Підручник з Історії України. 8 клас. Гісем - Нова програма
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
§ 33. Культура України в другій половині XVIII ст.
Опрацювавши цей параграф, ви зможете: охарактеризувати особливості розвитку культури в другій половині XVIII ст.; визначити видатних представників української культури тієї доби та їх основні здобутки.
1. Якими були особливості розвитку культури України другої половини XVII — першої половини XVIII ст.? 2. Визначте здобутки й досягнення української культури другої половини XVII — першої половини XVIII ст.
1. Особливості розвитку культури.
В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва й літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.
Підґрунтям розвитку української культури була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини та Запорозької Січі й перетворення Лівобережної України на звичайну російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку, призводили до занепаду.
Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. у Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого — вони розвивалися в різних умовах. Проте це не вплинуло на єдність національної культури українців.
2. Освіта і книгодрукування.
На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував передусім найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалися школи коштом парафіяльних братств. У другій половині XVIII ст. у Гетьманщині працювало 866 українських народних шкіл. Такі школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати й представники найбіднішого населення.
Наступ російського царизму на українську державність зруйнував народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати навчальні заклади власним коштом.
В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя й Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан та урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру й перетворювалася на привілей вищих верств населення.
Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Утиски й переслідування з боку влади призвели до поступового зменшення їхньої кількості. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.
Зображення студентів Києво-Могилянської академії та її головного корпусу. Гравюра І. Щирського
Середню освіту можна було здобути в заснованих у першій половині XVIII ст. Чернігівському, Харківському, Переяславському колегіумах. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст. Чернігівський і Переяславський колегіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище.
На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких здійснювалося польською або німецькою мовами. Надзвичайно обмеженим був доступ українців до католицьких і протестантських навчальних закладів на Закарпатті.
Велике значення для розвитку освіти і науки України мала Києво-Могилянська академія. У XVII—XVIII ст. із нею пов’язана більшість здобутків українського народу в галузі освіти, філософії, богослов’я, мовознавства, літератури, публіцистики, історії.
У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінився занепадом. Поступово погіршувалося матеріальне становище академії. У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.
Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях залишався Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Інститут проіснував до 1805 року.
Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбареум). Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини. Відкриття у Львові в 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше такий заклад був заснований на Закарпатті, у Мукачевому в 1744 р. Пізніше він був перенесений до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів.
У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Провідними були друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Найпомітнішими тогочасними виданнями були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.
3. Література.
Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть панівним тут лишався стиль бароко.
Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760 рр.) і Якова Марковича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного та економічного життя, детально змальовували побут української шляхти.
Важлива роль у літературі цього періоду належала поетичним творам. До жанру історичних віршів належить написаний Семеном Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор обстоював ідею автономії України та протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині.
У багатьох історичних віршах знайшла відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шістьдесят восьмому году собиралось народу».
Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирів земельних маєтків став анонімний сатиричний вірш «Плач київських монахів».
Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».
4. Розвиток філософських ідей. Г. Сковорода.
Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник Михайло Козачинський (1699—1755 рр.). Він знайомив слухачів з ідеями про невід’ємні природні права людини, які з’явилися в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди М. Козачинський висловив у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення й заклав основи громадянського природного права.
Г. Сковорода
Найвизначнішим серед учнів Козачинського був Григорій Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант.
У філософських роздумах велику увагу Г. Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе та займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Ймовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля й треба за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження гнобителів українських селян. Вихід з існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення непотрібного збагачення та пригноблення інших.
Значну роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок,— переконував він, — а книжки від розуму».
Г. Сковорода про головну мету філософії
Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету... Один піклується про черево життя, себто всі діла свої скеровує, щоб дати життя череву... інший — одягам і подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує все коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю. Світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія.
1. Як Г. Сковорода визначає головну мету людського життя й філософії? 2. Як філософія може допомогти людині стати щасливою?
5. Розвиток природничих наук.
Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук, зокрема медичних знань.
У цей час чимало лікарів-українців здобули вчений ступінь докторів медицини. Великий внесок у розвиток медичних знань зробили Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський та інші. Крім того, ці вчені почали досліджувати рослинний світ України. Н. Амбодик-Максимович у 1795 р. створив перший вітчизняний підручник із ботаніки, зосередившись, зокрема, на вивченні рослин України.
Українські лікарі чимало уваги приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував щеплення проти віспи, шукав засоби боротьби з холерою. Відомий епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем під час російсько-турецької війни (1768—1770 рр.), запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула в 1784 р. в ряді міст Російської імперії. Ці методи отримали схвалення закордонних академій наук.
Розвивалася медична освіта. У 1773 р. для підготовки лікарів та аптекарів у Львові було створено медичну колегію. У Наддніпрянській Україні перша спеціальна медична школа виникла в 1787 р. в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград).
6. Музика.
Друга половина XVIII ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.
Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, їх скликали на козацькі ради. Після ліквідації Січі запорозьких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістратах.
Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власні оркестр і театр, де ставили італійські опери. Зібрана ним нотна бібліотека є однією з найдавніших у Східній Європі.
Музичне мистецтво другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики: Максима Березовського (1745—1777 рр.), Дмитра Бортнянського (1751—1825 рр.) та Артема Веделя (1767—1808 рр.). М. Березовський є автором 20 хорових церковних концертів. Його музика відзначається ліричністю, проникненням у внутрішній світ людини. Д. Бортнянський написав опери «Сокіл», «Син-суперник», комедію «Свято сеньйора», також йому належать понад 100 творів хорової церковної музики. А. Вед ель написав 29 хорових церковних концертів, які відзначаються високою майстерністю та глибоким драматизмом образів. Спільною рисою, що єднає творчу спадщину цих трьох видатних українських композиторів, є відчутні впливи української народної пісенності.
7. Архітектура і скульптура.
В українській архітектурі другої половини XVIII ст. співіснували різні стилі.
В оригінальних формах українського бароко зводив будівлі Степан Ковнір (1695—1786 рр.). За його участю було споруджено корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія й Феодосія у Василькові. Кращі риси українського бароко розвинув Іван Григорович-Барський (1713—1785 рр.). Першою його роботою став міський водогін у Києві, а центральною спорудою був павільйон-фонтан «Феліціан» на майдані перед будинком магістрату (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За проектами І. Григоровича-Барського в Києві було споруджено Надбрамну церкву із дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії, дзвіницю Успенського собору. У творчості майстра простежуються перші паростки класицизму.
У середині XVIII ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо, який є продовженням традицій бароко. Він вирізняється витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних архітекторів. У стилі рококо збудовані Андріївська церква в Києві (за проектом Б. Растреллі), собор Св. Юра у Львові (архітектори М. Урбанік та Я. де Вітте), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретін) та інші.
У цей час почав також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та Батурині (архітектор Ч. Камерон).
Троїцький собор (Самара)
Андріївська церква (Київ)
Собор Св. Юра (Львів)
Українські народні майстри не забули секретів дерев’яної архітектури. Найбільшою дерев’яною спорудою XVIII ст. (висота близько 65 м) був Троїцький собор у Самарі (нині Новомосковськ). Спорудив його в 1773—1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.
Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов’язують із діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монастиря, церкви Св. Покрови у Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві.
Серед скульпторів, які працювали в цей час на західноукраїнських землях, варто згадати Йогана Пінзеля. Він виконав статуї Юрія-Змієборця, Св. Афанасія і Лева на фасаді собору Св. Юра у Львові. Йому належить також серія кам’яних фігур, які доповнюють архітектуру ратуші в місті Бучачі, скульптурне оздоблення костьолу в Городці, «Розп’яття» у львівському костьолі Св. Мартина.
Наприкінці 60-х рр. XVIII ст. провідна роль у галицькій скульптурі перейшла до місцевих майстрів. Це були С. Стажевський, М. Філевич, П. Полейовський та І. Оброцький. Усі вони працювали в стилі рококо. Майстри виконували роботи для собору Св. Юра й Латинського кафедрального собору у Львові. Для їхніх творів характерне поєднання реалістичних елементів із високою емоційністю.
8. Живопис і графіка.
Для українського живопису друга половина XVIII ст. стала часом поширення впливу рококо. Український портретний живопис цієї доби значною мірою зберігає пишність та урочистість форм, що склалися в попередні часи бароко. До наймайстерніших належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Я. Шияна та інших.
Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697—1769 рр.) старе українське граверство досягло своєї вершини.
Великих успіхів також досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, але й перший в Україні лікарський підручник А. Крупинського, виданий 1774 р. у Львові.
Найоригінальнішим жанром малярства другої половини XVIII ст. стали картини, створені невідомими народними майстрами. Вони є своєрідним відображенням головних тем тогочасного українського життя. Серед творів цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини М. Залізняка та І. Гонти. Своєрідністю відзначається картина «Богдан з полками», присвячена Національно-визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої середини XVII ст.
Символом епохи, що минала, стала народна картина «Козак Мамай». На ній козак-бандурист сидить один серед широкого степу, згадуючи славне минуле козацтва, журиться його сумною долею.
Висновки. У другій половині XVIII ст. українська культура ще продовжувала бурхливо розвиватися за традиціями попереднього періоду.
В українській культурі з’явилася постать світового значення — Г. Сковорода.
Наприкінці XVIII ст. українська культура стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було залучено до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.
Запитання та завдання
1. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях у другій половині XVIII ст. 2. Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії? 3. Як розвивалося книгодрукування? 4. Назвіть імена видатних представників української культури другої половини XVIII ст. 5. Якими були здобутки тогочасних природничих наук? 6. Якими були здобутки української музичної культури другої половини XVIII ст.? 7. Які архітектурні стилі переважали на українських землях у цей період?
8. Охарактеризуйте розвиток літератури другої половини XVIII ст. Які факти свідчать про те, що література відображала явища тогочасного життя? 9. Що, на ваш погляд, прагнув сказати Г. Сковорода своєю фразою «Світ ловив мене, та не спіймав»? 10. Як мистецтво рококо відображало зміни, які відбувалися в Гетьманщині в другій половині XVIII ст.? 11. Чому народні картини вважаються своєрідним відображенням тогочасного українського життя? 12. Чим можна пояснити високий рівень розвитку музичного мистецтва в Україні?
13. Складіть розповідь про Г. Сковороду та його внесок у розвиток української філософської думки. 14. Складіть у зошиті таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.», вказавши галузь культури, імена видатних діячів та основні здобутки.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України