Етика. 5 клас. Пометун

Спілкування в житті людини. Розвиваємо моральні навички

Тетяна Дюсенбаєва

«Казка про культуру поведінки та спілкування»

У деякому царстві, у якійсь державі жила-була одна дівчинка. Мама дівчинки йшла вранці на роботу, а дочку відводила в дитячий садок.

Була в дитячому садку серед інших іграшок лялька. Лялька ця — красива, ошатна, у рожевій сукні, у чобітках, а в руках вона тримала блискучу сумочку. Просто так цю іграшку не давали нікому. Це була лялька для втіхи дітей, які дуже сумували за мамою і плакали.

Дівчинка добре знала: щоб отримати іграшку для розради — потрібно зробити вигляд, що їй дуже сумно без мами. Повірила вихователька дівчинці й дала їй ляльку, але попросила берегти її й на підлогу не кидати. Увесь день малятко грала з лялькою, а коли набридло, кинула її під стіл. Побачила вихователька, що лялька валяється під столом, і запитала в дівчинки:

— Кіро, а де лялька?

— Яка така лялька?

— Та, яку я тобі дала на втіху.

— Та не знаю я, десь валяється.

— Кіро, знайди лялечку і поклади її на місце. Якщо не прибереш її, вона може образитися на тебе назавжди. Це не проста лялька, а чарівна. Ось образиться вона на тебе і ніколи вже допомагати тобі не буде.

— Ну і що, ну і нехай. Лялька ця мені більше не потрібна!

Підняла чарівну ляльку інша дівчинка й акуратно поставила на підлогу.

Минуло небагато часу, і мама Кіри поїхала до іншої країни у відрядження. Сумно стало дівчинці без мами. У садок Кіру приводив тато. Сумувала дівчинка за мамою, але попросити чарівну ляльку з полиці для розради вона не могла. А їй так хотілося пограти з нею, покачати її на руках, погладити по голівці й розповісти про те, як любить вона свою маму.

Із того часу минуло багато років. Кіра виросла, вивчилася й працює в школі вчителем, виховує і навчає діток. Однак вона завжди пам’ятає про те, що не можна ображати тих, хто тобі допомагає. Своїм учням доросла Кіра говорить: «Бережіть тих, хто вас любить».

Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

  • 1. Чи сподобалася вам казка? Чому?
  • 2. Чого, на вашу думку, вона має навчити дітей?

Світлана Аносова

«Казка про те, як посперечалися ввічливі слова»

Жили-були ввічливі слова: здрастуйте, добрий день, дозвольте познайомитися, вибачте, спасибі й багато інших. Одного разу сперечаються слова-привітання: «Ми найважливіші та найпотрібніші! Без нас ніколи не починається розмова. Зустрічаючись, люди спочатку завжди вітаються!»

«А ось і неправда, — обурилися слова-прощання, — без нас ніхто і ніколи не зміг би красиво попрощатися. Тому ми найголовніші та найпотрібніші слова!».

Тут у суперечку вступили слова-подяки: «Без чого не обійтися, так це без нас, слів вдячності: дякую вам, дуже вдячні тобі.

«Фу! Теж мені важливість яка, подумаєш — подяка! Ми, слова-вибачення, найввічливіші. Ось послухайте: вибачте, будь ласка, прошу пробачити мене».

Тут заговорили слова-прохання: «Будьте люб’язні, дуже просимо вас, будь ласка, вислухайте нас. Ми дуже приємні «чарівні слова».

Але їх перебили слова-схвалення: «А ми хіба не потрібні? Ми даємо радість, гарний настрій». Ось послухайте: «Як ти добре виглядаєш сьогодні!», «У тебе дуже гарна лялька», «Ви дуже уважні до мене».

Суперечка тривала б дуже довго, якби до неї не втрутився старий, мудрий підручник «ввічливі слова». «Що ви даремно сперечаєтесь, ви всі без винятку дуже важливі й потрібні! Без вас не обійтися ні дорослому, ні дитині! Тільки секрет у тому, що кожне слово потрібно використовувати за призначенням, у потрібний момент». Ввічливі слова подякували мудрому підручнику і з того часу більше ніколи не сперечалися.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

  • 1. Чого, на вашу думку, має навчити читачів та читачок зміст казки?
  • 2. Назвіть відомі вам слова-привітання.
  • 3. Які слова-прощання ви знаєте?
  • 4. Чому використання названих вами слів привітання та прощання важливе для процесу спілкування?

Монгольська народна казка

«Мудрий малюк»

Дуже давно жилі чоловік із жінкою та семирічним сином. Речей у них було небагато — кульгава біла кобила, три худі чорні кози і стара юрта. У великій бідноті жила сім’я, але син зростав кмітливим і розумним.

Одного разу до їхньої юрти заїхав переночувати один чиновник. Це була людина без честі й совісті, така люта, що її боялися всі. Коли він увійшов до юрти, то семирічний хлопчик сидів па ковдрі й пив кумис із великої чашки. Подивився чиновник на дитину і голосно засміявся:

— Оце так чашка! Не чашка, а справжня колода!

Хлопчик перестав пити та здивовано поглянув на гостя:

— Шановний пане, невже в тебе так мало худоби, що її можна напоїти з такої «колоди»?

Знітився чиновник і не знайшов слів для відповіді. Уранці, коли він збирався в дорогу, виявилося, що вночі кози з’їли попругу його коня. Розлютився чиновник і каже чоловіку:

— Плати за мою втрату, інакше тобі буде погано! Мудрий малюк заступився за батька:

— Шановний гостю! Попругу твого коня з’їли кози. Ось і примусь їх сплатити за це.

Промовчав чиновник, скочив на коня і помчав геть. Але тут кінь провалився ногою в нору крота, і вершник упав на землю. Розлючений чиновник став щосили шмагати коня батогом. Побачив це малюк і став голосно сміятися.

— Чому ти регочеш, дурний хлопчисько? — закричав чиновник.

— Як же мені не сміятися? У народі кажуть: якщо хтось звик багато брехати, його кінь коли-небудь провалиться в нору крота, а сам він упаде на землю. Отже, ти брехун і обманщик!

Нічого не відповів чиновник хлопцю, який згадав давне прислів’я, узяв коня за вуздечку й пішов своїм шляхом.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

  • 1. Чи можна стверджувати, що чиновник під час спілкування ставився до співрозмовника з повагою? Чому?
  • 2. Чи ставився хлопчик до свого співрозмовника з повагою? Поясніть свою думку.
  • 3. Спрогнозуйте, як би змінилася ситуація, якби чиновник ставився до співрозмовника з повагою.
  • 4. Зробіть висновок про доцільність взаємної поваги сторін у спілкуванні.

Василь Сухомлинський

«Важко бути людиною»

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хуторець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Утомлені, знесилені діти ледве дійшли до хуторця. Вони зайшли в крайню хату, попросили води. Із хати вийшла жінка, за нею вибіг хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.

Відійшли з кілометр від хуторця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.— її очі стали тривожні. Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Ну що ж...— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто,— наполягає Марійка.— Ну хіба тобі не соромно перед собою, Романе? Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...

— Чому? Ну, скажи, чому це треба обов’язково зробити? — питає Роман.— Адже ми так потомилися...

— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона обернулася і рушила до хуторця. За нею пішли всі. Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплентався за гуртом.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

  • 1. Як в оповіданні автор пояснює значення ввічливості в людському спілкуванні? Чи згодні ви із цим? Чому?
  • 2. Наведіть приклади, що відображають значення ввічливості для спілкування.