Українська література. 6 клас. Чумарна

На добру долю, на щедрий рік

В давні часи українці святкували Різдво за природним календарем (його прийнято називати григоріанським, бо цей календар був визнаний найточнішим і запроваджений до вжитку римським імператором Григоріаном). «Автором» цього календаря, яким понині користується увесь світ і за яким живе сучасна Україна, вважається наш предок — скіф Діонісій.

Московський цар Петро І відмінив своїм указом цей календар і запровадив у всій Московській імперії, у яку на той час уже входила й окупована Україна, так званий юліанський календар, який виявився дуже неточним. У результаті його «відставання» від природного календаря відбулося зміщення всіх релігійних свят майже на два тижні у порівнянні з календарями всіх інших цивілізованих держав. На жаль, Україна услід за Росією досі святкує релігійні свята не з усім світом, а з відставанням на два тижні.

Ось чому початок Нового року святкується перед Різдвом. А повинно бути все навпаки: 24 грудня народжується «нове сонце» — після найдовшої ночі день починає помалу «рости», і все у природі рухається у бік весни. Різдво сонця співпадає із Різдвом Христовим. Далі іде свято Нового року, пов’язане у давні часи із вшануванням місяця, а після цих двох свят іде Водосвяття, або Щедрий вечір.

На Різдво колядують — славлять сонце-Коляду, а також народженого Сина Божого. На Новий рік «посівають» на долю і на врожай — бо від місяця залежить родючість землі. А на Щедрий вечір — щедрують: бажають щасливого парування і доброї долі молодим хлопцям та дівчатам.

«Посівальниками» завжди є хлопці або чоловіки, а «щедрувальницями» — лише дівчата.

Посівання

Сію, сію, посіваю,

З Новим роком вас вітаю!

Дай вам, Боже, дочекати

Новий хлібець позбирати,

Позбирати, повозити

І все горе пережити!

Христос рождається!

Розмірковуємо над прочитаним

1. Що тобі хочеться побажати Україні та всім українцям?

2. Запиши від знайомих або знайди в інтернеті 2-3 посівання. Які побажання привабили тебе у цих вітаннях?

Збагачуємо мовлення

Посівання — це обряд на Новий рік. Посівальники заходять до хати родичів, знайомих чи сусідів дуже рано і розсипають зерно, вітають зі святом і виголошують побажання.

Галина Пагутяк — сучасна українська письменниця в жанрах наукової фантастики й готичного роману. Авторка багатьох книг для дітей: «Книгоноші з Королівства», «У кожного є бабуся», «Лялечка і Мацько», «Втеча звірів, або Новий Бестіарій», «Око світу» та ін.

Народившись у передгір’ї Карпат, письменниця майстерно творить картинки із життя та побуту жителів гірського краю.

РІЗДВО НА ХУТОРІ

Казка

У Діда й Баби на хуторі не було ні інтернету, ні телевізора, але вони добре знали, коли настане Різдво, бо напередодні на небі з’являється Різдвяна Зірка.

Хутір був трохи далеченько від села — там у Катрусиній крамниці вони теж могли дізнатись всілякі новини, у тому числі й оцю. Влітку й восени до крамниці ходила Баба, а взимку й навесні — Дід. Купували оселедець, кільку, цукерки, нитки, сіль, сірники та все, що душа забажає. А на господарці мали вони корівку Параню, песика Дуная, кота Мурчика, з десяток курочок і три вулики.

Часом, коли було нудно, Дід просив Бабу почитати йому українські народні казки. Він і сам умів читати, але з бабиних уст вони виходили солодшими. Найбільше любив Дід казку про Летючий Корабель. Літаки часом пролітали над їхнім хутором, але дуже високо. Натомість Летючий Корабель уві сні пролітав, ледь не торкаючись вишень і яблунь, і оминав вершечок дуже високої груші. Вітрила на ньому були шовкові, блакитні, щогли срібні, а сам корабель був як на малюнку в книжці — у вигляді птаха. І в тому кораблі стояв малий хлопчик з білими кучериками і махав Дідові рукою. А Дід — йому.

Того ранку Баба послала Діда до крамниці по цукерки, бо ж завтра прийдуть колядники. Сільські діти любили провідувати їх на хуторі, в маленькій хатинці, де ялинка була підвішена до сволока, а господарі ще й могли навчити давніх колядок.

Снігом цього року хіба притрусило, день був ясний — і Дід збирався купити, крім цукерок, ще й ковбаски: собі та котику з песиком. Без песика Дуная він ніколи не ходив до крамниці. Той би йому того не пробачив. Кіт Мурчик був одної масті з Дунаєм — обидва чорно-білі.

Провівши до хвіртки Діда з песиком, Мурчик побіг до хати грітися і взявся пильнувати тісто на пампухи, щоб нікуди не втекло.

— Ох, і холодно! — пожалівся він Бабі.

— Та хіба ж то холод? — відповіла Баба, заправляючи кутю маком. — От раніше були холоди! А тепер так собі — холодець.

При слові «холодець» кіт облизався і зауважив:

— А чи не час поглянути — може, наш холодець вже зварився?

— Щойно дивилась. А мак не побілів — погано Дід старався.

— Та ви самі казали, що досить терти.

— Диви, як то ти все помічаєш!

— Така моя робота, — скромно муркнув кіт, вмощуючись зручніше на лежанці.

— Добре котом бути!

— То вашим з Дідом котом бути добре — а не всі ж такі, як там кажуть, милосердні до нашого Божого сотворіння.

— Не підлизуйся, котусю, бо відішлю зараз до стодоли на інспекцію.

— Ліпше до комори. Може, туди всі хутірські миші позбігалися на сальце та м’ясце.

— Зараз дістанеш від мене, розумнику!

— Бабусю, а там на ялинці мала бути сова. Де вона ділася?

— Невже забув? Ти ж її розбив торік.

— То не я!

«А може, і я, — подумав про себе Мурчик. — То так давно було... Але якби я був битий, то би запам’ятав».

1

Дід з Дунаєм ішли рівненькою підмерзлою дорогою до села. Йти було десь із добрих пів години, і селом до крамниці ще стільки ж. «Замало снігу, — відзначив Дід. — От колись як нападає — аж по саму стріху...»

Песик тим часом читав сліди на дорозі. Машина одна — легкова, так. Лис, певно, мишкував на полі, де скирта, то перебіг дорогу кілька разів, аби заплутати сліди. Заєць скочив. А найбільше було воронячих лап.

І тут він помітив слід босої людської ноги — маленької — і завмер на місці.

— Дунаю, ходи швидше, бо Катруся піде на обід!

«Потім буду досліджувати», — вирішив песик, наздоганяючи і переганяючи господаря.

Дід добре знав, що казав. Бо поки привітається з усіма, та побалакає, — бо як же без того, — вже й обід настане. А ще корові треба січки нарізати на завтра, і пампухи пекти, бо то дідова робота — виймати пампухи з розтопленого смальцю дірявою ложкою.

Катруся стріла його привітно коло маленької ялиночки на прилавку, і не гнівалася, що вже почався обід. Погладила песика і вщипнула йому кавальчик ліверної ковбаски.

— Я тойво, Катрусю, тобі грушок сушених приніс. І меду. Ти вже скажи онукам, аби багато завтра в тіліфоні не сиділи, а прийшли до діда й баби на хутір, добре? І най іншим перекажуть дітиськам, бо торік щось мало було.

— Бо мало дітей, дідуню. Школу, певно, закриють на другий рік. Не буде кому до мене бігати на перерві за пиріжками з повидлом. Але не переживайте — з міста поприїжджають, я скажу, бо де ще вони такої коляди почують, як від вас? Онуки на телефон записали, то я аж плакала — так душевно... А то вам від мене плетена булка — ще тепла, щойно привезли.

Дунай по дорозі вже забув про слід, а коли побачив, то знову здивувався.

— Діду, Діду! — вигукнув песик. — А хіба людям не зимно по снігу босими ходити?

Дід глянув на свої ноги, взуті в добрі солдатські черевики, що син із фронту привіз.

— А чого ти питаєш?

Але Дунай вже знайшов другий босий слід, а далі кинувся в поле за третім, і зупинився перед дупластою вербою, що виросла колись із кілка огорожі, загавкав і заметляв хвостом.

2

— Дивися, Марусю, кого я знайшов у дуплі верби! — увірвався Дід до хати.

Він був у самому светрі, а в руках тримав загорнутого в кожух хлопчика. Років семи з білими кучериками і синіми очима.

Баба вже звикла до дідових чудасій, бо той щиро вірив у Летючий Корабель і, як тільки випадала нагода, визирав його з неба.

— Господи, де ти взяв дитя, чоловіче?

— То я знайшов! — похвалився пес, що увірвався слідом за Дідом. — У дуплі верби! Дід його у сні бачив!

— Так-так, — підтвердив Дід. — Забув, що нині мені снився Летючий Корабель, тільки з білими вітрилами. Певно, хлопець звідти випав.

Він поклав кожух на ліжко і розгорнув. Хлопчик був у самій сорочці та штанцях. І босий!

— Не бійся, синку, добрішої, ніж наша баба, на світі не знайдеш!

— Що ти мелеш? Як когось дитині боятися, то тебе! То ж чиєсь дитя, десь мама його шукає. Зараз ми тебе зігріємо, дитинко. Під перину клади, скоренько, а я налию узвару, він ще гарячий.

Кіт, побачивши дитину, негайно запропонував:

— Перини замало. Я його теж буду гріти!

І поліз під перину.

Хлопчик виглядав наляканим і дивився довкола так, ніби ніколи не був у селянській хаті.

— Слухай, Марусю, я наших дітей знаю — то не з села. І дивися, яка сорочка в нього: чи не шовкова. Добре, що ми з Дунаєм нагодились, а то б замерз у дуплі. А звідки він явився, потім будемо питати-розпитувати. Хай зігріється та одпочине.

— Та я не змерз! — озвався хлопчик.

— Змерз, змерз, — запевнив кіт, тягнучи на себе перину, бо хотів поспати. — Полеж трохи. Я тобі колискову промуркаю.

— То у вас так заведено?

— Ага.

Невдовзі малий заснув, і якось за роботою Дід з Бабою забули про нього. Взялися пекти пампухи з вишнею і маком, розлили холодець по мисках, а далі Дід, помолившись, пішов по сніп, що звався дідухом. Баба тим часом причепурилась і сплакнула.

Пес зарився у солому під столом, що її послали за такої оказії, й похропував.

Наближалася Свята вечеря, коли ніхто не повинен лишатися без даху над головою і голодним. Так заведено у нас в Україні.

Знайда прокинувся, коли Дід зашарудів дідухом, а Баба витягла з окропу вареники. Запахло узваром і грибами на всю хату.

— Ну, то чий ти, хлопче? — спитав прямо Дід, коли хлопчик виліз з-під перини. — З Калинівки чи, може, з Дуброви?

— Та ви, діду, самі знаєте, звідки.

— Диви, який розумник! Скажімо так, здогадуюсь. А називаєшся як?

— Коли як. Як назвете, так і буде.

— Якось же треба тебе кликати?

Дід подумав про себе, що то сон, як Летючий Корабель. Дуже гарний сон — і прокидатися від нього він не хотів.

— То нехай буде Гриць — так мого тата звали.

— Гриць — то й Гриць, раз у вас так заведено, — погодився малий.

— Це називається «традиція»! Зрозумів?

— Зрозумів. Традиція!

Затим сіли до вечері. Помолились утрьох, і Баба запросила:

— Ангели-архангели, просимо вас до вечері.

Бо така була Традиція.

Нагодовані кіт і пес сито мружились, поки господарі та знайда вечеряли. Кіт — на лежанці, а пес — коло печі.

Крізь сон Гриць чув, як Баба з Дідом сидять рядочком на лаві та колядують стиха. На столі блимає свічка, а у вікні сяє зоря.

3

А на ранок, коли усі поснідали, у вікно постукали, і до хати зайшло семеро дужих дядьків, убраних як козаки, з шаблями при боці.

— Христос раждається!

— Славімо Його!

— Люди добрі, ми прийшли по нашого ангелика. Він хотів подивитися, як святкують Рождество Христове. Вибачайте за клопіт. Відпустили ми його, бо дуже просився. Але нам без нього — ніяк.

— Сідайте, люди добрі, поснідайте.

— Се можна, — згодився старший поміж ними. — Я — Стрілець, се мої товариші — Підзирайло Скорохід, Обпивайло, Об’їдайло, Слухайло і Дровоніс. Отаке-от товариство.

— Знаю, знаю! — закивав головою Дід. — Про вас у книжці написано.

— Овва, навіть у книжці, кажете?

— Чоловіче, що ти мелеш? — штурхнула Баба Діда під бік. — Знов про свое! І не встидно тобі?

— А подивися, стара, у вікно!

Баба глянула — аж на подвір’ї стоїть правдивий корабель зі срібними щоглами і білими шовковими вітрилами, а на найвищій щоглі — зірка вифлеємська сяє.

— Е! — махнула вона рукою і перехрестилась. — Усе одно ніхто не повірить!

Гості пригостились пампухами та й стали прощатись. А хлопчик спитав:

— Можна, я знову до вас на Різдво прийду?

— І на Великдень, синочку! Я тебе навчу писанки писати, — пригорнула його до себе Баба.

— Може, маєте якісь побажання, — спитав старший. — Бо годилося б чимось віддячити за клопіт та за гостину.

— Добрим людям ми завжди раді, — вклонився дід. — А політати б оце над хутором я б не відмовився. З Марусею, ясна річ.

— Та щоб я на старості літ літала? Краще почекаю на землі. Може, будеш падати, то хто ж тебе, літуна, спіймає?

Вийшли всі надвір, навіть Мурко з Дунаєм, подивитись, як Дід буде літати. Дужі хлопці підсадили його у корабель.

Ох, і політав же він гарно! Як птах якийсь. І раз, і другий облетів корабель довкола хутора — рівнесенько, тихесенько, тільки над грушею мусив піднятись вище, бо дуже вже висока була груша.

— А де ж діти ваші, діду? — спитав Дровоніс — той, що з деревини армію вміє шикувати.

— Пропав мій син на війні. Вже два роки не маємо звістки, — зітхнув Дід. — Ми й шукати їздили — нема. Ні на землі, ні під землею.

— З бусурманами воює?

— Можна й так сказати.

— Ми пошукаємо вашого сина, діду. Тільки підкажіть, як він виглядає.

— Зараз покажу.

Корабель спустився на подвір’я так само нечутно, як і злетів.

— Марусю, а покажи-но знимку нашого Гриця. Ті люди його пошукають.

Баба витягла з-за пазухи фото.

— Добре, — кивнув старший. — Знайдемо! Визволимо! Доставимо! А нам час рушати, бо вже до вас колядники прямують. Ми не кожному являємось — самі розумієте.

Дужі руки спустили Діда на землю. Корабель злетів і за хвилю зник у зимовому небі, що поволі вкривалось важкими сніговими хмарами.

— Люди можуть не вірити, — мовив Дід до Баби, — аби ти мені вірила! Марусю, дасть Бог, знайдуть нашого Гриця і визволять його з полону. Такі козаки — та щоб не знайшли!

Так і стояли вони коло хати, дивлячись, як дорогою прямує гурточок дітей, а старший Катрусин онук попереду несе на тичці Різдвяну Зірку.

Галина Пагутяк

Розмірковуємо над прочитаним

1. У художньому творі часто поєднуються реальні події з казковими, фантастичними сюжетами. Для чого, на твою думку, авторка вводить у свій твір елементи казки? Як ці казкові сюжети допомагають розкрити характери головних героїв?

2. Як зазвичай відзначають Різдво у твоїй родині чи сім’ях друзів, знайомих? Яке святкування найбільше запам’яталося?

3. Знайди в інтернеті розповіді про благодійні акції на Різдво, вкажи джерело інформації.

4. А що тобі відомо про святкування Різдва у зарубіжних країнах? Які звичаї Різдва схожі між собою, а які — різняться?

Працюємо в групі

Порівняйте опис Святвечора у творі Галини Пагутяк і в уривку Олекси Воропая «Святвечір»: як готуються до Святвечора; які страви готує господиня; що робить господар. Який глибокий зміст, на твою думку, прихований у цих діях?

Електронний додаток для допитливих

Прослухай давні українські та зарубіжні колядки.

«Ой як же було ізпрежди віка». Театр «Гердан», м. Чернівці.

Найпопулярніші різдвяні колядки у світі.