Природничі науки. 2 частина. 11 клас. Гільберг
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Риси світового господарства
Економічна система загалом — це система виробництва, розподілу та споживання товарів, робіт і послуг. Будь-яке виробництво та споживання пов’язане зі зростаючим залученням природних ресурсів у сферу діяльності людства й супроводжується впливом на навколишнє середовище. Сучасна картина господарства в окремих країнах й у світі загалом склалася під впливом різних чинників (мал. 11.4), які можна об’єднати у дві групи: природні й суспільні.
На розміщення конкретних підприємств впливає не один, а кілька чинників одночасно. Кожний вид господарської діяльності має властивий саме йому набір чинників розміщення. Навіть спільні з іншими виробництвами чинники в кожному конкретному випадку проявляються з різною силою: для одних вони є вирішальними, для інших можуть мати другорядне значення.
Мал. 11.4. Чинники розміщення виробництва
У процесі розвитку дія окремих чинників помітно змінюється: послаблюється значення одних і посилюється інших, виникають нові. Особливо це помітно в останні десятиріччя в умовах технологічної та інформаційної революцій. Наприклад, якщо наприкінці XIX століття розміщення металургії визначали здебільшого природні ресурси (яскравий приклад — вугільні й залізорудні басейни, такі як Рур у Німеччині, Мідленд у Великій Британії, Лотарингія у Франції, Верхня Сілезія в Польщі, Пенсільванія і Приозер’я в США, Урал і Кузбас у Росії, Донбас і Придніпров’я в Україні, довкола яких утворилися великі промислові центри), то сьогодні таке тяжіння помітно зменшилося. У розвинених країнах використовують дешеву привізну сировину, у менш розвинених країнах сировина стає основою експорту. У багатьох великих країнах, де старі гірничовидобувні, лісозаготівельні, гідроенергетичні, сільськогосподарські райони надмірно освоєні й виснажені, почалося зрушення виробництва в райони нового освоєння. Часто вони важкодоступні й малообжиті, як, наприклад, Сибір, Далекий Схід і Північ у Росії, Північ і гірський Захід у Канаді, Амазонія в Бразилії, Захід у Китаї, центральна й західна частини в Австралії.
У сучасних умовах дуже часто динамічніше розвиваються країни й регіони, позбавлені значних сировинних баз. Яскравий приклад — Японія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Естонія, «чотири дракони» Азії — Республіка Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур, райони півдня Німеччини, півдня Великої Британії, півночі Італії, приморські райони Китаю, США. Розвиток там відбувається завдяки сукупній дії суспільних чинників, зокрема їхнього економіко-географічного розташування.
Численні міжнародні зв’язки об’єднують країни світу в складну систему — світове співтовариство, а їхні національні економіки — у світове господарство. Сучасне світове господарство також пройшло свій еволюційний шлях (табл. 11.5).
Таблиця 11.5.
Еволюція світового господарства
Продовження таблиця 11.5.
Донька грає на синтезаторі, а замість нотного зошита в неї на пюпітрі — планшет із завантаженою сторінкою партитури. До кімнати заходить батько й пафосно вигукує:
- Здрастуй, майбутнє! Один електронний пристрій відтворює записаний у ньому алгоритм на іншому електронному пристрої, використовуючи для цього біологічний об’єкт.
Для України та деяких пострадянських економік, що вирізняються фізичним і моральним зношуванням виробничих фондів і несприятливим інвестиційним кліматом, ігнорування ідеології четвертої промислової революції загрожує дедалі більшим відставанням від лідерів світового економічного зростання, консервацією бідності й відсталості. Щоб оцінити перспективи розвитку національної економіки, проаналізуймо сучасний стан світового господарства.
Світове господарство (світова економіка) — складна економіко-географічна система (мал. 11.4), що має власну будову (структуру), тобто складається з різних видів економічної діяльності й територіальних підрозділів.
Мал. 11.5. Світове господарство як економіко-географічна система
Види економічної діяльності, у свою чергу, об’єднують у сектори, а господарства окремих країн — у регіони.
Види економічної діяльності господарства та їхні підрозділи об’єднують у такі сектори.
Первинний сектор економіки: об’єднує види економічної діяльності, які пов’язані з видобуванням сировини та її переробленням у напівфабрикати для інших видів економічної діяльності. До первинного сектору належать сільське господарство, рибальство, мисливство, лісове господарство та гірництво.
Вторинний сектор економіки: види економічної діяльності, які перетворюють сировину на закінчений, готовий до споживання продукт (тобто вторинний сектор використовує матеріали первинного сектору й виробляє на основі цієї сировини продукт, призначений для споживання, продажу або використання в інших видах економічної діяльності). До вторинного сектору належать промисловість і будівництво. Підприємства вторинного сектору зазвичай споживають багато енергії та потребують складних машин.
Третинний сектор економіки або сфера послуг: уключає економічну діяльність, пов’язану з послугами. До послуг належать фінансова й банкова діяльність, транспорт, оптова й роздрібна торгівля, страхування, наука, туризм, медицина, освіта, індустрія розваг тощо. Інформаційні технології інколи виокремлюють і включають у четвертинний сектор економіки.
Країни, у яких переважає третинний сектор економіки, називають постіндуспіріальними, або інформаційним суспільством.
У сучасному світі виокремлюють такі основні типи економічних систем: традиційна, командна, ринкова, змішана (скориставшись додатковими джерелами інформації, опишіть їхні характерні риси).
До форм суспільної організації виробництва належать концентрування, спеціалізація, кооперування, комбінування, агломерування, диспергування та диверсифікування виробництва (користуючись додатковими джерелами інформації, опишіть їхні характерні риси).
Суспільний поділ праці полягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності.
Світове господарство утворено сукупністю національних господарств усіх країн світу, що взаємопов’язані міжнародним поділом праці. Це виявляється в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції, послуг і подальшому обміні ними. Так, окремі країни можуть виробляти те, що інші зробити не в змозі. Завдяки сприятливому клімату та якості ґрунту в Іспанії, наприклад, вирощують цитрусові, а не пшеницю. В Україні, навпаки, через природні умови вирощують пшеницю, а не помаранчі. Тому країни спеціалізуються на вирощуванні певних продуктів і потім торгують ними між собою.
Предметна спеціалізація означає, що підприємство виробляє продукцію певного виду від початку до кінця, і за межі підприємства йдуть не деталі, а готові вироби.
Подетальна спеціалізація полягає в тому, що окремі підприємства виробляють різні деталі й вузли. Потім їх збирають на спеціальних складальних заводах і виготовляють (збирають) з них готові вироби. Вона найпоширеніша в машинобудуванні.
Технологічна (стадійна) спеціалізація — це послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких виконує певну стадію обробки або ж спеціалізується на окремій стадії технологічного процесу.
Територіальна спеціалізація — зосередження виробництва в окремій територіальній одиниці поділу. Виділяють міжнародну, міжрегіональну та локальну спеціалізацію.
Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції і послуг та наступному обміні ними.
Головні чинники міжнародного географічного поділу праці:
- географічне положення країн (наприклад, спеціалізація на морському рибальстві приморських країн);
- природно-ресурсна база (визначає спеціалізацію країн на видах добувної промисловості, сільського й лісового господарства, відпочинку, туризмі);
- соціально-економічні умови (розвиток окремих видів економічної діяльності під впливом історичних, національних, релігійних особливостей, рівень нагромадження капіталів, науково-технічний розвиток тощо).
Завдяки міжнародному поділу праці утворилася глобальна економіка — єдина система, що об’єднує економіки всіх країн світу, які взаємодіють між собою. Найважливішу роль у світовому господарстві відіграють міжнародні економічні зв’язки, що виражені потоками (рухом) товарів, послуг, капіталів, робочої сили, інформації між країнами й регіонами світу.
Основною рушійною силою процесу формування глобальної економіки стали транснаціональні корпорації (ТНК). Транснаціональна корпорація (ТНК) — об’єднання підприємств, що складається з головної компанії та її закордонних філій, які мають потужний вплив на певну сферу економіки (або кілька сфер) у міжнародному масштабі.
Нині у світі нараховується майже 65 тис. ТНК, що контролюють понад 830 тис. іноземних філій. Загалом, ТНК контролюють майже 2/3 світової торгівлі, на них припадає приблизно 1/2 світового промислового виробництва, на підприємствах ТНК працюють майже 10 % робітників від усього світового виробництва, вони контролюють понад 4/5 усіх світових патентів, ліцензій і ноу-хау.
Як ТНК є сучасною елітою бізнесу, так серед ТНК існує своя еліта — дуже великі компанії (корпорації), які конкурують з багатьма державами і за виробництвом, і за бюджетом, і за кількістю працівників. Початково ТНК створювали переважно у видобувній промисловості, однак уже в 1980-х роках їхній вплив значно зменшився, і найбільшого значення набули автомобілебудівні та електротехнічні ТНК. З розвитком науково-технічної революції почали лідирувати фірми, що спеціалізуються на високотехнологічній сфері послуг, — американські корпорації Microsoft (світовий монополіст у виробництві програмного забезпечення), IBM, швейцарська Nestle тощо.
Склад ТНК стає інтернаціональнішим за походженням: станом на 2017 рік 500 провідних ТНК розподілено між 34 країнами світу. Серед них десятиліттями домінують американські фірми (2017 рік — 132 ТНК: Apple, General Electric, General Motors, Ford Motor, Boeing, Procter & Gamble, Verizon, Facebook та ін.). Друге місце в рейтингу посідає Китай, із загальною кількістю 109 ТНК; на Японію припадає приблизно 50 ТНК. Збільшується частка й значення ТНК країн, що розвиваються, особливо з-поміж азійських «драконів» (Тайвань, Південна Корея, Сінгапур), а також Індії, Малайзії, Туреччини, Саудівської Аравії, ОАЕ та ін. Очікують, що найближчими роками серед провідних ТНК світу триватиме збільшення частки фірм з нових індустріальних країн «третього світу» та країн з перехідною економікою.
ТНК дедалі більше стають визначальним чинником для вирішення долі тієї чи іншої країни в міжнародній системі економічних зв’язків, є вони вирішальними й у створенні глобальних ланцюгів доданої вартості, що включають усі бізнес-процеси, які мають бути виконаними від моменту отримання замовлення від споживача до постачання кінцевого продукту. Такі міжнародні організації, як Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та Світова організація торгівлі (СОТ), аналізують міжнародну торгівлю крізь призму глобальних ланцюгів доданої вартості, які лежать в основі міжнародних потоків товарів і послуг.
Глобальний ланцюг доданої вартості — це послідовність взаємопов’язаних видів діяльності зі створення доданої вартості, розташованих щонайменше на двох континентах або в межах двох торгових блоків, що забезпечують виробництво товару чи послуги, починаючи з ідеї щодо їх створення та закінчуючи доставкою до кінцевого споживача.
Ланцюги доданої вартості мають визначену послідовність стадій: від проектування до продажу готової продукції (мал. 11.6). Елементи виробництва «розпорошуються» серед дедалі більшої кількості країн, а самі ланцюги пов’язують географічно відокремлені стадії в єдині галузі. Тому окремі країни спеціалізовані на цілях і функціях бізнесу більшою мірою, ніж на виробництві готових товарів. Вони також конкурують між собою за вигідніше місце й значимішу роль у цих ланцюгах.
Мал. 11.6. Послідовність стадій ланцюга доданої вартості
Участь у глобальних ланцюгах доданої вартості бере переважна більшість країн світу незалежно від рівня економічного розвитку, показників доходів населення, рівня розвитку технологій тощо. Проте ступінь включення країни в цей ланцюг, кількість стадій виробництва в ній, а отже, й отримання максимальної економічної вигоди — різні.
Ключовими складовими в цих ланцюгах є не країни в цілому, а окремі компанії або підприємства, особливо транснаціональні, що не пов’язані географічно з якоюсь країною.
Відомою формою територіальної організації господарства стали спеціальні економічні зони (СЕЗ), під якими розуміють територію з особливим юридичним статусом і пільговими економічними умовами для національних або іноземних підприємців. Залежно від напряму господарської діяльності, економічних завдань або інших цілей СЕЗ можуть створювати як зони вільної торгівлі (здійснюють операції зі складування й оброблення вантажів зовнішньої торгівлі, магазини Duty Free), промислово-виробничі зони (у них налагоджено виробництво конкретної промислової продукції, інвесторам надають пільги), туристсько-рекреаційні (де існує туристсько-рекреаційна діяльність), техніко-впроваджувальні (технопарки й технополіси) тощо, зокрема офшори. Особливістю таких зон є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів, високий рівень і законодавчі гарантії банківської та комерційної секретності, лояльність державного регулювання. Наприклад, кошти за придбання продукції металургійного комбінату, що належить ТНК, розміщеній в одній із країн Європи, надходять на рахунок її фінансового підрозділу в Нідерландах, потім їх переводять на рахунок дочірньої компанії на о. Аруба (офшор) для мінімізації податків від отримання дивідендів.
Нині загальна кількість СЕЗ сягає 2 тис. у понад 100 країнах світу, через них проходить до 1/3 світового товарообігу. Особливо багато їх у Китаї, Японії, Південній Кореї, Тайвані, Німеччині, Данії, США та ін.
Світова торгівля є однією з найстаріших форм зовнішньоекономічних зв’язків. У її товарній структурі під впливом НТР відбуваються глибокі зміни. Вони полягають у співвідношенні між сировинними товарами й готовими промисловими товарами. Зокрема, ще в першій половині XX століття 2/3 світового товарообігу становили паливо, сировина й продовольство, а на початку XXI століття частка готових виробів перевершила частку сировини, палива й продовольства майже вчетверо. Останніми десятиліттями зростає частка мінеральної сировини, що пов’язано з різким подорожчанням нафти. У світовій зовнішній торгівлі провідні позиції посідають США, країни ЄС та Азіатсько-Тихоокеанського регіону (табл. 11.2).
Важливим ланцюгом міжнародного ринку товарів є товарні біржі — заклади, де здійснюють торгові операції з купівлі й продажу товарів за зразками та стандартами.
Таблиця 11.2.
Найбільші світові експортери та імпортери товарів у 2017 р.
Товарна група |
Експорт |
Імпорт |
Паливо |
Росія, Саудівська Аравія, ЄС, США, Канада, ОАЕ, Кувейт, Норвегія, Ірак |
ЄС, США, Китай, Японія, Індія, Південна Корея, Сінгапур, Канада |
Промислова продукція |
ЄС, Китай, США, Японія, Південна Корея, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Канада |
ЄС, США, Китай, Сянган, Японія, Канада, Мексика, Росія, Сінгапур |
Сільськогосподарська продукція |
ЄС, США, Бразилія, Китай, Канада, Індонезія, Індія, Таїланд, Австралія, Аргентина |
ЄС, Китай, США, Японія, Росія, Канада, Південна Корея, Мексика, Сянган, Індія |
Продовольство |
ЄС, США, Бразилія, Китай, Канада, Аргентина, Індія, Індонезія, Австралія, Таїланд |
ЄС, США, Китай, Японія, Росія, Канада, Південна Корея, Мексика, Саудівська Аравія |
Залізо і сталь |
ЄС, Китай, Японія, Південна Корея, Росія, США, Україна, Індія, Туреччина |
ЄС, США, Китай, Таїланд, Канада, Мексика, Туреччина, Саудівська Аравія, Індія |
Головною організацією, що регулює питання світового ринку товарів, є Світова організація торгівлі (СОТ)1. До організації у 2018 році входило 164 країни. Ці держави контролюють до 90 % усієї світової торгівлі. Україна ввійшла до СОТ у травні 2008 року.
1 Створена в 1995 році з метою лібералізації міжнародної торгівлі й регулювання торговельно-політичних відносин держав — членів СОТ.
За сучасних умов світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією таких чинників: науково-технічний прогрес, соціалізація, глобалізація та інтернаціоналізація (мал. 11.7).
Мал. 11.6. Сучасні особливості розвитку світового господарства
Сучасні тенденції розвитку світового господарства сформувалися наприкінці XX століття Нині широко використовують інформаційну техніку й технології, що сприяють значній економії праці. Важливим стає і те, що до сфери індустріалізації та інформатизації включають не тільки промисловість, а й сільське господарство, транспорт.
Нині жодна з країн не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому треба об’єднувати зусилля в цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв’язків між країнами, формуванню стійких структур у світовому господарстві.
Формуванню цілісності світового господарства сприяє розвиток відповідної інфраструктури: прокладання міжнародних транспортних коридорів, глобальних систем зв’язку тощо.
Україна активно бере участь у техніко-економічних відносинах із країнами в Центральній і Східній Європі.
Ринок сільськогосподарської продукції посідає особливе місце на світовому товарному ринку. Це тому, що немає жодної країни, яка б не брала участі в процесі міжнародного обороту сільськогосподарських продуктів як експортер, імпортер або одержувач продовольчої допомоги.
В агробізнесі склалися досить протяжні глобальні ланцюги доданої вартості. На початкових стадіях — розведення тварин і вирощування сільськогосподарських культур, далі — подальше оброблення і довгі торгові ланцюжки, коли продукти доставляють, наприклад, у магазини, ресторани та готелі (мал. 11.8).
Мал. 11.8. Ланцюги доданої вартості в агробізнесі
Рибальство (мал. 11.9) — один з найдавніших промислів людства, а нині — важлива ланка світового господарства. Майже 75 % усього світового вилову використовують для харчування людей, решту переробляють на риб’яче борошно та жир, харчові добавки тощо. Основним районом вилову риби останніми десятиліттями є північна частина Тихого океану. Від другої половини XX століття стала швидко розвиватися аквакультура: вирощування риб, молюсків, ракоподібних, водоростей у контрольованих людиною умовах. Провідні позиції за обсягом виробництва продукції аквакультури посідають азійські країни (Китай, Японія, Південна Корея, Філіппіни, Таїланд, КНДР, В’єтнам). У Європі аквакультура спеціалізується на вирощуванні устриць (Франція, Німеччина) і мідій (Італія, Іспанія, Нідерланди). У США вирощують лише устриць.
Мал. 11.9. Дари річок і морів
Назвіть промислові види риби, що виловлюють у морях і річках України.
Добувна промисловість забезпечує видобуток різних мінеральних ресурсів, серед яких постійно зростає значення мінерального палива.
Таблиця 11.3.
Країни — лідери за видобутком паливних ресурсів (на 2016 р.)
Країна |
Вугілля, млн т |
Країна |
Нафта, млн т |
Країна |
Природний газ, млрд м3 |
Китай |
3411 |
Саудівська Аравія |
585 |
США |
751 |
Індія |
692 |
Росія |
554 |
Росія |
642 |
США |
660 |
США |
543 |
Іран |
227 |
Австралія |
493 |
Ірак |
219 |
Катар |
183 |
Індонезія |
434 |
Канада |
218 |
Канада |
174 |
Найчастіше виробництво й збут товарної продукції сирої нафти, природного газу, кам’яного вугілля відбуваються в рамках довгострокових контрактів між великими компаніями, які зацікавлені в стабільних довгострокових поставках.
Металургійне виробництво. Металургія охоплює процеси виплавляння металів з руд або інших матеріалів, а також процеси, що пов’язані зі зміною хімічного складу, структури й властивостей металевих сплавів. Металургія виробляє чорні й кольорові метали.
Виробництво продукції кольорових металів (зокрема, алюмінію, міді) має кілька виразних стадій (пригадайте їх з курсу географії 9 класу) Наведемо приклад глобального ланцюга доданої вартості за участі України (мал. 11.10, а): Гвінея видобуває лише боксити, Україна переробляє їх на алюміній оксид, Росія виробляє з нього товарний алюміній, який переважно збувають машинобудівним компаніям США. Увесь ланцюг від видобування до збування кінцевої продукції є глобальним, і відповідні підприємства входять до складу єдиної ТНК «Русал», яка контролює 40 % світового ринку первинного алюмінію.
Мал. 11.10. Ланцюги створення доданої вартості в металургії
Особливістю ринку чорних металів є тісний зв’язок між розміщенням виробничих потужностей з виплавлення первинного чавуну й сталі та прокатом масових видів сталевої продукції. Головні потужності контролює ТНК «МітталСтілл», яка створила глобальні ланцюги доданої вартості. Наприклад, на її металургійний завод у м. Дюнкерку (Франція) залізну руду привозять із Бразилії, кам’яне вугілля — з Польщі та Південної Африки, а готовий прокат постачають на машинобудівні підприємства Франції та інших країн-членів ЄС.
Світове виробництво автомобілів постійно зростає. У 2017 р. випуск уже становив 97,3 млн одиниць. Кожна з країн-лідерів світового автомобілебудування випускає щороку понад 2 млн автомобілів. Дуже активно останніми роками розвивається автомобілебудування в Китаї, Індії, Мексиці, Бразилії, Канаді, Таїланді тощо. З огляду на такий широкий спектр світових автовиробників вони стали створювати нові ефективні взаємозв’язки з постачальниками й повсюдно використовувати стандартизовані платформи та моделі автомобілів, щоби скоротити витрати на їхнє розроблення, отримувати певну економію і спростити міжнародну торгівлю між географічними регіонами, концентруючись на збільшенні обсягів продажу автомобілів. На формування глобальних ланцюгів доданої вартості в автомобілебудуванні (мал. 11.11) значно впливають такі зовнішні чинники, як загальна економічна ситуація у світі, коливання валютних курсів і цін на нафту, платоспроможність споживачів, а також зміни у структурі й потоках міжнародної торгівлі.
Мал. 11.11. Ланцюги створення доданої вартості в автомобілебудуванні
Авіаційна промисловість сконцентрована в країнах з високим рівнем науки й кваліфікації робочої сили — США, Росії, Франції, Великій Британії, Німеччині, Нідерландах. Нині на світовому ринку аеробусів відзначаються корпорації Boeing (Чикаго, США) і єдиний європейський авіагігант Airbus (Тулуза, Франція, а також Німеччина, Велика Британія, Іспанія). Літаки середнього класу виробляють у Швеції (Saab), Канаді (Bombardier), у Росії та Україні.
За виробництвом залізничного рухомого складу виділяються США, Франція, Німеччина, Чехія, Японія, Росія.
Фармацевтична промисловість є одним з видів промислового виробництва, що визначають науково-технічний прогрес усього людства. Більшість відповідних компаній зосереджена в розвинених країнах світу. Фармацевтика виступає нині як один з важливих складників глобальної економіки, що суттєво впливає на розвиток охорони здоров’я, страховий бізнес, фінанси тощо.
Фармацевтична індустрія дуже капіталомістка, на розроблення нового лікарського засобу необхідно витратити не менш ніж 400-500 млн доларів, використовуючи працю понад 200 наукових дослідників, водночас строк проведення дослідницьких робіт, їхнього промислового впровадження і наступних клінічних експериментів становить не менше ніж 10-15 років (мал. 11.12).
Більшість фармацевтичної продукції світу виробляють місцеві компанії, але прогрес у цьому виді промислового виробництва визначають великі ТНК (зокрема, «АстраЗенека»). Вони створили глобальні ланцюги виробництва. Більшість їхніх науково-дослідницьких структур розміщено у високорозвинених країнах (наприклад, у Швеції).
Окреме місце посідає виробництво генериків — ліків, що виробляють на основі технологій, термін патентного захисту яких минув, а назва відрізняється від первинно запатентованої. Вони є значно дешевшими за оригінальні аналоги й тому їхнє виробництво невпинно зростає в країнах, що розвиваються. Значну їхню частину експортують до розвинених країн світу.
Мал. 11.12. Ланцюги створення доданої вартості у фармацевтичній промисловості
Легка промисловість має два сегменти виробництва текстилю, одягу, взуття: для масового споживання та орієнтоване на елітарного споживача. Ці сегменти відмінні за просторовою організацією і чинниками міжнародної спеціалізації. Більшість підприємств із масового виробництва цієї продукції перенесено до країн, що розвиваються. Лідером за вартістю її експорту є Китай.
Вирізняють два типи взаємодії між виробниками й великими компаніями-покупцями виготовленої продукції. Перший — пошиття з місцевих видів сировини, другий — із сировини, що надає компанія-замовник (давальницьке виробництво). Другий тип поширеніший у країнах з перехідною економікою. Це зумовлено стандартами якості виробництва товарної продукції.
Під час виробництва одягу та взуття за лекалами й моделями відомих товарних марок для збування на ринки країн, що розвиваються, замінюють найдорожчі компоненти на місцеві дешеві аналоги. Собівартість виробів легкої промисловості залежить від вартості робочої сили. Зокрема, масове виробництво за умов збереження низьких цін на готову продукцію можливе лише в країнах, що розвиваються.
Виробництво елітарних моделей і малосерійних виробів зосереджено в розвинених країнах світу, де є кваліфіковані спеціалісти та високоякісний текстиль чи тканини. Наприклад, в Італії збереглося виробництво всіх видів продукції легкої промисловості, орієнтоване на збут під відомими товарними брендами елітних будинків моди. Окремі будинки моди (наприклад, «Гуччі») мають підрозділи збуту в усіх провідних світових містах, але виробництво зосереджено на малих підприємствах Італії.
Виробництво електроніки є одним з найбільш наукоємних у машинобудуванні, де глобальні ланцюги доданої вартості найпоширеніші. Це пов’язано з особливостями виробництва продукції, а саме — її модульним характером і порівняно низькими транспортними витратами. Усе це дає змогу розміщувати підприємства з виробництва електроніки на значних відстанях. Можливості мережі Інтернет уможливлюють координування виробничих процесів у різних країнах.
Якщо розглядати ланцюг доданої вартості у виробництві електроніки в цілому, то частка закордонних стадій і операцій становить у ньому понад 50 %. У світовій електроніці представлено як великі ТНК, так і дрібні виробництва. Значна частина провідних компаній виробництва сконцентрована в Китаї, США, Японії, Південній Кореї, Німеччині. Інші країни, такі як Мексика, Сінгапур, Малайзія, Канада, Філіппіни, В’єтнам, Таїланд, є контрактними виробниками й працюють за аутсорсингом. Порівняно високу частку в ланцюгах доданої вартості мають такі країни, як Угорщина, Чехія, Словаччина та інші, що відбувається за рахунок великих обсягів імпорту проміжних товарів з високою доданою вартістю для виробництва готових виробів.
Сучасна транспортно-логістична система глобальної економіки базується на перевезенні товарів міжнародної торгівлі морським транспортом (понад 80 % у 2017 році) і переміщенні фінансових коштів і платежів оптико-волоконними лініями комунікаційних спеціалізованих мереж (наприклад, мережа міжбанківських платежів «СВІФТ»). Тобто глобальна економіка функціонує в єдиному часі.
До складу світової транспортно-логістичної системи входять: мережа шляхів сполучення (сухопутних, водних, повітряних, електронних), рухомий склад усіх видів транспорту, транспортні корпорації, що організовують комерційну та інвестиційну діяльність у цій галузі, а також люди, які працюють на транспорті. Процеси пересування, складування і зберігання товарів потребують певних технічних засобів, що становлять інфраструктуру логістики. Пришвидшенню перевезення вантажів і використанню різних видів транспорту сприяла контейнеризація.
Для характеристики роботи транспорту широко використовують такі показники:
- вантажообіг (показник обсягу перевезень, що вимірюють у тонно-кілометрах);
- пасажирообіг (показник обсягу перевезень пасажирів, що вимірюють у пасажиро-кілометрах).
Транспортно-логістична система — сукупність споживачів і виробників транспортних послуг, а також системи керування, транспортні засоби, шляхи сполучення, різні споруди.
Понад 3/5 сумарного світового вантажообігу забезпечує морський транспорт, а 4/5 пасажирообігу — автомобільний.
Світовий ринок інвестицій і фінансів не має єдиної цілісної структури. Є світовий глобальний ринок інвестицій і фінансових потоків, який контролюють і регулюють провідні банки розвинених країн світу та головні світові фондові біржі (наприклад, Франкфуртська в Німеччині). Важливою складовою світового ринку інвестицій і фінансів є державні інституції, що контролюють допуск на національні ринки іноземного капіталу, визначають особливості переказів за кордон коштів тощо.
Туризм. Міжнародний туризм став не тільки популярним видом відпочинку, а й провідним експортним напрямом господарства у світі. Питома вага туризму у світовій торгівлі послугами становить уже понад 30 % . Туризм став одним з найприбутковіших видів бізнесу (таблиця). Він забезпечує роботою понад 140 млн осіб, а також стимулює розвиток понад 50 інших сфер економіки (мал. 11.13).
Мал. 11.13. Зв’язок туризму з різними секторами економіки
У 2017 році загальна кількість міжнародних туристських подорожей становила майже 1326 млн. Основним регіоном міжнародного туризму залишається Європа, на яку припадає 672 млн приїздів (51 % від світових), на країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону — 326 млн (24 %), Північну та Латинську Америку — 211 млн (16 %), Африку — 63 млн (5 %).
Туризм, окрім величезного економічного значення, відіграє значну роль у розширенні кордонів взаєморозуміння і довіри між людьми різних рас, етносів, релігій, культур.
Сучасний світ складно уявити без інтернету. Люди спілкуються за допомогою соціальних мереж, переказують кошти через спеціалізовані банківські інтернет-мережі, відстежують потік пасажирів і вантажів на міжнародних авіалініях тощо. У режимі реального часу можна спостерігати розгортання подій у світі на екрані власних ґаджетів. Таке відчуття присутності повсюди одночасно зумовлює великий потік інформації, яку щодня отримує пересічний громадянин.
У XXI столітті світовими лідерами стають країни, які навчилися ліпше за інші використовувати знання, уміння, компетентності людей, їхні здатності до подальшого навчання — усе те, що охоплює категорія «людський капітал». Це словосполучення дедалі частіше використовують у діловому спілкуванні, воно лунає у виступах політиків і державних діячів. Цим цивілізований світ засвідчує розуміння того, що нині основою як економічного, так і соціального розвитку є продуктивне використання професійних знань, здоров’я і мотивацій, які формуються в результаті інвестицій та втілюються в людях.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України