийняв сану, а вступив на філософський факультет. Однак його захопила фізика. І. Пулюй переїхав до Страсбурга, де вивчав електротехніку. У 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету у Празі.

І. Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю було запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення Х-променів, чим згодом скористався німецький вчений В. Рентген.

І. Пулюй розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: брав активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, організував у Відні культурно-пропагандистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про українські землі, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

Протягом другої половини XIX ст. з’явилася низка видатних науковців світового рівня: вчений-етнограф Μ. Миклухо-Маклай; засновник київської школи теоретичної фізики Μ. Умов; вчений-хімік Μ. Бекетов; математик О. Ляпунов; ембріолог О. Ковалевський; засновники першої в Російській імперії та другої у світі бактеріологічної станції І. Мечников і Μ. Гамалія; основоположник ядерної фізики Μ. Пильчиков; фізик та електротехнік І. Пулюй.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широке визнання мали праці Μ. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії українських земель періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович. У 80—90-х рр. XIX ст. почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького, Μ. Грушевського. Завдяки їхнім пошукам було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. На початку XX ст. вийшли перші книги фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси» Μ. Грушевського. Продовжувала плідно працювати перша на українських землях та в Росії жінка-доктор історичних наук О. Єфименко. Значний внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Багалій, Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому колу читачів ілюстровану «Історію України-Руси» Μ. Аркаса.

У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Житецький.

Низку важливих праць із проблем мовознавства створив О. Потебня. У 1907—1909 рр. було видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словар української мови» Б. Грінченка, де вдало поєдналися наддніпрянська і галицька говірки української мови. Значними були досягнення в різних галузях наук В. Вернадського, який передусім відомий як засновник вчення про біосферу і ноосферу.

Українські вчені та винахідники досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став основоположником Харківської школи радіофізики.

Данило Заболотний (1866—1929) зробив свої перші відкриття, працюючи лікарем на бактеріологічній станції в Одесі. Зокрема, він перевірив на собі відкритий ним препарат проти холери. Вчений брав участь та очолював експедиції для боротьби із чумою, холерою та іншими епідемічними захворюваннями до Індії, Аравії, Ірану, Китаю й Месопотамії. Д. Заболотний є автором понад 100 наукових праць. Він першим у світі виявив роль польових гризунів у поширенні чуми. У 1928—1929 рр. був президентом Всеукраїнської академії наук. Заснував Інститут мікробіології та епідеміології Академії наук України, який і нині має його ім’я.

Важливими були досягнення українських біологів та медиків. Світове визнання здобули праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології, Μ. Трінклера — із хірургії, Μ. Ланге — із психології. Засновником Київської терапевтичної школи став Μ. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Першу карту геологічної побудови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на основі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував «мертву петлю». Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли створенню авіаційної промисловості.

4. Внесок Наукового товариства ім. Т. Шевченка в становлення національної науки. Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація, заснована в 1892 р. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, утворене в грудні 1873 р. Товариство мало різні наукові секції, видавало нариси, збірники, часописи, проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. Воно об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної та Наддніпрянської України, інших держав. Членами та активними діячами товариства були О. Барвінський, Μ. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський та інші.

Найважливіші досягнення НТШ припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці Μ. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип’якевича, І. Кревецького, Μ. Кордуби, С. Томашівського), філології та літературознавства (праці Μ. Возняка, Μ. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, Μ. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та інші.

До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці Μ. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницького та В. Кубійовича в дослідження географії українських земель тощо.

У роки Другої світової війни переважна кількість дійсних членів НТШ опинилася в еміграції, не маючи змогу працювати на Батьківщині. 30 червня 1947 р. рішенням загальних зборів членів НТШ в еміграції під головуванням В. Кубійовича та І. Раковського було відновлено діяльність організації.

Діячі НТШ — учасники з’їзду українських письменників із нагоди 100-річчя виходу друком «Енеїди» І. Котляревського. Львів. 1898 р.

Згодом було створено центри НТШ у США, Канаді та Австралії.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських вчених діяльність НТШ було відновлено у Львові.

Курсистки Вищих жіночих медичних курсів. Київ. 1910 р.

Працюємо з хронологією

Початок 60-х рр. XIX ст. — діяльність українських недільних шкіл у Російській імперії.

1865 р. — заснування в Одесі Новоросійського університету.

1875 р. — відкриття університету в Чернівцях.

1892 р. — заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

• умови становлення української національної освіти та науки;
• політику Російської імперії та Австро-Угорщини щодо розвитку освіти українською мовою;
• роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка у формуванні української національної науки;
• здобутки українських вчених-природознавців.

Запитання та завдання

1. Перевірте набуті знання за навчальною грою «Ким є ці особи?». Правила гри. Учні та учениці об’єднуються в команди, яким надаються комплекти карток (однакові або різні) із прізвищами діячів культури. Командам треба розсортувати їх за сферами діяльності.

2. Колективне обговорення. Перелічіть особливості розвитку культури в другій половині XIX — на початку XX ст. 3. Чим був зумовлений розвиток спеціалізованої освіти в другій половині XIX ст.? 4. Який вплив на розвиток української освіти мала політика царського уряду? 5. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, як відбувалося становлення української національної науки? Яку роль у цьому процесі відіграло Наукове товариство ім. Т. Шевченка? 6. Які чинники були визначальними в розвитку української науки?

7. Робота в парах. Обговоріть та охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях у складі Російської імперії та Австро-Угорщини. Відповідь подайте у вигляді порівняльної таблиці. 8. Складіть розповідь про одного з українських вчених (на вибір). 9. Визначте роль українських вчених у розвитку світової науки.

10. В. Вернадський у статті «Українське питання і російська громадськість» писав: «У цілому українці вважають, що свобода української культури обумовлюється саме інтересами російської справи і що зберегти українців як росіян Росія зможе, лише прийнявши їх з усім національно-культурним обличчям». Поясніть, як ви розумієте думку автора. Чи поділяєте ви її? Чому?

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України