Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Гісем

§ 4. Політика радянізації та репресії в західних областях УРСР

• 1. За курсами економічної і соціальної географії України та історії України визначте, які історико-географічні землі Західної України й коли увійшли до складу УРСР. 2. Назвіть дату й основні заходи першого етапу радянізації західноукраїнських земель. 3. Якими були характерні риси сталінської індустріалізації та колективізації в Радянській Україні наприкінці 1920 — у 1930-х рр.? 4. Укажіть особливості й основні події українського визвольного руху в роки Другої світової війни.

1. Відновлення радянської влади в західних областях України. Масові депортації 1944—1946 рр. У період 1939—1940 рр. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцніти. Тому після війни партійно-державне керівництво СРСР намагалося встановити в Західній Україні той порядок, який діяв на інших територіях Союзу. Цей процес отримав назву «радянізація». Її складовими були колективізація, індустріалізація, так звана «культурна революція» та масові репресії проти невдоволених новою владою.

Представники влади намагалися провести радянізацію в найкоротший час, незважаючи на опір місцевого населення. Жителі Західної України добре пам’ятали перший досвід спілкування з радянською владою. Вони боялися колективізації, переслідувань на релігійному ґрунті. їхні побоювання виявилися недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну спрямували значні політичні та військові сили.

Після Львівсько-Сандомирської операції радянську владу встановили в Галичині та Закарпатті. Одразу після вступу радянських військ у Західну Україну на роботу до місцевих органів влади, господарської, політичної та інших сфер зі східних областей були направлені представники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів. Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. в Західній Україні з 15 120 керівних посад в обкомах партії працівники місцевого походження становили лише 1832 особи (12,1 %).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі рад.

Здійснювалися націоналізація промисловості, реквізиції цінностей у банках. Одержавлювалися житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, навчальні заклади, оголошувалися державною власністю залізничний транспорт і вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки конфісковували, а їхні землі передавали безземельному й малоземельному селянству. Власники великих промислових підприємств, господарі хуторів, жителі прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) зазнали депортації до віддалених районів СРСР.

Депортація — примусове виселення з місць постійного проживання особи, групи осіб або народу, яких влада визнала соціально небезпечними.

Операція «Захід» — примусове переселення населення Західної України (за винятком Закарпаття), здійснене 21 жовтня (у деяких місцях тривало до 26 жовтня) 1947 р. радянською владою з метою послаблення українського визвольного руху в краї.

Згідно з документами, протягом 1944—1946 рр. із семи західних областей України до північно-східних регіонів СРСР було виселено 17 729 сімей, або 36 609 осіб. Відсутність житла, предметів першої необхідності, медикаментів та продовольства стало справжньою катастрофою для перших переселенців. Депортованих підселяли в будинки місцевих жителів «за рахунок ущільнення» без згоди останніх.

Здійснюючи масові депортації в 1944—1946 рр., радянська влада намагалася унеможливити опір порядкам, які запроваджувала. Депортації були ще одним злочином радянської влади проти українського та інших народів.

10 вересня 1947 р. Рада Міністрів СРСР оприлюднила указ «Про виселення із західних областей УРСР до Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської областей членів родин “оунівців” та активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях». Операція «Захід» розпочалася 21 жовтня 1947 р. о другій годині ночі. Протягом доби було виселено 76 192 особи, серед яких 22 174 дитини. До 26 жовтня кількість депортованих зросла до 77 791 особи.

Переселенців із Західної України товарними вагонами відправляли залізницею на примусові роботи на копальнях або в колгоспах Сибіру. Сотні людей дорогою померли.

21 жовтня 2017 р. в Україні вперше вшановували 70-річчя масової депортації населення Західної України до Сибіру.

За вказівками з Москви й Києва керівництво на місцях запроваджувало ті самі порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце грубість, порушення законів і прав людини, упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українства на «східняків» і «западенців».

2. Ліквідація Української греко-католицької церкви в УРСР. Один із перших ударів радянська влада завдала по Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ), яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення і виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

Й. Сліпий на засланні в Сибіру. 1940-ві рр.

Чому, на вашу думку, радянська влада вважала Й. Сліпого небезпечною особою?

До встановлення на західноукраїнських землях радянської влади УГКЦ об’єднувала понад 5 млн віруючих.

Смерть митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 р. стала сигналом до початку кампанії проти УГКЦ. Греко-католиків почали звинувачувати в співробітництві з нацистами. Наступник А. Шептицького Йосип Сліпий, намагаючись знайти спільну мову з радянською владою, відрядив до Москви делегацію, яку прийняв Голова Ради у справах релігійних культів при Раді народних комісарів СРСР І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його із життям церкви й зверненням Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до Української повстанської армії (УПА) «повернутися з неправильного шляху». Члени делегації передали 100 тис. руб. у фонд Червоного хреста на оборону країни.

Не бажаючи вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам надати можливість вільно відправляти богослужіння. Проте вже в березні 1945 р. з’явилася детальна інструкція щодо ліквідації УГКЦ, яку схвалив Й. Сталін. Відповідно до неї у квітні 1945 р. заарештували єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Усім їм запропонували «добровільно» возз’єднатися з Російською православною церквою (РПЦ). Далі органи влади розпочали арешти провідних діячів УГКЦ та заслання їх до Сибіру. За короткий час було закрито церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2 тис. священиків, монахів і монахинь.

У 1946 р. в Києві відбувся закритий судовий процес проти греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У цей же час у Львові було скликано неканонічний (тобто такий, що не є законним із точки зору церковної традиції) Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив із Римом і підпорядкування греко-католиків РПЦ. УГКЦ змушена була перейти в підпілля. Ініціатора й організатора Собору єпископа Г. Костельника згодом застрелили на одній із вулиць Львова.

За схожим сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. Так, 15 священиків Мукачівської єпархії вислали до Сибіру, трьох убили, а 36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Т. Ромжу в 1947 р. вчинили замах, щоправда, невдалий, але пізніше, як стверджував у спогадах один із відомих працівників Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), його отруїли в лікарні. Зрештою всі греко-католицькі церкви закрили й 50 священиків засудили на різні терміни ув’язнення. Наслідком цих акцій стало проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархом добровільного возз’єднання Мукачівської єпархії з РПЦ.

Ліквідація УГКЦ була складовою радянізації західноукраїнських земель. Цим заходом нова влада намагалася підірвати в краї духовну опору українського національно-визвольного руху.

3. Здійснення колективізації, індустріалізації та «культурної революції». Після примусового встановлення радянської влади в західних областях на порядку денному постали питання відбудови й подальшої радянізації краю. У 1944 р. на це було виділено 10 млрд руб. Із метою координації дій під час проведення радянізації західних областей створили спеціальні посади заступника Голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КП(б)У утворили спеціальний відділ у справах західних областей.

Уже на кінець 1945 р. в краї відбудували 1700 промислових підприємств та 500 промислових артілей. Процес відбудови й подальшого розвитку промисловості західноукраїнського регіону тривав набагато складніше, ніж на сході України. Це було зумовлено низкою причин:

  • одночасністю здійснення процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і «культурної революції» форсованими темпами;
  • слабкістю економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення працювало в промисловості);
  • майже повною відсутністю місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки;
  • неоднозначним сприйняттям населенням соціальних перетворень, що здійснювалися владою, пасивним і активним опором радянізації.

Найболючішим для краю став процес колективізації, якому населення чинило найбільший опір. Колективізація на західноукраїнських землях мала кілька цілей:

  • встановити тотальний контроль держави над селянством;
  • уніфікувати розвиток сільського господарства західноукраїнських земель із центральними і східними регіонами УРСР;
  • зламати приватновласницьку психологію місцевого населення;
  • позбавити підтримки збройний рух опору радянській владі.

Колективізація здійснювалася притаманними для радянської системи методами, що були відпрацьовані владою під час колективізації 1930-х рр.: примус, шантаж, залякування, провокації, заслання до Сибіру. Спочатку удару завдали по заможних господарствах (вони становили 4,8 % загальної кількості господарств і володіли 13,7 % земель) — їм було збільшено на 50 % норми обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, скорочено нормативні строки здачі, скасовано будь-які пільги. Усіх, хто чинив опір або не виконував завдання, висилали до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені райони СРСР на спецпоселення. У другій половині 1940-х рр. із територій західних областей УРСР на спецпоселення вислали понад 200 тис. осіб.

Спецпоселення — місце примусового утримання окремих категорій населення та представників народів, які радянська влада вважала політично небезпечними або ворожими. В основі режиму спецпоселення було насильницьке переселення з місць проживання до спеціально визначених місцевостей із подальшою забороною залишати їх під загрозою кримінального покарання й обмеження в громадянських правах.

У результаті цих заходів кількість колгоспів у регіоні зросла зі 145 у 1945 р. до 7200 у 1950 р. (до них входило 93 % селянських господарств). На базі великих маєтків були створені радгоспи. Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машинно-тракторних станцій (МТС). Із метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювали спеціальні політвідділи. Таким чином, наприкінці четвертої п’ятирічки процес колективізації в західних областях УРСР в основному завершили.

Перетворення було здійснено в промисловості. Вони змінили економічний потенціал регіону. Відбулося суцільне одержавлення промисловості, запровадження командно-адміністративних методів управління і підпорядкування її розвитку інтересам союзного центру.

Радянська індустріалізація краю передбачала:

  • включення західноукраїнських земель до єдиного загальносоюзного промислового комплексу;
  • модернізацію промисловості на засадах, що мали відповідати рівню розвитку СРСР;
  • освоєння місцевих природних ресурсів в інтересах союзного центру;
  • зміну соціальної структури населення відповідно до радянської тоталітарної моделі.

За період індустріалізації в Західній Україні збудували 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств, більшість із яких не була потрібна для задоволення місцевих потреб.

Порівняно з індустріалізацією 1930-х рр. в УСРР цей процес у Західній Україні мав свої особливості:

  • досить високі темпи промислового розвитку: у 1940 р. кількість підприємств західних областей становила 4,7 % від загальної кількості підприємств республіки, а в 1949 р. — уже 12,6 %;
  • відбулися зміни в традиційних галузях виробництва — лісовій та нафтодобувній. їхню продукцію почали переробляти на місці, а не вивозити за межі краю у вигляді сировини;
  • виникли нові для західних областей галузі індустрії — металообробна, машинобудівна, приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна; були реконструйовані й розширені деревообробна, харчова, нафтодобувна, гірнича;
  • після того як розвиток краю було визнано важливим, сюди почали надсилати обладнання, що вивозили з Німеччини за репараціями;
  • індустріалізація успадкувала традиційні недоліки радянської системи промисловості: диспропорцію в розвитку важкої і легкої промисловості на користь першої, домінування кількісних показників над якісними, незавершеність технологічного циклу в межах певного регіону.

Важливою складовою радянізації стала «культурна революція», під час якої в краї було запроваджено радянську систему освіти, що охоплювала все населення. У західні області на постійну роботу направили близько 44 тис. учителів, надіслали тисячі безкоштовних радянських підручників і наукових посібників, насичених комуністичною пропагандою. На вчителів покладалося завдання ідеологічної обробки молоді й поширення серед неї радянської пропаганди. Виникла нова мережа професійно-технічної освіти. Відбувалася надмірна ідеологізація освіти, покликана виховувати населення в комуністичному дусі й знищити в нього національну самосвідомість. Значних масштабів набули репресії проти західноукраїнської інтелігенції — місцевих освітян, працівників бібліотек, музеїв, культурних товариств тощо. У вищих навчальних закладах лекції почали читати переважно російською мовою.

Населення примусили користуватися безкоштовним медичним обслуговуванням, змінивши місцеву платну медицину на радянську тоталітарну модель її розвитку. Влада направила на західноукраїнські землі сотні медичних працівників вищої та середньої кваліфікації з інших регіонів. При цьому радянські урядовці, як і раніше, порушували права людей, не цікавлячись їхнім бажанням щодо роботи на іншому місці.

Із протоколу допиту службою безпеки ОУН учительки з Кам'янця-Подільського Ольги Манич, направленої в червні 1945 р. на роботу в Тернопільську область

...Я мала відчути, чи молодь їм (бандерівцям, членам УПА) симпатизує, а як так, то хто. У своїх виступах моїм завданням було наставляти молодь проти бандерівського руху і вказувати їм приклади із життя великих радянських людей. Я повинна була здобувати душу молоді...

Обговоріть у парах. Яке завдання покладала радянська влада на вчителів, яких у післявоєнний період направляли до Західної України?

Процес примусової радянізації Західної України в основному був завершений наприкінці 1950-х рр.

4. Український національно-визвольний рух у Західній Україні в 1944—1950-х рр. Український національно-визвольний рух у краї розгорнувся в 1944 р., одразу після вступу сюди Червоної армії, як форма опору порядкам, запроваджуваним новою владою. Захищаючи себе від наступу тоталітарного режиму, населення вдавалося до різних методів боротьби — від саботажу до збройного опору. Організаторами боротьби стали Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА). Політичною структурою УПА була Українська головна визвольна рада (УГВР) — організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом на українських землях, президентом якої був К. Осьмак. До УГВР входили Р. Шухевич, В. Кук, М. Лебідь, Ю. Липа та інші. На кінець 1944 — початок 1945 р. УПА налічувала 35 тис. бійців, хоча радянські каральні органи у своїх звітах вказували в декілька разів більшу цифру.

В ОУН та УПА як відносно самостійній структурі існувала так звана «жіноча мережа». Вона об’єднувала жінок, які виконували інформаційно-розвідувальні, просвітницько-пропагандистські, санітарно-медичні та постачально-побутові функції.

Представник місцевої радянської влади в Західній Україні зазначав: «Ми маємо велику кількість «жіночих мереж». Відомо, що в селах із 1000 мешканців є 50—60 членів ОУН, і значною часткою є жінки. У деяких селах вони керують підпільною роботою».

«Жіноча мережа», як правило, була не військовою частиною, а скоріше організаційною, допоміжною силою. Усі дівчата, які долучалися до діяльності в ОУН та УПА, проходили освітньо-ідеологічний вишкіл, під керівництвом своєї провідниці вивчали історію України, знайомилися з ідеологією та програмою ОУН. У «жіночій мережі» панували взаємна підтримка та допомога. Жінки у складі ОУН та УПА працювали лікарями, медсестрами, санітарками, друкарками, пропагандистками, зв'язковими, розвідницями, були учасницями відділів УПА та навіть командували ротами.

Основною медичною структурою був Український червоний хрест, який очолювала Катерина Зарицька (до свого арешту в 1947 р.). У підпільних друкарнях, що розміщувалися у важкодоступних місцях, працюючи в умовах нестачі кисню та світла, місяцями не виходячи на свіже повітря, жінки видавали підпільну літературу, пресу та відозви. Довіреними особами Р. Шухевича була група жінок-зв'язкових, які виконували його доручення. Керувала нею К. Зарицька. Входили до групи Г. Дідик, О. Гусяк, О. Ільків та інші. Нарівні із чоловіками брали участь у багатомісячних рейдах Я. Бульбан, У. Погінець, П. Прошак та багато інших.

Після завершення бойових дій у Європі проти УПА направили війська Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ) та регулярні частини Радянської армії. Величезні райони на Волині та в передгір’ях Карпат були блоковані. Усіх, хто був пов’язаний з УПА, знищували або відправляли до Сибіру. Ці події увійшли в історію як «велика блокада». Радянська влада розпочала її в 1945 р. і здійснювала до весни 1946 р. Унаслідок цих дій місцеві загони УПА втратили близько 60 % свого складу. Зазнавши значних втрат, підрозділи УПА розділилися на невеликі групи й здійснювали напади на активістів радянської влади, знищували колгоспне майно, МТС та інші об’єкти. Пропаганда, жорстокість і підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору.

«Велика блокада» — каральна акція радянської влади в Західній Україні з 1945 до весни 1946 р., під час якої радянські війська блокували райони дій УПА.

Із доповідної записки прокурора військ МВС Українського округу Г. Кошарського на адресу секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова «Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так званих спеціальних груп МДБ» (15 лютого 1949 р.)

...Міністерством держбезпеки Української РСР і його управліннями в західних областях України з метою виявлення ворожого українсько-німецького націоналістичного підпілля широко застосовуються так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів «УПА».

Цей досить гострий метод оперативної роботи, якби він застосовувався розумно, по-справжньому конспіративно й чекістськи підготовленими людьми, безсумнівно, сприяв би якнайшвидшому викорчовуванню залишків бандитського підпілля.

Однак, як показують факти, груба провокаційна й нерозумна робота низки спецгруп і сваволя й насильство, які допускають їхні учасники над місцевим населенням, не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, але, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й, безперечно, завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в західних областях України...

...Дії так званих спецгруп МДБ мають яскраво виражений бандитський, антирадянський характер і, ясна річ, не можуть бути виправдані жодними оперативними міркуваннями.

Не маючи у своєму розпорядженні достатніх матеріалів, так звані спецгрупи МДБ діють наосліп, у результаті чого жертвами їхньої сваволі часто стають особи, не причетні до українсько-бандитського націоналістичного підпілля.

...Виступаючи в ролі українських націоналістів, учасники спецбоївок ідуть далі по лінії штучного, провокаційного створення антирадянського націоналістичного підпілля...

1. Обговоріть у парах. Якими методами радянські каральні органи намагалися знищити загони УПА? 2. Чому радянська влада, на вашу думку, називала підпілля УПА «бандитським»? Якої мети вона хотіла цим досягти? Що відображало таке ставлення до українського національно-визвольного руху?

У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА і голова проводу ОУН Р. Шухевич. Його наступник В. Кук потрапив до радянських спецслужб у 1954 р. Загони, які ще продовжували боротьбу, діяли розрізнено до 1960 р. Зрештою збройний рух опору був повністю придушений. Щонайменше 100 тис. членів ОУН та УПА і осіб, що їм співчували, загинули, а понад 170 тис. було засуджено й відправлено до таборів. Загалом на території Західної України із 6 млн населення було репресовано майже 500 тис. осіб.

Висновки. Серед усіх регіонів України, що постраждали від війни та нацистської окупації, у найгіршому становищі опинилися західноукраїнські землі. Одночасно з подоланням руйнівних наслідків війни в краї відбувалося форсоване запровадження сталінської моделі соціалізму та встановлення комуністичного режиму.

  • ОУН та УПА розгорнули боротьбу проти радянської влади. Недостатність ресурсів обумовила поразку українського національного руху.

Запитання і завдання

  • 1. Що таке операція «Захід»? 2. Коли було ліквідовано УГКЦ? 3. Дайте визначення поняття «спецпоселення». 4. Назвіть кількість осіб, що були виселені із західних областей УРСР на спецпоселення в другій половині 1940-х рр. 5. Що таке «велика блокада»? 6. Хто очолив ОУН та УПА після загибелі Р. Шухевича?
  • 7. Як було відновлено радянську владу в західних областях УРСР? 8. Охарактеризуйте долю УГКЦ після відновлення радянської влади в Західній Україні. 9. Укажіть особливості втілення сталінської моделі соціалізму в західних областях УРСР. 10. Проаналізуйте особливості й прояви українського національно-визвольного руху в Західній Україні в післявоєнний період.
  • 11. Складіть порівняльну таблицю запровадження сталінської моделі соціалізму в Західній Україні в другій половині 1940-х рр. та Наддніпрянщині в 1930-х рр.

Складові радянізації

Особливості запровадження

Західна Україна

Наддніпрянська Україна

Індустріалізація

Колективізація

«Культурна революція»

  • 12. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Значення українського національно-визвольного руху в післявоєнний період на західноукраїнських землях для історії України».
  • 13. Складіть самостійно історичний портрет Й. Сліпого або В. Кука (за вибором).