Історія України. Повторне видання. 9 клас. Гісем

§ 19. Народницький рух у Наддніпрянській Україні

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ: визначати причини появи, масштаби, напрями, особливості діяльності народницького руху в Наддніпрянщині.

ПРИГАДАЙТЕ: 1. Які загальноросійські політичні, революційні рухи діяли на українських землях у першій половині XIX ст.? 2. Які зміни відбулися в Російській імперії на початку 60-х рр. XIX ст.?

  • На яких ідеологічних засадах формувався народницький рух?

1. Народницький рух та його ідеологія. Народницькі гуртки в Україні. Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. XIX ст. спричинили зростання невдоволення різних верств суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення докорінних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалася в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії — селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О. Герцена, Μ. Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях боротьби проти царизму.

З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, на їхню думку, на відміну від країн Західної Європи, мала обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху.

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, Μ. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, Μ. Кибальчич, С. Перовська та інші), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх із погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» 1875 р.).

Перший гурток народників було організовано 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом подібні гуртки виникли у багатьох містах імперії.

Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії, але з деякими особливостями. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянства було розвинено почуття власності. Це вступало в суперечність із головною ідеєю народництва про природну схильність селян до соціалізму.

Народництво — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму й особливостей розвитку Російської імперії в другій половині XIX ст. Народники виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції.

Студент. Художник Μ. Ярошенко. 1881 р.

Μ. Бакунін виступає перед прихильниками. 1869 р.

Перший гурток виник у Києві в 1872 р. (П. Аксельрод, Г. Гуревич, С. Лур’є та інші). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф. Волховського. Із-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як А. Желябов, А. Франджалі, С. Чудновський, В. Костюрін та інші.

Розгортання народницького руху спричинило суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний із відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти та пропаганди. Інший підхід був пов’язаний з постаттю відомого не тільки в Росії, але й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі — анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакунізму) вважали, що народ, який живе в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. Μ. Бакунін стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг — революція все однаково виправдовує».

В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович, згодом стали відомими революціонерами-народниками.

Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П. Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту не дадуть бажаного результату. На його думку, єдиним способом досягти змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.

  • Чому «ходіння в народ» народників зазнало поразки?

2. «Ходіння в народ». Чигиринська змова. У 1874 р. близько 3 тис. народників «пішли в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селянства. Кинувши навчання в університетах, переодягнувшись у селянський одяг, народники поширювали в селах революційні соціалістичні ідеї. Проте «ходіння в народ» не досягло своєї мети. Майже всі учасники «ходіння» зазнали репресій із боку уряду. Селяни остерігалися мати справу з чужинцями з міста, а іноді навіть допомагали жандармам викривати революціонерів. Якщо народникам удавалося налагодити контакт, то селяни слухали тільки те, що безпосередньо стосувалося їхніх потреб, а розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників (поміщиків і чиновників).

«Побіжчик». Художник К. Савицький. 1883 р.

Приїзд вчительки до села. Художник В. Маковський. 1896—1897 рр.

Провал «ходіння в народ» змусив народників шукати нових способів боротьби.

Одним із них стало об’єднання революціонерів-народників у єдину організацію, яка мала координувати й спрямовувати діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в Санкт-Петербурзі було створено законспіровану революційну організацію «Земля і воля». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та інші. У програмі «Землі і волі» наголошувалося на необхідності створення «народно-революційної організації». Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій влади та організувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передачу землі селянам, громадське землеволодіння та мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший термін завдяки насильницького перевороту.

Народницькі організації, що діяли в Україні, не вступили до складу «Землі і волі», проте підтримували з нею тісні зв’язки. Вони ще на початку 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» на чолі з В. Дебогорієм-Мокрієвичем. До його складу входило 30 осіб, у тому числі І. Бохановський, Л. Дейч, В. Засулич, Μ. Ковалевська та інші. У 1877 р. із гуртка відокремилася група Я. Стефановича, що намагалася використати заворушення, що охопили селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, що мало перекинутися на інші повіти. Ураховуючи досвід, Я. Стефанович вирішив скористатися з монархічних настроїв селянства. Із допомогою Л. Дейча й І. Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», у якій писалося, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього їм потрібно об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено.

Вечірка. Художник В. Маковський 1875—1897 рр.

Я. Стефанович, видаючи себе за царського комісара, спираючись на «царські грамоти», почав організовувати нелегальну селянську організацію «Таємна дружина». У середині 1877 р. вона налічувала близько 2000 членів, на чолі її стояв отаман Є. Олійник. 1 жовтня 1877 р. планувалося розпочати повстання. Проте у вересні змову було розкрито, а близько 1000 її учасників заарештовано. Події в Чигиринському повіті, відомі як Чигиринська змова, були єдиним масовим селянським виступом, спровокованим народниками.

  • Чим був зумовлений перехід народників до терористичної діяльності?

3. Терористична діяльність народників. Розгром і занепад народницького руху. Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл В. Засулич у петербурзького градоначальника Ф. Трепова в січні 1878 р. та її виправдання в суді породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

Терор народників від самого початку був приречений на поразку. Без широкої народної підтримки змінити існуючий лад було неможливо. На боротьбу проти народників кинули всі сили поліції. Протягом 1878—1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки ц групи та віддала до суду їхніх учасників.

Незважаючи на репресії, радикально налаштовані народники намагалися активізувати терористичну діяльність. Проте не всі поділяли такі погляди.

У серпні 1879 р. «Земля і воля» розпалася на самостійні організації — «Народна воля» та «Чорний переділ». «Народна воля» відкрила новий етап революційного руху — етап революційного терору. У ній склалася військова організація. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Члени організацій здійснили терористичні акти проти вищих чиновників і царя. Найбільш активними членами «Народної волі» в Україні були І. Глушков, В. Бичков, І. Левинський, Μ. Тригона, В. Жебуньов, В. Фігнер та інші. Винесений народовольцями смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Однак до позитивних результатів це не призвело. Загибель царя викликала загальний осуд насильства в суспільстві та підірвало довіру до народного руху. Наступний цар Олександр III посилив репресії проти народників, а у внутрішній політиці проводив політику контрреформ. Політика революційного терору зазнала цілковитої поразки.

Члени «Чорного переділу» залишилися вірними ідеям «Землі і волі» та продовжили пропагандистську діяльність. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників «Чорного переділу» емігрувати.

Отже, ні терористична, ні пропагандистська діяльність народників не досягла поставленої мети. Серед лідерів руху поширювалося усвідомлення помилковості їхніх поглядів і переконань. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим.

Так, 23 лютого 1878 р. в Києві В. Осинський, І. Івичевич та О. Медведєв вчинили невдалий замах на відомого своєю непримиренністю до народників заступника прокурора київського окружного суду Μ. Котляревського. У травні Г. Попко кинджалом заколов жандармського поручика барона Г. Гейкінга, відомого своєю боротьбою проти народників. Найбільшого розголосу набрало вбивство Г. Гольденбергом за участю Л. Кобилянського харківського губернатора Д. Кропоткіна за жорстоке поводження в місцевих тюрмах з політичними в’язнями.

Арешт. Художник А. Шуригін. 1867 р.

Арешт пропагандиста. Художник І. Рєпін. 1892 р.

Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. XIX ст. народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному рухам. Упродовж 90-х рр. XIX ст. одна частина народників перейшла на позиції лібералізму, друга — сприйняла марксизм, третя — залишилася на старих позиціях, організувавши на початку XX ст. Партію соціалистів-революціонерів.

Працюємо з хронологією

1872 р. — утворення першої народницької організації в Україні.

1874 р. — «ходіння в народ».

1877 р. — Чигиринська змова.

1878 р. — перший терористичний акт народників.

1879 р. — розкол у народницькому русі.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

  • народницький рух, як загальноросійський, що боровся проти самодержавства;
  • формування перших гуртків народників в Україні;
  • наймасштабніші акції народників;
  • розкол у народницькому русі;
  • найбільші терористичні акти народників.

Запитання та завдання

1. Перевірте набуті знання за допомогою навчальної гри «Відгадайте героя/героїню». Правила гри. Учитель/учителька записує на картку прізвище історичного діяча/діячки та кладе її до конверта. Учні та учениці мають за допомогою заздалегідь визначеної кількості запитань (наприклад, десяти) і часу відгадати про кого йдеться. Учитель/учителька може відповідати лише «так», «ні», «частково». Гру можна проводити в парах, малих групах або з усім класом.

2. Висловіть обґрунтовану думку про причини появи народницького руху. 3. Що лягло в основу ідеології народництва? Чи можна стверджувати, що ідеологічні засади стали передумовою поразки руху? 4. Наведіть факти, на підставі яких можна стверджувати, що народники не знайшли шлях до порозуміння з народом для поширення своїх поглядів. 5. Що таке Чигиринська змова?

6. Охарактеризуйте основні течії народницького руху. 7. Робота в парах. Обговоріть і визначте, що спонукало народників до терористичних методів боротьби. Чому навіть убивство царя не наблизило народників до мети боротьби? 8. Заповніть таблицю «Етапи розвитку народницького руху».

Етапи

Хронологічні межі

Організаційні форми

Лідери

Характеристика

9. Якими були основні особливості народницького руху на українських землях? 9. Колективне обговорення. Визначте причини занепаду народницького руху.