Українська література. 6 клас. Чумарна

Мій особливий світ

Кожен із нас живе у своєму особливому світі. В кожного — свої погляди на життя, свої стосунки із близькими людьми. Цей світ неповторний в різні періоди людського життя. Але найбільш вразливий він на межі між раннім дитинством і віком дорослої зрілості. Коли тебе ще сприймають як дитину, а ти вже готовий приймати самостійні рішення в житті та відповідати за них...

Ірен Роздобудько — сучасна українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка. Авторка майже сорока романів, які здобули широку популярність та були екранізовані. Пише кіносценарії до багатьох успішних фільмів та мінісеріалів. Також у доробку письменниці є чимало книжок для дітей та підлітків, зокрема повісті «Пригоди на острові Клаварен» та «Арсен». Її герої — наші сучасники, котрі відстоюють свою гідність, утверджують силу волі та характеру.

АРСЕН

Уривки з повісті

Про що я думаю вночі

Доброго дня!

Або — ранку.

Чи — вечора.

А ще краще — доброї ночі!

Адже не відомо, що у тебе зараз за вікном. Я б хотів, аби це була ніч.

Так, я б дійсно хотів, щоб у тебе зараз за вікном була ніч. І, якщо я зараз господар всього, про що хочу тобі розповісти, то можу і розпорядитися часом доби, в яку мені найбільше хотілося б спілкуватися з тобою.

І тому я кажу — доброї ночі!

Якщо вона зможе бути для тебе доброю. Адже для мене ніч — це час, коли мені найкраще думається. А ще час таємниць і різних несподіванок, які я вигадую сам.

Уяви: ти лежиш в ліжку і читаєш. Довкола тиша — така, що починаєш мимоволі дослухатися до неї. Надто підозрілою здається тобі ця тиша! Ти дивишся на стіну біля вимикача і раптом помічаєш, що до нього повільно тягнеться чорна рука. Довга Чорна Рука! А краще: довга чорна, волохата рука з синіми пазурями. Вони ворушаться, намагаючись намацати вимикач.

Клац!

Світло згасає. А рука простягається аж до твого ліжка...

Круто?

Не круто?

Можливо. Але те, що моторошно — це точно.

Я часто уявляю щось подібне. Навіщо? Щоб звикнути до несподіванок і різних моторошних неприємностей. А потім вже нічого і нікого не боятися.

Хоча, власне, чого боятися? Реально? Саме зараз, коли тобі «тринадцятий минає» і твій шлях не такий вже й широкий: школа — дім — комп.

Можливо, спортивна секція. Бажано — кінного спорту чи великого тенісу.

Але виходить, як у більшості — карате в приміщенні ЖЕКу чи гурток малювання, чи англійська мова, чи просто — комп, в якому зависаєш до ночі. В кого як.

Тому лежиш і вигадуєш небилиці — то Чорну Руку, то якусь велетенську руду мавпу, що застрибує на підвіконня і всіх душить, як в оповіданні Едгара По. Або — середньовічний вітрильник, котрий несе тебе у відкрите море.

І там на тебе чекає геройська вдача — вітер в обличчя, бій із загарбниками фортеці, яку ти боронитимеш в складі останніх воїнів.

Вигадуєш собі й зовнішність. Бажано таку, як у Джонні Деппа чи Орландо Блума з «Піратів Карибського моря», або Бреда Пітта з «Трої». Чи щось подібне. Смаглява шкіра, вибілене солоною водою і сонцем волосся. Кинджал за паском.

Я часто питаю себе: де воно, таке життя? Невже воно лише за обкладинками книг, в касетах з фільмами чи у піснях Висоцького, до яких мене долучила Юля (до речі — Юлею я називаю свою матусю. Але про неї — згодом).

Ті пісні, фільми і книги, які ми любимо — про гори, війну, справжню чоловічу дружбу, ризик, шалене кохання і красиву смерть у бою.

Часом думати про те, що все це так і лишиться за тими обкладинками настільки нестерпно, що хочеться бігти світ за очі.

Сісти на корабель і відчалити в якусь «гарячу точку». Адже на наш час їх вистачає.

Колись так і зроблю! Але спочатку я багато чого мушу зробити. Наприклад, залишити Юлю в надійних руках, щоб вона не була сама, не сумувала. Мушу закінчити школу, вивчитись і заробити гроші. Стати, скажімо, адвокатом чи стоматологом. Тобто, як каже Юля, отримати певну професію.

Потім можна буде подорожувати. Це зараз не проблема: купив путівку в турбюро — і вперед!

...Якщо ж відверто, все це брехня! Нічого такого я не хочу.

Я хочу пригод.

Тепер і зараз.

Щоб вітер — в обличчя.

Щоб піді мною був нещодавно приборканий кінь. Хочу ходити в підшитих рудою шкірою джинсах, ніколи не стригтися, а заплітати волосся в косу, як це роблять індіанці.

Хочу вполювати ведмедя. Як Трістан у фільмі «Легенди осені». Бачили? Шкода. Обов’язково подивіться і зрозумієте, про що я...

Юля часом каже, що зараз справжніх чоловіків можна побачити хіба що в кіно. Певно, тому вона і розлучилася з батьком.

Гадаю, він не був таким вже «несправжнім». Просто, як каже Юля, він «зламався», перестав вірити в себе і в те, про що вони мріяли разом...

А я не хочу ламатися.

Я хочу вполювати ведмедя, відрубати його кіготь і повісити собі на шию.

Як це зробив Трістан. Або — самотужки посадити на землю зламаний літак і врятувати пілота, як хлопець з «Останнього дюйму». Чи, в крайньому разі, вигадати прилад, який дозволив би мандрувати в часі й просторі.

Ось про що я марю вночі, уявляючи, як чорна волохата рука тягнеться до вимикача. І тренуюсь нічого не боятися.

Але мене лякає те, що я ніколи не кинуся до справжнього бою, не знатиму, що таке — скакати на коні без сідла, боротися з ворогом і перемагати.

Я мрію про подорожі, загадки, скарби і небезпеку. Але де те все знайдеш?! Одного разу, коли від цих думок стало зовсім зле — я ж не маленький, аби не розуміти, що то все лише фантазії! — мене стукнула в чоло думка... Просто звалилася зненацька і вдарила по лобі, мов яблуко!

Я подумав: у своїх фантазіях заходжу надто далеко — туди, куди мені не дістатися. Море... Ведмідь... Фортеця... Човен...

А є речі набагато ближчі, про які я просто забув...

Про себе, Юлю, батька та кульчик у вусі

Як я вже казав, звуть мене Арсен. Прізвище — Іванюк.

Мені нещодавно виповнилося тринадцять. Хоча часом відчуваю себе набагато дорослішим. Адже за останній рік я добряче виріс.

Коли ми з Юлею ідемо поруч — до магазину чи в кіно — всі думають, що вона моя старша сестра. Пригадую, як якісь дорослі хлоп’ята сказали мені: «Познайом із сестрою! Вона у тебе — кльова!»

З одного боку, мені було дуже приємно, що моя матуся така молода і «кльова». Вона ходить у джинсах і модних футболках, струнка і довгокоса. А з другого... було в цьому щось неприємне, через що я добряче побився із тими парубками і прийшов додому з розбитим носом.

Юлі я, звісно, не сказав, через що побився. Не сказав і те, що хочу, аби вона нарешті знайшла собі того справжнього чоловіка, який би оцінив в ній не лише зовнішність.

Хоча вона каже, що найголовніший чоловік в її житті — це я. Решта її не обходить. Але я не такий вже малий, щоб не знати, як їй буває самотньо. Я не думаю, що жінка — особливо така, як моя Юля, — має жити лише в піклуванні про мене і хліб насущний. На тата я досі серджуся.

От, якби у мене була така дружина, як Юля, навряд чи я зміг би піти до іншої.

Юля казала, що колись тато намагався повернутись. Але вона заборонила. Коли я запитав — чому, вона відповіла, що на той час татова нова дружина вже народила дівчинку — мою зведену сестру. Але я не хочу ніякої сестри і не маю жодного бажання говорити на цю тему!

Ще трохи розповім про це їхнє розлучення, котре, як колись зауважила мамина подруга тітонька Іра, зробило з мене бешкетника.

Так от.

Коли батьки поставили мене перед цим чудовим фактом, я вчився в п’ятому класі. Звісно, вони мене ні про що не питали — а просто сказали, що шукають обмін для того, аби роз’їхатись.

В школі я старанно приховував цю подію навіть від свого найближчого друга Пашки. А дарма!

Краще б сказав правду. Але мені було так соромно за батьків, що почав вигадувати різні нісенітниці.

Коли ми з мамою опинилися в невеличкій квартирі в іншому кінці міста, я довго думав, як пояснити це Пашці. І нарешті знайшов вихід, який на той час здався мені правдоподібним. Я сказав, що батька відправили в тривале закордонне відрядження. А оскільки наша квартира виявилася надто великою для двох, то ЖЕК дав нам з мамою меншу.

Пашка повірив. Тільки пошкодував, що тепер буде далеко «рулити» до мене в гості.

Але наступного дня він прийшов до школи у бойовому настрої і впевнено сказав:

— Треба боротися! Мої батьки обурені й говорять, що виселяти вас на меншу площу ЖЕК не мав жодного права. Вони сказали, що готові допомогти встановити справедливість. Кажуть, що підіймуть на ноги всі інстанції. Адже це повне беззаконня: виселяти людей через те, що один з членів родини поїхав у відрядження!

Можете собі уявити, як я розгубився. Не знав, що й казати. І... посварився з Пашкою. Сказав, що ніхто не просить його та його батьків втручатися в наші справи.

Пашка образився, пересів за іншу парту. Якби він міг знати, що коїться у мене всередині: атомний вибух!

Але повну ясність у ситуацію внесла вчителька математики.

Вчителі взагалі звідкись про все дізнаються в першу чергу.

Звісно, вона й гадки не мала, що я старанно приховую цю халепу від однокласників. І тому одного разу голосно, при всьому класі зауважила:

— Арсене, те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі підстав не вчити математику!

Клас завмер.

А я готовий був провалитися крізь землю від сорому.

Якби вона, Ганна Павлівна, знала, що в цю мить одним махом перевела мене з розряду благополучних хлопців до безнадійних невдах! Та ще й — брехунів.

Я вискочив з класу.

Проте увечері до мене прийшов Пашка.

— Дурний, — сказав він. — Ти гадаєш, що ти один такий? Та у нас пів школи живе з матусями. Немає в тому ніяких трагедій і таємниць. Дорослі — дурні. І це не наша справа.

Я розчулився. Навіть сльози підкотили. І стукнув Пашку в плече, він — мене. І ми знову стали друзями.

Проте саме з того часу і до сьогоднішнього дня я дійсно почав поводитись, прямо скажемо, огидно.

Особливо на уроках Ганни Павлівни. А через ту Ганну Павлівну зненавидів і решту вчителів. Усі вони, крім фізрука та історички, здавалися мені підступними і несправедливими. Я багато думав про те, що дорослі люди взагалі часом можуть бути жорстокішими за дітей і одним словом вдарити набагато болючіше, ніж коли ми розбиваємо одне одному носа. До того ж, вважати, що мають на це повне право.

А яке право мав я? Мовчати.

Я й мовчав. Як кажуть — замкнувся в собі.

У сьомому класі відростив довге волосся, носив сорочку, розстібнуту майже на всі ґудзики, ходив до школи в потертих джинсах. І щоденно отримував за це догани і записи в щоденнику. Але поведінки не міняв.

Відверто кажучи, я собі подобався у такому розхристаному вигляді. Особливо після того, як Ганна Павлівна з огидою повідомила, що такий вигляд мають «аргентинські мачо».

Вона знову висловилась при всьому класі. Але цього разу помилилася: клас (особливо дівчата) задоволено загув. А я після того ще й самотужки проколов собі одне вухо і повісив в нього кульчик. А коли зустрічав Ганну Павлівну в коридорі, ще міг прикинутися п’яним.

Одного разу Ганна Павлівна вхопила мене за вухо і потягла до директора. Я вдавав, що ледь ноги переставляю. Вона сварила мене всю дорогу. Але коли ми зайшли до кабінету, я спокійнісінько став, як ні в чому не бувало.

Гарненько і чемно відповів на всі запитання директора.

— Погляньте на нього — він же не в собі! — репетувала математичка.

Але нічим не змогла це довести.

І директор відпустив мене з миром.

Ви запитаєте, як ставилася до цього Юля?

Я ж казав, вона у мене особлива.

Вона знає мене набагато краще, ніж якась Ганна Павлівна. І залишає за мною право бути таким, яким я є. Тільки просить, щоб я гарно вчився. І тут я не можу її підвести. Не вдається лише з математикою. Яку я, якщо чесно, люблю.

Літо, яке я маю провести у «ворожому таборі»

...Перший день літа розпочався нудно.

Я прокинувся і дивився у вікно. За ним літав тополиний пух і вже зранку стояла нерухома задушлива спека.

Йти на річку не хотілося — для цього треба було їхати на інший кінець міста. Але лежати на дивані й читати — це теж не вихід для довгоочікуваних літніх канікул.

Я вийшов на кухню, побачив на столі записку: «З’їж це. Цілую. М.». Запискою було накрито варені яйця та геркулесову кашу.

І мені стало прикро.

До Юлиної відпустки залишалося півтора місяця — тоді вона обіцяла, що ми поїдемо на море.

Але півтора місяця — це ж ціле життя! І воно минає!

Подумавши про таке, я почав швидко збирати свій наплічник.

Кинув туди все необхідне. Навіть зубну щітку не забув.

Страх і захват підганяли мене. Ледь розуміючи, що роблю, я написав іншу записку: «Мамо! Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Цілую. Твій син Арсен».

Потім я вигріб зі своєї скарбнички все, що назбирав за цей рік — 300 гривень.

На квиток вистачить. І на їжу в разі чого. А далі — побачимо. Не виженуть же мене з хати мої рідні бабуся та дідусь!

Ще подумавши, дописав в записці таке: «Дихати свіжим повітрям — корисно для здоров’я!» — і вискочив з квартири.

Відверто кажучи, такий вчинок я робив уперше. І тому, доки їхав до автобусної станції, страшенно хвилювався — чи не образиться Юля, чи приймуть мене родичі, яких не бачив вже років зо п’ять.

Але, згадавши тополиний пух за вікнами, жовте застійне повітря великого міста, довгі вечори перед телевізором, я налаштувався на краще.

Доїхавши до станції, купив квиток і вже скоро сидів на задньому сидінні великої міжміської маршрутки, споглядаючи, як за вікном стрімко тече дорога.

І відчував, що... починається нове життя!

Дорога. Айрес

Вийти довелося в районному центрі. Далі автобус не йшов.

До села треба було діставатися іншим транспортом, але яким — я не знав. Зупинка, яку пам’ятав з дитинства, була зруйнована, а металевий щит-вказівник із розкладом руху заіржавів і зігнувся навпіл. Я розгублено зупинився, міркуючи, що робити далі.

Невже доведеться повертати назад?

Дорога до села була неблизькою.

Я подумав, що якщо сяду на зворотній автобус, то встигну дістатися додому раніше, ніж Юля повернеться з роботи. Уявив, як викидаю свою записку і лягаю в ліжко, накрившись ковдрою з головою. Ось цим і закінчиться мій сміливий вчинок! Бр-р-р.

Подумавши так, розізлився: от який я «матусин синочок»! Нікчема! А цікаво, як раніше люди долали відстані? А як долали відстані справжні мандрівники? А як би вчинив Трістан — той хлопець, що відрубав у чесному бою кіготь ведмедя? Певно, не повернув би назад.

Я роззирнувся на всі боки.

Попереду пролягала широка асфальтована дорога. Завертаючи вбік від міста, вона переходила у звичайну земляну стежину, що тягнулася між соняшниковими ланами. «Якщо йти по ній швидко, то за три-чотири години буду на місці», — подумав я.

А ще подумав: «Якщо до ночі не дійду, спробую переночувати в заростях соняшнику».

Із собою у мене був бутерброд і сірники. Можна розпалити вогнище. А головне — випробувати себе. Адже легко балакати про сміливість, коли знаєш, що увечері на тебе чекають вечеря і тепле ліжко.

Отже, я вирішив йти.

І пішов.

Хвилин десять йшов трасою. Мене обганяли авто, здіймаючи в повітрі задушливий пил з розпеченого асфальту. Але потім я звернув на дорогу, що пролягала між ланами.

Щойно перетнув цю межу, чітко відчув, що занурився в інший світ. Мене охопила тиша, а в повітрі завитав запах трави і квітів.

У високій траві голосно стрекотіли коники і свистіли якісь невидимі пташки. Сонце припікало. Я зняв футболку, обв’язав нею голову. Стало краще. Проте ретязі наплічника почали муляти оголені плечі.

Я йшов під музику невгамовного оркестру коників і пташок. Планував пройти без зупинки принаймні години зо дві. І весь час поглядав на годинника.

Хвилин через сорок відчув, що моє тіло палає. Вирішив зробити зупинку. А коли зняв наплічника, побачив, що у мене на плечах відбилися дві яскраво-білі смужки від ретязів. Решта — груди і живіт — набули яскраво-червоного кольору. Як же я не подумав про те, що можу обгоріти на такому спекотному сонці!

Я швидко натягнув футболку. Але дотик тканини до розпеченої шкіри був таким болючим, ніби я одягнув на себе залізний панцир із голками, повернутими всередину. А коли спробував знову вдягти наплічник — попечені сонцем місця відгукнулися ще більшим і ще нестерпнішим болем.

«Ось тобі й перше випробування, дурню», — зі злістю подумав я.

Певно, жоден сільський хлопець не зробив би такої дурниці! І що тепер? Думка про повернення знову промайнула в моїй голові. Але тепер повертатися було набагато важче — я вже пройшов добру частку дороги.

До того ж, я сердився на себе через те, що не захопив пляшку з водою. Посеред безмежного лану, в цій тиші, поміж живими стінами високих рослин я почувався загубленим. Підбадьорював себе думкою, що в людей бувають ситуації набагато гірші. Наприклад, у відкритому морі або на борту літака, що падає.

Я знав, що в таких випадках краще увімкнути уяву. Що і зробив.

Уявив, що повертаюся додому після двадцяти років поневірянь у різних країнах світу. А ця дорога усього лише кілька кілометрів до омріяної мети — рідної хати. Після цього йти стало значно легше. Я навіть пришвидшив крок. Ну яке значення мають ці кілька кілометрів у порівнянні з двадцятьма роками небезпечних подорожей. Дрібниця! Такі відстані справжні чоловіки долають із піснею на вустах!

Взагалі, у мене досить багата уява. Варто на чомусь подумки сконцентруватися, як починаю жити тим життям, яке сам собі малюю в уяві.

Тоді в голові виникають тисячі картин, від яких важко відірватися. Бо ті картини набагато цікавіші за все те, що відбувається довкола. Особливо часто таке траплялося на уроках Ганни Павлівни...

Розмірковуємо над прочитаним

1. Чи переконливо, на твою думку, авторка твору змалювала образ свого героя?

2. Що тобі у його характері, способі мислення, мріях і роздумах близьке, а що — не зрозуміле?

3. Чи нагадує тобі цей «розхристаний», але щирий хлопець, когось із твоїх друзів?

4. Яку важливу думку про внутрішню свободу людини можна виділити у роздумах героя про свої стосунки із близькими людьми?

5. З якими думками ти погоджуєшся, а з якими — ні?

Одного разу, коли я перебував на човні «Свята Марта», керівництво яким взяв на себе після загибелі капітана Соверсена — і якраз в ту саму мить, коли озвірілий шкіпер Біллі Бом в оточенні кількох покидьків підбирався до мене з кинджалом, а за моєю спиною було усього троє вірних людей (серед яких був і Пашка), — цю шалену мить протистояння перервав дикий лемент: «Арсене! Арсене!».

Я ледь встиг блискавично метнути свою «наваху» в товстуна Біллі, як мене вже смикала за вухо Ганна Павлівна, приказуючи:

— Давай щоденника! Завтра без матері не приходь! Твоє місце у спецшколі для дебілів!

Лише краєм внутрішнього зору, перед тим як повернутися до реальності, я встиг помітити, як осіло на закривавлену палубу тіло мого ворога. А його прибічники кинулися на нас із ще більшим лементом, ніж здійняла Ганна Павлівна. Але чим все це скінчилось, на жаль, я так і не побачив. Довелося дістати щоденник і подати його вчительці...

Зараз посеред поля я уявив щось зовсім правдоподібне — як цією ж самою дорогою ходили мої предки. Той же Макар. Прапрадід Арсен. Чи прадід Микола, котрий загинув на Другій світовій війні зовсім молодим... Що бачив кожен із них? Про що думав? Чого хотів?

Я мушу це відчути хоча б тому, що ця пам’ять, котра живе в мені якоюсь маленькою цяточкою, набагато реальніша, ніж мої марення про капітанство на «Святій Марті»!

А що я знаю про них? Нічого. Крім того, про що розповідав дідусь Олег: у мене є певна схожість із моїм тезкою прапрадідом Арсеном.

Але яким він був? Невже він міг скоїти страшний злочин? А може, він був розбійником? Може, моя погана поведінка в школі — наслідки цієї спорідненості?

Можливість знайти відповіді на ці запитання дуже підбадьорили мене, і я пішов швидше. Хоча не бачив цій дорозі між соняшниками ані кінця, ані краю.

Раптом вдалині почув якесь урчання.

Оглянувся. Сонце сліпило очі.

Ледь розгледів, як на звивистій нерівній дорозі здіймає пил щось подібне до мотоцикла. Придивившись уважно, зрозумів, що це мопед. Або, як кажуть простіше, — «дирчик»! Він мчав на всій можливій для себе швидкості у моєму напрямку.

Це була удача. Я зупинився і вирішив почекати. Раптом якась добра душа візьме мене на «борт»?

Мопед наближався, але в такій щільній куряві, що годі було уявити, хто сидить за кермом. Зупинився прямо перед моїм носом. Водій загальмував надто різко. З-під коліс здійнялася величезна хмара. Я закашлявся, намагаючись роздивитися їздця.

Це був худорлявий хлопець у тільняшці й обрізаних вище від колін джинсах. Масивні мотоциклетні окуляри закривали йому більш ніж пів обличчя. З-під бейсболки, що була надіта козирком назад, виглядав світлий короткий «хвіст». На руках — потерті шкіряні рукавички з обрізаними пальцями, на ногах — стоптані кросівки. У вусі майже так само, як у мене, було два кульчики.

Кілька секунд їздок прискіпливо оглядав мене.

— Ти не місцевий, — нарешті промовив він трохи хриплуватим голосом.

Це було і так зрозуміло, як двічі по два.

— А ти місцевий? — запитав я.

— Я — так, — відповів водій, не знімаючи окулярів. — Підкинути?

Я нічим не виказав радості від його пропозиції. Відповів спроквола:

— Можна...

Водій кивнув собі за спину, мовляв — сідай.

Я ніколи ще не катався на мопеді. Лише мріяв про нього. Заліз на сидіння.

— Тримайся! — наказав хлопець.

Він взагалі був небагатослівним. І це мені подобалося. Я вхопив його за плечі.

Мотор загурчав — і ми помчали.

Соняшники застрибали перед моїми очима і понеслись повз нас, мов скажені. Знову здійнялася курява. Цей хлопець добре знався на швидкісній їзді! Часом мені здавалося, що він навмисне потрапляє колесами на нерівності дороги, в’їжджає на пагорби, щоб потім щодуху знестися з них, як це роблять на змаганнях справжні байкери. Відверто кажучи, такі перегони, особливо якщо не бачиш дороги і сидиш на задньому сидінні, були не дуже приємними.

— Нормальок? — лише один раз гукнув до мене хлопець, повертаючись і лоскочучи мене своїм «хвостом».

— Порядок! — гукнув я, подумавши, що скажений водій, певно, чекає від мене благань їхати повільніше.

Не дочекається.

Їхали ми доволі довго. У мене почали клацати зуби, і я весь час боявся натрапити ними на власний язик і відкусити його. Тому під кінець перегонів у мене навіть щелепи звело.

Нарешті вдалині замаячили сільські обійстя. Не доїхавши до першої хати, водій круто розвернувся (я ледве втримався!) і заглушив мотор.

Я відчув, що мої ноги затерпли. Але, не змигнувши й оком, спробував зіскочити зі свого місця. Зіскочив і... впав. Ноги таки погано слухались мене.

Хлопець теж зліз зі свого сталевого коня, засмівся і подав мені руку. Я зробив вигляд, що не бачу її і підвівся сам.

— А ти молоток! — плеснув мене по плечі хлопець і зняв окуляри. За ними — бейсболку і витер нею спітніле чоло.

— Ти теж, — сказав я і закляк: переді мною стояла дівчина!

Вона прочесала п’ятірнею своє скуйовджене волосся, щільніше затягла гумку на «хвості» і стягла з рук шкіряні рукавички. Знову простягла мені руку. Але цього разу для привітання:

— Айрес!

Вочевидь, це було її ім’я. Я зробив вигляд, що нічому не дивуюсь і потис її руку, назвавши себе.

— А що це за ім’я? — не втримався від цікавості.

— Взагалі-το мене звуть Олександрою, — сказала дівчина. — Але коли отримуватиму паспорт, попрошу, щоб у ньому записали «Айрес». Знаєш, чому?

Звідки ж я міг це знати?

— А тому, — вела далі дівчина, — що коли я виросту — поїду до Буенос-Айресу, до Бразилії. Тому і «Айрес». Мене тут вже всі звикли так називати. Спочатку так мене називали вдома, потім — дражнили в школі, а потім я і сама звикла. Мені подобається. На конкурсі я краще за всіх танцювала «ламбаду»! Усьок?

— Усьок! — сказав я. — А в якому будинку ти живеш?

— Там... — кивнула вона кудись в глиб села. — Тут є будинок родинного типу для...

Вона на мить знітилася, а потім гордо додала:

— ...для тих, в кого немає батьків. Нас там десятеро.

Я не знав, як на це реагувати, адже про існування «сиротинців» чув лише по телевізору. Побачивши мою розгубленість, дівчина різко додала:

— Що закляк, малий? Мої батьки — справжні бразильці. Коли виросту — поїду їх шукати. Зрозумів?

Те, що я дійсно зрозумів — це те, що вона бреше. Адже так само брехав, коли мої батьки розлучилися. З тією ж відчайдушною інтонацією. Мене не проведеш! Але я не хотів її засмутити, тому кивнув головою.

Дівчина заспокоїлась.

— А ти сюди до кого? — запитала вона.

— До Іванюків. Знаєш таких?

Дівчина наморщила чоло.

— A-а, до тітки Лідії та дядька Олега?

— Ага.

— А ти їм — хто?

Я не знав, чи казати правду.

— Колись був їхнім онуком... — вимовив невпевнено.

— Що значить — «колись був»? — обурилася Айрес. — Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?

— Звісно!

— Тоді ніколи не кажи «був», — суворо сказала дівчина і серйозно додала: — Від своїх не відмовляються. Затямив?

Я кивнув.

— Добре, — сказала Айрес і махнула рукою в бік вулиці. — Тобі — туди. А мені — у зворотному напрямку. Побачимось.

Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого коня.

Завела мотор.

«Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу і за мить вже урчав у кінці вулиці.

Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.

Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми дійсно ще побачимось. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся. Хоча не дуже добре пам’ятав, як воно виглядає. Багато часу минуло...

Ірен Роздобудько

Розмірковуємо над прочитаним

1. Що тобі сподобалося/не сподобалося у цій історії?

2. Якими постають у твоїй уяві підлітки, змальовані у фрагменті повісті «Арсен»? Проілюструй свою відповідь прикладами з тексту.

3. Спробуй пофантазувати на тему того, як надалі будуть розвиватися події твору.

4. Уяви, що ти, як і герой твору, подорожуєш у віртуальні світи книжкових історій. Розкажи однокласникам про свою «мандрівку».

5. Про що тобі хотілось би читати книги чи переглядати фільми?

Працюємо в групі

Створіть карту персонажів повісті. Представте результати у вигляді схеми: А) Персонаж. Б) Який він є? В) Що про це свідчить?

Розвиваємо творчість

• Напиши твір-роздум на одну з тем: «Чим близькі мені літературні герої-ровесники?», «Що робить дитину щасливою у світі?».

• Опиши цікавий епізод зі свого життя чи життя близьких друзів, що міг би стати сюжетом для літературного твору.

Електронний додаток для допитливих

Переглянь фільм «Вождь червоношкірих» за твором О. Генрі.