Звичаї нашого народу

Зажинки

Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня бере, бувало, хліб-сіль і громичну свічку¹ та йде в поле зажинати ниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе його додому і, як де ведеться, — в одних місцевостях ставлять той сніп на покуття під образами, а в інших — у стодолі², де він стоїть аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочують окремо й зерна з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із насінням. Соломою з першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли. Часом зажинки робилися в присутності священника. Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лиходія і знахаря не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася так: коли дозрівали хліби, тоді жінки йшли з піснями в поле, і одна з них, взявши в жменю колосся, завивала їх вузлом — це й була закрутка. Інші в цей час співали хороводні пісні на завиття вінків, а потім усі разом з веселими піснями поверталися додому.

¹ Громична свічка — свічка, яку святили на Стрітення. Вважалось, що вона оберігатиме від вогню і грому.

² Стодола — велика комора, в якій зберігали зерно.

Жнива

Колись, майже століття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Комбайни в Україні з’явилися лише в тридцятих роках минулого століття. Отож за тиждень після Петра³ в Україні починалися жнива, на полі з’являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками⁴ за поясом і з косами в руках — косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба — й довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою. Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:

Вгору, сонечко, вгору,

Хай я нивоньку дожну.

Ой, лане-ланочку,

Скажи ж мені правдочку,

Чи будемо ми в кінці,

Чи підемо ми в вінці?

Ой, будем, доню, будем,

Лише нивоньку дожнем!

А як ниву вже дожинають, то співають, бувало:

Дивувалися ліси,

Де поділися вівси.

Женчики позжинали

Залізними серпами —

Залізними серпами,

Біленькими руками.

³ День апостолів Петра і Павла відзначається 12 липня.

⁴ Мантачка — дерев’яний брусок для гостріння коси, укритий шаром смоли з піском.

Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть, було, додому і співають:

Ой, заспіваймо, хай дома почують,

Хай нам вечерять готують.

Утомила нас та широкая нива,

Що тепер нам і вечеря не мила.

Ой, не так нива, як високії гори,

Ой, не так гори, як велике жито,

А вже ж нам спину, як кілком, перебито.

Колись давно нашим жінкам та дівчатам доводилося жнивувати у панів. Якщо пан був поганий, то женці йому співали:

Ой, в чужого господаря обідать пора,

А в нашого господаря ще й думки нема...

Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співають:

Перепілонько мала,

Де ся будеш ховала?

Ми пшеницю дожали,

У снопи пов’язали,

В копи поскладали...

Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел з колосками — «Спасові на бороду». Те недожате колосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою або виплітають колосяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях України називається по-різному. Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепелиця» — це ніби останнє пристановище для цього птаха...

Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов’янській мітології уявлявся у вигляді кози. На Волині «борода» так і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підляшші, ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиці», чи «кози», — це вже роблять скрізь, у всіх місцевостях. Далі виминають з колосся трохи зерна й закопують в землі, або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, коло «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку солі, баньку з водою і співають:

Оце тобі, «борода»,

Хліб, сіль і вода!..

А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!»

За Олексою Воропаєм