Захист Вітчизни. Профільний рівень. 11 клас. Фука

Розділ «Міжнародне гуманітарне право про захист жертв війни та цивільних об’єктів»

§ 76. Засоби та методи ведення збройних конфліктів

Які категорії осіб — учасників збройних конфліктів — вам відомі?

Є словник основних понять та термінів міжнародного права. Розгляньмо ті, що особливо актуальні для України.

Поняття про збройні сили держави. Збройні сили держави — це організовані, навчені та оснащені відповідно до її внутрішнього законодавства люди, які призначені найперше для виконання завдань національної оборони й безпеки, та особи, які офіційно командують, контролюють та несуть відповідальність за ці збройні сили.

Правовий статус учасників бойових дій. Міжнародне право розрізняє дві категорії осіб: по-перше, ті, які не входять до складу збройних сил і не беруть участь у боях — цивільне населення. Принагідно зауважмо, що держави ніколи не повинні обирати цивільних осіб як об'єкт нападу і, відповідно, ніколи не мають застосовувати зброю, яка не дає змоги відрізнити цивільні об'єкти від військових. Друга категорія осіб і, так звані, законні учасники війни, дії яких набувають законного характеру; вони належать до збройних сил воюючих сторін — комбатанти (фр. Combattant — боєць, воїн).

Іл. 76.1. Уніфікована військова форма одягу військовослужбовців (комбатантів) ЗСУ й інших військових формувань

Комбатантами називають осіб, які мають командира, відповідального за їхні дії, носять визначений і видимий здалеку розпізнавальний знак, що відрізняє їх від цивільного населення, належать до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках, дотримуючи у своїх діях законів та звичаїв війни (іл. 76.1).

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р., до комбатантів належать: • особовий склад регулярних збройних сил; • поліцейські сили; ополчення, добровольчі загони, що входять чи не входять до регулярних збройних сил; • особовий склад рухів опору і партизанських формувань; • особи, що допомагають збройним силам, але не беруть особистої участі у бойових діях; • члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які допомагають збройним силам; • населення, яке з наближеннями противника взялося до зброї, за умови, що воно відкрито носить зброю і дотримує законів та звичаїв війни.

За комбатантами визнають право застосовувати військове насильство, відповідно й до них застосовують вищу форму військового насильства — фізичне знищення. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених. Відповідно до Женевської конвенції, військовополоненими вважають вказаних вище особи, які потрапили під владу противника.

Побутує поняття «незаконні комбатанти», яких можна поділити на дві групи. До першої належать «незаконні комбатанти на полі бою», які не виконують одну або кілька із умов, необхідних для надання статусу комбатанта і, відповідно, не маючи права, беруть безпосередню участь у бойових діях. Особливо це стосується відмови відрізняти себе від цивільного населення.

Другою групою «незаконних комбатантів у тилу» є диверсанти та шпигуни, які діють у тилу противника. Лазутчики (шпигуни), збираючи відомості в районі воєнних дій, на відміну від розвідників, діють таємно або під фальшивими приводами. Стаття 46-та Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, «потрапляючи під владу супротивника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого і з нею можуть поводитися, як з шпигуном».

Інша категорія осіб — розвідники, які входять до складу збройних сил воюючих сторін і носять військову форму збройних сил своєї держави, що є головною відмінністю військового розвідника від шпигуна. Вони проникають у розташування противника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Він вважається не шпигуном, а військовим розвідником; якщо потрапить до рук супротивника, на нього повинен розповсюджуватися режим військового полону.

Найманці не мають права на статус комбатанта або військовополоненого (ст. 47-а Додаткового протоколу І, 1977 р.), а саме найманство кваліфікується як військовий злочин, тому найманці можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені на смерть.

МГП вважає найманцем особу, що завербована на місці (або за кордоном) спеціально для того, щоб брати безпосередню участь у збройному конфлікті з метою одержання від сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальної винагороди.

У 1989 р. під егідою ООН була укладена Конвенція про заборону вербування, використання, фінансування й навчання найманців. ООН оголосила найманство міжнародним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, та закликала їх ухвалити закони, що карають найманців як кримінальних злочинців. Відповідно до статті 63-ої КК України найманство визнано кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 8 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі на 5-10 років (ст. 447-ма КК України). Ця стаття доповнена, що найманцем є особа, яка спеціально завербована в Україні чи за її межами для того, щоб брати на території України чи території інших держав участь у збройному конфлікті.

У 2016 р. член Робочої групи ООН з питань використання найманців Ольга Патриція Аріас Барріга (Olga Patricia Arias Barriga) відзначила участь щонайменше 176 іноземних найманців у бойових діях на боці так званих Донецької та Луганської народних республік з таких країн, як Російська Федерація, Сербія, Білорусь, Франція, Італія тощо.

На відміну від найманців, добровольці (волонтери) із числа іноземних громадян у силу своїх політичних або інших переконань (але не за матеріальну вигоду!) можуть бути зарахованими до особового складу збройних сил однієї з воюючих сторін. Верховна Рада України 02. 10. 2018 р. схвалила в першому читанні законопроект про надання громадянства іноземцям, що воювали на Донбасі.

Не є найманцями військові радники, які не беруть безпосередньої участі у військових діях і направлені на службу в іноземну армію за угодою між державами для допомоги в мобілізаційній, організаційній, стратегічній, тактичній сфері тощо.

Учасниками міжнародних миротворчих операцій (миротворцями) визнають громадян України, відряджених до іншої держави для участі в міжнародній миротворчій операції в складі миротворчого контингенту або миротворчого персоналу під егідою ООН. Їх правовий статус визначається Законом України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та мандатом ООН на проведення міжнародної миротворчої операції з конкретними завданнями.

До учасників бойових дій належать особи військового і цивільного персоналу підрозділів ЗСУ, інших військових формувань, правоохоронних органів, які брали участь у міжнародній миротворчій операції або в розмінуванні місцевості від інженерних боєприпасів і вибухових пристроїв на території інших держав. Зокрема, учасниками бойових дій визнають військовослужбовців й службовців низки інших державних силових структур, які захищали (захищають) незалежність і територіальну цілісність України та є безпосередніми учасниками ООС (раніше АТО). Цей статус підтверджує посвідчення учасника бойових дій в АТО або ООС, яке разом з військовим квитком та довідкою (довідками) про період перебування там дають право на пільги, установлені законодавством.

Некомбатанти — це інтендантський, медичний, юридичний та духовний персонал, який правомірно перебуває в складі збройних сил воюючої сторони і допомагає в досягненні успіхів під час бойових дій, але безпосередньо участь у них не бере і застосовувати зброю може лише для самозахисту. Відповідно застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Вони не є об'єктом воєнних дій противника і мають право на заступництво, потрапивши під його владу. Але в разі участі в бойових діях цей персонал набуває статусу комбатантів.

Наказом Міністра оборони України від 23.03.2017 № 164 затверджена Інструкція про порядок виконання норм МГП у Збройних силах України.

Відповідно до Інструкції, норми МГП застосовують як у міжнародних, так і у внутрішніх збройних конфліктах. Вона, як і Статути ЗСУ, визначає порядок поведінки для військових і забезпечує захист цивільних осіб, як того вимагає МГП.

Командири й начальники всіх рівнів щодо підготовки військових частин і підрозділів до виконання визначених для них завдань і керування ними під час воєнних дій мають віддавати накази з урахуванням принципів МГП: законності, обмеження, розрізнення, сумірності, гуманності та військової необхідності. Відповідно командири зобов'язані знати, які об'єкти в зоні дій підпорядкованих їм підрозділів перебувають під захистом МГП, а які є військовими об'єктами — і відповідно проводити бойові дії.

МГП встановлює захист об'єктів, які не мають військового значення, обмежує у виборі засобів і методів ведення війни. Об’єкти цивільного захисту — це сховища, які призначено для захисту населення — житла, бомбосховища, протирадіаційні укриття, пункти управління, засоби транспорту для цивільного населенням; заклади, які використовуються виключно цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.; джерела водопостачання тощо). Цивільними об'єктами вважають усі об'єкти, що не є військовими. У разі сумнівів щодо використання цивільного об'єкта у воєнних цілях його мають вважати цивільним.

Військовий об’єкт — бойові позиції військ, пункти управління, полігони, вузли зв'язку, радіотехнічні системи, бази, склади, об'єкти життєзабезпечення військ. Будь-який військовий об'єкт вважають законною ціллю для нападу, якщо він через характер, місцезнаходження чи використання може бути застосований у воєнних діях, а його руйнування, захоплення чи нейтралізація надає військову перевагу. Військовий об'єкт вважають таким навіть тоді, коли на ньому перебувають цивільні особи.

Додатковий протокол І визначає об’єкти, що потребують особливого захисту.

Не можуть бути об'єктом нападу споруди, яким властиві небезпечні сили і знищення яких може призвести до катастроф з наступними тяжкими втратами серед населення, а саме АЕС й греблі тощо, хай навіть вони є військовими об'єктами.

Ці об'єкти позначаються спеціальними розпізнавальними знаками. Біля них заборонено розміщувати військові об'єкти. Що ж до воєнних об'єктів, розміщених власне в цих установках або спорудах (чи поблизу них), то вони не мають ставати об'єктами нападу, якщо в результаті його може статися вивільнення небезпечних сил. На ці воєнні об'єкти не можна нападати, якщо: а) вони не використовуватимуться для ведення воєнних дій, за винятком оборонних, необхідних для відбиття нападу на установки або споруди, які захищають; б) їх озброєння обмежується засобами, необхідними і достатніми для відбиття нападу противника на установки і споруди, які вони обороняють.

Напад заборонено на медичні формування; санітарно-транспортні засоби; культурні цінності; об'єкти цивільної оборони тощо (докладніше — у § 84).

  • 1. Що називають збройними силами держави?
  • 2. Розкажіть про правовий статус учасників бойових дій.
  • 3. Розкажіть товаришу про найманців.
  • 4. Які об’єкти називають цивільними?
  • 5. Які об’єкти називають військовими?
  • 6. Які об’єкти потребують особливого захисту?