Підручник з Історії України (рівень стандарту). 11 клас. Даниленко - Нова програма

§ 17. Посилення інтелектуальної опозиції радянській системі

1. Дисидентський рух: течії, форми та методи боротьби

В українському дисидентському русі виокремлюють три течії: національно-визвольну, релігійну, правозахисну.

Представники українського національно-визвольного руху (національно орієнтоване дисидентство) засуджували шовінізм, імперську політику центру, зросійщення, виступали на захист прав і свобод усіх народів та за їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу, створення суверенної української держави. Форми громадського протесту:

  • інтелектуальний опір через створення та поширення за допомогою самвидаву оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких рішуче викривалися серйозні вади радянського суспільства;
  • нерегламентовані культурні ініціативи (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін., розбудова непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, неформальних об’єднань);
  • створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним і суспільним ладом.

Основною ідеєю релігійного дисидентства було прагнення вірян реалізувати право на свободу совісті. Виникло у відповідь на антицерковну кампанію другої половини 1950-х - початку 1960-х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням релігійності, адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій. Форми діяльності:

  • утворення серед представників РПЦ течій, спрямованих проти Московської патріархії та державних органів;
  • спроба створити єдину незалежну Українську церкву;
  • створення різноманітних церковних комітетів;
  • правозахисна діяльність священиків, протести вірян проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо;
  • рух за відновлення УГКЦ (функціонування незареєстрованих релігійних громад).

Правозахисне дисидентство виникло на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, з метою захисту права людини (Л. Лук’яненко, М. Руденко, О. Бердник, І. Кандиба та ін.)

Окреме місце в літописі опозиційного руху в Україні посідають рухи національних меншин:

  • кримськотатарський - боротьба кримських татар за повернення на історичну батьківщину. Форми прояву: акції, спрямовані на збереження самобутності, мови, культури, масові втечі із спецпоселень, порушення режиму їхнього функціонування та ін.;
  • єврейський - представлений двома основними течіями: «еміграційників» і «культурників».

1. Знайдіть у мережі Інтернет матеріали віртуального музею «Дисидентський рух в Україні» та ознайомтеся з ними або перегляньте відеофільм «Олег Бажан про дисидентський рух 1960-1980-х рр. в Україні» (на вибір). 2. Використайте інформацію з названих джерел для підготовки навчального проекту «Права людини в СРСР: декларації та реальність».

2. Активізація дисидентського руху

Із середини 1960-х і впродовж 1970-х рр. розгортається другий етап дисидентського руху в Українській РСР. Дисиденти зосереджують увагу передусім на захисті прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР. Розвиток правозахисного руху в УРСР був спричинений політикою радянської влади, яка спрямовувалася на згортання процесу десталінізації та супроводжувалася утисками інакодумців.

Найбільш резонансною справою дисидентів після мітингу протесту проти переслідувань владою української інтелігенції (4 вересня 1965 р.) під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» стала демонстрація правозахисників під час судового процесу над інакодумцями М. Горинем, Б. Горинем, М. Зваричевською, М. Осадчим (13-18 квітня 1966 р. в м. Львів). На підтримку підсудних виступили І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний, І. Вільде, Р. Братунь, Р. Іваничук, Р. Лубківський, І. Дзюба, В. Чорновіл та інші представники наукової і творчої інтелігенції.

Упродовж другої половини 1960-х рр. правозахисний рух розвивався у вигляді індивідуальних і колективних звернень громадян (петиційних кампаній) на адресу вищого політичного керівництва, правоохоронних органів з метою захисту свободи слова та переконань, висловлення протесту проти політичних переслідувань.

У «Листі 78-ми» (листопад 1965 р.) кінорежисер С. Параджанов, авіаконструктор О. Антонов, композитори В. Кирейко, П. Майборода та ін. вимагали від ЦК КПРС та ЦК КПУ забезпечити дотримання «ленінських принципів соціалістичної демократії» та відкритого публічного розгляду кримінальних справ, порушених проти інакодумців.

Платон Майборода

Платон Майборода (1918-1989) - композитор, народний артист, музично-громадський діяч. Співпрацював з поетами А. Малишком (пісню «Рідна мати моя» перекладено 18 мовами), М. Рильським, В. Сосюрою, М. Стельмахом, В. Бичком, Д. Луценком, В. Симоненком, писав твори на поезії Т. Шевченка й Лесі Українки. П. Майборода створив музику до 15 вистав Київського, Вінницького та Запорізького драматичних театрів.

Композитор / композиторка. Створює музику до кінофільмів, спектаклів, для колективів та індивідуальних виконавців. Вільно орієнтується в музичних стилях і володіє музичними інструментами. Обирайте цю професію тільки в тому разі, якщо ви не можете жити без музики і саме до неї відчуваєте покликання.

Знайдіть у мережі Інтернет і перегляньте фільм «Епоха Платона Майбороди». Як ви гадаєте, чому твори композитора увійшли до золотої скарбниці української музики?

На сторінках документальної машинописної книжки «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) та документальної збірки «Лихо з розуму: портрети двадцяти “злочинців”» (1967) В. Чорновіл намагався розкрити протиправний механізм політичних репресій, розповісти про долю своїх товаришів, які за власні погляди опинилися у в’язницях і таборах.

У «Листі 139» (березень 1968 р.) представники творчої та наукової інтелігенції у стриманих формулюваннях висловили стурбованість придушенням з боку владних структур громадської активності та соціальної критики в українському суспільстві.

Наприкінці 1960-х - у 1970-х рр. увагу українських правозахисників привертали проблеми, пов’язані зі свободою еміграції, становищем політичних в’язнів у СРСР, боротьбою «репресованих народів» за свої права, гонінням на вірян.

Безперспективність петиційних кампаній, репресивні дії владного режиму проти учасників руху спричинили використання інших форм протесту: мітинги в Києві, особливо з приводу відзначення чергової річниці перепоховання праху Т. Шевченка в Україні 22 травня; акти самоспалення, які здійснили В. Макух, О. Гірник, М. Береславський; формування громадських організацій.

У травні 1969 р. в Москві з ініціативи П. Якіра та В. Красіна виникла «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР», до її складу увійшли правозахисники з України Г. Алтунян, Л. Плющ та активіст кримськотатарського національного руху М. Джемілєв.

У грудні 1971 р. у Львові з’явився «Громадський комітет на захист Н. Строкатої». Його учасники В. Чорновіл, І. Калинець, В. Стус та ін. домагалися звільнення Н. Строкатої та справедливого судового процесу над ув’язненим правозахисником С. Караванським, її чоловіком.

1974 р. в Москві створено радянську секцію «Міжнародної амністії» (серед учасників - український письменник М. Руденко).

Невдовзі після підписання СРСР Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі; серпень 1975 р.) у СРСР почав розгортатися гельсінський рух. В Україні його було представлено діяльністю Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (1976).

1978 р. гірничий технік В. Клебанов з м. Макіївка для захисту соціально-економічних прав трудящих заснував «Вільну профспілку».

У 1982 р. виникла «Ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви», яка спрямувала свою діяльність на легалізацію забороненої в СРСР УГКЦ.

Союзне та республіканське керівництво офіційно не визнавало наявності в країні опозиції режимові та характеризувало активістів-правозахисників не як опозиціонерів, а як «відщепенців», «кримінальних злочинців». Одним з інструментів влади в боротьбі з опозиційним рухом була судова психіатрія. Протистояти злочинам каральної психіатрії наважилися лікарі-правозахисники, зокрема киянин С. Глузман (провів заочну судово-психіатричну експертизу відомого правозахисника П. Григоренка, направленого за ухвалою суду 1970 р. на примусове лікування) та харків’янин А. Корягін (у праці «Пацієнти мимоволі» розкрив механізм використання психіатрії в боротьбі з інакодумством).

За даними прокурора УРСР Ф. Глуха, серед притягнутих до кримінальної відповідальності за проведення антирадянської агітації та пропаганди від 1967 р. до червня 1971 р. налічувалося 27 робітників, 30 службовців, 2 колгоспники, 3 учні, 9 непрацюючих, 16 ув’язнених (усього 87 осіб).

В Україні у другій половині 1950-х - у 1980-ті рр. існувала та протидіяла тоталітарному режиму реальна опозиція, яка здійснювала велику різнопланову діяльність, спрямовану на демократизацію всіх сторін суспільного життя, піднесення державотворчих процесів, формування політичної і правової культури у співвітчизників.

О. Бажан, історик

Наведіть приклади для підтвердження висновків дослідника.

3. Іван Дзюба

Іван Дзюба

Іван Дзюба (народився 1931 р.) - літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч. Працював у різних видавництвах. 1972 р. заарештований і засуджений на п’ять років позбавлення волі за «антирадянську діяльність», звільнений через півтора року, реабілітований 1991 р. Обстоював право української літератури на вільну думку і власний естетичний пошук. Багато зробив для відновлення та утвердження української державності.

У вересні-грудні 1965 р. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Спираючись на ґрунтовний фактологічний матеріал, автор викрив політику придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав утиски його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах. Праця І. Дзюби мала три адресати: компартія, російська та російськомовна інтелігенція в Україні й поза Україною та молодь, яка потребувала розуміння ситуації, щоб обрати форму дії (підпілля чи легальний опір).

Мовою джерел

Не секрет, що протягом останніх років в Україні щораз більше людей - особливо в середовищі молоді, як студентської, наукової і творчої, так частенько вже й робітничої - приходять до висновку..., що фактичне національно-політичне становище України не відповідає її формально-конституційному державному становищу як Української Радянської Соціалістичної Республіки в Союзі інших соціалістичних республік, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу і т. д. Натомість їм відповіли терором, спочатку моральним, а тепер уже й фізичним. За останні два-три роки можна нарахувати не один десяток випадків репресій на цьому ґрунті. Десятки людей були покарані зняттям з роботи, виключенням з вузів, партійними та комсомольськими стягненнями тощо за участь чи причетність до тих чи інших справ, що довільно і позловорожому кваліфікувалися як «націоналізм».

З листа І. Дзюби на ім'я Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького

Яку головну ідею, на вашу думку, намагався донести автор листа? На яку реакцію представників радянської влади він розраховував? Порівняйте ідеологічні орієнтири української радянської номенклатури й творчої інтелігенції.

Мовою джерел

Я тоді вважав, що нам потрібно отак відверто, чесно, сміливо, мужньо сказати, що ми вимагаємо того і того, на це ми маємо право за Конституцією і на ньому ми повинні стояти.

З інтерв'ю І. Дзюби

Наскільки виправданою та ефективною, на вашу думку, була форма боротьби, яку пропонував І. Дзюба своїм прикладом? Обґрунтуйте.

4. Михайло Брайчевський

Михайло Брайчевський

Михайло Брайчевський (1924-2001) - історик, археолог, історіософ, поет, прозаїк. Автор близько 500 наукових праць. Наукові інтереси - зародження та становлення східного слов’янства, Київської Русі-України та козацьких часів. 1948 р. закінчив Київський університет. 1955 р. захистив кандидатську дисертацію.

Досліджував пам’ятки різних епох від античності до пізнього Середньовіччя, був активним учасником польових археологічних досліджень.

З 1960 р. співробітник Інституту історії АН України. Був одним з ініціаторів створення в 1966 р. Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. У 1968 та 1972 рр. звільнявся з академічних Інститутів історії та археології за громадську діяльність та поширення самвидавом статті «Приєднання чи возз’єднання?» (1966). Упродовж 1972-1978 рр. не працював за фахом, на друк і цитування згаданої праці було накладено заборону.

Кожна з надрукованих праць автора ставала помітною віхою в історичній науці. Найважливіші з них: «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968), «Утвердження християнства на Русі» (1988), «Конспект історії України» (1998), «Походження слов’янської писемності» (1998).

«Приєднання чи возз’єднання?» - це ґрунтовне дослідження, у якому вчений показав тенденційність радянської концепції, що заперечувала самостійність історичного розвитку українського народу. М. Брайчевський запропонував такі висновки про наслідки Переяславської ради 1654 р. для України:

Мовою джерел

1. Феодальні порядки були реставровані в повній мірі і в найжорстокіших формах повного і завершеного кріпосництва, що межувало з рабовласництвом. Усі соціально-економічні здобутки національно-визвольної війни були остаточно зведені нанівець.

2. Мануфактурне виробництво підупало; позбавлені самоврядування міста переживали занепад соціально-економічного життя.

3. Політична автономія України була ліквідована остаточно повністю в другій половині XVIII ст.

4. Значний крок назад зроблено в сфері культурного життя.

5. Українська мова була заборонена ще на початку XVIII с. спеціальним указом Петра І, виданим у 1720 р., «дабы никакой розни и особого наречия не было».

Все це, звичайно, було наслідком не «возз'єднання двох братніх народів», а класового зговору з російським царизмом української шляхти і старшини, яка заради своїх класових інтересів зрадила свою національність, інтереси своєї країни, свого народу.

З праці М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?»

1. Оцініть текст документа з позиції представників різних груп українського суспільства. 2. Чому це дослідження було заборонене для публікації в офіційних республіканських виданнях? Висновок аргументуйте.

Формуємо компетентності

Мовленнєву. Опишіть цілі та форми боротьби, які застосовували представники різних течій дисидентського руху.

Хронологічну. Складіть хронологію правозахисної діяльності дисидентів в УРСР.

Просторову. Досліджуючи архівні документи, історик О. Бажан підсумував: «Кримінальні справи, що знаходяться на зберіганні в архівах обласних управлінь СБУ, віддзеркалюють “географію” опозиційного руху. Своєрідними центрами інакомислення в 1970-1982-х рр. були Київ та Київська область, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Луганська, Тернопільська, Одеська, Харківська, Донецька області». 1. Використовуючи карту 5 (с. 219), висловте власне розуміння географії дисидентського руху. 2. На якому етапі і в якому форматі дисиденти вийшли за межі означеного ареалу?

Логічну. Аксіологічну. Проект (міні-кейс) «Студії боротьби за незалежність: від зброї до слова».

1. Розв’яжіть історичну задачу. Яке з тверджень, на вашу думку, правильне і чому?

1) Діяльність дисидентів є важливою складовою українського визвольного руху в боротьбі за незалежність України. 2) Діяльність дисидентів не мала істотного впливу на процес здобуття Україною незалежності.

2. Сформулюйте висновок про причини трансформації українського визвольного руху від формату збройної боротьби до легітимної громадсько-політичної діяльності. Порівняйте рушійні сили обох процесів.

Інформаційну. Висловте аргументовані судження щодо творчої та громадської діяльності І. Дзюби і М. Брайчевського.